"Архіви України"
№ 4-5 / 2001

О.А. Пиріг

ДОКУМЕНТАЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 1920-Х РОКІВ

Відтворюючи з нових методологічних засад історію непу в Україні, сучасні дослідники не торкаються проблеми організації та функціонування банківської системи. Проте її вивчення дозволяє глибше з'ясувати ступінь допуску ринкових відносин у господарство УСРР, особливості дії їх механізму, усвідомити непослідовність і суперечливість економічної політики більшовиків.

Основою вивчення процесу створення більшовиками банківської мережі, її місця в економічній політиці 20-х рр. є величезний пласт документального матеріалу, який утворився в результаті діяльності вищих органів державної влади, зокрема Раднаркому УСРР, Української економічної ради, Української ради народного господарства, УРНГ, Держбанку та його філій, кооперативних та приватних банків, товариств взаємодопомоги тощо. Лише незначну його частину опубліковано. Як правило, це постанови Раднаркому УСРР із принципових питань організації роботи банків. Більшість документів та матеріалів з цієї проблеми, що зберігається у ЦДАВО України, до цього часу залишається незапитаною, не введеною до наукового обігу.

Серед архівних документів і матеріалів привертають увагу передусім неопубліковані постанови РНК України. Якщо її оприлюднені документи визначають основні напрями банківської політики більшовиків, то неопубліковані - стосуються конкретних питань побудови й роботи банківської системи. Так, рішення Раднаркому від 17 січня 1922 р. визначало відносини Наркомату робітничо-селянської інспекції та установ Держбанку, від 14 березня того ж року - демонструє несамостійність республіканського уряду щодо валютних операцій на території України (ЦДАВО України, ф. 30, оп. 1, спр. 210, арк. 6, 19). Постанови від 12 січня 1923 р. та ряд інших розкривають процес регулювання державою кредитної сфери (там само, спр. 446, арк. 90).

З огляду на проблеми сучасного банку "Україна" цікавими є документи Раднаркому УСРР, що висвітлюють процес створення Українбанку, основною функцією якого було кредитування сільськогосподарського виробництва. Ознайомлення з ними свідчить, що вищий виконавчий орган республіки не лише затвердив пропозицію УЕР, а й визначив першочергові заходи щодо створення такого банку, шукав і знайшов необхідні кошти для того, щоб уряд України виступив співзасновником цієї установи, вирішував питання цільового кредитування комнезамів та колгоспів через Українбанк (там само, арк. 113 зв., 136 зв., 152).

Заслуговує на увагу й постанова РНК УСРР від 25 травня 1923 р. про взаємовідносини між Українбанком та Всекобанком (там само, арк. 178-179). Всекобанк - це кооперативний банк, частина паїв якого належала уряду Росії. Його філії діяли й в Україні, не тільки породжуючи паралелізм у роботі, а й створюючи певну конкуренцію Українбанку. Документ містить пропозиції, спрямовані на оптимізацію республіканської банківської структури. Отже, неопубліковані рішення РНК УСРР розкривають роль держави у створенні банківської мережі, засоби регулювання кредитних операцій та інші важливі питання складного процесу функціонування банківської системи.

Важливим джерелом з історії банківської справи України є декрети Наркомфіну, які стосуються окремих питань роботи банків, зокрема змін у їх структурі, справочинства, штатів тощо (там само, спр. 218, арк. 50, 56, 57). Частина з них надсилалася на місця у формі радіограм. Це означає, що питання, які порушувалися в директивах, вимагали термінового вирішення. Деякі матеріали Наркомфіну зберігаються у рукописному вигляді. Непоодинокими були випадки використання для їх написання банківських форм та бланків часів Російської імперії.

Допускаючи в економіку доби непу ринкові відносини, державна партія була змушена дозволити відновлення приватної банківської мережі. У фондах Наркомфіну зберігаються матеріали "Банку взаємного кредиту у Харкові", які відображають політику більшовиків щодо приватного сектора господарства в цілому й банківської справи, зокрема. Найвірогідніше, що ця справа сформувалася як результат діяльності цього банку, а не з волі архівіста-упорядника. Так, список засновників, яким відкривається справа (там само, спр. 776, арк. 2), дає підстави стверджувати, що більшість із них становили особи єврейської національності. За фахом та родом занять двоє з них мали досвід роботи у банківській сфері, четверо - були підприємцями у галузі промислового виробництва, троє були юристами, двоє - торговцями (там само, арк. 3-3 зв.). Таким чином, засновниками банку виступили люди з досвідом підприємницької діяльності у промисловості, торгівлі, банківській справі, які добре знали закони і мали гроші, на нашу думку, збережені під час "експропріації експропріаторів".

Обізнаність засновників у банківській справі засвідчує й високий рівень підготовки проекту статуту "Банку взаємного кредиту у Харкові" (там само, арк. 8). Зокрема, мета діяльності банку відображає не лише прагнення засновників фінансувати малий та середній бізнес у провідних галузях господарства, а й турботу про добробут своїх пайовиків.

Матеріали щодо затвердження проекту статуту цього банку, підготовлені апаратом банку, показують також, з одного боку, порядок їх проходження по радянських інстанціях, з іншого, бюрократичне зволікання з вирішенням цього питання. Заяву про затвердження проекту статуту датовано 7 вересня 1922 р. (там само, арк. 12). 16 вересня юридичний відділ Всеукраїнської контори Держбанку передав його із своїми зауваженнями правлінню контори. Остання надіслала проект статуту уповнаркомфіну, який 20 вересня відправив цей документ в Укрдержплан.

Листування правління "Банку взаємного кредиту у Харкові", зокрема з Наркомфіном (там само, арк. 42), дає підстави для висновку, що навіть досвідчені й компетентні у кредитно-банківській справі засновники й члени правління не завжди розуміли нюанси податкової політики в цей час, зокрема питання про податок із вступних внесків пайовиків. Лист на адресу Наркомфіну України від 1 липня 1924 р. за підписом голови тимчасової ради банку з проханням порушити перед ДПУ питання про зміну міри покарання одного з членів правління та матеріали про роботу створеної Наркомфіном комісії по перевірці роботи цього банку (там само, арк. 62, 64, 66, 67, 70, 71) наводять на думку, що органами державної влади було виявлено серйозні порушення у його фінансовій діяльності, настільки серйозні, що всіх членів правління було заарештовано.

Інші матеріали, представлені у цій справі, засвідчують нештатну ситуацію - пограбування банку, яке відбулося 24 вересня 1924 р. (там само, арк. 76). Вони дають уявлення про розмір матеріальних збитків; разом із тим дані про результати розслідування цього факту відсутні. Виходячи з попередньої інформації справи, можна припустити, що пограбування могло бути інсценованим. Отже, документи лише однієї банківської установи розкривають проблеми, які виникали в процесі побудови і функціонування приватного сектора банківської системи в 20-х рр.

Матеріали цього фонду розкривають й інші проблеми банківського будівництва. Так, інформація про діяльність банківського відділу Укрзовнішторгу (там само, спр. 777, арк. 53) показує, що цей відділ розпочав роботу у серпні 1923 р. без спеціального дозволу Наркомфіну. Це було порушенням встановленого порядку реєстрації кредитних установ України. Разом із тим, аналіз матеріалів доводить, що тогочасна банківська система не могла задовольнити потреби у кредитах, зокрема Укрзовнішторгу, який був змушений організувати власний банківський відділ. З іншого боку, це свідчення підприємливості його керівників, які не лише заснували потрібну структуру, але й розробили та затвердили рішенням колегії положення, що регламентувало його роботу.

Надзвичайно цікавими для відтворення історії банківської справи є документи фонду УЕР. Так, у листі до Держплану, підготовленому апаратом УРНГ, порушуються кілька важливих господарських проблем України. Їх вирішення залежало від рівня організації банківської системи. Тому значна увага приділялася й проблемам побудови банківської мережі. Документ відбиває позицію УРНГ щодо ролі Держбанку: "Держбанк і раніше (до жовтня 1917 р. - О.П.) не претендував на роль монополіста банківської справи, задовольняючись почесною і складною роллю "банку банків", регулятора грошових капіталів" (там само, ф. 3040, оп. 1, спр. 218, арк. 65). Виходячи з цього, а також враховуючи історичний досвід та потреби економіки України, пропонувалося створити акціонерний банк для фінансування підприємництва у промисловості та торгівлі (там само, арк. 66). Лист містить й пропозиції щодо джерел утворення статутного фонду, побудови взаємовідносин нового банку й Держбанку, переліку операцій тощо (там само, арк. 67-69). Планувалося відкрити філії Промбанку в РСФРР та за кордоном, що засвідчує щире прагнення господарників налагодити ефективну роботу банківської системи.

Окрему групу неопублікованих джерел з історії банківської справи 20-х рр. становлять документи та матеріали ЦК КП(б)У, які зберігаються в ЦДАГО України. Це резолюції політбюро щодо роботи Всеукраїнської контори Держбанку, інформації про діяльність кредитних установ України, валютні курси, плани кредитування трестів, підприємств торгівлі, колгоспів та радгоспів тощо. Усі ці матеріали, доповнюючи один одного, створюють повну картину банківської мережі, визначають провідні банки України. У Харкові, наприклад, у 1924 р. найбільшими були Харківська контора Держбанку, Промбанк, Українбанк, Укрсільбанк та Комунбанк (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 52, арк. 52).

Матеріали засвідчують також постійний жорсткий контроль ЦК КП(б)У за операціями банків, передусім Всеукраїнської контори Держбанку (там само, арк. 82-84). Резолюція політбюро ЦК щодо роботи останньої вимагала "прискорити децентралізацію кредиту, розширити мережу органів кредитування, вжити заходів щодо здешевлення кредиту" (там само, арк. 150), тобто цей документ якнайвиразніше засвідчує пряме втручання правлячої партії у фінансову діяльність банку.

Навіть короткий огляд неопублікованих документів з історії банківської справи в Україні свідчить, що вони містять значний інформаційний потенціал щодо висвітлення цієї важливої наукової проблеми, дозволять більш повно відтворити одну зі стрижневих складових нової економічної політики більшовиків.

На початок

"Архіви України"
№ 4-5 / 2001

І.А. Павленко

ВІДДІЛ ЦК КП(б)У ПО ЗАХІДНИХ, ІЗМАЇЛЬСЬКІЙ ТА ЗАКАРПАТСЬКІЙ ОБЛАСТЯХ
ДОКУМЕНТИ ЦДАГО УКРАЇНИ

Одним з наслідків Другої світової війни стало для України виникнення на її теренах і зміцнення у ході збройної боротьби з нацистським окупаційним режимом українських військових "націоналістичних" формувань, головною метою яких було виборювання державної незалежності. З огляду на це радянська влада невдовзі після відвоювання окупованих Німеччиною українських земель розгорнула тут широкомасштабні дії (військового, репресивного, ідеологічного характеру) проти сепаратизму, передусім на теренах західних областей республіки. Специфічність повоєнної ситуації в УРСР не могла не привнести певних змін і в структуру влади, зокрема Центрального Комітету КП(б)У як керівного органу республіки.

Деякий час (кінець 1944 - перша половина 1945 рр.) структура апарату ЦК КП(б)У особливо не відрізнялася від усталеної для республіканських партійних органів влади. Проте, завдання, які поставали перед комуністичним керівництвом України, вимагали особливих підходів і дій.

Першим таким серйозним випробуванням стало для влади проведення виборів до Верховної Ради СРСР другого скликання (перші після війни і другі в історії західних областей УРСР (перші у регіоні вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР відбулися 24 березня 1940 р.)), які відбулися 10 лютого 1946 р. Потреба у створенні в структурі ЦК спеціального органу по західних областях УРСР виникла вже наприкінці 1945 р. Проведення ж у Західній Україні виборів та отримання величезної кількості інформацій і звітів з місць про їх підготовку та хід, які необхідно було аналізувати та зіставляти, значно актуалізували її.

Питання створення у складі ЦК КП(б)У відділу західних, Ізмаїльської і Закарпатської областей УРСР (далі - відділ) було поставлено М. С. Хрущовим у листі Г. М. Маленкову, який курирував кадрові питання у ВКП(б), ще 30 листопада 1945 р. (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1507, арк. 1. Далі називатимуться лише номери описів, справ та аркушів). До листа додавалися проект постанови ЦК ВКП(б), якою мало бути затверджене створення цього відділу, та його "Структура і штати" (оп. 23, спр. 1507, арк. 2, 4). Така постанова була прийнята ЦК ВКП(б) 4 грудня 1945 р. і, як того вимагала партійна субординація, вже відповідно до цього документа рішення було затверджене Політбюро ЦК КП(б)У 16 грудня 1945 р. постановою за № 79/1-оп. Аргументація створення нового відділу фактично повністю співпадала з доводами, наведеними в листі М. С. Хрущова. Завідуючим відділом був призначений заступник секретаря ЦК з питань західних областей УРСР О. А. Стоянцев (оп. 6, спр. 899, арк. 1-2).

Зміни у структурі ЦК КП(б)У, пов'язані із західними областями УРСР, не обмежилися створенням цього відділу. Так, протягом 1945 р. відділ пропаганди та агітації був перетворений на управління пропаганди та агітації (до цього часу таке управління існувало лише у складі ЦК ВКП(б). На основі відділу кадрів теж виникло відповідне управління, а до його складу був уведений відділ НКДБ та НКВС, судових органів і прокуратури.

Відділ західних, Ізмаїльської і Закарпатської областей УРСР проіснував лише близько двох років. Уся його документація склала в архіві ЦК КПУ окремий опис, не дуже великий за своїм обсягом. Проте в його справах зберігається чимало надзвичайно інформативних і цікавих документів з історії організації та проведення владою боротьби з українським національно-визвольним рухом. Аналіз означеного джерельного комплексу дозволяє глибше дослідити історію цього протистояння. На відміну від, скажімо, офіційної документації ЦК (постанов Політбюро, Оргбюро, Секретаріату), тут зберігається чимало документів, які більш докладно висвітлюють перебіг подій у західних областях УРСР, конкретні заходи партійного керівництва. Серед них - різноманітні інформації, довідки, доповідні записки з аналізом стану справ у західному регіоні республіки, численні відпуски і проекти листів перших осіб партійного керівництва України (зокрема, М. С. Хрущова і Л. М. Кагановича) з питань західних областей, а також відпуски, формуляри листів ЦК КП(б)У секретарям обкомів. Викликають інтерес проекти постанов ЦК КП(б)У по західних областях і відповідні плани заходів щодо їх виконання.

На новостворений відділ покладалися масово-політична робота серед населення західних областей, розв'язання проблем розвитку промисловості, сільського господарства, будівництва, культпросвітзакладів та організації медичного обслуговування, кінофікації та радіофікації регіону. Окремий напрямок його діяльності становила робота серед жіноцтва та молоді, контроль за діяльністю комсомольських організацій, радянізацією Закарпатської України (документи, пов'язані з останнім питанням, складають особливо значну за обсягом групу.). Перед відділом фактично звітували по всіх вищезазначених напрямках не тільки обкоми партії західних областей, а й народні комісаріати України, згодом - міністерства (відділ перевіряв навіть виконання рішень ЦК органами МДБ, діяльність судів, прокуратури, винищувальних батальйонів). Сюди надходила різноманітна документація про стан справ у регіоні з усіх ланок партійної та радянської влади, у тому числі рішення, плани, накази, прийняті органами влади різного рівня. До обов'язків відділу входило також здійснення разом з іншими структурами влади різноманітних перевірок. Так, спільно з органами МДБ опрацьовувалося питання "про стан роботи по очистці від ворожих елементів промислових підприємств, установ і учбових закладів".

На жаль, чітка системність у збереженні документів з тих чи інших питань була відсутня. Деякі справи в описі були сформовані з різнохарактерних документів, які перебували у користуванні співробітників відділу, як, наприклад, у завідуючого сектором П. Богомолова (оп. 75, спр. 60).

Штат відділу складався із заступника Секретаря ЦК КП(б)У по західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях, двох його заступників, 6 завідуючих секторами і 33 інструкторів (оп. 23, спр. 4012, арк. 95). Про роботу цієї структурної одиниці апарату ЦК КП(б)У, її характер та напрямки яскраво свідчать квартальні плани роботи відділу та його секторів на 1946 і 1947 рр. (зокрема, сектору суду, прокуратури, МДБ, МВС) (оп. 75, спр. 60, 196, 197) та плани контролю за виконанням рішень ЦК КП(б)У. Ця група документів дозволяє простежити діяльність відділу, засвідчує прийняті ЦК рішення стосовно західних областей республіки протягом зазначеного періоду та засоби, за допомогою яких вони реалізовувалися.

Хоча сам відділ був створений лише наприкінці 1945 р., до складу його документації увійшли матеріали і за 1944-1945 рр. Для нового органу ЦК, вочевидь, створювалася певна інформаційна база, зокрема з таких основоположних для всієї роботи ЦК КП(б)У протягом 1940-х рр. питань, як виконання постанови ЦК ВКП(б)У "Про недоліки у політичній роботі серед населення західних областей УРСР" від 27 вересня 1944 р. Тут зберігаються довідки про стан масово-політичної роботи серед населення Західної України, довідка секретаря ЦК ЛКСМУ за 1944 р. про роботу комсомольських організацій регіону тексти ряду постанов ЦК КП(б)У, прийнятих протягом 1945 р. з питань західних областей УРСР і боротьби з "українсько-німецькими націоналістами".

Переважна більшість відпусків листів М. С. Хрущова за 1945 р. зберігається саме серед документів відділу. Судячи з усього, у той час існувала практика надсилання першим секретарем ЦК КП(б)У щомісячних звітів Й. В. Сталіну про стан справ з ліквідації українського збройного руху опору. Це великі за обсягом, узагальнюючі інформації про заходи вжиті на виконання рішень союзного керівництва і розпоряджень самого Й. В. Сталіна, зі значним фактажем, цифрами, повідомленнями про особисту діяльність М. С. Хрущова у вказаному напрямку, проведені наради і ухвалені ЦК КП(б)У постанови, досягнуті результати. В описі, зокрема, зберігаються звіти за лютий та березень 1945 р.; другу половину березня - першу половину квітня 1945 р.; червень 1945 р., липень 1945 р. (оп. 75, спр. 4, арк. 14-27, 53-57, 65-77, 28-43, 44-52). Крім щомісячних звітів, М. С. Хрущов регулярно надсилав на адресу вищих партійних керівників СРСР й інші повідомлення, проекти та відпуски яких також можна знайти серед документів відділу. Саме в його справах зберігається рукопис відомої брошури справжнього апологета КПУ у справі ідеологічної боротьби з "українськими націоналістами" Д. З. Мануїльського "Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини", з автографом автора (оп. 75, спр. 20, арк. 1-41).

До відділу надходили також деякі отримані різним шляхом документи "українських націоналістів".

Оскільки до обов'язків відділу входила підготовка на розгляд ЦК питань по західних областям УРСР, значну частину його документації складають проекти постанов, зокрема з питань "організації боротьби з українськими націоналістичними формуваннями". Їх направляли першому секретарю ЦК КП(б)У М. С. Хрущову із супровідною запискою за підписом голови відділу О. А. Стоянцева. Ця група документів дозволяє простежити історію прийняття тих чи інших рішень ЦК, характер змін, які вносилися до проектів під час підготовки, листування у цьому зв'язку. По деяких проектах можна встановити розробників. Йдеться, зокрема, про проект постанови "Про завдання партійних організацій західних областей УРСР по роботі на селі" (оп. 75, спр. 75, арк. 71-101).

Відділ регулярно готував різноманітні інформації та доповідні записки на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У з відповідними пропозиціями (зокрема, з питань "організації боротьби з бандами українсько-німецьких націоналістів"), зауваження до проектів постанов ЦК, що стосувалися західних областей УРСР, розроблених іншими відділами. На виконання кожної постанови відділ готував плани заходів з їх реалізації, тематику лекцій, доповідей і бесід (якщо ця постанова стосувалася питань масово-політичної роботи серед населення регіону). Серед документів чільне місце посідають розроблені його співробітниками плани-проспекти видавництв агітаційно-пропагандистської літератури, заходів з посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях УРСР (у вигляді таблиць, із зазначенням відповідальних за виконання та термінів реалізації). Останні готувалися окремо на кожен квартал (оп. 75, спр. 79, арк. 34-40).

Іншу групу документів складають плани (у тому числі - тематичні) з проведення нарад громадськості, партійних і радянських працівників, а також стенограми цих зібрань. Це, зокрема, протокол наради секретарів обкомів і начальників облуправлінь МДБ західних областей УРСР, яка відбулася у Львові 23 квітня 1947 р. Тут же - тексти окремих виступів М. С. Хрущова та Л. М. Кагановича.

Як уже зазначалося, чималу за обсягом групу складають документи з історії приєднання до УРСР та наступної радянізації Закарпатської України. Це, зокрема, проект постанови ЦК ВКП(б) про Комуністичну партію Закарпатської України (КПЗУ), який готувався для ЦК КП(б)У; доповідні записки ЦК КП(б)У до ЦК ВКП(б) про КПЗУ, стан та роботу її організацій, настрої населення; списки партійних організацій КПЗУ, протоколи засідань міського, районних і первинних партійних організацій КПЗУ; звіти про результати виборів до Верховної Ради СРСР 1945 р. по Закарпатській області; інформації про економічний стан регіону; різноманітні статистичні дані (зокрема, про кількість відряджених до області спеціалістів і працівників) і т. ін.

Інший значний комплекс документів відділу пов'язаний із питаннями повоєнної відбудови та розвитку промисловості в західних областях, що є надзвичайно цінним джерелом з економічної історії регіону.

По суті, головною функцією відділу у структурі ЦК було здійснення контролю за діяльністю всіх органів влади республіки, що мали відношення до західних областей УРСР, та розробка проектів рішень ЦК і планів їх виконання стосовно Західної України. Формуючи його, партійне керівництво республіки на чолі з М. С. Хрущовим виходило з особливостей ситуації, що склалася в західному регіоні, яка, відповідно, вимагала і особливого пильного ставлення.

Новий перший секретар ЦК КП(б)У, призначений Москвою замість Хрущова, - Л. М. Каганович, відрізнявся іншим підходом щодо західних областей УРСР. Він, вочевидь, не був схильним "перебільшувати" цю проблему. Каганович акцентував увагу не стільки на боротьбі з українським "націоналістичним" рухом опору, скільки на викоріненні "залишків націоналістичної свідомості" у головах радянських, партійних працівників та представників української інтелігенції.

Новий перший секретар партійної організації УРСР прийняв рішення про недоцільність існування в структурі ЦК спеціального відділу по західних областях. Уже через три місяця після призначення - у травні 1947 р. - він відправив Й. В. Сталіну лист, в якому просив про ліквідацію цієї структурної одиниці (оп. 23, спр. 4023, арк. 470). Одночасно за цією ж адресою були відправлені й відповідні проекти двох постанов: ЦК КП(б)У - "Про скасування в ЦК КП(б)У відділу по західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях" та ЦК ВКП(б) - про затвердження вищезгаданої постанови (оп. 23, спр. 4023, арк. 471, 472).

Специфічність функцій відділу визначила й особливості комплексу його документів. Фактично в справах опису були сконцентровані вже тематично підібрані, опрацьовані й проаналізовані ще за радянських часів дані з різних питань повоєнної історії західноукраїнського регіону. Загалом, попри порівняно незначний обсяг згаданих справ, дослідження будь-якого питання з історії західних областей УРСР не буде повноцінним без використання матеріалів відділу по західних, Ізмаїльській та Закарпатській областях УРСР.

На початок

"Архіви України"
№ 4-5 / 2001

Ф.А. Винокурова

ПРОТИСТОЯННЯ ОСОБИСТОСТI ПОЛIТИЦI НАЦИСТСЬКОГО ГЕНОЦИДУ В УКРАЇНІ:
ДОКУМЕНТАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, РОЗДУМИ

Для розумiння й пояснення поведiнки євреїв пiд час окупацiї Вінницької областi в 1941-1944 рр. суттєвою є ціла низка обставин. По-перше, в радянськiй Українi ще задовго до Другої свiтової вiйни єврейська община фактично припинила iснування1. Тому й на Вiнниччинi її члени увiйшли в гетто не як представники цiлiсної, чiтко органiзованої системи, а як порiзненi радянськi євреї, здебiльшого позбавленi уявлення про традицiйний національний спосiб життя. По-друге, значна їх частина була лояльною до бiльшовицького ладу, а молодь i дiти виховувалися в радянських навчальних закладах - це пояснює масову розгубленiсть людей, кинутих напризволяще тiєю ж таки владою, якiй вiрили i на яку, як на джерело рятунку, сподiвалися до останньої митi життя2. По-третє, особлива беззахиснiсть мiсцевих євреїв перед нацистами була зумовлена й тим, що, на вiдмiну вiд решти свiтової єврейської спiльноти, вони не були об'єктивно поiнформованi про справжнє ставлення до єврейства: хоча напередоднi Другої свiтової вiйни в Радянському Союзi часом і з'являлися твори, де йшлося про антиєврейську полiтику в Нiмеччинi 30-х рр. (згадаймо, наприклад, художнiй фiльм режисера Григорiя Рошаля за романом Леона Фейхтвангера "Сiм'я Оппенгеймiв"), вони не сприймалися загалом радянських євреїв як пересторога. За уявленнями того часу, вiйна СРСР проти будь-якого ворога мала вестися на його ж територiї, а в 1939-1941 рр., коли були чинними пакт Молотова - Рiббентропа й радянсько-нiмецька угода про дружбу й кордони, сталiнська цензура практично не пропускала повiдомлень про нацистський антисемiтизм3.

Водночас євреї, депортованi з Бессарабiї, Пiвнiчної Буковини та Румунiї, зберегли риси общинної органiзацiї життя4, почувалися певнiше й вiдокремлено вiдносно євреїв-подолян. Подеколи мiж одними й другими навіть не було взаєморозумiння та єдностi в дiях5.

Разом із тим, документальні джерела свідчать, що, опинившися в роки вiйни вiч-на-вiч зi смертельною загрозою, євреї не були виключно покiрною, аморфною масою - чимало з них опиралися нацистам, i, хоч опiр цей був на рiвнi рiшень i вчинкiв осiб, їхня позиція впливала на чималі групи людей, зафiксувалася в пам'ятi народу. Архівні документи дозволяють зробити й певнi висновки щодо мотивацiї вибору, форм iндивiдуального протесту, причин видимої покори i водночас внутрiшньої нескореностi представникiв упослiджуваної нацистами нацiї.

На вiдмiну вiд нiмецької зони окупацiї, де йшлося про тотальне знищення всiх євреїв, життя в бiльшостi гетто, колонiй i поселень румунської окупацiйної зони було бiльш органiзованим i соцiально орiєнтованим, що знайшло вiдображення в документах румунських адмiнiстративних окупацiйних органiв - Дирекцiї працi губернаторства Транснiстрiї6 та Дирекцiї шляхiв7. З цих органiзацiй надходили вказiвки до всiх префектур i примарiй румунської зони окупацiї. У Держархіві Вiнницької областi відклалися, зокрема, фонди префектур повiтiв Могилева (ф. Р-2966), Тульчина (ф. Р-2888), Джугастру (ф. Р-2988), пiдпорядкованої Балтськiй префектурi Бершадської примарiї (ф. Р-2317). Тут, а також у фондах пiдпорядкованих примарiй (районiв) зберігаються документи про соцiальнi, культурнi, релiгiйнi проблеми в гетто румунської зони окупацiї. Джерелами важливих даних є й фонди районних надзвичайних комiсiй (ф. Р-1683), колекцiя спогадiв та свiдчень колишнiх в'язнiв гетто й концтаборiв (ф. Р-6022), а також особистий фонд автора цих рядків (ф. Р-6121). За документами простежуються умови життя8 мiсцевого й депортованого єврейського населення зони, де в перiод iз серпня 1941 по зиму 1942 рр. загинули тисячi євреїв. У ході "вирiшення єврейського питання" на нiмецькiй територiї окупацiї їх знищували нiмецькi айнзацкоманди "Д" та румунськi жандарми - пiд час просування фронту влiтку 1941-го (тодi розстрiляли мешканцiв Жабокрича, Томашполя, Чернiвцiв та iнших мiстечок). На шляхах евакуацiї, у мiсцях первинного зосередження депортованого населення, по таборах i в гетто люди помирали з голоду, вiд побоїв, вiд iнфекцiйних хвороб. Так, у Бершадському таборi-гетто вiд голоду й тифу померли 13 120 чол., в Ободiвцi (нинi Тростянецького р-ну) - 11 000, у Печерському таборi-гетто - 9 4509, у Шаргородському - 8 000; Могилiв-Подiльське гетто втратило 6 000 чол.; 1000 депортованих євреїв загинули у Вiльшанцi Крижопiльського району10. Знищили практично всiх євреїв, узятих нiбито тимчасово з Могилева-Подiльського, Печери та iнших таборiв i гетто переважно для будiвництва шляхiв у нiмецькiй зонi окупацiї. Навiть вдалi втечi на румунську територiю не завжди означали порятунок - нiмцi намагалися повернути втiкачiв (далi йтиметься про трагедiю браїлiвських утiкачiв, яка пiдтверджує цю тенденцiю). Нiмцi не погоджувалися з надмiрним, як вони вважали, лiбералiзмом румунських союзникiв щодо євреїв. У листi до служби безпеки рейху вiд 14 сiчня 1942 р. iмперський радник Фрiдрiх Шмiдт доповiдав: "Румунський уряд на своєму кордонi, який знаходиться в 35 км вiд Вiнницi, зiбрав 60 000 євреїв. Цi євреї становлять украй небезпечну силу ворожого шпiонажу й саботажу, а також є розповсюджувачами епiдемiй та iнфекцiйних захворювань…

Необхiдно краще охороняти кордон або запропонувати румунському урядовi так вирiшити єврейське питання, як це робиться в нiмецькiй зонi (шляхом розстрiлу. - Ф. В.), або вiддалити євреїв вiд кордону"11.

Проте на територiї, пiдпорядкованiй румунськiй адмiнiстрацiї, здебiльшого дотримувалися правила: євреїв масово не розстрiлювати. Тут навiть певним чином дбали про їхнє виживання, або, точнiше, не забороняли його. Наприклад, у Могилiв-Подiльськiй примарiї iснував комiтет єврейської працi, який сприяв забезпеченню працюючих євреїв харчуванням12, в'язням гетто видавали по 2 кг пинти на кожного члена сiм'ї13; збереглися документи про деякi iншi аспекти економiчного життя - скажiмо, патенти на кустарне виробництво по Копайгородському гетто14 тощо.

Гетто Транснiстрiї мали можливiсть користуватися пiдтримкою Мiжнародного Червоного Хреста, "Джойнту" та єврейської общини Румунiї, особливо пiсля поразки нiмецьких армiй пiд Сталiнградом, тобто з початку 1943 р. У фондi Могилiв-Подiльської районної управи збереглися квитанцiї грошових переказiв i списки одержувачiв грошової допомоги15. У Бершадському гетто діяли лiкарня та аптека16, була лiкарня i в Могилiв-Подiльському гетто, де, попри вiдсутнiсть медикаментiв, лiкарi Iсаак Бланк та [?] Глейзер, фельдшер [?] Вательман урятували вiд голодної смертi й висипного тифу багатьох євреїв17.

На територiї Транснiстрiї було створено Бершадський, Брацлавський, Могилiв-Подiльський, Мурафський, Соколiвський, Тиврiвський, Шаргородський єврейськi дитячi будинки. Певний час вони функцiонували й по вiйні пiд назвою спецдитбудинкiв18. Дiтям-сиротам, щоправда - лише депортованим із колишнiх румунських земель, була надана можливість евакуюватися. Так, узимку 1943 р. дiтей та пiдлiткiв із Бершадського дитячого будинку по лiнiї Мiжнародного Червоного Хреста евакуювали через Румунiю до Палестини19. Колишнiй в'язень Копайгородського гетто Якiв Гiльскер згадував:

В январе 1944 года еврейская община под эгидой Красного Креста собрала депортированных детей-сирот в возрасте до 14 лет, чтобы вывезти в Румынию, а оттуда в Палестину. Несколько дней мы были в Могилев-Подольском детском приюте, а потом нас отвезли на станцию.

Румынский офицер составил список отправляемых детей. Нас погрузили в теплушки, закрыли двери, повезли в Румынию, а оттуда в Палестину"20.

Більш-менш прийнятні умови iснування у вказаних гетто були налагодженi за участю їх керiвникiв. У Могилiв-Подiльському гетто комiтет депортованих євреїв21 очолював адвокат [?] Данилов, мiсцевих - [?] Давидзон22. На особливу увагу заслуговують постатi керiвникiв Жмеринського та Шаргородського гетто.

Унiкальною в планi збереження внутрiшньообщинних зв'язкiв i притаманної традицiйному єврейському побуту духовностi була модель Жмеринського гетто, розташованого на територiї повiту Могилiв. Iнструкцiя щодо органiзацiї гетто датована жовтнем 1941 р. - тодi було зiбрано євреїв зi Жмеринки та сiл Жмеринського району. Документ передбачав, що гетто матиме начальника, вiдповiдального за дисциплiну й порядок, для пiдтримання яких органiзується єврейська полiцiя23. Шефом гетто румунська влада призначила єврея з Чернiвцiв Адольфа Гершмана, 1899 року народження. Вiн був доктором права, освiту здобув у Вiднi. Гетто почало функцiонувати 18 листопада 1941 р.; i з перших днiв його iснування доктор Гершман зумiв налагодити контакт із начальником румунської жандармерiї Йонеску (подейкували про їхнє знайомство ще з Вiденського унiверситету)24 - тут Гершмановi прислужилося досконале знання нiмецької та румунської мов.

Безсумнiвно, життя навiть у бiльш-менш пристосованих для цього умовах Жмеринського гетто було щоденним випробуванням i несло смертельну небезпеку для всiх його мешканцiв. Так, одразу пiсля створення гетто й оголошення наказу № 12 125, румунськi окупанти по-звiрячому закатували зубного лiкаря [?] Меламуда. Його труп повiсили на воротах Iванiвського провулка, почепивши табличку з написом: "Страчений за вихiд з гетто без перепустки й розпiзнавального знака"26. Та й легальний вихiд за огорожу мiг перетворитися на трагедiю. Багато в'язнiв гетто були зайнятi обслуговуванням вокзалу27. Якось у лютий мороз нiмцi відправили цю групу виконати дрiбний ремонт покрiвлi, а потiм не дозволили їм зiйти донизу - так вони й загинули28. Знаючи, що згідно з iнструкцiєю про дотримання режиму в гетто особи, якi порушать визначений порядок i режим, а разом з ними ще 100 євреїв підлягають розстрiлу, д-р Гершман, за свiдченнями очевидцiв, завжди чекав бiля ворiт, аж поки не повернеться останнiй мешканець iз тих, що працювали поза територiєю гетто29. Наведений факт переконує в небайдужому ставленнi Гершмана до своїх обов'язків. Шеф гетто зобов'язував заможних допомагати бiдним. Так, сiм'я Штенбергів щодня готувала по котлу супу та другої страви для бiднякiв і втiкачiв. А таких було чимало: Вiнниччиною розiйшлися чутки, що в Жмеринцi євреїв не вбивають, i сюди потягнулися люди з усього краю, в тому числi й тi, якi врятувалися вiд акцiй знищення на нiмецькiй територiї, солдати, якi втекли з нiмецького полону, - для них i для дiтей-сирiт тут органiзували безкоштовну їдальню.

Одного разу до гетто прийшов обдертий, голодний, посинiлий вiд холоду чоловiк - вiн виявився актором i розповiв, що неподалiк переховуються артисти Вiденської єврейської оперети (очевидно, їх гнали з Чернiвцiв). Доктор Гершман прийняв трупу в себе, а вже незабаром на виступи театру потай приходили навiть нiмцi й румуни. На свята та суботнiми днями примiщення клубу перетворювалося на синагогу. Серед молiльникiв був і Адольф Гершман, убраний у талес.

Медико-санiтарний вiддiл Жмеринського гетто пiд особистим контролем Гершмана домiгся того, що тут, незважаючи на скупченiсть проживання, не було жодного випадку висипного тифу, суворо дотримувалися вимог санiтарiї. Гетто мало дитячий садок та школу-десятирiчку30. У цьому зв'язку пригадується висловлена в "Чорнiй книзi" думка про те, що соцiальне й культурне життя в гетто було iдейним протестом проти зведення людей на рiвень бiологiчного iснування, а духовнiсть i розумова дiяльнiсть, пiдтримуванi культурними людьми31, часто ставали передумовами бойового опору32. Саме так сталося у Жмеринському гетто: тут пiд керiвництвом учителя Арона Гефтера дiяла антифашистська пiдпiльна група, що входила до складу Жмеринської районної антифашистської пiдпiльної органiзацiї "Радянськi патрiоти"33.

Зрозумiло: для восьми тисяч євреїв, яким пощастило врятуватися значною мiрою завдяки особистим якостям д-ра Адольфа Гершмана, його образ був уособленням ледь не святої людини. Водночас багато представникiв вiнницького єврейства вважають його зрадником i вбивцею невинних людей. Вони звинувачують Гершмана в тому, що на вимогу румунських та нiмецьких властей вiн видав 250 утiкачiв із Браїлiвського гетто (мiстечко у 8 км вiд Жмеринки, на нiмецькiй територiї). Їх розстрiляли в Браїловi у квiтнi 1942 року. Припускаємо, що Гершман не наважився протистояти вимозi нацистів, оскiльки в разi вiдмови смерть могла чекати не тільки на нього, а й на iнших мешканцiв гетто. Проте, коли нiмецькi солдати, румунськi жандарми й українськi полiцаї влаштували облаву на браїлiвських євреїв, вiн одразу почав клопотатися, щоб нiмцi дозволили хоча б нагодувати заарештованих. З їдальнi понесли великi каструлi з супом у сарай, де сидiли браїлiвчани, а в нібито вже порожнiх звiдти виносили дiтей -намагалися врятувати якомога бiльше34. Не тiльки ця трагiчна подiя стала фатальною для д-ра Гершмана - були невдоволенi й серед євреїв-утiкачiв з нiмецької зони окупацiї, яких вiн вiдмовився прийняти до переповненого гетто. У свiдченнях про цю людину вiдбито як суперечливi оцiнки його особистостi й учинкiв, так i вiдокремленiсть, iзольованість мiсцевого єврейства вiдносно депортованих одновiрцiв. Нерiдко сам факт приналежностi до тих, хто прибув з нерадянської територiї, був достатньою пiдставою для осуду й несприйняття. Колишнiй в'язень Жмеринського гетто Наум Монастирський засуджує Гершмана, бо вiн був чужим, а не радянським євреєм35. Є свiдчення, у яких припускається, що втiкачiв з нiмецької зони окупацiї приймали до Жмеринського гетто лише за умови щедрої винагороди з боку тих, хто шукав тут порятунку36. Поряд маємо цiлковите заперечення фактiв вимагання Гершманом плати золотом та iншими коштовностями37. Для вiдтворення реальної картини варто мати на увазi, що, найвiрогiднiше, Гершман платив румунським владним особам, аби вони заплющували очi на перебування в гетто втiкачiв з нiмецької зони окупацiї, а кошти для цього брав у тих, хто, на його думку, був заможнiшим. Причиною вiдмови декому пiсля квiтня 1942 р. могло служити й те, що нiмцi силомiць забрали переховуваних у Жмеринцi браїлiвчан i розстрiляли їх, а цю трагедiю, судячи зі свідчень лiкаря Лариси Бурштейн, шеф Жмеринського гетто пережив дуже болiсно38. Можливо, вiдмовляли й через те, що гетто було перенаселеним. А втiм, тих, кого не приймали до Жмеринки, вiдправляли досить безпечними каналами до iнших гетто румунської зони - Мурафського i Шаргородського.

Суперечать одне одному показання свiдкiв щодо обiзнаностi Гершмана в справах пiдпiльної групи гетто та його ставлення до дiяльностi антифашистiв. Згадуваний вище Н. Монастирський вважає, що до порятунку євреїв у гетто були причетними лише жмеринськi євреї, лiдери общини Йосиф Юкелiс та [?] Трахтенберг; що община без вiдома д-ра Гершмана допомагала пiдпiльнiй друкарні, дiючому партизанському загоновi (сюди передали перев'язувальнi матерiали, запаси продовольства та зимового одягу)39. А Євгенiя Лехтман (Гельфанд) згадує, що Гершман добре знав про те, що пiдпiльна група Арона Гефтера слухала й розповсюджувала зведення Радiнформбюро, сам жваво цiкавився новинами40. Зi свого боку, ми вважаємо вагомим доказом порядностi й мужностi Адольфа Гершмана свiдчення на допитi 9 листопада 1944 р. у справi звинувачення останнього в пособництвi нiмецько-румунським окупантам колишнього голови правлiння єврейської общини Жмеринського гетто Йосифа Юкелiса, який безпосередньо пiдлягав Гершмановi й знав про нього дуже багато: "Я думаю, что Гершман не мог скрыть проживающих в гетто браиловских евреев, так как все евреи, прибывшие из Браилова в гетто, были записаны как браиловские, а Гершман представлял списки жандармерии на всех евреев, проживающих в гетто. Мне известно, что начальник гетто Гершман просил заместителя начальника румынской жандармерии Егорова оставить браиловских евреев в Жмеринке, но жандармерия на это не согласилась и Гершману удалось добиться, чтобы оставить часть евреев-специалистов… В гетто скрывалось около 400 чел. военнопленных, бойцов и командиров Советской Армии еврейской национальности, были также люди, сочувствующие и помогающие партизанам. Я это знаю точно, так как они прибыли к нам в гетто в военной форме и я выдавал им одежду для замены военной формы на гражданскую"41. Водночас слiдчих та вiйськовий трибунал НКВС переконали свiдчення, спрямованi проти Адольфа Гершмана, як, наприклад, Соломона Зiнштейна: "Думаю, что Гершман знал, с какой целью от него требует списки браиловских евреев румынская жандармерия… Гершман уговаривал людей выйти к месту сбора на площади, заверяя в том, что ничего не произойдет и что это проводится очередная проверка жителей гетто. Лично я тоже спрашивал его, идти ли мне на площадь. Он ответил, что нужно идти с женой и с ребенком…

Гершман имел также возможность не заносить всех браиловских евреев в списки. Он мог большую часть людей таким образом спасти, однако он занес в списки всех, не скрыв ни одного человека. Гершман произвел учет всех браиловских евреев - список был передан в румынскую жандармерию, по этому списку немцы потребовали передать им проживающих в Браилове евреев"42. Шефа єврейського гетто в м. Жмеринцi Адольфа Гершмана визнали винним у пособництвi окупантам i 18 грудня 1944 р. вiйськовим трибуналом НКВС присудили до розстрiлу43.

Високо оцiнюючи такi риси Адольфа Гершмана, як повага до вiри предкiв, почуття вiдповiдальностi, внутрiшня дисциплiнованiсть i мудрiсть, ми, безумовно, пам'ятаємо про трагедiю вiдданих на розправу браїлiвчан. Одним із найiмовiрнiших пояснень рiшення д-ра Гершмана видати нацистам утiкачiв iз Браїлова вважаємо його бажання дотримуватися законiв пiкуах нефеш, якi, вiдображаючи високу значущiсть для iудаїзму людського життя, все ж забороняють рятувати його цiною вбивства iнших невинних людей44. Незважаючи на суперечливiсть сприйняття особистостi Адольфа Гершмана, його вплив на формування багатьох характерiв був очевидним, як очевидним є порятунок тисяч людей завдяки зусиллям i особистим якостям д-ра Гершмана45.

На тлi iсторiї життя вiнницьких та депортованих євреїв у гетто вирiзняється ще одна яскрава й трагiчна постать - голови Шаргородської єврейської общини доктора юридичних наук Меїра Тайха, чиїми стараннями також було врятовано багато євреїв. Пiсля звiльнення Вiнниччини Тайховi висунули звинувачення в пособництвi окупантам. Бажаючи захистити цю людину вiд розправи, громадяни Шаргорода написали начальниковi Вiнницького обласного вiддiлу НКВС листа про дiяльнiсть голови Шаргородської єврейської общини в перiод окупацiї. З нього дiзнаємося, що Меїр Тайх, незважаючи на заборону румунської влади приписувати втiкачiв з окупованої нiмцями територiї, надавав притулок i захист євреям з Кам'янця-Подiльського, Вiнницi, Мурованих Куриловець, Ялтушкова та iн. Коли румунська влада вирiшила вислати мiсцевих євреїв до Печерського табору (вже було вислано мешканцiв Могилева-Подiльського, Тульчина, Шпикова - багато з них загинули там вiд голоду й хвороб), д-р Тайх не допустив цього, навiть уберiг вiд висилки джуринських i мурафських євреїв. Цiкаво, що Тайх вiдправив до табору в Тивровi єврея-провокатора, завербованого жандармерiєю. Вiн стежив, щоб до спискiв осiб, яких жандармерiя вiдправляла на роботи, не заносили членiв партiї або партизанiв, оскiльки їм загрожувала найбiльша небезпека. Меїр Тайх знав про iснування пiдпiльної органiзацiї, сприяв пiдпiльникам та партизанам: давав грошi для викупу із в'язниці пiдпiльникiв, забезпечував членiв органiзацiї перепустками для пересування по селах Шаргородського та сусiднiх районiв, надавав транспорт пiдпiльникам, якi вирушали до дiючого загону. Вiн убезпечив вiд жандармiв родини тих, хто пiшов у партизанський загiн, допомагав їм матерiально. Пiд керiвництвом д-ра Тайха було лiквiдовано епiдемiю тифу (облаштували лазню з дезiнфекцiйною камерою), розмiщено людей, яких виселили з їхнiх домiвок, створено лiкарню в Шаргородi й тифозний барак у с. Гибалiвцi. Для дiтей-сирiт Меїр Тайх органiзував у мiстечку дитячий будинок. Показовою є участь Тайха в долi його спiвгромадян пiсля визволення мiстечка радянськими вiйськами: 15 квiтня 1944 р. вiн написав листа Й. Сталiну з клопотанням про повернення депортованих євреїв на рiднi землi i про надання їм матерiальної допомоги з боку "Джойнту" й Мiжнародного Червоного Хреста46. Таке клопотання про долю євреїв з периферiї - взагалi унiкальна подiя, що переконливо доводить близькiсть для доктора Тайха проблем iнших людей, причому вiн мiг їх розв'язувати досить успiшно саме завдяки особистим якостям органiзатора й керiвника47.

Мужнiсть, стоїчна готовнiсть до самопожертви заради iншої людини, які виявляли лiдери єврейських общин, справляли значний вплив на свiдомiсть i поведiнку тих, хто їх оточував. Серед в'язнiв Бершадського гетто великим авторитетом користувався буковинський юрист доктор [Соломон?] Шренцель, який входив до керiвництва общиною депортованих євреїв (є свiдчення того, що вiн був зв'язаний із мiсцевим антифашистським пiдпiллям). Румунськi жандарми змушували його видати партизана Якова Таллiса. Проте доктор Шренцель мовчав i зрештою помер вiд лютих тортур48.

Висновки щодо вирiшальної ролі особистiсних якостей у доленосних ситуацiях людського буття підтверджує факт, що в той же перiод, на тiй же територiї i за таких же ймовiрних можливостей у Печерському єврейському таборi-гетто49, розташованому в тодiшньому Шпикiвському районi, на межi нiмецької та румунської зон окупацiї, тисячами гинули люди. Через цей табiр пройшло близько 40 тис. чоловiк з мiстечок Вiнниччини - Брацлава, Ладижина, Могилева-Подiльського, Тростянця, Тульчина, Шпикова, а також депортованi євреї з Бессарабiї, Пiвнiчної Буковини, Румунiї. До визволення з них дожили тiльки близько 400 чоловiк50. Євреї помирали вiд голоду й iнфекцiйних хвороб: тифу, дизентерiї, туберкульозу. Староста Печерського табору, влучно йменованого в'язнями "Мертвою петлею", буковинський єврей Мотель Цiммерман та лiкар [?] Вишневський виявилися поплiчниками нацистського режиму. Вони приховували продовольчу допомогу, яка надходила через "Джойнт" та вiд єврейської общини Румунiї, абсолютно не дбали про полiпшення соцiальних умов i дотримання елементарних санiтарних норм51, хоча, як доводять згаданi вище приклади, за допомогою наданих їм повноважень i староста, i табiрний лiкар могли полегшувати життя ув'язнених євреїв i рятувати їх вiд загибелi. Чому Цiммерман i Вишневський допомагали не рятувати, а нищити євреїв? Чому вони не чинили так, як, скажiмо, Адольф Гершман, Меїр Тайх чи староста Хмiльницького гетто [?] Ельзон, які використовували найменші можливості для захисту єврейського населення вiд нiмцiв i полiцаїв52? Очевидно, вiдповiдь на це питання - в особистостях людей, якi очолювали правлiння гетто й таборiв, у їх власному виборi, а не у впливi на них об'єктивних обставин.

Побутує думка про те, що "євреї були деморалiзованi безнадiйнiстю свого становища53, загибеллю близьких… Деморалiзацiя паралiзувала волю до опору"54. За спостереженнями Д. Романовського, бiлоруськi євреї, якi пережили окупацiю в гетто, у свiдченнях про той перiод одним iз виявiв деморалiзацiї вважають релiгiйнiсть, асоцiюючи її не тiльки з пасивнiстю, а й з мотивом колаборацiонiзму: мовляв, єврейська полiцiя в гетто змушувала всiх молитися55. Дослiдженi нами документи, у т. ч. свiдчення очевидців, дещо опонують цiй думцi. Хоча питання релiгiйностi, дотримання єврейських традицiй, збереження нацiональної обрядовостi не потребували висвiтлення, коли йшлося про участь євреїв Вiнниччини у Другiй свiтовiй вiйнi, зауваження про це спонтанно виникали у авторiв спогадiв, асоцiюючись у їхнiй пам'ятi з почуттями впевненостi в собi, стабiльностi, захищеностi. Молоді в передвоєнний час люди нині з позицiй набутого досвiду пов'язують у своїх записках, розповiдях, iнтерв'ю атмосферу гармонiйних родинних стосункiв i притаманного юнацтву оптимiзму з непорушнiстю духовних цiнностей56. На тих, хто пiд час вiйни був дитиною або пiдлiтком, вiдчутно вплинули епiзоди релiгiйного i культурного життя в'язнiв гетто: про це говориться як про важливi передумови збереження єврейства57. У Держархіві Вiнницької області можна знайти документальнi свідчення того, що самi нацисти розцiнювали дотримання в'язнями гетто нацiональних звичаїв як протистояння впроваджуваному режиму. Так, за вiдзначення Йом-Кiпуру нацисти жорстоко покарали рабина Алтера Лопату та учасникiв поминальних молiнь, що вiдбулися в Шаргородi58.

У свiдченнях колишнього в'язня Могилiв-Подiльського гетто й Печерського єврейського табору Аркадiя Глинця йдеться про те, як наприкiнцi липня 1941 р. нацисти глумилися із синагоги й сувоїв Тори в районному центрi Чернiвцях, як вони палили священнi книги. Усе, що стосувалося вiри єврейського народу, було для них ненависним. Вони не тiльки нищили храми й священнi книги, а й оскверняли їх, щоб поєднанням символiв святостi з вiдчуттям ганьби й сорому розхитати пiдвалини цiлiсностi у свiтосприйняттi євреїв.

Архівні документи допомагають уникнути однобокого, спрощеного пiдходу до проблем опiрностi, сили людської особистостi, протистояння жертв своїм катам. Осмисливши пережите пiд час вiйни, автори свiдчень у згадках про деталi побуту, розмови, зустрiчi, поведiнку - власну чи iнших людей - опосередковано говорять i про те, як важливо було для євреїв, змушених жити в умовах постiйного приниження, повсякденної загрози смертi через своє походження, не тiльки зберегти життя, а й не втратити своєї гiдностi. У цьому сенсi варто пам'ятати, що не лише вияви активного опору свiдчать про нескоренiсть людини: застосування зброї, бойової дiї (вчинки) - це, зрештою, результат пошуку джерела власної сили iззовнi, коли внутрiшнiх ресурсiв не вистачає, а самозаглиблення, молитва ведуть до знаходження, пробудження сили в самому собi й тому також можуть розглядатися як форми протесту особистостi - проти здiйснюваного над нею насильства i як чинники захисту вiд руйнiвного впливу агресивного, ворожого оточення59. Харатерними для розкриття ролi внутрiшнiх моральних i духовних сил людини у збереженнi нею власної гiдностi й цiлiсностi і, таким чином, у втiленнi переваги над ворогом, що прагне знищити цю людину як представника певного народу, є документи про рабинiв. Із донесення № 47 командира айнзацгрупи С Начальниковi служби безпеки та СД про оперативну ситуацiю в СРСР випливає, наприклад, що нацисти, розумiючи, як багато важить авторитетна особистiсть, намагалися використати вплив найвiдомiших в окрузi рабинiв з метою повного виявлення й лiквiдацiї єврейської iнтелiгенцiї на мiсцях, не гребуючи при цьому обманом60. Так майже 80-рiчному вiнниччаниновi Елi Кордонському гестапiвцi доручили зiбрати нiбито для реєстрацiйної роботи представників єврейської iнтелiгенції мiста. Освiчений, обізнаний із досягненнями нiмецької культури рабин вiрив у цивiлiзованiсть нiмецької нації, але, зрозумiвши iстиннi намiри нацистiв, він вiдмовився називати iмена вiдомих йому євреїв, віддавши перевагу смерті разом із представниками свого народу замість збереженому цiною слабкодухостi й зради життя. Промовистою є й така деталь: опинившись у фактично безальтернативнiй ситуацiї, Кордонський, використовуючи найменший шанс пробудити у ворогах сумлiння, звернувся до них нiмецькою мовою, закликаючи до гуманностi61. Не почутий тодi, цей заклик усе-таки зберiгся в пам'ятi, у спогадах про Елю Кордонського.

Заслуговує на згадку й дiяльнiсть вiдомого брацлавського рабина, шойхета (духовна особа, рiзник птицi) i моела (духовна особа, що здiйснює обряд обрiзання) Мойшi Рабиновича, який, вiрячи в силу єдностi думок, слiв i вчинкiв та послiдовно дiючи згiдно зi своєю вiрою, не лише зумiв урятуватися в безнадiйних умовах Печерського табору-гетто, а й додавав енергiї для порятунку паствi. Життя ребе Рабиновича, вiдтворене за допомогою свiдчень про нього, - доказ перемоги духовного подвижництва над злом у людськiй натурi. Закономiрнiсть поведiнки в перiод вiйни 1941-1945 рр. пояснюється логiкою характеру, способу мислення, релiгiйних переконань, покликання ребе: вiн вiрив у людське в людинi. Це пiдтверджується низкою фактiв. Так, пiд час громадянської вiйни Мойша Янкельович, не вагаючись, вiв переговори з ватажками анархiстів, аби захистити одновiрцiв вiд погромiв; вiн дбав про тифозних хворих, аж поки сам не злiг; не боявся допомагати родинам розкуркулених незалежно вiд нацiональностi та вiросповiдання i вiдкрито висловлював власне нерозумiння-несприйняття сталiнської полiтики щодо селян тощо. Зрозумiло, що i в умовах гетто вiн поводився так, як було природно для нього: дбав про слабших, виконував, попри смертельну загрозу, обряди, благословляв в'язнiв на втечу з Печерського табору.

Мабуть, так само закономiрною була участь сина ребе Рабиновича - Гедаля - у групi Опору в Брацлавському єврейському робiтничому таборi: із високим ступенем iмовiрностi можна припустити, що одним iз вирiшальних чинникiв впливу на вибiр Гедаля Рабиновича став приклад батька. Для самого ж Мойшi Рабиновича дуже багато важило не втратити iдишкайт (єврейства). Зберiгши власну духовну цiлiснiсть, вiн таким чином протистояв намаганню нацистiв перетворити євреїв на масу iстот без гiдностi й волi. Свiдчення Євгенiї Мажбiц та Янкеля Бронштейна пiдтверджують важливiсть особистого прикладу Мойшi Рабиновича, чий беззбройний, але не пасивний опiр катам єврейського народу давав близьким до нього людям вiдчуття певного захисту, вселяв у них мужнiсть i вiру у власні сили62.

До пошуку архiвних джерел, що стосуються Янкеля Шапiро, спонукала публiкацiя хмiльницької районної газети "Життєвi обрiї" про церемонiю вiдкриття пам'ятника загиблому пiд час нацистської окупацiї мiсцевому рабину63. Ця подiя - незвичайна: на теренах пострадянських держав досi майже не проводилися урочистостi з нагоди вшанування пам'ятi давно померлих священнослужителiв, тим паче iудейських.

Мученицька смерть Шапiро овiяна легендами. У "Чорнiй книзi" розповiдається, що 25 сiчня 1942 р. гестапiвець витяг рабина зi сховку й люто бив, вимагаючи золота, а потiм заколов його ножем64. Представленi в роздiлi свiдчення колишнього в'язня Хмiльницького гетто та єврейських робiтничих таборiв Iсаака Вайнера вiдтворюють справжню картину загибелi ребе Янкеля вiд рук полiцая Дремлюги, а також його поховання. Уточнюється дата смертi Шапiро: Вайнер пiдкреслює, що трагедiя сталася в п'ятницю ввечерi, коли ребе молився. Поховали його, перечекавши суботу. П'ятницi в сiчнi 1942-го припадали на 9, 16, 23, 30 числа. Зi свiдчення випливає, що 9 i 16 сiчня ребе пережив. 25 сiчня була недiля, день пiсля суботи. Очевидно, Янкель Шапiро загинув 23 сiчня, а був похований 25-го.

Бiльш виразною стає причина вбивства хмiльницького рабина: вiн загинув не через приховування золота, а тому, що являв собою зразок нездоланого єврея. З документiв i свiдчень тих, хто був знайомий iз ребе Янкелем, встановлено, що вiн був людиною, готовою пожертвувати собою заради слабших i незахищених. Знаючи про невблаганне ставлення нацистiв до євреїв i, напевне, маючи змогу перейти на румунську територiю, ребе залишався з вiруючими i не припиняв намовляти їх не коритися нiмецькiй владi й українськiй полiцiї та не йти в гетто, де їх могли легко знищити. Для хмiльничан Янкель Шапiро був харизматичною особою: його поради, настанови сприймалися як пророцтва; без благословення Шапiро не наважувалися вирушити навiть у рятiвну дорогу. А тим, хто вижив тодi, послухавшися порад i закликiв Шапiро, особливо запам'яталися вiра, сила переконання, енергiя любовi, якi були не лише в словах, а й у поглядi, благословляючих руках рабина. Вони вважають, що порятувалися тому, що їх надихнули мудра воля й животворна впевненiсть ребе Янкеля65.

Закінчення буде.


  1. Держархів Вінницької області, ф. Р-151, оп. 9, спр. 291, арк. 86; ф. Р-489, оп. 4, спр. 42, арк. 100; спр. 49, арк. 16; ф. Р-595, оп. 1, спр. 236, арк. 76; оп. 11, спр. 39, арк. 75; ф. Р-700, оп. 7, спр. 172, арк. 68; Гутман И., Шацкер Х. Катастрофа и ее значение. - Иерусалим, 1990. - С. 28-29.   повернутися...
  2. Держархів Вінницької області, ф. Р-5333, оп. 5, спр. 26, арк. 3; Черная книга / Под ред. В. Гроссмана, И. Эренбурга. - 2-е изд. - Киев, 1991. - С. 48, 64.   повернутися...
  3. Телушкин Й. Еврейский мир. - Москва, 1992. - С. 296.   повернутися...
  4. Гительман Ц. (Анн Арбор). Формирование еврейской культуры и самосознания в СССР: государство в роли социального инженера // Исторические судьбы евреев в России и СССР: начало диалога: Сб. статей / Под ред. И. Крупника. - Москва, 1992. - С. 15-27.   повернутися...
  5. Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 2, спр. 2, арк. 3; спр. 9, арк. 1-2; оп. 3, спр. 7, арк. 4 зв.   повернутися...
  6. Держархів Одеської області, ф. Р-2258.   повернутися...
  7. Там само, ф. Р-2264.   повернутися...
  8. Докладнiше про це йтиметься в кн. "Євреї Вiнниччини в перiод Другої свiтової вiйни…". - Т. 1.   повернутися...
  9. Зауважимо, що ця цифра є значно заниженою, оскiльки Надзвичайна державна комiсiя тут не врахувала депортованих євреїв, загиблих пiд час утеч із табору, а також тих, котрих нiмецькi адмiнiстративнi органи забрали з Печери на ремонтно-будiвельнi роботи i потiм знищили.   повернутися...
  10. Держархів Вінницької області, ф. Р-1683, оп. 1, спр. 7, арк. 13-14; спр. 10, арк. 219-220; спр. 13, арк. 46; спр. 28, арк. 4; ЦГА РФ, ф. 7021, оп. 54, д. 1258, л. 4.   повернутися...
  11. Российский государственный военный архив, ф. 1323, оп. 2, д. 230, л. 3-4.   повернутися...
  12. Держархів Вінницької області, ф. Р-2966, оп. 2, спр. 308, арк. 9.   повернутися...
  13. Там само.   повернутися...
  14. Там само, ф. Р-2383, оп. 2, спр. 48-142; ф. Р-2895, оп. 5, спр. 2; оп. 3, спр. 5.   повернутися...
  15. Там само, ф. Р-2966, оп. 1, спр. 311-313, 316-321.   повернутися...
  16. Там само, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 27, арк. 37-51.   повернутися...
  17. Там само, ф. Р-6121, оп. 2, спр. 1-а, арк. 1-2.   повернутися...
  18. Вiдомчий архiв Вiнницького обласного управлiння освiти, № 102, опис довiдкового характеру, спр. 2712, арк. 31, 36, 47, 83, 85, 102, 117, 135.   повернутися...
  19. Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 27, арк. 28.   повернутися...
  20. Там само, спр. 4, арк. 17-19.   повернутися...
  21. У гетто румунської зони окупацiї, зокрема в мiсцях зосередження депортованих євреїв, саме з їхнього середовища призначалися начальники гетто або старости.   повернутися...
  22. Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 27, арк. 28; ЦГА РФ, ф. 7021, оп. 54, д. 1341, л. 180-193.   повернутися...
  23. Держархів Вінницької області, ф. Р-5022, оп. 1, спр. 176, арк. 7.  повернутися...
  24. Там само, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 7, арк. 4 зв.; спр. 9, арк. 2; Бурштейн Л. Из истории Жмеринского гетто // Алеф. - 1992. - № 447. - С. 39-43.   повернутися...
  25. Наказ категорично забороняв мешканцям гетто виходити в мiсто без перепустки й розпiзнавального знака.   повернутися...
  26. Держархів Вінницької області, ф. Р-1683, оп. 1, спр. 13, арк. 473-474.   повернутися...
  27. Станцiя Жмеринка перебувала пiд нiмецькою владою. Адольфовi Гершману вдалося переконати румунського коменданта мiста, що, поки людина жива, вона мусить їсти, i нiмецький начальник залiзницi платив євреям двi марки за роботу в нiчну змiну i по однiй - у денну (ф. Р-6121, оп. 1, спр. 9, арк. 21).   повернутися...
  28. Бурштейн Л. Названа праця. - С.40.   повернутися...
  29. Держархів Вінницької області, ф. Р-5022, оп. 1, спр. 176, арк. 8.  повернутися...
  30. Там само, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 9, арк. 2-3.   повернутися...
  31. Згадує колишнiй неповнолiтнiй в'язень Ободiвського табору-гетто Iлля Пiнчевський: "Очень важно отметить, что в Ободовском лагере функционировала еврейская община. Потихоньку отмечались праздники… И еще был в гетто хедер, где нас учили идиш, русскому и математике. По вечерам моя мама занималась со мной дополнительно, я учился читать по книгам, сохранившимся у Петровских" (Вести. - 1998. - 20 апр. - (Iзраїль).   повернутися...
  32. Черная книга / Под ред. В. Гроссмана, И. Эренбурга. - 2-е изд. - Киев, 1991. - С. 16-17.   повернутися...
  33. Держархів Вінницької області, ф. П-425, оп. 1, спр. 210, арк. 1-16, 17-39; спр. 211, арк. 1-32; спр. 212, арк. 1-85; спр. 214, арк. 1-21; ф. Р-6121, оп. 3, спр. 5, арк. 1-55; спр. 7, арк. 1-40, спр. 9, арк. 1-4.   повернутися...
  34. Бурштейн Л. Названа праця. - С. 40.   повернутися...
  35. Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 7, арк. 4 зв.  повернутися...
  36. Там само, оп. 2, спр. 16, арк. 5.   повернутися...
  37. Там само, спр. 20, арк. 3.   повернутися...
  38. Бурштейн Л. Названа праця. - С.42.   повернутися...
  39. Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 7, арк. 4 зв.   повернутися...
  40. Там само, оп. 2, спр. 4, арк. 5.   повернутися...
  41. Там само, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 1, арк. 2.   повернутися...
  42. Там само, арк. 3.   повернутися...
  43. Там само, арк. 4.   повернутися...
  44. Телушкин Й. Названа праця. - С. 435, 445.   повернутися...
  45. Ряд спогадiв i свiдчень про єврейське гетто м. Жмеринки i, зокрема, про його шефа будуть опублiкованi в кн. "Євреї Вiнниччини в перiод Другої свiтової вiйни…". - Т. 1.   повернутися...
  46. Держархів Вінницької області, ф. Р-6023, оп. 4, спр. 633, арк. 24-25; 40-46.   повернутися...
  47. Пiсля пiврiчного перебування пiд слiдством д-р Меїр Тайх був звiльнений, звинувачення з нього зняли. Меїр Тайх повернувся на Буковину, у Чернiвцi. Звiдти в 1962 р. виїхав до Iзраїлю, де й помер.   повернутися...
  48. Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 1, арк. 1; Вестник: Свидетельства узников фашистских лагерей-гетто. - Вып. V. - Черновцы, 1996. - С. 33.   повернутися...
  49. У такому джерелi, як "Вiдомостi, акти, довiдники НДК", Печерське гетто називають концтабором.   повернутися...
  50. Держархів Вінницької області, ф. Р-4422, оп. 1, спр. 37, арк. 14.   повернутися...
  51. Там само, ф. Р-5022, оп. 1, спр. 177, арк. 1; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 7, арк. 4.   повернутися...
  52. Гиль С. Кровь их и сегодня говорит. - Нью-Йорк, 1995. - С. 52.   повернутися...
  53. У гетто й таборах.   повернутися...
  54. Романовский Д. Холокост глазами евреев - его жертв // Вестник Еврейского университета в Москве. - 1998. - № 1. - С. 101.   повернутися...
  55. Там само. - С. 105.   повернутися...
  56. Держархів Вінницької області, ф. Р-5333, оп. 5, спр. 24, арк. 1; спр. 35, арк. 2; спр. 41, арк. 1; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 3, арк. 2; спр. 8, арк. 1-4; Винокурова Ф. Евреи Винничины в период Второй мировой войны. Малоизвестные документы и новые интерпретации: В 3 т. - Т. 3. Участники боевых действий на фронтах войны с нацизмом и труженики тыла. - Винница, 2000. - С. 104, 131, 144, 256.   повернутися...
  57. Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 6, арк. 9; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 16, арк. 4; Бурштейн Л. Названа праця. - С. 40-41; Пинчевский И. Конечный пункт - Ободовка // Вести. - 1998. - 20 апреля.   повернутися...
  58. Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 20, арк. 45.  повернутися...
  59. Барон Р., Ричардсон Д. Агрессия. - Санкт-Петербург, 2000. - С. 22-53, 138-142, 296-314; Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - Москва, 1994. - 447 с.; Фрустрация, конфликт, защита // Вопросы психологии. - 1991. - № 6. - С. 69-81.   повернутися...
  60. Держархів Вінницької області, ф. Р-5022, оп. 1, спр. 176, арк. 8.   повернутися...
  61. Там само, ф. Р-6121, оп. 2, спр. 3, арк. 1-2.   повернутися...
  62. Там само, спр. 8, арк. 1-58; ф. Р-6022, оп. 1, спр. 6, арк. 9.   повернутися...
  63. Остапов В. Фундамент пам'ятника - Пам'ять // Життєвi обрiї. - 1995. - 6 вересня.   повернутися...
  64. Черная книга / Под ред. В. Гроссмана, И. Эренбурга. - 2-е изд. - Киев, 1991. - С. 52.   повернутися...
  65. Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 2, спр. 16, арк. 1-24; спр. 18, арк. 12.   повернутися...
На початок
На початок