"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

А. В. Кентій

ФОНД "УКРАЇНСЬКИЙ МУЗЕЙ У ПРАЗІ" ЦДАГО УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА
"ПРАЗЬКОГО АРХІВУ"

У травні 1988 р., у розпал горбачовської перебудови, до партархіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України в атмосфері таємничості від Комітету державної безпеки УРСР надійшли у стані некомпактного розсипу архівні матеріали під умовною назвою "Музей визвольної боротьби України в Празі". Зазначене зібрання в кількості 117 картонажів закордонного виробництва було передано до партархіву за описом, в якому містилися загальні анотації до складу документів кожного картонажу.

Про безсистемний характер побудови здавального опису та групування документів і матеріалів у кожному картонажі свідчать такі приклади. Так, у картонажі № 2 поряд з документами дирекції Українського музею в Празі за 1946-1948 рр. (до 1945 р. - Музей визвольної боротьби України) опинилося особисте листування бібліотекаря Української бібліотеки ім. С. В. Петлюри в Парижі І. Рудичіва за 1941-1942 рр. з Ольгою Петлюрою, іншими кореспондентами, а також матеріали редактора тижневика "До перемоги" органу Військової управи з формування добровольчої дивізії СС "Галичина" М. Островерхи за 1944-1945 рр. В іншому випадку матеріали підполковника армії УНР В. Филоновича, редактора військового часопису "Гуртуймось" (Прага), за 1922-1938 рр. виявилися розпорошеними між картонажами № 30, 89 та ін. Це ж стосується й документів дирекції Українського музею в Празі, родини Антоновичів та інших фондозасновників.

В окремих випадках у анотаціях подавалися невірні відомості про хронологічні межі документів і матеріалів. Зокрема, в анотації до картонажу № 60 ішлося про наявність у ньому листування "активних українських націоналістів Коновальця Є., Сціборського М., Мартинця В. у 1929-1939 рр.". Натомість з'ясувалося, що згадане листування обмежувалося лише 1928-1930 рр. Ця неточність наштовхує на думку, що деякі матеріали могли бути вилучені ще до передачі їх на зберігання до партархіву.

Крім документів "Українського музею", у сховищах ЦДАГО було виявлено також шість картонажів із матеріалами української еміграції у Франції, загалом 75 папок (справ) компактного розсипу, включаючи пресу та інші друковані видання. Однак встановити час надходження цих матеріалів до архіву, а також їх здавача не вдалося. Виявився відсутнім також опис або ж перелік згаданого зібрання.

До часу створення ЦДАГО України документи "Українського музею" перебували на таємному зберіганні, і, будучи недоступними для дослідників, не планувалися, між тим, до науково-технічного впорядкування. Перше ознайомлення з указаним комплексом відбулося вже наприкінці 1991 р., а в березні 1993 р. було затверджено "Робочу інструкцію зі створення фонду громадських об'єднань української еміграції та науково-технічної обробки матеріалів і документів, що його складають".

Укладачі інструкції відмітили, що фізичний стан багатьох документів через несприятливі умови їх зберігання в 50-70 рр. є незадовільним, паперова основа більшості з них - стара, низької якості. Для рукописних матеріалів характерні нестійкі барвники, чимало - й олівцевих, зі швидко згасаючим текстом. Вважалося, що всі документи (приблизно 117 тис. арк.) підлягають реставрації та ремонту, а значна частина (до 70% ) - складній реставрації.

Передбачалося до науково-технічного впорядкування комплексу "Український музей" залучити трьох спеціалістів. Наукову систематизацію документів та формування справ планувалося провести за три роки, а реставраційно-па літурні роботи завершити впродовж двох. Умовний обсяг фонду обчислював ся в одну тисячу справ.

Через різні обставини впродовж 1993 - першої половини 1997 рр. науково-технічне впорядкування документів "Українського музею" відбувалося надто повільно. Тому влітку 1997 р. дирекція ЦДАГО вирішила проведення цієї роботи покласти на одного співробітника, що цілком себе виправдало.

Початку науково-технічного впорядкування передувало уважне ознайомлення з працями С.Наріжного "Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами" (частина перша, Прага, 1942) та М. Мушинки "Музей визвольної боротьби України та доля його фондів" (Мельбурн, 1996), іншою науковою та мемуарною літературою, пов'язаною з добою визвольних змагань 1917-1920 рр., з життям та діяльністю української еміграції, її чільних діячів у 1920-1941 рр.

Незамінним посібником у роботі з документами і матеріалами "Празького архіву" стала "Енциклопедія українознавства" в 10 томах (Париж, Нью-Йорк, 1955-1984 рр.). Вміщені в ній відомості про українські державні, військові, громадські, наукові та інші установи і організації часів Центральної Ради, Директорії УНР, Української Держави П. Скоропадського, ЗУНР та на еміграції, а також персонального характеру мали велике значення для класифікації масиву матеріалів, ідентифікації фондозасновників - установ і осіб.

Виникла також потреба попереднього, вибіркового ознайомлення з усім комплексом матеріалів "Українського музею", їх складом і змістом. Вивчення згаданого зібрання засвідчило, що за своїм походженням це не лише матеріали "Празького архіву", а й документи української еміграції з Франції і частково з Німеччини. Крім того, частина документів була складена англійською, французькою, німецькою, італійською, польською, чеською та іншими мовами.

Хоч основу "Празького архіву" складають документи "Українського музею", поряд з ними, можливо, є й матеріали Українського історичного кабінету при МВС ЧСР, інших архівосховищ української еміграції на теренах Чехословаччини.

На першому етапі науково-технічного впорядкування матеріали було класифіковано й розібрано по трьох комплексах: документи установ і організацій, матеріали особового походження, друковані видання. Основу першого комплексу склали матеріали українських громадських організацій різного профілю й спрямованості - союзів, спілок, громад, товариств, наукових установ, навчальних закладів, а також частково - документи державних установ УНР і ЗУНР, включаючи Українську галицьку армію. До другого й третього комплексів були віднесені відповідно матеріали персонального характеру, преса та інші друковані видання.

Внутрішня систематизація документів і матеріалів здійснювалася в поєднанні номінальної, хронологічної, предметно-тематичної, алфавітної та географічної ознак.

Найбільші труднощі виникали з ідентифікацією документів особового походження, передусім листів, встановленням їх авторів, дат складання, адресатів тощо. Згадана робота проводилася, якщо це стосувалося рукописних матеріалів, шляхом виявлення особливостей почерків, вивченням реквізитів на конвертах та поштових листівках. Необхідно було враховувати форми звертання авторів до своїх кореспондентів, псевдоніми. Так, Голова Проводу ОУН Є. Коновалець у своїх листах до секретаря Проводу українських націоналістів (ПУН) В. Мартинця завжди звертався: "Дорогий Туратті!" (мається на увазі псевдонім В. Мартинця), а інший відомий діяч ОУН Р.Яри - "Дорогий редакторе!", оскільки В. Мартинець був редактором часопису "Розбудова нації".

Щодо самого В. Мартинця, то його листи до Є. Коновальця починалися, як правило, зі слів: "Пане полковнику!". Крім того, частину листів до В. Мартинця Є. Коновалець підписував одним зі своїх псевдонімів - "Віра", що є маловідомим сучасному досліднику. Отже, знання псевдонімів, форм звертання, а також аналіз змісту дали змогу ідентифікувати всі машинописні листи Є. Коновальця до В. Мартинця.

Особливо повчальною і в той ж час складною виявилася ідентифікація рукописних листів С. В. Петлюри за 1924-1926 рр., які були виявлені в особистих документах колишніх діячів УНР К. Мацієвича та В. Садовського. При цьому слід врахувати, що в анотаціях до матеріалів, складених ще в КДБ УРСР, прізвище С. В. Петлюри взагалі не згадувалося. І це пояснюється тим, що свої листи, наприклад, до К. Мацієвича, Симон Васильович підписував: "П.", додаючи: "Ваш душею", "З повагою" тощо.

Серед згаданих вище листів, які потребували встановлення авторства, був лист до К. Мацієвича від 19.04. без зазначення року і підписаний, як завжди, - П. Вивчення змісту цього листа, як і інших, схожих за почерком, дало підставу дійти висновку, що його автор за службовою ієрархією стоїть на одному щабелі або й вище за адресата, тобто К. Мацієвича. Підписати лист літерою "П" міг і інший діяч УНР, колишній прем'єр-міністр В. Прокопович, який також був одним із кореспондентів К. Мацієвича.

Розгадка крилася в останньому абзаці згаданого листа, де говорилося, що В. Прокопович виїздив до Женеви, де в той час мешкав тяжкохворий колишній міністр фінансів УНР П.Чижевський, а також повідомлення, що він до приїзду В. Прокоповича помер. Саме факт смерті П. Чижевського дав змогу встановити точну дату листа: 19 квітня 1925 р. Фактично, були й зняті сумніви щодо його автора - С. В. Петлюри. І це було підтверджено іншим листом С. В. Петлюри до К. Мацієвича, до якого була прикладена відповідь останнього на ім'я Симона Васильовича! Порівняльний аналіз почерків не викликав жодних сумнівів щодо авторства С. В. Петлюри.

Виникали проблеми й з ідентифікацією і класифікацією матеріалів, які належали таким спорідненим установам, як: Українська академічна громада в ЧСР (Прага) та Українська академічна громада при Українській господарській академії в Подєбрадах, а також існуючим при них мировим судам. Це ж стосувалося й сокільських організацій української еміграції: Товариство "Український сокіл" у Празі та "Український сокіл" у Подєбрадах.

Враховуючи, що кореспонденція, наприклад, дуже часто адресувалася Українській академічній громаді без зазначення - в Празі чи Подєбрадах, необхідно було уважно вивчати всі реквізити документів, передусім адреси на конвертах і листівках, підписи, добре знати керівних діячів і відповідальних працівників обох академічних громад, детально ознайомлюватися з текстом документів. Такого підходу доводилося дотримуватися і в роботі з іншими комплексами документів.

Питання розмежування документів довелося вирішувати й при опрацюванні масивів особистих матеріалів Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича та генерал-хорунжого В. Петріва. Було визнано доцільним виділити з цих масивів в окремі групи документи Президіальної канцелярії ЗУНР та Українського військово-наукового товариства в Празі.

За номінальною ознакою матеріали "Празького архіву" складають: протоколи і стенограми засідань конгресів, з'їздів, конференцій, загальних зборів, урочистих і жалобних академій (зібрань) української еміграції; звернення, відозви, заяви, резолюції, постанови, комунікати, обіжники громадських і професійних зібрань, керівних органів політичних партій і громадських організацій на еміграції, накази військових установ; звіти з діяльності, інформаційно-довідкові матеріали з міжнародних та внутрішніх питань життя і діяльності еміграції; офіційне та приватне листування, списки і анкети членів різних товариств, громад, спілок, особисті документи (паспорти, посвідчення, дипломи, членські картки) представників української еміграції, у тому числі щоденники й записники, творчі матеріали (рукописи, рецензії тощо), поштові листівки, візитні картки та інше, фотодокументи (переважно не анотовані). Серед матеріалів чимало чернеток, робочих проектів різних документів, їхніх фрагментів.

У процесі науково-технічного впорядкування згаданого масиву документів і матеріалів із розсипу було виділено 205 фондозасновників, у тому числі 129 установ і організацій. До опису № 1 внесено документи і матеріали українських установ і організацій - як тих, що діяли за часів визвольних змагань 1917-1920 рр., так і утворених на еміграції. Серед державних установ УНР, документи яких відклалися у фонді, - Закордонна експозитура кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР (1919-1923 рр.), посольство УНР в Австрії (1919-1923 рр.), Головна військово-судова управа УНР (1919-1921 рр.). У зазначених зібраннях привертають увагу відомості кредитової канцелярії МФ УНР про кількість виготовлених грошових знаків УНР у 1917-1922 рр., копія звіту економічного відділу канцелярії Директорії УНР "Продовольча політика РСФРР і УСРР" (1921 р.), лист Голови Ради народних міністрів УНР до міністерства юстиції про негайне розслідування і притягнення до відповідальності учасників єврейських погромів в Україні (17 квітня 1919 р.), реєстр справ, надісланих Особливій слідчій комісії для розслідування антиєврейсь ких погромних дій, слідчі справи отаманів Й. Біденка, О. Козир-Зірки, О. Палієнка, І. Семесенка, інших вояків Армії УНР, звинувачених у погромах та мародерстві (1919-1921 рр.).

Значний інтерес становлять матеріали державних установ ЗУНР - Президіальної канцелярії Західно-Української Народної Республіки, представництв ЗУНР у Празі (ЧСР) та Канаді (1919-1926 рр.), Головної команди частин Української галицької армії в Чехословацькій Республіці (1918-1925 рр.). Серед них - меморандуми, звернення, заяви керівництва ЗУНР, українських громадсько-політичних організацій до Ліги націй, урядів держав Антанти стосовно польської окупаційної політики в Західній Україні, з вимогами визнання державного суверенітету ЗУНР (1919-1923 рр.), протоколи колегії уповноважених, засідань і конференцій у Диктатора ЗУНР Є.Петрушевича (1920-1923 рр.), звіти делегації ЗУНР про переговори з поляками у Варшаві 12 жовтня - 8 листопада 1919 р., висновки групи українських правників під проводом О. Бурачинського стосовно перегляду схваленого Антантою статусу Східної Галичини у складі Польщі (1920 р.), списки членів Виділу Української національної ради Східної Галичини і депутатів тимчасового Сойму ЗУНР, членів Уряду ЗУНР (1919 р.).

Цінним джерелом є документи Організації українських націоналістів (ОУН) за 1928-1930 рр., які характеризують початок діяльності ОУН, роботу її керівного органу - Проводу українських націоналістів (ПУН). Серед них - матеріали наради членів ПУН 9-11 жовтня 1929 р. у Празі (звіти про діяльність ПУН, фінансового референта Проводу, адміністратора часопису "Розбудова нації"); стенограми нарад членів ПУН 9-12 жовтня, 26-27 грудня 1929 р. у Празі; протокол наради членів ПУН 14-15 квітня 1930 р. у Женеві; звіт заступника Голови ПУН М. Сціборського про І конференцію ОУН на західно-українських землях (далі - ЗУЗ) у лютому 1930 р., звіт провідника ОУН на ЗУЗ про роботу за станом на 3 квітня 1930 р.; листування секретаря ПУН В. Мартинця з Головою ПУН Є. Коновальцем та іншими членами Проводу ОУН (1930 р.).

У фонді "Українського музею" відклалися матеріали українських військових організацій на еміграції, в тому числі: Українського військового союзу (1923-1927 рр.), Союзу організацій бувших вояків Армії УНР у ЧСР (1924-1937 рр.), Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції (1921-1938 рр.), Українського військово-наукового товариства у Празі (1931-1933 рр.), Клубу українських старшин імені генерал-поручника графа Григора Орлика в Парижі (1933-1936 рр.), Української спілки військових інвалідів у ЧСР (1919-1939 рр.).

Представлено й матеріали наукових асоціацій, товариств та інститутів української еміграції - І та ІІ Українських наукових з'їздів у Празі (1926-1932 рр.), Товариства "Українська наукова асоціація в Празі" (1932-1939 рр.), Українського історико-філологічного товариства в Празі (1923-1945 рр.). Серед документів - статути, регуляміни, програми, протоколи засідань, переліки, тези наукових доповідей і повідомлень, списки, формуляри, анкети і мандати учасників І і II наукових з'їздів: В. Кубійовича, І.Мазепи, Б. Мартоса, С. Наріжного, І. Огієнка, С. Русової та ін., протоколи засідань і звіти Українського історико-філологічного товариства за 1923-1945 рр.

Великою групою репрезентовані документи українського студентського руху на еміграції: Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС) за 1922-1937 рр., Української академічної громади в ЧСР (1920-1940 рр.), Української академічної громади при Українській господарській академії в Подєбрадах (1921-1932 рр.), Громади українських студентів-емігрантів у ЧСР (1922-1928 рр.), Союзу українських студентських організацій у Німеччині та вільному місті Данцигу (1922-1928 рр.), Українського студентського товариства "Зарево" в Берліні (1931-1941 рр.). Серед їх документів - матеріали Конгресу українського студентства земель України та еміграції в Празі (22 червня - 7 липня 1922 р.): статути та регуляміни українських студентсь ких товариств і громад; протоколи звичайних і надзвичайних з'їздів ЦЕСУС та матеріали до них за 1923-1933 рр., обіжники, комунікати, бюлетені Управи ЦЕСУС (1923-1928 рр.), звіти про діяльність українських студентських організацій у Австрії, Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Західній Україні, інформаційно-довідкові матеріали щодо зовнішних зв'язків українського студентства, його участі в роботі міжнародних студентських організацій.

Важливе значення має комплекс матеріалів українських спортивно-ру ханкових організацій на еміграції: Союзу українських пластунів-емігрантів у ЧСР (1922-1938 рр.), Українського руханкового товариства "Січ" при Українській господарській академії в Подєбрадах (1926-1928 рр.), Союзу українського сокільства за кордоном (ЧСР) за 1929-1940 рр., руханкових товариств "Український сокіл" у Празі та Подєбрадах за 1923-1939 рр. та ін.

До опису № 2 включено документи і матеріали українських державних, політичних, військових, громадських діячів, представників науки, культури і освіти, інших осіб, разом 76 фондозасновників. Найбільш широко представлені документи родини Антоновичів: Дмитра і Катерини, їхніх синів - Марка і Михайла, серед яких - листи від В. Біднова, І. Борща, В. Винниченка, М. Галагана, М. Грушевського, Д. Донцова, Д. Дорошенка, А. Жука, Ю. Липи, В. Липинського, Є. Маланюка, І. Мірчука, Є. Онацького, Д. Чижевського, О. Шульгина та ін., членські картки, посвідчення особи тощо (1919-1945 рр).

Серед особистих матеріалів колишніх міністрів УНР, викладачів Української господарської академії в Подєбрадах К. Мацієвича і В. Садовського зберігаються листи від С. В. Петлюри та його дружини Ольги (1920-1926 рр.), від полк. Є. Коновальця, А. Лівицького, О. Лотоцького, А. Марголіна, І. Огієнка, генерал-хорунжого В. Сальського, І. Фещенка-Чопівського, І. Шовгеніва, О. Шульгина, А. Яковліва та ін.

У зібранні документів колишнього Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича відклалися офіційні документи Української національної ради Східної Галичини, Уряду ЗУНР, Української народної трудової партії, Головної команди частин УГА в Чехословаччині, протоколи засідань Тимчасової колегії Політичного центру Західної України за червень-серпень 1926 р., проекти правильників про Політичний центр Західної України та про Тимчасову колегію Західно-Української національно-визвольної революційної організації (ЗУНРО), яка виникла внаслідок розколу в лавах УВО; листи до Є. Петрушевича від колишніх членів Національної ради Східної Галичини і Уряду ЗУНР, громадсько-політичних діячів Західної України (1924-1940 рр.), від митрополита А. Шептицького стосовно долі Державного архіву ЗУНР.

Листи Голови Державного центру УНР А. Лівицького, генералів Армії УНР і УГА В. Змієнка, В. Курмановича, В. Куща, М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, В. Сальського, О. Удовиченка відклалися в особистих матеріалах підполковників Армії УНР В. Филоновича і В.Проходи. В них знаходимо цінні свідчення про життя, побут і працю української військової еміграції. Ця тема широко розкрита і в документах генерал-хорунжого В. Петріва (1921-1944 рр.).

До опису № 3 увійшли часописи, бюлетені, інші друковані видання української еміграції як з теренів Європи та Північної Америки, так і ті, що видавалися в Закарпатті, Північній Буковині та Західній Україні в 1919-1944 рр. Серед них - друковані органи ОУН "Український націоналіст" (1933-1935 рр.) та бюлетень Націоналістичної пресової служби (листопад-грудень 1939 р.); ЗУНР - "Український прапор" (1923-1928 рр.); Західно-Української національно-визвольної революційної організації - "Український революціо нер" (1926-1928 рр.).

Завершення науково-технічного впорядкування фонду "Український музей у Празі", проведення реставраційно-палітурних робіт дозволять увести до наукового обігу чималий пласт цінних документів з новітньої історії України, більшість яких тривалий час не була відома сучасному дослідникові. Разом з тим, на порядку денному стоїть питання підготовки міжархівного покажчика документів і матеріалів "Празького українського архіву", окремі комплекси якого зберігаються як у державних архівах (а, можливо, і в інших сховищах) України, так і тих, що знаходяться за межами нашої держави, зокрема в Чехії.

Актуальною, на нашу думку, є й проблема повернення в Україну у вигляді копій тієї частини "Празького українського архіву", що, як відомо, зберігається в архівах Чехії. Це стосується, зокрема, документів Української військової організації, Західно-Української національно-визвольної революційної організації, Організації українських націоналістів (матеріали В. Мартинця) за 1920-1934 рр., які загалом збереглися в незначній кількості й мають виняткову наукову цінність.


"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

С. І. Кононенко

ФОНД РОДУ СИМИРЕНКІВ ДЕРЖАРХІВУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Наприкінці 1996 р. до Держархіву Черкаської області почали надходити документи від Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп - дочки Володимира Львовича Симиренка. Крім особистого архіву Симиренків, тут були також копії документів архівів, у яких працювала Тетяна Володимирівна, збираючи буквально по крихтах джерела з історії свого славетного роду.

Зрештою на їх основі держархів сформував, описав і розмістив на полицях архівосховища фонд Р-5799 - 108 справ з паперовою основою (833 документа на 3895 аркушах), один позитив та один негатив мікрофільму на 1242 кадри, 702 кадри фотонегативів та 189 фотопозитивів. До науково-довідкової бібліотеки держархіву надійшли наукові праці Льва Платоновича Симиренка - "Помология" (т. 1-3), "Местные стародавние сорта плодовых культур Крыма" - та Олекси Володимировича Симиренка, присвячені соціології, розвідки різних авторів про рід Симиренків, у тому числі видання, що вже стали бібліографічною рідкістю.

Таким чином, державний архів області збагатився унікальними документами про життя та діяльність людей, про яких до недавнього часу ми майже не знали, хіба що чули про яблука сорту "Симиренка". Сьогодні ж із документів новосформованого родового фонду можна дізнатися про долю кріпаків графині О. Браницької - Андрія Симиренка, його сина Степана та онука Федора, який, важко працюючи, не лише викупився з кріпацтва, але й відкрив разом із батьком своєї дружини Торговельну фірму "Брати Яхненки і Симиренко". Коштом цієї фірми у с.Ташлик було зведено першу в Україні парову цукроварню, яку оснастили найсучаснішим західноєвропейським обладнанням, а згодом - Мліївсько-Городищенський цукровий і машинобудівний заводи (оп. 1, спр. 18*). На останньому з них було побудовано перші металеві пароплави "Українець" та "Святослав" (спр. 18), фотопозитиви яких представлені у фонді архіву. Документи свідчать, що названі заводи були як на той час небачених розмірів; при них існувало робітниче містечко, де діяли безкоштовна лікарня на 150 ліжок, приходське та технічне училища (спр. 18-24, 26, 28), що були відкриті завдяки турботам Платона Федоровича Симиренка, недільна школа, бібліотека, церква, був театр (спр. 29). У школі та училищах цього містечка працювали, поряд з іншими викладачами, й такі відомі сьогодні діячі, як етнограф, громадський діяч П. П. Чубинський, учений-правник О. Ф. Кістяківський та ін. (спр. 30, 31).

У 1859 р. Мліїв відвідав Т. Г. Шевченко. Результатом його зустрічі з Платоном Федоровичем Симиренком стало видання "Кобзаря" коштом останнього (спр. 14). Серед документів фонду - листи поета до Платона Федоровича, а також титульний аркуш "Кобзаря" з написом - "Виданий коштом Платона Симиренка" (спр. 14).

У розділі опису "Документи періоду діяльності Федора Степановича Симиренка. 1790-1867 рр.", крім документів майново-господарчого та особового характеру, привертають увагу джерела про цукрові заводи Торговельної фірми "Брати Яхненки і Симиренко" (спр. 12), а в розділі "Документи Платона Федоровича Симиренка . 1820-1863 рр." - про діяльність Торговельного дому, звіти, баланс та ревізійний акт адміністративного управління в справах Торговельно го дому за 1867-1868 рр. (спр. 18-20), опис цукрового заводу в с. Руська Поляна Черкаського повіту за 1885 р. (спр. 21), статті, спогади про школи та училища Млієва (спр. 29), відвідання Т. Г. Шевченком цукрового заводу та школи при ньому (спр. 14).

За документами фонду, зокрема майново-господарчого характеру, листами, спогадами, простежується й життєвий шлях Василя Федоровича Симиренка, неординарної людини, закоханої в культуру свого народу. Протягом сорока років він вкладав у її розвиток десяту частину своїх прибутків; крім того, після смерті дружини він прийняв рішення все майно, яке оцінювалося в 10 млн. крб., передати на потреби української культури (спр. 32).

Переважна частина документів фонду роду Симиренків стосується діяльності видатних українських учених-помологів - Льва Платоновича та його сина Володимира Львовича. Це передусім їх наукові розвідки, в тому числі й остання праця Володимира Львовича - "Часткове сортознавство плодових рослин", яку за часів лихоліття зуміла зберегти Т. Симиренко-Торп. Її було видано в Україні лише 1996 р. На сьогодні в архіві зберігається ксерокопія робочого примірника цієї праці (спр. 51-62) та її страхова копія (негативна мікроплівка) (спр. 63), а у фонді користування - позитивна мікроплівка (спр. 63а).

Архівні документи свідчать, що Лев Платонович належав до народників, був близько знайомим з Андрієм Желябовим (спр. 41), який, до речі, був його свояком, дев'ять років перебував на засланні в Сибіру (спр. 42), де з дозволу поліції займався садівництвом, розробляв нові технології вирощування плодових дерев (спр. 43), що дозволяло, зокрема, уникнути їх вимерзання взимку. Саме в Сибіру він зустрів свою майбутню дружину - Альдону Емілівну Гружевську, яка перебувала там на засланні за революційну діяльність (спр. 47).

Значна кількість документів містить біографічні відомості про Льва Платоновича. Це, зокрема, написане ним прохання про дозвіл складати іспити до Новоросійського університету (спр. 39) та свідоцтво про його закінчення (спр. 39), телеграма губземвідділу від 29 січня 1919 р. про призначення його управителем садів (спр. 40), довідка товариства політкаторжан про революційну діяльність Л. П. Симиренка (спр. 42) та лист про обставини його вбивства в ніч з 5 на 6 січня 1920 р. (спр. 44).

За особистими документами Володимира Львовича простежується боротьба вчених-генетиків, до яких він належав, з "мічурінцями". Про це свідчать, зокрема, витяг зі стенограми заключного засідання Всесоюзної наради із стандартизації асортиментів від 20-26 грудня 1931 р. та виступ на ньому В. Л. Симиренка (спр. 66), його лист до М. І. Вавилова від 21 січня 1932 р., в якому Володимир Львович відверто висловив свою думку щодо методів І. Мічуріна (спр. 66).

Документи висвітлюють й інші факти біографії В. Л. Симиренка, зокрема участь у першій світовій війні (у спр. 67 зберігається його військова книжка), багатьох виставках, його працю як доцента Київського політехнічного інституту (спр. 68), професора садівництва Уманського і Полтавського сільськогосподарських інститутів, директора Мліївської дослідної садово-городньої станції та Центрального державного плодового розсадника України, а з 1930 р. - керівника Всесоюзного науково-дослідного інституту плодового та ягідного господарства (м.Київ) (спр. 70).

Джерела розповідають і про трагічні дні в житті Володимира Львовича, коли він став жертвою двох необґрунтованих арештів та звинувачень (1933 та 1938 рр.) (спр. 69). Після другого арешту за постановою прокурора СРСР та НКВС СРСР від 2 вересня 1938 р. у ніч з 17 на 18 вересня він був розстріля ний. Його реабілітували лише в 1993 р. (спр. 69).

Привертають увагу й творчі документи відомого вченого-соціолога, викладача університетів у Рено, Пенсильванії, Норіджі Олекси Володимировича Симиренка. Це монографії, статті, публікації з питань теорії суспільних наук, соціальної структури, етнічних груп та націй (спр. 78-82). У документах до біографії відклалися автобіографія Олекси Володимировича (спр. 84), статті про його життя та діяльність, некрологи у зв'язку зі смертю (спр. 85-86).

Серед документів Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп, які відклалися у фонді, вирізняються, зокрема, її ґрунтовні коментарі до ряду документів (спр. 87-89).

Особисті документи окремих представників роду доповнюють документи їх дружин (спр. 17, 47).

В окремий розділ виділено у фонді документи родини Хропалів та Яхненків - родичів Симиренків, передусім майново-господарчого та біографіч ного характеру, генеалогічні відомості, листи, фотографії (спр. 8-10, 93-99).

Невід'ємна складова фонду - документи інших осіб, що розповідають про життя та діяльність Симиренків. Це, перш за все, монографії, статті, спогади про них друзів та близьких знайомих (спр. 2,3,5,33,46,86), у тому числі І. П. Бєлоконського (спр. 37), О. Ф. Кістяківського (спр. 30), П. І. Скачка (спр. 4) та ін.

Фонд багатий на фотодокументи.

Документи фонду згруповано й описано відповідно до вимог щодо систематизації родових фондів, тобто документи кожного представника роду систематизовано за особами і розташовано в генеалогічній послідовності. Матеріали, які стосуються всього роду, розміщено на початку фонду.

Працівники Державного архіву Черкаської області щиро вдячні Тетяні Володимирівні Симиренко-Торп за її згоду заснувати родовий фонд, а також за високу культуру підготовки документів до передачі та колосальну працю по утворенню надзвичайно важливого і цікавого документального зібрання.


* Тут і далі ми посилаємося на опис 1.  повернутися...


"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

Н. П. Губенко

ОСОБОВИЙ ФОНД С.О.СІРОПОЛКА ЦДАВО УКРАЇНИ

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України зберігається фонд видатного вченого, громадського й політичного діяча Степана Онисимовича Сірополка (1872-1959).

1998 р. було завершено роботу по впорядкуванню документів цього фонду, який надходив до архіву частинами. Перші 10 справ архів одержав у 1945 р.; фонду було присвоєно № 4433. Документи, що увійшли до його складу, охоплюють період з 1921 по 1938 рр. Це переважно статті з питань культурно-освітньої роботи серед українських емігрантів, зокрема про діяльність у цьому напрямі, що проводилася в таборах українських полонених (оп. 1, спр. 1-5); протоколи засідань комітету по влаштуванню шевченківських свят у Тарнові в 1923 р. (оп. 1, спр. 7); резолюції культурно-освітньої комісії ЦК у Польщі (оп. 1, спр. 10). Тут же відклалися наказ Голови Директорії С. Петлюри "Про склад Уряду" та про призначення С. Сірополка Керуючим Міністерством внутрішніх справ, шляхів, пошти і телеграфу (оп. 1, спр. 6); листування з Українським центральним комітетом у Польщі про розподіл марок між студентами Української господарської академії в Подєбрадах, відкритий лист С. Сірополка до Українського Громадського комітету в ЧСР про відмову від стипендії Комітету (оп. 1, спр. 8,9) та ін. Вказані справи - лише невелика частина документів, пов'язаних із життєвим і творчим шляхом ученого.

Друга частина документів надійшла до ЦДАВО України як дарунок від доньки вченого - Олександри Сірополко у 1996 р., і, нарешті, третя, остання, - у 1997 р. У фонді, крім документів С. Сірополка, відклалися документи членів родини - синів і доньки. Матеріали родини Сірополків охоплюють період з 1892 по 1996 рр. і внесені до опису № 2 цього ж фонду. Серед документів - монографії, статті, доповіді, конспекти робіт різних авторів, довідки, листування, фотографії та ін.

Народився С. Сірополко 15 серпня 1872 р. у м. Прилуках, що на Полтавщині. Після закінчення у 1893 р. Прилуцької гімназії навчався на правничому факультеті Московського університету. З 1897 р. працював адвокатом, потім - у Московському товаристві грамотності, деякий час служив у статистичному бюро Московського губернського земства (оп. 2, спр. 146, 150). У 1901 р. С. Сірополко переїхав до Тули, де завідував відділом народної освіти Тульської губернії.

З 1908 р. С. Сірополко знову мешкав у Москві, працював у редакціях журналів "Народный учитель", "Педагогический листок", "Украинская жизнь". У цей період він брав активну участь у діяльності різних українських товариств, писав статті, зокрема про діяльність народних бібліотек на Полтавщині, був активним учасником підготовки й проведення І Всеросійського бібліотечного з'їзду (1911 р.). У справі просвітительства С. Сірополко великі надії покладав саме на народні бібліотеки, брав участь у складанні друкованих каталогів. Документи фонду свідчать про велику увагу вченого до створення народних бібліотек, закладів позашкільної освіти (оп. 2, спр. 4, 19, 22, 24, 36, 64-67). С. Сірополко пропонував читати бібліотекознавство на вчительських семінарах та педагогічних курсах, наголошуючи при цьому на необхідності існування в бібліотеках дитячих відділів, на їх загальнодоступ ності та безоплатності користування ними.

З 1912 р. С. Сірополко викладав бібліотекознавчі дисципліни в народному університеті ім. Шанявського в Москві.

У листопаді 1917 р. учений переїхав до Києва, де став дорадником у справах освіти при Генеральному секретаріаті Центральної Ради, деякий час був товаришем міністра народної освіти УНР, брав активну участь у діяльності наради з організації народної освіти в Україні, у роботі з'їзду Всеукраїнської учительської спілки, з'їздів товариства "Просвіта" та Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів (оп. 2, спр. 38).

Коли Директорія УНР під наступом більшовиків була змушена переїхати до Кам'янця-Подільського (липень 1919 р.), С. Сірополко став радником Міністерства народної освіти і водночас директором бібліотеки Кам'янець-Подільського державного українського університету та його викладачем (оп. 2, спр. 150, 151). Тут він продовжував вивчати проблеми позашкільної освіти, народних бібліотек, писав статті й рецензії.

Після поразки української революції С. Сірополко емігрував до Польщі. У м. Тарнові він виконував обов'язки товариша міністра народної освіти, брав участь у створенні української гімназії, а пізніше - Українського народного мандрівного університету (оп. 2, спр. 150, 151), писав статті з проблем шкільної і позашкільної освіти, бібліотекознавства (оп. 2, спр. 64-67; 71-82).

У березні 1925 р. С. Сірополко переїхав до Чехословаччини. У Празі він обіймав посаду професора кафедри позашкільної освіти Російського педагогічного інституту ім. Я. А. Каменського (оп. 2, спр. 249). У Подєбрадах викладав в Українській господарській академії та в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. Документи свідчать про надзвичайно плідну наукову діяльність С. Сірополка. Він продовжував дослідження з питань бі-бліотечної справи (оп. 2, спр. 4) та книжкового руху (оп. 2, спр. 50). У Празі очолив Українське педагогічне товариство, Союз українських журналістів і письменників на чужині, став членом організаційного комітету по вшануванню пам'яті С. Петлюри, організатором і головою Українського товариства прихильників книги у Празі та редактором його органу - журналу "Книголюб", почесним членом товариства "Просвіта" у Львові (оп. 2, спр. 39, 150, 151).

На сторінках чехословацьких бібліологічних та педагогічних видань друкувалися численні статті С. Сірополка з різних наукових проблем, а також присвячені видатним політичним і державним діячам, діячам науки і культури: М. Грушевському, М. Корфу, О. Потебні, С. Петлюрі, М. Петрову, М. Драгоманову, В. Ключевському, В. Дорошенку, В. Самійленку та ін. (оп. 2, спр. 5, 6, 25, 28, 39, 43, 45-48, 50, 51, 53, 247, 251).

С. Сірополко брав участь у роботі багатьох наукових товариств та організацій: українського військово-наукового товариства (оп. 2, спр. 245); українських емігрантських організацій у Празі (оп. 2, спр. 246); Українського педагогічного товариства (оп. 2, спр. 250); Всеросійського товариства філателістів (оп. 2, спр. 253); Допомогового фонду українських і білоруських студентів у Празі (оп. 2, спр. 254).

Варта уваги праця вченого під назвою "Історія освіти на Україні", яка обіймає період від дохристиянських часів до двадцятих років нашого сторіччя. Її високий рівень підтверджують, зокрема, науково-довідковий апарат книги, широке використання автором багатьох наукових розвідок, періодики та ін. (оп. 2, спр. 8-14; 15-17; 29-42). До останніх днів життя С. Сірополко працював над рукописом другого видання цієї фундаментальної праці. У передмові до неї він писав: "Не маючи надії діждатися ще за свого життя виходу у світ нового видання наймилішої мені своєї праці, залишаю власноручний рукопис її для посмертного видання, якщо спадкоємцям пощастить його зреалізувати" (оп. 2, спр. 152).

Ряд справ фонду дає уявлення й про другу фундаментальну працю вченого - "Історія письма і друку" (оп. 2, спр. 18-23).

У розділі "Листування" представлено як листи С. О. Сірополка, так і дописи його друзів, знайомих, колег, звернення різних організацій (оп. 2, спр. 175-181). Дослідники знайдуть у документах цього розділу прізвища багатьох відомих діячів науки, мистецтва, політики.

Заслуговують на увагу документи сина вченого - Степана Степановича Сірополка. Серед них - статті з історичних питань (оп. 2, спр. 83, 84, 87, 88, 90, 92, 95, 97-100, 103-105, 108-110), нариси про окремих видатних діячів (оп. 2, спр. 85, 86, 89, 91, 94, 96, 101, 102, 106).

На еміграції українці організували Гурт приятелів українського пласту, який сприяв об'єднанню дітей українських родин, вихованню в них національної свідомості. Велика група документів засвідчує активну участь С. С. Сірополка в русі пластунів та скаутів. У фонді відклалося чимало статей з історії пласту (оп. 2, спр. 111-121, 124, 125), тексти виступів С. С. Сірополка на засіданнях пластових товариств (оп. 2, спр. 123), його табірний щоденник (оп. 2, спр. 122), а також документи службової діяльності в Союзі українських пластунів (оп. 2, спр. 126-137). Доповнюють історію українського пласту і документи цієї тематики інших авторів, зібрані С. С. Сірополком, зокрема про з'їзди юнаків-скаутів (оп. 2, спр. 138-139), а також перелік літератури з історії української пластової організації (оп. 2, спр. 140), статті, видрукувані в газетах та журналах (оп. 2, спр. 141-143).

Чимало документів висвітлює історію життя та наукової діяльності родини Сірополків. У фонді представлено метричні свідоцтва, дипломи про освіту, довідки про народження, автобіографії, посвідчення тощо (оп. 2, спр. 146-147). Завдяки листуванню простежується спілкування членів родини Сірополків між собою та з іншими особами. Воно є різноманітним як за кореспондентами, так і за тематикою - питання наукової, педагогічної, культурно-освітньої, друкарської діяльності та ін. (оп. 2, спр. 175-216).

Група документів фонду, зібрана свого часу родиною Сірополків, містить цікаві відомості про окремих військових, політичних та літературних діячів. Це передусім спогади громадського і політичного діяча, публіциста М. Галагана "На еміграції в Відні" та "Спомини з Карпатської України" (оп. 2, спр. 217-219), документи про життєдіяльність П. Крицького, І. Геніуша, Гр. Клименка, Василя Куриленка, Н. Мазепи-Сингалевич, В. Дорошенка та ін. (оп. 2, спр. 220-224; 230-232, 235-238, 251). Тут же - документи про життя й творчість поета О. Олеся, його дружини та сина (оп. 2, спр. 225-229). Дослідників зацікавлять і документи про українського музикознавця, правника Ф. Стешка, його наукову діяльність, а також зібрані ним статті й газетні вирізки до словника українських музичних діячів за 1903-1945 рр. (оп. 2, спр. 233, 234).

Прослідкувати політичне життя на еміграції та участь у ньому родини Сірополків допоможуть матеріали розділу "Різні документи". Тут представлено документи українського військово-наукового товариства (оп. 2, спр. 245), Української трудової республіки та Української радикально-демократичної партії (оп. 2, спр. 252), Допомогового фонду українських і білоруських студентів у Празі (оп. 2, спр. 254), українських емігрантських організацій у Чехословаччині (оп. 2, спр. 246, 259, 263) та ін.

Серед матеріалів фонду - значна кількість фотодокументів, на яких члени родини Сірополків, інші особи (оп. 2, спр. 266-271) (на жаль, більшість із них - без підписів); справи з бібліографічними картками за різною тематикою (оп. 2, спр. 273-276).

Усі згадані документи переконливо свідчать про значний внесок Степана Онисимовича Сірополка та його родини у розвиток культури, народної освіти, зокрема розбудову українських книгарень та музеїв. Вони є значним інформаційним потенціалом, який заслуговує на використання істориками при дослідженні життєвого й творчого шляху тих видатних діячів України, що довгі роки жили на еміграції, але ніколи не забували Батьківщини, мріяли про незалежну, вільну, суверенну Україну.


"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

О. А. Пиріг

ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ НЕПУ: ПОТРЕБА НОВОГО ПРОЧИТАННЯ

Економічна політика більшовиків у 20-ті роки належить до кола проблем, інтерес до яких не лише не згасає, а й з плином часу навіть посилюється. Радянська історіографія непу репрезентована величезною кількістю монографій, брошур, статей, у яких неп розглядається з позицій марксистсько-ле нінської методології. Потреби державотворення, зокрема реформування економіки на ринкових засадах, зміна методологічних підходів актуалізували дослідження непу.

Одним із пріоритетних напрямків сучасних історичних та історико-еко номічних досліджень стало вивчення ринкових відносин у контексті економічної політики більшовиків. Аналіз робіт цієї проблематики, що вийшли друком в останнє десятиріччя, засвідчує необхідність нового розгляду джерельно-інформаційної бази теми.

За кілька десятиліть дослідження непу радянськими істориками було опрацьовано і введено до наукового обігу значну кількість документів і матеріалів, що відбивають різні аспекти економічної політики більшовиків у 20-ті роки. Чимала їх частина опублікована, завдяки чому стала доступною широкому читацькому загалу. Серед фундаментальних видань радянського періоду, де оприлюднено документи цієї тематики і які й досі, на наш погляд, не втратили наукового значення, такі: "КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК" 1, "Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам" 2, "Збірник узаконень і розпоряджень Робітничо-Селянсь кого Уряду України", двотомник "Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК" 3. Вони містять основні рішення правлячої партії, декрети радянського уряду, вищих господарських органів з питань економічної політики. Документи цих збірників дозволяють з'ясувати мотивацію та основні напрямки відновлення ринкових відносин в Україні, простежити зміну пріоритетів у створенні ринкової основи господарства, проблеми, що виникали тоді, та засоби, яких вживали задля їх подолання. Рішення правлячої партії щодо відновлення ринку якнайкраще демонструють повну залежність керівних органів КП(б)У та УСРР у своїй економічній політиці від курсу, визначеного РКП(б). Водночас саме ці документи дозволяють з'ясувати взаємодію та взаємовплив економічних і політичних інститутів і процесів, простежити тенденції у формуванні економічної політики протягом 20-х років.

Безперечно, ці документи вимагають критичного осмислення. Усі вони несуть на собі карб комуністичної ідеології. Саме ідеологічна ширма приховувала від суспільства істинні причини господарського колапсу на початку 20-х рр., імпровізаційний характер економічної політики більшовиків, її непослідовність, суперечливість, злочинне ставлення правлячої партії до вчених-економістів, прихильників ринкової економіки.

Опубліковані документи становлять лише певну частину того джерельно-інформаційного масиву з проблем відновлення й розвитку ринкових відносин у період непу, які зберігаються в архівах України. Зокрема, від 1988 р. стали доступними для дослідників протоколи засідань політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, а також матеріали до них, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України). Їх відзначає більший ступінь достовірності порівняно з опублікованими постановами правлячої партії та декретами радянського уряду України. Вони були робочими документами вузького кола більшовицької еліти, тому на засіданнях політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У не було потреби в "лакуванні" проблем. Деякі з документів зберігають рукописні правки, доповнення, зроблені під час розгляду проблем господарського будівництва, що дозволяє простежити хід обговорення, а інколи й боротьбу поглядів серед членів політбюро. Наприклад, вивчення протоколу засідання політбюро ЦК КП(б)У від 28 січня 1924 р. засвідчує, що при розгляді питання про правління Українбанку секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг власноруч вносив правки і доповнення щодо персонального складу правління. Внаслідок зіставлення підпису Е. Квірінга й рукописного оформлення ще одного питання порядку денного цього ж засідання можна зробити висновок, що воно виникло при обговоренні саме керівного складу Українбанку і стосується відносин останнього із Всекобанком 4.

Якщо протоколи розкривають переважно заходи щодо вирішення окремих питань організації й функціонування ринку в Україні, то матеріали до них показують загальний стан тієї чи іншої господарської проблеми, оскільки, як правило, до засідання подавалася відповідна довідка. За умови її підготовки спеціально створеною комісією, вона відбивала стан речей досить об'єктивно. Якщо ж надходила з господарського органу, то реальну ситуацію певною мірою "чепурили". Давався взнаки тогочасний партійний менталітет: "рапорт" мав містити позитивну інформацію. Негатив у цьому випадку суворо дозувався. Матеріали до засідань політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У містять концентровану інформацію про стан певних напрямків господарсько го будівництва. Вони не лише відбивають процес реалізації економічної політики з усіма його проблемами, а й показують спроби ЦК КП(б)У протистояти диктату Москви в питаннях хлібозаготівель, фінансів, палива тощо.

З точки зору досліджуваної проблеми певний інтерес становлять матеріали загального відділу ЦК КП(б)У - листи, телеграми, записки 5. Вони, з одного боку, віддзеркалюють труднощі, що виникали у ході трестування націоналізованих промислових підприємств, стягнення податків, особливо в регіонах, постраждалих від посухи, обміну грошових знаків на червінці, організації оптової та роздрібної торгівлі, з іншого - засвідчують, що багато питань місцевого значення вирішувалося на рівні ЦК КП(б)У. Листування ЦК з низовими партійними органами свідчить також про безпорадність останніх у вирішенні місцевих проблем, низький загальноосвітній та професійний рівень як керівників партійних органів, так і господарників. На нашу думку, їх зміст відповідає історичним реаліям, однак використовувати їх можна лише в поєднанні з іншими джерелами. Конкретну інформацію про стан ринкових відносин на місцях несуть документи губернських та окружних комітетів КП(б)У.

Великий інформаційний потенціал з питань відновлення ринкових відносин в Україні доби непу мають фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Так, документи і матеріали Української економічної ради (УЕР) розкривають різні аспекти відбудови господарства УСРР на ринковій основі. Як правило, головні постанови УЕР оприлюднювались у "Збірнику узаконень та розпоряджень Робітничо -Селянського Уряду України". Однак, публікації постанов УЕР передувало їх затвердження вищим партійним органом. Зокрема, постанова УЕР щодо положення про концесії (1922 р.) має гриф "таємно". На нашу думку, засекречення змісту положення надавало ЦК КП(б)У можливість корегування процедури концесій як з метою ускладнення, так і задля спрощення 6. Потужний інформаційно-джерельний масив складають інші матеріали УЕР, які готувалися наркоматами, Держпланом, господарськими органами УСРР. Створюючи загальну картину економіки України, вони водночас дають змогу з'ясувати причини виникнення протиріч у господарському будівництві, побачити стримуючі чинники у відновленні й розвитку ринкових відносин.

Цікавий матеріал щодо місцевих господарських проблем містить листування УЕР з губекономнарадами. Аналіз засвідчує, що багато рішень РНК, УЕР УСРР щодо оренди, концесій, інших проблем функціонування ринку потребували додаткових роз'яснень, деякі з них внаслідок загального тлумачення проблеми призводили до виникнення конфліктів 7. На наш погляд, усі ці документи та матеріали з огляду на домінування в період непу ідеології над економікою теж потребують критичного розгляду.

Матеріали Української ради народного господарства (УРНГ), зокрема протоколи засідань, звіти про стан державного промислового виробництва та хід його концентрації, матеріали Всеукраїнської економічної наради губраднаргоспів, спеціальної комісії з розгляду проектів положення про ВРНГ та декрету про порядок управління промисловими підприємствами союзного значення, довідки про реалізацію постанов правлячої партії щодо розвитку дрібної та кустарної промисловості, показують систему управління державним сектором промисловості, побудову взаємовідносин між УРНГ та ВРНГ, містять узагальнену інформацію про ступінь розвитку ринкових відносин у господарстві України. На наш погляд, найбільш точно передають стан промислового виробництва (концентрація промислових підприємств, питання забезпечення сировиною, паливом, збуту готової продукції тощо) матеріали Всеукраїнської економічної наради губраднаргоспів, оскільки її учасники не мали причин для викривлення в той чи інший бік стану розвитку промислового виробництва. Разом з тим, стенограма доповідей, виступів представників губекономнарад демонструє певну невизначеність щодо статусу наради. Це, зокрема, видно і з її назви: в одних документах вона визначена як "економіч на", в інших - це уточнення відсутнє. Зіставлення термінів проведення наради дає підстави стверджувати, що мова йде про один і той же захід.

Економічну політику правлячої партії висвітлюють і документи та матеріали народного комісаріату землеробства. Стенограми всеукраїнських нарад з питань перспектив сільського господарства на Україні, листування наркомзему України з губземвідділами 8, матеріали товариства "Село -Техніка" 9 та інші відбивають кризовий стан сільського господарства і селян України на початку непу, відносини центру і периферії, систему державного управління розвитком аграрного виробництва, проблеми боротьби з голодом, пошуки джерел продовольства й посівного матеріалу, стягнення продподатку тощо.

Проблеми відновлення ринкових відносин у період непу допомагають глибше зрозуміти документи та матеріали народного комісаріату фінансів. Це кошториси наркоматів УСРР, інформація про позики Державного банку наркомзему України для надання позичок українському селянству, протоколи засідань Уповнаркомфіну НКФ РСФРР при РНК України, проекти постанов державних органів з питань фінансової політики, протоколи засідань губфінвідділів, статути акціонерних товариств, листування наркомфіну тощо. На жаль, цей величезний пласт архівних джерел до цього часу залишається майже недоторканим ані в плані дослідження, ані в плані публікацій. Між тим, ці документи розкривають один із найважливіших аспектів економічної політики більшовиків - фінансово-кредитну політику. В умовах відродження ринкової основи господарства остання відігравала пріоритетну роль. Вивчення цих документів свідчить про непростий процес пошуку джерел наповнення державного бюджету, організації податкової системи з усіма його позитивними рисами й суперечностями. Зокрема, документи згаданого фонду відображають одне з джерел подолання дефіциту бюджету - економію в державному масштабі. Значна їх кількість написана і віддрукована на дореволюційних бланках фінансових документів 10. Матеріали наркомфіну дозволяють простежити процес підготовки постанов РНК, УЕР з питань фінансово-кредитної політики, залежність від Москви у сфері будівництва кредитно-банківської системи, проведенні грошової реформи та інших сферах фінансової діяльності.

Важливою складовою джерельної основи проблеми відновлення ринку в період непу є документи і матеріали наркомвнуторгу. Положення про комісію з внутрішньої торгівлі, що діяла при УЕР, інформації про організацію та політичні й комерційні результати роботи ярмарків, плани заходів щодо збільшення внутрішнього товарообігу, положення та статути бірж, протоколи засідань Наркомвнуторгу, записки про діяльність його економічного секретаріату та інші документи дозволяють побачити стрижень ринкових відносин 20-х рр. - торгівлю: процес її відновлення, створення державного сектора, боротьбу державного і кооперативного видів торгівлі з "приватником", реконструювати процес створення інфраструктури ринку. Водночас, матеріали комвнуторгу містять мало інформації про стан приватної торгівлі, що дає підстави стверджувати: цей державний орган слабко контролював розвиток приватного сектора торгівлі.

Названі вище джерела з фондів ЦДАВО України - це оригінали або копії документів. Усі вони, як правило, датовані, мали службове призначення, позбавлені ідеологічно-пропагандистського забарвлення, отже - заслуговують на довіру.

Джерельну базу досліджень ринкових відносин як серцевини нової економічної політики доповнюють матеріали Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного (ЦДКФФА України). Однак, на нашу думку, і радянські, і сучасні історики, за незначним винятком, при дослідженні проблем непу залишають поза увагою його інформаційні можливості. Між тим, у фондах архіву зберігаються фотографії торговельних відділів промислових трестів, синдикатів, українських бірж, ярмарків, базарів, державних, кооперативних та приватних магазинів 11. Вони дозволяють глибше й повніше уявити стан матеріальної бази торговельних підприємств та організацій різних форм власності, ступінь технічної оснащеності, асортимент товарів, рівень розвитку рекламної справи і, навіть, культури обслуговування. Зрозуміло, що серед такого роду документів є фото, які мали суто пропагандистське призначення. Перед фотозйомкою того чи іншого торговельного об'єкта, особливо державної і кооперативної форм власності, він зазнавав певного "лакування". Не виключено, що торговельний зал з цієї причини звільняли від порожньої тари та пакувального матеріалу, збільшувався асортимент товарів, що знаходилися у продажу, впорядковувалися вітрини. Працюючи з фотодокументами, слід пам'ятати про це, а тому - не абсолютизувати їх. Однак, разом з іншими документами, фотоматеріали створюють монолітний комунікативний масив з історії ринку періоду нової економічної політики. На жаль, і до сьогодні фото публікуються значно рідше, ніж інші документи. По суті, вони залишаються недоступними для читацького загалу, що збіднює сприйняття проблем нової економічної політики.

Таким чином, джерельною основою дослідження ринкових відносин у контексті економічної політики більшовиків у 20-ті рр. є документи та матеріали правлячої партії, вищих органів, у тому числі й виконавчої влади. Значна їх частина ще не введена до наукового обігу, хоча й має великий інформаційний потенціал, який, за умови його критичного опрацювання, сприятиме змалюванню реальної картини політики більшовиків щодо відновлення, становлення й згортання ринку, в усій її непослідовності й суперечливості.


1КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898-1970). - Т. 2. - К., 1979. - 521 с. повернутися...

2Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917-1967 гг.): В 5-ти т. - Т.1. - М., 1967. - 783 с. повернутися...

3Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - Т. 1. - К., 1976. повернутися...

4ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 46, арк. 24 зв.  повернутися...

5Там само, оп. 20, спр. 413. повернутися...

6ЦДАВО України, ф. 3040, оп. 1, спр. 170, арк.4. повернутися...

7Там само, арк. 9, 20, 24. повернутися...

8Там само, ф. 27, оп. 3, спр.131, арк. 253-254. повернутися...

9Там само, спр. 48, арк. 6, 15, 20, 22 повернутися...

10Там само, ф. 30, оп. 1, спр. 384, арк.105. повернутися...

11ЦДКФФА України, од. зб. 4-12561, 4-12555, 4-14799. повернутися...

На початок
На початок