"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

О. В. Марущак

КОЛЕКЦІЯ ТОР ЦДІАК УКРАїНИ: ЗБЕРІГАННЯ, ВИКОРИСТАННЯ, ВІДНОВЛЕННЯ

Від 1944 р. у Центральному державному історичному архіві України, м. Київ знаходиться на зберіганні ф.1269 - Колекція тор давньоєврейською мовою. Ці сувої були створені у ХІХ ст. і належать до Волинської школи писання Тор. Подейкують, що 80 сувоїв Тор було знайдено після війни серед будівельного сміття на одній з вулиць Києва і передано на зберігання до архіву, де їм відразу ж після облікування було забезпечено спеціальний температурно-вологісний режим відповідно до норм зберігання архівних документів.

Як відомо, тора (у перекладі з давньоєврейської - закон) - це найголовніш а, найсвященніша з трьох частин єврейської "Книги книг" - Танаха. Складається Тора з п'яти перших книг Старого Завіту, так званих Книг Мойсея, через що дістала назву П'ятикнижжя. Книгам тори притаманний історичний характер: вони розповідають про створення світу, перші події в житті людей, історію єврейського народу, аж до смерті Мойсея, тобто до прибуття євреїв до Землі Ізраїля. Але головний зміст Тори - це викладені в ній Закони, за якими існує єврейський народ. Тору читають у синагозі щосуботи протягом усього року. О. В. Марущак

День, коли закінчується річний цикл читання Тори - "Сімхат Тора" (Радість Тори), є водночас днем початку нового циклу.

Тори створюються, відповідно до канонів, спеціальними переписува-чами - сойферами, виключно на пергамені, окремі аркуші тори підлягають зшиванню між собою жилами, кількість аркушів, абзаців, рядків є однаковою для всіх списків тори.

Тривалий час Колекція тор залишалася в архіві неописаною, що спричинювалося як незнанням архівістами давньоєврейської мови, так і відсутністю інтересу до Колекції з боку єврейської громадськості.

І лише зі здобуттям Україною незалежності, з наданням особам іудейського віросповідання можливості відправляти служби до архіву почали приходити спеціалісти з іудаїки. 1991 р. Колекція тор була описана знавцем давньоєврейської мови О. Єненком. На сьогодні, після всіх уточнень та новонадходжень, Колекція нараховує 122 сувої тори. Серед них - як повні списки, так і фрагменти.

1991 р. до ЦДІАК України з пропозицією про співробітництво звернулася Центральна синагога м. Києва, яка почала відновлювати свою діяльність і потребувала тор для проведення молитов. Адміністрація архіву пішла в цьому назустріч, надавши синагозі в тимчасове користування дві тори.

Від 1992 р., на виконання Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" та згідно з наказом Головного архівного управління України, на підставі рішення бюро ЦЕПК Головархіву, ЦДІАК України розпочав передавання Центральній синагозі м. Києва сувоїв тори у довгострокове тимчасове користування.

Спочатку було передано ще шість тор, поступово їх кількість постійно зростала. Водночас співробітники архіву щорічно здійснюють перевіряння наявності та умов зберігання тор у синагозі; будь-які зміни в їх зовнішньому оформленні (заміна дисків, ручок тощо) здійснюються тільки за погодженням з архівістами.

Зі свого боку, 1999 р. Центральна синагога в процесі співпраці організувала встановлення в одному з архівосховищ ЦДІАК трьох металевих стелажів, що сприятиме кращому й відокремленому зберіганню тор; для кожної тори було зшито спеціальний протипиловий чохол. Цю акцію висвітлили засоби масової інформації; в архіві відбулася зустріч співробітників та журналістів з головним рабином Центральної синагоги Моше Реувеном Асманом.

У березні 2000 р. відбулося відкриття відновленої синагоги Бродського - відтепер Центральної синагоги м. Києва. У переддень цієї події архів передав до синагоги ще кілька тор, і зараз на тимчасовому зберіганні там перебувають загалом 18 сувоїв. На жаль, інформуючи про відкриття синагоги, українські засоби масової інформації припустилися помилки, повідомивши про повернення архівом тор їх історичному власнику. Це, звичайно ж, неможливо, оскільки тори є частиною Національного архівного фонду України, тобто власністю держави, і можуть перебувати поза межами архіву лише на умовах довгострокового, але все ж тимчасового зберігання.

Разом з тим, Центральна синагога м. Києва та Центральний державний історичний архів України, безумовно, зацікавлені у продовженні співробітництва, у рамках якого можливі не лише відновлення текстів та поліпшення зовнішнього вигляду тор із Колекції архіву, а й створення в приміщенні синагоги експозиції архівних документів з історії євреїв в Україні, інші спільні заходи.


"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

Ж. Г. Арустам'ян

РОЛЬ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ У АТРИБУЦІЇ ВИРОБІВ КИЇВСЬКОГО СРІБЛЯРА XIX ст.
ІВАНА ВІННИКОВСЬКОГО

Розвиток історії і мистецтвознавства дозволяють нам сьогодні по-новому оцінити ювелірне мистецтво України попередньої доби й розпочати більш активне його вивчення. На жаль, ця тема ще не знайшла належного відображення в сучасній літературі, відсутні публікації, присвячені творчості окремих майстрів. Це пояснюється низкою причин, насамперед тим, що до нашого часу дійшла лише невелика колекція ювелірних виробів ХІХ ст. Значна їх частина була знищена в 20-30-ті рр. ХХ ст. через незаслужені оцінки фахівців, які визнали їх "еклектичними" і "занепадницькими". Прагнення експертів врятувати видатні твори минулих епох за рахунок коштовних виробів ХІХ ст. спричинило масову загибель останніх.

До нашого часу в музейних зібраннях Києва збереглася невелика кількість предметів, більшість з яких складають срібні культові предмети. Їх авторство досі не встановлено, попри наявність на них відбитків іменних клейм майстрів, а також можливість широкого залучення чималої кількості архівних документів, що характеризують виробничу діяльність сріблярів.

Мистецтвознавча експертиза не дає можливості встановити прізвища ювелірів і виявити характерні риси їх творчості за окремими роботами, створеними за різних часів під впливом різних стильових напрямів. У такому разі вирішальну роль в атрибуції ювелірних виробів відіграють архівні документи, які допомагають дешифрувати клейма ювелірів, дають уявлення про їх життя, виробничу діяльність, знайомлять із умовами контрактів.

Метою цієї статті є інформування фахівців та громадськості про атрибуцію робіт невідомого київського майстра ХІХ ст. з іменним клеймом "ИВ", дослідження на основі архівних матеріалів його творчої спадщини. Згадки про цього срібляра та зображення його клейма відсутні у ґрунтовних виданнях М. М. Постникової "Золотое и серебряное дело ХV-ХХ вв." і М. З. Петренка "Українське золотарство ХVІ-ХVІІІ ст."1.

Під час підготовки даної статті та вивчення творів українських майстрів ХІХ ст. у Музеї історичних коштовностей України та Національному художньому музеї України було виявлено п'ять срібних виробів з цим іменним клеймом - прикраси дерев'яної раки, потир, даросховниця і фрагмент шати до ікони, виконані протягом 1831-1865 рр., що відзначаються майстерністю карбування як високорельєфних зображень, так і плаского декору і відобража ють стильові зміни, які відбувалися в українському ювелірному мистецтві ХІХ ст. На цих предметах знаходимо не лише клеймо ювеліра - літери "ИВ" у прямокутному щитку, а й клеймо м. Києва - зображення архістратига Михаїла з піднятим мечем у правій руці - пробірного майстра О. Хатського з датою виготовлення предмета.

Прагнення розшифрувати клеймо цього майстра та встановити його прізвище наштовхнуло на пошуки писемних джерел, які зберігаються, зокрема, в ЦДІАК України та Держархіві м. Києва. Це передусім справи Київської ремісничої управи цехів, київського срібного цеху, фонди різних церковних організацій, що дають можливість по крихтах відтворити біографію майстра, зібрати дані про його виробничу діяльність.

На початковому етапі дослідження велике значення має інформація ревізьких списків міщан срібного цеху, податкові й розкладні зошити, що допомагають визначити прізвища ремісників, ініціали яких співпадають із літерами клейма на ювелірних виробах. При цьому слід мати на увазі, що багато міщан приписувалися до цеху, але ремеслом не займалися. Для того, щоб приналежність до цеху підтвердилася, треба переглянути контракти київських сріблярів, книги запису майстрів, підмайстрів і учнів, маклерські журнали та інші документи.

В офіційних документах київського срібного цеху першої половини ХІХ ст. згадуються прізвища кількох міщан, ініціали яких складаються з російських літер "И" та "В". Це Іван Ващенко, Іван Вінниковський, Іван Вінниченко, Іван і Гнат Возненки.

Виникає питання, хто з них дійсно був саме тим ювеліром і зробив згадані срібні культові предмети, датовані 30-60-ми рр. ХІХ ст.І Для того, щоб відповісти на нього, ознайомимося з деякими сторінками життя кожного з названих ремісників.

Джерела свідчать, що Іван Ващенко був майстром срібних справ і мав власну майстерню (Держархів м. Києва, ф. 337, оп. 1, спр. 14, арк. 35). 1829 р. він отримав від Ремісничої управи свідоцтво про звільнення з цеху сріблярів для вступу до Києво-Печерської лаври. За даними на 1830 р., Іван Ващенко вважався померлим (там само, спр. 40, арк. 5-9).

Киянин Іван Вінниченко, згідно з наявними відомостями, помер 1831 р. (там само). Таким чином, серед ремісників цеху залишилися лише три особи із зазначеними ініціалами, які належали до складу міщан київського срібного цеху. Це брати Возненки та Іван Вінниковський.

Згідно з архівними документами Гнат Семенович Возненко працював у Києві годинникарем (там само, ф. 20, оп. 2, спр. 188, арк. 33). Чим займався його брат Іван, поки невідомо. Цілком імовірно, що він не працював у срібному цеху, оскільки його ім'я в жодному списку майстрів-золотарів не згадується (там само, ф. 17, оп. 2, спр. 499, арк. 8).

Отже, серед міщан срібного цеху залишився лише один майстер, який міг би бути автором згадуваних срібних виробів, - Іван Вінниковський.

Для доказу цього твердження можна звернутися до архівних документів, що дасть змогу з'ясувати, чим він займався протягом 30-60-х рр. ХІХ ст. З них відомо, що І.Вінниковський народився 1797 р. у родині київського міщанина. Його батько - Василь Васильович Вінниковський - записався до цеху кушнірів, куди зарахували і його сина Івана (там само, оп. 1, спр. 99, арк. 1). Проте юнак не цікавився цим ремеслом, а тому подав до Ремісничої управи прохання про переведення його до срібного цеху. Закінчивши навчання з ювелірного ремесла, він відкрив власну майстерню, яка розміщувалася по вул. Флорівській, 62, у будинку його тестя - Дмитра Логвінова. За даними на 1872 р., цей будинок коштував 700 крб. (там само, ф. 337, оп. 1, спр. 14, арк. 36).

Творча кар'єра Вінниковського складалася досить вдало. Так, протягом кількох років з ним підписували контракти представники Києво-Софійського собору - одного з найзаможніших замовників предметів культового призначення. Ще на початку своєї діяльності, у 1827 р., І. Вінниковський виконував у соборі незначний обсяг робіт, пов'язаних з чищенням та поліруванням срібних виробів (там само, ф. 3, оп. 2, спр. 25, арк. 4). Цілком імовірно, що замовники лишилися задоволеними якістю виконання і тому наступного року знову запросили майстра, доручивши йому як реставрацію старовинних культових предметів, так і виготовлення нових.

Починаючи з березня 1828 р., І.Вінниковський виконував для собору різні роботи, за що йому сплатили 297 крб. 15 коп. (там само, арк. 15-16). Зокрема, він реставрував оправи кількох євангелій і полагодив велике панікадило з вівтаря. Того ж року йому доручили реставрування митри мученика Макарія. У зв'язку з цим майстер здійснив чищення п'ятнадцяти позолочених пластин і поперебирав сорок камінців, підклавши під них нову фольгу. Він спаяв також декілька поламаних пластин. У той же час срібляр взявся за виготовлення шати до ікони св. Софії, використовуючи церковну випалу, отриману зі старих поручів. За виконання цієї роботи він отримав від собору 65 крб. (там само, арк. 22).

У 1829 р. Вінниковський виготовив хрест, дві срібні шати до ікони і сто маленьких хрестиків. Крім того, він займався реставрацією та чищенням євангелій. За виконання цього замовлення йому сплатили 136 крб. 17 коп. (там само, арк. 35-47).

Наступний рік став для срібляра більш успішним: за виконання різноманітних робіт він отримав із церковної каси 217 крб. 84 коп. Зокрема, у 1830 р. майстер зробив нову срібну пластину до невеликого ковчега, в якому зберігалися святі мощі, та виготовив срібний вінець до ікони Ісуса Христа. З архівних документів відомо, що матеріал для цієї роботи йому надала дружина генерала Григор'єва (там само, арк. 71). Згідно з книгою запису церковних витрат за 1830 р., Вінниковський займався чищенням і лагодженням значної кількості предметів культового призначення. Зокрема, він реставрував тринадцять лампад, чотири кадила, велику гробницю, панікадило, архієрейський рукомийник (там само, арк. 79).

Роком пізніше срібляр продовжував чистити й лагодити культові предмети. У монастирських книгах є докладні записи навіть про те, скільки майстер використав власного і церковного металу для виготовлення і реставрації виробів.

Джерела свідчать, що в більш пізні роки І. Вінниковський вже не працював для Софійського собору. Можна зробити припущення, що в той час майстер виконував замовлення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Так, відомо, що протягом тринадцяти років, починаючи з 1837 р., він робив золоті й срібні каблучки й хрестики, що користувалися великим попитом серед віруючих (там само, арк. 90, 97).

Велике замовлення від монастиря на виготовлення таких виробів Вінниковський отримав у 1850 р. Крім того, він зробив срібну з позолотою рамку до образа архангела Михаїла і розпочав лагодження ковчега з мощами св. Варвари, які знаходилися всередині старої рамки. Того ж року майстер виготовив чотири срібних з позолотою рами до ікон, які призначалися для дарування членам царської родини (ЦДІАК України, ф. 169, оп. 8, спр. 113, арк. 2).

Протягом року майстер також почистив і частково відреставрував сім свічників, двадцять дві кадильниці, тридцять дві лампади, три дикарія, євангеліє, служебник, чашу і шату до ікони (там само, спр. 146, арк. 14). Наступного року І.Вінниковський зробив срібну оправу на книгу вартістю 104 крб. 25 коп. (із розрахунку по 34 крб. 28,5 коп. з кожного фунта). Крім цього, він виготовив п'ять срібних із позолотою рам до ікон архангела Михаїла і св. Варвари, одержавши від монастиря 61 крб. 59 коп. (там само, спр. 63, арк. 5). Правління монастиря високо оцінило твори майстра, підкресливши, що робота "зроблена міцно, охайно" і відповідає визначеній вартості.

Знайомство з описами Михайлівського монастиря переконує, що майстер і надалі виготовляв хрестики, каблучки, інші предмети, здійснював реставраційні роботи. Ймовірно, що 1865 р. монастир підписав з ним останній контракт на три роки. Збереглися документи із свідченнями про те, що з 1868 р. золоті хрестики і каблучки замість Івана Вінниковського почав виконувати київський ювелір Іван Саврасов.

Крім Михайлівського монастиря, Вінниковський виконував замовлення й Києво-Подільської Воскресенської церкви. Так, у 1858 р. він зробив нескладну реставрацію євангелія, за що одержав з монастирської казни 75 коп. (Держархів м. Києва, ф. 11, оп. 1, спр. 28). У 1863 р. майстер провів чищення й позолоту церковної оправи євангелія, оцінивши їх вартість сумою в 5 крб. 50 коп.

За даними 1868 р., у цей час майстерню Вінниковського очолювала його дружина - Пелагея Дмитрівна, яка продовжувала виробництво хрестиків і каблучок (там само, ф. 337, оп. 1, спр. 231, арк. 142). Виходячи з цього, можна зробити висновок, що Іван Вінниковський помер наприкінці 1867 або на початку 1868 рр.

Таким чином, ознайомлення з біографією й творчістю майстра срібних справ Івана Вінниковського наштовхує на певні висновки. По-перше, архівні дані переконують нас у тому, що серед київських міщан срібного цеху саме Іван Вінниковський був тим ювеліром з ініціалами "ИВ", який у 1827- 1867 рр. займався виготовленням срібних шат до ікон, прикрас ковчега і євангелія, золотих хрестиків і каблучок та інших предметів культового призначен ня. По-друге, виходячи з правил таврування золотарських виробів у ХІХ ст., можна стверджувати, що клеймо київського срібляра "ИВ", яке за своєю формою і написанням літер не змінювалося протягом сорока років, відповідає ініціалам російського імені й прізвища майстра золотих і срібних справ Івана Вінниковського. По-третє, незважаючи на те, що до сьогодні ще не знайдено документів, які б підтверджували, що серед виробів І. Вінниковського були такі твори, як срібні прикраси раки, потир, даросховниця, які зберігаються у фондах Музею історичних коштовностей України і Національному художньому музеї України, можна співвіднести його прізвище з цими роботами і стверджувати його авторство.

З архівних документів відомо, що Іван Вінниковський залишив значно більшу спадщину, але його твори спіткала доля інших виробів ХІХ ст. - вони загинули від бездушшя та зневаги до церковних цінностей у 1922-1923 рр. Однак є надія, що деякі невідомі нам вироби цього срібляра досі зберігаються в музеях України, очікуючи свого часу для вивчення. Нові дослідження архівних документів і пошуки робіт з клеймом "ИВ" у зібраннях музеїв допоможуть розширити наші уявлення про творчу діяльність Івана Вінниковського - талановитого київського майстра срібних справ ХІХ ст


1 Постникова-Лосева М. М., Платонова Н. Г., Ульянова Б. Л. Золотое и серебряное дело ХV-ХХ вв. - М., 1983; Петренко М. З. Українське золотарство ХVІ-ХVІІІ ст. - К., 1970. - С. 15.  повернутися...


Дарія Наленч

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ІНСТИТУЦІЙ
ЩОДО ПРИНЦИПІВ ДОСТУПУ ДО АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ*

Від редакції. В основі цієї статті - доповідь Д. Наленч, виголошена на V Міжнародних Сковронківських читаннях ("Colloquia Jerzy Skowronek dedicata"), що відбулися в жовтні 1999 р. у Мондраліне (під Варшавою). Тема конференції - "Використання архівних документів з точки зору закону і практики Центральної та Східної Європи". Проф. Наленч виступила 15 жовтня на першому сесійному засіданні, під час відкриття дискусії. З люб'язної згоди автора ми друкуємо переклад цієї доповіді, в якій міститься короткий виклад праці європейських міжнародних організацій щодо уніфікації норм доступу до інформації та архівів наприкінці 90-х років. На додаток підкресли мо, що проект Рекомендацій Ради Європи щодо доступу до архівів обговорювався і на Міжнародній конференції істориків-архівістів (Москва, листопад 1997 р.), де також дістав схвалення.

У сучасному інформаційному суспільстві якість та терміновість інформації, а також методи доступу до неї набувають нового, досі незнаного значення. Інформація стає об'єктом продажу. Тому не дуже дивує той факт, що все більш широкі кола звертають увагу на проблеми, дотичні створенню, розповсюдженню та наявності інформації, значення яких зростає пропорційно поширенню нових технологій. Вони здатні подолати відстані між народами та інституціями, сприяти багатостороннім відносинам, прискорювати хід подій. Рада Європи (від 1995 р.) та Європейський Союз (від 1996 р.) займаються проблемами, пов'язаними з інформацією, у тому числі - архівною, вже кілька років. Зміни в законодавстві окремих держав, членів Європейського співтовариства, стають усе більш очевидними. Дедалі частіше, крім конституційних положень щодо доступу громадян до інформації, приймаються окремі законодавчі акти, які підтверджують це право, так само, як і архівні акти, що випливають з вимог сьогодення.

З точки зору міжнародної перспективи все ще відсутні уніфіковані норми, хоча не так давно ми ще могли сподіватися на формування начерку таких правил, хоча б відносно архівів нашого континенту. Ця надія підкріплювалася значною попередньою працею у вигляді Рекомендацій Ради Європи стосовно доступу до архівів, підготовлених Комітетом у справах культури. Архівне співтовариство висловилося на їх підтримку двічі - під час засідань Круглого столу архівів у Едінбурзі 1997 р. та на Європейському самміті архівів у Берні 1998 р. Однак певні хмари постійно затьмарюють світлі перспективи цих рекомендацій, загрожуючи передусім якості щойно сформульованих норм, на що буде звернено увагу далі.

Проект Рекомендацій стосувався всіх архівів - як історичних, так і поточних, що перебувають у відомчому підпорядкуванні державних інституцій. Оскільки його метою є більша доступність документів, проект повністю виключає все, що спрямоване на отримання прибутку. Він просякнутий ідеями необхідності уніфікації принципів доступу в межах кожної країни, встановлення рівних прав доступу незалежно від національності, соціального статусу та інших індивідуальних критеріїв, притаманних будь-кому з потенційних користувачів. Винятки з цього, зокрема обмеження доступу з огляду на необхідність захисту інтересів держави, особливо - коли йдеться про національну безпеку, закордонну політику, соціальну систему, а також захист персональної інформації про громадян, мають випливати із закону.

Проект наголошував на необхідності створення механізму, який дозволяє громадянам вимагати доступу до документів, віднесених до категорії недоступних. Відмова завжди має бути письмовою. До того ж, повинна існувати система важелів, яка дозволяла б оскаржити таке рішення. Один із розділів рекомендацій закінчуєть ся таким висловом: "Неконтрольоване нищення архівних документів, неможливість встановлення в архівах необхідного обладнання, брак місця у сховищах, що не дозволяє забезпечити фізичної збереженості документів - все це створює загрозу доступу до архівів. Якщо державний бюджет не забезпечує можливості належного функціонування архівів, закон виявиться неефектив ним, оскільки не існує умов для забезпечення доступу до архівів".

Отже, можна сказати, що Рекомендації поєднали два підходи: ідеологіч ний із суто практичним.

У результаті подання Групи експертів з проблем доступу до офіційної інформації, що працює в рамках Комітету захисту прав людини Ради Європи, до тексту внесено кілька важливих змін. Дії рекомендацій були обмежені лише історичними архівами, що визначалися як окремі інституції, створені для постійного зберігання документів. Таке обмеження виключило поточні архіви державних інституцій зі сфери інтересів Рекомендацій. Відповідно і термін "користувачі" вживається лише до осіб, які бажали отримати доступ до документів, що зберігаються в історичних архівах. Формула "доступ до документів" була замінена на "доступ до архівів" у розділі, присвяченому визначенням. Так само і параграф про необхідність гармонізації всіх юридичних норм, пов'язаних з доступом до архівів, зокрема закону про архіви, акта про доступ громадян до інформації та закону про захист персональних даних, зазнав відповідних змін.

Патрік Каделл, головний архівіст Шотландії і секретар Координаційного бюро Європейських програм Міжнародної ради архівів, від імені архівних кіл висловив протест проти таких суттєвих змін. Він зазначив, що гальмуван ня процесу демократизації доступу до інформації спричинить певні загрозливі наслідки для всього суспільства. Ця вихолощена версія Рекомендацій призведе до посилення нерівності в доступі до інформації. Загальновідомо, що різні юридичні норми, які діють у різних країнах, створили таку ситуацію, відповідно до якої архівні документи потрапляють до історичних архівів через різні часові відтинки, а іноді, як ми знаємо з власного досвіду, - вони не передаються взагалі.

Певного компромісу було досягнуто на наступному засіданні Групи експертів у березні 1999 р., куди запросили і Патріка Каделла. Головне було вирішене: робота над Рекомендаціями щодо доступу до інформації вестиметься паралельно з роботою над Рекомендаціями з доступу до архівів. Група експертів підтримала також ідею продовження роботи над Рекомендаціями з доступу до історичних архівів. На практиці така позиція значно загальмує процес роботи над Рекомендаціями за рахунок розширення зони їх впливу, оскільки праця над Рекомендаціями щодо доступу до інформації ще далека від завершення. Так, ще мають бути визначені такі терміни, як "інформація" та "офіційний документ", оскільки вони зазнали найбільшої критики; також немає остаточного вирішення проблеми - чи доступ буде лише до завершених і офіційно схвалених текстів, чи доступними можуть бути і проекти, що існували на різних стадіях підготовки остаточної версії. Певні сумніви викликає проблема конфіденційності урядових, парламентських та інших дебатів; це стосується і міжнародних інституцій, зокрема Ради Європи та Європейського Союзу.

Всі ці проблеми, по-різному вирішені в законодавстві окремих країн, мають бути викладені в цих Рекомендаціях однозначно. Із ситуацій, аналогічних тим, що мають місце в Німеччині та Росії, де відсутні загальні принципи, які визначають доступ до поточних документів, можуть виникнути додаткові ускладнення. На підставі досвіду, набутого у процесі праці над Рекомендаціями щодо доступу до архівів, можемо засвідчити, що узгоджувальна процедура завжди займає багато часу. Дедалі зростає перелік пунктів, які треба визначити. Ми спостерігаємо, як повертаються проблеми, що виникали під час дискусії над Рекомендаціями з доступу до архівів. Найбільшу увагу привертають такі з них: пункти щодо формалізації обмежень з удоступнення документів; можливість доступу до частини документа, якщо він стосується кількох тем; обмеження, що випливають із контракту; проблеми забезпечення при доступі до комерційної таємниці або проблеми, що випливають з користування спеціально підготовленими пошуковими засобами та довідниками.

Європейська комісія в Брюсселі пішла іншим шляхом, ігноруючи роботу Ради Європи. Під її егідою наприкінці 1998 р. була розроблена "Зелена книга публічного сектора інформації в інформаційному суспільстві". Її історія сягає середини 80-х рр., коли була ініційована діяльність зі створення ринку інформаційних потреб індустріального сектора. Тоді ж почалися переговори між приватними та державними створювачами і відправниками інформації. З метою впорядкування ринку інформації був схвалений список із 19 вказівок, що стосувалися принципів співробітництва між приватним та державним секторами. Однак вплив цих вказівок виявився незначним. З метою досягнення більш результативних рішень виникла ідея опрацювання специфічної конституції інформації, що пізніше отримала назву "Зелена книга". Європейська комісія включила до свого робочого плану на 1996 р. позиції, дотичні доступу до інформації як на рівні окремих країн, так і на загальноєвропейському рівні. Особливо зацікавилися цим полем діяльності Комісії різні кола та неурядові організації, також впливові в Індустріальній раді союзу. Заява стосовно значення положень, дотичних доступу до державного сектора інформації, ввійшла до декларації конференції міністрів Євросоюзу з глобальної інформаційної мережі, яка проходила 6-8 липня 1997 р. у Бонні.

Зміст норм, запропонованих у "Зеленій книзі", вочевидь відбивав превалюючий авторський вплив бізнесових кіл, яким потрібна всеохоплююча і негайна інформація для здійснення своєї щоденної діяльності. Тому наголос робився на інформації щодо внутрішніх ринків, праці, цін, юридичних норм, податків, пропозицій, а також норм захисту щодо продуктів праці. Документ особливо підкреслює необхідність полегшення доступу на іноземні, інші ринки, зв'язку з потенційними клієнтами та продавцями, здійснення фінансових операцій на далекій відстані.

"Зелена книга" ігнорувала архівну перспективу стосовно інформації. З точки зору Міжнародної ради архівів це тільки ідеологічний документ, позбавлений практичного змісту, що загрожує, в разі його прийняття, привнесенням хаосу до базисних принципів комплектування, описування та діловодства. Тому МРА висуває вимогу визнання міжнародних стандартів архівного описування, ISAD, норм, що регулюють діловодство, особливо щодо електронних документів, і створення відповідних пошукових засобів. Вона також вимагає від усіх відправників інформації захисту автентичності й цілісності даних, особливо тих, що вводяться до глобальних мереж. МРА готова захищати відповідність усім принципам, властивим створенню документів, цивілізованим стандартам доступу, тобто стандартам, які дозволяють захищати безпеку та інтереси держави і конфіденційність персональних даних. Вона не хоче, щоб історичну цінність інформації переважила її комерційна вартість, залишивши осторонь інші соціальні, наукові, освітні та культурні аспекти, що є передумовою постійного зберігання архівних документів. Вона не хоче, щоб лишилися марними спроби створення Європейської архівної мережі та Європейської об'єднаної архівної мережі, які, здається, здатні привнести порядок на ринок архівної інформації.

Цей огляд діяльності та контроверсій, пов'язаних з уніфікацією принципів доступу до архівної інформації, відбиває складність порушеної проблеми. Різнобій, що випливає зрештою не за злою волею, а з розходження між потребами та практикою, що склалася, безперечно, з часом буде подоланий. Ми можемо сподіватися, що прогрес у цій царині приведе до єднання архівістів, а прогрес в опрацюванні нових норм у різних країнах допоможе зрозуміти один одного.


* Переклад з англійської Г. В. Папакіна. повернутися...


"Архіви України"
№ 1-3 / 2000

В. С. Лозицький

АРХІВ НАДЗВИЧАЙНОЇ ДИПЛОМАТИЧНОЇ МІСІЇ УНР У БЕРНІ ЗА 1918-1926 рр.
ПЕРЕДАНО В УКРАЇНУ

У останні роки набуває все більшого розмаху діяльність українських архівістів щодо повернення на Батьківщину належних їй архівних фондів і документів. Продовжується пошукова робота, по крихтах збираються найменші відомості про розпорошені по світу архівні документи українського походження. У цьому допомагають не лише українська діаспора та посольства України, а й окремі іноземні громадяни. Успішній діяльності в зазначеному напрямку сприяє зважена й прогнозована політика нашої держави на міжнародній арені, тверде бажання українського народу відстояти свою незалежність, що викликає за кордоном розуміння й симпатію, є важливим чинником на користь співпраці України з іншими державами в галузі повернення архівних документів і обміну їх копіями.

Переконливим свідченням важливості участі й допомоги іноземних громадян у заходах щодо повернення українських документів, що знаходяться за кордоном, стали події другої половини 90-х рр., які, без перебільшення, мають непересічне значення для культурного і суспільного життя України. Так, у 1996 р. за сприяння Міністерства закордонних справ Канади, Надзвичайного і Повноважного Посла Канади в Україні К. Вестдала, працівників цього посольства Р. Ващука та І. Царькової, Національного архівіста Канади Ж.-П. Валло нашій державі було передано великий архів Державного Центру УНР в екзилі. Ці документи поповнили Національний архівний фонд України, значно збагатили наші уявлення про життя й діяльність української еміграції 1.

До свідчень такої співпраці слід віднести й акцію, що відбулася 17 березня 1999 р. у Федеральному архіві Швейцарії, активним учасником котрої, як і попередньої, був автор цих рядків: урочисту передачу Україні архіву Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Берні за 1918-1926 рр.

Беручи до уваги, що в українській історіографії ще й до цього часу не повною мірою висвітлено надзвичайно важливі й багато в чому драматичні події діяльності УНР на міжнародній арені, основна причина чого - недостатня джерельна база та її розпорошеність, отримані архівні документи, безсумнівно, становлять виняткову цінність для вивчення дипломатичної історії революції, поповнення наявних фондів наших архівів з даної проблематики. До того ж, ці матеріали відбивають напружену працю українських дипломатів тих часів, які намагалися максимально використати історичний шанс, що був наданий Україні підписанням Берестейської мирної угоди.

Як відомо, не всі провідні держави світу навіть після підписання Берестейської мирної угоди визнали самостійність України. Документи свідчать, що намагання українських дипломатів встановити контакти, зокрема, з країнами Антанти виявили повне нерозуміння ними об'єктивних причин утворення Української Народної Республіки, їх сприйняття України як політичної інтриги свого запеклого й уже переможеного ворога - Німеччини.

Дещо кращим було ставлення до УНР з боку нейтральних країн. Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція вели з Україною переговори про встановлення дипломатичних відносин, але з її юридичним визнанням не поспішали. Це змушувало Україну активізувати свою зовнішньо політичну діяльність. Особливий інтерес для неї представляла Швейцарія з її ліберально-демократичним устроєм, традиційним нейтралітетом у світових конфліктах та географічним розташуванням у Центральній Європі. Крім того, ще за часів царської Росії в Одесі, Харкові та Києві діяли консульства Швейцарської Конфедерації, що відігравало неабияку роль у прихильному ставленні цієї країни до намагань нашого народу здобути незалежність.

Проте позиція провідних держав світу не могла не відбитися на зовнішньополітичному курсі тих країн, які з симпатією ставилися до України. Це позначалося на статусі українських дипломатичних місій, зокрема і в Швейцарії. Парламент цієї країни 1918 р. визнав існування Української дипломатичної місії в Берні, але в ранзі "офіціозної місії". Дипломатичною мовою це означає, що місія вважалася формально не пов'язаною з урядом УНР, але такою, яка представляла його інтереси у Швейцарії.

Українська дипломатична місія розпочала свою роботу в серпні 1918 р., при гетьмані П. Скоропадському, а з кінця листопада вже представляла інтереси уряду Директорії УНР. Розміщувалася вона в Берні - спочатку на вул. Глюкевені, 4, а з квітня 1925 р. - на Бертольдштрасе, 41. Першим головою української місії став Євген Лукасевич (1871-1929), відомий громадсько -політичний діяч України, один з організаторів медично-санітарної служби УНР та Українського Червоного Хреста, заступник голови Всеукраїнської спілки лікарів, редактор часопису "Українські медичні вісті". Він народився на Галичині в сім'ї священика. Лікарську освіту здобув на початку 1900-х рр. у Цюріху, мав у Швейцарії широке коло друзів та знайомих, що допомогло йому швидко організувати роботу української місії, видання змістовного інформаційного збірника під назвою "Україна". Проте на цій посаді Є. Лукасевич перебував недовго. На початку вересня 1919 р. він залишив дипломатичну роботу і виїхав до Польщі, де помер у 1929 році.

Наступником Є. Лукасевича у Берні став інший досить відомий український громадсько-політичний діяч, професійний дипломат, барон Микола Василько, представник роду українських землевласників із Північної Буковини. Майже двадцять років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту, брав активну участь у переговорах у Бересті-Литовському, став одним із засновників Західно-Української Народної Республіки, її дипломатичним представником в Австрії. Наприкінці 1919 р., після приходу до влади Директорії, М. Василько був призначений послом УНР у Швейцарії в ранзі міністра. У цьому зв'язку слід наголосити, що жоден із послів УНР в інших державах не мав такого рангу. Отже, це - переконливе свідчення великого значення, якого надавав уряд УНР дипломатичній місії у Швейцарській Конфедерації. Вона, фактично, була центральною, або надзвичайною, місією в Європі. Саме через неї відбувалось фінансування інших місій у країнах Європи, сюди надходила інформація з багатьох посольств України про внутрішнє і зовнішнє становище в певних країнах. М. Василько перебував на посаді голови української дипломатичної місії до серпня 1923 р., після чого був переведений послом до Німеччини, де згодом (1924 р.) помер.

Від цього часу українська дипломатична місія у Швейцарії почала втрачати свою особливу роль у Центральній Європі. Після М. Василька уряд УНР вже не призначав до Берну нового посла. До ліквідації місії у 1926 р. обов'язки її керівника виконував Генеральний консул Зенон Курбас. Власне, завдяки йому до нас дійшли безцінні документи того періоду, про існування яких українські архівісти довідалися лише в 1998 р.

Історія ж цього фонду є такою. Після Генуезької міжнародної конференції з економічних і фінансових питань провідні країни світу почали встановлю вати дипломатичні відносини з РСФРР. Уряд УНР зазнав політичного й фінансового краху. У цій ситуації почали закриватися українські дипломатичні представництва, що діяли в різних країнах світу. Припинила свою роботу й Надзвичайна дипломатична місія у Швейцарії (її дипломати працювали до 1926 р.). Перед Генеральним консулом З. Курбасом, який залишав місію останнім, постало питання: як розпорядитися архівомІ Він звернувся до юриста Ернета фон Бергена, швейцарського громадянина, який у листопаді 1921 р. запропонував нашій місії свою юридичну підтримку, з проханням взяти документи на зберігання. Відтоді архів Надзвичайної дипломатичної місії зберігався в сім'ї Бергенів, і лише в січні 1969 р. син Е. Бергена звернувся до Федерального архіву Швейцарії з пропозицією прийняти на зберігання архів української дипломатичної місії. Передача фонду відбулася у два етапи: 21 лютого та 2 липня 1969 р.

Швейцарські колеги, взявши фонд на облік, провели попередню роботу з його упорядкування. Його внесли до довідника по фондах Швейцарського федерального архіву.

Проте, фонд Надзвичайної дипломатичної місії УНР лишався маловідомим, ним не користувалися дослідники. І лише 1997 р., при підготовці виставки документів і публікацій до 5-ї річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та Швейцарією, дуаєн консульського корпусу, Почесний Генеральний Консул України у Швейцарії Агатон Ерні, який активно допомагав у її організації, звернув увагу на існування у Федеральному архіві фонду української місії в Берні 1918-1926 рр. З цього часу, власне, і розпочався процес переговорів зі швейцарськими властями та архівістами щодо повернення в Україну документів дипломатичної місії.

Інформація про наявність у Федеральному архіві Швейцарії українських архівних документів надійшла до Головархіву України у 1998 р. У телефонній розмові автора цих рядків з Надзвичайним і Повноважним Послом України у Швейцарії Н. Ковальською була досягнута домовленість про направлення Головархівом листа на ім'я директора Федерального архіву професора Кристофера Графа з проханням розглянути можливість передання згаданих документів в Україну. Доречно сказати, що ми познайомилися з К. Графом ще в Пекіні, на ХІІІ Міжнародному конгресі архівів, а дружні стосунки зав'язалися у Шанхаї, де у вересні 1996 р. проходили засідання Виконкому МРА. Наші зустрічі супроводжувалися розмовами про Україну, її історію та сучасний стан, структуру нашої архівної системи, а також про актуальні проблеми міжнародного архівного співробітництва.

Наприкінці вересня 1998 р. Головархів України надіслав відповідного листа до Федерального архіву Швейцарії. Протягом кількох місяців тривали інтенсивні телефонні переговори, листування зі швейцарськими колегами та працівниками посольства. Нарешті в листопаді надійшов очікуваний лист від Кристофера Графа, який наводиться тут з невеликими скороченнями.

13 листопада 1998 р.

Шановний пане Лозицький!

У відповідь на Ваш факс від кінця вересня 1998 р. я із задоволенням повідомляю Вам, що Швейцарський федеральний архів дійсно має на депозиті архів Української дипломатичної місії у Швейцарії від 1917 по 1927 рр., який налічує понад 2,3 погонних метрів документів, де багато відомостей про Україну, а також адміністративних документів. Цей архів зберігався у приватної особи у Швейцарії і переданий Федеральному архіву 1969 року.

Вони були в поганому стані на момент отримання. Я реставрував та змікрофільмував їх, готуючи наступну передачу до Ваших архівів. Керуючись Кодексом Деонтології МРА стосовно поняття "реституції на батьківщи ну", я з радістю інформую Вас, що Швейцарський федеральний архів передасть Вам оригінальні документи та їх мікрофільми. На жаль, кілька справ настільки пошкоджені, що було неможливо змікрофільмувати їх, не знищивши документів.

Швейцарський федеральний архів залишить у себе копії мікрофільмів документів та примірники друкованих матеріалів у випадку, якщо їх кілька.

Під час візиту пані Ковальської, Посла України у Швейцарії, до Швейцарського федерального архіву 15 жовтня 1998 р. я проінформував її про Ваші пропозиції щодо повернення до її країни документів дипломатичної місії України у Швейцарії. Вона висловилась у тому сенсі, що передача потребує певної церемонії і бажає організувати після неї прийом у Посольстві України. Тому було б краще, щоб Ви шляхом переговорів з посольством визначились із датою Вашого візиту, виходячи із запланованої дати цих урочистостей.

Коли Ви будете в Берні, ми зможемо обговорити всі інші питання, які згадуються у Вашому факсі.

Сподіваючись на скору зустріч, залишаюсь щиро Ваш директор Швейцарського федерального архіву, проф. др. К. Граф

 

Офіційна передача Головархіву України архівних документів Надзвичай ної дипломатичної місії УНР у Берні відбулася 17 березня 1999 р. Після виконання відповідних формальностей у Федеральному архіві Швейцарії мало місце святкове зібрання, учасниками якого були представники урядових установ та бернських кантональних властей, дипломатичного корпусу, акредитованого у Швейцарії, промислових, банківських, наукових та культурних кіл, засобів масової інформації країни. Директор Федерального архіву Кристофер Граф розповів про історію надходження цих документів до очолюваного ним архіву та роботу, проведену швейцарськими архівістами задля збереженості цих документів. Було наголошено, що лише після розпаду СРСР виникла можливість передати Україні на її прохання цей архів.

З мого боку, керівництву Швейцарської Конфедерації, колегам і передусім Кристоферу Графу була висловлена щира подяка за конкретний вияв підтримки державотворчих зусиль українського народу і наголошено, що цей акт - після повернення в Україну архіву Державного центру УНР в екзилі - став другою важливою акцією, що відповідає намаганням України зібрати та активізувати її архівну спадщину, розпорошену по різних державах світу.

Посол України у Швейцарії Ніна Ковальська, яка доклала багато зусиль для повернення цього архіву, звертаючись до присутніх, підкреслила: вивчення матеріалів, що складають архів дипломатичного представництва УНР у Швейцарії, безсумнівно, значною мірою сприятиме процесу об'єктивного відтворення багатостраждальної історії українського народу, який протягом віків самовіддано відстоював своє право на свободу та самовизначення. Вона висловила сподівання, що узагальнення результатів цих досліджень збагатить обидві сторони новими знаннями та кращим взаєморозумінням.

Ніна Ковальська вручила відзнаку Президента України - орден "За заслуги" III ступеня Почесному Генеральному консулу України, громадянину Швейцарії Агатону Ерні, який, вивчаючи історичні засади українсько-швей царських відносин, розшукав у фондах Федерального архіву Швейцарії документи української місії та всіляко сприяв їх передачі в Україну.

На урочистому зібранні виступили також Почесний Генеральний консул України в Швейцарії А. Ерні та представник Міністерства закордонних справ Швейцарії С. Гамма, які висловили щире бажання розширювати й зміцнювати дружбу і взаєморозуміння між нашими державами.

Слід підкреслити, що церемонія передачі архіву широко висвітлювалася засобами масової інформації Швейцарії, мала певний резонанс серед дипломатичних представництв, акредитованих у цій країні, про що свідчила присутність у Федеральному архіві послів майже 30 держав.

Усі документи архіву Надзвичайної дипломатичної місії, а також мікрофільмокопії на них передано Центральному державному архіву вищих органів влади і управління України. Зараз здійснюється їх науково-технічне опрацювання, після чого один примірник опису фонду, згідно із домовленістю з К. Графом, буде передано Федеральному архіву Швейцарії.

На жаль, не всі документи української місії в Берні збереглися в її архіві. Певну їх частину вивіз Є. Лукасевич, після звільнення з посади голови місії, доля решти документів невідома. Проте, навіть ті матеріали, що збереглися, а це 28 тек, безсумнівно, становлять важливе джерело для дослідження історії України, адже архів місії насичений передусім документами інформаційно -аналітичного змісту щодо політики європейських держав стосовно УНР, містить відомості про економічне, політичне та військове становище України, а також інших держав, зокрема Радянського Союзу, Латвії, Польщі, про роботу Паризької мирної конференції і т. п.

В архіві відклалися також оригінальні документи тогочасних вищих керівників УНР - Симона Петлюри, Ісаака Мазепи. Численні матеріали зовнішньополітичного відомства підписані, зокрема, міністрами Андрієм Ніковським та Андрієм Лівицьким, висвітлюють діяльність визначних українських дипломатів - Миколи Василька, Михайла Порша, Івана Чопівського та ін.

Поряд із цим, фонд дає уявлення про щоденні проблеми дипломатичної місії в Берні - оплату службових приміщень, організацію консульства в Цюріху, виплату заробітної платні, розв'язання питань дипломатичного визнання, вишукування коштів та ін. А документи про видачу паспортів проливають світло на долю українських громадян, які опинилися в еміграції і завдяки зусиллям працівників місії знаходили притулок у країнах Європи та Америки. Тобто до Національного архівного фонду увійшла одна з його складових частин.

Під час мого короткого перебування у Швейцарії відбулося багато зустрічей з колегами, науковцями, представниками федеральних властей. Зокрема, запам'яталася розмова з керівником історичної служби Федерального департаменту із закордонних справ, послом Ж. Мартеном та її співробітни ком д-р К. Альтерматтом. Вони розповіли, що основне завдання служби - дослідження зв'язків швейцарських банків із гітлерівським режимом у Німеччині щодо так званого "нацистського золота". В результаті величезної роботи, здійсненої співробітники цього підрозділу з вивчення архівів, американсь ким євреям перераховано 1,3 млрд. доларів компенсації.

Ж. Мартен та А. Ерні, який теж брав участь у розмові, показали комплект багатотомного корпусного видання "Дипломатичні документи Швейцарії". Цей унікальний збірник документів охоплює період швейцарської дипломатичної історії від 1848 р. до кінця Другої світової війни (1945 р.), і вже став бібліографічною рідкістю. Було відзначено, що вишукуватиметься можливість подарувати Україні зазначене зібрання документів. І дійсно, 14 травня 1999 р. Надзвичайний і Повноважний Посол Швейцарської Конфедерації в Україні Сільвія Паулі під час відвідання Головархіву передала державній архівній службі цінний дарунок МЗС Швейцарії - комплект цього багатотомного видання, що є на сьогодні єдиним в Україні і зберігається в Науково-довід ковій бібліотеці центральних державних архівів.

Хочеться сподіватися, що з часом Україна отримає й чимало інших належних їй архівних документів, що перебувають у архівосховищах інших держав. Тому не декларативне, а практичне втілення основоположних у реституційних процесах принципів територіальної належності та провенієнції канадськими і швейцарськими колегами, державними структурами цих країн заслуговують на всіляку підтримку і наслідування.


1 Див.: Архіви України. - 1996. - № 4-6. - С. 11-13. повернутися...

На початок
На початок