"Архіви України"
№ 1-2 / 2001

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

М. В. Довбищенко

НОВА КОЛЕКЦІЯ ДОКУМЕНТІВ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
У ФОНДАХ ЦДІАК УКРАЇНИ

У відділі давніх актів ЦДІАК України завершується формування колекції мікрофотокопій документів з історії Української Церкви, виявлених в архівах Польщі. Їхній пошук та виявлення було проведено навесні - влітку 1998 р. автором цього повідомлення за сприяння Каси Мяновського1. Більшість документів походить з Головного архіву давніх актів (Варшава), Бібліотеки Народової (Варшава) та Державного архіву м. Перемишля. До складу колекції включено 65 документів, які складатимуть її перший опис. Тематично ж вона висвітлюватиме історію Уніатської (Греко-Католицької) Церкви кінця XVI - першої половини XVII ст. і може бути поділена на такі тематичні блоки:

1. Документи до історії життя та діяльності архієпископа Полоцького Йосафата Кунцевича (13 док.).

Хронологічно документи стосуються часів протистояння прихильників та противників унії в Полоцькій єпархії 1621-1623 рр. Виписи з актових книг Вітебського гродського суду всебічно висвітлюють обставини загибелі Полоцького архієпископа 12 листопада 1623 р. внаслідок масового антиунійного виступу вітебських міщан. Представлено також документи, які містять додаткову інформацію про перебіг релігійної боротьби в Білорусії та позицію щодо цих подій державних мужів Речі Посполитої. Серед згаданих документів - один автограф Йосафата Кунцевича.

Згадані матеріали мають важливе значення для сучасної науки, оскільки про пастирську та суспільно-релігійну діяльність владики Йосафата Кунцевича, якого Католицька Церква оголосила святим, відомо переважно лише зі свідчень сучасників і кількох опублікованих прижиттєвих документів.

2. Документи до історії життя та діяльності єпископа Перемиського Атанасія Крупецького (12 док.).

Хронологічно охоплено період від 1611 по 1648 рр. і висвітлено ряд аспектів фактично досі не дослідженої теми - суспільно-релігійної діяльності першого уніатського (греко-католицького) єпископа в Галичині. Акти королівського Задворного суду містять інформацію про події, пов'язані зі збройним протистоянням прихильників та противників унії в Перемиській єпархії, про збройне захоплення православними монастиря Св. Спаса в червні 1636 р. та про боротьбу єпископа Крупецького з парафіяльним духовенством, яке не бажало прийняти унії. Представлено також два листи, що ілюструють відкриту полеміку в Галичині між римо-католицьким єпископом Сієцінським та Гербуртом Добромльським про роль і значення унії та про методи її впровадження, застосовувані єпископом Крупецьким. Заслуговує на увагу лист Адама Сенявського про підпорядкування підданих у належних йому маєтностях владі уніатського єпископа, де знаходимо подробиці про релігійну діяльність у Галичині уніатських ченців-василіан. У цьому аспекті викликає інтерес унікальний у своєму роді документ - відпустовий лист єпископа Крупецького церкві св. Якова. Інші відпустові листи, видані уніатськими владиками протягом першої половини XVII ст., авторові цієї статті поки що невідомі.

3. Кореспонденція уніатських митрополитів та єпископів (31 док.).

Представлений епістолярій стосується різноманітних проблем історії Уніатської Церкви: становлення культу мученика Йосафата Кунцевича, стосунків з римо-католицьким духовенством Речі Посполитої, зокрема з Русинською провінцією ордену домініканців, майнових суперечок тощо. Нові аспекти відомого конфлікту між уніатами та православними Могилівської волості простежуються за кореспонденцією архієпископа Антонія Селяви: 1639 р. він висловив рішучий протест проти передачі православним тих церков, які були фундовані з умовою перебування в унії. Один із листів митрополита Рутського суттєво прояснює питання про початки унії на Поділлі (Львівська єпархія). Призначення Андрія Копчицького шаргородським протопопом (1626 р.) переконливо спростовує поширений у вітчизняній історичній науці погляд про ліквідацію уніатських осередків на Поділлі після їх розгрому козаками 1622 року. Серед документів - автографи митрополитів М. Рагози, Й. Рутського, А. Селяви та єпископа І. Мораховського.

4. Miscellanea (9 док.).

До складу цього блоку входять документи різноманітного походження: акти Люблінського трибуналу, матеріали розслідувань релігійних суперечок, проведених королівськими комісіями, листи духовних та світських осіб у церковних справах та ін. Особливий інтерес викликає список заяви волинської шляхти про прийняття унії та нового календаря (1603 р.)2, розслідування антиунійної діяльності ченців Києво-Печерського монастиря в околицях Вітебська (1636 р.) та матеріали судової суперечки Віленського братства Св. Духа з митрополитом Йосифом Рутським.

Таким чином, попри відносно невеликий обсяг колекції, включені до її складу документи можуть, на нашу думку, стати важливим джерелом інформації для вирішення дискусійних проблем, пов'язаних з релігійними рухами в Україні епохи середньовіччя.


1Утворена 1881 р. з метою підтримки осіб, що провадять наукові дослідження. Нині до складу наукової ради Каси Мяновського входять представники Польської Академії Наук, Варшавського Наукового Товариства, Ягеллонського університету та ін. Каса виділяє стипендії переважно для науковців країн Центральної та Східної Європи. Adres: Kasa im. JЧzefa Mianowskiego Fundacja Popierania Nauki 00-330 WARSZAWA - Paac Staszica ul. - Nowy лwiat 72, pok. 109 A Tel. (4822) 826 71 74 (4822) 826 52 31 wew. 211. повернутися...

2Оригінал цього документа досі не виявлено. Його польськомовну версію було видрукувано уніатським митрополитом Кипріяном Жоховським у книзі "Colloquium lubelskie", яка на сьогодні є бібліографічною рідкістю. Автору цієї статті відомі лише два примірники згаданого видання, що зберігаються у Львові та Варшаві. повернутися...


"Архіви України"
№ 1-2 / 2001

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

А. В. Кентій

КОМПЛЕКС ЛИСТІВ С. В. ПЕТЛЮРИ У ФОНДАХ ЦДАГО УКРАЇНИ

У процесі наукового опрацювання масиву документів "Празького українського архіву" і створення фонду № 269 "Колекція документів і матеріалів "Український музей в Празі" у ЦДАГО України були виявлені та ідентифіковані 17 листів (15 із них були підписані літерою П. - А. К.) Голови Директорії і Головного отамана військ УНР С. Петлюри до відомих українських громадсько-політичних діячів К. Мацієвича (6 листів) та В. Садовського (11 листів). На той час вони мешкали в Чехо-Словаччині, займалися науково-педагогічною роботою в Українській господарській академії в Подєбрадах і водночас брали активну участь у суспільно-політичному житті української еміграції. До того ж, В. Садовський був приятелем С. Петлюри ще з часів створення Революційної української партії; дружили вони й родинами. Хронологічно згадані листи охоплюють 1920 р., 1922 р., 1924-1926 pp.

Попри загалом невелику кількість листів С. Петлюри до названих діячів, вони, на нашу думку, посідають надзвичайно важливе місце в епістолярній спадщині Голови Директорії УНР і Головного отамана військ УНР, одного з найпослідовніших і найупертіших у новітній українській історії самостійників-державників. 15 із 17 листів відносяться до 1924-1926 pp., тобто останніх 2,5 років життя й діяльності С. Петлюри. Охоплюючи широке коло питань української політики на еміграції, будучи цінним історичним джерелом до вивчення подій тієї бурхливої доби, вони водночас слугують характеристиці С. В. Петлюри, інших українських діячів, можуть розглядатися як своєрідний політичний заповіт великого українця.

З огляду на тематичну багатоплановість згаданої частини епістолярної спадщини С. Петлюри в даному повідомленні розглядатимуться лише п'ять листів, адресованих К. Мацієвичу, що відносяться до січня-жовтня 1925 p. Інтерес С. Петлюри, який у цей час мешкав у Парижі, до Чехо-Словаччини не був випадковим, адже на теренах цієї держави, за влучним висловом К. Мацієвича, "скупчилася найбільш висока по своєму інтелектуальному рівню частина нашої еміграції".

На території ЧСР, крім українських наукових, видавничих, студентських, спортивних та інших асоціацій, товариств, громад, установ, діяли й три українські вищі навчальні заклади: у Празі - Вільний університет та Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в Подєбрадах - Господарська академія, які, за задумом засновників, мали готувати національні кадри фахівців для самостійної України. Водночас Чехо-Словаччина була місцем осідку двох конкуруючих фракцій УСДРП, інших українських політичних партій за кордоном, у тому числі УПСР, лідери якої М. Шаповал та Н. Григоріїв були критично налаштовані до середовища УНР. У цій країні виникли також перші осередки українських націоналістів - Групи української національної молоді (ГУНМ) та Легія українських націоналістів (ЛУН).

Неординарною була й постать К. А. Мацієвича (1873-1942), знаного українського вченого в галузі економічної науки, професора Української господарської академії, у недалекому минулому - відомого державного діяча УНР, що очолював уряд, був міністром закордонних справ УНР, у 1919-1923 pp. обіймав посаду голови дипломатичної та надзвичайної місій УНР, виконував ряд особистих доручень С. Петлюри.

Листи С. Петлюри до згаданого адресата за січень-жовтень 1925 p., які є об'єктом даного повідомлення, охоплюють хронологічно цікавий і бурхливий час, коли знову загострилися відносини СРСР із західними країнами, а Локарнський пакт, учасником якого стала Німеччина, посилював ізоляцію Радянського Союзу на міжнародному відтинку. За таких обставин у європейській та в українській еміграційній пресі, інших виданнях ширилися чутки про очікувану інтервенцію Заходу проти СРСР, про широке невдоволення населення цієї країни, особливо нацменшин, політикою радянської влади та її близький кінець, про виникнення на теренах СРСР нових держав.

Зазначена ситуація особливо хвилювала українську еміграцію, оскільки на порядок денний знову висувалося українське питання, а його вирішення різними політичними силами бачилось із власних позицій, нерідко протилежних планам українства. До того ж, у цей час українська еміграція, розпорошена поміж окремими політичними центрами, що поборювали один одного, здавалася не готовою виступити єдиним фронтом на міжнародній арені. С. Петлюра надзвичайно болісно сприймав це сумне становище.

З огляду на згадане цілком закономірно, що в листах С. Петлюри до К. Мацієвича центральне місце посідали питання, пов'язані з консолідацією національно-державницьких сил українства за кордоном, залученням їх до платформи Державного центру УНР, поборюванням виявів "москво- та радянофільства" в лавах української еміграції, активізацією української політики у столицях провідних європейських держав та Швейцарії, де перебували установи Ліги Націй. Не менш важливе значення в листуванні надавалося зацікавленості європейських урядів українськими справами у контексті їх розв'язання на випадок розвалу СРСР в інтересах відновлення самостійної й незалежної України, пошуку на зовнішньополітичному відтинку союзників, котрі сприяли б самостійницьким змаганням українського народу. Разом з тим увагу С. Петлюри привертало й наукове та культурне життя української еміграції, стан релігійних справ у радянській Україні, інші питання різної ваги й значення.

Уже в листі від 25 січня 1925 p., подаючи К. Мацієвичу докладну інформацію стосовно консолідаційної акції прихильників УНР у Франції, С. Петлюра зажадав від нього детальних відомостей про те, як "йде справа з утворенням єдиного громадського центру для всієї нашої еміграції" (ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 102, арк. 12. Далі в посиланнях на ці листи зазначатимуться лише номери аркушів) на чехословацьких теренах. Однак ця справа, як підсвідомо відчував і сам С. Петлюра, вирішувалася дуже повільно, йшла важко. При цьому Голову Директорії УНР дуже лякала та обставина, що в консолідаційних процесах на еміграції є "можливість зради та провокації". І він не міг стримати своїх емоцій. "В українській нації, - говориться у цитованому листі, - стільки хамсько-сволочного елементу, несталості і нахилу до зрадництва, що часом аж страшно стає і не знаєш, як боротися з тою гангреною, що з середини, в самім лоні її, як той шашіль, і точе, і розкладає її" (арк. 12). Однак уже нижче С. Петлюра наголошує: "Хвалити Бога та долю нашу, приходиться визнати, що еміграція наша здатна не тільки на те, щоб виявляти своє моральне сміття, а й на те, щоб визначувати своє життя і в творчих чинах" (арк. 12).

До питання створення загальноукраїнського центру С. Петлюра повернувся й у листі від 17 жовтня 1925 р. При цьому він висловлює думку, що місцем осідку "майбутнього громадського центру", який бачився К. Мацієвичу в Празі, не повинні бути ні Прага, ні Варшава, ні Бухарест. На думку С. Петлюри, на теренах Чехо-Словаччини, Польщі та Румунії українська еміграція була дуже залежною від місцевої влади, а це могло негативно позначитися на діяльності "майбутнього громадського органу", який за цих обставин не набуде загальноукраїнського чи загальноеміграційного масштабів. Більш привабливими виглядали Женева і Париж, але в першому з названих міст взагалі було дуже мало українців, у другому ж - не так багато визначних та авторитетних українських діячів (арк. 31).

Хоч С. Петлюра рішуче порушував питання про прискорення організації Центрального громадського органу, рекомендував до складу його Виконавчого бюро своїх довірених осіб В. Прокоповича і І. Косенка від паризького середовища УНР, наголошував, що цей орган має бути утворений до кінця 1925 p., але вся ця історія закінчилася черговою невдачею. Незважаючи на те, що до початку Другої світової війни (1939-1945) виникло чимало регіональних центрів української еміграції з претензіями на верховенство, проте єдиного об'єднуючого органу для всього закордонного українства створити не вдалося.

Надзвичайно важливе значення С. Петлюра надавав активізації політичної діяльності організованого українства на теренах провідних європейських країн, передусім Франції та Великої Британії. У листі від 25 січня 1925 p., повідомляючи про певні досягнення на французькому ґрунті, він наголошував, що надає великого значення крокам, спрямованим на те, щоб "подати французьким політикам певні відомості про нашу справу і захитати їх "москвофільство" (арк. 10). Він із помітним задоволенням констатував, що відомий французький політичний і державний діяч Мільєран "цікавився фактичним станом речей на Україні і серед еміграції", просив, щоб його і надалі тримали "в курсі новин з України і про Україну".

З огляду на контакти представників УНР чи їх симпатиків з Мільєраном, генералом Костельно та іншими французькими лідерами, С. Петлюра дійшов висновку про необхідність "мати своєчасну і свіжу інформацію про події на Україні" і звертав на це увагу К. Мацієвича. При цьому він особливо підкреслював: "Це - дуже потрібно для справи, значення якої для Вас зрозуміле і доказів не вимагає" (арк. 10).

Більш песимістично, на думку С. Петлюри, виглядали справи у Великій Британії. "Немає там у нас нікого", - повідомляв він свого кореспондента. Хоч у контексті отриманої інформації С. Петлюра говорив про зацікавленість англійців українськими справами, але при цьому він особливо підкреслював, що жодна українська акція, "направлена проти Польщі чи Румунії, з їхнього боку (тобто англійського. - А. К.) не знайде симпатії". Велике обурення Голови Директорії викликав факт підписання нібито за підтримки деяких англійських політиків угоди між російськими соціалістами-революціонерами на еміграції і представниками впливової Польської соціалістичної партії (ППС). Він вважав, що цей "свинський трактат" підписаний "за рахунок українського і білоруського народів" (арк. 11) і фактично заперечує їхнє право на самостійницьке державне існування.

У цей час С. Петлюру дуже хвилювало питання "пацифікації" Сходу Європи або доля територій СРСР після розпаду цієї держави внаслідок інтервенції західних країн чи внутрішнього розкладу більшовицької Росії. При цьому Голова Директорії УНР виявив виняткову політичну прозорливість, коли в листі від 19 квітня 1925 р. писав К. Мацієвичу, що, коли "німці здобудуть собі зброю, то ледве чи вони уживатимуть її на користь інших" (арк. 15), зокрема поляків, котрі мріяли про шлях до Чорного моря. З цього приводу С. Петлюра передбачливо зауважив, що Польща "протягом ближчих років нездатна цієї мрії здійснити: авантюра ця могла б їй дорого коштувати" (арк. 15).

Особливо дратувала С. Петлюру неспроможність українських політиків уміло довести свої інтереси до європейських держав, скоригувати їхню політику "в наше русло". "Наша бездіяльність, - писав він у вищезгаданому листі, - в напрямку організації підготовчої політичної праці в таких центрах, як Лондон, Рим, Женева (з огляду на резиденцію тут Ліги Націй), мені не дає покою, хвилює мене і мучить за майбутнє. Воно може бути дуже сумним навіть тоді, коли на Україні будуть сприяючі внутрішні умовини для майбутнього державного будівництва" (арк. 15).

І далі С. Петлюра, усвідомлюючи виразну неготовність українських національно-державницьких сил до самостійного чину, дійшов такого невтішного висновку: "Тому я велику вагу надаю, - розкривав він свої думки К. Мацієвичу, - зовнішнім чинникам і гадаю, що без своєчасної* допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нові спроби українського державного ренесансу катастрофою. Все це примушує мене думати про те, як би горю допомогти і невеселої перспективи для нашої нації уникнути" (арк. 15-16).

Існуючі політичні реалії раз по раз повертали Головного отамана військ УНР до проблеми нагальної й невідкладної необхідності консолідації національно-державницьких сил українства. "Потрібно, - наголошує він у листі від 19 квітня 1925 p. К. Мацієвичу, - перш за все згода думок, єдність в оцінці нашої сьогоднішньої дійсності між співзвучними кругами". "Її немає", - такий його черговий висновок.

Але й за таких несприятливих обставин С. Петлюра, не зламаний долею оптиміст-державник, прагнув до пошуку шляхів консолідації організованого українства. "Я відчуваю, - продовжує він розвивати свої думки в уже цитованому листі, - конечну необхідність певної ревізійної праці над вашими дотеперішніми методами будівництва і усталення єдності думки та чину між елементами, співзвучними по головних питаннях нашої праці за кордоном на переходовий період" (арк. 17). Але поряд із цим він застерігає свого кореспондента. "Боюсь я, - визнає С. Петлюра, - що коли ми не знайдемо в собі сил організаційних для цього, - то майбутні події пронесуться хуртовинами над нашою нещасною землею і ми не в силі будемо не спинити їх, ні використати в наших інтересах" (арк. 17).

І ці пророчі слова справдилися. Знадобилося понад 66 років з того часу, безмірність жертв українського народу, щоб самостійницький ідеал, за який так палко боровся С. Петлюра, був зреалізований у бурхливі серпневі дні 1991 p. Однак і сьогодні остання крапка в національно-державницьких змаганнях українського народу навряд чи може бути поставлена, і наведені вище думки С. Петлюри є співзвучними нашому часу. Великого значення С. Петлюра надавав здатності тогочасних українських політиків твердо стояти на позиціях самостійництва державного, чинити гідний спротив ідеям "автономізації" або ж "федералізації" нової України у складі інших держав. У цьому контексті його непокоїли чутки, що діячі УПСР начебто погоджуються зі своїми російськими однопартійцями на майбутні федеративні зв'язки України з небільшовицькою Росією.

"Обговорюючи майбутні відносини, росіяни, коли порушується справа України, - писав С. Петлюра К. Мацієвичу в листі від 22 травня 1925 p., - ставляться до неї, як до проблеми, що не має виглядів на вирішення її в дусі незалежності державної. На доказ життєвості федерального принципа, що ніби цілком задовольняє і українські національні змагання, вони наводять власне (в довірчих розмовах) самообмеження однієї з політичних українських партій (йдеться про УПСР. - А. К.), що має найширші зв'язки з українським селом, себто з більшістю українського населення, в питанні найбільшої ваги як для України, так і для Росії" (арк. 18).

Хоча С. Петлюра намагався не втрачати оптимізму стосовно здатності здорових сил українства протидіяти ідеям "федератизму", прагнув переконати європейські держави у стремлінні українського народу до самостійності, проте він був змушений визнати, що відсутність єдності в лавах організованого українства, прояви "малоросійської шатості" та інші подібні явища "дезорієнтують зацікавлених українською проблемою політичних діячів Європи і викликають у них зневажливі зауваження на адресу українців...".

І далі, повертаючися до вищевикладеного, торкаючися непорозумінь у таборі українства, С. Петлюра пише: "Не роблю з всього цього "катастрофічних" висновків, але коли здибуєшся на практиці з подібним явищем, то мимоволі починаєш себе запитувати: "Доколи Господе... буде тягтись оцей внутрішньо-національний сепаратизм, що боком виходив нам на протязі цілої нашої історії" (арк. 21).

І в наступному листі С. Петлюри до К. Мацієвича, від 12 червня 1925 р.,тема союзницьких чи федеративних зв'язків України з небільшовицькою Росією посідає чільне місце. Вона є актуальною, на нашу думку, і сьогодні. Засуджуючи прагнення окремих політичних груп або діячів втягнути українство в "союзну орбіту" з Москвою, С. Петлюра наголошував на тому, що це "було б не лише доказом "малоросійської шатості" провідників нашого руху, не лише політичною компрометацією їх, а величезним надщербленням нашого національного ідеалу" (арк. 26).

У контексті згаданого Голова Директорії УНР, на наш погляд, занадто суворо засудив "каноссу" Винниченка 1920-1921 pp. та "подорож додому" Грушевського", підкресливши, що ці два знані діячі української новітньої історії "внесли більше каламуцтво в українське національне життя, як що інше, і захитали відпорність громадянства українського в найбільш переломову добу". І далі С. Петлюра підсумовує сказане в такий спосіб: "Нація, що винесла на поверх свого життя таких проводирів, не може імпонувати чужинцям, бо вони ніколи не матимуть певності щодо витривалості її в боротьбі за ті ідеали, без яких вона й нацією не може уважатись" (арк. 26).

Займаючи позицію непоступливого і безкомпромісного самостійника-державника, переконаного противника орієнтації на будь-яку Росію, С. Петлюра разом з тим у питаннях зовнішньополітичних стояв на ґрунті реальної політики. У цитованому вище листі К. Мацієвичу він писав: "...Я не хочу сказати, що не повинно серед українського громадянства існувати політичних течій, які б в разі невдачі нашої боротьби в новій спробі реставрації самостійності приняли на себе, мовляв би, і тягар неприємний одіуму офіційного представництва ідеї "союзницького" чи федеративного співжиття з Москвою". При цьому він зауважив: "Приклад хоч би ірландців, а в дореволюційні часи поляків з їхньою компромісною тактикою повинен вчити необхідності рахуватися з реальними обставинами і відносинами" (арк. 27).

Не залишилося у згаданому листі поза увагою С. Петлюри й таке непросте в той час і не полишене інтересу й сьогодні з огляду на проблему соборності України питання: "...Як ми повинні ставитись до об'єднання українських земель за часів большевицького панування і під їхнім верховенством?". Відповідь на нього здавалася складною й С. Петлюрі. Він розумів, що "є певні аргументи, що ніби промовляють "за" [таку] комбінацію", а свою позицію виявив у таких роздумах: "Очевидна pіч, що й під поляками й під румунами, як під всяким чужинцем, братам нашим нелегко, - та покищо я не бачу поважних аргументів за необхідність помогати большевикам у виконанні ними ролі "Івана Калити" щодо збирання земель українських. Зрештою, це "збирання" вони переводять в своїх інтересах, а не в українських" (арк. 28).

Завершуючи короткий огляд листів С. Петлюри до К. Мацієвича, можна дійти висновку, що ця частина епістолярної спадщини Голови Директорії, Головного отамана військ УНР є унікальним історичним джерелом з новітньої історії України, яке після введення його до наукового обігу стане в нагоді не тільки широкому загалові дослідників, а й сучасним політикам, зацікавить усіх, хто має інтерес до тогочасних подій та діячів, - творців історії тієї бурхливої доби.


* Підкреслення в цьому та інших листах - їхнього автора. - А. К. повернутися...


"Архіви України"
№ 1-2 / 2001

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

М. М. Олійник

НЕП У ПРИВАТНІЙ ЦЕНЗОВІЙ І КУСТАРНО-РЕМІСНИЧІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ
(за документами архівів України та Російської Федерації)

Складні, стратегічно правильні, але досить болісні процеси, що відбуваються в економіці України протягом останнього десятиріччя, передбачають реформування всіх галузей економіки, ефективне поєднання різних форм власності. У сучасних умовах, при становленні в Україні товарно-ринкових відносин, набуває великого значення приватне підприємництво. Вивчення підприємницької діяльності минулого, в тому числі й за часів непу, має з цієї точки зору не тільки наукове, а й практичне значення.

Актуальним, цікавим, важливим і повчальним є дослідження діяльності приватних1 підприємств України в 20-ті рр. та політика органів влади стосовно них. На жаль, ця проблема тривалий час вивчалась і висвітлювалась досить однобічно, з позицій "класового підходу".

Діяльність приватних підприємців базується на отриманні в різний спосіб прибутків, у тому числі й з використанням найманої праці. Абсолютизуючи останню обставину, більшість радянських дослідників традиційно характеризували цей соціальний прошарок як експлуататорський клас, "непмани" зображалися спекулянтами, що всіляко ускладнювали поступальний розвиток народного господарства. Продовжуючи традицію, започатковану економістами й публіцистами 20-х рр.2, радянська історіографія постійно пов'язувала їхню діяльність з економічними злочинами різних видів і форм. Відповідно до такого підходу зростання державного сектора економіки в будь-якій галузі при зменшенні ролі інших розцінювалось як досягнення. Тому насильницькі дії держави стосовно приватних підприємств вважалися цілком виправданими. Не випадково навіть у назвах історичних досліджень з цієї проблематики переважали два терміни: "боротьба" і "ліквідація". Подібні трактування призводили зрештою до спотворення уявлень про виробничу діяльність приватного капіталу.

Попри те, що в центральних архівах України та Російської Федерації зберігається чимала кількість документів зазначеної тематики, проблема розвитку приватного виробництва України в період непу, на наш погляд, ще й досі не досліджена з достатньою повнотою.

Мета цієї статті - охарактеризувати матеріали центральних державних архівів України та Російської Федерації (останні з них - це колишні центральні архіви СРСР) з питань розвитку орендної, приватновласницької, кустарно-ремісничої промисловості, політики більшовицької партії та державних органів щодо цього сектора виробництва в період від запровадження нової економічної політики до її насильницького, штучного й прискореного згортання.

Чільне місце серед згаданих архівних джерел займають документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), передусім фонду Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) (ф. 1). Саме цей орган згідно з Конституцією УСРР формально був найвищим у тодішній ієрархії владних установ республіки, до нього надходив чималий потік скарг (особливо в перші роки непу) від приватних власників на свавілля місцевих органів влади, незаконну націоналізацію, реквізиції або ж відмову в денаціоналізації, невірне оподаткування, втручання в комерційну діяльність, багато з яких відклалися у фонді ВУЦВК (ЦДАВО України, ф. 1, оп. 2, спр. 742, 781, 1433).

ВУЦВК, здебільшого не приймаючи самостійних рішень по скаргах, згідно з існуючими правовими нормами направляв їх зі своїми рекомендаціями для вирішення питань до губвиконкомів та інших місцевих радянських установ. Щоправда, подеколи робилися й винятки, і комітет вдавався до самостійних рішень. Про це свідчить, наприклад, скарга харківського підприємця Ж. Бормана, який звернувся 1924 р. до ВУЦВК з проханням відмінити незаконне рішення губвиконкому про націоналізацію належного йому млина в м. Харкові, яке було прийняте ще 22 серпня 1921 р. Тобто був порушений закон, відповідно до якого всі дрібні підприємства, не націоналізовані до 21 червня 1921 р., мали бути повернені колишнім власникам. Не зумівши вирішити питання в місцевих господарських органах, Ж. Борман звернувся до ВУЦВК. Звідти його скарга була відправлена до Харківського губвиконкому з рекомендацією вирішити її відповідно до закону. І тільки після цього млин було повернено справжньому власникові. Як бачимо, знадобилося три роки, щоб вирішити, здавалося б, цілком ясну й просту справу (там само, спр. 1483, арк. 1-29).

Показовим є те, що голови губвиконкомів і губернських рад народного господарства, виправдовуючи протиправні дії місцевих органів влади та їхню позицію в цілому, обґрунтовували все це політичною чи економічною "доцільністю", ігнорували норми радянського законодавства (там само).

Загалом, вдаючися до передавання промислових підприємств в оренду, вище партійно-державне керівництво Радянської держави мало за мету передусім зростання виробництва промислової продукції та збільшення основного капіталу, накопичення в розпорядженні господарських органів деякого резервного фонду за рахунок орендної плати і зменшення видатків на консервацію та охорону недіючих виробництв3.

Попри намагання дотримуватися принципу конкуренції, місцеві радянські органи при вирішенні питань передавання державних підприємств у оренду, в більшості випадків зрештою віддавали перевагу кооперативним організаціям. Так, у Полтавській губернії орендна плата для останніх була удвічі нижчою, ніж для приватних осіб4. Водночас, оскільки кооперативні організації отримали велику кількість пільг, вони були, по суті, для відповідних державних органів досить невигідними претендентами на оренду державних підприємств. З цієї причини нерідко останні намагалися здати об'єкти оренди приватним особам, передусім колишнім власникам, які швидше й краще налагоджували виробництво, досягали зростання продуктивності праці підприємств, сплачували більші орендні та інші платежі. Були й інші причини: місцеві кооперативні організації ще не завжди були готові до господарювання на нових засадах, досить часто відмовлялись від оренди навіть на пільгових умовах, про що згадувалося, наприклад, у звіті Кременчуцького губраднаргоспу за 1921 р. (там само, спр. 2534, арк. 15).

При встановленні термінів оренди господарські органи брали до уваги характер виробництва, його технічний стан, умови договору. В перші роки непу прості виробництва, як правило, здавалися в оренду на один-два роки, більш складні й зруйновані - на 3-4 роки (там само, спр. 1433, арк. 129, 227).

У фонді ВУЦВК зберігаються протоколи засідань, постанови, рішення, розпорядження Президії ВУЦВК і РНК УСРР, пов'язані з функціонуванням і розвитком приватної промисловості України. Цінні відомості про розвиток приватного підприємництва містяться також у доповідях наркоматів та інших органів управління республіки, звітах про роботу губернських (пізніше - окружних) виконавчих комітетів Рад. Зокрема, найбільш повні, узагальнюючі дані, що засвідчують роль і місце капіталістичних елементів у промисловості, знаходимо в підготовленій згідно з постановою РНК УСРР від 12 січня 1928 р. доповіді Центрального статистичного управління УСРР про розвиток і питому вагу приватного капіталу в народному господарстві республіки у 1925-1928 рр. (там само, оп. 4, спр. 1021). Це, зокрема, дані про приватновласницьку і приватнокапіталістичну (орендну) промисловість, мережу приватних промислових закладів, чисельність робітників і службовців, що працювали в них. Дається також загальна оцінка кон'юнктури приватного сектора промисловості, аналізуються різні форми та методи наступу на приватний капітал у другій половині 20-х рр., наслідки цього.

У цьому ж фонді зберігаються неопубліковані статті й стенограми промов діячів більшовицької партії й уряду УСРР згаданого періоду - Г. І. Петровського, О. Г. Шліхтера, П. І. Буценка з питань "класової боротьби" на приватних підприємствах, в українському місті та загалом у республіці (там само, спр. 6, арк. 358, 369).

Матеріали фонду ВУЦВК дають можливість простежити і проаналізувати процеси витіснення й ліквідації приватної промисловості України, впровадження і згортання в УСРР нової економічної політики.

Діяльність приватних виробництв України в період непу висвітлюють документи архіву, що зберігаються у фондах Української ради народного господарства (УРНГ) (ф. 34) та Української економічної наради (УЕН) (ф. 3040) - постійно діючому міжвідомчому органі при РНК УСРР. З поступом непу, як свідчать документи, навантаження на центральні господарські органи республіки, передусім на УРНГ та УЕН, постійно зростало (там само, ф. 3040, оп. 1, спр. 648, 653, 1396, 1466, 1485, 1489, 1685, 1718, 1730).

Чимало документів фонду УРНГ стосується обставин впровадження непу. Це передусім інструкції, циркуляри, звіти місцевих губраднаргоспів, проекти декретів уряду, розпорядження УРНГ з питань проведення "орендної" кампанії, денаціоналізації підприємств (там само, ф. 34, оп. 3, спр. 309; спр. 450; оп. 4, спр. 710, 1026; оп. 3, спр. 335; оп. 3, спр. 446, 529; оп. 2, спр. 468; оп. 3, спр. 772, 773, 774, 780). "Орендна" кампанія, що розпочалася в УСРР у липні 1921 р., проходила більш інтенсивно у порівнянні з денаціоналізацією та деякими іншими нововведеннями непу. Це пояснювалося, по-перше, тим, що багато місцевих керівників не вірили в тривалість непу, не бажали нового вкорінення приватної власності, тому саботували процес денаціоналізації, по-друге, оренда була найбільш простим методом перебудови промисловості в нових умовах господарювання і могла в стислі строки забезпечити значні надходження до загальнодержавного і місцевого бюджету.

З цієї причини в роки непу в УСРР, як і загалом у СРСР, орендні (приватнокапіталістичні) підприємства складали більшість приватних виробництв (цензових та нижче цензу)5. Для вирішення численних проблем, пов'язаних з їхньою діяльністю, в губернських радах народного господарства були утворені спеціальні виробничо-технічні відділи. У Київському і Полтавському губраднаргоспах почали діяти спеціальні комісії для оперативного вирішення питань роботи цього сектора промисловості. Контроль за сплатою натуральної орендної плати здійснювали приймальні комісії при фінансово-матеріальних відділах губраднаргоспів. Юридичні відділи проводили експертизу орендних договорів і захищали інтереси держави в судових процесах (там само, ф. 34, оп. 3, спр. 450, арк. 79, 80, 81; оп. 4, спр. 710, арк. 28; спр. 1026, арк. 56). Аналіз звітів губернських рад народного господарства за 1921-1922 рр. переконливо свідчить, що за наявності підготовленого і злагодженого апарату "орендна" кампанія здійснювалася досить організовано і набирала все більших масштабів (там само, ф. 1, оп. 2, спр. 1483, арк. 129, 201, 227).

Однак були випадки, коли місцеві господарські органи без відповідних судових рішень під тим чи іншим приводом самочинно розривали орендні договори, порушуючи тим самим законодавство. Щоб припинити це свавілля, ЦВК РСФРР 25 серпня 1921 р. прийняв постанову "Про заборону розторгнення договорів на оренду державних підприємств"6. У ній, зокрема, констатувалося, що "...не всі місцеві радянські органи засвоїли основи нової економічної політики. В них існує невірне розуміння взаємовідносин держави з орендарями. Розрив договорів, закриття цих виробництв можливе тільки згідно з рішенням судів". Постановою заборонялася також будь-яка самочинна реквізиція майна цих підприємств7.

На 1 січня 1922 р. 40,1 % орендарів складали колишні власники. Така велика питома вага останніх пояснювалася тим, що вони добре знали власні виробництва, могли швидше відновити їхню діяльність і намагалися будь-яким шляхом не допустити їхнього руйнування, плекаючи надію на подальшу денаціоналізацію. Характерним є й те, як свідчать архівні документи, що саме ця категорія орендарів була найбільш відповідальною та дисциплінованою щодо своїх зобов'язань перед державою (там само, ф. 34, оп. 4, спр. 1023, арк. 84)8.

Щоб гарантувати високий рівень орендної плати і зацікавити підприємців у збільшенні обсягів виробництва, губраднаргоспи встановлювали його обов'язковий мінімум, беручи за основу дореволюційний період (там само, спр. 710, арк. 28; спр. 1026, арк. 56).

У результаті такої політики підприємці були зацікавлені в збільшенні випуску продукції, сплачувані ними державі суми орендної плати зростали. Так, Київський губраднаргосп у цей період отримував від сірникової фабрики "Україна" щомісячні орендні натуральні відрахування, що дорівнювали всьому прибутку цього підприємства, коли воно використовувалось державою. Смолоскипидарні підприємства цього ж регіону протягом року збільшили свою продуктивність утричі. Для дисциплінованих орендарів було встановлене, по суті, лише одне заохочення: при переукладенні орендної угоди при інших рівних умовах перевага мала віддаватися саме такому підприємцю9.

Водночас високий рівень орендних платежів спричинював масові звернення приватників з проханням про їхнє зменшення через незадовільний технічний стан підприємств, загальну кон'юнктуру. Як правило, подібні звернення не задовольнялися (там само, оп. 3, спр. 758, арк. 382; спр. 761, арк. 321; оп. 4, спр. 1026, арк. 62).

На початковому етапі непу в 90 % орендна плата встановлювалася в натуральній формі, але невдовзі стала зрозумілою хибність подібної системи. Тому вже після перших обстежень орендної промисловості комісія РПО РСФРР рекомендувала перейти від натуральної до грошової системи сплати орендних внесків10. 11 листопада 1921 р. було прийнято постанову РНК РСФРР "Про порядок обчислення грошової плати за право експлуатації орендованих підприємств". Додатком до неї, затвердженим 15 грудня того ж року11, розмір орендної плати встановлювався в золотих довоєнних карбованцях і сплачувався радзнаками за курсом, щомісячно обрахованим та опублікованим Наркоматом фінансів (спочатку РСФРР, потім - СРСР).

Як правило, приватнокапіталістичні підприємства найбільш активно діяли в легкій, харчосмаковій та переробній галузях промисловості. Так, уже до 20 січня 1922 р. було передано в оренду 2 500 млинів, які здали державі як натуральну орендну плату тільки в 1921 р. 5 млн. пудів борошна12. Оскільки для цих виробництв був притаманний швидкий обіг капіталу, їхня продукція завжди користувалася попитом, орендні підприємства стали успішно конкурувати з державними. З огляду на це в 1922 р. до економічних важелів додався адміністративний тиск, зокрема сувора заборона для всіх державних господарських органів на помол зерна на приватних чи орендних млинах, навіть попри більш вигідні умови13.

Як уже відзначалось, органи влади охочіше йшли на надання підприємств в оренду, ніж на їхню денаціоналізацію. Цим і пояснюється те, що в 1921-1922 рр. кількість цензових орендних виробництв в УСРР майже вдвічі перевищувала число приватновласницьких. Крім того, перші, як правило, були значно більшими, на них випускалось до 80 % продукції, яка вироблялася в приватному цензовому секторі республіки14.

Платежі, що надходили від орендних підприємств, мали велике значення і для розвитку місцевих державних. Губраднаргоспи, які керували й відповідали за діяльність останніх, їхнє матеріальне й фінансове становище, використовували отриману орендну плату для надання короткотермінових позик підконтрольним державним підприємствам для збільшення їх обігових коштів, розширення виробництва, модернізації устаткування та обладнання (там само, ф. 34, оп. 4, спр. 1023, арк. 56).

Прибутковість міського комунального господарства теж значною мірою визначалася надходженнями за виробничу оренду приміщень. Так, загальна сума прибутків від комунального господарства УСРР з 1 січня по 1 жовтня 1922 р. становила 12 110 000 крб. золотом. Плата ж за виробничу оренду приміщень дорівнювала 34 441 700 крб.15

Процесові передавання підприємств в оренду нерідко були притаманні недоліки й прорахунки, а то й прямі зловживання. Так, не завжди складалися описи майна виробництв, що передавались в оренду. Деякі орендарі задля швидкого збагачення продавали цінне устаткування й обладнання, що зрештою призводило до занепаду й руйнування багатьох підприємств16. У зв'язку з цим вищі партійно-державні органи направили на місця кілька директив і циркулярів з вимогою негайно посилити боротьбу із зазначеними явищами. У свою чергу, на їх виконання УРНГ розробила і надіслала до губернських раднаргоспів спеціальну інструкцію про порядок здавання в оренду підприємств і повернення їх державі (там само, ф. 34, оп. 3, спр. 450, арк. 78).

Матеріали фондів УРНГ та УЕН дають змогу дослідити динаміку та якісну характеристику розвитку приватного підприємництва в республіці, його питому вагу в промисловості УСРР.

Питання здійснення політики КП(б)У і радянських установ щодо приватного укладу в промисловості простежуються й за документами вищих господарських органів республіки. Протягом кількох років у складі Народного комісаріату торгівлі (НКТ) УСРР (там само, ф. 423) працювала міжвідомча комісія, яка вивчала стан приватного капіталу в промисловості й торгівлі, розробляла практичні рекомендації для державних регулюючих органів про форми і методи впливу на його діяльність. Збереглася значна кількість протоколів засідань цієї комісії, які є важливим джерелом для дослідження соціально-економічної структури народного господарства (там само, оп. 5, спр. 673).

Для розвитку приватної промисловості велике значення мала кредитна та податкова політика держави. У фонді Народного комісаріату фінансів (НКФ) УСРР зберігаються постанови його колегії, що засвідчують зменшення, а згодом - і припинення кредитування приватного виробництва (там само, ф. 30, оп. 1, спр. 792, 1155, 1387, 2081), висвітлюють питання оподаткування приватних виробництв. Тут же відклалися пояснювальні записки про виконання державного бюджету республіки, доповіді комісій з перевірки практики збирання податків окружними фінвідділами та ін. (там само, оп. 2, спр. 3163, 3282, 5032, 5069, 5072, 5077).

Чимало матеріалів такого роду зберігається й у фонді Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції (НК РСІ) УСРР (ф. 539). Із початком згортання непу й витісненням приватної промисловості у 1927-1929 рр. органи РСІ приділяли особливу увагу контролю за здійсненням "вірної", "партійно-класової" політики в галузі оподаткування приватнокапіталістичного сектора народного господарства республіки. Серед джерел цього фонду переважають акти обстеження роботи фінансових органів з визначення розмірів оподаткування промислової буржуазії, звіти податкових відділів окружних фінансових установ (там само, ф. 539, оп. 6, спр. 119, 901, 933, 936, 1041; оп. 7, спр. 915, 930, 934).

Матеріали перевірки діяльності державних товаропостачальних організацій, окружних торгів та місцевих відділів Всеукраїнського акціонерного торговельного товариства, які зберігаються у фонді РСІ, всебічно характеризують процес витіснення приватної промисловості шляхом скорочення, а потім і припинення її постачання сировиною, напівфабрикатами та іншими дефіцитними матеріалами (там само, оп. 6, спр. 966, 969, 988, 989; спр. 249, 945, 1166, 1167; спр. 1177).

Складовою частиною фонду є доповідні записки про "чистку" державних (особливо фінансових) і кооперативних установ від "антирадянських елементів", акти обстежень проведення "класової лінії" в боротьбі з правопорушеннями, вчиненими приватними підприємцями (там само, спр. 117).

Певний інтерес становлять документи відділу законодавчих передбачень і кодифікації Народного комісаріату юстиції (НКЮ) УСРР (ф. 8), які дають змогу простежити процес підготовки законів з питань діяльності в досліджуваний період приватного сектора промисловості України (там само, ф. 8, оп. 1, спр. 1086, 1687, 1879; оп. 2, спр. 114, 117, 119, 125; оп. 3, спр. 44, 394, 395, 402).

Заслуговують на увагу й фонди громадських організацій республіки, зокрема профспілок. Так, у фонді Республіканської ради професійних спілок УСРР (ф. 2605) зберігаються матеріали (резолюції і постанови з'їздів і пленумів профспілок, розпорядження і директиви місцевим органам та ін.) про захист інтересів трудящих приватного сектора (там само, ф. 2605, оп. 1, спр. 94, 96, 97, 107, 109). Документи ж, що висвітлюють питання втілення в життя рішень центральних партійних, радянських і профспілкових органів, відклалися переважно у фондах галузевих профспілок. Діяльність профспілкових організацій із захисту інтересів робітників і службовців приватної промисловості знайшла відображення в документах всеукраїнських комітетів спілок металістів (ф. 2595), будівельників (ф. 2839), швейної (ф. 2677), шкіряно-хутряної (ф. 2689), деревообробної (ф. 2730) промисловості та спілки радторгслужбовців (ф. 2783) (там само, ф. 2677, оп. 1, спр. 3, 4, 15, 27, 28; ф. 2689, оп. 1, спр. 7, 23, 24; ф. 2730, оп. 1, спр. 38, 39, 41). У них міститься, зокрема, інформація про дотримання норм охорони праці, конфлікти і страйки на приватних підприємствах.

Значну цінність для дослідження процесів розвитку приватної промисловості мають матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), зокрема фонду ЦК КПУ (ф. 1). Це передусім доповіді, тези до них міжвідомчої комісії при Народному комісаріаті торгівлі, УРНГ про стан приватного капіталу в Україні у період непу, доповіді управління уповноваженого наркомфіну СРСР в Україні у ЦК КП(б)У про проведення роботи зі збирання податків з приватних підприємців, доповіді та листи Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР про кредитування приватної промисловості комунальними (міськими) банками та товариствами взаємного кредиту (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2276, 2303; спр. 1724, арк. 61-69; спр. 2998).

Документи фонду висвітлюють стан та розвиток кустарної промисловості України, процеси її кооперування (спочатку добровільного, а наприкінці 20-х рр. - примусового), нові проблеми, що охопили цей сектор виробництва у зв'язку із проведенням насильницьких хлібозаготівель, колективізації тощо (там само, спр. 1743, арк. 2-12; спр. 3143, арк. 30-43).

З доповідей, листів, оглядів, бюлетенів ДПУ в ЦК КП(б)У дізнаємося про значне поширення в державному апараті таких явищ, як хабарництво та здирництво (так, приватники були змушені сплачувати великі суми за окремі послуги) (там само, спр. 1712, 2319, 2099). Ці документи, що довгі десятиліття були недоступними для дослідників, зберігалися під грифом "таємно", яскраво ілюструють насильницький, прискорений, штучний характер згортання приватного виробництва та негативні наслідки, до яких це призвело. Водночас розуміння пересічними громадянами реальних причин негараздів у економіці, згубності політики, що проводилася, засвідчують виявлені органами ДПУ "антирадянські листівки, плакати та лозунги" (там само, спр. 2310, 2521, 2736, 3198).

При дослідженні багатьох аспектів обраної теми стануть у пригоді й документи Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), Російського державного архіву економіки (РДАЕ), Російського державного архіву новітньої історії (РДАНІ). Це передусім різноманітні звіти, огляди, аналітичні довідки центральних, республіканських, місцевих партійних, державних і профспілкових органів про розвиток приватного підприємництва в УСРР, його питому вагу.

Так, чимале значення для вивчення діяльності приватних підприємств України в період непу мають документи РДАЕ, передусім фонду ВРНГ СРСР (ф. 3429) та його главків - Головного управління по справах кустарної і дрібної промисловості та промислової кооперації (ф. 1691), Головного управління хімічної промисловості, установ шкіряної промисловості (ф. 3195), Всесоюзного бюро промисловості будівельних матеріалів (ф. 3530), будівельного комітету ВРНГ, Головного управління сільськогосподарської харчової промисловості (ф. 5750). З них дізнаємося як про загальні обставини проведення непу в Україні, діяльність відомих політичних і господарських діячів, які очолювали ВРНГ різного часу, зокрема Богданова, Рикова, Дзержинського, Куйбишева, так і конкретні рішення ВРНГ з окремих питань. Зокрема, документи свідчать, що коли 1924 р. в Одесі відмовилися передати в оренду ниткову фабрику її колишнім власникам, ті звернулися до ВРНГ за допомогою (РДАЕ, ф. 3429, оп. 1, спр. 2292, 2861, 5042; оп. 2, спр. 505, 508, 511, 512; оп. 3, спр. 666, 668; спр. 508, арк. 3-17).

Інформацію про окремі напрямки діяльності нової ("непманської") буржуазії суттєво доповнюють щомісячні статистичні звіти Головного управління сільськогосподарської харчової промисловості ВРНГ СРСР і періодичні огляди кон'юнктури приватного капіталу у великих містах України в 1923-1929 рр. Документи цього фонду засвідчують і поступове скорочення питомої ваги приватної харчової промисловості України в другій половині 20-х рр. (там само, ф. 5750, оп. 7, спр. 626-628).

У фондах Держбанку (ф. 2324), Промбанку (ф. 1880), Всесоюзного банку фінансування житлового і комунального будівництва (ф. 9028), бюро товариств взаємного кредиту (ф. 3511), змішаного акціонерного товариства з видачі довідок про кредитоспроможність (ф. 7624) РДАЕ зберігаються документи, що засвідчують скорочення, а згодом - і повне припинення кредитування приватного виробництва.

Значну цінність для дослідження процесів кооперування дрібної й кустарно-ремісничої промисловості мають фонди Центральної кооперативної ради (ф. 3986), Комітету промислової кооперації і кустарної промисловості при Раднаркомі СРСР (ф. 5136), Всесоюзної ради промислової кооперації (ф.5339). Їхні документи відбивають складні процеси розвитку кустарного виробництва України. У 20-ті рр. у цьому виді діяльності були задіяні, за різними підрахунками, від 600 до 800 тис. чоловік, що в умовах безробіття мало дуже велике значення для зменшення негативних наслідків процесу аграрного перенаселення. Розвиток кустарної промисловості був пов'язаний із значними труднощами, існували передусім проблеми із забезпеченням сировиною та збутом готової продукції (там само, ф. 3986, оп. 1, спр. 17, 23, 25, 26, 178). За документами можна простежити, як недостатня продуманість правової бази діяльності кустарів та ремісників, надання значних податкових, кредитних та інших пільг кооперативним об'єднанням призвели до поширення такого явища, як "псевдокооперація". Як наслідок - відносно значних мас кустарів не дотримувалися будь-які норми охорони праці (передусім через створення "роздаткових контор") (там само, ф. 5136, оп. 2, спр. 18, 29; ф. 5339, оп. 1, спр. 33, 35, 42).

У фонді Ради Праці і Оборони при РНК СРСР (ф. р-5674) ДАРФ зберігається чимало документів з питань оподаткування приватних підприємств, пояснювальні записки про виконання державного бюджету республіки, доповіді комісій, що вивчали й аналізували практику збирання податків губернськими (окружними) фінвідділами УСРР (ДАРФ, ф. р-5674, оп. 2, спр. 708, 715, 727).

Заслуговують на увагу й фонди НК РСІ (ф.р-374) та ВЦРПС СРСР (ф. р-5451) (там само, оп. 4, спр. 1024, 1065; оп. 5, спр. 5043, 5067; ф. р-5451, оп. 1, спр. 186; оп. 6, 139, 237, 240, 327; оп. 9, спр. 57, 262, 267, 267а, 267б, 605).

Документи з питань втілення в життя рішень центральних партійних, радянських і профспілкових органів відклалися переважно у фондах галузевих профспілок, які зберігаються у РДАНЕ (ф. 100, оп. 1, спр. 3, 5; ф. 105, оп. 1, спр. 6, 8, 9; ф. 106, оп. 1, спр. 11, 16, 19, 35).

При виявленні й аналізі архівних документів дослідникам доведеться зустрітися з певними труднощами. Значною мірою вони пояснюються тим, що звітність центральних і місцевих органів у ті роки не була чітко налагодженою. Велися творчі пошуки її найбільш доцільних форм і термінів. Звіти, доповіді, аналітичні довідки не мали єдиної форми. Частина даних у звітах та інших матеріалах давалась у відсотках, решта - в абсолютних цифрах. При цьому виконавці не завжди звертали увагу на точність статистичної інформації.

Точність статистики і культура оформлення документів, глибина проведення аналізу зростали разом із підвищенням кваліфікації працівників партійних, державних і профспілкових органів. Віддаючи належне їхній діяльності, слід взяти до уваги, що багато з них через різні обставини не мали не тільки спеціальної, а навіть і загальної підготовки. Тому значній частині архівних матеріалів притаманна лише констатація фактів і подій, без будь-яких оцінки та аналізу. А від другої половини 20-х рр. під впливом і тиском сталінського керівництва більшовицької партії почала набирати сили тенденція необ'єктивного відображення дійсності. Це стосується й оцінки ролі приватних підприємств у відродженні економіки країни, становища та умов праці найманих робітників, діяльності профспілок з організації соціального захисту.

У процесі дослідження окремих сторін діяльності приватних підприємств України доцільно перевіряти й порівнювати факти - незалежно від того, де вони були виявлені: в центральних чи місцевих архівах, періодичній пресі, збірниках документів і матеріалів, наукових монографіях, статтях чи навчальних посібниках. Перевага має надаватися тим фактам, які є найбільш переконливими, достовірними і важливими.

Таким чином, вивчення документів центральних державних архівів України та Російської Федерації у поєднанні з матеріалами місцевих державних архівів, їхній всебічний аналіз та перевірка уможливлюють ґрунтовне дослідження різних аспектів розвитку й діяльності приватних промислових підприємств України в період нової економічної політики.


1Приватна промисловість УСРР у той час поділялася на орендну (приватнокапіталістичну) та приватновласницьку цензову, нижчецензову, дрібну та кустарно-ремісничу. У документах, періодиці й науковій літературі того періоду орендні (приватнокапіталістичні) підприємства, як і ті, що належали власникам, називали приватними. Цим узагальнюючим терміном користуємося й ми. повернутися...

2Ларин Ю. Капиталистическая промышленность, ее рабочие и наша установка // Большевик. - 1921. - № 11-12; Куперман О. Социально-экономические формы промышленности СССР. - М.-Л., 1929; Ломов Г. Работа среди рабочих частных предприятий. - М., 1927; Белкин Г. Рабочий вопрос в частной промышленности. - М., 1926; Буянов В. А. О работе профсоюзов на частных и концессионных предприятиях. - М.-Л., 1927; Частный капитал в народном хозяйстве СССР. - М., 1927; История социалистической экономики СССР. - Т. 2-3. - М., 1976-1977; Копалкин В. М. Частная промышленность СССР. - М., 1927. повернутися...

3Городисский Д. А. Аренда государственных промышленных заведений и необходимость ее изменения // Плановое хозяйство. - 1926. - № 10. - С. 77. повернутися...

4Діяльність партійної організації Полтавщини у відбудовний період (1921-1925). - Х., 1961. - С. 55. повернутися...

5Частный капитал в СССР. - М., 1927. - С. 53.повернутися...

6До утворення СРСР постанови та декрети вищих органів влади РСФРР діяли на території України тільки в разі їх підтвердження та розповсюдження ВУЦВК чи РНК УСРР. Цей та інші документи вищих органів влади РСФРР, які надалі згадуватимуться в даній статті, були розповсюджені в УСРР.повернутися...

7Народное хозяйство Украины. - 1922. - № 2-3. - С. 44.повернутися...

8Милютин В. П. История экономического развития СССР (1917-1927). - М., 1928. - С. 313. повернутися...

9Янау В. Некоторые данные о состоянии промышленности Правобережья // Народное хозяйство Украины. - 1922. - № 4-6. - С. 109.повернутися...

10На новых путях. Итоги новой экономической политики. 1921-1923. - Вып. 3. Промышленность. - М., 1923. - С. 76.повернутися...

11Известия ВЦИК. - 1921. - № 275, 292.повернутися...
12Социалистическое строительство на Житомирщине (1921-1941). (Документы и материалы). - Житомир, 1983. - С. 25; Социалистическое строительство на Черниговщине (1921-1941). (Документы и материалы). - Чернигов, 1983. - С. 30; Профессиональная жизнь. - 1922. - № 4. - С. 19. повернутися...

13Ларин Ю. Частный капитал в СССР. - М., 1927. - С. 30-31. повернутися...

14История социалистической экономики СССР. - Т. 2. - М., 1977. - С. 174; Левин А. Я. Социально-экономические уклады в СССР в период перехода от капитализму к социализму (Государственный капитализм и частный капитализм). - М., 1967. - С. 61. повернутися...

15Кованько П. П. Финансы крупных городов Украины // Хозяйство Украины. - 1925. - № 9. - С. 96. повернутися...

16Кондурушкин И. С. Частный капитал перед советским судом. - М.-Л., 1927. - С. 69; Левин А. Я. Вказ. праця. - С. 58.повернутися...


"Архіви України"
№ 1-2 / 2001

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

І. А. Павленко

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА ПРО РОЛЬ М. С. ХРУЩОВА В ОРГАНІЗАЦІЇ БОРОТЬБИ З УКРАЇНСЬКИМ
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИМ РУХОМ У ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УРСР (1944-1949)

Для дослідників уже стало традиційним ставлення до М. С. Хрущова як до дивної, парадоксальної особистості і водночас - сина свого часу. Проте, всі ці епітети цілком можна віднести не тільки до періоду його політичної кар'єри. Така ж, особлива (не притаманна, зазвичай, для перших та генеральних секретарів комуністичної партії) доля чекала на Хрущова і після його усунення від влади в 1964 р. Про нього більше не писали великих біографічних, хоча й заідеологізованих, монографій, його ім'я старанно оминалося в багатотомових збірниках з історії, у тому числі й в Україні, а в "Большой Советской Энциклопедии" йому відвели лише кілька невеликих абзаців. І хоча на Заході інтерес до М. С. Хрущова з роками збільшувався, стану справ це не міняло.

З початком "перебудови" побачили світ праця Р. Медведєва "Н. С. Хрущёв: политическая биография", збірник "Никита Хрущёв, материалы к биографии"1 та ін. Проте, всі ці дослідження фактично повністю оминали "український період" його біографії.

І лише зі здобуттям Україною незалежності вітчизняні історики "реанімували" для численних дослідників та громадськості і цей період політичної діяльності М. С. Хрущова. Проте, і досі не можна сказати, що "український" відтинок біографії цієї видатної особистості всебічно науково розроблений у масштабі, на яку вона заслуговує. До того ж, чималий комплекс архівних джерел, що вже більш як десять років доступний ученим, і сьогодні залишається малодослідженим. Цьому перешкодила значною мірою й поширена останнім часом думка про те, що більшість документів цієї тематики була відправлена до Москви ще за часів М. С. Хрущова, за його особистим розпорядженням. Вивезено було, і справді, чимало, і сьогодні нам можна тільки здогадуватися про кількість та зміст цих джерел*. Між тим, в українських архівах можна знайти чимало цікавих документів цієї тематики. Багато з них уже навіть видрукувано, передусім з нагоди 100-річчя від дня народження М. С. Хрущова та 30-річчя зміщення його з посади. У 90-ті рр. побачили світ і розвідки, присвячені діяльності М. Хрущова в Україні, зокрема праця Ю. І. Шаповала "М. С. Хрущов на Україні"2.

Досліджувалася й роль М. С. Хрущова в організації боротьби з українським національно-визвольним рухом у західних областях УРСР. Так, до матеріалів наукового семінару, присвяченого 100-річчю від дня народження М. С. Хрущова, що відбувся 14 квітня 1994 р., увійшли, зокрема, статті М. М. Вівчарика "М. С. Хрущов і національне питання в Україні" та В. І. Сергійчука "Микита Хрущов проти ОУН-УПА"3. Цій же проблемі присвячена публікація Ю. Шаповала "Хрущёв и Западная Украина" у матеріалах наукової конференції з нагоди 100-річчя від дня народження М. С. Хрущова, яка відбулася 18 квітня 1994 р.4 у Москві, у Міжнародному Фонді соціально-економічних та політологічних досліджень (Горбачов-Фонд).

Чимало документів з питання, що нас цікавить, увійде до чергового, третього тому "Літопису УПА" ("Нова серія"), що матиме назву: "Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК КП(б)У. 1943-1959 рр.".

Між тим, аналіз джерел з історії боротьби радянської влади з українським рухом опору, а також документів і матеріалів, пов'язаних із висвітленням ролі М. Хрущова в організації цього протистояння, фактично й досі відсутній. Загалом, серед джерелознавчих статей можна згадати лише дописи Р. Я. Пирога та І. Ф. Кураса5. Останній з цих авторів подає навіть короткий опис документів і матеріалів, розподіляючи їх таким чином: 1) джерела "прямого", особистого походження: доповіді, листи, промови, резолюції, які зберігаються у фондах партійних, державних, військових організацій, тощо; 2) джерела "вторинного" походження: постанови, директиви, рішення, свідчення сучасників (переважно невивчені); 3) мемуаристика: спогади самого М. С. Хрущова, його зятя - О. І. Аджубея, сина - С. М. Хрущова ("Пенсионер союзного значения". - М., 1992; "Никита Хрущёв: кризисы и ракеты". - М., 1994) та ін.6

Основний комплекс джерел з питань організації ЦК КП(б)У боротьби з українським національно-визвольним рухом у Західній Україні в повоєнний період зберігається у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України, який свого часу успадкував фонди Архіву ЦК КПУ. Деякі документи особистого походження, зокрема тексти виступів М. С. Хрущова на обласних та міжобласних нарадах, листи за його підписом, відклалися й у зібраннях колишніх обласних партійних архівів. Проте, стенограми виступів першого секретаря ЦК КП(б)У направлялися обкомами до "Окремого сектора" ЦК, який відав його кореспонденцією. У фондах же партархівів, згідно з правилами діловодства, залишалися відпуски, а іноді й підписані оригінальні примірники. Перші, як правило, зберігаються серед документів уже згадуваного вище відділу (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23)*, другі можна зустріти також у справах відповідних підрозділів ЦК КП(б)У - відділу пропаганди та агітації (оп. 70) та відділу по роботі західних, Ізмаїльської і Закарпатської областей (оп. 75). Але, за умови вилучення Хрущовим деяких стенограм своїх виступів, примірники останніх могли зберегтися і на місцях, в архівах обкомів.

Заслуговує на увагу та вивчення й чималий комплекс документів, так би мовити, "вторинного" походження: постанови, проекти до них, матеріали та стенограми обговорення питань у ЦК КП(б)У за часів керівництва ним М. С. Хрущова. У цьому зв'язку неможливо відокремити його діяльність загалом як першого секретаря партійної організації республіки від діяльності щодо організації та проведення боротьби з "українським націоналізмом" у Західній Україні.

Роль М. С. Хрущова як першого секретаря ЦК КП(б)У в організації та проведенні боротьби з "українським націонал-сепаратизмом" певною мірою простежується за спогадами, посиланнями, цитуванням усних розпоряджень, вказівок, побажань та висловлювань М. С. Хрущова його сучасниками, які тісно співпрацювали з ним (такими джерелами є, зокрема, їхні виступи на нарадах, інших зібраннях). Вони нерідко відтворюють ті аспекти діяльності М. С. Хрущова, яких не змальовує офіційна документація ЦК.

Природно, сам М. С. Хрущов був передусім лише виконавцем розпоряджень союзного партійного керівництва, "провідником" генеральної лінії партії. Водночас у ті часи, крім уміння підкорятися та виконувати, чимало цінувалася й особиста ініціатива, якщо вона, звісно, не суперечила партійній політиці. До того ж, М. С. Хрущов ніколи не був безініціативною людиною. Він привніс деякі особливості у хід протистояння більшовицької влади з "сепаратизмом" на новоприєднаних до імперії територіях, особливо на ниві ідеологічної боротьби.

Документи свідчать, що в 1943-1944 рр., з підготовкою та початком зимово-весняного наступу на Правобережну Україну, ЦК КП(б)У згідно із вказівками союзного партійного керівництва розгорнув широкомасштабну ідеологічну "антинаціоналістичну" кампанію. Звичайно, М. С. Хрущов як перший секретар ЦК всебічно контролював цей процес. Усі проекти "Звернень" до населення окупованих районів України (а ця форма агітації та пропаганди в умовах війни була однією з основних у масово-політичній роботі комуністів) погоджувалися безпосередньо з першим секретарем ЦК КП(б)У. Кілька таких "Звернень" були підготовлені за його дорученням. Наприкінці 1943 р. за наказом М. С. Хрущова під керівництвом відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У було розпочато підготовку урядового звернення до населення України. Зрештою йому на розгляд було подано кілька варіантів документа. Свій вибір він зупинив на проекті, підготовленому українськими письменниками М. П. Бажаном та О. Є. Корнійчуком. Про це свідчить, зокрема, лист М. Співака до Л. Корнійця, що супроводжував текст цього звернення, відредагованого та затвердженого самим М. Хрущовим. У зазначеному листі його автор повідомляє, що перший секретар вважає проект Бажана та Корнійчука "найбільш прийнятним, оскільки він краще відповідає завданням, які ми ставимо" (там само, ф. 1, оп. 70, спр. 998, арк. 131).

Згодом за підписом М. С. Хрущова були видані й інші, аналогічні звернення: "До населення тимчасово окупованих районів України" від 12 січня 1944 р.; "До учасників так званих "УПА" та "УНРА" від 14 лютого 1944 р.; "До українського народу" від 14 жовтня 1944 р. (прийняте на урочистому засіданні, присвяченому остаточному визволенню України від нацистської окупації). Російськомовний примірник останнього документа (там само, оп. 23, спр. 779, арк. 17-27) М. С. Хрущов надіслав І. В. Сталіну разом зі "Словом великому Сталіну від українського народу" та супровідним листом від 13 жовтня (там само, арк. 5-7), в якому просив, зокрема, опублікувати це звернення в центральних газетах СРСР. За особистим розпорядженням М. С. Хрущова було підготовлено й наступне звернення - "До населення Галичини" (там само, оп. 70, спр. 275, арк. 16-16 зв.). 27 листопада 1944 р. датується урядове звернення "До населення західних областей України", фактично повністю спрямоване проти "українських націоналістів".

Значна увага приділялася в цей період і "вихованню" населення в дусі радянського патріотизму. На його великому значенні неодноразово наголошували представники вищого комуністичного керівництва УРСР, передусім сам М. С. Хрущов, зокрема у своїх виступах на різноманітних партійних зібраннях та мітингах.

У фондах ЦДАГО України збереглася колекція стенограм виступів першого секретаря ЦК КП(б)У, у багатьох з яких він так чи інакше торкався теми "націоналістичного руху" в республіці. Так, у виступі з нагоди визволення м. Києва від нацистів він, серед іншого, згадав про "підлу роль українсько-німецьких націоналістів", які "пішли на службу до німців" (там само, оп. 70, спр. 991, арк. 30). У промові, проголошеній 1 березня 1944 р. на 6-й сесії Верховної Ради УРСР, М. С. Хрущов також чимало уваги приділив "націоналістам" (там само, оп. 23, спр. 754, арк. 5-92). Особливий акцент у цьому виступі Микита Сергійович зробив на створення в Україні наркоматів оборони та закордонних справ. Фактично, в цьому виступі викладено всі основні догми комуністичної антинаціоналістичної пропаганди, трактування вищим партійним керівництвом історії визвольного руху та подій Другої світової війни щодо України, що робить цю стенограму надзвичайно цінним і цікавим історичним джерелом. Згодом Оргбюро (ОБ) спеціальною постановою від 14 березня 1944 р. ("Про вивчення матеріалів 6 Сесії Верховної Ради УРСР") (там само, оп. 9, спр. 190, арк. 58) зобов'язало Українське державне видавництво видати цю доповідь голови Ради Народних Комісарів М. С. Хрущова окремою брошурою накладом 100 тис. примірників. Програмовою для організації й ведення ідеологічної боротьби з "націоналізмом" у Західній Україні стала й доповідь М. С. Хрущова на черговому, травневому пленумі ЦК КП(б)У (там само, оп. 1, спр. 652, арк. 279-284).

Свідченням великого значення, яке надавав перший секретар ЦК КП(б)У процесу "радянізації" новоприєднаних до СРСР територій, є чисельні відрядження М. С. Хрущова до західних областей України, у ході яких він, відвідуючи обласні чи районні центри, виступав з доповідями на зібраннях представників місцевих органів влади. Стенограми цих доповідей збереглися як у фондах ЦДАГО, так і обласних архівів. Так, 11 жовтня 1944 р. М. С. Хрущов узяв участь у обласній партійній нараді в м. Львові, де виступив з доповіддю, фактично повністю присвяченій "боротьбі з українськими націоналістами" в регіоні. І хоча ця стенограма не збереглася у фондах Архіву ЦК КПУ, проте з нею можна ознайомитися безпосередньо у Львові (Держархів Львівської області, ф. П-3, оп. 1, спр. 53, арк. 94-119).

Питанням виконання постанови ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1944 р. "Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР" був присвячений листопадовий Пленум ЦК КП(б)У, на якому М. С. Хрущов виступив з великою доповіддю. Її стенограма також відклалася у фондах архіву (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 667, арк. 1-38).

Напередодні 290-річчя приєднання України до Росії М. С. Хрущов звернувся до Й. В. Сталіна з листом (його відпуск зберігається у справах відділу пропаганди та агітації ЦК - оп. 70, спр. 91, арк. 44-47), до якого додавався проект постанови ЦК КП(б)У про святкування цієї події. Серед аргументів, наведених першим секретарем ЦК КП(б)У на користь прийняття згаданої постанови, були, зокрема, й такі: "ЦК КП(б) України просить дозволу відмітити цю дату, маючи на увазі ту скажену антиісторичну агітацію проти об'єднання українського та російського народів, яку проводили на Україні німецькі фашисти та українські націоналісти". Слід зауважити, що за весь час існування на Україні радянської влади ця дата не святкувалася тут жодного разу. Саме з цього часу в республіці розгорнулася, без перебільшення, справжня кампанія, керована безпосередньо ЦК, з визначення "вірних" трактувань української історії, передусім періоду Хмельниччини.

Проте в 1944 р. ідеологічний аспект протистояння комуністичного режиму українському національно-визвольному руху в Західній Україні не мав вирішального значення, а, по суті, лише супроводжував активну військову ескалацію в регіоні.

Збереглося чимало листів-звітів першого секретаря ЦК КП(б)У Й. В. Сталіну про хід цієї боротьби. Це дає можливість припустити, що така форма інформування з питань боротьби з українським рухом опору мала плановий характер. У фондах архіву відклалися й звіти М. С. Хрущова про його відрядження до західних областей УРСР та інформації, пов'язані з деякими надзвичайними подіями.

Серед таких звітів заслуговує на увагу, зокрема, лист за підписом М. С. Хрущова від 17 січня 1944 р., в якому перший секретар ЦК КП(б)У інформував про "партизанські загони українсько-німецьких націоналістів" у районі м. Сарни (там само, оп. 23, спр. 937, арк. 1а-4).

У ряді аналогічних листів-звітів ідеться про відрядження М. С. Хрущова до штабу 1-го Українського фронту, стан боротьби з рухом опору та необхідність отримання "засобів" для якнайскорішого його подолання, стан справ у західних областях України загалом, пропонуються заходи, спрямовані на "укріплення радянських порядків, подальше згуртування трудящих навколо радянської влади і виховання широких слоїв радянського активу з місцевого населення" та ін. (там само, оп. 23, спр. 937, арк. 5-8, 15-24, спр. 893, арк. 52-55).

Від 2 по 22 січня 1945 р. М. С. Хрущов перебував у західних областях УРСР. Після повернення звідти він звітував Сталіну про стан справ у регіоні. У цьому листі (зберігся його відпуск) ідеться про виконання "рішення Державного Комітету Оборони про підняття рівня господарського і культурного розвитку у західних областях УРСР" та вказівок Сталіна "про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами" у період від кінця 1944 по першу половину лютого 1945 рр. (там само, оп. 75, спр. 4, арк. 14-27). Хрущов, зокрема, обіцяв Сталіну остаточно покінчити з рухом опору протягом зими 1945 року. Цінність цього джерела - у його інформативності. В ньому, по суті, зібрані всі основні відомості про становище в Західній Україні, роботу, проведену в зазначений період з організації ідеологічної та військової боротьби з "українськими націоналістами".

Збереглася також невелика кількість листів М. С. Хрущова, пов'язаних з проблемою дослідження, на ім'я інших вищих московських урядовців. Це, зокрема, лист заступнику голови РНК СРСР А. І. Мікояну від 23 січня 1945 р. з питань організації роботи та технічного забезпечення республіканської школи пропагандистів при ЦК КП(б)У, лист до РНК СРСР, В. М. Молотову, з повідомленням про хід виконання розпоряджень Сталіна про посилення боротьби з "націоналістами" та рішення ЦК ВКП(б) "Про недоліки в масово-політичній роботі серед населення західних областей СРСР" (там само, оп. 23, спр. 1411, арк. 4; оп. 75, спр. 4, арк. 91-96).

Переважна більшість листів за 1945 р. відклалася у справах відділу західних, Ізмаїльської та Закарпатської областей УРСР, хоча сам цей підрозділ був створений лише наприкінці зазначеного року. Питання його створення у складі ЦК КП(б)У було поставлено М. С. Хрущовим перед Г. М. Маленковим, який курирував кадрові питання у ВКП(б), у листі від 30.11.45 р. У ЦДАГО зберігається відпуск цього листа. Перший секретар ЦК КП(б)У так об?рунтовував необхідність створення відділу: "З метою посилення контролю і надання більш ефективної допомоги в роботі партійних організацій західних, Ізмаїльської і Закарпатської областей УРСР з питання партійно-політичної роботи, а також для здійснення контролю... за виконанням рішень партії і уряду у справі... політичного зростання населення цих областей" (там само, оп. 23, спр. 1507, арк. 1).

10 лютого 1946 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР в Україні відбулися вибори до Верховної Ради СРСР другого скликання - перші після війни й другі в історії західних областей УРСР*. Специфічність становища цього регіону, наявність тут руху опору, підтримуваного місцевим населенням, робили їхню організацію принципово важливою для компартії, яка претендувала на всенародну любов та довіру. Водночас, вибори ставали своєрідним іспитом на "профпридатність" українського партійного керівництва, оцінкою його попередньої праці в регіоні.

Про вплив на хід передвиборної кампанії безпосередньо М. Хрущова, особи, відповідальної за її результативність перед вищим московським керівництвом, можна судити хоча б зі звітних виступів перших секретарів обкомів на нараді, що відбулася 14 лютого 1946 р. у Львові для обговорення результатів проведення виборів у західних регіонах республіки. Цікаво, що чимало агітаційно-пропагандистських заходів було організовано перед виборами саме за пропозицією першого секретаря ЦК КП(б)У. Так, за його порадою в обкомах були розроблені "пам'ятки" для уповноважених по районах (там само, оп. 23, спр. 2884, арк. 9), за його ж вказівкою до "важких", "заражених націоналізмом" сіл направляли найкращих агітаторів, а на час проведення виборів - організаторів. Очевидно, М. Хрущов давав і якісь інші, особисті розпорядження секретарям обкомів західних областей щодо активізації боротьби з "націоналістами" і посилення політичної роботи серед мас, про що згадували на засіданні промовці. Сам перший секретар ЦК у своєму виступі на цьому засіданні звернув особливу увагу на "політичну організацію мас", вкотре наголосивши на важливості перевиховання населення в соціалістичному дусі всіма агітзасобами як головному завданні місцевих органів влади (там само, оп. 23, спр. 2884, арк. 120-144).

Імовірно, хід та результати виборів засвідчили для компартії реальний стан справ. Після їх проведення Західна Україна відчула сплеск агітаційно-пропагандистської активності більшовиків. З огляду на очікувані на початку 1947 р. нові вибори до Верховної Ради УРСР М. С. Хрущов пообіцяв у своєму листі від 20.12.45 р. І. В. Сталіну "до дня виборів до Верховної Ради СРСР з українсько-німецькими націоналістами в західних областях УРСР - покінчити" (там само, оп. 23, спр. 1848, арк. 406).

Про стан справ у республіці, результати виборів і подальші плани роботи перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов звітував перед черговим з'їздом Верховної Ради СРСР. У фондах ЦДАГО зберігаються сім варіантів розробки доповіді Хрущова. Чимало місця в усіх цих проектах відведено питанню організації боротьби з "українсько-німецькими націоналістами" (там само, оп. 23, спр. 2624, арк. 1-116).

Проблеми боротьби з "українським сепаратизмом" перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов торкнувся й у своєму виступі на десятому пленумі ЦК, якій проходив 28.2-2.3.1946 р. Зокрема, він приділив особливу увагу ситуації в Закарпатській області, де, за його словами, "кулацтво починає організовувати спротив". Отже, було зроблено висновок, "треба піднімати політичну роботу" серед населення, "слід розвернути роботу серед інтелігенції, треба її пригріти" (там само, оп. 1, спр. 698, арк. 283, 284).

Досліджувана нами проблема певною мірою простежується і за стенограмами обговорення деяких питань на засіданнях ОБ та ПБ. У цьому зв'язку можна згадати, наприклад, обговорення ПБ постанови "Про роботу Чернівецького обкому КП(б)У" 6.8.46 р. та звіту на засіданні першого секретаря обкому Зеленюка, виступи Зленка, Стоянцева, Коротченка, Корнійця і Хрущова. Стенограми цих виступів подані не повністю. Зокрема, виступ Хрущова стенографувався тільки спочатку. Проте, наприкінці стенограми зазначено: "Зауваження тов. Хрущова М. С. до другого питання" (там само, оп. 6, спр. 974, арк. 8-12), де, зокрема, вказано, що він говорив про "ворожі прояви" "українських націоналістів" під час проведення виборів, причому - не тільки в західних регіонах УРСР.

Чергові вибори до Верховної Ради УРСР було призначено на 9 лютого 1947 р. У зв'язку з цим у республіці загалом і в її західних областях, зокрема, була знову розпочата передвиборна агітаційна кампанія. Ситуація, що склалася, зокрема, у Волинській області, обговорювалася 17.12.46 р. на засіданні ПБ (постанова - "Про хід виконання постанови ЦК КП(б)У по посиленню масово-політичної і ідеологічної роботи в Волинській обласній парторганізації"). Збереглася стенограма обговорення цього питання в ПБ з текстом виступу М. Хрущова (там само, оп. 6, спр. 976, арк. 182-188), з якого, зокрема, стає відомо, що у вересні М. Хрущов разом з Бегмою відвідали названу область. Крім ряду зауважень, М. Хрущов висунув деякі пропозиції з проведення масово-політичної роботи, у тому числі стосовно широкої передплати на твори Сталіна як одну з "форм активізації людей і організації їх на нашому боці проти оунівців".

Збереглися кілька цікавих звітів М. С. Хрущова Й. В. Сталіну, надісланих останньому по ВЧ у день виборів. Перше з них - повідомлення про результати голосування на десяту годину ранку (там само, оп. 23, спр. 4301, арк. 1-2). У цьому документі, до речі, повідомляється про спроби націоналістів у Західній Україні зірвати голосування і про те, що цих спроб, порівняно з виборами 1946 року, цього разу значно менше. Наступне повідомлення, що було передане по ВЧ о 23-й годині, не має підпису М. Хрущова і засвідчене К. Литвином, містить інформацію про хід голосування на 18-ту годину (там само, оп. 23, спр. 4301, арк. 5).

Офіційні результати виборів по республіці були такими: в голосуванні взяли участь 99,96 % виборців України, з них за кандидатів блоку комуністів і безпартійних проголосували 99,47 % виборців7.

Але, імовірно, ситуація не була настільки райдужною, оскільки вже 27 лютого 1947 р. ЦК ВКП(б) було прийнято відому постанову про недоцільність поєднання постів голови Ради Міністрів і першого секретаря ЦК КП(б) України, затвердженої пізніше екстреним пленумом ЦК КП(б)У (3 березня 1947 р.) (ф. 1, оп. 1, спр. 736, арк. 1). Згідно з прий нятими рішеннями, як відомо, замість М. С. Хрущова партійну організацію УРСР очолив Л. М. Каганович. Проте вжиті ним заходи щодо встановлення в республіці "порядку" були ще менш ефективними. І на початку грудня 1947 р. М. С. Хрущов знову почав виконувати обов'язки першого секретаря ЦК КП(б)У.

Тоді ж, у грудні, М. Хрущов виступив на зустрічі керівних комсомольських працівників, що відбулася у Києві за участю секретаря ЦК ВЛКСМ Михайлова. Він закликав комсомольців "осісти" у кожному населеному пункті Західної України і розгорнути напередодні виборів до місцевих Рад депутатів трудящих УРСР другого скликання широку пропагандистську роботу, "щоби вибити усякий грунт з-під ніг націоналістів" і "охопити своїм впливом усю молодь західних областей" (там само, оп. 23, спр. 4562, арк. 25). Того ж місяця у зв'язку з виборами було зібрано нараду жінок західних областей УРСР, виступаючи на якій, М. Хрущов не оминув і "націоналістів" (там само, оп. 23, спр. 4579, арк. 24-28).

М. С. Хрущов час від часу виступав із пропагандистськими доповідями і перед "народними" зібраннями. Збереглася стенограма одного з таких його виступів - перед колгоспниками та селянами-одноосібниками Рівненської та Волинської областей на прийомі у першого секретаря ЦК 22 листопада 1948 р. (там само, оп. 23, спр. 5204, арк. 294). Приділивши загалом чимало уваги й "українським націоналістам", перший секретар ЦК закінчив свій виступ черговою обіцянкою: "розчистити" протягом найближчої зими всі "залишки руху" в регіоні.

Загалом же, у цей, передостанній рік перебування М. С. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У відбулося поступове зміщення акцентів діяльності партії: від військового протистояння до ідеологічної роботи серед населення.

Водночас 1949 рік позначений новим сплеском агітаційно-пропагандистського наступу "антинаціоналістичного" характеру та перевиховання місцевого населення в "дусі радянського патріотизму".

У своїй доповіді на XVI з'їзді КП(б)У М. С. Хрущов приділив чимало уваги проблемі боротьби з "українським націоналізмом", пов'язуючи це питання з процесом колективізації в регіоні і закликаючи "підвищити класову пильність" та ідеологічну роботу серед населення західних областей (там само, оп. 1, спр. 812, арк. 91-152). Усе це, природно, знайшло своє відображення в резолюції з'їзду, розробленій в Управлінні пропаганди та агітації ЦК.

1 листопада 1949 р. у республіці було організовано святкування десятиріччя возз'єднання Західної України з УРСР. М. С. Хрущов тричі звертався до Й. В. Сталіна з пропозиціями з цього питання (відпуски згаданих листів зберігаються серед документів "Окремого відділу"). Сам М. С. Хрущов виступив із доповіддю на ювілейній сесії Верховної Ради СРСР. Під час усіх цих урочистостей - і на найвищому партійному та радянському рівні, і в пропагандистсько-агітаційній роботі серед населення - неодноразово були згадані й "українські націоналісти".

1949 рік став останнім роком роботи М. Хрущова в УРСР. Уже наприкінці тогорічної осені, за його ж власними спогадами, коли він перебував у Львові, де проводив зібрання студентів Лісотехнічного інституту в зв'язку зі вбивством радянського письменника Я. Галана (у цьому був звинувачений один із студентів навчального закладу) до нього зателефонував Маленков і повідомив про бажання Сталіна відкликати Микиту Сергійовича до Москви8. Уже 21 грудня Хрущов прибув до Москви, де обійняв посаду першого секретаря Московського міського і обласного партійних комітетів. На місце першого секретаря ЦК КП(б)У спеціально скликаним Пленумом ЦК був обраний Л. Г. Мельников. Звичайно, антинаціоналістична ідеологічна кампанія після від'їзду Хрущова в Україні не припинилася. (До речі, вона мала місце і після остаточного занепаду самого руху опору, у другій половині 50-х років.) Проте, кульмінаційний період протистояння був уже позаду.

Загалом, джерельна база дослідження окресленого нами питання - досить репрезентативна і варта досконалої, докладної розробки. Вивчення документів спрощує той факт, що всі вони відзначаються добрим станом. Більшість з них - це оригінали.

Крім того, значна кількість документів була видрукувана ще за часів керівництва М. С. Хрущова. Щоправда, публікувалися вони, як правило, дещо в зміненому вигляді, мало місце звичайне вилучення тексту, що якраз і має відношення до проблеми нашого дослідження. У результаті, важливим є аналіз характеру цих змін та правок, відмінностей опублікованих текстів та першоджерел.

Так чи інакше, в розпорядженні дослідників "українського періоду" політичної кар'єри М. С. Хрущова, у тому числі його ролі в організації та проведенні боротьби з українським національно-визвольним рухом у Західній Україні в повоєнний період, - чимала кількість різноманітних джерел, які ще чекають на своє повноцінне використання історичною наукою.


1Медведев Р. Н. С. Хрущёв: политическая биография. - М., 1990; Никита Хрущёв, материалы к биографии. - М., 1989.повернутися...

2Шаповал Ю. І. М. С. Хрущов на Україні. - К., 1990.повернутися...

3М. С. Хрущов і Україна: матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100-річчю від дня народження М. С. Хрущова. - К., 1995. - С. 69-72, 47-51. повернутися...

4Шаповал Ю. И. Хрущёв і Западная Украина // Материалы научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения Н. С. Хрущева. 18 апреля 1994 года. Горбачёв-фонд. - М.: Российский государственный гуманитарный университет, 1994. - С. 153-162. повернутися...

5Пиріг Р. Я. "Український архів" Микити Хрущова: проблеми відновлення та використання // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. - Вип. 6. - К., 1996. - С. 180-187; Курас І. Ф. М. С. Хрущов у дзеркалі джерел та літератури // М. С. Хрущов і Україна. - С. 11-14.повернутися...

6Курас І. Ф. Вказана праця. - С. 11-12.повернутися...
7История Украинской ССР. - В 10-ти т. - Т. 9. - К., 1985. - С. 179. повернутися...

8Хрущёв Н. С. Воспоминания. Время, люди, власть. - Т. 2. - М., 1999. - С. 21. повернутися...

На початок
На початок