У вивченні історичного минулого нашої держави важливу роль відіграють архіви. Неоціненну допомогу дослідникам у користуванні їхніми фондами надають довідково-інформаційні видання. Систему довідково-інформаційних видань по документах Національного архівного фонду України складає комплекс тиражованих архівних довідників та різноманітних інформаційних документів, які підготовлено за єдиними методологічними та науково-методичними засадами для забезпечення інформацією про склад і зміст документів НАФ установ, організацій, наукових інституцій та широкого кола дослідників.
Значна активізація попиту на архівну інформацію у перші повоєнні роки пов'язана з відбудовою народного господарства, що спричинило необхідність створення нових довідково-інформаційних видань про склад і зміст документів ДАФ СРСР. План науково-дослідної роботи державних архівів УРСР на 1946-1950 рр. передбачав роботу не тільки над збірниками документів, а й путівниками по всіх державних архівах республіки[2].
Наказ Головного архівного управління МВС СРСР від 17 липня 1948 р. "Про заходи по дальшому поліпшенню діяльності архівних органів і праці державних архівів Української РСР" передбачав прискорення роботи з підготовки до видання в 1948 р. путівників по фондах Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР та Центрального державного історичного архіву УРСР. Це ж питання обговорювалося і під час республіканської наради керівних працівників архівних органів і державних архівів УРСР 17-20 травня 1949 р.
Незважаючи на те, що керівництво Архівного управління МВС УРСР сприяло якнайшвидшому виданню путівників, робота над ними просувалася дуже повільно. Це пояснювалося передусім тим, що роботу з обліку фондів, розпорошених під час війни, ще не було завершено, а більшість архівних документів не впорядковано. Деякі з державних архівів на той час ще не розпочинали роботи над путівниками, оскільки у 1948 р. велика кількість документів ще перебувала в стані розсипу. Ця ситуація була характерною передусім для державних архівів західних областей України, за винятком Рівненської та Тернопільської. Підготовку путівників у цих областях було заплановано на 1946 р., але через невпорядкованість фондів вона розпочалася лише 1947-1948 рр. Наприкінці 1946 р. - на початку 1947 р. було завершено підготовку путівників тільки по Центральному державному історичному архіву УРСР у м. Києві та його філіалу у м.Харкові[3].
Виконання наказів МВС СРСР від 13 квітня та 16 жовтня 1950 р. вимагало від архівістів розширити публікаторську роботу, покращити її якість, звернути особливу увагу на публікацію документів з історії радянського суспільства, науково-довідкових видань про склад і зміст фондів архівів, докласти всіх зусиль, щоб збірники виходили в світ у встановлені терміни і "на високому науково-політичному рівні"[4].
Постанова Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР"[5] визначила основні завдання щодо розвитку науково-довідкового апарату державних архівів. Цією постановою уряд "дозволив" публікацію і всебічне використання архівних документів, вказавши на необхідність систематичного видання збірників документів, путівників, описів та оглядів фондів державних архівів.
Одним із чинників, що впливали на активізацію роботи з підготовки до друку довідково-інформаційних видань державних архівів, крім пожвавлення процесу користування архівними документами, стало вивчення документів з проблем, визначених як ключові в історії України, а саме: "50-річчя першої російської соціалістичної революції", "50-річчя КПРС", "300-річчя возз'єднання України з Росією" та ін.
Роботі з підготовки та публікації довідково-інформаційної літератури сприяло співробітництво державних архівів з Інститутом історії партії при ЦК Компартії України - філіалом ІМЕЛ при ЦК КПРС, Інститутом історії АН УРСР, історичними факультетами та кафедрами університетів та інших вузів республіки.
Положення "Про Державний архівний фонд Союзу РСР", затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 13 серпня 1958 р., сформувало поняття такого елемента науково-довідкового апарату як путівник, а "Правила роботи архівних установ, організацій та підприємств" (М., 1956), крім рекомендації створювати різноманітні довідники про склад і зміст фондів державних архівів, надавали методичні рекомендації щодо описування документів.
Проте, для кінця 1940-х - початку 1960-х рр. було характерним недостатнє методичне керівництво[6] організацією роботи по складанню науково-довідкового апарату як з боку апарату Головного архівного управління СРСР, так і республіканських архівних управлінь. Відсутність головної лінії в цій роботі призвела до того, що архівісти досить часто, вдосконалюючи один із видів довідників, робили це за рахунок інших. Саме тому в досліджуваний період у державних архівах не існувало систематичного каталога, а описи не відповідали вимогам часу. Така ситуація була характерною й для України. Статті з досвіду підготовки путівників, які друкувалися на сторінках Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління УРСР також не давали відповідей на питання, які виникали у архівістів у ході практичної роботи[7].
Реформа управління архівною справою 1960 р. сприяла зростанню наукового рівня видавничої діяльності, вирішенню важливих питань теорії та методики археографії. Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1963 р. "О мерах по улучшению архивного дела в СССР" в археографічну діяльність почали впроваджуватися перспективне планування, кооперування, поглиблювалося співробітництво між архівними установами республік СРСР. З середини 60-х рр. головним напрямком роботи архівістів стала розробка єдиної системи науково-довідкового апарату.
Водночас, протягом 1959-1965 рр., попри всі негаразди, відбулися певні зрушення в створенні науково-довідкового апарату. Про це свідчить, зокрема, такий факт: якщо до 1959 р. було видано тільки один путівник - по фондах Центрального державного історичного архіву УРСР у Києві та його філіалу у Харкові (1958 р.), недоліками якого є відсутність відомостей про компетенцію установ та певні повтори[8], то за згадані сім років вийшли друком 17 путівників, до яких увійшли характеристики фондів 22 державних архівів. Це путівники по фондах Полтавського, Харківського, Вінницького, Дніпропетровського, Івано-Франківського, Житомирського (з філіалом у м.Бердичеві), Кримського, Одеського, Тернопільського, Чернігівського (з філіалами у Ніжині й Прилуках), Волинського, Хмельницького, Львівського (з філіалом у Самборі), Сумського (з філіалами у Конотопі й Ромнах), Київського обласних державних архівів, а також Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР[9]. Недоліками більшості путівників були недостатня конкретизація анотацій, відсутність у них дат, імен, географічних назв. Історичні довідки найчастіше не мали посилань на джерела, ряд анотацій було складено без будь-якої системи.
Дуже важливим питанням, яке розв'язували архівісти, працюючи над путівниками, було розроблення схеми класифікації характеристик. Її іноді механічно копіювали, не враховуючи особливостей політичного, економічного розвитку тих районів країни, на території яких діяли установи.
Характеристики - це головна частина путівника. Як правило, вони складаються з назви фонду, довідкових даних, історичної довідки про фондоутворювача, анотації та бібліографії. У назвах фондів зазначається остання назва фондоутворювача або фондова ознака групи однорідних фондів. У дужках наводиться офіційно прийняте скорочення назви фонду. Складність полягає в різному характері фондів, на які складаються характеристики, в тому, що історичні довідки й анотації не можна писати за розробленим трафаретом[10].
Для написання наукової характеристики архівісти в кожному випадку виявляли відомості про умови та причини виникнення установи, її завдання, функції, характер діяльності, підпорядкування, місце в державному апараті; вивчали структуру установи, історичну обстановку періоду її діяльності тощо. Фактографічна інформація історичного характеру, наприклад, відомості про дату утворення або ліквідації установи-фондоутворювача, відомості з історії адміністративно-територіального поділу та ін., значною мірою сприяла піднесенню інформаційної та довідкової ємності цих видань.
У методичній літературі на початку 1960-х років намітилася певна схема розміщення елементів в історичних довідках: час виникнення установи, її підпорядкування, перейменування, реорганізація, компетенція, функції, політичне значення, структура до ліквідації. Однак керуватися тільки цією схемою для складання історичних довідок було неможливо, оскільки елементи історичних довідок, залежно від характеру установи, її місця в системі державного апарату, могли розміщуватися в найрізноманітніших комбінаціях. Складаючи довідку, архівісти домагалися, щоб кожний її елемент був на своєму місці і знаходився з іншими елементами в такому зв'язку, який не руйнував би логічної будови довідки.
Аналізуючи на сторінках Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління УРСР деякі проблеми підготовки путівників, науковці звертали увагу на необхідність відмовитися від скорочень слів при складанні характеристик на установи періоду окупації українських земель Польщею, Румунією, Австрією та подавати назви установ у дужках мовою оригіналу[11].
Не менш важливе місце в характеристиці мають анотації, в основу побудови яких у той час було покладено тематичний або номінальний принципи. У багатьох випадках архівісти, працюючи над путівником, не могли обмежитись якимось одним із цих принципів, у багатьох випадках вони поєднували тематичний і номінальний принципи. Наприклад, під час складання анотацій на документи керівного складу вони інколи вказували не тільки номінальну ознаку цих документів, але й розкривали їхню тематику, що значно полегшувало роботу з документами.
Насамперед анотувалися фонди, що мали важливе значення для дослідження найактуальніших проблем радянської історичної науки, визначених відповідними постановами ЦК КПРС. Так, у постанові ЦК КПРС від 14 серпня 1967 р. "Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному будівництві" наголошувалося на необхідності розширити публікацію документів з історії КПРС і радянського суспільства, в тому числі документів Компартії і Радянського уряду про індустріалізацію країни, колективізацію сільського господарства, культурне будівництво, розробку і здійснення перших п'ятирічних планів розвитку народного господарства СРСР[12]. Постанови ЦК КПУ "Про усунення серйозних недоліків у видавничій діяльності міністерств, комітетів, відомств і організацій" (1970) та "Про організацію виконання постанови ЦК КПРС "Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи" (1979) встановили жорсткий контроль за видавничою діяльністю не лише архівних установ, а й установ інших відомств, що значною мірою вплинуло як на тематику збірників документів, так і вибір фондів, інформація про склад і зміст яких подавалася в путівниках.
26 квітня 1985 р. у Києві відбулася республіканська нарада-семінар, присвячена обговоренню завдань архівних установ по піднесенню наукового рівня збірників документів, довідників типу путівників та іншої довідково-інформаційної літератури. В рекомендаціях наради-семінару зазначалося, що при роботі над путівниками архівістам слід звертати особливу увагу на "розкриття змісту документів фондів з метою найбільш повного висвітлення питань, які мають важливе значення для поглибленої розробки історії КПРС, Великої Жовтневої соціалістичної революції, будівництва розвинутого соціалістичного суспільства в нашій країні, дружби народів СРСР, пролетарського інтернаціоналізму і радянського патріотизму"[13]. Отже значна частина довідково-інформаційних видань, 1946-1991 рр., як і збірники документів, не була позбавлена ідеологічного догматизму, тенденційної однобічності й упередженості, оскільки в путівниках містилася інформація про фонди, тематика яких повністю відповідала політичним та ідеологічним вимогам часу. Хоча значна кількість фондів, що характеризуються в путівниках, висвітлює історію України дожовтневого періоду і здебільшого становить першу частину чи розділ путівників, у них найбільше відображено радянський період розвитку областей України.
З 1960-х років державні архіви республіки здійснювали планомірне серійне видання путівників. Щоправда, при плануванні підготовки та публікації довідково-інформаційної літератури на 1976-1990 роки архівісти вже почали враховувати інтенсивність використання різних довідників. Оскільки путівники є головним посібником для широкого кола дослідників, містять найкомпактнішу інформацію про склад і зміст фондів архіву, в згаданий період планувалося завершити видання путівників по всіх центральних, обласних та найбільших міських державних архівах з постійним складом документів. Планувалося перевидання, на основі єдиної методики, деяких путівників, що вийшли друком у 1950-х та на початку 1960-х років, оскільки в них не увійшли відомості про документи, які надійшли на державне зберігання після цього часу, а також публікація доповнень до путівників.
1981 р. Головархів УРСР отримав від Держкомвидаву дозвіл на видання путівників на власній поліграфічній базі, поза видавництвами, що дозволило після довгої перерви приступити до публікації цих довідкових видань.
У подальшій роботі над путівниками по фондах державних архівів враховувалися недоліки попередніх. У наступні роки вийшли друком путівники по фондах Кіровоградського (1966), Миколаївського (1966), філіалу Одеського в м. Ізмаїлі (1966), Запорізького та його філіалу у м. Мелітополі (1968), Рівненського (1970), Полтавського (1982), Івано-Франківського (1983), Донецького (1984), Миколаївського (1985), Дніпропетровського (1987), доповнення до Львівського (1988), Тернопільського (1988), м. Києва (1989), Кримського (1989), Черкаського (1989), Волинського (1990) державних обласних архівів.
Путівники здебільшого побудовані за хронологічним принципом, групування фондів проводилося відповідно до тогочасних вимог архівознавства. В основній частині путівників характеризувалися найцінніші фонди. На фонди однорідних установ складалися групові характеристики, в яких подавалися узагальнені назви фондоутворювачів. Розділи поділялися на підрозділи чи рубрики, розташовані за виробничо-галузевим принципом або за характером діяльності установи. В окремих підрозділах фонди розміщувалися здебільшого за хронологією створення фондоутворювача.
У путівниках, як правило, наводилися певні відомості про всі фонди архіву, але не однаково докладно. Так, якщо, на думку упорядників, наукова цінність фондів була невеликою, подавався тільки їхній список[14], великі групи фондів через ідеологічні причини взагалі не показувалися або анотувалися дуже коротко.
Значну допомогу в користуванні путівниками дослідникам дають передмови та науково-довідковий аппарат. Більшість путівників має іменний та географічний покажчики, частина - досить грунтовні довідки з історії адміністративно-територіальних змін відповідної області, наприклад, путівник по Івано-Франківському архіву (опублікований у 1983), інша частина - предметно-тематичні покажчики. В путівниках є також списки скорочень та застарілих слів. Проте, науково-довідковому апарату путівників притаманний недолік, який полягає у відсутності єдиного підходу до всіх цих покажчиків. Не всі путівники містять перелічені вище покажчики.
Зміст путівників певною мірою пов'язаний із часом їх видання. З моменту закінчення роботи над путівником до його публікації іноді проходило досить багато часу[15]. За період роботи над путівниками державні архіви поповнювалися чималою кількістю архівних документів, переважно повоєнного періоду, тому на момент виходу в світ вони мали відомості не про всі наявні в архіві фонди, в той час як дослідники потребують інформації про них.
У 1984 р. було опубліковано короткий довідник "Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів влади та органів державного управління Української РСР". Побачили світ такі довідкові видання, як фотопутівник "Літературно-меморіальний будинок-музей О.Є.Корнійчука в Плютах" (1985). Покажчик видань архіву та літератури про його діяльність протягом 1917-1988 рр. - "Центральний державний історичний архів УРСР у м.Львові" (1990).
Основна частина путівників вийшла друком протягом 1960-1970-х років і лише 8 архівів опублікували свої путівники у 1980-х роках. За 1956-1973 рр. було видруковано 24 путівники, по фондах центральних та обласних державних архівів і їх філіалів - 16. Загальний обсяг довідково-інформаційних видань за 18 років перевищив 800 друкованих аркушів, вони охоплюють понад 300 млн. справ.
Такі архіви, як Центральний державний історичний архів України, м. Львів, Держархів Закарпатської області та Центральний державний архів літератури і мистецтва України через об'єктивні причини і досі мають лише неопубліковані макети своїх путівників.
Ще в 1950 р. Головне архівне управління СРСР, розглянувши макет путівника по ЦДІА УРСР у м. Львові, надіслало до Архівного управління УРСР листа, в якому зазначалося, що його упорядники припустилися політичних помилок. Було відмічено, що до майбутнього видання увійшли характеристики на фонди установ, які, "прикриваючись захистом українського народу від окатоличування та національного поневолення", займалися активною "антирадянською, реакційною діяльністю". До числа таких установ було віднесено "Русский народный институт", "Научно-литературное общество", "Народный дом" та ін. Керівництво ГАУ СРСР рекомендувало передати зазначені фонди на таємне зберігання, оскільки анотуванню в путівнику, який призначено для широкого користування, вони не підлягали[17].
Загалом путівники по фондах архівів, що побачили світ, налічують разом із перевиданнями 27 томів, які містять інформацію приблизно про 50-70% документів архівів[18].
Крім путівників, співробітники державних архівів готували до друку й інші довідково-інформаційні видання. Так, з 60-х років архівісти почали приділяти значно більше уваги підготовці до друку описів фондів і покажчиків. У 1959-1965 рр. побачили світ описи особових фондів О.О. Потебні, М.Ф. Сумцова, три випуски внутрішніх описів актових книг Кременецького земського суду. ЦДІА УРСР у м. Києві планував підготувати четвертий і п'ятий випуски описів актових книг Кременецького земського суду, але вони так і не були опубліковані. Планувалося також підготувати до друку й описи на документи всіх революційних комітетів в Україні і губернських виконавчих комітетів Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У 1957 р. було видано опис "Всеукраїнський центральний комітет незаможних селян. Опис документальних матеріалів фонду 257. 1920-1923". У подальші роки було опубліковано описи особових фондів академіка-хіміка Л.В.Писаржевського (1874-1938) (1970), професора М.Д.Пильчикова (1857-1908) (1970).
У ході підготовки до видання описів, архівісти вивчали зміст документів фонду, історію фондоутворювача, ознайомлювалися з літературою, яка містила біографічні, наукові та інші відомості про нього. Після цього складалася історична довідка про фондоутворювача та характеристика документів фонду. Описи особових фондів, що вийшли друком, мають передмови, іменний покажчик, список скорочень.
Особлива увага приділялась описуванню одиниць зберігання та систематизації заголовків. До складання заголовків до одиниць зберігання висувалися вимоги чіткості, достовірності, наявності усіх пошукових даних. Дуже копіткою була робота щодо визначення дат утворення документів.
Зміст заголовків подавав відомості про вид документа; мова документа; прізвище, ім'я, по батькові автора чи повну назву установи-кореспондента та їх адресу; звання; посаду (по можливості); місто, країну, звідки надійшов документ; кількість аркушів; дати (в разі наявності чималої кількості документів вказувалися крайні дати).
Дуже важливим при роботі над описами, що готувалися до друку, було запобігання включенню до макету опису фактично відсутніх одиниць зберігання, а також тих, які не мали цінності. Так, під час роботи над описом особового фонду М.Д. Пильчикова, архівісти включили до опису не всі наявні документи, оскільки 600 одиниць зберігання, а саме листи приватного характеру, не підлягали публікації і їх було виділено в окремий, другий опис. Одиниці зберігання першого опису, які могли бути використані дослідниками в наукових та господарських цілях, було видруковано[19].
Під час складання опису архівісти, систематизуючи та розміщуючи заголовки одиниць зберігання, дотримувалися хронологічного принципу. Лише всередині розділів опису листи розміщувалися в алфавітному порядку прізвищ їхніх авторів.
Серйозним джерелом для вивчення історії кіно в Україні став підготовлений співробітниками Центрального державного архіву кінофотофонодокументів УРСР анотований каталог кіножурналів та документальних фільмів українських студій за 1922-1941 рр., який побачив світ 1969 р. Кінолітопис містить анотації на всі кіножурнали та кінофільми за довоєнні роки, присвячені боротьбі за встановлення влади Рад, відбудові та розвитку промисловості, сільського господарства та культури. Згодом, наприкінці 1970-х років, архів підготував і опублікував такі анотовані каталоги: "Кінолітопис. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941-1945", "Кінолітопис. Українська РСР за 60 героїчний років. 1917-1977".
Серед інших довідкових видань, підготовлених архівістами, слід назвати географічні покажчики: "Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр." (1959), "Йосифіканська (1785-1788) і Францисканська (1819-1820) метрики. Перші поземельні кадастри Галичини" (1965), "Словник польських скорочень" (1959), покажчик "Література і архівні матеріали про минуле і сучасне Житомирщини" (1958).
У 1972 р., до VІІ Міжнародного конгресу архівів, побачив світ довідник "Державні архіви Української РСР", в якому містяться загальні відомості про архівне будівництво в Україні, стислі, але змістовні довідки про склад і зміст документів державних архівів республіки. У 1988 р. вийшли друком систематичний покажчик "Архіви України. 1971-1987" та довідник "Державні архіви Української РСР".
Великим досягненням архівістів став "Каталог колекції документів Київської археографічної комісії. 1369-1899" (1971), який містить анотації на 631 документ за 1369-1899 рр. про економічне, політичне та культурне життя України того часу.
ЦДІА УРСР у м. Львові підготував "Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. 1233-1799" (1972 р.) обсягом 57 друкованих аркушів. У ньому описано 1 134 пергаментні грамоти архіву, зібрані за більш як 100 років[20]. Каталог містить цілу систему покажчиків і опублікований українською, російською, англійською і французькою мовами.
Більшість унікальних описань каталога відображає соціально-економічне та політичне життя західноукраїнських земель доби феодалізму і має важливе значення для дослідження економічних зв'язків України з Росією, Молдавією, Польщею, Грецією, Італією. Описані в каталозі документи становлять значний інтерес для вивчення спеціальних історичних дисциплін (сфрагістики, хронології, палеографії), а також історії мистецтва та мови.
Видання прекрасно ілюстроване кольоровими і чорно-білими зображеннями документів, їхніх фрагментів, печаток тощо. Упорядникам вдалося подолати труднощі, пов'язані зі специфікою роботи з пергаментними документами, вони виявили добре знання грецької, латинської, давньонімецької та інших "актових" мов середньовіччя.
Це видання, робота над яким тривала майже п'ять років, відмічено заохочувальною премією 1972 р., встановленою Архівним управлінням при Раді Міністрів УССР за кращі наукові і методичні розробки в галузі архівознавства, документознавства та спеціальних історичних дисциплін. Каталог став однією з найбільших збірок пергаментних документів на теренах тодішнього СРСР[21]. Згадане видання отримало високу оцінку і наукової громадськості[22].
Архівістами було підготовлено й видано "Каталог документів з історії Києва ХV-XIX ст." (1982), "Описи Київського намісництва 70-80 років ХVІІІ ст." (1989), бібліографічний фондовий покажчик "Галицьке намісництво. 1772-1921" (1990), "Книгу Київського підкоморного суду. 1584-1644" (1991).
"Описи Київського намісництва" містять географічне описання Києва та Київського намісництва 1775-1786 рр., а також описання його рік, озер, боліт 1785 р., історичне й географічне описання 1787 р., книгу Київського намісництва 1787 р., скорочене описання Київського намісництва 1787 р. Книга подає чималу інформацію з історії міст і сіл, про чисельність та класовий стан населення, культуру й побут українського народу. Роботу з довідником значно полегшує розгалужений довідковий апарат: словник застарілих та маловживаних слів, список скорочень, огляди допоміжних матеріалів з історії описування та використання інформації архівних й бібліотечних фондів[23].
Одним із видів довідково-інформаційних видань, які готують архівісти, є бібліографічні покажчики. Серед них такі: "Літопис найважливіших і пам'ятних подій історії Волині. 1939-1952." (1975), "Літопис пам'ятних подій історії Волині. 1900-1939" (1976), "Літопис найважливіших і пам'ятних подій історії Волині. 1953-1979" (1979), 5 покажчиків "Радянська Буковина" у 1973-1977 рр., що вийшли друком у 1975, 1979-1980 рр. Покажчик архівних документів "Твори В.І.Леніна на Україні. 1894 - лютий 1917" (1975).
Велику й цікаву роботу було розпочато археографами республіки в середині 1980-х рр. - підготовку до видання "Литовської метрики", що передбачала співпрацю архівних і наукових інституцій Польщі, Литви та України. На спільній нараді польської і радянської редакційних колегій, що відбулася 1-5 грудня 1986 р. у м. Вільнюсі начальник відділу ЦДІА УРСР у м. Києві Г.В. Боряк у своїй доповіді зазначив, що згідно із спільним робочим планом Інституту історії СРСР АН СРСР та Інституту історії Польської АН у 1986-1990 рр. буде проведено роботу з підготовки до публікації українських книг записів "Литовської метрики"[24]. Проте після розпаду СРСР спільна робота над цим виданням була порушена і з об'єктивних причин книги записів "Литовської метрики", над якими працювали українські фахівці, і досі не вийшли друком.
Перед архівістами завжди стояла проблема створення єдиної системи науково-довідкового апарату державних архівів. Ідея єдиного НДА як системи була усвідомлена архівною громадськістю ще на початку 1960-х років. В "Основных правилах работы государственных архивов" (М., 1962) було визначено головні складові науково-довідкового апарату, закладено основи єдиної класифікації документальних матеріалів державного архівного фонду та проведено уніфікацію методики складання каталогів, оглядів, путівників.
На Всесоюзній науковій конференції з проблем науково-інформаційної діяльності державних архівів СРСР, яка відбулася 23-25 листопада 1976 р. у м. Москві, підкреслювалося, що розвиток архівної справи неможливий без всебічної інформації про склад і зміст архівних фондів. Практика засвідчила, що назріла гостра потреба не тільки проводити ґрунтовні дослідження з тієї чи іншої історичної проблеми, а й готувати науково-довідкові праці про склад і зміст архівних фондів, які мають відзначатися фундаментальністю, охоплювати відомості про низку архівів.
Заступник начальника Головного архівного управління СРСР К.С. Кузнецова у своїй доповіді зупинилася на проблемах, які на той час вирішувалися державними архівними установами в галузі наукового використання архівних джерел та удосконалення норм і методів роботи архівів щодо їх інформаційної діяльності[25]. Доповідач проаналізувала й довідково-інформаційні видання архівних установ, звернула увагу на необхідність створення цілісної системи науково-довідкового апарату, до складу якого увійдуть комплекси різних взаємодоповнюючих засобів інформації.
"Основные правила роботи государственных архивов" 1984 р., у яких було враховано принципові засади методичної розробки фахівців ВНДІДАС "Основні положення розвитку системи науково-довідкового апарату до документів державних архівів СРСР" (М., 1981), вже містили основні вимоги до такої системи[26]. "Основні правила" узагальнили багаторічний досвід створення єдиної системи НДА, уніфікували основні методологічні та методичні принципи її створення. Вони подали уточнене поняття цієї системи та скоригували її склад. В "Основних правилах" подається методика складання описових статей до кожного типу архівних довідників.
Основними функціями єдиної НДА є облікова та інформаційно-пошукова. Довідково-інформаційні видання, підготовлені державними архівами України протягом 1946-1991 рр., - тематичні путівники, стислі довідники по фондах архіву, покажчики до фондів, покажчики до описів фондів, тематичні та фондові огляди, науково-популярні видання (нариси, огляди) - виконують саме інформаційно-пошукову функцію.
14 червня 1989 р. Президія АН УРСР прийняла постанову № 219 "Про стан і перспективи археографічної роботи в республіці та завдання Археографічної комісії АН УРСР"[27], в якій відзначалася важливість піднесення на якісно новий рівень археографічної справи в республіці, що повинно відіграти важливу роль у створенні повноцінної фундаментальної джерельної бази. Наголошувалося, що основна функція названої комісії полягає в координації в межах України археографічної (насамперед видавничої) роботи всіх установ, закладів, періодичних і неперіодичних видань, окремих осіб, які займаються публікацією джерел. Археографічна комісія розробила перспективний план підготовки і публікації джерел з історичної та культурної спадщини країни, розрахований на період до 2000 року. Поряд із публікацією джерел планувалась і підготовка науково-довідкових видань, бібліографічних довідників, пофондових і міжфондових покажчиків та описів, каталогів рукописних зібрань музеїв і бібліотек на зразок путівників по архівах, а також зведених каталогів джерел, побудованих за хронологічною, видовою чи тематичною ознаками. Розгалужена система довідників мала надати дослідникам можливість доступу до джерельних скарбів, розпорошених по різних архівосховищах, музейних та бібліотечних фондах, до історіографічної спадщини минулого тощо[28].
Проте, набутий протягом 70-х-80-х років досвід реального реформування та розвитку системи науково-довідковго апарату показав, що створення дійсно єдиної системи НДА, яка б функціонувала на єдиних методологічних засадах, є справою майбутнього.
Протягом 1946-1991 рр. завдяки принципу централізації архівної справи в масштабах усього СРСР більшість державних архівів України підготували певний комплекс довідників, створених на єдиних методологічних та науково-методичних засадах. Це довідники традиційного типу - описи, каталоги всіх видів, путівники, покажчики, тематичні та довідкові огляди.
Між тим, значний масив архівних джерел лишається поза увагою дослідників, і досі дослідження історичного минулого держави базуються на усталених в архівознавстві принципах організаційної класифікації фондів за ознаками відомчої підпорядкованості, адміністративно-територіальним поділом, на створеній ще за радянських часів "Схемі єдиної класифікації документної інформації", яка вже застаріла і не відповідає вимогам часу. Сучасні умови суспільного та державного розвитку України вимагають від архівістів створення системи взаємопов'язаної багатоаспектної довідкової інформації про склад і зміст архівних фондів. На часі й вирішення проблем, пов'язаних із швидким наданням інформації про фонди державних архівів як за допомогою відповідних комунікаційних засобів, до яких відносяться традиційні форми (картки, каталоги, описи, огляди, друковані видання), так і сучасних інформаційних технологій.
Держкомархівом України розроблено Програму підготовки державними архівами путівників, довідників та інших довідково-інформаційних видань по фондах державних архівів. Головне завдання програми - це створення кожним державним архівом високоінформативного путівника, системи міжархівних та міжфондових покажчиків. Нові довідково-інформаційні видання повинні проаналізувати інформацію про документи Національного архівного фонду України не тільки за місцем її зберігання, а й за предметно-тематичною ознакою. Звичайно, ця робота потребує відповідного науково-методичного забезпечення.
Поряд із застосуванням механізованих методів пошуку інформації на основі найсучасніших досягнень у галузі техніки необхідно також забезпечити в масштабах усієї держави повноцінне використання для потреб суспільства інформації, яка міститься в документальних та друкованих джерелах. Слід провести уніфікацію довідників по документальних фондах відомчих і державних архівів; удосконалення вимагають і каталоги. Організаційне оформлення системи науково-довідкового апарату по архівних фондах у вигляді загального інформаційного центру дозволить піднести науковий рівень довідково-інформаційних видань, зменшити терміни їхньої підготовки, розширити підготовку тематичних видань. Це в свою чергу дозволить увести єдині стандарти на описування, що містяться в довідково-інформаційних виданнях, єдине для всіх архівних установ поліграфічне оформлення таких видань.
Створення системи науково-довідкового апарату до документів Національного архівного фонду України та її автоматизація дозволять активізувати підготовку міжархівних, міжфондових довідників, приведуть до появи нових видів тиражованих архівних довідників.
У польській історіографії для визначення вищої верстви шляхетського суспільства періоду 16 - кінця 18 ст. вживається поняття "магнатерія", виключно для цього періоду може йти мова про магнатські латифундії, а отже й про формування магнатських архівів на території Правобережної України.
Документи магнатських родових архівів є важливим джерелом для вивчення фільварково-панщинного господарства, вони розкривають шляхи накопичення (мобілізації) земельної власності, її види і форми боротьби вищої шляхетської верстви за землю.
Формування магнатських латифундій в Правобережній Україні
Польські великі землевласники (магнати) почали освоювати українську територію з прийняттям Люблінської унії 1569 р., коли до Польщі відійшли українські землі - Підляшшя, Волинь, Східне Поділля, Брацлавщина, Київщина, а шляхта одержала право посідати тут маєтки. Магнатські латифундії поширювалися насамперед завдяки шлюбним зв'язкам польського панства з місцевими князями (Замойські - Вишневецькі, Зборовські - Пронські, Калиновські - Корецькі, Любомирські - Острозькі та ін.). Разом з посагом - родовими маєтками українських князів на Волині та Північній і Центральній Київщині - до магнатів потрапляли документи князівського роду на ці землі, які передавалися з донькою князя (так, документи на Вишневецький ключ князів Вишневецьких зберігалися в архівах Замойських, Плятерів, Мнишків, котрі в різні періоди мали шлюбні зв'язки з князями Вишневецькими або одержали документи у спадщину). У 1620 - 1650-х роках спостерігається вимирання князівських родів Острозьких, Збаразьких, Порицьких, Пронських, Корецьких, Ружинських, Заславських, що призводить до формування величезних магнатських латифундій, які належали Замойським та Любомирським, спадкоємцям князів Острозьких[1]: документи Острозької ординації досі є в родових зібраннях Замойських і Любомирських. У 1710 р. Павло Кароль Сангушко у посаг за Маріанною Любомирською одержав значну частину волостей Острозької ординації, власником яких став 1738 р. Разом з маєтками він прийняв на зберігання документи давніх властителів, зокрема князів Заславських, Тарновських і Острозьких, а саме: архів ординації у Любартові та локальні архіви в Тарнові, Заславі, Озерцях[2]. Проте після його смерті права власності на Острозьку ординацію обстоювали протягом десятиліть найпотужніші роди Речі Посполитої - Чорторийські, Любомирські, Потоцькі, Малаховські та Яблоновські. У результаті колбушовської трансакції 1753 р. Дубно (з 70 селами) разом з архівом одержав брацлавський воєвода Станіслав Любомирський. Фрагменти цього архіву зберігаються зараз у Києві та Любліні[3].
Якщо на території Волині магнатські латифундії створювалися через шлюбні союзи з українськими князівськими родами, то на Брацлавщині та Південній Київщині - шляхом встановлення адміністративного контролю (спадкове утвердження на урядах місцевих воєвод і старост), який спричинився тут до інтенсивної купівлі маєтків дрібного та середнього шляхетства (таким чином утворилися латифундії Потоцьких, Калиновських, Жолкевських та інших).
Родові архіви про землеволодіння у Правобережній Україні
Накопичення земельної власності, яке супроводжувалося наїздами, майновими суперечками і взаємними оскарженнями в суді, ставило перед необхідністю впорядкування родинних ("familijni") та майнових ("ekonomicznе") документів магнатських архівів і запровадження певної систематизації їх.
Архіви, як правило, зберігалися в родовому замку: згідно із статутом Замойської ординації, наприклад, ординатам належало утримувати архів; перша згадка про його зміст походить з другої половини 17 ст., коли завершилася тривала боротьба за спадщину безпотомного ІІІ ордината, Яна Замойського ("Sobiepana")[4]. Під час судових процесів між спадкоємцями - Вишневецькими, Конєцпольськими та Замойськими - родовий архів був розпорошений і частково знищений. Діставши ординацію у спадок, Марцин Замойський вдався до збирання та описування уцілілих документів, для чого наказав надвірному архіваріусу скласти сумаріуші. Документи архіву поділялися на фасцикули, фасцикули - на в'язки (pliki), що стосувалися окремих маєтностей, в тому числі й українських. Об'єднуючи різні за змістом і видами документи (контракти, боргові розписки, витяги з актових книг, позови до суду, генеалогічні матеріали тощо) за територіально-господарською приналежністю, сумаріуші спочатку не фіксували кореспонденцію та політичні акти. Така систематизація полегшувала власникам пошук документів, оскільки судові процеси часто тяглися десятиліттями. Магнатські родові архіви з часом зазнавали інвентаризації та вдосконалення систематизації. Виокремлювали ті документи, які втратили актуальність. Акти, що надходили з ключових архівів, зокрема з території східних кресів, описувалися в центральному родовому архіві.
Через "гвалтовні" наїзди та війни порушувалася цілісність архівів. Так, маєтності Сангушків ковельської лінії в другій половині 17 ст. опинилися в центрі воєнних дій (з Швецією, Росією, татарами, козаками), що позначилося на складі родового архіву, який був частково пограбований [5].
До родових архівів зверталися також під час поділу маєтків. Наприклад, після смерті воєводи сандомирського Єжи Олександра Любомирського лишилися невпорядкованими ("u żodnym nie zostają porzędku") документи його архіву. Тому перед генеральним поділом маєтностей, що мав відбутися в травні 1750 р., племінники воєводи підписали в лютому того ж року трансакцію з підчашим чернігівським Яном Х. Зєлінським про впорядкування архіву ("ażeby Archiwum summariuszami y fascykulami pospisywałszy należycie one porżędkiem ułożył") та виявлення оригіналів документів, що стосувалися Красичина, Миньківців, Целієва та Радівців ("cum attinent Radzijowie") - маєтків, розташованих у Руському та Подільському воєводствах (ЦДІАК, ф. 236, оп. 1, спр. 22).
У разі переуступки, продажу або застави маєтностей за борги документи переходили до нового власника, саме тому в магнатських архівах зберігалися акти, які відбивали події, що безпосередньо його не торкалися. Серед матеріалів Плятерів, що стосувалися Домбровицького (Дубровицького) ключа в Пінській землі (у 19 ст. належав до Рівненського повіту Волинської губернії), знаходимо документи, які відносилися до 16 - 18 ст., зокрема про судові процеси Бжостовських, Огинських, маєтки яких перейшли до Плятерів за борги в другій половині 18 ст. (НБУВ, ІІ, 9283,12909-12912). Наприкінці 18 ст. серед магнатів сталим засобом позичання готівки була держава маєтків, яка набула таких розмірів, що, наприклад, у адміністрації власне Замойської ординації лишалося кільканадцять ключів маєтків. За характером забезпечення сплати боргу боргові зобов'язання поділялися на посесійні, тобто забезпечені на нерухомості, головним чином у формі застави, та extra possesorgine, або ręcznie. Про це свідчить велика кількість угод і розрахунків між магнатами і посесорами та орендарями, скарги (supliky) на порушення орендних умов (ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, 1760 р., спр. 1191, арк. 3; 1786 р., спр. 1786, спр 1951, арк. 1, 10; ф. 741, оп. 1, 1783 р., спр. 29; 1786 р., спр. 34 тощо).
Найцінніші історичні джерела для вивчення розвитку сільського господарства та соціально-економічного стану сільського населення в магнатських володіннях - докладні інвентарі ключів маєтків і сіл, що складали під час поділу майна або здавання маєтків в оренду, містять описання маєтку, тобто будов, господарського начиння та речей домашнього вжитку, живого реманенту, а також сільських угідь і повинностей, які мали виконувати селяни та міщани на користь двору. Велика кількість таких інвентарів збереглася зокрема в архівах Замойських як на території Польщі, так і в Україні: за часів IX замойського ордината (1767-1780), подільського воєводи Яна Якуба Замойського, частина архіву якого зберігається в Києві, це насамперед маєтки, розташовані в Поділлі, на Холмщині і на Волині.
Війни 17-18 ст. завдали значних збитків господарству маєтків і втрат людності, що мешкала в них. У магнатських родових архівах є відомості про збитки, заподіяні визвольною війною українського народу 1648 - 1654 рр. (НБУВ, ІІ, Плятери; ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, 1648 р., спр. 284, арк. 7; 1649 р., спр. 48, арк. 42). Про стосунки з австрійським і російським військами, постачання фуражу свідчать зокрема документи фондів у ЦДІАК Замойських (ф. 256, оп. 1, 1771 р., спр. 1459; 1770 р., спр. 1432) і Потоцьких (ф. 49, оп. 2, 1773-1789 рр., спр. 1463; 1781 р., спр. 1465).
Ясна річ, цим не обмежується інформативний потенціал магнатських архівів.
"Київські" збірки магнатських родових архівів (16- початок 20 ст.)
На жаль, родові архіви та колекції збереглися в Україні далеко не повністю і в історичному значенні не являють собою первісні архівні зібрання. Прослідкувати долю цих зібрань в Україні до часу надходження їх на зберігання до державних архівних установ - досить важка справа через брак відомостей і відсутність супровідної документації. Тут лише зазначимо, що роки Першої світової війни і визвольних змагань завдали невиправних збитків колекціям і архівам шляхти. Дехто з власників намагався врятувати свої колекції і зібрання. Так, за даними Київського губархіву, 1915 р. власник Славутського родового архіву Сангушків відправив частину документів чи то до Курська, чи то до Нижнього Новгорода, а решту 1920 р. було вивезено до Польщі. Насправді, як пише К. Сита, найціннішу частину архіву Роман Сангушко 1915 р. вивіз до Нижнього Новгорода, де вона лишилася до 1923 р., коли потрапила до Польщі.
За таких обставин подиву гідною є діяльність наукових і архівних установ УАН-ВУАН по збереженню того, що ще можна було врятувати (йдеться насамперед про Київську археографічну комісію і створений 1918 р. відділ рукописів Всенародної бібліотеки України). У пізніші часи не вдалося створити належних умов зберігання архівів шляхти Волині та Поділля, є дані про загибель більшості матеріалів родових зібрань у музеї в Старокостянтинові протягом літа 1924 р.(можливо, йшлося про архів Жевуських, які володіли Старокостянтинівським ключем). Лише рештки вдалося перевезти до ЦАДА, серед них були документи 16-18 ст.
На той час Комісією були врятовані родові архіви Потоцьких з Тульчина, Плятерів з Дубровиці, Мнишків з Вишневця, Браницьких з Білої Церкви (серед матеріалів останніх - листування Сапєг, Кишків, Воловичів), Радзивиллів з Бердичева, Замойських, Тарло, Сапєг з Деречина (?!), а також належні їм колекції, в тому числі рукописів і стародруків. Надзвичайний науковий інтерес становили колекції Київської археографічної комісії, до яких також потрапили фрагменти магнатських і шляхетських родових архівів: "Нова серія", "Серія Б", "Колекція документів Київської археографічної комісії". Більшість із вцілілих магнатських родових архівів була передана до Центрального архіву давніх актів (ЦАДА). На жаль, родові архіви під час описання були розпорошені по фондах ЦАДА. У 1930-х роках у Археографічній комісії при ВУАН і в ЦАДА впорядкували найцінніші зібрання. Неописаними до 1941 р. лишалися в ЦАДА 500 тис. документів.
1918 року був створений відділ рукописів і стародруків Національної бібліотеки Української держави (з 1920 до 1934 р. офіційна назва бібліотеки - Всенародна бібліотека України у м. Києві) на чолі з Гнатом Житецьким, істориком, літературознавцем, членом історичної секції і Археографічної комісії ВУАН [6]. З підпорядкуванням бібліотеки і її фондів Академії (1919) розгорнулась науково-збирацька діяльність щодо виявлення та придбання цілісних архівно-бібліотечних зібрань і колекцій як приватних, так окремих установ. Були відряджені книжково-археографічні експедиції з метою ознайомлення зі станом архівів і бібліотечних зібрань Волині, Поділля та Київщини. Результати були невтішними. На Волині багато родових зібрань і архівів місцевої шляхти практично повністю загинули. На Поділлі 1920 р. багатство вцілілих приватних книжкових колекцій було вражаючим. Проте зіткнулися також з актами вандалізму: наприклад, у м. Янів Тиврівського пов. був пограбований маєток графів Холоневських, архів і книгозбірня були спалені. Стан архівів на Вінниччині, де зберігалися старовинні грамоти, книжки, рукописи, потребував негайної допомоги. Завдяки втручанню керівництва ВБУ була створена Вінницька філія ВБУ, до якої серед інших матеріалів надійшов архів Потоцьких з Немирова. Вдалося перевезти до Києва частину матеріалів Вінницького архіву. На Київщині бібліотека 1921 р. придбала зібрання графині Браницької з Білої Церкви, князів Лопухіних-Демідових з Корсуня. Родовий архів останніх згадуємо саме тому, що він надійшов у 1919 р. серед документів архіву В. Головні, що містив родинну збірку Гоголів-Яновських (родинні документи, листування 18-19 ст.). До родинних матеріалів належали зокрема фрагменти Дубровицького архіву графів Плятерів, родового архіву Сулимів-Войцеховичів [7]. Протягом 1925-1927 рр. до ВБУ приєднали фонди бібліотеки колишнього Університету св. Володимира, а разом з ними - рештки архіву і колекцію Яблоновських, колекцію рукописів з Щорсівського (!) архіву Хрептовичів.
До відділу рукописів надійшов архів роду Шодуарів (майнові документи, листування, колекції). Частина матеріалів надійшла серед зібрань націоналізованих бібліотек. 1934 року до відділу потрапила колекція автографів видатних діячів 16-18 ст. з Уманського державного краєзнавчого музею ("Уманська збірка"), де разом з іншими зберігалися рештки архіву Жолкевських.
Завдання ВБУ в цілому та рукописного відділу зокрема полягало в збиранні скарбів науки та культури українського народу. Тому Г. Житецький пропонував зберігати в рукописному відділі матеріали літературно-наукового характеру - рукописні книжки, збірки рукописів, документів, листування, мемуари тощо (на відміну від державних архівів, до яких слід було віднести переважно матеріали актового, офіційно-юридичного, ділового та довідково-діловодного характеру).
Через брак місця зберігання та нестачу фахівців організацією фонду рукописного відділу, інвентаризацією та класифікацією документів почали займатися лише з 1921 р. Згідно з запропонованою Г. Житецьким класифікацією матеріали відділу поділялися на чотири підвідділи (такий поділ зберігається досі):
I - рукописні книжки,
ІІ - документи,
III - листування,
IV - автографи на друкованих книжках.
Магнатські родові архіви та зібрання зберігалися в перших трьох підвідділах. (Згідно з післявоєнною архівною реформою за основу був покладений принцип походження, а всі рукописні матеріали були описані за окремими фондами: особовими, фондами установ та фондами-колекціями; виняток становить архів Плятерів, який за відсутності документації розпорошений по перших трьох підвідділах) [8].
Фонди ВБУ були описані за спрощеним методом і наприкінці 1930-х років розпочалася робота над складанням хронологічного каталогу.
Отже, на початку 1941 р. у відділі рукописів знаходилися фрагменти архівів та колекцій Браницьких з Білої Церкви, Плятерів з Дубровиці, Потоцьких з Немирова, Жолкевських, Хрептовичів, Шодуарів, Яблоновських. У цілому рукописний відділ Бібліотеки АН УРСР за офіційною статистикою налічував на той час 147538 одиниць зберігання [9].
Залишки шляхетських родових архівів Волині з колекції Волинського музею (частина колекції перебувала з 1930-х років на зберіганні в рукописному відділі ВБУ в Києві) з часів Першої світової війни містилися в Центральному історичному архіві при Харківському університеті[10].
У Центральному історичному архіві ім. Антоновича в Києві, заснованому 1922 р., у відділі приватних архівів зберігалися фрагменти родових архівів Мнишків і споріднених з ними родів (хронологічні рамки документів - 16-19 ст.). Особливу цінність становили інвентарі кінця 18 ст., а також сумаріуші документів архіву Мнишків, укладені в 18 ст. У відділі перебували на зберіганні також родові архіви Оскерків, Єленських, інших шляхетських родин Волині[11].
За Другої світової війни найцінніші фонди ЦАДА та Бібліотеки АН УРСР були кинуті напризволяще відступаючими радянськими властями (вивозили або спалювали через відсутність транспорту лише архіви жандармських управлінь, охоронних відділень та ревкомів, обкомів партії, виконкомів, профспілок).
Розуміючи надзвичайне наукове та культурно-історичне значення зібрань архівів, бібліотек і музеїв України, нацисти намагалися вивезти найбільш цінні архівні колекції та книгозбірні. Принагідно зауважимо, що магнатські фонди відділу рукописів Бібліотеки АН УРСР залишилися у Києві і тому збереглися краще [12]. Це сталося завдяки зусиллям колишнього завідуючого відділом рукописів, а під час нацистської окупації - директора новоствореної Крайової бібліотеки Миколи Геппенера [13]. Згідно з загальним переліком українських архівних цінностей, вивезених через Кам'янець-Подільський до Опави (нім. Троппау, Східна Чехія), що його підписав голова Крайового управління архівами, бібліотеками і музеями Г. Вінтер у лютому 1944 р., серед інших документів ЦАДА згадуються 17 скринь з архівом Потоцьких, 7 - з архівом Замойських, 1 - з архівом Сапєг, 1- з архівом Гижицьких. Тоді ж до київських матеріалів нацисти приєднали матеріали з Радзивиллівського архіву з Мінська (2 скрині) [14]. У 1945 р. з Кам'янця-Подільського до Києва перевезено рештки фондів київського Центрального архіву давніх актів, в тому числі магнатських, що їх нацисти на шляху до Чехії залишили під час бомбардування в приміщенні архіву. З семи вагонів документів (в тому числі 10 390 од. зб. з зібрань польських магнатів) до Києва вдалося повернути три [15]. Був знищений за незначними винятками науково-довідковий апарат фондів ЦАДА в Києві і Археографічної комісії при ВУАН.
1943 року ЦАДА увійшов до новоствореного Центрального державного історичного архіву УРСР у Києві на правах відділу давніх актів. Віддаємо належне співробітникам, котрі за браком фахівців і в короткий термін змогли впорядкувати розсип, на який перетворилися під час перевезень магнатські родові архіви колишнього ЦАДА.
У 1944 - 1945 рр. перед архівістами ЦДІА УРСР постало завдання щодо впорядкування розсипу, виявлення наявних матеріалів і описання документів. До 1952 р. централізованого обліку не існувало. Не було книг, що фіксували надходження й передачу фондів [16].
На вересень 1952 р., час затвердження робочої інструкції по впорядкуванню аркушного розсипу фамільних фондів, розібрано було більшість, причому половину з них становив родовий архів Потоцьких, " близько 20%" - фрагменти архівів Замойських, Корняктів, Мнишків, Радзивиллів, Сапєг, Цетнерів, Тарло, Млоцьких, Гижицьких, Браницьких (як згодом з'ясувалося, двох родів - гербу "Гриф" і гербу "Корчак"), Плятерів, Строганових (поріднених з Потоцькими), майже 20% - матеріали, фондова приналежність яких не була встановлена. Згідно з інструкцією, підготовленою Л. Проценко, ці випадкові матеріали слід було приєднати до родового архіву Потоцьких, як найбільшого. Після систематизації за фондами розсип передбачалося розібрати за тематичною та номінальною ознаками.
До тематичної групи мали увійти такі матеріали:
Оригінали та копії королівських грамот, імператорських указів, папських булл; майнові документи; листування; іншомовні документи, зміст яких не був з'ясований, складали номінальну групу.
Документи кожної з цих груп підлягали подальшому обробленню, що мала на меті формування одиниць зберігання. Одиниця зберігання не мала перевищувати 150-200 арк.
І. Генеалогічні відомості про фондоутворювача (генеалогічні таблиці, шлюбні контракти, духовні заповіти, прохання, щоденники, зошити, конспекти) впорядковувалися за особами, видами документів, хронологією.
ІІ. Оригінали та копії королівських грамот, імператорських указів, папських булл - за хронологією.
ІІІ. Матеріали сеймів і сеймиків, конфедерацій - за змістом і хронологією.
ІV. Матеріали про дипломатичні відносини Польщі з іншими країнами - за змістом.
V. Документи про гайдамацький та селянський рухи - за змістом.
VІ. Документи про майнові суперечки та наїзди - за змістом.
VІІ. Майнові документи поділялися на такі підгрупи:
VІІІ. Листування - за кореспондентською ознакою; залежно від кількості документів листи систематизувалися за відповідними датами; одиниця зберігання не мала перевищувати 150-200 арк.
ІХ. Іншомовні документи - на мовні групи, за хронологією [17].
Слід відзначити високий для початку 1950-х років науковий рівень інструкції. Проте ці вимоги не були реалізовані. Брак кваліфікованих кадрів змусив залучити до роботи студентів. Науково-технічне опрацювання розсипу проводилося за так званим скороченим циклом (розгляд документів, фондування, складання описів); експертиза наукової та практичної цінності документальних матеріалів не провадилася водночас з упорядкуванням розсипу і описанням. Не вдалося уникнути помилок під час фондування. Описи не мали вступних статей. Заголовки до справ укладалися за першим документом і не відбивали змісту одиниці зберігання; не завжди подавалися крайні дати документів, подекуди обмежувалися століттями, географічні назви не розкривалися. Не визначалась автентичність документів.
Схема систематизації справ всередині фондів відбивала усталені традиції радянської архівістики, що мала вирішувати соціальні завдання: викривати гнобительську сутність представників панівного класу, форми експлуатації селянства і негативну роль церкви. Тому в основу побудови описів магнатських фондів була покладена соціальна ознака.
До певної міри полегшити дослідникам користування описами магнатських фондів ЦДІА УРСР намагалися в 1976 - 1991 роках. Співробітник відділу давніх актів Н. Яковенко опрацювала засади методичних рекомендацій щодо вдосконалення описів фонду 256, Замойські [18]. Була проведена робота по складанню предметно-тематичного, іменного, географічного та мовного покажчиків. Під час підготовки були перечитані всі справи фонду, уточнені заголовки справ. Проте за браком кадрів і часу змушені були відмовитися поширити експеримент на інші магнатські фонди, обмежившись на той час удосконаленням описів фондів Любомирських і Гижицьких. Підготовлено вступні статті до описів, виправлено заголовки до справ, уточнено крайні дати одиниць зберігання. Укладено географічний та іменний покажчики.
1979 року з Центральної наукової бібліотеки АН УРСР надійшов розсип (близько 30 тис. ум. од. зб.), який зокрема містив фрагменти родових архівів з колекції Волинського музею. В процесі упорядкування "старі" родові фонди поповнилися документами з цього розсипу, а саме: ф. 49, Потоцькі; ф. 236, Любомирські; ф. 240, Оскерки; ф. 241, Браницькі; ф. 251, Тарновські; ф. 249, Гижицькі; ф. 256, Замойські; ф. 741, Плятери; ф. 257, Радзивілли та інші.
Колекції, що перейшли до ЦДІАК разом з фондами ЦАДА 1943 р., зазнали втрат під час перевезень за Другої світової війни: загинули найдавніші та найцінніші документи, проте це не зменшує наукової ваги вцілілих архівних матеріалів [19].
Відмінності в традиціях опрацювання документів і різні підходи польських і радянських архівістів до систематизації матеріалів магнатських родових архівів зумовлені насамперед розбіжностями в об'єктивних історичних умовах формування zespołów/фондів. За умов Речі Посполитої цей тип зібрань був пов'язаний з земельною власністю шляхти. Їхнім завданням було збереження документів, що стверджували права і привілеї представників цієї верстви. Тому матеріали, що до початку Другої світової війни перебували у приватній власності, у 1940-х роках, за часів прийняття приватних архівів на державне зберігання, дістали назву "podwórskiе" (що, на мою думку, перекладається як "колишні двірські", від dworować - служити при дворі або у магната). Це визначення було на той час актуальним і вживається досі, отже, як бачимо, польським архівістам не вдалося уникнути класового підходу до характеристики зібрань. Проте сучасне польське архівознавство трактує ці матеріали як давні магнатські та зем'янські родові архіви (зібрання), що містять родинно-майнові документи, і тому вбачає своє завдання в історичній реконструкції або відновленні старого територіально-господарського діловодства. Поняття родинно-майнові архіви, що частіше вживається зараз, стосується вже архівів родин, які мали у власності як шляхетські маєтки, так і промислові підприємства, купецькі фірми тощо, а тому відбивають характер власності вищої шляхетської верстви і пізнішої доби, 19 - початку 20 ст.
Фрагменти магнатських родових архівів, що зберігаються в Україні, досі чекають на свого дослідника. У радянській ідеологічно заангажованій історичній науці вони репрезентували непопулярну проблематику. Разом з тим для іноземних дослідників, у першу чергу польських, матеріали, що містять архівні фонди, становлять надзвичайну джерельну цінність. Проте до початку 1990-х років вони не мали можливості користуватися як описами фондів, так архівними каталогами. Дані про наявність родових і особових фондів представників польської магнатерії і шляхти у путівниках радянських державних архівних установ були відсутні.
Питання про уможливлення доступу до інформації, що містять магнатські родові архіви в Україні, є на часі. Воно порушувалося у згадуваних вище статтях Л. Гісцової і Л. Сухих. Розпорошеність матеріалів по різних установах, фондах і колекціях, незручні описи, відсутність або недосконалість каталогів не задовольняють фахівців. Розуміючи неможливість удосконалення описів усіх магнатських родових фондів і визнаючи їхню значущість для вивчення історії України, Польщі, Білорусі, Литви, вважаю цілком реальним розпочати опрацювання засад міжархівного путівника-довідника по фондах державних архівів на території колишньої Правобережної України (попередня назва - "Магнати в Правобережній Україні. 16- початок 20 ст.: Міжархівний путівник-довідник") [20]. У проекті мають бути зведені відомості про історію формування, долю магнатських родових архівів, історію родів, названі найяскравіші їхні представники, визначено місце зберігання, мову, склад і зміст документів архівних фондів. На мою думку, як додаткову інформацію слід залучити і матеріали колекцій і фондів державних установ Російської імперії на території Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства, які є в ЦДІАК, НБУВ, державних архівах Київської, Вінницької, Волинської, Житомирської, Кіровоградської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської областей.
Пропонується відійти від соціальної ознаки роду (шляхта, магнати, поміщики), оскільки йдеться про магнатські архіви. Отже, подається прізвище роду та номер фонду. Проте щодо архіву Плятерів, який зберігається в НБУ ім. В. Вернадського і не має офіційно власної назви фонду та опису, а документи розпорошені по кількох фондах, доведеться відійти від схеми і, можливо, подати легенди в рубриці ІV (Доля архіву).
Тут має бути абревіатура назви архіву або бібліотеки, яка розшифровується в доданому списку скорочень.
Коротка історична довідка про рід або відгалуження роду і його видатних представників, пов'язаних з Україною, матеріали яких зберігаються.
Бажано зазначити місця попереднього знаходження в Україні та вказати назви польських архівних установ, які зберігають документи роду (якщо вони якимось чином пов'язані з Україною); вказати архівні шифри.
Кількість одиниць зберігання згідно з описом фонду.
Тут труднощі можливі через помилки в описах, що укладалися за скороченим циклом.
Слід ідентифікувати мову документів, що в описах згруповані здебільшого як "Іншомовні матеріали".
Йдеться про наявність описів, каталогів, покажчиків, згадки про фонд у путівниках.
Насамперед маємо відмовитися від застарілих штампів і виходити з характеру документів, а не їхньої соціальної оцінки.
Схема може бути опрацьована лише в загальних рисах, оскільки вирішувати слід в конкретному випадку окремо.
Отже, можемо визначити такі спільні для "київських" зібрань групи:
Усі ці групи можуть об'єднувати генеалогічні, особисті, майново-господарські, матеріали політичної та громадської діяльності, фінансові, кореспонденцію тощо. Всі позиції мають бути пов'язані з номерами справ фонду.
Відомості з фондів державних установ Російської імперії, що стосуються магнатських родів: підтвердження шляхетських прав, записи в родовідних книгах, судові суперечки за власність тощо.
У разі наявності інформації подати легенди і назви колекцій.
На жаль, родові архіви та колекції збереглися далеко не повністю і в історичному значенні не являють собою первісні архівні зібрання. Реконструювати їх хоча б частково, використовуючи літературу та документи, що зберігаються на території Польщі, Литви та Білорусі, є завданням сучасних і майбутніх генерацій істориків.
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2008 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua