ОсташкоТетяна

Українські монархічні сили в еміграції на початку 20-х років
за даними дипломатичної служби УНР

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. не зупинила пошуків українськими політиками і державними діячами шляхів відновлення соборної і самостійної України. Невдалі спроби Директорії УНР проводити державне будівництво, які зрештою призвели до втрати Україною незалежності, активізували суспільно-політичну діяльність супротивників республіканського уряду. Серед чотирьох основних напрямків політичної думки - народництво, націоналізм, комунізм і консерватизм, останній, попри те, що не встиг реалізуватися за часів Української Держави, на початку 1920 - х рр. перетворюється на струнку ідеологічну систему. Сама поява українського консервативно-монархічного руху на початку 1920-х рр. як явища національного суспільно-політичного життя яскраво продемонструвала наявність певних соціальних сил, зацікавлених у розробці цієї ідеології. Оскільки в середовищі української еміграції знайшлися сили, прихильні до монархічної ідеї, вихід на політичну арену українського монархізму слід вважати явищем цілком закономірним. Завдяки В.Липинському вона викристалізувалась у струнку, теоретично досконалу концепцію державотворення і залишила по собі помітний слід в українській історії.

Навесні 1920 р. В.Липинський разом з кількома своїми прихильниками (Д.Дорошенком, М.Кочубеєм, А.Монтрезором, С.Шеметом, Л.Сідлецьким (Савою Крилачем), О.Скоропис-Йолтуховським та М.Тимофіївим) створює у Відні Український союз хліборобів-державників. Одним з перших документів цієї організації стала угода гетьмана Павла Скоропадського з УСХД, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В.Липинський, С.Шемет, О.Скоропис-Йолтуховський та Д.Дорошенко[1].

Вже на першому етапі створення організації - УСХД мова йшла про необхідність запровадження монархічного ладу в Україні. І хоча з політичних міркувань деякий час як П.Скоропадський, так і засновники союзу намагались не афішувати свою співпрацю, проте саме колишнього гетьмана планувалось згодом проголосити українським монархом, що і було покладено в основу угоди між П.Скоропадським та УСХД. На підставі цього документа базувалась подальша політична акція новопосталої української монархічної організації. Угоду між гетьманом Павлом Скоропадським з Українським союзом хліборобів-державників від 8 травня 1920 р. можна вважати підготовчим кроком до розробки політичної концепції УСХД. Протягом літа-зими 1920 р. В.Липинський працює над Статутом та Регламентом союзу, ухваленими в січні 1921 р.[2]

Важливим питанням, що одразу ж постало перед засновниками УСХД і стосувалось як ідейно-політичних засад, так і організації українського монархічного руху, було питання династії. При його вирішенні В.Липинський вважав, що обрання на еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є доцільним, оскільки цю державу ще потрібно реально утвердити. Разом з тим, до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української трудової монархії в особі, яка б стала символом чистоти цієї ідеї та єдності монархічної організації.

Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливість появи в їх лавах претендентів на роль "гетьмана-отамана", чи "гетьмана-диктатора", засновники УСХД вирішили персоніфікувати П.Скоропадського, який незадовго до того вже був гетьманом України.

У листі до О.Шаповала В.Липинський писав, що "єсть два способи персоніфікації політичних ідей: диктатура і монархія. При диктатурі персоніфікує ідею людина, яка верх вибралась тільки за свої заслуги і здібности. При монархії ідею персоніфікує людина і Рід, який має історичне, традиційне право до цієї персоніфікації. При диктатурі - диктатор править самодержавно і безвідповідально; при монархії - Монарх (у нас би він звався Гетьман) править через призначених на це людей, які відповідають за виконування влади перед ним і перед тими, ким вони правлять".[3]

Пояснюючи далі причини вибору саме П.Скоропадського на посаду майбутнього гетьмана, В.Липинський зазначав, що "при традиційнім гетьманстві може бути знайдений во ім'я спільної історичної традиції на спільній землі, компроміс між різними українськими групами (перш за все між прихильниками руської і української культури на України), а без цього компромісу переможе завжди та група, яка покличе собі на допомогу сторонні сили, тоб-то як раз група не самостійницька, ворожа до Української Держави". "Врешті при дідичнім монархічнім Гетьманстві, - далі наголошував він у тому ж листі, - ідея персоніфікується не одною тільки особою, а Родом: переходить з батька на сина і тому може в протязі поколінь рости та розвиватись. Єсть тільки одна небезпека від монархії, а саме, що не всі члени даного пануючого Роду можуть мати відповідні персональні здібності для правління. Але ця небезпека усувається власне при конституційній, правовій (не самодержавній) монархії і тоді, коли ця група, на якій спирається монархія, добре зорганізована і віддана своїй династії. Зваживши все вище сказане, я і наша організація, до якої маю честь належати, персоніфікуєм нашу українську ідею державну і національну в єдинім на відповідній висоті уцілівшим з нашої історичної минувщини Гетьманськім Роді Скоропадських. Вірність цьому Родові ми вважаємо реальною, а не абстрактною ідеєю Нації і України".[4]

Кроки українських монархістів не залишилась поза увагою проводу Директорії УНР. Починаючи з весни 1920 р. міністерство закордонних справ УНР постійно одержує інформацію про місце знаходження українських монархічних діячів, які гуртуються навколо колишнього гетьмана України П.Скоропадського, та їх політичні акції. Така інформація збиралась, насамперед, українським посольством у Німеччині, яке протягом 1919-1920 рр. очолював відомий український громадсько-політичний діяч М.Порш та українським консульством у Мюнхені (Баварії) на чолі з В.Оренчуком. Це було зумовлено тим, що у березні 1920 р. П.Скоропадський переїхав з Швейцарії до Берліна, де і оселився разом з родиною. Наприкінці 1920 р. у Мюнхені знайшов притулок колишній ад'ютант гетьмана, один з провідників українського вільного козацтва І.Полтавець-Остряниця. У полі зору українського посольства у Відні весь час перебував нащадок Ґабсбургської династії відомий український військовий і політичний діяч Василь Вишиваний (Вільгельм Ґабсбург). Листування з ним, а також інформування МЗС УНР про його політичні акції вів голова української надзвичайної дипломатичної місії у Швейцарії М.Василько.

Інформаційні огляди української дипломатичної служби, циркуляри та офіційні листи міністерства закордонних справ УНР щодо тактики та заходів українських місій, спрямованих проти політичних акцій П.Скоропадського, В.Вишиваного, І.Полтавця-Остряниці та керівників УСХД суттєво доповнюють коло джерел, що висвітлюють створення українських монархічних організацій в еміграції.

Значна частина цих документів зберігається у фондах Концелярії Директорії УНР (ф.1429), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696) та Посольства Української Народної Республіки у Німеччині (ф.3619 ЦДАВО України). Це, насамперед, офіційне та приватне листування міністра закордонних справ А.Ніковського з дипломатичним корпусом України за кордоном, доповідні записки керуючому справами Директорії УНР, інформаційні бюлетені дипломатичного відділу посольства УНР у Берліні. Всі вони позначені грифом "таємно", або "дуже таємно". Окремі документи, які торкаються досліджуваної проблеми, зберігаються у фондах Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Данії (ф.3542), Української дипломатичної місії у Речі Посполитій Польській (ф.2211), Головному управлінні Генерального штабу Армії УНР (ф.1078), а також особовому фонді М.Василька (ф.4456 ЦДАВО України).

Інформаційні матеріали про діяльність П.Скоропадського та близьких до нього осіб починають надходити до МЗС УНР у квітні 1920 р., тобто напередодні підписання угоди між гетьманом та засновниками УСХД. За даними, які одержав департамент чужоземних зносин МЗС УНР від українського посольства у Німеччині, П.Скоропадський у березні 1920 р. оселився в Берліні і спілкується "з вузьким кругом людей, до якого належать полковник Зеленевський, інженер Крига і німці - Альвенс-Лебен та майор Гассе, бувший начальник німецької контррозвідки в Києві"[5]. За цією ж інформацією, П.Скоропадський зав'язав контакти з німецькими правими колами, міністерством закордонних справ і воєнним міністерством, а також зустрівся з генералом Біскупським і полковником Родзянком. Довірені особи українського посольства в Берліні не виключали також можливості угоди між Скоропадським і Врангелем. В інформації наводяться також інші відомості, зокрема, про зав'язання контактів з українськими правими групами у Відні на чолі з В.Липинським[6].

У листі повіреного у справах УНР у Німеччині Р.Смаль-Стоцького до міністерства закордонних справ подається інформація про особисті контакти гетьмана П.Скоропадського у Берліні. Дипломат, зокрема, зазначав, що "із московськими кругами гетьман не зноситься", "із німецькими (колами - Т.О.) має багацько зв'язків іменно до офіцерів колишнього оберкомандо та військової аристократії". "До міністерства справ закордонних, - відзначає Р.Смаль-Стоцький, - ідуть від гетьмана якісь нитки, бо його інформації щодо відношення німців до України в дечому вірні"[7]. Дипломатичні канали доносили МЗС УНР з Німеччини, що барон Кноррінг, який належить до близького оточення гетьмана, "працює для Скоропадського як зв'язок до великих банкових фірм Англії і Америки"[8].

Дипломатичне представництво УНР у Берліні також перевіряло різного роду дані, які одержувало від довірених осіб. Зокрема, в інформаційному бюлетені посольства від 28 жовтня 1920 р. зазначалось, що німецькі джерела спростовують чутки, що для П.Скоропадського "організується в Чехословаччині 20-ти тисячна армія під командою генерала Крауса, яка армія мала б через Бесарабію пійти на Україну… Так саме тут уважають за неправдоподібне, щоб між Скоропадським і Врангелем дійшло до якогось порозуміння"[9].

Цікаві дані щодо характеристики української політичної еміграції у Відні було зкопійовано МЗС УНР з приватного листа співробітника українського пресового бюро в Австрії І.Проця для головного отамана УНР С.Петлюри. Зокрема, І.Проць у листі, датованому 25 січня 1921 р., пише про конференцію у Райхенау, яку провели П.Скоропадський і хлібороби-державники, впливи колишнього гетьмана в німецьких урядових та фінансових колах тощо[10].

Департамент чужоземних зносин МЗС УНР у таємному аналітичному матеріалі від 11 квітня 1921 р., розісланому головам дипломатичних місій за кордоном, не приховував свого занепокоєння активізацією діяльності П.Скоропадського та прихильників гетьманату. Тим більше, що гетьмана підтримували українські діячі з впливовими зв'язками у політичних та ділових колах Франції, Німеччини, Англії, Швейцарії. "Так, в місяці жовтні м.р., - зазначається у вищезгаданому циркулярі департаменту чужоземних зносин МЗС УНР, - до Берліну приїздили Д.Дорошенко, С.Шемет, А.Скоропис-Йолтуховський та В.Степанківський, які перевели з Скоропадським, Зеленевським, Полтавцем і др. багато нарад і очевидно хотіли розпочати якусь акцію серед німців… В.Степанківський був в цих справах навіть на авдієнції у міністра закордонних справ Німеччини"[11]. Особливо небезпечним для уряду УНР прихильником П.Скоропадського міністерство закордонних справ вважало В.Степанківського, одного з близьких приятелів В.Липинського, керівника українського пресового бюро в Лозанні. Він мав добрі зв'язки у німецьких урядових колах і дружні стосунки з колишнім секретарем німецького посольства у Лондоні фон Шубертом, який допомагав В.Степанківському у поширенні гетьманської політичної акції в Англії. За даними МЗС УНР, "завданням В.Степанківського в Лондоні було зацікавити відповідним чином англійський уряд, вплинути на нього на користь Скоропадського і через посередництво Англії дістати від Румунії дозвіл і допомогу в утворенні на румунській території збірного пункту для військ Скоропадського"[12].

Особливе занепокоєння українського уряду викликали стан фінансових справ колишнього гетьмана, який на той час мав 200 млн.німецьких марок, одержаних за маєток дружини в Англії. За інформацією МЗС, гетьман видавав "різним французьким капіталістичним товариствам всякого роду концесії та боргові зобов'язання з датами того часу, коли він мав владу на Україні". З цього приводу 5 листопада 1920 р. міністерство видало головам дипломатичних представництв за кордоном циркуляр № 238-257, в якому пропонувало повідомити чужоземні торговельно-економічні установи, що "такого роду зобов'язання Скоропадського будуть вважатися урядом УНР незаконними і будуть переслідуватися по силі обов'язуючих карних законів уряду УНР"[13].

Вирішення прибічниками П.Скоропадського фінансового боку політичної акції особливо непокоїло провід УНР, оскільки українські дипломати в цей час проводили складні і довготривалі переговори з репараційною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції, та урядами Німеччини, Австрії і Угорщини про визнання УНР правонаступницею Української Держави і повернення Австро-Угорським та Німецьким банками їй грошових коштів з депозитів Української Держави.

Іншу небезпеку уряд УНР вбачав у намаганні гетьманців "використати для своїх цілей полонених українців (в Німеччині - Т.О), яких там мається тепер до 10 000 чоловік". Як зазначається у циркулярному листі МЗС України, з цією метою в Берліні двічі на тиждень видається часопис "Українське слово", а О.Скоропис-Йолтуховський "робив заходи для заснування окремого комітету допомоги полоненим під його керуванням"[14]. Як писав у цій справі 26 січня 1921 р. з Берліна міністру закордонних справ А.Ніковському Р.Смаль-Стоцький, "представник Червоного Хреста доктор Матюшенко своєю критикою і аргументами" намовив українську громаду в Німеччині "передати справу опіки над полоненими і всі фонди, які обіцяв Скоропис Комітетові Червоного Хреста". "Таким чином, - констатував український дипломат, - справу політичну знейтралізовано й Скорописа плани не вдалися"[15].

Вище згаданий аналітичний огляд департаменту чужоземних зносин МЗС УНР створено на основі широкого кола даних, яке надійшло до міністерства від українських дипломатичних представництв за кордоном. Він детально розглядає, насамперед, політику і тактику німецьких кіл щодо України і на ґрунті цього аналізує плани політичних супротивників УНР. Формування уенерівської політичної оцінки гетьманського руху , на нашу думку, виходило із заздалегідь невірних посилань, про можливість "згоди між правими українськими партіями і монархічними російськими організаціями під лозунгом "Гетьман на Україні, цар - у Росії"" та можливість "нав'язання зносин між лідерами партій за допомогою таємних умов, якими вони взаємно зобов'язуються, окремо нічого не робити (Скоропадський - Андрієвський, Андрієвський - Петрушевич, Греків - Оскілко)"[16]. У огляді є також чимало суперечливих висновків, зокрема, тих, що торкаються єдності "берлінської групи гетьманців", її впливу на українську еміграцію в цілому, відношення до можливої політичної акції з російськими монархістами тощо.

Міністерство закордонних справ УНР, приходячи до висновку, що "плани Скоропадського, незалежно від того, в якій степені вони зв'язані з німецькими планами, при сучасній ситуації не мають за собою на німецькому грунті нічого такого, що можна б вважати безпосередньою небезпекою для УНР зовні", вважало, що "праця Скоропадського все ж таки шкодить в деякій мірі урядові УНР в його змаганнях вести близькі стосунки у Західній Європі". Тому всім українським дипломатичним представництвам за кордоном наказувалось стежити за гетьманцями і "без розголосу" паралізувати заходи гетьманців "особливо в урядових колах"[17].

Протягом 1921 р. Український союз хліборобів-державників розпочав процес створення гетьманських організацій у Польщі, Румунії, Болгарії. У зв'язку з цим українські представництва за кордоном одержали накази МЗС УНР "вжити заходів щодо можливих акцій С.Шемета (одного з лідерів УСХД - Т.О.) та ін. хліборобів"[18]. Під заходами передбачалось відмовлення в українській візі, висилка з країни, де була акредитована українська місія. Зокрема, у Румунії одним із засновників гетьманської організації був П.Білопольський. За даними української місії у Бухаресті, він зробив спробу передати румунському урядові меморандум про діяльність їх політичної організації в Румунії. "Місія вживає заходи, щоби не допустити цієї акції, - наголошувалось у повідомленні місії, надісланому в МЗС УНР, - і коли не дивлячись на це, Білопольський буде вести свою лінію, то він буде висланий з Румунії"[19]. На початку листопада 1921 р. міністр закордонних справ А.Ніковський надіслав головам українських посольств у Відні та Варшаві наказ, яким забороняв видавати в'їздні візи для в'їзду до Польщі С.Шемету[20].

Українська дипломатична служба постійно збирала інформацію про діяльність гетьманських організацій за кордоном та проводила заходи, спрямовані на їх нейтралізацію. 13 вересня 1921 р. міністр закордонних справ А.Ніковський у своєму листі голові української дипломатичної місії у Швейцарії М.Васильку наголошував, що "монархічна акція наших емігрантських груп виявила виразні моменти та збирає коло себе досить поважні групи людей… і в самому нашому державному центрі рефлектується надзвичайно сильно, тяжко дезорієнтує політичні групи та розпорошує владу …уряду". У зв'язку з цим міністр звертав увагу посла на необхідність "пильно стежити за монархічною акцією та не давати їй чим небуть імпонувати державному центрові"[21].

Припущення МЗС УНР щодо об'єднання зусиль українських монархістів було певним перебільшенням. 28 жовтня 1920 р. українським посольством у Німеччині була опублікована інформація про утворення філії Козачої ради Українського Вільного козацтва у Берліні. До її складу увійшло 9 осіб, у т.ч. Зеленевський, Крига, Полтавець-Остряниця. "Філія постановила знов ушанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми, - зазначалось в інформації. - Скоропадський відмовився, одначе, від всеукраїнського гетьманства, згодившись лише прийняти отаманство над вільним козацтвом"[22].

Проте вже невдовзі те саме джерело повідомляло про "охолодження стосунків" між П.Скоропадським та І.Полтавцем-Остряницею. "Полтавець виробив для гетьмана проект прокламації для українського народу, - повідомляв інформаційний відділ Українського посольства у Берліні. - Але гетьман на нього не погодився. Тому І.Полтавець-Остряниця працює тепер на власну руку і старається дістати фонди на формування від англійців та Угорщини", яка хоче залучити "українців для спільної боротьби проти Румунії"[23]. Як бачимо, у діяльності українських монархічних груп, які об'єднались навколо П.Скоропадського, Василя Вишиваного та І.Полтавця-Остряниці не було єдності. Найбільш деструктивною з них була група останнього, яка намагалась насамперед реалізувати політичні амбіції свого лідера.

У 1921 р. у Відні було закладено Українське Національне Вільнокозацьке товариство, яке в основу своєї діяльності поклало постанови з'їзду "Вільного Козацтва" в Чигирині 3-6 жовтня 1917 р. Тимчасову управу цього товариства очолив Василь Вишиваний. Генеральна управа вільно-козацького товариства започаткувала видання тижневика "Соборна Україна" у Відні, який активно глорифікував особу Вільгельма Габсбурга. Навколо цього часопису об'єдналась група українських політиків різного політичного спрямування. Серед них - В.Андрієвський - один з лідерів українських соціалістів-самостійників; Т.Галіп - організатор і лідер Української радикальної партії в Буковині; письменник О.Турянський; В.Полетика - посол УНР у Відні, член УСХД; Б.Бутенко - колишній міністр шляхів сполучення Української Держави та ін. Детальну інформацію про мету та завдання УНВкТ та його друкований орган - газету "Соборна Україна" знаходимо у матеріалах дипломатичного відділу українського посольства у Німеччині[24].

До УНВкТ належав також і І.Полтавець-Остряниця - колишній ад'ютант і генеральний писар П.Скоропадського, який на той час вже не входив до кола політичних прихильників колишнього гетьмана. Генеральний писар Вільного козацтва, член управи УНВкТ І.Полтавець-Остряниця відіграв чи не провідну роль в розколі вільнокозачих сил і значною мірою зашкодив політичний акції Вільгельма Габсбурга.

Приєднавшись спочатку до політичної акції Вільгельма Габсбурга, І.Полтавець-Остряниця, однак, не відмовився від планів реалізувати власні амбіції. При цьому він одночасно шукав контактів з російськими монархістами. Як повідомляв дипломатичний відділ українського посольства УНР в Берліні, в січні 1921 р. німецький полковник Кейхель за дорученням Шейбнера-Ріхтера, що особисто керував об'єднанням загальноросійських сил для боротьби на антибільшовицькому фронті, встановив зв'язки з І.Полтавцем-Остряницею і Л.Бармашем. Разом з І.Полтавцем-Остряницею полковник Кейхель виїхав до Мюнхена, де познайомив його з Шейбнером. Той продемонстрував йому документ від генерала Людендорфа про схвалення дій І.Полтавця-Остряниці і погодження спільних акцій з російськими монархічними колами. Одночасно його підтримували праві німецькі кола, зацікавлені у виведенні польською владою військових сил з Обер-Гимзького кордону[25].

Дипломатичний відділ посольства УНР в Німеччині надіслав головному отаманові С.Петлюрі низку донесень і копій документів, підписаних І.Полтавцем-Остряницею і Л.Бармашем, який також належав до тимчасової Головної управи Українського національного вільнокозачого товариства, і уповноваженими генерала Я.Слащова-Кримського - Емілем де Проше та Гейнцем фон Гомейером. Ці документи були підготовлені у розвиток меморандуму генерала Біскупського, прийнятого таємною інтернаціональною конференцією монархістів у Будапешті 8-13 липня 1920 р.[26]. Згідно з додатковим договором від 3 квітня 1921 р., підписаним у Берліні, Головна управа УНВкТ "визнала себе союзником генерала Слащова і забов'язалась так само вірно виконувати всі порозуміння, заключені її уповноваженими". В документі зазначалось, що "генерал Слащов-Кримський визнає себе союзником України і забов'язується вільно виконувати всі договори заключені від його імені його уповноваженими". Далі підкреслювалось, що він "годиться і буде підтримувати, щоб усі українські військові частини, як і поодинокі старшини й козаки на просторі Західної Європи, Балканів та Кавказу, були об'єднані в особливий корпус. Головнокомандуючий, цілий командний і адміністративний апарат будуть призначені Головною Генеральною Управою"[27].

В липні 1921 р. український консул в Мюнхені В.Оренчук повідомляв міністра закордонних справ УНР про перебування в Мюнхені "відомого полковника січових стрільців " (В.Вишиваного - Т.О.), який, за словами консула, проводив акцію в напрямкові "заінтересовання німців українською справою". "Відпоручником його є б. міністр Б.Бутенко, в руках котрого є будто би уповноваження від віденського Союзу Старшин, - доповідав консул. - Акція ведеться виключно серед правих кругів. Її вістря звертається також і проти Скоропадського, котрого шанси в послідньому часі страшенно зміліли. Робляться також заходи, щоб зацікавити справою німецько-українського зближення і притягти до безпосередньої участі ширші кола українського закордонного громадянства"[28].

На початку 1922 р. внаслідок політичної конфронтації різних груп Українське Національне Вільнокозацьке товариство фактично розпалося.

Можна припустити, що корені конфлікту слід шукати у самочинних спробах І.Полтавця-Остряниці і Б.Бутенка порозумітися з російськими монархічними колами і участі у загальноросійському монархічному з'їзді. Одночасно близька до В.Винниченка газета "Україна", що виходила у Відні під редакцією Ів.Козакевича, і вела активну кампанію проти В.Вишиваного і П.Скоропадського, поширюючи непідтверджені чутки та відверті наклепи про їх політичні дії, була використана І.Полтавцем-Остряницею для роз'яснення своєї позиції у справі Українського Національного Вільнокозацького товариства. Зокрема, у листі до редакції він пояснював свій розрив з групою В.Вишиваного відсутністю "позитивних наслідків" протягом 10 місяців спільних дій. І.Полтавець-Остряниця заявляв, що поскільки назва товариства була перебрана від його закордонної групи, то він "знімає" з Тимчасової Генеральної управи Українського Національного Вільнокозацького товариства та її печатки назву "Українське Національне Вільнокозацьке товариство" і подальше вживання цієї назви буде вважатись "Закордонною організаційною групою У.Н.Вк.Т." "не дійсною і розглядатиметься як самочинне вживання її назви". Закордонна група І.Полтавця-Остряниці заявила, що продовжить свою працю до скликання козацького з'їзду під назвою "Генерального Комітету Українського Національного Вільнокозацького Товариства"[29].

Заява "Закордонної групи У.Н.Вк.Т." була, на нашу думку, лише черговою авантюрою І.Полтавця-Остряниці, який не цурався будь-яких політичних контактів, аби здобути політичний вплив і заявити про себе як лідера українських національних сил. У зв'язку з цим слід згадати його спроби порозумітись з гетьманом П.Скоропадським у 1920-1921 р.р. і співпрацю у берлінському часописі "Українське слово", фінансованому урядом УНР. За повідомленням української дипломатичної місії в Берліні, І.Полтавець-Остряниця і Б.Бутенко зловживали своїми зв'язками в гетьманських колах, за що перший був "відсунутий від редакції газети". Підписання І.Полтавцем-Остряницею і Л.Бармашем угоди з відпоручниками генерала Я.Слащова зустріло негативну оцінку в гетьманських колах[30].

Дипломатична служба УНР за кордоном вела активну кампанію проти політичної акції колишнього гетьмана П.Скоропадського та його прихильників, які об'єднались в Український союз гетьманців-державників, а також проти Українського Національного Вільнокозацького товариства на чолі з Василем Вишиваним. В одному із своїх листів до міністра закордонних справ УНР А.Ніковського голова української дипломатичної місії у Швейцарії М.Василько 24 січня 1921 р. писав, що грошові справи і також справи " Вишиваного та розповсюдження Західною Україною в Празі злобних про нас чуток, не дають мені можливості проводити будь-яку серйозну дипломатичну роботу"[31]. Інший український дипломат - повірений у справах УНР у Німеччині - Р.Смаль-Стоцький у листі до того ж адресата 3 січня 1922 р., доповідаючи у справі одержаним ним інструкцій щодо політичних акцій П.Скоропадського та Василя Вишиваного, писав, що" з ними як завше лавірується й особистими любезностями нейтралізується їх ворожі заходи". Іншої тактики дипломат дотримувався щодо І.Полтавця-Остряниці та його організації. Р.Смаль-Стоцький прохав міністра "пропозиції вільного козацтва покищо не публікувати", аби мати змогу "їх використати, або де слід нашкодити"[32].

Отже, документи дипломатичної служби УНР за кордоном дають можливість стверджувати, що процес створення українських монархічних організацій в еміграції розпочався відразу після ліквідації Української Держави гетьмана П.Скоропадського революційним шляхом. І головною його передумовою був не лише не використаний протягом її існування соціально-політичний та економічний потенціал, але і наявність певних соціальних сил в середовищі української еміграції, які не сприйняли республіканську владу. Заснування і діяльність українських монархічних організацій знаходилась у полі зору українського уряду, який через дипломатичну службу УНР за кордоном мав можливість діставати не лише інформаційний матеріал про їх політичні кроки, але й намагався їм зашкодити, вдаючись до активної контрпропаганди.


  1. Архів Української Гетьманської Організації Америки.
  2. Хліборобська Україна. - Ч.ІІ,ІІІ,ІV. - Відень, 1920-1921. - С.261-275.
  3. ЦДАВО України, ф.4465, оп.1, спр.777, арк.171.
  4. Там само, ф.3696, оп.2, спр.623, арк.2.
  5. Там само; оп.1. спр.123, арк.6-9.
  6. Там само, ф.3542, оп.1, спр.2, арк.66.
  7. Там само, ф.3696, оп.1, спр.123, арк.7.
  8. Там само, ф.3619, оп.2, спр.2, арк.77
  9. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.216.
  10. Там само, спр. 322, арк.16.
  11. Там само, арк.17.
  12. Там само, арк.16 зв.
  13. Там само, арк.19.
  14. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.222.
  15. Там само, ф.3696, оп.2, спр.322, арк.18.
  16. Там само, арк.20.
  17. Там само, спр.466, арк.65-65 зв.
  18. Там само, арк.63-63 зв.
  19. Там само, арк.70-71.
  20. Там само, оп.3, спр.7, арк.70.
  21. Там само, ф.3619, оп.2, спр.2, арк.7.
  22. Там само, ф.3696, оп.1, спр.123, арк.7
  23. Там само, ф.3619, оп.3, спр. 11, арк.317-326.
  24. Там само, арк.282-283.
  25. Там само, спр.10, арк.370-374.
  26. Там само, спр.11, арк.282-283.
  27. Там само
  28. Україна (Відень). - 1922. - 24 березня.
  29. ЦДАВО України. ф.3619, оп.3, спр.10, арк.545-546.
  30. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.232.
  31. Там само, ф.4456, оп.1, спр.1, арк.68.
На початок

Качковький О.
Кам'янець-Подільський
міський державний архів

Автоматизована інформаційно-пошукова система
(з досвіду створення)

Не секрет, що пошук інформації у архівних документах чи то працівниками архіву, чи то науковцями забирає найбільше часу, і є своєрідною лотереєю (знайшов-не знайшов). Автоматизація пошуку інформації в архівах має на меті зробити процедуру виявлення необхідної інформації максимально ефективною з точки зору отриманого результату, й такою, що не потребує великих затрат сил і часу. До того ж, створення повноцінних баз даних у архівах всіх рівнів при сучасному рівні розвитку інформаційних систем дозволить створити централізований банк даних на документи НАФ (використання SQL-серверу, створення локальної комп'ютерної мережі архівів України, постійне оновлення баз даних тощо).

Метою нашої роботи було створення проекту електронних масивів даних на фонди, справи й документи архіву, які пришвидшили б пошук необхідних документів в ході виконання запитів, підготовці тематичних збірок документів, написання статей тощо.

Розробка структури масиву бази даних з метою пошуку у ній необхідної інформації не виключала й можливості використання масивів для потреб обліку (створення реєстрів описів, номерника, аркуша фонду, справи фонду), зберігання (контролю за фізичним станом тощо), оскільки ми намагались включити до бази максимальну кількість описових параметрів справи, опису, документа.

В ході роботи ми дійшли висновку про необхідність уніфікації окремих описових параметрів фонду, опису, документа. Так, наприклад, вважаємо за необхідне змінити правило подання крайніх дат фонду і опису, оскільки зараз, згідно з правилами, вживається формат дати "рррр-рррр" або "рррр", то для електронних масивів даних такий формат дати неприпустимий, необхідно вживати "дд.мм.рррр", потрібно також домагатися певної стандартизації назв фондів, назв справ тощо.

Робота зі створення автоматизованої пошукової системи (АПС) розпочалась із використання Visual Fox Pro 5.0 для Windows 9х, Microsoft Office 2000 (Access 2000), тепер ведеться в Access 2000 через відносну схожість в користуванні з іншими загальновживаними програмними продуктами.

Тепер безпосередньо про сам проект. Він складався з одинадцяти ієрархічно та логічно пов'язаних між собою унікальних полів баз даних, три з яких були основними і містили інформацію про:

  1. Архів (код архіву і назва архіву)
  2. Фонд (код архіву, код (номер) фонду, кількість справ, крайні дати).
  3. Опис (код фонду, код (номер) опису, назва опису, крайні дати, кількість справ).

Розробка і рознесення масивів цих основних таблиць у архіві збіглась в часі з розробкою дуже схожого проекту у центрі інформаційних технологій ДКАУ. Тому ми без жодних ускладнень перенесли дані з власних масивів у запропоновані форми.

В ході анотації опису у запропонованій ЦІТ ДКАУ формі ми зіткнулись з необхідністю розділити поле, в котрому вказується назва опису і коротка анотація документів, на два поля:

  1. Назва опису.
  2. Коротка анотація документа.

Також пропонуємо ввести поле, де вказується кількість справ у описі.

Таке вдосконалення на нашу думку не буде зайвим, оскільки в майбутньому спростить заповнення різноманітних форм. Так, наприклад, ми пропонуємо форму звіту для формування анотованого реєстру опису зроблену за допомогою розробки "Архівні фонди України. rel.0.9":

1. 1
2. 1
3. Кам'янецький повітовий суд, м. Кам'янець-Подільський.

4. Опис 1.
5. Документи канцелярії, кримінального столу, цивільного столу.
6. 2987
7. 1799-1872

4. Опис 2.
5. Документи канцелярії.
6. 155
7. 1797-1871
8.

Надалі планується створити бази даних на справи (прив'язані до коду опису, назва справи, крайні дати, кількість аркушів, інші необхідні облікові дані) і на документи, котрі містяться в справах (код справи, код документа (присвоюється автоматично системою і є унікальним) назва документа, дата, номера аркушів, спосіб відтворення, відомості про юридичну силу документа, місце створення, зміст документа). Кожна таблиця даних зберігалась як окрема, всі вони пов'язані за унікальними ключовими полями.

Решта баз даних мали б являти собою допоміжні банки даних, котрі б спрощували процедуру пошуку необхідної інформації. Так, пропонуємо вести базу географічних назв, прив'язану до справи і документа. Вона у нашому випадку (застосовується для ХІХ століття) виглядає так:

  1. Регіон (код губернії, губернія)
  2. Повіт (код губернії, код повіту, назва повіту)
  3. Волость (код повіту, код волості, назва волості)
  4. Населений пункт (код волості, код населеного пункту, назва населеного пункту)

Існування цієї бази дозволить безпомилково заповнювати поля на справи та документи і спростить заповнення форм запитів до бази. Однак, очевидно що даний спосіб використання бази даних географічних назв не остаточний. Ймовірно, необхідно буде створювати подібні бази у відповідності до історичних періодів, чи то держав, у складі яких перебувала та чи інша територія (Річ Посполита, Австро-Угорщина, Російська імперія, СРСР тощо).

Пропонується також вказувати за допомогою кодових значень і вид документа (звіт, клопотання, метрика про народження, смерть, шлюб тощо), та його юридичну силу (оригінал, копія, чернетка, завірена копія, копія з копії тощо). Задля призначення необхідних кодів пропонується створити чіткі переліки видів і характеристик їх юридичної сили. Це теж має на меті звести до мінімуму ймовірність помилок у заповненні масивів, оскільки обмежить можливості користувача певним переліком, з якого буде пропонуватися вибрати необхідний. Такі допоміжні бази даних пропонуємо розробити централізовано, задля уникнення ймовірних дублювань та різних точок зору на одну і ту саму проблему. Також із базою документів і справ буде пов'язана база даних прізвищ, імен і по батькові осіб, про яких йдеться в документах (заповнюватись така база буде, ймовірно, по мірі опрацювання документів).

На початок

Портнова Тетяна

Джерела до вивчення історії державних установ України
(радянський період)

Питання архівознавства тісно пов'язані з історією державних установ, документи яких зберігаються в архівах України. Знання функцій, компетенції, взаємозв'язків, ролі та місця фондоутворювачів в державному апараті потрібні при комплектуванні, описуванні та проведенні експертизи цінності документів, використанні їх інформації у наукових і практичних цілях. Історія державних установ України тісно пов"язана з іншими загальноісторичними і спеціальними навчальними дисциплінами і займає важливе місце в системі підготовки істориків, архівістів, документознавців, управлінців.

На жаль, до цього часу в Україні не з'явилось будь-якого серйозного, грунтовного дослідження з історії державних установ. Були зроблені окремі спроби видання довідників з історії державних установ співробітниками ЦДІАК України та колективом ЦДАВО України. Роботу над укладанням історичних статей-довідок про час заснування, функції, структуру тієї чи іншої установи розпочали названі архіви ще в 1950-ті рр. Безумовно, наміри двох колективів заслуговують уваги, але зміни суспільно-політичного життя в Україні, відновлення державної незалежності у 1991 р., потребують іншого як методичного, так і методологічного підходу, відповідного наукового рівня та фаховості у підготовці науково-довідкового видання.

Розглядати історію державних установ з суто архіво-технічної, прикладної точки зору в сучасних умовах недоцільно хоча б тому, що історія державних установ знаходиться в площині між історичними та правознавчими науками. Історична наука пояснює зв'язок історії державних установ з конкретними історичними обставинами. З правознавчими науками історію державних установ об'єднує спільність об'єкта дослідження-політичні і правові інститути, використання нормативних актів. Історія державних установ досліджує внутрішню організацію установ, напрямки їх діяльності, а також місце установи в державному апараті. Внутрішня організація державних установ включає соціально-економічні причини зародження, змін та ліквідації державної установи, обсяг її повноважень, компетенцію, структуру, штати, бюджет, форми та методи діяльності, особливості документування та діловодства.

Доцільно розглядати основні та неосновні напрямки діяльності державних установ. Обов'язковим компонентом загального поняття про державні установи є їх підпорядкування в загальній системі державного апарату.

В процесі підготовки довідника з історії державних установ України радянського періоду необхідно врахувати принцип системності та послідовності викладення історії як окремих державних установ, так і всього державного апарату. Ця робота вимагає від дослідників знання не тільки певних історичних обставин формування державного апарату, але й умов, за яких відбувалися ті чи інші зміни в структурі, штатах, бюджеті, формах та методах діяльності державних установ. Йдеться про панівну роль правлячої в Україні партії більшовиків та входження України до складу СРСР. При цьому необхідно врахувати залежність прийняття рішень з проблем державного будівництва від згоди Політбюро КПРС та Політбюро КПУ. Після входження до складу СРСР органи державного управління України повністю дублювали структуру союзних органів державного управління. Важливим моментом є також знання адміністративно-територіального поділу України, специфіки політичного та соціально-економічного розвитку різних регіонів, особливості формування регіональних органів державного управління (йдеться про возз'єднання України із західно-українськими землями та Буковиною 1939 р. і як результат-утворення Волинської, Дрогобицької (тепер об'єднана зі Львівською), Львівської, Рівненської, Івано-Франківської, Тернопільської і Чернівецької областей (1940), утворення Херсонської (1944), Закарпатської (1946), Черкаської (1954) областей, входження до складу України Кримської області (1954).

З урахуванням специфіки формування центральних та регіональних органів управління, а також державних установ України на різних етапах розвитку суспільства в радянський період повинні відбиратися джерела для дослідження історії державних установ.

Основний фактичний матеріал про державні установи міститься в законодавчих актах УРСР, надрукованих в різноманітних збірниках законів: Збірнику узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду УРСР (1917-1924 рр.), Збірнику законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду УРСР (1924-1937 рр.), Збірці найважливіших постанов Ради Народних Комісарів УРСР, Збірнику законів УРСР і указів Верховної Ради Української РСР (1944-1991 рр.), відомостях Верховної Ради УСРС (1938-1991 рр.), матеріалах Всеукраїнських з"їздів Рад та інших виданнях. Визначеним джерелом повинна стати Конституція України відповідно 1929, 1957 та 1977 рр.

Окрім цього, вищі органи державної влади України систематично видавали стенограми та бюлетені засідань сесій ВУЦВК, які дозволяють простежити процес народження законодавчих актів УРСР.

Окреме місце серед джерел посідають відомчі видання державних установ - звіти, публікації, бюлетені, вісники, збірники і т.п. У звітах наркоматів і відомств міститься конкретний фактичний матеріал про організаційний устрій та діяльність цих відомств, про їх функції, повноваження та структурні зміни.

Специфічним доповненням до цього виду джерела є збірники відомчих актів, які періодично видавалися багатьма наркоматами. Вони містять основні накази і розпорядження по відомству не тільки з виробничих і організаційних питань, а й з особового складу, що дозволяє послідовно дослідити історію установи, її організаційний устрій, сферу діяльності, принципи та методи роботи, взаємовідносини з місцевими органами, мережу підвідомчих підприємств.

При підготовці довідника з історії державних установ України радянського періоду важко обминути таке джерело фактичного матеріалу, як документи рішень і постанов КПРС та Комуністичної партії України, особливо постанов Політбюро ЦК КПУ.

Більшість документів, які характеризують організацію і діяльність державних установ України, знаходяться на зберіганні в центральних державних архівах України (ЦДАВО, ЦДАГО). Потрібно також врахувати велику кількість документів про діяльність місцевих органів державної влади і управління, які відклались в державних архівах областей.

В українській історіографії з питань історії державних установ України кількість наукових праць, на жаль, малочисельна. В останні роки значно підвищився інтерес до вивчення окремих періодів державотворення в Україні. Здебільшого ці праці присвячені загально-теоретичним питанням державного устрою, принципам організації і діяльності державного апарату і носять суто правовий характер. Серед них можна назвати роботи І. Нагаєвського, Ю. Павленка, Ю. Храмова, П.А. Дігтяра, Н. Нижника, В. Шевчука, М. Тараненка та інших[1]. Цікавим, на нашу думку, являється навчальний посібник В. Киричука і В. Тимцуника[2], але він лише частково торкається історії державних установ України.

Найгрунтовнішими виявились розвідки українських істориків- архівістів, співробітників архівних установ України А. Бондаревського, Ю. Гроссмана, Є. Карманової, В.Стрельського[3]. Вони також можуть стати джерелом для дослідження історії державних установ України радянського періоду.

При підготовці довідника неможливо обійти наукові розробки наших колег з Росії. Історіографія розвитку СРСР і його державних установ представлена в працях К.Федорова та М. Ірошникова[4]. Великий цикл праць присвячений дослідженню економічних аспектів діяльності державного апарату (праці А. Венедиктова, В. Дробижева[5]. Спроби дати систематизоване викладення історії державних установ СРСР в свій час здійснювались окремими дослідниками: А. Нелідовим, В. Цикуліним, Т. Смірновою[6]. Але вони були в значній мірі орієнтовані на працівників архівів. Найбільш грунтовними в цьому плані виявились праці Т. Коржихіної[7], якій вдалось поєднати практичну і учбову мету видання.

Окрім друкованих праць і архівних документів можливе використання мемуарної літератури, спогадів і розповідей співробітників державних установ. Такого роду джерела можуть розглядатися як засіб орієнтації і повинні грунтовно перевірятися.

Майбутня робота над підготовкою довідника з історії державних установ України радянського періоду вимагає більш детальнішої проробки історіографії питання, чіткого окреслення першоджерел, укладання бібліографії, залучення до співпраці фахівців-правознавців, істориків, архівістів.


  1. Нагаєвський І. Історія української держави XXст. .-К., 1993: ПавленкоЮ., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. -К.,1995; Дегтяр П. Історія держави і права України.-К.,1997; Нижник Н. Державна влада та державне управління в Україні // Вісник УАДУ.-1997.-№ 2;Шевчук В., Тараненко М. Історія української державності .-К.: Либідь-1999.
  2. Киричук В., Тимцуник В. Історія державного управління в Україні.- К., 2001.
  3. Гроссман Ю. К изучению истории учреждений в западных областях УССР // НИБ.-1951.-№2 (9).-С.17-20; Карманова Е. Изучение документальных материалов по истории советских государственных учреждений Украины в ЦГАОР УССР // НИБ.-1953. - №1(14). - С.16-19; Бондаревский А. О подготовке справочника по истории государственных учреждений // НИБ.-1954.-№3 (19)-С. 12-16; Стрельский В. Документальные и 1974; Коржихина Т. История государственных учреждений СССР. - М., 1986; Литературные источники для составления справок по истории учреждений // НИБ.-1955.-№2 (21).-С. 10-19; Бондаревский А. Из опыта работы над справочником по истории государственных учреждений УССР // НИБ.-1956.-№1(23).-С. 23-27.
  4. Федоров К. Союзные органы власти (1922-1963 гг.). - М., 1963; Ирошников М. Создание советского центрального государственного аппарата. М.-Л., 1966.
  5. Венедиктов А. Организация государственной промышленности в СССР. - М.-Л., 1957, т. 1; 1959, т.2; Дробижев В. Главный штаб социалистической промышленности (Очерки истории ВСНХ. 1817-1932 гг.).- М., 1966.
  6. Нелидов А. История государственных учреждений СССР 1917-1936.-М., 1962; Цикулин В. История государственных учреждений СССР. 1936-1965. - М., 1966; Смирнова Т. Государственные учреждения СССР в условиях развитого социализма. Фондообразователи центральных государственных архивов СССР. - М., 1982; Смирнова Т. Государственные учреждения союзных республик и местные органы СССР в условиях развитого социализма. Фондообразователи государственных архивов СССР. - М., 1985.
  7. Коржихина Т. История и современная организация государственных учреждений СССР. 1917-1972. - М.
На початок

Тарасенко

Источниковедческое изучение и классификация путеводителей

Разработка вопросов социально-экономической и культурной истории на-шего народа не будет достаточно эффективной без полноценной источниковедческой базы. Учет, регистрация и классификация путеводителей в качестве особого вида источников представляет несомненный научный интерес. При этом очень важны, с одной стороны, учет и максимально полная классификация уже введенных в научный оборот изданий, с другой стороны - основанные на вырабатываемой в ходе источниковых разысканий методике поиска новых, ранее неизвестных работ.

Как и всякий другой исторический источник, справочно-краеведческая литература в целом и путеводители в частности появились тогда, когда был накоплен значительный комплекс информации, и возникла необходимость сообщать ее достаточно широкому кругу читателей в более или менее сжатой форме. Сам факт появления подобной литературы свидетельствует об углублении специального и общего образования читающей публики. После длительного периода формирования эта литература обрела весь присущий ей комплекс специфических черт. Путь от записок путешественников к функциональным изданиям с четкой структурой и устоявшейся системой подачи сведений отражает рост общественного интереса к родной стране и иллюстрирует этапы развития отечественного туризма.

Практически любому путеводителю присуще рекомендательное начало, поскольку он, как и справочная литература вообще, объединяет в себе справочную и образовательную функции. Краеведы-профессионалы исследовали вопрос с учетом всех научных достижений. Они старались придать своим работам расширительное толкование: книга должна была удовлетворить потребность в знаниях о предмете, заменяя отчасти научные труды и затрагивая широкую проблематику, выходя за пределы информации о конкретном городе или историческом памятнике. Социальная пестрота и различная степень общей подготовки туристов диктовали необходимость создания путеводителей разного уровня полноты и сложности. Читатели получали возможность приобрести первоначальное представление о крае и расширить круг своих знаний о нем. При этом само знакомство с краем могло осуществляться и заочно.

Важным фактором в преодолении иллюстративности исторических исследований является наличие широкой информации во всех ее разновидностях [1]. Для того, чтобы приступить к классификации, анализу и критике источников, надо иметь максимально полное представление об их наличии.

Библиографическое выявление путеводителей имеет, естественно, свои особенности, вызванные задачами исследования. Основную информацию об их наличии мы можем почерпнуть из библиографических указателей, которые в ходе поиска справочно-краеведческих изданий служат информативными источниками. Сейчас для выявления дореволюционных путеводителей по Крыму могут быть использованы две работы: "TAURICA" А.И. Маркевича и исследование "Записки путешественников и путеводители в развитии исторического краеведения Крыма" А.А. Непомнящего [2]. Оба автора представляют ретроспективную библиографию крымоведческих изданий и, за исключением отдельных неточностей, работы могут быть использованы нами для выявления путеводителей по Крыму.

Одной из сторон предметного аспекта источниковедения является источниковедческое изучение отдельных видов источников [3]. Сюда, кроме выявления источников, входит их атрибуция, прочтение текста и разъяснение его смысла.

Источниковедческое изучение путеводителей облегчается тем, что практически всегда, исключая случаи работы в архиве с рукописью так и не изданной, мы имеем дело с печатным текстом. Поэтому нам нетрудно прочесть сам текст. Как правило, нет необходимости исправлять грамматические ошибки (кроме опечаток) и восстанавливать испорченные места, поскольку книги издавались весьма солидными тиражами, что дает возможность сравнения двух экземпляров для восстановления текста в полном объеме (в тех случаях, когда в этом возникает потребность). Если путеводитель издавался неоднократно, мы всегда имеем возможность выявления изменений, вносившихся автором в последующие редакции. Практика показывает, что изменения эти чаще всего незначительны, и в большинстве случаев происходят при замене устаревших сведений на новые.

Следующим этапом источниковедческого изучения путеводителей является их атрибуция - установление времени и места появления и авторства источника, а при возможности - условий его создания. За редчайшим исключением, на титульном листе путеводителя указан год его выхода в свет; непременно указывается время проверки рукописи цензурой и разрешения публиковать ее. В целом, именно эти даты можно считать окончательными при атрибуции, однако, вполне возможны и исключения - публикация могла быть отложена на более или менее длительный срок из-за каких-то экстраординарных обстоятельств в жизни автора, наконец, возможно и посмертное издание работ. В таких случаях время написания путеводителя мы будем устанавливать по указаниям текста ,которые, в свою очередь, могут оказаться прямыми (издание к юбилею) или косвенными, и потому требующими изучения дополнительных источников. Если мы располагаем более или менее достаточной информацией о жизни автора путеводителя, то нет особых сложностей в выяснении места его создания. В остальных случаях это может быть тот же город, где книга была издана, или, по крайней мере, тот же регион.

Анализ текста позволяет нам уточнить атрибуцию. Кроме того, для нее могут быть привлечены дополнительные источники самого разного характера.

Истолкование текста никак не может вызвать у нас затруднений. В тексте путеводителя не стоит искать "подводных камней", присущих, к примеру, публицистике. Смысл путеводителя напрямую связан с самим его предназначением - давать справочную информацию о крае, заменяя, в некоторой мере, научные труды, недоступные широким кругам читающей публики.

Содержащаяся в путеводителе информация напрямую зависит от стремления автора тем или иным образом представить ее. А.П. Пронштейн в своей работе "Методика исторического источниковедения" неоднократно указывает на необходимость выяснения круга познаний автора для возможно более верной оценки содержащихся в источнике данных. "Косвенным свидетельством отношения автора к окружающей действительности… может служить и степень полноты и достоверности содержащихся в источнике данных"[4]. Здесь на помощь нам приходит изучение персоналий. При работе с путеводителем весьма желательно иметь представление об образовательном уровне автора, круге его научных интересов, связях с научными обществами и другими исследователями. Наличие подобной информации помогает нам и объяснить присущий автору стиль, и понять откуда и почему появились в работе определенные сведения, чем вызваны ошибки, бывающие подчас весьма грубыми.

При изучении текста вряд ли могут возникнуть сомнения в достоверности фактов, бывших известными достаточно широкому кругу людей, в фальсификации ко-торых не было и не могло быть никакой необходимости. Проверка содержащейся в пу-теводителях информации требуется в тех случаях, когда наблюдается отклонение от общеизвестных и общепринятых сведений, или она представляется сенсационной. Про-верку желательно проводить на основе статистических и статистико-экономических материалов, относящихся к описываемому периоду и, по возможности, тогда же издан-ных. Проверку сведений мы должны провести и в тех случаях, когда обнаруживаются хотя бы минимальные расхождения между одновременными работами разных авторов (основной причиной таких различий окажется, скорее всего то, что каждый автор ис-пользовал свои источники). Кроме того, мы обязаны учитывать и общий уровень зна-ний о предмете, характерный для времени создания изучаемой литературы. Такой мно-гоуровневый подход к проверке сведений позволяет нам отличить преднамеренную фальсификацию от случайной ошибки или от распространенной в тот период точки зрения.

Значительное количество путеводителей по Крыму, изданных во второй половине XIX - начале ХХ века, и расширение практики их использования в качестве источников при изучении определенного круга исторических проблем наглядно подтверждают не-обходимость проведения их грамотной классификации. Классификация, в свою оче-редь, безусловно, создаст основу для использования путеводителя исследователями.

Классификация источников - базовая задача источниковедения, одна из проблем источниковедческой методологии. В целом, под научной классификацией обыкновенно понимают "упорядоченную систему объектов какой-либо области знания,… представ-ляющую собой совокупность деления объема понятий на классы и подклассы"[5]. Классификация устанавливает черты, определяющие качественное своеобразие источ-ников, и упорядочивает их в систему, облегчая тем самым дальнейшее изучение. При выборе классификационной системы нам следует учитывать задачу изучения источни-ков.

Классификация путеводителей является семантической (то есть, с учетом их со-держания). По мнению И.Д. Ковальченко семантическая классификация "будет пред-ставлять группировку типов и видов источников по степени их ценности для изучения интересующих исследователя явлений исторической действительности"[6]. Таким об-разом, проводя классификацию путеводителей, мы будем, прежде всего, основываться на объеме, полноте и достоверности той информации, которая характеризует развитие курортно-туристического дела ( именно с ним напрямую связано издание подобного рода литературы, да и , по большому счету, сам факт ее появления).

Согласно общей источниковедческой классификации, принятой в отечественной науке, путеводители следует отнести к письменным повествовательным источникам. К этой группе источников мы относим все те произведения, "в которых историческая действительность отражается сквозь призму наблюдений автора как участника или жи-вого свидетеля событий, или же на основе привлеченных материалов: рассказов участ-ников или свидетелей событий, документов или других повествовательных источни-ков"[7]. Однако, такая классификация весьма поверхностна, поскольку она объединяет путеводители с публицистикой, мемуарами, художественной литературой.

Для всех известных нам видов источников можно предложить самые разнообраз-ные способы классификации, каждый из которых будет в большей или меньшей степе-ни конвенциален. Это касается и путеводителей.

Согласно предложенным С.М. Каштановым и А.А Курносовым принципам клас-сификации путеводители следует отнести к группе источников, возникших в области Социально-политической жизни, общественной мысли и культуры[8]. Однако, такое их определение поверхностно и никак не может быть признано исчерпывающим.

Исследователями уже было предложено разделение путеводителей на четыре группы:

Сразу же следует оговориться, что компилятивность как таковая присуща всем во-обще путеводителям. Мы можем только ограничить количество работ, относимых к группе компиляций, избрав определяющим фактором не просто использование автором каких-либо других работ о крае (записок путешественников, отчетов губернаторов), а именно использование других, ранее опубликованных путеводителей (прежде всего, в тех случаях, когда автор не указывает источник своих сведений).

На сегодняшний момент нам известно более трехсот двадцати дореволюционных путеводителей по Крыму, что позволяет сделать проводящуюся в данном исследовании классификацию их максимально наглядной и убедительной. Из числа известных нам путеводителей к первой группе мы можем отнести работы В.Д. Геймана о Феодосии и Коктебеле, В.Х. Кондараки о Крыме и его Южном побережье [10].

Безусловными компиляциями являются издания П.Н. Бугославского, Е.К. Дубичинского [11], которых скорее следует считать составителями путеводителей, а не авторами.

Весьма обширна третья группа путеводителей; это издания Русского общества пароходства и торговли, И.К. Авдеенко, Н.Н. Рейхельта [12].

К специализированным путеводителям мы относим большинство работ Ф.В. Ливанова, Н.Д. Лосева [13].

Однако, при более детальном классифицировании становятся очевидны определенные факты, неучтенные при разбивке путеводителей на четыре основных группы. Некоторые из известных нам изданий могут быть отнесены одновременно к двум и даже к трем группам. К примеру, справочник "Лечебные местности России" вполне возможно рассматривать и как путеводитель по стране, снабженный сведениями о курортах каждого отдельно взятого края, и как узкоспециализированную работу (книга, вне всякого сомнения, адресована посетителям отечественных курортов), и, наконец, как выполненную на достаточно высоком уровне компиляцию из различных путеводителей по регионам страны. В целом же подобная классификация путеводителей должна быть признана весьма рациональной и заслуживающей внимания.

Уже давно стала очевидной необходимость изучения истории отдельных групп исторических источников. В этом случае "во главу угла выдвигается изучение реального бытования источников в исторической действительности во всем многообразии общественных связей и социально обусловленных закономерностей возникновения, развития и отмирания. Речь идет, таким образом, о дoисториографической стадии существования источника, когда он еще не попал в сферу научно-исторического познания…" [14]. Можно говорить о том, что изучение отдельных групп источников в их исторической жизни послужит предпосылкой для выделения теории и практики их изучения в самостоятельные разделы источниковедения.

В истории издания путеводителей по Крыму в дореволюционное время мы можем выделить три периода: с начала 1850-х до 1880 г. (хотя, некоторые издания конца XVIII века уже можно было бы назвать путеводителями); 1880-е - 1900 г.; первые годы ХХ века.

В течение первого периода происходит становление жанра; авторы пытались отыскать золотую середину между сухими данными статистики и пространностью путевых зарисовок. К этому времени (по данным указателя А.А. Непомнящего) мы можем отнести 42 книги. В основной своей массе это были работы о Крыме или Таврической губернии в целом и об отдельных городах. В это время были опубликованы работы выдающихся краеведов Крыма В.Х. Кондараки и М.А. Сосногоровой, работы Ф.В. Ливанова - компилятивные по своей сути специализированные путеводители.

Последнее двадцатилетие XIX века представлено, по меньшей мере, 78 работами. Среди них преобладают два типа путеводителей: работы-компиляции (многочисленные издания Н.Н. Рейхельта) и работы местных специалистов (Д.М. Городецкого, В.В. Корсакова и других).

Наибольшей репрезентативностью отличается период с 1901 по 1917 год, когда было издано не менее 200 путеводителей по Крыму. Следует отметить значительное количество книг, где описание Крыма выделено в отдельный раздел (3 группа путеводителей). Возросло и число специализированных работ (их более сорока); выходили работы местных авторов (например, путеводители по Крыму А.Я. Безчинского с 1901 по 1908г. выдержали 6 изданий). Подобный подъем в издании путеводителей был связан, в первую очередь, с развитием отечественного туризма и курортного дела.

По-новому оценить значимость путеводителей позволяет осуществление их классификации на основе использования метода логически - смыслового анализа в сочетании с параллельным изучением конкретно - исторической обстановки, сопутствовавшей появлению и развитию путеводительного жанра. Чем больше сведений мы извлекаем из путеводителя, тем яснее представляем себе условия его создания. С другой стороны, чем больше знаем мы о современной изучаемому источнику исторической ситуации, тем легче устанавливается достоверность сообщаемых им сведений.

Поскольку путеводительная литература изначально призвана обслуживать информационные потребности курортно-туристической сферы, именно картина развития отечественного туризма позволяет нам выделить три основных этапа развития целевой установки путеводителей. Выше мы уже говорили о трех периодах развития путеводительного жанра (1850-е - 1880 г.; 1880-е - 1900 г.; 1901 - 1917 гг.). Условно мы можем называть их этапами накопления информации, оформления и расцвета жанра. Эволюция содержания целевой установки хронологически совпадает с этими периодами.

Теперь взглянем же на картину жизни страны в конце XIX - начале XX века, и, естественно, бегло проследим за развитием отечественного туризма. Третья четверть XIX века: апогея достигает кризис феодально-крепостнической системы, происходит отмена крепостного права, проводится ряд реформ, несколько либерализующих жизнь страны. Путешествия все еще остаются преимущественной привилегией высших слоев общества, дорогостоящим развлечением. Путеводители этого периода дают, главным образом, различную информацию о крае; использование содержащейся в книгах информации читателями пока может только предполагаться. Типическими образцами изданий периода накопления информации мы считаем путеводитель Д. Афанасьева по Севастополю, работу "Крым" А.К. Завадского - Краснопольского, книги В.Х. Кондараки, Ф.В. Ливанова, М.А. Сосногоровой [15]. Авторы этих работ с большей или меньшей обстоятельностью описывают Крым, восхищаются его живописностью, но - нет прямого обращения к читателю, нет приглашения увидеть все своими глазами. Целевая установка путеводителей данного времени состояла в сообщении сведений о крае.

Последнее двадцатилетие XIX века ознаменовалось значительными переменами в жизни Российской империи: провозглашение незыблемости самодержавия, новые принципы организации работы земских учреждений и новый университетский устав, быстрый рост численности культурно-просветительских и образовательных обществ. Проявление интереса к родной стране, изучение различных аспектов ее жизни становится практически нормой (достаточно вспомнить, к примеру, о "хождениях в народ"). Благодаря труду отдельных энтузиастов постепенно набирает обороты курортное строительство на Кавказе, в Крыму, в районе Одессы. Путеводители этого периода (согласно нашим подсчетам Крыму было посвящено 78 работ) несут в себе, прежде всего, те сведения, какие могут оказаться необходимы и полезны для всякого, кто приехал в Тавриду. Не просто расширить кругозор, а объяснить - где и как в Крыму можно поправить здоровье, что следует увидеть - призваны были эти путеводители. Можно говорить о том, что главным адресатом путеводительной литературы отныне становится потенциальный турист, тогда как ранее им был всякий любопытствующий читатель. Лучшими путеводителями 1880-х - 1890-х гг. мы должны признать работы Ф.Д. Вебера, Д.М. Городецкого, Е.Э. Иванова, первые издания Г.Г. Москвича и В.Г. Пьянкова [16].

Начало ХХ века ознаменовалось для Российской империи накалом социально- политических страстей, брожением общественного сознания и - невиданным доселе расцветом культуры. Россия "серебряного века" жадно постигает мир, становясь, наконец-то, его органической частью. Как раз в начале ХХ века сформировалась общероссийская туристическая сеть; повсеместно создавались туристические клубы и ассоциации; началось издание специальных журналов, таких как "Вестник курортов и лечебных учреждений", "Русский турист", "Русский экскурсант", "Хождение по Руси и за рубеж". Признаком хорошего тона становится знать свою страну, интересуясь ее прошедшим и настоящим, ориентируясь как в геологических, так и в этнографических особенностях родного края. Туризм охватывает самые различные слои общества (разрабатываются, к примеру, специальные программы путешествий для "учащих и учащихся", для студентов; появляются дешевые - "третьеразрядные" - гостиницы и пансионы практически во всех курортных местностях) [17]. Большинство из известных нам путеводителей по Крыму (более 2/3!) были изданы именно в 1901 - 1917 гг. В годы расцвета отечественной курортно-туристической сферы издаются работы Л.Б .Бертенсона, А.Н. Зарудного, М.Н. Протопопова и других выдающихся отечественных исследователей [18]. Сразу несколько целей сочетались в этих книгах в единую установку: доказать преимущества отечественных курортов (достопримечательностей) перед зарубежными и привлечь публику именно сюда; максимально облегчить приезжему пребывание на курорте (заранее сообщить о ценах в гостиницах и пансионах, указать адреса лечебниц, порекомендовать экскурсионные маршруты); наконец - пополнить ряды отечественного туристического движения. Путеводители данного периода, хотя, в некоторой мере, и уступали ранее изданным по масштабности охвата материала, однако, вне всякого сомнения, превосходили их в отношении своей конкретности и практичности. Путеводительный жанр достиг своих предельных высот, чего мы, к сожалению, уже не увидим в крымских справочно-краеведческих изданиях советского времени.

Итак, мы предприняли сравнительно-историческую классификацию путеводителей в логическом ее аспекте (иначе говоря - при помощи метода логически-смыслового анализа). В путеводителях, относящихся к разным периодам, мы выделили в качестве сходного (но не тождественного) признака их целевую установку, и проследили ее эволюцию в контексте развития отечественного туризма и курортного дела (то есть - в конкретно-исторической обстановке). Мы можем утверждать, что на протяжении почти семидесяти лет (с 1850 по 1917 г.) произошло плавное смещение приоритетов в издании путеводительной литературы: от простого сообщения сведений до способствования развитию отечественного туризма.

Таким образом, соотнеся семантическую классификацию путеводителей с этапами развития этого жанра, мы приобретаем возможность классифицировать, систематизировать и, соответственно, в дальнейшем изучать их, основываясь на историко-генетическом методе (иначе говоря, прослеживать эволюцию их содержания от времени появления до того состояния, в каком жанр находился в начале ХХ века). Применение метода логически-смыслового анализа в сочетании с параллельным изучением конкретно-исторической обстановки, сопутствовавшей развитию изучаемого нами жанра, позволяет нам осуществить сравнительно-историческую классификацию путеводителей в логическом аспекте. Следовательно, теперь мы можем изучать путеводители (прежде всего - извлекать из них информацию), принимая за основу как их содержание, так и длительную эволюцию самого содержания путеводителей и их целевой установки.

Мы можем говорить о том, что прикладное источниковедение не просто использует теоретико-методологические аспекты науки в качестве своей методической базы, но и, вообще, неотделимо от них. Все вышеизложенное утверждает нас в мысли о том, что всякая практическая работа с источниками любого вида (в нашем случае - с путеводителями), то есть и изучение самого источника как феномена конкретно-исторической реальности (его атрибуция, прочтение текста и прочее), и осуществление классификации (систематизации, типизации) источников, и непосредственное извлечение из источника информации о прошлом, суть прямое продолжение соответствующих изысканий в области теории, методологии и методики как собственно источниковедения, так и исторической науки в целом.


  1. Ковальский Н.П. Источниковедение истории Украины (XVI - первая половина XVII века). Ч.1: Анализ советских археографических публикаций документальных ис-точников: Учебное пособие. - Дн., 1977. - С. 8 -9.
  2. Маркевич А.И. " TAURICA". Опыт указателя сочинений, касающихся Крыма и Таврической губернии вообще// ИТУАК. - Симферополь, 1894. - № 20. - С. 1 - 395; 1898. - № 28. - С. 92 - 185; 1902. - № 32 / 33. - С. 47 - 128.; Непомнящий А.А. Записки путешественников и путеводители в развитии исторического краеведения Крыма (последняя треть XVIII - начало ХХ века). - Научно-справочное издание по истории Украины. Вып. 46. - К., 1999. - 212 с.
  3. Варшавчик М.А. Историко-партийное источниковедение: теория, методология, методика. - К., 1984. - С. 97.
  4. Пронштейн А.П. Методика исторического источниковедения. - 2. Изд. - Рос-тов-на-Дону, 1976. - С. 399 - 404.
  5. Шмидт С.О. О классификации исторических источников // Вспомогательные исторические дисциплины. - Т. 16. - Л., 1985. - С. 4.
  6. Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. - С. 125.
  7. Пронштейн А.П. Указ. соч. - С. 66.
  8. Пронштейн А.П. Указ. соч. - С. 30.
  9. Непомнящий А.А. Указ. соч. - С. 152 - 153.
  10. Гейман В.Д. Спутник приезжего. Справочник - путеводитель по Феодосии и ее окрестностям. - Феодосия, 1911. - [2], 63 с.; Он же. Курорт Коктебель. - М., 1915.;Кондараки В.Х. Подробное описание Южного берега Крыма с картой. - Николаев, 1867. - 43 с.; Он же. Новый обстоятельный путеводитель по Крыму. - М., 1885. - III, 160, IV с.
  11. Бугославский П.Н. Южный берег Крыма. На добрую память посетителям Крыма. Очерк. С приложением краткого путеводителя по Крыму. - Чернигов, 1909. - 86 с.; Дубичинский Е.К. Спутник по Крыму. - О., 1904. - 151 с.
  12. Путеводитель Русского общества пароходства и торговли. - Одесса, 1899. - 176с. и другие, всего 6 изданий.;Авдеенко И.К. Таврические курорты. - О., 1912. - 8 с. и другие, всего 10 изданий.;Рейхельт Н.Н. По Черному морю. Очерки и картинки. - СПб., 1891. - 247 с. и другие, всего 16 изданий.
  13. Ливанов Ф. В. Чуфут - Кале (иудейская крепость в Крыму). - М., 1874. - 66 с.; Лосев Н.Д. Первая в России приморская санатория. - К., 1911. - 28 с.
  14. Тартаковский А.Г. О социальных функциях исторических источников// Актуальные проблемы источниковедения истории СССР, специальных исторических дисциплин и их преподавание в вузах. Тезисы докладов III всесоюзной конференции. Новороссийск. 1979. - М., 1979. - С. 47.
  15. Афанасьев Д. Путеводитель по Севастополю, его бастионам и окрестностям, изданный с целью благотворения на его развалинах. - Николаев, 1857. - 50 с.; Завадский - Краснопольский А.К. Крым. Природа, население и особенности края. - СПб., 1874. - 47 с.; Кондараки В.Х. Универсальное описание Крыма. Т. 1. Ч. 1. Топографический обзор полуострова для путешественников. - СПб., 1873. -234 с.; Ливанов Ф.В. Путеводитель по Крыму с историческим описанием достопримечательностей Крыма. - М., 1875.- 66, 6, 59, 41, 4, 127, 39, 3, 6, 95, 11, 25, 39 с. и другие работы; Сосногорова М.А. Путеводитель по Крыму для путешественников.- О., 1871. - VIII, 370 с.
  16. Вебер Ф.Д. Город Ялта с его окрестностями и лечебными средствами. - СПб., 1886. - 229 с.; Городецкий Д.М. Карманный путеводитель по Ялте и окрестностям. - Ялта, 1889. - 40, LXIV, 48 с.; Иванов Е.Э. Севастополь и его окрестности: Херсонес, Малахов курган, Братское кладбище, Учкуевка, Георгиевский монастырь, Балаклава, Инкерман, древнейший Херсонес, храм св. Климента и Херсонесский маяк. - Севастополь, 1894. - IX, 72, 8 с.; Москвич Г.Г Практический путеводитель по Крыму. - О., 1888. - XXVIII, 227, 96 с.; Пьянков В.Г. Крым - Евпатория. Мойнакское лимано-грязелечебное заведение, состоящее в заведывании докторов С.П. Цеценевского и С.И. Ходжаша, и морские купания в Евпатории. - Евпатория, 1886. - 58 с.
  17. [Критский П.А.] Экскурсии - дело государственной важности// Русский экскурсант. - 1915. - №2. - С. 67 - 70.; Панченко В.Л. Крым (Из опыта Тульской экскурсионной комиссии при учительском обществе взаимопомощи// Русский экскурсант. - 1915. - №4. - С. 240 - 252; №5. - С. 323 - 334.
  18. Бертенсон Л.Б. Лечебные воды, грязи и морские купания в России и за границей. Классификация, химический состав, действие и показание к употреблению. Путеводители по лечебным местностям. 4. Изд. - СПб., 1901. - XII,778 с.; Зарудный А.Н. Курорты и санатории России. - Пг., 1915.; Протопопов М.Н. Очерки Крыма. Бахчисарай. - Севастополь, 1905. - 80 с.
На початок
На початок