Період так званої хрущовської "відлиги" розпочав новий етап у розвитку архівної справи України. Поворотним моментом у житті всієї країни став ХХ з'їзд КПРС. Заключна доповідь М.С. Хрущова "Про культ особи Й. Сталіна", - критика його діяльності, розпочала етап лібералізації та піднесення суспільно-політичного і культурного життя в країні. Це дало значний поштовх для розвитку суспільних наук в цілому і, зокрема, історії та архівознавства. Зросла зацікавленість дослідників до архівних документів. Перешкодою на їхньому шляху став обмежений доступ і засекречення значної кількості документів, а також відсутність в архівах розгалуженої системи науково-довідкового апарату (НДА), що значно ускладнювало пошук потрібних документів. Щоб подолати цей бар'єр, потрібно було кардинально змінити політику і в галузі архівної справи.
Зважаючи на численні звернення науковців та архівістів про необхідність змін, була створена спеціальна комісія при ЦК КПРС, яка підготувала постанову "Про заходи по упорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств", прийняту 7 лютого 1956 р. Радою Міністрів СРСР [1]. У ній відмічалося, що значна частина архівних документів необгрунтовано засекречена і не може використовуватися установами і відомствами та дослідниками. У багатьох архівах встановлено нічим не виправданий надзвичайно складний порядок допуску наукових працівників до роботи над архівними документами. Далі зазначалося, що широке використання архівних документів обмежується відсутністю в архівах, бібліотеках і наукових установах НДА, сучасної техніки відтворення документів за допомогою мікрофотокопіювання та читання мікрофільмів.
Дублюючи постанову центру, ЦК КПУ 2 березня 1956 р. прийняв свою - "Про міри по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР" [2]. Цю саму постанову прийняла Рада Міністрів УРСР18 квітня 1956 р. [3]. Автори республіканської постанови зазначили, що перелічені в союзній постанові недоліки притаманні для України. Тому було розроблено комплекс заходів для поліпшення архівної справи. Головним завданням на даному етапі було визнано розширення науково-інформаційної роботи архівів, що, в свою чергу, вимагало створення і вдосконалення уже наявного НДА. Слід зазначити, що головним (і часто єдиним) елементом НДА в архівах цього часу були описи фондів. Проте й вони були складені далеко не на всі наявні фонди або включали не всі документи. Така ситуація склалася як з об'єктивних причин - відсутність кваліфікованих спеціалістів та коштів на удосконалення НДА, так і через засекречення великої кількості архівних документів та контроль за використанням архівної інформації.
На виконання положень урядових постанов архівісти республіки розпочали роботу зі створення і вдосконалення НДА, яка велася у трьох основних напрямках: створення системи каталогів; підготовка путівників по архівних фондах; удосконалення описів.
Основним напрямком удосконалення НДА було визнано каталогізацію. Картковий метод описання документів вперше був застосований в ЦДІА УРСР у Києві в 1953 р. під час науково-технічного впорядкування фондів, а в 1954 р. - при описуванні і обліку документів, виявлених у процесі підготовки збірників документів. Таким чином, 1954 р. було покладено початок створення тематичної картотеки в ЦДІА УРСР у Києві [4]. Робота над створенням єдиного каталога розпочалася тут у 1958 р., а вже на 1 січня 1959 р. у тематичному каталозі архіву налічувалось близько 25 тис. карток та ще 1276 карток було влито до тематичної картотеки в результаті виконання запитів протягом 1959 р. [5]
Масову каталогізацію архівних фондів вперше розпочали в Україні ЦДАЖР УРСР і Чернігівський облдержархів. У ЦДАЖР УРСР першим для каталогізації був визначений фонд ВУЦВК. Інші архіви приступили до упорядкування і систематизації своїх предметно-тематичних картотек, які створювались у процесі виявлення документів за окремими темами у попередні роки. За станом на 1 січня 1960 р. такі картотеки вже налічували до 300 тис. карток [6]. Таким чином, розпочата у кінці 1950-х років каталогізація фондів держархівів України набула поширення.
Проте темпи каталогізації були недостатніми. Тому у грудні 1961 р. Архівне управління республіки додатково звернуло увагу архівістів на необхідність прискорення каталогізації. Але не всі архіви республіки однаково поставилися до цієї директиви. Так, якщо у 1962 р. Вінницький облдержархів склав 16052 тематичні картки, Хмельницький - 10334, то у Луганському облдержархіві - лише 741 картку, у Одеському - 320. У той же час Вінницький, Одеський і Кримський облдержархіви досягли помітних успіхів у складанні географічного та іменного покажчиків до фондів [7]. Загалом, у результаті роботи з каталогізації, у 1962 р. в Україні було складено 143891 тематичну карточку [8]. Проте обсяг проведеної роботи не задовольняв потреби дослідників у НДА, оскільки рівень наукових досліджень зростав з кожним роком.
Особливу увагу каталогізації почали приділяти в зв'язку з прийняттям постанови Ради Міністрів УРСР № 1107 від 27 вересня 1963 р.""Про заходи по поліпшенню архівної справи в республіці" [9], у якій, зокрема, ставилась вимога упорядкувати НДА і до 1970 р. завершити каталогізацію, та початком підготовки багатотомного видання з історії міст і сіл Української РСР. Поширення набуло тематичне виявлення документів з історії населених пунктів. Всього з цією метою, а також попутно з іншими видами робіт, вже впродовж 1963 р. було переглянуто 222814 справ, складено 273268 тематичних карток. Одночасно проводилась систематизація складених тематичних карток за географічною ознакою , що заклало основу для створення географічного та інших каталогів. Ця робота продовжувалася і в наступні роки, завдяки чому на середину 1960-х рр. було закаталогізовано близько 10 % фондів держархівів республіки, а у більшості з них створено систему каталогів, найпоширенішими із яких стали систематичний, іменний та географічний. Таким чином, завдяки каталогізації вдалося помітно полегшили роботу дослідників в архівах, що сприяло підготовці численних наукових праць.
Крім каталогів, велику увагу архівісти приділили підготовці науково-довідкових видань. Найактивніша робота в кінці 1950-х рр. велася над створенням путівників по фондах державних архівів. Перший путівник по ЦДІА УРСР у Києві вийшов у 1958 р. [11]. Ще кілька путівників по центральних і обласних державних архівах були в стадії завершення і вийшли впродовж наступних років. Отже, до кінця 1950-х рр. було закладено основу для створення одного з головних елементів НДА - путівників.
Проте в роботі над створенням НДА вже у 1959 р. намітилися й негативні чинники. Як справедливо зазначила сучасна російська дослідниця Т.Хорхордіна, цьому посприяв закритий "Методичний лист начальникам центральних державних архівів СРСР, начальникам архівних управлінь - архівних відділів МВС СРСР союзних республік про перегляд порядку створення архівних довідників" від 31 серпня 1959 р. [12]. У листі наголошувалось, що в ряді путівників, підготовлених архівістами, "невиправдано широко розкривається зміст матеріалів по зовнішній і внутрішній політиці і по економіці, що не являється доцільним для відкритого друку" [13]. ГАУ МВС СРСР вимагало негайно призупинити видання путівників, навіть уже зданих у набір, щоб вилучити з тексту анотацій всі відомості про зміст документів, які "можуть бути використані для шкоди інтересам Радянського Союзу і його дружнім відносинам з іншими країнами." Головну увагу архівістів було звернено на внутрішньоархівну роботу, а всю роботу по створенню НДА поставили під контроль спеціальних комісій [14]. Фактично цей лист сприяв згортанню процесу лібералізації в архівній галузі, негативно вплинувши й на інші види архівної роботи, зокрема розсекречування документів. Проте робота над створенням путівників та інших довідкових видань тривала. Зокрема, у тому ж 1959 р. співробітники держархівів УРСР працювали над підготовкою 15 путівників (1 видано) і 2 описів архівних фондів [15]. Подібна робота велася і в наступні роки, у результаті чого до 1965 р. в Україні було видано 18 путівників по фондах центральних і обласних держархівів.
Але вдосконалення НДА архівів проводилось не скрізь однаково. Наприклад, до середини 1960-х рр. робота над путівниками не велася у Закарпатському, Чернівецькому облдержархівах та філіалі ЦДІА УРСР у м. Львові, оскільки фонди цих архівів були впорядковані за скороченим циклом і вимагали повторного впорядкування. Також не займалися підготовкою путівників Донецький, Луганський і Черкаський облдержархіви, бо через відсутність приміщень надходження документів за післявоєнний період у ці архіви не відбувались [16]. Тому є підстави стверджувати, що у багатьох архівах до середини 1960-х рр. не були створені належні умови для широкого користування їхніми документами.
Ще одним напрямком удосконалення НДА було створення і упорядкування описів архівних фондів. Ця робота велася впродовж всього розглядуваного періоду, проте бажаного результату так і не було досягнуто як через відомчі заборони, так і через зайнятість архівних фахівців іншими видами наукової роботи. Деякого прискорення робота по удосконаленню описів архівних фондів набула в 1963-1965 рр. у зв'язку з вимогою згадуваної постанови 1963 р. прискорити створення НДА. Так, лише у 1963 р. співробітниками держархівів України було передруковано описи на 43777 справ та відредаговано - на 52023 справ. Проте і в цей час вдосконалення описів зовсім не велося у Запорізькому, Київському, Полтавському, Херсонському облдержархівах [17], а в інших архівах зводилося, в основному, до ремонту і підшивки самих описів, їх редагування та створення до них покажчиків.
У партійних архівах головним елементом НДА впродовж досліджуваного періоду залишалися описи фондів. Певного поширення набуло також складання алфавітних картотек, що було пов'язано із зверненнями громадян за довідками, але про підготовку путівників навіть не йшлося, оскільки партійні архіви залишалися закритими для широкого загалу дослідників.
Таким чином, зміни в архівній галузі, пов'язані з процесом лібералізації суспільства другої половини 1950-х - першої половини 1960-х рр., сприяли розширенню наукової діяльності архівних установ, зокрема створенню і вдосконаленню НДА. У результаті проведеної роботи було започатковано каталогізацію фондів, видання путівників по фондах архівів, тривало вдосконалення описів архівних фондів. Завдяки цьому дослідники отримали можливість активніше працювати над архівними документами та залучати їх до наукового обігу, що позитивно вплинуло на розвиток історичної науки та висвітлення її невідомих раніше сторінок. Проте поступове згортання реформ вже з 1959 р., відомчі заборони, а також відсутність необхідних коштів та кваліфікованих спеціалістів не дали можливості повністю завершити процес створення і удосконалення НДА.
Историко-краеведческое изучение Крыма и становление крымской библиографии в последней четверти XIX - первой трети ХХ столетия неразрывно связаны с именем замечательного деятеля отечественной исторической науки, основателя краеведческого движения в Таврической губернии, организатора архивного дела в Крыму Арсения Ивановича Маркевича (1855-1942).
А. И. Маркевич родился 30 марта 1855 г. в г. Брест-Литовске в семье священника. Обучался в местном уездном училище, прогимназии, в 1872 г. окончил гимназию в г. Бела Седлецкой губернии, сразу же поступил в Варшавский университет на историко-филологический факультет, славяно-русское отделение. Материальная неустроенность заставила Арсения Ивановича отклонить предложение остаться при Варшавском университете для продолжения научной работы.
Согласно прошению, А. И. Маркевича назначили с 19 августа 1876 года на службу штатным учителем русского и церковно-славянского языков и словесности в Холмское Мариинское женское училище. 31 августа 1879 г. решением попечителя Виленского учебного округа его перевели учителем русской словесности в Шавельскую гимназию. Вскоре Арсений Иванович принял предложение попечителя Одесского учебного округа П. А. Лавровского (которого знал еще по Варшавскому университету, где тот был ректором), перейти на службу преподавателем Симферопольской мужской гимназии. С 1 июля 1883 г. Арсений Иванович был назначен на должность учителя русской словесности в Симферопольскую мужскую гимназию.
С именем А. И. Маркевича связано создание первой историко-краеведческой организации Крыма - Таврической ученой архивной комиссии.
Архивные крымоведческие исследования сочетались у Арсения Ивановича со скрупулезной работой по изучению крымоведческой библиографии. Первая опубликованная библиографическая работа краеведа датируется 1888 годом, когда на страницах пятого номера "ИТУАК" он поместил "Указатель сочинений, касающихся древнего Херсонеса"[1]. Уже тогда в предисловии к этой работе составитель указал, что это лишь "извлечение из составленного общего указателя сочинений о Крыме", заметив при этом, что "предлагаемый список не отличается должной полнотой". В указатель не были включены популярные описания развалин Херсонеса и "издания различных ученых обществ", так как "не было под руками материала". Другой библиографической работой А. И. Маркевича, появившейся в этот период, стал список крымоведческих трудов П. И. Кёппена, помещенный в краеведческом сборнике "Третья учебная экскурсия Симферопольской мужской гимназии: Симферополь и его окрестности"[2].
Общественное признание пришло к ученому в начале ХХ столетия. В 1901 г. в Симферополе широко отмечался 25-летний юбилей его служебной и педагогической деятельности. Об этом сообщали местные газеты. Арсений Иванович уже тогда завоевал авторитет "блестящего лектора, выдающегося, редкостного знатока своего дела", который "умеет мастерски преподавать знания ученикам, ставит исполнение обязанностей превыше всего, совсем не волнуясь о приобретении дешевой популярности"[3]. Скромный, серьезный, вдумчивый человек, А. И. Маркевич, по воспоминаниям современников, на любой вопрос касательно Крыма давал "исчерпывающий и всегда высоко компетентный ответ"[4]. Это было возможно потому, что Арсений Иванович постоянно следил за литературой о Крыме, долгие годы работал над составлением библиографического указателя. В 1894, 1898 и 1902 гг. вышли в свет три выпуска его универсального указателя печатных материалов о Крыме - "TAURICA" [5], который и на сегодня остается единственным универсальным библиографическим пособием по крымоведческой литературе. Вся приведенная в вадемекуме литература о Крыме разделена по 12 крупным отделам:
Внутри отдела литература размещена в алфавитном порядке. В конце каждого из них есть списки зарубежных изданий, указаны некоторые из имевшихся рецензий. Всего в указателе 10811 пронумерованных названий. Вместе с тем, количество учтенных работ, несмотря на значительное количество повторов, гораздо больше, так как под одним номером зачастую указано несколько различных изданий определенной книги (например, на различных языках), ненумерованными остались и все приведенные составителем рецензии. При работе над справочником Арсений Иванович использовал фонды специальных крымских библиотек, где на протяжении многих лет собиралась крымоведческая литература: библиотека им. А. Х. Стевена, личные книжные собрания А. Л. Бертье-Делагарда и Н. А. Султан-Крым-Гирея, которые пользовались известностью.
Современники отмечали, что по полноте и систематизации собранных библиографических единиц подобного указателя в Крыму еще не было [6]. Создание столь обширного труда является научным подвигом А. И. Маркевича, выделяет его из среды коллег-краеведов Крыма конца XIX - начала ХХ века. Однако уже современники Арсения Ивановича замечали в его труде ряд недоработок. Так, этнограф Крыма Николай Николаевич Харузин (1865-1900) отмечал "серьезное значение единственного по своей обширности и полноте указателя по различным областям крымоведения", в то же время обращал внимание на "его сравнительную бедность": "Мы найдем лишь незначительное количество сочинений, посвященных описанию современных обычаев и обрядов разнохарактерного населения полуострова" [7]. Автору также пеняли на то, что источники в его справочнике не отделены от литературы, отмечали, что общие труды по истории Крыма правильнее было бы выделить в особый отдел, а классификацию разделов логичнее было бы сделать более дробной, что облегчило бы поиски. Недоработкой признавалось отсутствие алфавитного указателя [8]. Один из авторитетных знатоков Крыма тех лет А. Л. Бертье-Делагард в письме к археологу-крымоведу А. В. Орешникову от 2 февраля 1911"г. сетовал, что библиографическое собрание А. И. Маркевича далеко от полноты, а в опубликованную его часть вкралась масса опечаток [9]. Вполне справедливыми были и замечания, помещенные в библиографическом обзоре "Киевской старины", где указывалось на имевшиеся в справочнике ошибки, связанные с тем, что составитель не проверял сведения, взятые из других источников, на использование изданий, не имеющих отношения к истории Тавриды. Рецензент верно заметил: "Трудны и неблагодарны планы систематических указателей; гораздо удобнее указатели хронологические с присоединением к ним затем указателей предметов и авторов" [10].
Предпринятая работа по проверке историко-этнографических отделов "TAURICI" "de visu" показывает, что указатель А. И. Маркевича, хотя и содержит данные о значительной части историко-краеведческой и другой литературы о Крыме той эпохи, все-таки не охватывает ее полностью. Публикации журналов и газет, даже из числа выходивших в Крыму, были учтены выборочно. Упущена значительная часть книжных изданий тех лет. Одной из характерных ошибок, допущенных при составлении указателя, является неверное указание выходных данных. Часто А. И. Маркевич, указывая, в каком периодическом издании опубликована статья, не приводит номера и даже года. Например, (№№ 9557, 9627) он отсылает исследователя к журналу "Репертуар и Пантеон", изд. Песоцким, не сообщая общепринятых уточнений. А между тем журнал издавался 12 раз в год на протяжении нескольких лет. Просмотр журнала за 1844-1846 гг. (именно в это время редактором был Песоцкий) убеждает, что указанных статей там нет. Подчас журнальные статьи описаны как отдельные издания, которых никогда не существовало (№№ 1049, 1157, 1437, 1446, 1447 и др.). Встречается ошибочное указание авторов сочинений. Например, № 39 (это не сочинение А. Б. Ашика, а статья о нем, автора которой А. И. Маркевич не указал); № 190 (автор не Горский, а М. П. Погодин); и др. Зачастую А. И. Маркевич размещал библиографические описания работ, в том числе и книги, и журнальные статьи, у которых известен автор, по названию. Это делало разыскание публикаций крайне затруднительным, а порой и невозможным. Иногда составитель "TAURICI" указывает не конкретные крымоведческие публикации, а только издания, где они, возможно, могут быть выявлены. К сожалению, А. И. Маркевич не всегда был знаком с указанными им сочинениями "de visu". Подтверждение находим в его письме к Ю. А. Кулаковскому от 17 марта 1898 года, где он сообщал, что "не имеет возможности просматривать" лично все издания и поэтому вынужден доверять своим корреспондентам без перепроверки [11]. Это стало причиной появления в его указателе библиографических фикций. Так, № 607: приведена библиографическая ссылка "Нейман. Археологические разыскания в России. Керченский музей. СПб. 1856" (под № 457 эта же работа прозвучала как "Археологические разыскания в России. Керченский музей. Издание Неймана"). После долгих библиографических поисков удалось установить, что составитель имел в виду издание "Neumann Karl. Die Hellenen im Skythenlande. Ein beitrag zur Alten geographie, etnographie und handelsgeschichte. Berlin, 1855. Band 1", которое в третий раз упоминается уже под номером 2670. Автор "TAURICI" порой искажает название издания (например, № 2051 указывает "Журнал путешествий. 1820", а речь идет о "Журнале новейших путешествий на 1810 год"; № 7835 фиксирует: "Живописное обозрение", а следовало указать "Живописный сборник"). Можно только приветствовать, что А. И. Маркевич помещал в указателе архивные материалы по крымоведению, однако нигде при этом не указаны полные выходные данные, а иногда они представлены как книжные издания (№№ 236, 394, 395 и др.). Явной ошибкой является также помещение в указатель работ, в названия которых входят слова, созвучные с крымской терминологией, или авторов с фамилиями, аналогичными фамилиям крымоведов (например, № 1037 приведена работа Филиппа Сегюра (1780-1873), которого А. И. Маркевич путает с Луи Филиппом де Сегюром, который путешествовал по Крыму вместе с Екатериной II). Очевидно, по этой же причине сюда попала и книжка Н. Кострова "Качинские татары" (№ 2107). Легче разобраться, когда составитель допускает ошибки в написании фамилий авторов в русскоязычной части "TAURICI". Значительно усложняет библиографические поиски путаница с написанием иностранных фамилий (например, под № 1431 указано "Kassler" вместо "Cassler"; под № 1517 указано "Longpereir" вместо "Longperev A."; под № 1557 указано "Mitchel" вместо "Michell"; и др.; фамилия одного автора иногда, по непонятным причинам, приводится по-разному (например, под № 2490 "Chewalier J. B"", а № 2630 - "Le Chevalier"; под № 2632 французское название книги указано на русском языке с искажением фамилии автора: "Le Wasseur", вместо "Levasseur"). В указателе встречаются и многочисленные повторы.
Важно заметить, что после публикации трех частей "TAURICI" исследователь продолжал работать над дополнением свой картотеки. Она сохранилась [12] и охватывает публикации о Крыме до середины 1930-х гг. Известно, что к 1929 г. Арсений Иванович подготовил к печати 4-й выпуск "TAURICI" объемом в 16 печатных листов, где собрал литературу по топонимике полуострова. Но не удалось найти заинтересованного издательства, и труд не был опубликован. Судьба рукописи до сих пор неизвестна. Полное издание библиографического собрания А. И. Маркевича так и не осуществилось.
Интенсивнейшая научная и скрупулезная библиографическая работа не могла не отразиться на здоровье ученого. В 1907 г. из-за переутомления у А. И. Маркевича произошло кровоизлияние в глаз, он потерял 40% зрения. Вот почему со 2 июня 1907 г. он вышел в отставку со службы в гимназии по выслуге лет. В 1907 г. Арсений Иванович был избран и утвержден членом Таврического попечительства детских приютов, а с 13 июня 1911 г. и до 1918 г. являлся директором Симферопольского детского приюта им. графини А. М. Адлерберг, отдавал этому много времени и энергии.
Много сил прилагал Арсений Иванович для открытия в Крыму высшего учебного заведения. В смутные революционные годы его идеи стали реальностью. В 1918 г. был основан Таврический университет - филиал Киевского университета Св. Владимира. В октябре 1918 г. А. И. Маркевича избрали доцентом, при этом он передал университету свою личную библиотеку.
В 1925 г. в Москве и Симферополе отмечали 70-летний юбилей краеведа и 50-летие его научной деятельности. Арсению Ивановичу было отправлено приветствие Академии наук СССР. Достаточно объективной оценкой научного наследия А. И. Маркевича стало высказывание академика И. Ю. Крачковского: "Можно смело сказать, что его труды и редактированные им "Известия" представляет собой своеобразную энциклопедию по истории и культуре Крыма, которая еще долго послужит путеводителем для всех исследователей края" [13]. Признанием заслуг краеведа в отечественной исторической науке стало избрание его 15 января 1927 г. членом-корреспондентом Академии наук СССР по разряду исторических наук - случай беспрецедентный в отношении провинциального ученого-краеведа, который, к тому же, не имел ученой степени!
Логическим продолжением библиографических штудий А. И. Маркевича является подготовленный нами свод опубликованного и рукописного наследия досоветского среза в области истории и этнографии, который вскоре станет достоянием ученых-крымоведов.
Як складова сфери, що займається отриманням, зберіганням, переробленням інформації, архівна справа здійснює посередницькі функції між утворювачами і споживачами ретроспективної документної інформації. В процесі виконання цих функцій архівні установи вступають в численні суспільні відносини з різними суб'єктами права. Вагомість суспільного продукту, що є об'єктом цих відносин, надає їх чіткому і правильному врегулюванню особливого значення.
Україна отримала незалежність, маючи розвинуту на той час архівну справу. Її частка колишнього Державного архівного фонду СРСР становила понад 40 млн. од. зб. різних видів документів з різними найпоширенішими матеріальними носіями інформації за широкий проміжок часу. Для зберігання цих історичних джерел і роботи з ними існувала централізована ієрархічно побудована система державних архівних установ з розгалуженою мережею місцевих і відомчих архівів. Ця система функціонувала як самостійна галузь з органом управління, що мав досить високий статус. Матеріально-технічне, науково-методичне, кадрове та фінансове забезпечення в цілому дозволяло не лише виконувати тогочасні її завдання, а певною мірою й розвиватися.
В умовах не просто самостійності, суверенності, але й принципової суспільно-політичної і соціально-економічної трансформації, цілком природно, що минулі суспільні відносини в усіх сферах уже не могли існувати, підлягали заміні. Оскільки в основу державотворення закладалася ідея побудови правової держави, нові стосунки мали регулюватися суто на правових засадах. Усе це стосувалося й архівної справи.
Постало завдання визначити її роль і місце в нових історичних реаліях, у новій державі. Треба було безпомилково зорієнтуватися у спадщині минулого - що є корисним для сучасності. Й не просто зафіксувати статус - кво, а спрогнозувати подальший поступ.
Завдання ускладнювалося цілою низкою обставин. Як завжди, нове доводилося будувати зі старого, при цьому не зупиняючи ходу життя. Не було ясності щодо загальної системи законодавства, обриси якої тільки народжувалися. Не існувало єдності поглядів на багато галузевих проблем. Наявними були різнобій у понятійному апараті, нерозвиненість фахової термінології. Не було досвіду подібної роботи, підготовлених для цього кадрів.
Дехто з поспішних літописців сучасної української архівістики дорікає, що на початку архівного законотворення було начебто проігноровано концепцію галузевого закону [1]. Звичайно, при системному підході доцільно починати із засадничих питань, у подальшому розпрацьовуючи більш конкретні. Більше того, за логікою вихідним мав би бути закон про документотворення, а вже потім - про документозберігання.
Проте, реальний контекст початку 90-х років ХХ століття вимагав першочергового прийняття закону на захист національної документальної спадщини. Свого часу нам вже доводилося підкреслювати, що отримання державності, зростання національної самосвідомості і, як наслідок, пильна увага до свого історико-культурного надбання, з одного боку, і, з іншого - хвилювання за долю цієї спадщини в умовах зламу одних суспільних і державних інститутів та заміни їх на інші - ось дві причини, що визначили потребу суспільства у прийнятті такого законодавчого акта [2]. Аналогічні чинники діяли і в інших державах, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу. Показово, що в більшості з них прийняті в першій половині 90-х років архівні закони мали предметом регулювання архівний фонд держави або нації [3].
Відповідаючи на цей суспільний запит, тодішній центральний державний орган управління архівною справою - Головархів України - вже на початок 1993 року подав проект архівного закону, підготовлений групою архівістів, істориків, юристів. Цей законопроект практично без заперечень, але з певними пропозиціями щодо його вдосконалення, пройшов у Верховній Раді у першому читанні. Після відповідного доопрацювання також майже одноголосно 24 грудня 1993 року його було прийнято остаточно з назвою "Про Національний архівний фонд і архівні установи" [4].
Немає потреби зараз детально коментувати зміст цього закону. На сторінках архівознавчих видань це вже робилося неодноразово. Зокрема, з роз'ясненням його положень виступали члени авторського колективу [5]. Нагадаємо лише його основоположні ідеї.
На основі синтезу досягнень вітчизняної архівістики, зарубіжного досвіду в цій сфері, досягнутого рівня правової культури, соціально-економічних можливостей держави закон визначив правові принципи та організаційну систему архівної справи в незалежній Україні.
Враховуючи основне завдання - забезпечення збереженості і доступності документальної частини історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів, - перш за все було визначено предметне коло законодавчого регулювання. Ним, як вже зазначалося, став Національний архівний фонд. Це поняття вперше закріплювалося в українській архівістиці та законодавстві. Причому з найвищим статусом однієї із загальнонаціональних цінностей, що має неминуще значення. НАФ кваліфікувався як єдина цілісна категорія культури і права. Закон передбачав регулювання суспільних відносин навколо нього на єдиних засадах, незалежно від того, чиєю власністю є документи. Тому на відміну від деяких сусідніх держав в Україні НАФ законодавчо не розподіляється на частини за формами власності.
Наступне принципове положення випливало з єдності фонду і регулювання - провідна роль в реалізації законодавчих норм належить державі. Такий підхід обумовлювався роллю держави у сучасному українському суспільстві, а також успадкованою централізованою моделлю самої архівної справи. Звідси ідея сильного і повноважного державного органу управління архівною справою.
Юрисдикція держави над НАФ не протирічить корінним правам власників документів та користувачів ними і не порушує цих прав. Покладання на державні архівні установи контрольних функцій щодо всіх документів НАФ, у чиїх би руках вони не були, викликало необхідність введення механізму реєстрації. Державна реєстрація стала юридичною частиною процедури включення документів до НАФ.
З прийняттям Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" було конституйовано систему, що мала забезпечувати функціонування НАФ, і створено базу для нормативно-правової регламентації реформування архівної справи на принципах її деполітизації і демократизації.
Сам факт прийняття вищим законодавчим органом цього питання для розгляду на складному початковому етапі державного будівництва, характер парламентських дебатів, результати голосування засвідчили визнання важливої суспільної значущості архівів і архівної справи. Це стало також високою оцінкою першого досвіду законотворення архівістів.
Теза про начебто генетично притаманні першому архівному закону хиби і недоліки, пов'язані з "суто апаратним характером організації як розроблення, так і обговорення законопроекту", "намагання вирішувати проблеми сьогодення з... де в чому застарілих позицій", невдачу у прогнозуванні "майбутнього розвитку подій в архівній сфері", "відсутність прямої та однозначної уніфікації засадничого поняття НАФ", "нерозробленість юридичного статусу всіх недержавних архівів" тощо не витримує критики [6]. Вона розбивається, зокрема, тим, що за вісім років дії цього закону (як і під час його підготовки) не було жодного публічного виступу з позицій неприйнятності його основоположних принципів та їх нормативного втілення, а також тим, що закладені в ньому свого часу концептуальні засади й на сьогодні залишаються незмінними.
Разом з тим ми далекі від ідеалізації цього закону і з самого початку підкреслювали його тимчасовий, перехідний характер. Перебіг подій навколо цього закону висвітлено в останній нашій публікації в "Архівах України" [7]. Додамо лише, що саме зараз у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності триває аналіз пропозицій щодо вдосконалення проекту нової редакції архівного закону, які надійшли після його слухання в першому читанні в травні цього року, і проект готується до другого читання. В цілому було розглянуто кілька сот пропозицій. Достатньо зауважити, що незмінною не залишилася жодна зі статей чинного закону. В новій редакції з'явилося кілька нових статей. Проте (підкреслюється спеціально для майбутніх історіографів), усе це не означає, що свого часу не вдалося "спрогнозувати... розвиток подій". Просто час зараз інший - і закон повинен бути іншим.
Але одним законом, навіть базовим, не вичерпується архівне законодавство. Як будь-які юридичні особи чи суб'єкти господарювання, архівні установи діють в цілому в правовому просторі держави (а іноді вступають і в міжнародноправові відносини). І в своїй діяльності вони керуються актами фінансового, господарського, цивільного, кримінального, трудового, авторського та інших галузей права. Причому не лише на рівні законів, а й безлічі підзаконних актів, що в більшості своїй мають загальнообов'язкову силу. Правовий режим, який вони створюють, має суттєвий вплив на характер і результати діяльності архівних установ та стан архівної справи в цілому.
Проте навіть специфічні, чисто архівні питання зачіпаються у кількох законах, передусім культурно-інформаційного кола: Основах законодавства про культуру, законах про інформацію, про державну таємницю, про обов'язковий примірник документів, про бібліотеки і бібліотечну справу, про музеї та музейну справу, про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей, про авторське право і суміжні права. І ширше, там де йдеться про документування будь-якої інформації. Адже у всіх цих випадках постає питання поводження з документами, у тому числі з тими, що вже втратили свою оперативність чи динамічність. Прикладами цієї групи законів є закони про нотаріат, про гідрометеорологічну діяльність, про геодезичну і картографічну діяльність, про звернення громадян, про вибори народних депутатів і Президента України тощо.
Як щодо архівного закону важливо, аби в ньому було враховано інтереси всіх суб'єктів права, так само важливо, щоб у суміжних законах (і взагалі будь-яких нормативно-правових актах) було прийнято норми, узгоджені з архівним законом. Колізійність законів, як і неповнота, декларативність, незбалансованість з існуючими реаліями унеможливлюють виконання закладених у них норм.
Вирішальна роль у творенні архівного законодавства належить Держкомархіву, адже проекти всіх нормативно-правових актів готує він. І не лише тих, які сам затверджує. Він здійснює аналіз реального стану відносин з метою з'ясування потреби в правовому регулюванні, вироблення концептуальних засад майбутнього акта, конкретне змістове наповнення проекту. Супроводження цих проектів на всіх етапах їх проходження - також його справа. Показово, що ці функції більш розгорнуто в проекті статті нового архівного закону, присвяченій повноваженням Держкомархіву. Цей спеціально уповноважений (як його визначено в законопроекті) орган вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства, здійснює нормативно-правове регулювання відносин у цій сфері та організовує нормативне забезпечення діяльності архівних установ.
За роки після прийняття Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" Головархівом (Держкомархівом), у необхідних випадках за участю інших центральних органів виконавчої влади, було напрацьовано значний пласт підзаконних нормативно-правових актів. Які проблеми є у цій діяльності? Передусім слід назвати неповороткість, неквапливість. На розроблення деяких правил та інструкцій часу пішло більш, ніж на підготовку закону. Між тим це не гарантувало їх високої якості. Нещодавно на міжнародній конференції "Бібліотечно-інформаційний сервіс" наводилися конкретні приклади невідповідності закону затвердженого на початку цього року Порядку користування документами НАФ у державних архівах України. Деякі нормативні документи й дотепер відсутні. У цих випадках доводиться послуговуватися застарілими (на одинадцятому році незалежності України) ще союзними документами або імпровізувати поза межею права.
На нашу думку, усі ці недоліки випливають з недооцінки нормотворчої функції як у діяльності Держкомархіву, так особливо місцевих органів виконавчої влади у сфері архівної справи - держархівів областей. Це проявляється насамперед в інерційному вузьковідомчому погляді на проблеми, зосередженні уваги лише на державній сфері документотворення і документозберігання, схильності до режиму ручного керування.
Яким же є сучасне архівне законодавство України в загальному вимірі? Ще рік - другий тому ми давали йому таку оцінку: "існуюча правова база діяльності архівних установ доволі строката й далека від досконалості..., не являючи собою структурної збалансованої системи, є, скоріше конгломератом залишків нормативних актів минулого, початкових спроб власного нормотворення, замішаного на романтизмі і добрих намірах, та першого доробку сучасної української архівістики" [8]. За такий короткий проміжок часу ситуація в цій царині, звичайно, принципово не могла змінитися. Проте є позитивна динаміка. Незаперечними є досягнення в удосконаленні базового закону. В цій справі зміцніли стосунки з профільним парламентським комітетом. Напрацьовано ще певну кількість підзаконних актів, і серед них такий серйозний як Правила роботи архівних підрозділів. Є просування (можливо, не досить енергійні) в підготовці Основних правил роботи держархівів. Наближається, здається, до затвердження справжній вітчизняний стандарт "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення", такий потрібний у нормотворчій діяльності. Зросла переконаність у необхідності якнайскорішого початку розроблення ще одного закону, що охоплюватиме більшість недостатньо врегульованих проблем архівної справи, та закону про документування діяльності юридичних і фізичних осіб. Стала очевидною пріоритетність нормативно-правової регламентації робіт з електронними документами. І взагалі, у зв'язку з очікуваним посиленням у новій редакції архівного закону компетенції державних архівних установ у сфері діловодства слід прогнозувати активізацію нормотворення у цьому напрямі.
В архівній сфері після прийняття нової редакції закону про НАФ стоїть завдання мобільно розробити необхідні підзаконні акти і переробити з врахуванням нових норм створені раніше.
Зокрема, треба досягти чіткості й однозначності у нормативній базі з надання платних послуг, видати нарешті рекомендації щодо користування недержавними документами НАФ, завершити кодифікацію усіх сучасних архівних норм в Основних правилах роботи державних архівів, закласти досконалу правову основу у договірні відносини з недержавними утворювачами і власниками документів НАФ.
Для успішного здійснення цих завдань штабу галузі слід переходити від оперативного розв'язання поточних питань до цілеспрямованої, планомірної і системної нормотворчої роботи. Ключові позиції в ній повинна зайняти юридична служба.
Ми розглянули ситуацію в українському архівному законодавстві, переважно не заглиблюючись у зміст його норм. Зазначені питання останнім часом у достатній мірі висвітлювалися на сторінках "Архівів України". Хотілося б підтримати цей курс нашого журналу. Такі публікації, крім пошукового, мають й освітній характер, сприяють глибшому проникненню правосвідомості в лави архівістів. А це, в свою чергу, є однією з важливих запорук повного і правильного виконання норм права. Адже крім проблем їх визначення, встановлення є другий бік - проблеми дотримання і виконання.
Як загальне резюме: динамічний розвиток відносин в інформаційно-документаційній і зокрема архівній сфері - і відповідний поступ законодавства, що його регулює.
Важливою ознакою формування інформаційного суспільства є об'єктивна потреба у розвитку електронних бібліотек як ресурсної бази системи комп'ютерних комунікацій.
Дослідження електронної бібліотеки доцільно проводити на основі сучасних методів наукового пізнання, серед яких центральне місце займає системний підхід, що ґрунтується на діалектиці цілого і часткового. Для електронної бібліотеки характерні системні властивості, які спричиняють багато помилок і невдач у разі спроби кардинальної зміни її стану без належного теоретичного обґрунтування.
Змінність. Стан бібліотеки - узагальнений результат її минулого й основа для майбутньої поведінки. Різні її компоненти (ресурсна база, архітектура мережі, лінгвістичне і програмне забезпечення тощо) включаються або виключаються із системи в процесі як еволюційного, так і революційного розвитку.
Наявність зовнішнього середовища. Бібліотека є підсистемою систем вищого порядку - галузевої та загальнодержавної мережі електронних ресурсів, системи комп'ютерних комунікацій тощо. Її можливо розглянути і як компонент глобальних систем інформаційної культури і соціальних комунікацій. Всі ці об'єкти мають власні завдання функціонування та системні властивості, що здатні суттєво впливати на стан електронної бібліотеки і визначення шляхів оптимізації її діяльності.
Протиінтуїтивна поведінка. Поверхневе ознайомлення з електронною бібліотекою в цілому та функціонуванням її елементів може привести до висновків про необхідність здійснення коригуючого впливу, який проте може виявитись не досить ефективним і навіть погіршити загальну ситуацію. Прийняття начебто очевидних організаційних і техніко-технологічних управлінських рішень може фактично привести не до розв'язання проблем, а до її загострення.
Тенденції до погіршення характеристик. Елементи системи з часом значно знижують ефективність своєї діяльності, що пов'язано, насамперед, зі старінням прийнятих в системі архітектурних, програмних, лінгвістичних рішень, появою новітніх комп'ютерів і носіїв інформації тощо. Враховуючи це, співробітники і користувачі не вимагають від системи більшого, ніж вона може дати. Електронна бібліотека як система в свою чергу повільно реагує на неминуче збільшення кількості технічних "збоїв", наявність недоцільних як з організаційно-технологічної точки зору, так і з позиції основної мети функціонування підсистем і компонентів; збільшення часу на пошук інформації та зниження якості кінцевої продукції і послуг. Ці тенденції послаблюють ефективність функціонування системи і через її протиінтуїтивну поведінку можуть привести до згубних наслідків.
Взаємозалежність. Усі події в системі є наслідками попередніх і активно впливають на наступні. Різні підсистеми та технологічні процеси в реаліях функціонують паралельно, проте зрештою взаємо впливають. Отже, позитивні зміни в одній з підсистем не можуть істотно поліпшити роботу електронної бібліотеки в цілому.
Невизначеність. Технологічні процеси з часом виявляють тенденції до змін. Тому їхні властивості дійсні лише протягом певного часу, за конкретних обставин. Отже, на мікрорівні підсистеми їх взаємозв'язки слід розглядати з імовірнісної точки зору, а не з позиції практикованого сьогодні детермінізму з його чіткими гранями факторів, параметрів, процесів, критеріїв та оцінок. Ускладнення системи, що зумовлено її невизначеністю, не дає змоги дати точні і водночас практично значущі пояснення поведінки електронної бібліотеки. Отже, чим глибше аналізуються її реальні підсистеми або технологічні процеси, тим невизначенішим з математичної точки зору стає завдання її оптимізації.
Різноманітність. Кожна підсистема електронної бібліотеки має власну, відмінну від інших, поведінку та стан. Отже, система, що складається з таких елементів, сама має певну різноманітність і відповідно впливає на свої підсистеми та елементи.
Названі загальносистемні властивості електронної бібліотеки зумовлюють необхідність її подальшого дослідження на основі розробки і реалізації її концептуальної моделі.
Розроблена нами модель ґрунтується на поєднанні пізнавальних можливостей інформаційного і діяльнісного підходів. Модель інтегрує взаємодію чотирьох необхідних і достатніх елементів:
Розглянемо ці елементи на прикладі електронної бібліотеки архівних документів. Її доцільно вивчати в складній когнітивно-комунікативній системі:
епоха - пізнавальний процес - отримання нового знання, фіксація інформації в документній формі - кумуляція документів в архіві - включення архівного документу в систему комунікацій - введення документів до наукового обігу - засвоєння знання.
Кумуляція інформаційного потенціалу має здійснюватись на основі встановлення відповідності між ресурсами архівів і поточними та перспективними потребами їх користувачів. В цьому контексті формування електронної бібліотеки є засобом збереження багатоаспектни архівних фондів і забезпечення їх загальної доступності. Для цього на основі комплексного аналізу архівного фонду України доцільно виділити з його складу документи, які відображають ключові моменти історії та культури України. Їх переведення на оптичні диски забезпечить надійне збереження інформації і створення страхового фонду на особливо цінні документи, а також ті, що мають незадовільний стан. Переведення найцінніших фондів на електронні носії підвищить їх комунікативну орієнтацію і розширить можливість доступу громадян України до знань.
Для інтелектуального оброблення архівної інформації документ слід аналізувати на трьох рівнях - формальному, змістовному, комунікативному. Результатом цієї роботи має стати диференційована каталогізація в залежності від історико-культурної значимості і наукової цінності первинного документа. Інтелектуальне оброблення інформації пропонується здійснювати за такою принциповою схемою: археографічний опис - синтез - інтеграція у новій формі (електронний каталог або база даних) - інформаційна продукція - включення до системи комп'ютерних комунікацій.
Позитивний ефект від освоєння запропонованої схеми посилиться за умови переходу до онлайнових технологій кооперативної каталогізації, формування зведеного електронного каталогу архівів України на основі єдиного формату, узгоджених методичних рішень, спільних словникових засобів тощо.
Електронна бібліотека має сформувати довгострокові пріоритети у створенні інтегрованої і синтезованої інформації. Ці пріоритети визначаються перспективними тенденціями розвитку культури, науки, економіки, структурою і змістом інформаційних потреб користувачів, власним інформаційним потенціалом. Серед таких пріоритетів безумовно виділяється реалізація програми архівної і рукописної Україніки, складовою частиною якої повинно стати формування системи проблемно-орієнтованих баз даних.
В електронній бібліотеці забезпечення комунікативного процесу здійснюється на основі переходу від традиційної парадигми обслуговування до парадигми інформаційної супермагістралі, яка базується на цифровому представленні різноманітної інформації для широкого кола користувачів. Зупинимось лише на одному з аспектів реалізації нової парадигми - електронній доставці документів. У технологічному аспекті такий режим роботи передбачає онлайновий пошук потрібної архівної інформації у віддалених електронних каталогах, замовлення необхідних документів, створення архівом - ресурсовласником SCI чи Image копії документів з подальшою її доставкою замовнику.
Реалізація запропонованої моделі зумовлює нові вимоги до фахових знань і вмінь архівістів. Вони мають: дотримуватись ідеї розробки відкритих систем, створення інфраструктури мультимедіа та високошвидкісних мереж; освоїти CDRом технології і можливості Internet та систематично оновлювати свої знання у царині інформаційних технологій; брати активну участь у міжнародному архівно-інформаційному співробітництві, виходячи з національних інтересів України. Для досягнення якісно нового рівня діяльності архівів України на основі використання можливостей електронних бібліотек необхідно кардинально оновити систему перепідготовки кадрів з використанням не лише можливостей власного відомства, а й потенціалу вищих навчальних закладів, що готують фахівців з менеджменту та інформаційних технологій.
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2008 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua