Марина Палієнко

З ІСТОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЕМІГРАЦІЙНИХ АРХІВІВ
У ПОЛЬЩІ НА ПОЧАТКУ 1920-х рр.

Одним з наслідків невдачі Української революції 1917-1920 рр. стало те, що рідні землі вимушено залишили десятки тисяч активних борців за українську державність. За кордоном опинилися лідери Укарїнської Центральної Ради, Української Держави, УНР та ЗУНР, а також значна кількість військових, громадських та наукових діячів, які обстоювали ідею суверенної України і не бачили свого майбутнього в УССР. Відступ укарїнських військ під тиском більшовицьких загонів та виїзд на еміграцію національних урядів супроводжувалися переміщенням значної кількості урядової та військової документації. За межами України, зокрема, опинилися поточні архіви урядів УНР та ЗУНР, військових частин та з'єднань УНР та УГА.Крім того, за кордоном залишилась документація українських дипломатичних представництв, місій, консульств, українських табірних громад. Переважжна більшість укарїнських громадських та культурних діячів вивезла за межі України найцінніші матеріали з власних документальних колекцій.

Таким чином, на початку 1920-х рр. за рубежем опинилася величезна кількість вважливих документів - справжніх реліквій періоду визвольних змагань українського народу. Найбільше цих документів було сконцентровано на території Польщі - недавньої союзниці УНР у боротьбі з більшовицькою Росією. Це пояснювалося тим, що в Польщі знайшов свій політичний притулок Уряд УНР на чолі з Петлюрою, а також тридцятитисячне українське військо, яке перебувало в таборах для інтернованих. За свідченням українського архівіста М. Обідного, у цей час вся Польща була "залита українськими пам'ятками, головним чином архівами"1.

Необхідно відзначити, що український уряд і військо перебували в надзвичайно скрутних умовах, що вкрай негативно позначилося на організації роботи різних державних структур. У такій ситуації налагодження збирання та збереження документальних пам'яток було дуже ускладнено. Попри це саме в Польщі у цей період почав створюватися перший в еміграції український архів - Головний військово-істори чний музей-архів Армії УНР (далі - архів - Головний військово-історичний музей-архів Армії УНР (далі - ГВІМА, заснований 2 липня 1921 р. у Тарнові2. Це стало можливим завдяки заходам урядовців Генерального штабу Армії УНР, а також ініціатіві та відданості дорученій справі Михайла Обідного, якого призначили на посаду начальника ГВІМА.

М. Ю. Обідний (1889-1938) як ніхто інший підходив до виконання обов'язків керівника музею-архіву. Він мав багатий досвід роботи в музейно-архівних осередках, зокрема, в Катеринославському музеї ім. Поля, Київському мистецько-промисловому, Кам'янець-Подільському церковно-історичному. У роки Української революції він посідав посаду віце-директора Державного військово-історичного музею в Києві, був членом Комісії для охорони пам'яток при Головному управлінні мистецтв і національної культури3. Перебуваючи з листопада 1920 р. в еміграції у Польщі, він, за влучним висловом А. Животка, став "на варті коло охорони історичних пам'яток визвольної боротьби"4 , очоливши спочатку військово-історичний відділ Генерального штабу Армії УНР, а згодом і ГВІМА. Крім того, він виконував обов'язки секретаря Укарїнського військово-історичного товариства у Польщі, працював в Архівній комісії при Міністерстві освіти УНР та у Комісії для дослідження українських пам'яток в польських музеях у Кракові. У 1921 р. М. Обідний також виступив одним з ініціаторів заснування загальнонаціонального архівного центру української еміграції - Музею-архіу визволення України5.

Характеризуючи жертовну працю М. Обідного із збирання та збереження архівних документів у Польщі, А. Животко пригадував одну з своїх зустрічей з ним, яка відбулася взимку 1920-1921 рр. у Тарнові: "На дворі страшенний мороз. Забігаю до невеличкої кімнатки, набитої архівним і музейним матеріалом, а серед нього в незносному холоді, з опухшими від холоду руками бачу М[ихайла] Юрк[овича] Обідного за їх розробкою і порядкуванням, також привітного, бадьорого, усміхненого, як колись було в Україні. Ледве міг витримати кілька хвилин, залишаючи його при праці далі, що провадив він її при цих умовах неухильно кожного дня, байдужий до зимна, до холоду і ін., чого не бракувало"6.

Увесь час перебування на посаді начальника ГВІМА Обідний намагався привернути увагу вищих посадовців Уряду УНР в екзилі та військового командування до проблем збереження національної документальної спадщини шляхом подання рапортів і доповідних записок. Автором цієї публікації віднайдено у фондах ЦДАВО Укарїни численні офіційні звернення М. Обідного до прем'єр-міністра А. лівицького, військового міністра генерала В. Петріва, помічника начальника Генерального штабу Г. Янушевського, полковника В. Садовського, керуючого справами Міністерства освіти С. Сірополка та ін.

22 липня 1922 р. відбулася зустріч начальника ГВІМА з Головним Отаманом С. Петлюрою, згадка про яку міститься у щоденнику М. Обідного. Зважаючи на оригінальність та інформаційну насиченість даного джерела вважаємо доцільним навести їхню розмову у викладі його автора: "Що скажете, запитав він [С. Петлюра], привітавшись зо мною за руку і запрох[авши] сідати. Я поздоровався і повідомив, що прийшов як секретар Му[ею] арх[іву] визв[олення] Укр[аїни] поїнформувати про стан охорони пам'яток визв[олення] України, бо це ж має велике значіння у нашому визвольн[ому] рухові, і Стар[ому]7 , як Нач[альнику] д[ержави], певно цікаво про це знати. Він погодився. Я зачитав йому, за деякими винятками, свій доклад про охорону і нищення пам'яток за 5 років та поінформував про Муз[ей]-арх[ів] визв[олення] Укр[аїни] і наші найближчі завдання. Він відповів приблиз[но]: "Справі зібр[ання] і охороні пам'яток я придаю велике значіння. Знаю, що Ви сидите тут без грошей у великій нужді і це гальмує Вам справу, також знаю, що Вам трудно проводити справу. Тому постараюся хоч невеличкими коштами Вам допомогти чи уряд[ово] чи позаурядово, хоча може не раніше двох тижнів. Також перебалакаю сьогодні з Л[івицьким], щоб Вам залишили на допомогу одного співробітника. Бажано, щоб в архівах були описи і щоб можна було почасти використовувати деякі матеріали для нашої визвольної боротьби. Звичайно зараз одкривати Архів для користування ученим, ширшому колу може й зарано, одначе бажано було б деякі матеріали хоча й в сирому вигляді видрукувати. Як приклад він показав книжку вид[ання] Ге[нерального] Шт[абу] Витяги з документів про надужиття Московської влади на Вкраїні, хоч й зазначив, що книжечку видано невдало, без ніяких коментарів, і що краще так не видавати. Також запитав, скільки я маю скринь з матер[іалами], і де ці матер[іали] переховуються.

Ще я його запитав, як він дивиться на справу охорони могил поляглих лицарів. Він відповів, що зараз цю справу можна переводити лише в теорії, а фактично щось зробити зможемо лише на Вкраїні, одначе розробити план потрібно тут. Між інш[им] підніс думку про насипи високих могил на зразок старих козацьких, також на вирішення в церквах дощок з іменами забитих, а по можливості і з фотографіями. Розмова велась більше години і певно б продовжилась та її перерв[ав] М., який доложив, що чекає Л[івицький]. Я, прощаючись, подякував за під[вищення] мене в рангах, чим певно смутив Стар[ого], бо він якось неловко відповів, сміючись: "Ну, ну, збирайте, збирайте Ваші арх[іви]". О год[ині] 6.20 я вийшов звідти"8.

Однак, попри розуміння важливості пам'яткоохоронної та архівної справи Головою Директорії, Державний центр УНР через об'єктивні причини на цьому етапі не мав можливості забезпечити фінансування ГВІМА навіть у мінімальному обсязі. Та все ж у 1922 р. завдяки подвижницькій праці М. Обідного до фондів ГВІМА продовжували надходили надходити документи різних установ та структур УНР. Натомість Музей-архів визволення України, який вважався загальннаціональним архівним осередком, зумів розгорнути свою діяльність тільки "на папері". Отже, реально діючим українським архівом на теренах Польщі залишався лише ГВІМА (хоча на той час "установою" його назвати було також не можна, оскільки увесь його штат після скорочення посади архіваріуса Й. Уланівського складався з однієї особи - М. Обідного), але він не міг істотно запобігти загрозливим масштабам нищення українських пам'яток. У своїх численних зверненнях до різних українських посадових осіб начальник ГВІМА наголошував на тому, що, якщо не вжити негайних заходів, то "майбутнім історикам доведеться писати не історію визволення України, а історію нищення пам'яток - джерел історії"9.

Саме у цьому контексті слід розглядати доповідну записку М. Обідного до начальника Генерального штабу Армії УНР В. Куща, в якій той ще раз звернув увагу останнього на нагальну необхідність відшукання коштів для забезпечення нормальної роботи Музею-архіву. Апелюючи до В. Куща, М. Обідний зазначив, що "музей з приєднаним до нього архівом, школою і бібліотекою є душа нації, яка залишається навіки" - і вже через це ГВІМА вимагає щоденної опіки та підтримки як керівництва Генерального штабу, так і всього українського громадянства. Намагаючись переконати його у пріоритетності справи збереження національних національних документальних колекцій автор записки наголосив на тому, що всі народи надають надзвичайно велике значення справі збирання, дослідження та збереження матеріалів, які висвітлюють "життя, творчість і боротьбу нації".

Важливість документа, що подається нижче, полягає в тому, що, по-перше, в ньому зроблено загальну характеристику ситуації щодо зберігання українських документів у Польщі, а, по-друге, висловлено важливі пропозиції щодо формування архівної політики уряду в умовах еміграції. Основні пропозиції М. Обідного включали наступне: організувати планомірну передачу до ГВІМА документів військових міністерств і відомств; сприяти написанню спогадів про події визвольної боротьби українського народу та історичних нарисів про бойовий шлях частин та з'єднань Армії УНР; забезпечити перевезення до архіву матеріалів із таборів військовополонених та інтернованих як у Польщі, так і поза її межами; налагодити контакти з українськими організаціями та діячами з метою отримання на зберігання їхніх матеріалів; розробити анкету для збирання пам'яток визвольної боротьби України; вжити заходів щодо повернення українських архівних збірок урядами інших держав; зібрати інформацію про українських вояків, які загинули у боях за визволення України, та організувати догляд військових цвинтарів та окремих могил.

Своєрідною відповіддю на це звернення М. Обідного став лист військового міністра М. Юнакова до керуючого Міністерством освіти С. Сірополка від 30 листопада 1922 р., в якому, зокрема, йшлося про те, що Військове міністерство не в змозі надалі опікуватися архівними документами та фінансувати діяльність Музею-архіву. З огляду на те, що М. Обідний працював не тільки в архіві, а й в Архівні комісії при Міністерстві освіти, М. Юнаків вважав за доцільне об'єднати всю архівну справу в руках міністра освіти, із тим, щоб Головний військово-історичний музей-архів був приряджений на час нашого перебування на еміграції до Міністерства народної освіти"10. І вже т7 грудня 1922 р. Рада Народни х Міністрів УНР прийняла постанову про перепідпорядкування Музею-архіву. Однак, вказана ухвала не поліпшила ситуацію з фінансуванням ГВІМА. Таким чином залишилися нереалізованими майже всі пропозиції М. Обідного, сформульовані ним у доповідній записці В. Кущу. У зв'язку з цим Обідний змушений був шукати інших шляхів забезпечення збереження українських архівних збірок, звернувшись, зокрема, до Українського громадського комітету в ЧСР. І тільки опинившись у Празі та працюючи на посаді кустоса Українського національного музею-архіву (1923-1930) та референта Українського історичного кабінету при Міністерстві закордонних справ ЧСР (1930-1934), М. Обідний отримав можливість втілити у життя значну кількість із висловлених ним пропозицій із доповідної записки, яка пропонується увазі читача.

  1. Обідний М. Як охоронялися пам'ятки. - Б. м., б. р. - С. 4.
  2. Детальніше див.: Савченко Г., Срібняк І. Заснування Головного військово-ісоричного музею-архіву Армії УНР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. cтатей. - К., 1996. - С. 188- 198; Климова К. "Кожна військова акція фахово зафіксована (До питання про організацію воєнно-історичних архівів в Україні 1918-1921 рр.) // Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917- 1921 рр.): Зб. наук. праць. - К., 1998. - С. 48-49; Палієнко М. І. "Все, що зв'язано з нашою історією, мусить бути зібрано, упорядковано і схоронено..." (збереження документальної спадщини українського народу Державним центром УНР в екзилі) // Nad Wisla i Dniprem. Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej - przeszlosc i terazniejszosc. Prace naukowe wykladowcow I studentow Uniwersytetu Mikolaja Kopernika w Toruniu oraz Kijowskiego Narodowego Uniwersytetu Lingwistycznego. Seria: Systemy Miedzynarodowe I Globalny Rozwoj. - Torun; Kijow, 2002. - № 1. - S. 255-261; Вона ж. "Це потрібно для історії..." (Доля архівних колекцій Головного військово-історичного архіву Армії УНР у Польщі) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. - К., 2003. - Вип. 7. - Ч. І. - С. 85-91.
  3. ЦДАВО України, ф. 3504, оп. 1, спр. 1, арк. 122.
  4. Там само, ф. 3866, оп. 1, спр. 48, арк. 24.
  5. Див., зокрема: Срібняк І., Лук'яненко О. З історії заснування Музею-архіву визволення України // Архіви України. - 1998. - № 1-6. - С. 54-58.
  6. ЦДАВО України, ф. 3866, оп. 1, спр. 48, арк. 24.
  7. "Старий" - один із псевдонімів С. Петлюри.
  8. ЦДАВО України, ф. 3504, оп. 1, спр. 1, арк. 38-40. Оригінал.
  9. Там само, ф. 3504, оп. 1, спр. 6, арк. 31.
  10. Там само, ф. 4018, оп. 1, спр. 2, арк. 103.

Доповідна записка начальника Головного військово-історичного музею-архіву (м. Тарнів, Польща) М. Обідного до начальника Генерального штабу Армії УНР генерал-хорунжого В. Куща

20 листопада 1922 р.

Всі народи надають надзвичайно велике значіння справі збирання, дослідження, описання та схоронення матеріалів, освітлюючих життя, творчість і боротьбу нації. Музей, що зберігає в собі речові предмети властиві даній нації, свідчить про культуру цієї нації, як вище осягнення її буття й існування. Музей є найвизначнішим показником шляхетності нації. Музей з приєднаним до нього архівом, школою і бібліотекою є душа нації, яка залишається навіки, навіть тоді, коли нація фізично умре.

Коли ми придивимося до своїх сусідів, то побачимо, що ні революція, ні війни не зменшили в них зацікавлення до загальної справи. При укладанні мирових трактатів вносяться вимоги обміну чи повернення однією державою другій історичних пам'яток. Під час бойових подій, чи переможного панування, супротивник старається захопити архіви і пильно використовує. Така доля постигла й деякі дуже важливі акти з нашої визвольної боротьби. Ще за старих часів кожна держава мала спеціальних своїх агентів для викрадання чи нищення важливіших актів, особливо таких, що зобов'язують одну державу перед другою. І така робота мала успіх, незважаючи, що кожна держава найпильніше охороняла свої таємні документи. А що ми скажемо про охорону наших архівів, зокрема, документів державної ваги, яких властиво ніхто й не охороняє. Жах охоплює, коли тільки уявити, що більшість наших історичних матеріалів загинула безслідно. Не можна виправдати причини нищення національних скарбів вельми тяжким станом, в якому переходить наша боротьба. Поляки за часів свого повстання також перебували в тяжких умовах, одначе зуміли схоронити свої історичні пам'ятки, заснувавши в Швейцарії в м. Ранерсвіль свій музей.

Ще в 1919 р., коли Уряд мав гроші, я подавав проекти вивезення за кордон важливіших історичних пам'яток (журнал "Укр. стар.", кн. 1)1, одначе мою пропозицію не було прийнято. Тим часом пам'ятки страшенно нищилися. Під час евакуацій і реевакуацій шляхи, залізничні станції були засипані архівами, а в містах, що залишалися нашою владою, залишалися на поталу наступаючому ворогові й наші архіви, а в містах постою нашої влади в склепах, на базарах (Рівне, Кам'янець і ін.) послуговувалися нашими архівами як обгортковим матеріалом. В Кам'янці були навіть урядові розпорядження, про що я маю розпорядження і про що в свій час протестував, щоб державні інституції звозили свої архіви на паперову фабрику Коцебу як сирівець для переробки на чистий папір, аж поки Пан Головний Отаман не видав суворого наказу про припинення такого злочину. Такого сорому ще ніколи не знала українська нація від часу свого існування. Залишаючи загальну справу охорони пам'яток, яка вже сама набрала характеру історії, і яку в свій час буде освітлено, розглянемо справу військово-історичну.

За часів перебудування української влади в Києві було дві окремих інституції: 1) Державний військово-історичний музей і 2) Державний військово-історичний архів; обидві згадані інституції досить інтенсивно провадили свою працю. Та ось за Гетьманщини Музей, що мав великі збірки пам'яток старовини і відродження України, озброєною силою (державною вартою) викидається на площу на дощ, бо помешкання Музею подобається "Політичному відділові" (книжка Ернста "Сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г."). На початку 1919 р. Дер[жавний] військ[ово]-істор[ичний] архів скасовується, а згодом при скороченні штатів і штат Музею скорочено так, що не зосталося ні одного співробітника, внаслідок чого зібране там цінне майно повинно було залишитися без огляду. Та співробітники Музею, не отримуючи платні, не кидали святої своєї роботи, клопочучи про залишення для держави цієї цінної інституції. Штат Музею було знову затверджено, але грошей на його діяльність не відпускалося.

Нехай роки 1919 і 1920, в яких переводилась велика збройна боротьба, не були сприятливими для військово-історичної справи. Наступив рік 1921. Галичина і Польща залиті українськими архівами, які стихійно нищаться. Потребувалися негайно і чемні руки, і кошти, щоби все зібрати, упорядкувати і приділити кудись в певне місце на схоронення. В квітні 1921 р. я подав доклад про негайний відпуск 40000 м(арок) п[ольських] для врятування гинучих національних скарбів. Справа перейшла 29 інстанцій, я примушений був подати ще два доклади писаних, вісім устних та вчинити до сорока прохань усних до різних осіб (в той час була і Рада Республіки), одначе справа з відпуском грошей затяглася, а пам'ятки нищилися. Нарешті восени 1921 р. тим[часово] викон[уючий] обов['язки] мін[істра] фін[ансів] п. Білінський відпустив 20000 м[арок] п[ольських], а другу половину до сьогодні не відпущено.

Все ж великими зусиллями вдалося звести до Тарнова значну кількість історичних матеріалів і приступлено до їх упорядкування. Одначе в роботі Музей-архів не мав підпертя, напроти розпочався похід за виселення Музею-архіву з Тарнова до табору. Мотивувалося тим, що Державна скарбниця не має грошей на утримання двох співробітників Музею-архіву, а тим часом наші міністерства були переповнені співробітниками, які не мали роботи. Всі доводи, що національні скарби звести за дроти не тільки не раціонально, а навіть злочинно, не зустріли погодження. Похід проти Музею-архіву, цієї єдиної національної скарбниці, був рішучий, що примусило мене шукати захисту у Пана Головного Отамана. І пригадалося мені, як на початку лютого 1918 р. у Києві нападники більшовики видали охоронну грамоту нашому Військ[ово]-істор[ичному] музею, а тут, при вельми тяжких обставинах для охорони пам'яток, свої ж руйнують свій музей.

Хоча Музей-архів і було залишено в Тарнові, та було його поставлено в такі умови, що годі було щось робити. Під час великих морозів грошей на паливо не відпускалося, і в помешканні Музею-архіву був такий холод, що покривалися кригою стіни і примерзали до стін малюнки. В цей час гроші були виплачувані мільйони м[арок] п[ольських] за помешкання гот[елю] Брістоль, де були розташовані державні інституції і де було дуже тепло.

Бажаючи знайти ширше матеріальне і моральне підпертя з боку громадянства, доручений мені Музей-архів підносить ініціативу, а потім бере на себе і першу організаційну роботу по заснуванню загальнонаціональної інституції "Музею-архіву визволення України", який тепер вже утворено. До повернення на Україну цю інституцію було ухвалено заснувати в Швейцарії, одначе з огляду на високий курс швейцарської валюти було обрано Відень, а тепер обставини змінилися знову і мається Музей-архів розмістити в Чехословаччині, хоча для чужого людського ока і надалі місцем осідку Музею-архіву є Відень.

Поруч з Музеєм-архівам визволення України продовжує свою діяльність надалі і наш Головний військово-історичний музей-архів як окрема самостійна одиниця, а нач[альни]к Музею-архіву одержує накази і розпорядження від свого військового начальства. Наш військовий музей-архів може якийсь час бути й під однією стріхою з Музеєм-архівом визволення України, але це лише щодо його утримання за кордоном, одначе цілість цієї інституції необхідно схоронити аж так довго, доки будемо мати свою власну армію, доки будемо працювати над історією українського війська. Власне кожна держава має окремо від національного музею чи архіву і свій військовий музей чи архів.

Зараз підготовляється грунт для вивезення за кордон наших історичних пам'яток і може в найближчий час удасться це перевести, а тому мусимо якнайскоріше підготовити тут на місцях все до відсилки. В кожній військовій частині чи інституції необхідно вилучити з загальних діл все важливіше, що має історичний характер і що необхідно в першу чергу вивезти, і по упорядкуванні вкласти в окремі кошики, обшиті з середини мішками. Описи треба виготовити в декількох примірниках, з яких один вкласти в кошик з матеріалами, а один надіслати до Головного військово-історичного музею-архіву. Роботу необхідно перевести якнайскоріше, потрібні свідомі люди і кошти.

На жаль в цей важливий час, в ці жнива для історичної праці, діяльність дорученого мені Музею-архіву цілковито паралізовано, бо скороченням штатів забрано останнього мого співробітника, забрано в такий рішучий спосіб, що не дано йому закінчити того діловодства, яке він вів і якого він мені до цього часу не здав, хоча я й прохав відпустити його хоч на тиждень для закінчення діл, та мого прохання не узгляднено (не прийнято до уваги - М. П.) Сам я один не маю змоги перевести тієї великої праці, яка вимагає співділання (спільних зусиль - М. П.) багатьох фахових співробітників. В цілях перебрання документів військового характеру, чи освітлюючих (тих, що висвітлюють - М. П.) військову справу, я мушу працювати в Архівній комісії при Міністерстві освіти, яка перебирає історичні матеріали від всіх міністерств, а в цілях подальшої охорони військово-історичних матеріалів в одній з нейтральних країн, я примушений працювати ще й в комітеті Музею-архіву визволення України як член-секретар (правда, працювати по вечорах і ночах).

Пан Головний Отаман в розмові зі мною висловився, що він надає дуже велике значіння справі історичній, і пообіцяв підтримати так, щоб можна було відновити працю напівзруйнованого музею-архіву, евентуально добавленням співробітників і по змозі грошовими засобами.

Переживаємо зараз час, який конче необхідно використати для збирання матеріалів по нашій історичній визвольній боротьбі та для дослідження і описання бойових подій, особливо щодо останнього нічого майже не зроблено. Вийшовши (опубліковані - М. П.) поодинокі праці припадкових (випадкових, непрофесійних - М. П.) дослідників нашої військової історії, часом дуже щирі, з боку історіграфічного занадто слабі. Та й цього сирого матеріалу до цього часу появилося в друці до смішного мало. Можна наперед сказати, що коли справа буде так тривати й надалі, то на мовах польській і московській вийде більше монографій про нашу визвольну боротьбу, чим на мові українській. На долю наших істориків при написанні історії припаде, що й було до цього часу - користуватися з чужих джерел. До речі кажучи, наші сусіди не полінувалися позбирати на поталу покидані в різних місцях українські архіви. Переглядаючи вийшовши численні праці наших сусідів, що освітлюють сучасні рухи, прямо дивуєшся, звідки у них стільки свідомого устремління до піднесення свого добробуту. Коли пригадати, що про Русько-Польську війну2 вийшло п'ять тисяч оригінальних праць, то можна уявити, як візьмуться москалі до праці по освітленню останніх війн.

В 1918 році за часів Гетьманщини Українським Урядом було широко організовано дослідження Світової війни. На провадження роботи і на утримання численних кадрів співробітників витрачалося колосальні кошти, а на дослідження української визвольної боротьби не знайшлося і не знаходиться ні коштів, на навіть належної уваги до самої справи. Праці інституцій, які працюють по збиранню історичних матеріалів, нехтується, а при скороченнях штатів і відпуску коштів ці інституції розглядаються також, як і звичайні канцелярії. Страшна мартирольогія українських пам'яток. Логічно, що коли б це було у інших народів, то певно вони б хоч тепер, спокутуючи свій тяжкий гріх за втрачені національні скарби, звернули б належну увагу на згадану роботу. У нас треба б посадити до цього діла десятки фахових людей, треба велетенським напруженням здобути грошей і всього необхідного для роботи, бо може завтра буде запізно те, що змогли б зробити сьогодні. Тим часом пам'ятки стихійно нищаться, а учасники і очевидці бойових подій один за одним або сходять із життєвої арени, або повертаються на Вкраїну, де не може бути й розмови про таку роботу, або прямо забувають в своїй пам'яті все, може так цінне, ніким не записане, не зібране, а час минає. Всі тепер славні події героїчної боротьби покриваються мряковиною неясностей, чорна страшна заглада (забуття, безвісність - М. П.) лягає на все велике, куплене ціною крові сотень тисяч кращих борців.

Необхідно якнайскоріше виконати слідуюче:

1. У військових частинах і установах вилучити історичні матеріали, упорядкувати, скласти описи і підготувати для передачі до Головного військово-історичного музею-архіву.

2. Записати показання (освідчення, спогади - М. П.) учасників і очевидців, ілюструючи хід визвольної боротьби (мається на увазі табори).

3. Перебрати історичні матеріали від українських військових таборів поза межами Польщі.

4. Перевірити, чи написані історії військових частин, а коли ні, то якнайскоріше цю роботу закінчити.

5. Перебрати матеріали військового характеру від цивільних міністерств (участь представника Музею-архіву в Архівній комісії при Міністерстві освіти, яка перебирає історичні матеріали від всіх міністерств).

6. Навязання (встановлення - М. П.) стосунків з різними українськими організаціями і поодинокими особами в цілях передачі ними до Музею-архіву історичних матеріалів.

7. Виготовити квестіонар (анкету - М. П.) для збирання пам'яток визвольної боротьби України.

8. Відновити клопотання про повернення наших архівів Польщею і Румунією.

9. Прочитати в таборах ряд лекцій по охороні пам'яток (між іншим, як писати спогади, мемуари, та ціль і значіння цих матеріалів).

10. Виготовити проект закону і розпоряджень про користування урядовими і приватними особами історичними матеріалами і іншими пам'ятками, які являються власністю цілої нації.

11. Придбати від варшавських кінематографічних фірм фільми зі знімками українського війська на фронті.

12. Придбати від різних приватних осіб зроблені ними фотографії з українського визвольного руху та інші пам'ятки.

13. Зареєстрування всіх поляглих за визволення України та вшанування їх пам'яті.

14. Організація охорони військових кладовищ і поодиноких могил.

15. Оголошення конкурсу на виготовлення проектів для упорядкування військових цвинтарів і поодиноких могил в українському національному стилі.

16. Придбати від укр[аїнських] артистів-малярів баталії з нашої визвольної боротьби.

17. В Музеї-архіві упорядкувати діла, скласти описи і підготовити до вивезення за кордон та ін.

Прохаю:

1. Про якнайскоріше відновлення діяльності Військово-історичної управи, складеної з фахових співробітників, чи про покладення обов'язків управи на Музей-архів, з призначенням необхідної кількості співробітників.

2. Про підвищення класи посади начальника Головного військово-історичного музею-архіву з VI до V (наколи начальника Музею-архіву не буде призначено, в о. начальника Військово-історичної управи). Це необхідно зробити якнайскоріше для поставлення начальника Музею-архіву в нормальні умови щодо платні. При скороченнях штатів в усіх міністерствах залишено посади, головним чином VI і V (директор департаменту - начальник управи, віце-директор), на які призначено в більшості в. о. осіб, що займали посади кл[асу] VI і ін. При виробленні нових ставок платні взято за прожиточний мінімум платню директора департаменту.

3. Про збільшення штату Музею-архіву знову щонайменше до 2-х (двох) осіб та про віддання розпорядження, щоб на будуче (на майбутнє - М. П.) при скороченні штатів різних канцелярій, штат Музею-архіву не скорочувано.

4. Про повернення до Музею-архіву співробітника адм[іністративного] хорунжого Уланівського, який підготовлений до праці в Музеї-архіві.

5. Про відпуск бодай частково коштів, згідно кошторисів Музею-архіву, для переведення зазначеної в цьому докладі праці.

Начальник Музею-Архіву адм[іністративний] сотник М. Обідний

ЦДАВО України, ф. 4018, оп. 1, спр. 2, арк. 99-102 зв.

КОМЕНТАРІ

1. Йдеться про статтю М. Обідного "Військово-архівна справа на Україні", опубліковану у журналі "Українська старовина" (1919, № 1), в якій було порушено питання про доцільність вивезення найцінніших українських пам'яток за кордон до однієї з нейтральних країн.

2. Вірогідно, йдеться про події XVII ст., коли Московське царство брало участь у воєннних діях проти Речі Посполитої.

На початок
На початок