Микола Мушинка
(Пряшів)

АРХІВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ З ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ (1917-1945):
СУЧАСНИЙ СТАН І МІСЦЯ ЗБЕРІГАННЯ

Мушинка М. Архіви української еміграції з Чехо-Словаччини (1917-1945): Сучасний стан і місця зберігання //
На службі Кліо: Зб. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара / Українське історичне товариство; Міжнародна асоціація українознавців; НАН України. Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Наукове товариство ім. Шевченка у Львові; Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича; Університет "Острозька Академія". - Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. - С. 532-545.


Як відомо, у міжвоєнний і воєнний періоди Чехо-Словаччина була основним центром української політичної еміграції. Крім десятка українських видавництв, понад півсотні українських організацій та стільки ж редакцій українських часописів, у Празі перебували Український Вільний Університет з двома факультетами (1921-1945), Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова (1923-1933), Українська Академія Пластичного Мистецтва (1923-1952), Музей Визвольної Боротьби України (1925-1948); у Подєбрадах - Українська Господарська Академія з трьома факультетами (1922-1935), Український Технічно-Господарський Інститут з трьома відділами (1932-1945); у Модржанах - Українська Гімназія (1925-1945)1. Кожна з цих організацій, редакцій та установ мала свої архіви. Передбачалося, що після виникнення самостійної України їх буде перевезено на рідні землі, де вони прислужаться побудові нової держави. Та сталося так, що наприкінці Другої світової війни майже вся політична еміграція, рятуючись перед репресіями радянських органів, подалася на Захід, залишивши ці архіви в Чехо-Словаччині. Органи радянської контррозвідки ("Смерш") мали у своєму складі спеціяльні частини добре вишколених архівістів, завданням яких було знайти ці архіви, доставити їх у Радянський Союз і надати їх у розпорядження спецслужб для "оперативного використання", тобто для боротьби з "ворогами народу", до яких була залічена вся українська політична еміграція, за винятком невеличкої групи прорадянських елементів, щедро підтримуваних радянською владою. Та і до них ставлення було не завжди позитивним.

Вивезення матеріалів до Радянського Союзу було суворо засекречено. Навіть чехо-словацькі державні органи, які допомагали вивезенню, не знали куди їх вивозять. Доступ до них мала лише вузька група суворо перевірених номенклятурних кадрів і то лише після архівного опрацювання їх.

Уже в травні 1945 р. народній комісар внутрішніх справ СРСР Л. Берія відрядив з Москви до Праги начальника Голов-архіву Народнього Комісаріяту Внутрішніх Справ (НКВС) І. Ники-тинського2, який за допомогою чеських комуністів тут виявив багатющий Російський Закордонний Історичний Архів (РЗІА), складовою частиною якого були й архів Українського Історичного Кабінету (УІК) та Білоруський Історичний Архів (БІК). Усі три архіви, створені ще в середині 20-х pp. політичною еміґрацією, від початку 30-х pp. були майном Міністерства Закордонних Справ, пізніше Міністерства Внутрішніх Справ ЧСР, які надали приміщення для зберігання архівних та бібліотечних матеріялів та щедро фінансували діяльність цих установ. Тепер радянська сторона з нечуваною агресивністю вимагала негайного вивезення їх до Радянського Союзу. Чехи не були проти, однак, знаючи наукову вагу цих збірок, хотіли залишити в себе бодай копії переданих документів та багатющі бібліотечні фонди. Крім того, передбачаючи майбутній розпад радянської імперії, демократично настроєнні архівісти (навіть з-поміж комуністів) воліли передати їх не московському центрові, а самим республікам, і до того ж не їхнім політичним органам, а академіям наук3. Цим вони намагалися, принаймні частково, додержати зобов'язань, які взяли на себе прийнявши наприкінці 20-х pp. архіви від російської, української та білоруської еміграцій4.

Уже 13 червня 1945 р. уряд ЧСР на своєму черговому засіданні погодився передати РЗІА як дар АН СРСР, архів УІК подарувати Академії Наук УРСР, а БІА - АН БРСР. Міністрові освіти 3. Неєдлому було доручено "відповідним способом забезпечити виготовлення фотознімків або копій усіх важливих документів для чехо-словацьких наукових та дослідницьких цілей"5. Депозитні матеріяли, бібліотека й величезна колекція еміграційної преси, згідно з ухвалою уряду, мали залишитися в Празі. Радянську сторону таке рішення уряду ЧСР не задовольняло. Вона з неприхованою зверхністю жадала негайної передачі всіх архівних матеріялів (зокрема й приватних депозитів, книжок та часописів) без будь-яких умов та компенсацій, обіцяючи виготовити для чехословацької сторони копії в Москві, а з власниками депозитів укласти додаткові договори.

Оскільки й міністер внутрішніх справ В. Носек, і міністер освіти 3. Неєдлий, і міністер інформації В. Копецький були комуніс-тами-радянофілами (а інші члени уряду ЧСР не дуже зналися на цій справі), уряд 25 червня 1945 р. (на пропозицію згаданих міністрів) вирішив задовольнити вимоги радянських органів, знехтувавши рекомендації протилежного змісту, що їх давали обізнані з цими архівами фахівці. У постанові уряду, між іншим, зазначалося: "Міністер внутрішніх справ повинен негайно забезпечити пере-дання слов'янського (!) архіву радянській Академії Наук... Після домовлености з міністром закордонних справ і міністром освіти - прискорити передання архіву Радянській Академії Наук і взяти до відома факт, що тут у Празі не будуть виготовлятися фотознімки та інші копії, а виготовити знімки тих документів, що становлять інтерес для чехо-словацької науки, попросить Чехо-Словаччина радянських представників у Москві після передання архіву"6. Як підкреслює один з найкращих знавців цієї справи - чеський архівіст В. Бистров, зовсім не виглядало, що радянські представники приймають дар; їхня поведінка й дії мали характер проведеної якнайшвидше військової конфіскації - щоб із здобутих матеріялів дістати негайну користь, інакше кажучи, вжити їх як компромат у судових і позасудових розправах з "ворогами Радянської держави"7.

Аґресивна поведінка радянських військових архівістів і посла В. Зоріна насторожила навіть 3. Неєдлого, який, живучи в Радянському Союзі, був свідком нищення "контрреволюційної літератури" під час евакуації наукових установ на схід. Він намагався врятувати для Чехо-Словаччини хоча б бібліотеку з унікальними виданнями, проте радянська сторона наполягала на "комплектній передачі РЗІА", тобто разом з українським і білоруським архівами, бібліотекою та газетними фондами.

Після інтенсивних переговорів чеській стороні вдалося вилучити з РЗІА архів Українського Історичного Кабінету, що його 3. Неєдлий, усупереч волі посла В. Зоріна й генерал-майора І. Ни-китинського, вирішив передати Україні8.

Мабуть, передбачаючи такий розвиток справ, шеф НКВС Л. Берія, який особисто керував акцією розшуку архівів у ЧСР, ще 12 червня 1945 р. послав у Прагу спеціяльну групу, до якої ввійшли представники українських архівних органів - заступник начальника Управління Державними Архівами НКВС УРСР капітан П. Павлюк, директор Центального Кінофотоархіву УРСР капітан Г. Пшеничний і заступник начальника відділу державних архівів Управління НКВС по Львівській області старший лейтенант Г. Неклеса. Усі - досвідчені архівісти-професіонали. Перед групою було поставлено завдання: зробити все можливе для вивезення українського архіву до СРСР9.

Група нав'язала контакти із 3. Неєдлим та іншими чеськими державними діячами, яких запевнила, що архів УІК залишиться в Україні, а з документів, які зацікавлять чехо-словацьку сторону, зроблять фотокопії. Вже 9 серпня 1945 р. П. Павлюк подав письмовий звіт начальникові Управління Державними Архівами НКВС УРСР П. Ґудзенку про стан архіву УІК та результати переговорів. Водночас він повідомив про виявлення групою великих архівів Українського Вільного Університету в Празі, Української Господарської Академії в Подєбрадах, Українського Національного Об'єднання та цілої низки інших установ та організацій10.

На підставі запевнень української сторони уряд ЧСР на своєму засіданні 14 серпня 1945 р. вирішив подарувати архів УІК "урядові Української РСР як доказ щирих дружніх відносин обох країн... за умови, що Український Центальний Архів надасть Чехо-Словаччині до її розпорядження компенсацію за передані документи та фотокопії їх"11.

Умови чехо-словацької сторони зформульовано в меморандумі міністра закордонних справ ЧСР В. Клементіса послу СРСР В. Зоріну від 22 серпня 1945 р. Основна вимога полягала в тому, що архів УІК "повинен зберігатися в Києві в Українському Центральному Архіві як самостійний відділ під назвою "Празький український архів". Чеській стороні повинні бути надані фотокопії переданих документів"12. У тому ж мемурандумі наголошувалось, що при зберіганні приватних депозитів має респектуватись недоторканність їх.

Яка була відповідь на меморандум В. Клементіса нам не вдалося встановити, однак уже 25 серпня 1945 р. В. Зорін спеціяль-ною нотою запевнив міністра внутрішніх справ В. Носека, що "всі правні норми Архіву МВС ЧСР щодо депозитарів будуть додер-жані, а всі претенсії приватних осіб, пов'язані з депозитами, належить направляти до радянських органів"13.

30 серпня 1945 р. підписано "Акт про передачу в дарунок Українській Радянській Соціялістичній Республіці українських документальних матеріялів, які знаходяться в Українському Архіві при Міністерстві Внутрішніх Справ у Празі", виготовлений українською і чеською мовами. Від української сторони акт підписали члени вищеназваної групи працівників НКВС УРСР, від чеської - завідувач архіву МВС Й. Боровічка, фаховий радник того ж архіву В. Пешак і завідувач Українського Історичного Кабінету М. Білаш14. Урочиста передача українського архіву відбулася 4 вересня 1945 р. в приміщенні Архіву МВС ЧСР у присутності міністрів В. Носека, 3. Неєдлого та В. Копецького, посла В. Зоріна, делегації НКВС України та інших поважних гостей15. На підставі цього акта Україна одержала матеріяли, що зайняли один залізничний вагон. Були це документи урядів України 1917-1920 pp., документи про діяльність української еміграції за кордоном - українських партій, спілок, комітетів, вищих і середніх навчальних закладів; особові фонди Винниченка, Шелухина, Шаповала, Ткаченка, Ґалаґана, Григор'єва, Тимченка; автографи Панаса Мирного, М. Коцюбинського, В. Стефаника та багатьох інших16.

Радянська сторона, як підкреслює В. Бистров, не виконала жадного з узятих на себе зобов'язань. Не виготовила для Чехо-Словаччини ні однієї копії вивезених документів, а приватні архіви проголосила державною власністю. На підставі здобутих документів сотні людей було депортовано з Чехо-Словаччини (та інших країн підсовєтської зони) до Радянського Союзу й запроторено до концтаборів.

Передача матеріалів РЗІА затяглася майже на півроку, їх вивезено до Радянського Союзу лише в середині грудня 1945 р. "військовим транспортом у складі 9 товарних вагонів"17. Безперечно, в тих вагонах серед іншого вивезено й архіви українських установ, організацій та редакцій, які в Чехо-Словаччині залишилися без власника й догляду. А таких було кількасот.

На окрему увагу заслуговує доля матеріялів Музею Визвольної Боротьби України в Празі, заснованого 1925 р. з ініціятиви професорів УВУ та інших визначних діячів української еміграції. До 1939 р. всі витрати, пов'язані з діяльністю музею, включаючи оплату за приміщення, покривали українці США, головно підприємець Каленик Лисюк. Незмінним директором музею був Дмитро Антонович, його заступником (від 1930 р.) - Симон Наріжний. Була це єдина українська установа в Празі, що мала свій власний будинок, куплений на гроші еміграції з цілого світу. Його архівний фонд становив приблизно 50 тонн матеріялів, причому всі матері-яли були даровані українською еміграцією. За весь період свого існування МВБУ не мав ні одного купленого експоната, а щоб зберегти свою незалежність, принципово не приймав жадної фінансової допомоги від державних установ. Частина його фондів була знищена американською бомбою під час налету на Прагу 14 лютого 1945 p., решту (40 тонн) перенесли в підвальні приміщення празького Клементинуму і в Архів Міністерства Внутрішніх Справ на Градчанах.

Уже в травні 1945 р. контррозвідка Червоної армії ("Смерш") проголосила обидві колекції військовою контрибуцією, їх було офіційно опечатано й підготовлено до вивезення в СРСР, кошти МВБУ заморожено в банку.

С. Наріжному величезними зусиллям вдалось переконати радянські органи (три листи він написав особисто Й. Сталіну), що матеріяли МВБУ - це майно американців, союзників СРСР у війні, а майно союзника, згідно з міжнароднім правом, не підлягає контрибуції. Й. Сталін був зацікавлений у добрих стосунках зі США і наказав зняти заборону з матеріялів МВБУ. Це продовжило життя МВБУ (перейменованому в Український Музей) до березня 1948 p., коли нова, комуністична влада його остаточно ліквідувала.

Перших шість вантажних машин матеріялів МВБУ вивезено з Клементинуму до Радянського Союзу вже в березні 1948 p., дальших десять тонн - у 1958 p., решту - в 70-80-х pp. Проте це були не всі матеріяли музею. Частину з того, що лишалося ще в Празі на початку 50-х pp. передано новозаснованому Українському Музеєві в Пряшеві, а також науковим установам і бібліотекам Чехії, зокрема Слов'янській Бібліотеці. Непорушною лишилася тільки частина матеріялів МВБУ, що зберігалася в Архіві Міністерства Внутрішніх Справ18.

Місцезнаходження українських матеріалів, вивезених з Праги до Радянського Союзу, було суворо засекречене. Не знали про нього навіть люди, причетні до передачі цих матеріялів. За межами СРСР поширеною була думка, що НКВС знищив ці матеріали, щоб не лишилося й сліду по надзвичайно активній діяльності української еміграції міжвоєнного періоду. В українській радянській історіографії та архівістиці на цю тему було накладено табу. Ситуація не змінилася і після проголошення незалежносте України, до офіційного розсекречення спецфондів у 1992 р.

Завісу мовчання над цією темою було знято в 1994-1995 pp. на міжнародній конференції "Російська, українська і білоруська еміграція в Чехо-Словаччині між двома світовими війнами"19. Відтак з'явилися публікації в українській пресі20.

У серпні 1996 р. про долю фондів Музею Визвольної Боротьби України йшлося в доповіді на III Міжнародньому конгресі україністів у Харкові21. У грудні того ж року відділ славістики Університету ім. Монаша в Мельборні, з ініціятиви його завідувача проф. М. Павлишина, видав окрему книжку про МВБУ22. На її основі Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при КМУ (очолювана О. Федоруком) разом з Полтавською обласною адміністрацією, НАН України та десятком інших установ у жовтні 1998 р. влаштували в Полтаві науково-практичну конференцію "Симон Наріжний і українська еміґрація 20-ЗО років XX ст. у Празі". На конференції, яка стала визначним етапом у реабілітації забутого сина Полтавщини, виголошено два десятки доповідей визначних істориків, архівістів та краєзнавців України23.

Оприлюднені в публікаціях і доповідях останніх років відомості, бодай почасти, пролили світло не лише на історію вивезення українських архівів з Чехо-Словаччини до Радянського Союзу, а й на їхню дальшу долю.

Отже, перші вагони з українськими архівними матеріялами відійшли з Праги до Києва у вересні 1945 р. З київського вокзалу їх було перевезено вантажними автами на вул. Володимирську, 22а, де тоді містилися архівні установи. Були це документи архіву Українського Історичного Кабінету разом з багатющими матеріялами інших українських установ. У Центральному Державному Архіві УРСР (нині Дентальний Державний Історичний Архів у м. Києві) вони протягом 1945-1951 pp. пройшли науково-технічне опрацювання та оперативну розробку в особливому відділі, у результаті чого з них зформовано 340 фондів загальним обсягом до 40 тис. справ і виділено 752 кг розсипу. Основну частину цих матеріялів - 258 фондів, 23410 справ та 69 кг розсипу - було передано до Центрального Державного Архіву Жовтневої Революції у Харкові (нині Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади і Управління України в Києві). Оскільки Харків не зміг прийняти такої великої кількости матеріялів (кількадесят тонн), було вирішено залишити їх у ЦДІА в Києві до побудови комплексу архівних споруд (1970 p.). 70 фондів (12923 справи й 683 кг розсипу) одержав філіял Центрального Державного Історичного Архіву у Львові, 12 фондів (623 справи) загальносоюзного значення передано до Центального Державного Історичного Архіву в Москві24.

У Центральному Державному Історичному Архіві в Києві у 1959-1963 pp. опрацьовано й десять тонн матеріялів, доставлених туди з Праги 1958 р. Це - матеріяли українських громадських організацій, політичних партій, видавництв, редакцій, таборів інтернованих та військовополонених з різних країн світу, особові фонди тощо. З них зформовано 173 фонди (7232 справи), які так само передано до ЦДАЖР УРСР25. Останню партію українських архівних матеріялів (27 ящиків) було одержано з Праги в грудні 1983 р. І вони після опрацювання надійшли до ЦДАЖР УРСР.

Цілий ряд опрацьованих фондів передано обласним держархівам Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Харківської областей та міста Києва. Обсяг тих матеріялів та характер їх - невідомі. Знаємо, наприклад, що в 60-х pp. до Обласного Архіву Закарпатської области в Берегові направлено вісім тонн архівних документів. Фотографії (понад чотири тисячі штук) потрапили до Центального Державного Фотофонокіноархіву26. Значну частину матеріялів отримав архів КДБ України (нині Дентальний Державний Архів Громадських Об'єднань України)27. Бібліотечні фонди збагатили науково-довідкову бібліотеку ЦДІА України та інші бібліотеки, музейні експонати - Київський Державний Історичний Музей. Меморіяльні речі (прапори УНР, пам'ятні стрічки, шлики до шапок), які "не мали історичного і наукового значення", були офіційно спалені 1962 р.28

У 1995-1998 pp. я мав змогу досліджувати празькі матеріяли в ЦДАВО України і переконався, що це - багатюще джерело не лише для історії української еміґрації міжвоєнного і воєнного періодів, а й для загальноукраїнської історії, літератури, мови, науки, політології та інших ділянок. В інших архівах, про які достеменно знаю, що в них наявні матеріяли, вивезені з Праги, мені не вдалося дістатися до них - вони нібито не опрацьовані або й досі засекречені.

Головне Архівне Управління при Кабінеті Міністрів України в Києві 11 квітня 1994 р. звернулося до всіх обласних архівів України з наказом (ч. 21/94) подати звіти про наявність у їхніх фондах матеріялів, вивезених з Чехо-Словаччини в 1945-1983 pp. Попри всі намагання, ці звіти мені не вдалося роздобути. Дотепер невідомо, скільки матеріялів з "празьких надходжень" зберігаються в центальних архівах Києва, Москви та обласних міст України. За найскромнішими підрахунками кількість їх далеко перевищує сотню тонн. Це - величезне духовне багатство, вартість якого оцінять по заслузі лише наступні покоління дослідників української історії та культури.

Не зважаючи на розсекречення цих архівних фондів, вони і по сьогодні неприступні для ширшого наукового вжитку, бо навіть до їхніх внутрішніх каталогів мають доступ тільки працівники цих архівів. А для "чужих" дослідників справа виглядає так.

Увійде дослідник до приміщення ЦДАВО України, заповнить відповідну анкету, назве тему дослідження, пред'явить паспорт та письмове направлення від своєї установи, без якого його не допустять навіть на поріг архіву, і йому видадуть дозвіл на користування архівними фондами. Залагодивши формальності (у спрощеній формі вони звичні для всіх архівів світу), дослідник просить показати йому каталог емігрантських фондів і тут довідується, що такого каталога нема, тобто власне він є, але для вжитку самих працівників архіву. Вони пропонують: "Ви скажіть конкретно, що вам потрібно, а ми з'ясуємо, чи є такий матеріял у нас, чи ні!" Та часто дослідник не може точно назвати потрібні йому архівні матеріяли. Він знаходить їх, гортаючи цілі томи каталогів або переглядаючи тисячі карток, і на основі їх замовляє те, що його цікавить. В архівах України, принаймні в тих, де мені довелося працювати, дослідник позбавлений такої можливости. Водночас, мушу визнати, що в цих архівах мені максимально йшли назустріч і надавали для роботи все, що я замовляв.

Матеріяли ЦДАВО України мене вразили не тільки великою кількістю, а й професійністю опрацювання їх. Лише один архівний фонд "Український Вільний Університет у Празі" налічує 504 справи29. Тут є всі статути, протоколи засідань сенату, ділові й бюджетні книги, різні звіти, особові справи як викладачів, так і студентів. Представлено власноручні автобіографії викладачів (різних періодів), списки їхніх друкованих праць, особисті документи, рукописи дисертацій тощо, рукописи студентських семінарних та дипломних робіт з виставленими оцінками. Офіційні аґенди секретаріяту ректора й кожного факультету за кожен навчальний рік зібрано в окремі теки, причому кожен аркуш у них підклеєний і пронумерований. Є тут програми лекцій за кожен рік, списки студентів і викладачів, об'яви й повідомлення, накази ректора й деканів, офіційні листи і копії відповідей на них, списки власних видань і бібліотечних надходжень. Так само опрацьовані фонди Українського Вищого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова, Української Господарської Академії в Подєбрадах, Музею Визвольної Боротьби України та сотень інших установ та організацій.

У фонді "Музей Визвольної Боротьби України"30 є щорічні звіти про роботу, звернення, оголошення, багате листування з емігрантами в різних країнах, усі видання Музею, включно з комплектом "Вістей МВБУ", книги прибутків і видатків, описи придбаних матеріялів, грамоти для збирання пожертв та багато іншого. Слід зауважити, що документи Музею, як і Українського Історичного Кабінету, наявні і в інших фондах.

В особовому фонді останнього директора МВБУ Симона Наріжного31 є рукописи його габілітаційних праць (докторської, доцентської, професорської) з рецензіями на них, рукопис другого тому монографії "Українська еміграція" ("Культурна праця української еміграції в 1919-1939 роках", 830 аркушів)32.

Дуже цінна "Колекція окремих документальних матеріялів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб"33, що охоплює 1130 справ (понад сто тисяч аркушів). Є тут, наприклад, обіжники й відозви Української Громади в Протектораті, повні списки членів філії Українського Народнього Об'єднання в Празі, членів Пласту й товариства "Відродження" на Закарпатті, протоколи засідань Боєвої управи УСС від 1914 по 1924 p., сотні заяв студентів про матеріяльну допомогу від ЧСР, документи Карпатоукраїнської Пресової Служби в Хусті й Українського Пресового бюра в Братіславі, десятки статутів українських організацій, повний текст резолюції З'їзду закарпатських українців у Станиславові від 1 травня 1919 р. тощо.

Багато також документів особового характеру. Тут дослідників можуть чекати зовсім несподівані знахідки. Скажімо, в спогадах письмениці Докії Гуменної згадується, що під час бомбардування Києва в неї пропав рукопис роману "Безсмертні" (на еміграції вона відтворила текст, давши йому іншу назву - "Діти Чумацького Шляху". Тим часом у цій архівній колекції бачимо чистовий рукопис і чернетку загубленого роману. Як вони потрапили до Праги, а звідти назад до Києва - лишається загадкою, а може, це рукопис з Німеччини, з видавництва "Українська Трибуна", де в 1948 р. надруковано перші три книги роману?

Як ми вже згадували, частина матеріялів МВБУ, що після бомбардування Праги в лютому 1945 р. опинилася в архіві Міністерства Внутрішніх Справ ЧСР, уникла вивезення до Радянського Союзу. Група радянських архівістів їх, мабуть, не знайшла. У другій половині 80-х pp. вони потрапили до Дентального Державного Архіву в Празі (вул. Лоретанська, ч. 6), де в 1987-1988 pp. пройшли фахове й технічне опрацювання. 31 коробка макулятури (верстки друкованих праць, копії машинописів, запліснявілі документи, фотографії й фотонегативи) були піддані утилізації. З решти матеріялів створено фонд "Український музей у Празі", що охоплює 8 ділових книжок, 6 бюджетних книжок, 5 реєстраційних довідників, загалом це - 1318 справ обсягом 13, 5 метра. Складено детальний опис фонду. У 1996 р. чеський оригінал його з паралельним перекладом українською мовою видав друком Інститут Української Археографії та Джерелознавства НАН України ім. М. С. Грушевського34.

Невідомим нам працівникам чеських архівів і бібліотек, зокрема Слов'янської Бібліотеки, вдалося врятувати низку інших цінних матеріялів, призначених до вивезення в СРСР. Нещодавно в одному із закутків на горищі Слов'янської Бібліотеки виявлено велику кількість матеріялів Музею Визвольної Боротьби України, про яку ніхто не знав. Досі вони не опрацьовані й займають 6 великих коробок. Завдяки директорці Слов'янської Бібліотеки Марії Клімовій і бібліотекарці Марії Няхай я дістав змогу докладно познайомитись з новознайденими матеріялами.

Найважливішою частиною їх вважаю унікальну збірку з більш як 300 робіт виняткової художньої вартости, створених різними техніками (олія, аквареля, графіка). У збірці є 80 картин М. Битинського, 72 - М. Михалевича, 26 - І. Іванця, 18 - Н. Гакен-Русової, 10 - М. Гаврилка, 7 - І. Кураха, по 4 - Г. Мазепи і Є. Нормана, по 3 - Ю. Вовка, Г. Русової та С. Анісімова, по 2 - К. Антонович і Ю. Буцманюка, по одній - І. Десятовського, В. Касіяна, Ст. Колядинського, В. Петрука, С. Мака та С. Шрам-ченка. Авторство деяких не вдалося встановити. Майже всі автори - емігранти. Ці твори, очевидно, були авторськими дарунками музею. Унікальність збірки полягає ще й у тому, що твори деяких із названих майстрів (І. Іванця, Ю. Буцманюка та ін.) у Радянському Союзі були офіційно знищені як твори "українських буржуазних націоналістів"35.

Серед знайдених у Слов'янській Бібліотеці матеріялів є також великі збірки фотографій, колекція естампів, плякатів, листівок, кількасот програм концертів, урочистих академій, театральних вистав українських колективів з різних країн світу та цілий ряд документів.

Отже, дотепер майже всі основні архівні фонди української еміграції Чехо-Словаччини міжвоєнного і воєнного періодів заціліли. Переважна частина їх зберігається в столиці вільної Української держави Києві, куди й хотіли, щоб вони повернулися, самі фондоутворювачі. Щоправда, опинилися вони там зовсім не так, як очікувала українська еміґрація. Органи радянської безпеки вивезли їх до Києва не з метою розбудови Української держави, а як багатонадійну зброю в боротьбі з українським національним рухом. Архівні документи з Праги мали сприяти "розвінчанню" діяльносте української еміграції та прискорити ліквідацію чільних її діячів. І ця "зброя" в період комуністичного тоталітаризму використовувалась доволі ефективно.

Та хоч би там як, але воля людей, які створили й зберігали архіви національно-визвольної боротьби України, - виконана. Результати їхньої величезної праці - власність незалежної України. Та, на жаль, ці архіви не становлять єдиного цілого, як замислювалося при створенні їх. Тепер вони розкидані по різних архівах, музеях і бібліотеках України. Щождо умов їхнього зберігання, то вони добрі, виконано високопрофесійне опрацювання документів, за що працівники архівів заслуговують на найвищу похвалу. Але все ж таки доводиться шкодувати, що ці багатющі, нині розсекречені фонди відомі лише вузькому колу дослідників. Деякі матерія-ли з них уже опубліковані останніми роками без жадних посилань на первісне джерело - празькі фонди.

Про повернення цих фондів до Праги, не зважаючи на незаконність вивезення їх, не може бути й мови. Вони від самого початку були призначені для України і нині належать Україні. Наш обов'язок - удоступнити їх широкій громаді дослідників, тобто видати друком каталог цих фондів, принаймні так, як це зроблено в Центральному Державному Архіві в Празі.

І у зв'язку з цим не можна не сказати про очевидний парадокс, один з численних парадоксів сучаної доби. Майже трьохсот-сторінковий каталог двох центнерів матеріялів МВБУ, що випадково заціліли в Празі, видано високим друком на кошти Української держави, а для видання каталога понад сотні тонн українських документів, вивезених з Праги до Києва, хоч би в такому ж обсязі (300 сторінок) - коштів бракує. Я закликаю українських архівістів усунути цей парадокс на порозі третього тисячоліття.


  1. Докладніше про це див.: Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. - Прага, 1942. - Ч. 1. - 604 с.; Zilynskyj В. Ukrajinci v Čechách а па Moravĕ: (1894) 1917-1945 (1994). - Praha, 1995. - 130 s.; Поданьї В., Барвикова Г. Русская й украинская змиграция в Чехословацкой Республике 1918-1938: Путеводитель по архивннм фондам й собра-ниям в Чешской Республике. - Прага, 1995. - 132 с. (Чеське вид.: Прага, 1995. - 106 с.); Rochůnková Z., Řehdková M. Práce ruské, ukrajinské a bĕloruské emigrate vydané v Československu 1918-1945: Bibliografie s biografickými údaji о autorech. - Díl I. - Praha, 1996. - Sv. 1-3. - 1472 s.; Українська еміґрація: від минувшини до сьогодення / Ланових Б. Д. та ін. - Тернопіль, 1999. - 512 с. повернутися...
  2. В. Бистров голову радянської делегації називає генерал-майором Никитмов-ським (Быстров В. Конец Русского заграничного архива в Праге // Международная конференция "Русская, украинская и белорусская змиграция в Чехословакии между двумя мировими войнами": Сборник докладов. - Прага, 1995. - С. 78. Здається, Никитмовський і Никитинський, якого згадує Л. Лозенко (див, прим. 9), - та сама особа. повернутися...
  3. Слід нагадати, що до кінця лютого 1948 р. в Чехо-Словаччині діяв демократичний уряд, в якому комуністи були в меншості. повернутися...
  4. Основна умова представників усіх трьох еміграційних центрів полягала в тому, що чехо-словацькі органи можуть передати архіви до Росії, Україні та Білоруси лише тоді, коли там буде "скасовано владу диктатури комуністичної партії й настане влада, яка забезпечить правовий порядок, особисту свободу та громадське самоврядування" (Быстров В. Зазнач, праця. - С. 79). Крім того застерігалося, що приватні архіви мають залишатися недоторканними до смерти власників, а потім стають власністю їхніх спадкоємців і лише з їхньої згоди можуть бути використані для науки. повернутися...
  5. Ústřední stitni archív v Praze. - MV. - NR P 1412/1. - K. 5488; Быстров В. Зазнач, праця. - С. 74-75. повернутися...
  6. Там само. повернутися...
  7. Быстров В. Зазнач, праця. - С. 76. повернутися...
  8. Слід наголосити, що історик і музикознавець З. Неєдлий (член Чеської Академії Наук і Мистецтв з 1907 р.) мав дуже позитивне ставлення до України. В 1919 р. він був просто таки зачарований Українською Республіканською Капелею, яку уряд С. Петлюри вислав до Европи з метою пропагування української державної ідеї. З. Неєдлий побував на всіх її концертах у Празі й поза Прагою, а в 1920 р. видав про неї окрему книжку (Ukrajinská Republikánská Kapela. - Praha, 1920. - 70 s.), присвятивши її "Олександрові Кошицю і всім милим капелянам на знак подяки й на згадку про їхнє перебування в нас". Як професор Карлового Університету (1909-1939), мав тісні зв'язки з українськими вченими Праги. Матеріяли УІК і МВБУ він використав у своїй праці "Ukrajinská otázka" (Praha, 1927). Перебуваючи в Москві (1939-1945), З. Неєдлий видав "Короткий огляд історії Карпатської України" (Москва, 1945). Його син композитор Віт Неєдлий 1 січня 1945 р. загинув на українській лемківській землі під Дуклею, склавши незадовго до смерти кантату "Клятва українки". Усе це, як і агресивність російських енкаведистів, зміцнило його рішення передати архів УК не до Москви, а до Києва. повернутися...
  9. Лозенко Л. І. Празький український архів: історія і сьогодення // Архіви України. - 1994. - № 1-6. - С. 23. Л. Яковлєва наводить ще ім'я четвертого члена української групи - директора Київського облдержархіву капітана І. Олійника (Яковлєва Л. Празькі фонди в Києві // Пам'ятки України. - 1994. - Ч. З -6. - С. 120. Передрук: Пороги. - Прага, 1995. - Ч. 2. - С. 6). повернутися...
  10. Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади й Управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 14. - Оп. 7. - Спр. 56. - Арк. 39; ЛозенкоЛ. Празький український архів... - С. 23, 25.  повернутися...
  11. Výtah uzneseni 46. schůze vlády ČSR ze 14. 8. 1945 // Ustřední stání archív. Mini-sterstvo vnútra. - ÚSA: MV - P 1412/1. - K. 5488; Быстров В. Зазнач, праця. - С. 24. повернутися...
  12. ЦДАВО України. - Ф. 4703. - Оп. 2. - Спр. 2. -Арк. 11-12; Лозенко А. Празький український архів... - С. 24. повернутися...
  13. Там само.-Арк. 13. повернутися...
  14. Там само. - Арк. 15-17. повернутися...
  15. Rudé pravo. - 1945. - 5 верес. У чеській пресі, наприклад у журналі "Svĕt sovĕtů", установу Український Історичний Кабінет названо Українським Історичним Музеєм, якого в Празі не було. Це спричинило в українській еміграційній пресі небувалу плутанину. Під Українським Історичним Музеєм усі розуміли Музей Визвольної Боротьби України. Через цю очевидну помилку, до якої, мабуть, причетний НКВС, С. Наріжного на Заході звинуватили в зраді, ніби він уже в 1945 р. "продав" МВБУ більшовикам і за це заслуговує мотузки. Докладніше див.: Мушинка М. Музей Визвольної Боротьби України і доля його фондів. - Мельборн, 1995. - С. 35-36.  повернутися...
  16. ЦДАВО України. - Ф. 4703. - Оп. 2. - Спр. 2. - Арк. 28-30; Лозенко Л. Празький український архів... - С. 25. повернутися...
  17. Копрживова А. Русский заграничнмй исторический архив // Международная конференция "Русская, украинская й белорусская змиграция в Чехословакии между двумя мировими войнами". - С. 67.  повернутися...
  18. Про історію МВБУ див.: Наріжний С. Як рятували Музей Визвольної Боротьби України? - Цюріх, 1959. - 468 с. (на правах рукопису); Бирич Я. [Наріжний С]. Сторінки з чесько-українських взаємин: Український Музей у Празі. - Вінніпеґ, 1949. - 36 с.; Мушинка М. Зазнач, праця; Заремба С. З історії Українського Музею в Празі // Київська Старовина. - 1997. - Ч. 1-2. - С. 122-137. повернутися...
  19. Мушинха М. Музей Визвольної Боротьби України та й'ого останній директор Симон Наріжний // Международная конференція "Русская, украинская й бело-руская змиграция в Чехословакии между двумя мировими войнами". - С. 806-815. повернутися...
  20. Яковлєва Л. Празькі фонди у Києві; Лозенко Л. Празький український архів...; Вола ж. До історії Празького українського архіву // Генеза. - 1995. - Ч. 1. - С. 141-144; Топішко Я. Опис фотоальбомів з Празького Музею Визвольної Боротьби України, що зберігаються в Центральному Державному Кінофотофоно-архіві України // Там само. - С. 144-146; Мушинха М. Музей Визвольної Боротьби України не пропав // Свобода. - Нью-Джерзі, 1995. - Ч. 181. - С. 2-3; Він же. Знахідка століття на ділянці дослідження української еміграції // Український Світ. - 1998. - Ч. 4-6. - С. 40-41.  повернутися...
  21. Мушішка М. Доля фондів Музею Визвольної Боротьби України у Празі // III Міжнародній конґрес україністів: Збірник доповідей: політологія, етнологія, соціологія. - Харків, 1996. - С. 391-393. Скорочений передрук: Вісті з України. - 1996. - Ч. 33-34. - С. 5. повернутися...
  22. Мушинка М. Музей Визвольної Боротьби України і доля його фондів. - Мельборн, 1996. - 114с. повернутися...
  23. Посухов В. Посмертне повернення вченого патріота // Полтавський Вісник. - 1998. - 23 жовт. - Ч. 43. - С. 4. повернутися...
  24. ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 7. - Спр. 984. - Арк. 25-26; Ф. 4703. -Оп. 2. - Спр. 18. -Арк. 50-73; Спр. 20. -Арк. 12-14, 16-20, 46-49; ЛозенкоЛ. Празький український архів... - С. 26-27. повернутися...
  25. ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 7. - Спр. 984. - Арк. 15-17; ЛозенкоЛ. Празький український архів... - С. 26-27. повернутися...
  26. ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 7. - Спр. 51. - Арк. 3-5. повернутися...
  27. Там само. повернутися...
  28. Там само. - Ф. 4703. - Оп. 2. - Спр. 39. - Арк. 79-80, 81-82. повернутися...
  29. Там само. - Ф. 3859. - Оп. 1. повернутися...
  30. Там само. - Ф. 4026. - Оп. 1-2. повернутися...
  31. Там само. - Ф. 4436. - Оп. 1. повернутися...
  32. Нещодавно за цим архівним рукописом працю опубліковано: Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції 1919-1939: Матерія-ли, зібрані С. Наріжним до частини другої. - Київ, 1999. - 272 с. - Прим. peg. повернутися...
  33. ЦДАВО укращи. - Ф. 4465. - Оп. 1. повернутися...
  34. Український Музей у Празі (1659) 1925-1948: Опис фонду / Упоряд. Р. Махаткова. - Київ; Прага, 1996. - 296 с. Див. Ґрунтовний критичний огляд цього видання: Білокщь С. Опис фонду "Український Музей у Празі": Розмаїтість джерел і проблеми науково-едиційної сумлінносте // Пам'ятки України. - 1998. - Ч. 1. - С. 202-204. - Прим. peg. повернутися...
  35. Арафікін В., Посацька Д. Каталог втрачених експонатів Національного Музею у Львові. - Київ; Львів, 1996. - С. 21, 24 та ін. повернутися...
На початок
На початок