Гальчак Сергій
(м. Вінниця)

ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ В ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Напередодні Другої світової війни на Вінниччині провідною архівною установою, в якій зосереджувався основний документальний масив, був обласний історичний архів. Знаходився він у центрі Вінниці в одному з найбільших корпусів історико-архітектурного комплексу "Мури". Фонди архіву налічували понад мільйон справ й відображали діяльність органів державної та місцевої влади, різні аспекти політичного, соціально-економічного, культурного та духовного життя краю в XVII - першій половині ХХ століть.

Структурно архів входив до системи НКВС і безпосередньо підпорядковувався архівному відділу управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ УРСР по Вінницькій області, що розміщувався в його стінах. Нормативні документи відділу повністю визначали порядок та організацію роботи архіву. Фактично це був закритий заклад, далекий від справжнього науково-дослідницького та методичного центру, яким належало б стати власне історичному архіву.

7 липня 1941 р., у зв'язку зі стрімким просуванням на схід гітлерівських загарбників, що на той час вже вдерлися в межі Поділля, керівник архівного відділу лейтенант НКВС Нікітін отримав наказ підготувати найцінніші документи секретного фонду до евакуації, а всі інші - спалити протягом 24-х годин. Архівіст за покликанням, лейтенант Нікітін намагався переконати службове керівництво в доцільності евакуації також документів, котрі мають важливе історичне, наукове, народногосподарське значення. Проте начальник УНКВС по Вінницькій області Шаблінський підтвердив наказ [1].

Однак через драматичність подій та брак часу виконати його вдалося лише частково: були евакуйовані секретний фонд і матеріали науково-довідковий апарат (для їх перевезення до залізниці використано 12 вантажних автомобілів), решта документів залишилась в архіві не знищеною. Тут доречно відмітити, що супроводжувати евакуйовані документи до місця призначення будь-кому із працівників архіву заборонялося, жодного з них не внесено також до списку евакуйованих осіб.

Уже наступного дня після відправлення до тилу документів секретного фонду в архіві розмістився штаб однієї із військових частин Червоної Армії, що відступала. Після її відходу 19 липня 1941 р. Вінницею заволоділи війська вермахту і архів понад місяць залишався незайнятим.

Лише в кінці серпня до нього виявила увагу новоутворена українська адміністрація. "24 серпня 1941 року Вінницьке міське самоврядування затвердило одну посаду архіваріуса, на якого були покладені обов'язки - видавати по можливості деякі довідки" [2].

12 листопада обласна управа затвердила штат і кошторис архіву. Його керівником і науковим працівником призначено колишнього викладача-мовознавця Вінницького державного педінституту, уродженця м. Санкт-Петербурга К. Глазиріна. Крім нього, у штаті передбачались посади трьох архіваріусів, секретаря, прибиральниці, сторожа. З 15 листопада 1941 р. з дозволу фельдкомендатури архів відновив роботу в повному обсязі, про що сповіщалося в місцевій пресі.

Але вже тоді суттєво скорочено площу архіву - віруючим Української автокефальної православної церкви було повернено приміщення Свято-Покровського собору, переданого міськрадою у жовтні 1938 р. Вінницькому обласному архівному управлінню в зв'язку з його розширенням [4]. Те, що із обладнаних в храмі архівосховищ терміново доводилося забрати значну кількість документів, розмістити які фактично не було де, до уваги не бралося.

До кінця року архів видав 34 довідки - переважно відповіді на запити німецьких властей та обласної управи. Німці цікавилися будівництвом мостів через р. Південний Буг, електростанції, мережею водоводу та каналізації Вінниці, навчальними закладами міста в дореволюційний та передвоєнний час, статутами Спілки мисливців та Спілки безбожників. Обласна управа виявила інтерес до податкових документів та роботу держбанку [5].

На початку 1942 р. увага до архіву з боку місцевої української адміністрації зросла ще більше. Від архіву вимагалися щомісячні плани та звіти про роботу.

У січні того ж року з'явився документ, що стосувався не лише діяльності історичного архіву, але й спроби організувати архівну справу на Вінниччині - так звана обов'язкова постанова Вінницької обласної і міської управ "Про охорону архівних матеріалів" за підписами керівника обласної управи Бернарда, керівника міської управи Севастьянова та завідувача обласним історичним архівом Глазиріна.

В документі йшлося про те, щоб з метою охорони архівних матеріалів "зобов'язати всіх керівників обласних установ, навчальних закладів, директорів заводів, фабрик", керівників колгоспів, організацій "негайно влаштувати в себе в установах архіви, куди здавати всі закінчені виробництвом і непотрібні для довідок справи та книжки, що згодом можуть мати важливе історичне і довідкове значення". Пропонувалося "керівникам всіх районів Вінницької області звернути пильну увагу на районові архіви (якщо вони маються) і збереження в них справ, а також на необхідність негайної організації районових архівів і здачі до них справ всіх виробництв". "…Про організацію архівних частин в установах і осіб, на яких покладена буде архівна робота, треба негайно сповістити в Вінницький обласний історичний архів" (Український проспект, буд. № 21/23)" [6].

Це стосувалося і майбутніх районних архівів.

Документом встановлювалася "судова відповідальность" "за псування і знищення архівного матеріалу" як за знищення державного майна", а нагляд за виконанням даної постанови покладався на Вінницький обласний історичний архів, а також на членів Української Служби Праці, як міської, так і районової" [7].

Додатком до постанови була детальна інструкція (на 5-и машинописних аркушах) про порядок оформлення та здачі в архів документів організацій і установ. За змістом вона нічим не відрізнялася від аналогічної, що діяла в радянські часи.

У березні 1942 р. це правове поле доповнила ще одна "обов'язкова" постанова цього разу Вінницької міської управи. І теж під назвою "Про охорону архівних матеріалів". Положення, що містилися в ній, повністю повторювали основні вимоги цитованого документа, прийнятого в січні на вищому рівні. Її поява очевидно диктувалася зміною статусу обласного архіву - тепер він називався Вінницьким міським історичним [8].

Однак, незважаючи на загалом добрі наміри, обидві постанови так і не були реалізовані.

Документи, які спускалися тоді німецькими властями, стосувалися нових умов трудової участі робітників підприємств і установ на окупованих територіях, і повністю поширювалися й на архівних працівників, що, зокрема, підтверджує наказ від 2 квітня 1942 р. по Вінницькому міському історичному архіву: "Доводжу до відома і точного виконання розпорядження німецького рейхскомісара про працю. З 1-го квітня ц. р. на терені України, завойованою німецькими військами, вступають у силу, в межах, де організована німецька цивільна влада, такі правила про службу:

  1. Всі робітники і службовці діляться на 8 трудових груп.
  2. Місячна зарплата встановлюється від 280 і до 1200 крб.
  3. Робочий час становить 48 годин на тиждень.
  4. За роботу понад 48 годин можна видавати нагороду в розмірі 1/200 місячної зарплати.
  5. Допускається для поправлення здоров'я відпустка в розмірі 6-и робочих днів при умові роботи не менше одного року…" [9].

Інший наказ по архіву (від 27 червня 1942 р.) фіксував, що відповідно до розпорядження міського штадтскомісара "початок робочих годин в архіві встановлюється з 7 год. ранку до 13.30 з перервою на сніданок з 13 год. до 13.30.

В суботу робота закінчується в 12 год. 30 хв." [10].

Заробітки архівістів були невисокими, лише дещо перевищували мінімальний рівень. Слід також відмітити, що штат працівників архіву постійно скорочувався і на кінець існування окупаційного режиму становив 2 чол. - зав. архівом та сторож (він же архіваріус).

Інтерес до архіву з боку німецької окупаційної влади почав проявлятися з липня 1942 р. Тоді в міському історичному архіві побував генеральний директор німецьких архівів доктор Вінтер. Незважаючи на те, що архівна установа потребувала серйозного капітального ремонту, високопоставлений керівник визначив, що "в порівнянні з іншими архівами в Україні вона перебуває в доброму стані", що "за важливістю документів, які зберігаються в архіві і які в окремих випадках мають історичне значення, Вінницький архів повинен називатись не міським архівом, а державним і повинен адміністративно підпорядковуватись рейхскомісаріату" [11].

Доктор Вінтер також дозволив керівнику архіву К. Глазиріну "продавати акти (справи), відібрані в часи більшовиків на макулатуру". У той же час попередив, що "продаж майбутніх (нових) справ кожного разу повинен вестися з його дозволу" [12].

Крім доктора Вінтера, у 1942 р. архів відвідали референт відділу преси і культури генералкомісаріату "Житомир" Ейхенгаген (у жовтні), науковий співробітник Магдебургського інституту права доктор Клейн (6 листопада), в 1943 р. - Вінницький гебітскомісар Маргенфельд разом із оберінспектором генералкомісаріату "Житомир" Нолтінгом (у квітні), радник німецьких державних архівів доктор Беймс (у червні), делегація кореспондентів німецьких газет та працівники міністерства пропаганди рейху на чолі з доктором Куртцом (у липні).

Остаточно німецька окупаційна влада встановила свій контроль над Вінницьким міським архівом у червні 1943 р. Якщо до цього часу він функціонував за правилами, встановленими українською адміністрацією, то відтепер правове поле суттєво змінилося: архів було включено до мережі державних архівів рейху, підпорядковано крайовому управлінню архівів, бібліотек і музеїв з центром у Києві. 1 липня 1943 р. на підставі розпорядження даного адміністративного органу архів перейменовано у Вінницький обласний архів, а з 5 жовтня 1943 р. - в окружний. Впроваджено нові нормативи його діяльності. З 2 червня 1943 р. цю діяльність регламентували уже "Правилами внутрішнього розпорядку роботи працівників обласного архіву" - наскрізь проникнутій нацистською ідеологією документ.

Основні положення, що містились у ньому, були такими:

  1. Керівник архіву відповідає за добросовісне виконання роботи персоналу ввіреного йому закладу - архіву, за точне дотримання робочого часу, передбаченого вищими адміністративними закладами (генералкомісаром, гебітскомісаром, штадтскомісаром) і за виконання їх постанов. Особи, які працюють ліниво, не виконують своїх обов'язків, повинні бути названі вищестоящому адміністративному закладу на предмет їх звільнення або переводу на іншу посаду.
  2. Завідуючий архівом зобов'язаний доповідати у письмовій формі про всі несправності архівних приміщень, котрі становлять загрозу збереженню матеріалів архіву. Він же відповідає за охорону свого закладу (надійні замки, протипожежні заходи). Для забезпечення протиповітряної оборони в архіві необхідно облаштувати ящики з піском і резервувари з водою…
  3. Вхід в приміщення архіву дозволяється лише службовцям архіву та представникам вищих адміністративних установ. Сторонні особи (наймані робітники) мають право працювати в приміщенні архіву тільки в присутності співробітника архіву.
  4. Опрацювання архівних документів необхідно здійснювати дуже ретельно та інтенсивно, щоб вони могли якнайшвидше використовуватись для адміністративної та наукової роботи. Матеріали слід розміщувати в окремих папках. Порядок реєстрації архівних матеріалів, встановлений до 1941 року, поки що залишається в силі. Всяке ухилення від нього повинне бути спершу дозволене крайовим управлінням архівів, бібліотек і музеїв.
  5. Списки фондів і описи необхідно ретельно зберігати у спеціально облаштованому місці. Відсутні та вивезені більшовиками списки і описи необхідно відновити на основі наявних матеріалів. Терміново необхідні описи фондів радянського часу (так званого революційного архіву) і всі акти, що стосуються фольксдойче. Копії готових списків фондів повинні здаватися в крайове управління архівів, бібліотек і музеїв.
  6. В обов'язок керівника архіву входить виявлення архівних справ царського та радянського часу, де б вони не були  [і доставка їх в архів]…
  7. Архівні матеріали, книги, меблі та інше майно може передаватись іншим закладам лише на підставі письмового дозволу крайового управління архівів, бібліотек і музеїв. Кожен архів повинен мати точний список інвентаря.
  8. Продаж архівних матеріалів на макулатуру можливий лише з письмового дозволу крайового управління архівів, бібліотек і музеїв. Разом із заявою про продаж необхідно подавати списки чи описи документів, визначених для "переробки".
  9. Керівник архіву може видавати довідки на основі архівних документів німецьким і українським приватним особам, наскільки довідки стосуються особистих і сімейних справ прохача (напр., акти громадянського стану, копії свідоцтв і т. п.). Інші дані можуть надаватись німецьким приватним особам чи українському управлінню лише з дозволу вищої адміністративної установи. За довідки, що видаються приватним особам, сплачується гербовий збір, а саме: за заяву на довідку - 5 крб., при отриманні довідки за кожну копію з архівних документів - по 5 крб., при безрезультатному пошуку - 5 крб. Якщо пошук вимагає багато часу (більше 1,5 години), то плата за кожну копію підвищується на 5 крб. за кожні наступні півтори години.
  10. Німецькі та українські приватні особи допускаються до перегляду документів у читальному залі архіву, якщо ця робота наукова чи в інтересах німецької громадськості. Письмова заява про користування читальним залом повинна мати дозвіл вищого адміністративного закладу. В заяві необхідно вказувати громадянський стан (ім'я, по батькові, прізвище, рік, соціальний стан, місце роботи), тему досліджень і мету знайомства з матеріалом. При цьому документи більшовицьких закладів та заходів, а також документи, в яких присутній більшовицький світогляд, не можуть бути доступними для українських приватних осіб. Перегляд архівних документів здійснюється безкоштовно. Відвідання архіву дозволене лише в час його роботи і в присутності співробітника архіву. Необхідно вести запис відвідувачів та реєстрацію виданих їм справ. У разі бажання українців (в тому числі й службовців архіву) здійснити на основі архівних досліджень публікації, необхідний дозвіл крайового управління.
  11. Німецькі заклади й уповноважені особи - при наданні їм письмових повноважень цих закладів - мають повне право переглядати документи та отримувати необхідну інформацію. Представникам українського управління необхідно мати дозвіл вищестоящої адміністративної установи на право ознайомлення з документами архіву.
  12. Архівні документи можуть видаватись у тимчасове користування на підставі письмової заяви і відповідного дозволу: закладам рейхскомісара України, генералкомісаріатів, гебітскомісаріатів, штадскомісаріатів; іншим німецьким закладам - у межах рейхскомісаріату - лише з дозволу вищих адміністративних установ…
  13. Гроші за гербовий збір перераховуються в кінці кожного місяця вищестоящому закладу.
  14. Листування з крайовим управлінням архівів, бібліотек і музеїв здійснюється через вищі адміністративні установи" [13].

Вартий уваги ще один документ, в якому йдеться про плани гітлерівських загарбників - намагання окупаційних властей зосередити в обласному архіві найцінніший документальний масив зі всієї Вінниччини, - доповідна записка К. Глазиріна оберштадсінспектору Вінницького гебітскомісаріату, датована 5 червнем 1943 р.:
"Повідомляю, що радник Державних Архівів доктор Бейме, який інспектував Вінницький обласний архів, запропонував мені:

  1. Отримати від Вінницького гебітскомісаріату посвідчення на право вилучення із всіх закладів міста та області архівних справ з метою концентрації їх в обласному архіві і
  2. щомісячно, не пізніше кожного 26 числа, доповідати в крайове управління архівами через канцелярію Вінницького гебітскомісаріату про роботу архіву та його потреби" [14].

Домогтися наміченого німецькій окупаційній владі, як і раніше маріонетковій українській адміністрації, не вдалося. До архіву надійшли лише документи з Вінницької психоневрологічної лікарні та 216 церковних книг із Вінницького крайового музею [15].

А тим часом становище на Східному фронті складалось уже не на користь гітлерівців. Їхні військові невдачі негативно позначились на діяльності архіву - архівістам постійно доводилось поступатись місцем іншим організаціям. Так, у жовтні 1943 р. за розпорядженням Вінницького гебітскомісара від архіву забрали дві кімнати для розміщення бібліотеки евакуйованого із Києва краєзнавчого інституту, при цьому""...свої справи  [архівісти] тимчасово складали у підвалі та на підлозі"  [16] (наступного місяця все бібліотечне майно переміщено із Вінниці в Краків). В листопаді після пожежі в педінституті до приміщення архіву перемістився німецький відділ пропаганди. При цьому знову були зайняті згадувані 2 кімнати, а також і архівосховище, в якому довелось розібрати стелажі та всі справи винести на коридор  [17].

Крім того, головне архівосховище, а також підвал зайняли під розміщення майном однієї з німецьких військових частин ("…доступ в це сховище для службовців архіву припинився…")  [18]. В грудні в архіві розмістилась ще й редакція евакуйованої із Харкова газети "Нова Україна"  [19].

До всього, будинок архіву сам перебував в аварійному стані, що підтверджував у листі від 19 грудня 1943 р., адресованому крайовому управлінню архівами, бібліотеками і музеями, К. Глазирін: "На основі пункту 2-го "Правил внутрішнього розпорядку в обласних архівах" маю честь донести крайовому управлінню, що будинок, у якому розміщується Вінницький обласний архів, перебуває в загрозливому стані" [20].

Та окупантам було уже не до архіву.

У березні наступного 1944 р. Червона Армія звільнила Вінниччину від нацистських загарбників.


1 Державний архів Вінницької області, ф. Р-649, оп. 8, спр. 8, арк. 2.

2 Там само, ф. Р - 1336, оп. 1, спр. 1, арк. 2.

3 Там само.

4 Там само; спр. 68, арк. 21.

5 Там само; спр. 13, арк. 3

6 Там само, спр. 1, арк. 1.

7 Там само.

8 Там само; спр. 22, арк. 4.

9 Там само; спр. 2, арк. 15-16.

10 Там само; арк. 21.

11 Там само; спр. 44, арк. 1.

12 Там само; спр. 27, арк. 2.

13 Там само; спр. 22, арк. 6-10.

14 Там само; спр. 27, арк. 6.

15 Там само; спр. 45, арк. 13 зв.

16 Там само; арк. 17.

17 Там само; арк. 18 зв.

18 Там само.

19 Там само; арк. 20.

20 Там само; спр. 27, арк. 23 зв.

На початок

Гурбова Людмила

ТЕМАТИЧНІ ПЕРЕЛІКИ З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН КРИМУ -
ОСНОВА ДЛЯ СТВОРЕННЯ АВТОМАТИЗОВАНОЇ ЛОКАЛЬНОЇ БАЗИ ДАНИХ РЕТРОСПЕКТИВНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Серед інформаційних документів, що створюються в державних архівах, істотне наукове і суспільне значення мають тематичні переліки документів. Для Державного архіву Криму характерно створення анотованих тематичних переліків за заголовками справ із зазначенням їх дат і пошукових даних незалежно від їх фондової належності як на замовлення установ, організацій, так і з ініціативи архіву. Однозначно назвати вже створені переліки просто переліками заголовків справ не можна. Тематика визначала включення в них і окремих документів. Схема побудови всіх переліків - хронологія подій з певної тематики в межах фонду й опису. В даний час створені переліки:

"Кримські вірмени" (1996), "Німці-меноніти Таврійської губернії" (1997), "Греки в Криму" (1999), "Німецьке населення Таврійської губернії" (том І, Одеса, 2000).

Основною причиною укладання тематичних переліків з історії національностей, що населяють Крим, є актуальізація документної інформації, що міститься в документах, надання її широкому колу дослідників, використання її як для потреб держави, так і окремих громадян. При створенні переліків зверталася увага на те, що користуватися ними, крім архівних працівників, будуть певні категорії дослідників. Одночасно враховувалися і суспільні потреби.

Створення тематичних переліків з історії національних меншин Криму відбувалося поетапно:

Важливим моментом у створенні переліків було включення усіх видів робіт до річних планів роботи архіву на виконання рішення колегії Головархіву України від 19.11.97 "Про заходи державних архівних установ по реалізації Указу Президента України "Про основні напрямки соціальної політики на 1997-2000 роки" і постанов кабінету Міністрів України від 02.04.98 № 422 "Про заходи щодо реалізації в 1998-2000 роках основних напрямків соціальної політики" і Ради міністрів АРК з даного питання. До постанови Ради міністрів АРК були включені пункти:

Під час підготовки кожного переліку виникали свої проблеми і труднощі - у пошуку даних, визначенні обсягу анотації, виборі найінформативніших фондів і справ, складанні текстів. Проблемою для вітчизняних замовників була оплата проведених робіт, видання переліків, тобто не завжди були фінансові ресурси. Для закордонних - вимоги наших митних, банківських структур.

Практика показала, що створення тематичних переліків насамперед, повинно бути замовленим. Архіви, при всій готовності дати базу даних для переліку, не зможуть профінансувати його видання. Хоча саме пропозиції архіву про створення тематичних переліків з історії національних меншин у Криму послужили причиною виділення фінансових засобів на придбання комп'ютерів. І це означає, що вже зараз ми переходимо від традиційних форм створення тематичних переліків до створення локальних баз даних. Хоча це поки що охоплює тільки одну функцію - видавничу. Це дозволило вносити доповнення, зміни, редагувати внесені зведення, розробити форму переліку, хоча її основу склали традиційні, але необхідні для пошуку елементи: номер фонду, назва фонду, номер опису, номер справи, заголовок, дати справ, анотації. При цьому для кожного переліку застосовувалася і структура, узгоджена з замовником, але з урахуванням включення всіх пошукових даних, необхідних для дослідницької роботи в архіві.

Форма переліку "Німецьке населення Таврійської губернії" - номер опису, порядковий номер справи, заголовок справи, крайні дати, обсяг справ, анотації.

Форма переліку "Греки в Криму" - назва фонду, номер фонду, номер опису, крайні дати, заголовок справи, номер справи, номер аркуша.

Для переліків "Німці-меноніти в Таврійської губернії", "Кримські вірмени" була використана типова форма з Правил роботи держархівів СРСР, М., 1984 р.

Терміни підготування кожного переліку обговорювались із замовником, але в ході роботи при виявленні додаткової інформації змінювалися з урахуванням обсягів робіт. Загалом, усі моменти щодо виявлення ретроспективної інформації обумовлювались в угодах. Найрезультативнішим стало співробітництво архіву з німецьким товариством німців Криму "Відергебурт", а потім із Геттінгенським інститутом Німецьких і Східноєвропейських досліджень ФРН (1997 р.).

Спільно був виданий перший том анотованого переліку "Німецьке населення Таврійської губернії", до складу якого ввійшли справи двох фондів: "Канцелярія Таврійського губернатора" 1803-1917 р. і "Таврійського губернського правління" 1803-1917 р. Спочатку передбачалося видати один том, але в ході роботи був виявлений великий пласт документів, що не могли бути не включеними до переліку. Анотування справ склало додатковий обсяг робіт, але в результаті створився інформативний перелік, призначений і для довідкової, і для дослідницької роботи. Позитивним моментом є створення покажчиків до переліку: іменного, етногеографічного; список скорочених слів, одиниці мір і їхній переклад у сучасну систему вимірів, перелік планів і креслень. Передмова до першого тому переліку докладно дає описання складу справ, включених до нього, а також екскурс за структурою Канцелярії Таврійського губернатора (ф. 26) і Таврійського губернського правління (ф. 27), компетенції їхніх відділень і столів. За темою дослідження виявлені, вивчені, проанотовані і включені в І том 234 справи з ф. 26; 2716 справ із ф. 27.

До переліку також включені заголовки, крайні дати й обсяг утрачених справ.

Важливим моментом у підготовці переліку було редагування заголовків. Вони давалися за описом без змін, але з виправленням явних помилок і в сучасній орфографії. Проте, написання імен і по батькові, що мали до революції іншу традицію написання, збережено. До окремих заголовків складені пояснювальні заголовки, виділені курсивом. Крайні дати справ здебільшого визначені на підставі вивчених документів, у деяких випадках дані за архівним описом. Всі дати наведені за старим стилем. Обсяг справ вказаний переважно результатами перевірки нумерації.

Анотації містять стислий зміст документів із вказівкою автора й адресата, наведені варіанти написання прізвищ російською і німецькою мовами. Основна група анотованих документів складає листування, зведення про придбання казенних земель для поселення колоністів у Таврійської губернії, поділи і межування земель, зміну віросповідання та ін. Проте, через великий обсяг робіт у цілому, окремі справи з великим обсягом аркушів і поіменними списками були проанотовані тільки за видами документів. Прізвища й імена не виносились у заголовки. Приклад - "Про прибулих і іноземців, що вибули", "Справа по збиранню зведень про осіб, що клопочуться про прийняття в підданство Росії", "Про дозвіл австрійсько - і німецько-підданим повернутися на проживання з висилання, а також мешкати в Таврійської губернії". Фінансування поліграфічних робіт проводилось німецькою стороною.

Для створення переліку "Греки в Криму" через Кримське грецьке товариство був встановлений зв'язок із Центром дослідження і розвитку грецької культури Причорномор'я (м. Салоніки, Греція) й укладений договір. Роботу з виявлення справ і документів проводили працівники архіву; добір їх для включення в перелік і комп'ютерний набір переліку - представник Центру в Криму. Перелік не виданий, а поданий в електронному вигляді, роздрукованим примірником і на мікроплівці. Результат роботи над даним переліком - це замовлення копій документів для створюваного Архіву грецької діаспори Причорномор'я в м. Салоніки. Коло користувачів переліком і копіями документів був визначений в угоді. До даного переліку було включено відомості з 46 фондів за 1803-1959 роки. Анотації давалися стислі, уточнені. У повному обсязі в переліку подані справи п'ятьох фондів: Канцелярія Феодосійського градоначальника, Карасубазарська міська ратуша, Старо-Кримська міська ратуша, Керч-Єнікальська міська дума, Ялтинська міська управа. У даному випадку названі фонди найповніше відбивають історію греків Криму, їх місця розселення, проживання в Криму.

Ідея створення переліку "Німці-меноніти в Таврійської губернії" була спільна з Центром з вивчення менонітського братства м. Фресно (Америка).

У ході роботи над переліком "Німецьке населення Таврійської губернії" склалася доцільність виділення в самостійний перелік справ про німців-менонітів, а з боку менонітів, що переселилися в Америку на початку ХХ ст. і, переважно, у 1930-ті роки, стали надходити запити. Договір був укладений із Центром, що профінансував усі роботи щодо переліку.

Особливістю даного переліку є його постійне поповнення, тому що робота з виявлення інформації про німецьке населення продовжується дотепер. Перелік поданий Центру в трьох машинописних примірниках. Зворотній зв'язок або наслідок створеного переліку - щорічне замовлення копій документів, відвідини нащадками менонітів місць проживання їхніх предків в Криму і Запорізькій області.

Найбільше удосконалення в упорядкуванні переліку виявилося у визначенні і віднесенні до менонітів німців за прізвищами в справах, де меноніти не були виділені, а перелічувалися в одному списку з німцями - лютеранами. Для упорядкування даного переліку знадобилось і вивчення менонітського руху.

Тематичний перелік "Кримські вірмени" був першим серед підготовлених переліків за замовленням Кримської асоціації національних товариств. Кримське вірменське товариство профінансувало всі роботи, але дотепер не видало отриманий перелік, як передбачалося перед початком роботи. Для підготовки переліку визначені 15 фондів архіву: Известия Таврической ученой комисии, Довідкові книги по Сімферополю за 1911, 1913 роки, газета "Червоний Крим" за 1921-1941 роки. Усього до переліку включено 179 заголовків. Анотації в даному переліку не складалися.

Відмінністю даного переліку є те, що на 90% його заголовки - це назва документів і їх зміст, а не справ, тобто у формі самого переліку використана графа зміст документів. Основне призначення даного переліку - довідкова робота, генеалогія, власність вірменської релігійної общини, дослідження з історії кримських вірменів.

Підготовлені за попередній період тематичні переліки, а також наміри архіву продовжувати роботу з історії національностей, що мешкали і мешкають у Криму в даний час - це створення повноцінної джерельної бази з актуальної для Криму проблеми - його богатонаціональності, розвитку кожної національної культури й укладу життя окремо й у цілому економічного, політичного, соціального життя Криму.

На початок

Каплин А.Д.,
к.и.н., доц.

Изучение отечественной общественной мысли 19 в.: проблемы методологии и терминологии

Постижение народом (и профессиональными историками как органической его части) истории своего Отечества - это не только её изучение, понимание, но и преподавание, верное, чуткое, живое усвоение. Истинное же изучение невозможно без обращения к архивам. Здесь историк сразу приобщается к такой методологической проблеме как соотношение понятий "архивный документ" и "исторический источник". В этом случае не обойтись без обращения к архивной терминологии, которая, являясь частью архивного терминоведения, напрямую связана с терминологией исторической.

П.А. Флоренский в "устроении терминологии" видел даже "суть науки". Всякую науку он понимал как систему терминов. И "слово, ходячее и неопределённое, выковать в удачный термин", для П.А. Флоренского, и значило решить поставленную проблему [1]. Не преувеличивал ли он в данном случае значение терминологии? Отнюдь. Ведь сама сущность терминологии восходит к религиозному осмыслению жизни. И в самом термине "термин" заложен первичный сакраментальный смысл.

Совершенно очевидно, что без серьёзной методологической подготовки историк не в состоянии установить иерархию ценностей, значение фактов, событий, понять сущность процессов. Всё это требует ясности мыслей. В противном случае для нас многое останется непостижимым или будет продолжать оставаться в самом превратном виде. Особенно это относится к истории общественной мысли. И даже, на первый взгляд, более понятная и доступная отечественная мысль относительно недалёкого прошлого становится по смыслу не такой близкой и понятной, какой вполне реально можно было бы её осознавать.

В данной статье (указав на области соприкосновения, пересечения, взаимопроникновения исторической науки, учебного процесса, методологии и архивоведения) мы обратимся к рассмотрению общественной мысли 19 века как предмету необычайной важности. Неудивительно, что крупнейший культуролог конца прошлого столетия А.В. Михайлов подчёркивал, что 19 век не только оказался "в наименьшей степени изучен", но "ещё вернее сказать - освоен нашим научным сознанием", а потому: "несмотря на груды собранных фактов и целую историю своего осмысления, этот век выглядит как самое важное и первостепенное по своей значимости поле культурно-археологических исследований, где надо всё только начинать ставить на место (в наших же головах) и где (вопреки представлениям некоторых) совершенно невозможно что-либо исправить простой перестановкой ценностных акцентов и изменением преференций,- нет, совершенно явным образом, перед нами громадный и даже "почти не початый" материал истории культуры, который, в самой лучшей русской традиции, требует к себе целостного и комплексного подхода, некоторой всеохватности, цельности и пр." [2].

Итак, по А.В. Михайлову, "надо всё только начинать ставить на место" и не где-нибудь в энциклопедиях, справочниках, учебниках, на архивных полках (заметим, что и здесь всюду - "надо"), но прежде всего -"в наших же головах". А это уже, сухо выражаясь, дело методологии. А последняя есть не что иное как учение о путях познания. Но познания не вообще. Ведь ещё древние говорили, что многознание уму не научает. Знание-то в конце концов может быть и душевредным, и даже погибельным. Наука же призвана стремиться к истине. А к ней не могут привести ложные пути, выбранные из ложных целей, мотивов и побуждений. Оказывается, что даже таким нужным занятием, как "перестановка ценностных акцентов" и то "совершенно невозможно что-либо исправить".

Ибо перед историками и современным общественным сознанием "почти не початый" материал истории культуры. Не сгустил ли краски ныне уже покойный А.В. Михайлов? Попробуем вкратце попытаться найти некоторые подходы к ответу.

В постсоветский период немало было сделано нужного и полезного как в области собственно исторических исследований, так и в архивоведении. Но наряду с этим старые проблемы вовсе не исчезли, а стали ещё более злободневными, требующими своего вдумчивого осмысления. Так, отбросив, отодвинув, осудив и как будто отказавшись от марксизма с его воинствующим атеизмом (безбожием или человекобожием), многие исторические исследования общественной мысли 19 в. остались верными прежним принципам (ложно понятой партийности, экономическому детерминизму и т.д.), методам и многим другим небезобидным явлениям прошлых десятилетий. Правда, всё это сегодня уживается с явлениями относительной новизны.

Уже осуществлены немалочисленные попытки вместо марксизма взять на вооружение методологические подходы французской школы "Анналов", как наиболее подходящие для исследования отечественной общественной мысли. Нельзя не заметить, что порой это сочетается с таким явлением как неоязычество, что вообще трудно объяснить в начале третьего тысячелетия по Р.Х. Подобное сочетание, в свою очередь, не может не отразиться и на архивных поисках, когда из богатейшего наследия отечественной общественной мысли многое (и многие) остаётся просто не востребованным. Недаром М.М.Бахтин за десятилетия до сегодняшних реалий счёл нужным подчеркнуть: "мы обедняем прошлое и не обогащаемся сами. Мы задыхаемся в плену узких и однотипных осмыслений"  [3].

Так, на страницах современных светских научных сочинений практически невозможно встретить даже упоминания о таких высокообразованных, прекрасных знатоках не только религиозной, но и светской истории и общественной мысли как митрополиты Филарет (Амфитеатров) и Макарий (Булгаков), архиепископы Амвросий (Ключарев), Димитрий (Муретов), Иннокентий (Борисов), Никанор (Бровкович), Филарет (Гумилевский) и др. Именно Харьковскую епархию возглавлял в 1835-1840 гг. ныне причисленный к лику святых архиеп. Мелетий (Леонтович). Ссылки на то, что наследие митр. Евгения (Болховитинова) уж никак нельзя считать незнакомым для любого мало-мальски сведущего историка является слабым утешением. Речь должна в данном случае идти и о трудах святителей, и о их подходах к осмыслению исторического процесса. А последнее вытекало из их православного, святоотеческого отношения к земной истории.

Причём современным специалистам предстоит обратиться и ко многим другим забытым исследователям прошлого, уже сделавшим многое в понимании наследия проницательнейших архипастырей. Приведём один пример. Практически нигде в историографических трудах не упоминается имя магистра Казанской духовной Академии Н.И. Полетаева. А ведь его сочинения ("Труды митрополита киевского Евгения Болховитинова по истории русской церкви", "Очерк внешних условий развития русской историографии в начале Х1Х стол.", "Разработка русской исторической науки в первой половине Х1Х века" и др.), как и труды многих других основательно подзабытых историков могут внести в наше понимание отечественной мысли и трезвость, и ясность.

Методологическая неопределённость многих современных исторических исследований по общественной мысли не позволяет обратить внимание на богатейшее наследие богословской и церковно-исторической мысли и других представителей 19 в. Достаточно лишь назвать целую плеяду учёных Киевской духовной академии (П.Д. Юркевича, В.З. Завитневича, В.Ф. Певницкого и др.). Здесь для историков-архивистов открывается обширное поприще замечательных открытий. Обратимся к общеизвестному факту происхождения Н.И. Костомарова из Воронежских краёв. Но ведь его земляком и почти ровесником был не менее замечательный (скорее даже - более) религиозный мыслитель В.И.Аскоченский (1813-1879), преподававший в Киевской духовной академии, многие десятилетия сознательно подвергавшийся самой изощрённой, недобросовестной критике и просто клевете.

Значительный пласт архивных материалов свидетельствует и о других виднейших представителях общественной мысли 19 в. Так, хранящийся в Киеве богатый архив крупнейшего философа 19 в. Н.Н.Страхова позволит более детальнее представить характер философствования той эпохи. Совершенно очевидно, что и наследие такого великого православного писателя, каковым, без сомнения, был Н.В. Гоголь, требует и более бережного, и более объективного и доброжелательного отношения.

На последнее хотелось бы обратить особенное внимание. Именно этого зачастую и не хватает исследованиям по отечественной общественной мысли 19 в.

Именно методологическое основание (принципы и основанные на них методы, как истинные пути познания) и определяет конечный результат исследования, его истинную плодотворность и ценность. 19 век и здесь нам даёт немало полезных примеров среди светских историков, не имеющих в потомках не только объективных исследователей, но даже и просто доброжелательных читателей. Вспомним хотя бы такого замечательного историка, каковым был профессор Харьковского и Новороссийского университетов В.К.Надлер, автор одного из самых значительных исследований по первым десятилетиям 19 века  [4].

Сказанное выше позволяет сделать вывод о том, что сознательное (как и отчасти извинительное бессознательное) невнимание к объективно существующему объекту исследования, делает знание общества лишённым истинного предметного содержания или, как выразился И.А. Ильин, "беспредметно-неопределённым, и, в смысле истины, бесплодным состоянием души, т.е. незнанием". По И.А.Ильину, "познающая душа должна предоставить свои силы и средства предмету; это необходимо для того, чтобы принять в себя его содержание, дать ему осуществиться в себе. Предмет должен как бы прозвучать своим содержанием в познающей душе; высказаться в ней" [5].

Однако предмет (в виде обширнейшего наследия отечественных мыслителей ) так зачастую и не допускается самими исследователями не только до души (а то, что нами упомянуто выше даже при чрезмерной критичности трудно назвать душевредным), но и до ума, даже до внимания. В итоге историки и не обогащаются сами, и не вводят в рамки общественнообсуждаемых проблем многое из того, что является и исторически интересным, и непреходящим. И архивное терминоведение может здесь сыграть очень важную роль, если помнить о религиозном происхождении термина как пограничного стража, хранящего духовный смысл истории. И здесь нам, действительно, могут помочь те учёные, выводы которых порой применяются явно не кстати.

М.Блок, уделяя серьёзное внимание исторической терминологии, предупреждал и об отрицательных сторонах перенесения лексики источников в последующие научные разработки [6]. Сочувствуя и отчасти поддерживая подобный подход, тем не менее следует сказать, что и отказ от терминологии исторических источников может привести (а в случае с общественной мыслью Х1Х в. неизбежно приводит) к духовной подмене, коренным образом изменяющей смысл исторического процесса. Например, разве можно передать явно духовнообеднённым языком начала третьего тысячелетия всю глубину, красоту и основательность проповедей арх. Иннокентия (Борисова) или сочинений арх.Никанора (Бровковича)? Ответ очевиден. Ибо язык, по слову И.В. Киреевского, есть не что иное как "прозрачное тело духа", в "переливчатом" смысле которого, должно отзываться "каждое дыхание ума" [7].

Современный историк, оставаясь "проводником народного самопознания" (И.В.Киреевский), безусловно, должен быть очень чутким и внимательным к языку исторических источников, исторической терминологии истекших столетий. Современное архивное терминоведение, включая в себя, как неотъемлемое право и терминотворчество, в то же время может немало полезного почерпнуть и в истории, практике архивного дела Х1Х столетия во всём его объёме.

В конце концов, (невостребованное доселе во всей своей полноте) наследие отечественной общественной мысли Х1Х в. окажется великим пособием и в преподавании истории на всех стадиях формирования и развития само- и мировоззрения.


1 Флоренский П.А. Сочинения. Т.2. У водоразделов мысли. - М., 1990. -С.

2 Михайлов А.В. Рец.: Кантор В.К. В поисках личности: опыт русской классики // Вопросы философии. - 1995. - № 1.

3 Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М., 1986.

4 Надлер В.К. Император Александр I и идея Священного союза: В 5 т. - Харьков, 1886-1892.

5 Ильин И.А. Философия и жизнь // На переломе. Философия и мировоззрение. - М., 1990.

6 Блок М. Апология истории или ремесло историка. 2-е изд. - М., 1986.

7 Киреевский И.В. Полн. собр. соч. В 2 т. - М., 1911.

На початок

Кононенко Светлана

СОСТАВ И СОДЕРЖАНИЕ РОДОВОГО ФОНДА СИМИРЕНКО

С конца 1996 г. в госархив Черкасской области начали поступать из Канады от Татьяны Владимировны Симиренко-Торн, дочери известного помолога Владимира Львовича Симиренко, документы личного происхождения рода Симиренко. Кроме личного архива, были переданы также копии документов из архивных учреждений, в которых Татьяна Владимировна работала, собирая по крохам сведения по истории своего знаменитого рода.

На основе этих документов госархив сформировал родовой фонд, в котором насчитывается более 1 тыс. документов на бумажной основе на 5,5 тыс. листах, 1 позитив и 1 негатив микрофильма научной работы В. Л. Симиренко "Часткове сортознавство плодових рослин" на 1242 кадра, 702 фотонегатива и 318 фотопозитивов. В научно-справочную библиотеку архива поступили научные труды Льва Платоновича Симиренко "Помология", "Местные стародавние сорта плодовых культур Крыма", "Описательный каталог Плодового питомника". Среди научных трудов Владимира Львовича следует отметить монографию "Общий отчет по Млиевской садово-огородной станции", учебник для сельскохозяйственных вузов и профшкол "Плодовые ассортименты Украины", а также труды профессора социологии Алексея Владимировича - сына Владимира Львовича, и другие издания, которые сегодня стали библиографической редкостью.

Таким образом, госархив области обогатился уникальными документами о жизни и деятельности людей, о которых до недавнего времени мы почти не знали, разве что слышали о яблоках сорта "симиренка". Сегодня же из документов родового фонда можно узнать, что Симиренки - это промышленники, бизнесмены, известные ученые, меценаты. В документах отображена судьба крепостных графини Браницкой - Андрея Симиренко, его сына Степана и внука Федора, который, тяжело работая, не только выкупился, но и открыл вместе с тестем Торговую фирму "Братья Яхненко и Симиренко". На средства этой фирмы в с. Ташлик Смелянского уезда была построена первая в Украине паровая сахароварня, которую оснастили западноевропейским оборудованием. Спустя некоторое время были возведены Млиевско-Городищенский сахарный и машиностроительный заводы. На последнем из них были построены первые металлические паровые суда "Украинец" и "Святослав" (фотопозитивы с их изображением представлены в фонде). Архивные документы родового фонда свидетельствуют, что названные заводы на то время были невиданных размеров, при них был рабочий городок, где находились бесплатная больница на 150 коек, приходские и технические училища, воскресная школа, библиотека, открытые благодаря заботам и хлопотам Платона Федоровича Симиренко. Был в городке кроме церкви еще и театр. В учебных заведениях работали такие известные деятели, как этнограф, общественный деятель Петр Чубинский, ученый-правовед Александр Кистяковский и др.

В 1859 г. Млиев посетил Т.Г. Шевченко. Он побывал в школах, училищах, больнице, на заводе и был поражен тем, как все было устроено для блага рабочих. Результатом его встречи с Платоном Федоровичем Симиренко стало издание "Кобзаря" на средства последнего. Среди документов фонда - письма поэта Платону Федоровичу и титульный лист "Кобзаря" с надписью - "Издано на средства Платона Симиренко".

В разделе описи "Документы периода деятельности Федора Степановича Симиренко 1790-1867 гг.", кроме документов имущественно-хозяйственного и личного характера, представлены документы о сахарных заводах Торговой фирмы "Братья Яхненко и Симиренко", а в разделе "Документы Платона Федоровича Симиренко 1820-1863" - о деятельности Торгового дома, отчеты, баланс и ревизионный акт за 1867-1868 гг., опись сахарного завода в с. Русская Поляна Черкасского уезда за 1885 г., статьи, воспоминания о школах и училищах Млиева.

Документы фонда отражают жизненный путь Василия Федоровича Симиренко, неординарного человека, влюбленного в культуру своего народа. В течение 40 лет вкладывал в ее развитие десятую часть своих прибылей, а после его смерти было передано в ее фонд 10 млн. рублей.

Значительная часть документов фонда касается деятельности известных ученых-помологов - Льва Платоновича и его сына Владимира Львовича. Это прежде всего их научные исследования и труды, в том числе и последний труд Владимира Львовича "Часткове сортознавство плодових рослин", изданный после реабилитации Владимира Львовича в 1996 г.

Личные и биографические документы Льва Платоновича рассказывают, что он был народником, близко знаком с Андреем Желябовым, сослан в Сибирь, где пробыл 9 лет. В Сибири с разрешения полиции занимался садоводством, разрабатывал новые технологии выращивания плодовых деревьев, что позволило, к примеру, избежать их вымерзания зимой. Здесь же он встретил свою будущую жену Альбину Эмильевну Гружевскую, тоже находившуюся в ссылке за революционную деятельность.

Значительное количество документов располагают библиографическими сведениями о Льве Платоновиче. Это, например, его просьба о разрешении сдавать экзамены в Новороссийский университет и свидетельство о его окончании, телеграмма управителю садов Млиевского питомника, письмо об обстоятельствах его убийства в ночь с 5 на 6 января 1920 г.

По личным документам Владимира Львовича прослеживается борьба ученых генетиков, к которым он принадлежал, с "мичуринцами". Об этом свидетельствует выписка из стенограммы заседания Всесоюзного совещания по стандартизации ассортиментов, (20-26 декабря 1931г.), где выступал Владимир Львович; его письмо Николаю Ивановичу Вавилову от 21 января 1932 г., в котором Владимир Львович откровенно высказал свое мнение по поводу методов Ивана Мичурина.

Документы отображают и другие факты биографии Владимира Симиренко: его участие в первой мировой войне, многочисленных международных выставках, его работу как доцента Киевского политехнического института, профессора садоводства Уманского и Полтавского сельскохозяйственных институтов, директора Млиевской опытной садово-огородной станции и Центрального государственного плодового рассадника Украины, руководителя Всесоюзного научно-исследовательского института плодового и ягодного хозяйства.

Архивные документы рассказывают и о трагических днях в жизни Владимира Львовича, когда он стал жертвою двух необоснованных арестов и обвинений (1933 и 1938 гг.). После второго ареста на основании постановления прокурора СССР и НКВД СССР от 2 сентября 1938 г. в ночь с 17 на 18 сентября он был расстрелян, а реабилитирован только в 1993 г.

Привлекают внимание и творческие документы известного ученого-социолога, преподавателя университетов в Рено, Пенсильвании, Норидже Алексея Владимировича Симиренко. Это монографии, статьи, публикации по вопросам теории общественных наук, социальной структуры, этнических групп и наций.

Среди документов Татьяны Владимировны Симиренко-Торн интересны комментарии к документам фонда.

Личные документы отдельных представителей рода дополняют документы их жен.

В 2001 г. фонд пополнился документами еще одного представителя рода - Татьяны Львовны Михаэлис-Симиренко- дочери Льва Платоновича, которая работала учительницей иностранных языков в школах г. Киева и награждена за свой труд орденом В. И. Ленина.

В отдельных разделах описи выделены документы семей Хроналей и Яхненко - родственников Симиренко. Прежде всего, это их имущественно-хозяйственные и биографические документы, генеалогические сведения, письма, фотографии.

Неотъемлемой частью фонда являются документы других лиц, которые свидетельствуют о жизни и деятельности Симиренко.Это монографии, статьи, воспоминания друзей и близких знакомых, в том числе Ивана Белоконского, Александра Кистяковского, Павла Скачка.

Фонд богат фотодокументами.

В целом фонд составляют документы о жизни и деятельности 7 поколений и 12 представителей рода. Документы сгруппированы и описаны в соответствии с требованиями к систематизации документов родовых фондов, т.е. документы каждого представителя рода систематизированы по лицам и размещены в генеалогической последовательности. Материалы, относящиеся ко всему роду, размещены в начале фонда, фонд описан по единой классификационной схеме.

На початок

Нестерович Ю.В.
(Республика Беларусь)

О некоторых терминах в археографии

Точность формулировок при изложении фактического материала и концептуальных выводов проведённого исследования - один из показателей уровня исследования, позволяющий отличать специалиста от дилетанта. Терминология, используемая в археографии, если понимать под терминологией совокупность терминов, употребляемых в определённой отрасли знаний или области исследования, не замкнута относительно рамок археографической тематики, да и не может быть замкнута, поскольку археография - небольшая по исследовательским масштабам область исследований.

Вместе с тем, недостаточная упорядоченность и соразмеренность терминологии в археографии, смежных с ней дисциплинах, и в целом - в гуманитарной области исследований, вызывает неудобства при ознакомлении с материалом и концепциями, семантические противоречия, а также затруднения при выражении оценок вклада исследователей в приращении знаний. Термин "археография" употребляется для обозначения и специальной научной дисциплины, разрабатывающей методику публикации исторических источников и для обозначения производяящейся научно-публикаторской деятельности, и для обозначения результатов такой деятельности - публикаций и сборников исторических документов. Повсеместно распространённым в литературе по археографии и историографии является выражение "развитие археографии", когда под археографией понимается и дисциплина, и соответствующие ей деятельность и результаты её. Хотя достаточно употреблять термин "археография" только для обозначения дисциплины, а для обозначения иных предметов оптимально использовать термины, производные от этого- "археографическая деятельность", "археографическая публикация" и др.

Рассмотрим также приводимые отрывки высказываний современных белорусских археографов и историографов: "археографическим публикациям присущ классовый характер", "археографические издания и в настоящее время не утратили своего источниковедческого и информационного значения", без конкретизации - к каким именно археографическим публикациям относятся такие оценки. В 1-м из приводимых выражений (характеристик) термином "археографические публикации" обозначают содержание опубликованных документов и материалов, термином "классовый характер" - понятие идеологической направленности издания их, тогда как рассуждение следует вести о характере публикации, получаемой в результате отбора документов и материалов составителями и редакторами их издания, т.е. выражение недостаточно осмысленно, хотя оно и понимаемо. Во 2-м из приводимых выражений достаточно затруднительно понять,что обозначается термином "источниковедческое значение"; если трактовать его значение (смысл) буквально, то согласно этому получается, что публикации имеют научно-познавательную ценность при разработке методики изучения исторических источников, что неверно, т. к. они имеют, как правило, такую ценность для разработки методики публикации, а не методики их изучения.

Следует констатировать, что в целом,за некоторым исключением, в археографии языковые средства позволяют весьма однозначно излагать и понимать процессы и результаты исследования, а также разрабатывать программы практической деятельности (напр., точно установлены значения терминов и словосочетаний, иначе - однозначно используются термины и словосочетания: заголовок, заголовок документа, состав заголовка, сокращение заголовка, обозначение документа и др.), и не перегружены специальной терминологией.

На початок

Шинкаренко Олександр

НАУКОВО-ІНФОРМАЦІЙНА ЗНАЧИМІСТЬ СКЛАДАННЯ ПОКАЖЧИКІВ
ДО АРХІВНИХ ФОНДІВ НА ПРИКЛАДІ РОБОТИ З КОЛЕКЦІЄЮ КАРТ ТА ПЛАНІВ
ДЕРЖАРХІВУ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Державному архіві Херсонської області зберігається колекція карт та планів, яка налічує біля 2,5 тис. одиниць зберігання і охоплює період за 1782-1926 роки. Документи колекції є різними за походженням, але переважають ті, які колись належали Новоросійській, Херсонській, Таврійській губернським креслярням, казенним палатам, земельним установам та приватним власникам.

Картографічні матеріали охоплюють територію колишніх Вознесенського намісництва, Таврійської області та губернії, Новоросійської, Катеринославської, Херсонської губерній та Херсонського округу (з 1923 р.).

Біля половини карт виготовлено до 2-ї половини ХІХ ст.

Кілька років тому 595 одиниць зберігання потребували негайного ремонту. Тому разом з удосконаленням опису фонду були розпочаті ремонтно-реставраційні роботи частини карт і планів.

Оскільки користування цими документами повинно бути обережним, вирішили скласти покажчики до опису, які б найповніше відображали інформацію безпосередньо з карт та планів, щоб суттєво обмежити роботу з самими документами.

Складання покажчиків тривало 2 роки і вимагало від виконавця неабиякої наполегливості, особливо з географічними рубриками, бо, наприклад, 85 топонімів з назвою Іванівка необхідно було розвести територіально, так би мовити, надати кожному своє обличчя. Було складено 2 головних і 2 додаткових покажчики.

Відповідно до змісту фонду головними були визначені географічний та іменний анотовані покажчики спеціальної форми.

В географічному покажчику окрім назви наведена характеристика топоніму (село, річка, казенна стаття тощо), якщо вона змінювалась, то виносились всі варіанти за хронологією (економія, хутір, село тощо). Вказані окремо інші варіанти назви за абеткою, всі вони у відповідному місці покажчика відображені з посиланнями один до одного. Окремо наводиться назва за оригіналом відповідною мовою і додатково, там де це можливо, географічна назва згідно з адміністративно-територіальним поділом часів документа та сучасного. Якщо з різних причин це не можливо, вказується, біля якого відомого топоніму вона розташована.

У іменному покажчику виділені повні прізвища з їх варіантами в дужках, стан, звання, посада та статус особи за документом (наприклад, поміщик, орендар), окремо вказані крайні дати, згадки про особу в документі.

До додаткових покажчиків належить предметно-тематичний (звичайної форми) та алфавітний (осіб, які ці карти та плани створили або скопіювали).

В предметно-тематичному покажчику серед інших виділені установи (сенат, губернські правління, окружні суди, межові контори тощо), форми землеволодіння (дворянське, міщанське, селянське тощо), колонії (німецькі, болгарські тощо), зображення населених пунктів (міста, посади, села тощо), зміни в землеволодінні (відібрання земель у землевласника до державного майна, земельні реформи Олександра ІІ та Столипіна, розпродаж земель великими землевласниками). Окремо виділена рубрика "плавні Дніпра", де зібрана інформація за 200 років всієї величі південного Дніпра - заток, проток, лиманів, островів, рукавів, уступів, існуючих і давно зниклих з їх первинними та зміненими назвами.

За обсягом значно переважають перші 2 покажчики, які разом налічують більше 20 тис. географічних назв та імен.

Всі покажчики взаємопов'язані між собою та з описом, разом дозволяють не тільки раціонально використовувати документи, але й самі є базою для вивчення різної проблематики.

Зараз складається реєстр всіх карт і планів, що зберігаються в різних фондах держархіву. А наступним буде створення відповідного типу покажчиків до реєстру, куди вже зроблені покажчики увійдуть складовою частиною, що природно розширить їх науково-інформаційну базу.

На початок
На початок