Успіхи комп'ютерних технологій не знімають питання про традиційні архівні довідники, а навпаки, активізують їхню підготовку, оскільки створюється відповідна перехідна інформаційна база даних, без якої не відбувається комп'ютеризація архівної справи.
При будь-якому поділі довідники розрізняються за двома ознаками - універсальності і одиничності. Безперечно, довідники з історії державних установ належать до першої. Їхня універсальність полягає в тому, що вони дають найповнішу змістову характеристику документальних матеріалів, створених за час існування установи.
Проте, розглянемо все по порядку. Дослідження історії державних установ при всій очевидності своєї значущості для архівної галузі не набрала системності і впорядкованості. Цьому передувало багато чинників, але напевно найголовнішою була ідеологічна доктрина про класову сутність держави і її інститутів. Згадайте, за В. І. Леніним, держава - це апарат диктатури, за допомогою якого здійснюється експлуатація і т. далі. Варто позбутися цієї упередженої оцінки і дослідження державних установ відразу виходить на нові обрії. Без такої зміни дослідник знову виявиться заручником класової теорії і знову державні установи поділятимуться лише на дві категорії: ті, які здійснювали експлуатацію народу, і ті, що займалися боротьбою з революційним рухом.
Наступним болючим питанням при дослідженні історії установ стає перенесення сучасного понятійного апарату і оцінок щодо держави і її установ на історію 17, 18, а то й 19 століття. Такий підхід є не науковим і методологічно невірним. Переконуюсь, що проводити дослідження необхідно у властивих епосі категоріях, хоча в багатьох випадках навіть поважні історики не намагаються цього зрозуміти.
Ускладнюється це питання ще й тому, що Україна значні історичні періоди не мала своєї державності, а частинами входила до складу інших держав. Складається хибне уявлення, що досліджуються установи не українські, а скажімо російські, а тому й не варто займатися такою копіткою працею. Якщо йти за такою логікою, то виявляється, що Україна не має права на історію всього ХІХ ст., оскільки її регіони перебували у складі держав-сусідів і на її території діяли установи чужих держав.
Відомо, що кожного разу, коли сьогодення ставить перед суспільством нові проблеми, то історична наука також звертається в пошуках їхнього генезису та історичного розвитку можливих рішень. Здобуття Україною незалежності вимагає переусвідомлення ролі і місця держави та її інститутів. Дослідник мусить переосмислити історію України ХІХ ст. і чітко собі уяснити, що навіть у складі Російської держави, українські території мали значні відмінності. Вони перебували значний проміжок часу на особливому стані, котрий полягав у дотриманні прав і привілеїв, які підтверджувалися кожним наступним російським імператорам. Це означало, що на українських територіях не поширювалося в повному обсязі російське законодавство.Ця відмінність управління порубіжними, окраїнними територіями Російської держави проявилась у функціонуванні генерал-губернаторств, адміністративно-політичних і територіальних одиниць, за час існування яких регіони повинні були позбавлятися притаманних їм соціально-економічних, політичних і національно-етнічних відмінностей.
На території України на початку ХІХ ст. було створено три генерал-губернаторства. Малоросійське - у складі спершу двох губерній: Полтавської і Чернігівської, до яких згодом було приєднано і Харківську губернію. Воно проіснувало впродовж трохи більше 50-ти років. За цей час українські губернії поступово позбавлялися основних відмінностей у соціальній структурі, судочинстві, козацько-військової і культурно-господарської традиції. Лише з ліквідацією генерал-губернаторства у 1856 р. на Україну поширено уніфіковану загальноросійську систему управління.
Звернуся до прикладу. В Україні існувало на привілейованих засадах гуральництво, якому в значній мірі було підпорядковане землеробство і скотарство. На відміну від Росії, право на вільне виготовлення і продаж спиртних напоїв тут мали два стани - дворяни і козаки. В Росії ж існувала відкупна система, за якою виготовляти горілку мали право всі, а от продаж контролювався державою. Для цього створювалися і відповідні державні установи. На територію України загальноросійська відкупна система була поширена лише після 1861 р.
Звернімося до Південної України. Особливості цього регіону, що полягали в поліетнічності населення, господарсько-культурних його традиціях, привнесених з інших держав, наявність морського кордону, викликали знову ж таки виокремлене управління. Тут з 1822 по 1874 роки діяло Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство. Ця територія, котра включала Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії, впродовж знову ж таки 50-ти років перебувала на особливому становищі, коли місцеве населення користувалося значними пільгами і привілеями, зокрема у сплаті державних податків, відбуванні військової повинності, які їм надавалися центральним урядом взамін їхньої діяльності щодо колонізації краю.
Правобережна Україна перебувала у складі Російської імперії також у формі генерал-губернаторства. Київське генерал-губернаторство у складі трьох губерній, (однойменної, Подільської і Волинської) проіснувало найдовше 82 роки, з 1832 по 1914 рік. Воно за час свого довготривалого існування також набуло своєрідних рис, які полягали в тому, що генерал-губернатори не знайшли спільної мови з місцевою елітою, за її участь у першому та другому польських повстаннях. Усуваючи польське дворянство від владних повноважень, генерал-губернатори найбільше зупинилися на унормуванні становища шляхти, понижуючи її соціальний статус та прирівнюючи до селянського стану. Заміна польського дворянства на російське в місцевих установах велася шляхом гострого протистояння в усіх областях, та чи не найбільше в землеволодінні і культурній традиції. Суперництво загострило протистояння між шляхтою і російською адміністрацією, що вилилося в проведенні генерал-губернаторами надзвичайної політики в усіх областях - політичній, економічній і соціально-культурній. Не дивлялись на це, тут інтеграційні процеси відбувалися уповільненими темпами.
Проілюструю ці сповтереження таким прикладом. Проведення урядової політики на місцях мали забезпечити установи поліції, чиновниками в яких служили вихідці з місцевої шляхти. Зрозуміло, що поліцейські органи виявилися слабкими, залежними від локальних соціальних структур, що уповільнювало виконання урядових розпоряджень. Це змушувало київських генерал-губернаторів вдатися до кількаразової реформи установ поліції. Відповідно ці установи мали в цьому регіоні свою специфіку щодо структури, напрямів діяльності. Мало того, реформи посприяли тому, що тут поліція стала більш дійовою і організованішою, ніж в інших губерніях Росії. Результати адміністративно-поліцейської реформи в Київському генерал-губернаторстві були апробовані спершу в Ліфляндській губернії , а пізніше поширені на 45 російських губерній та Бессарабську область.
Безперечно, особливості входження національних територій відбивалися на діяльності російських державних установ на неросійських землях. Кожна з установ в тій чи іншій мірі крім безпосередніх своїх завдань несла й елементи просування російської державності на периферейні території.
Будемо вважати, що з методологічними проблемами ми впоралися і можна перейти до підготовки довідників з історії державних установ. На сьогодні в нашому розпорядженні є кілька прикладів їхньої підготовки. Перший, за хронологією, довідник "Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином украинском советском социалистическом государстве". Він був підготовлений львівскими архівістами і виданий 1955 р. Другий довідник видає зараз у Москві ВНИИДАД під назвою "Государственность России. Государственные и церковные учреждения, сословные органы и органы местного самоуправления, единицы административно-териториального деления (конец ХV века- февраль 1917 года): Словарь-справочник". Вийшло вже два томи, що охопили літери абетки від А до К. Планується випуск ще двох томів, а наступні випуски будуть присвячені чинам, посадам, званням, титулам, духовним санам, видам діловодної документації.
Названі довідники ілюструють два цілком можливі підходи до організації подачі матеріалу. У першому, львівському, в основу групування покладено принцип функціональності установ. Кожній установі присвячено окрему статтю, причому висвітлюється історія створення, напрями діяльності, структура, до того ж вміщується суттєва характеристика діловодства. Московське видання розміщує статті за абетковим принципом. Кожній установі також присвячено окрему статтю, вже без детальної характеристики діловодства. Намагаючись поєднати ці два принципи, а також наблизити видання історії державних установ до потреб споживачів інформації, зокрема й архівістів, пропонуємо організувати матеріал довідника таким чином.
Враховуючи напрями діяльності установ, варто кожному з них присвятити окремий розділ. Наприклад: адміністративні установи, судові, фінансово-господарські і так далі. До визначеного розділу мають ввійти всі установи, що діяли в Україні з останньої чверті ХVІІІ-початку ХХ ст. Передбачаючи запитання про хронологічні рамки, відразу уточнюю. Найбільша кількість фондів, що перебуває на державному зберіганні, належить саме цьому періоду. Стаття, присвячена одній чи групі споріднених установ, повинна мати чітку структуру. Окреслюються соціально-політичні умови, що диктували створення, вказуються законодавці акти, визначається територія поширення компетенцій та, найголовніше, описуються всі основні і другорядні функції. Далі йдеться про внутрішню структуру установи, її зміни. В заключенні одним підрозділом подається інформація про джерела написання статті, а саме законодавчий матеріал, довідковий та наукова література. В іншому, котрий називається "Архіви", повідомляється інформація про місце зберігання фонду, ступінь його збереженості та основний видовий склад документів.
Що дає такий довідник? Найперше, детальне визначення види діяльності установи вказує, які процеси з соціально-економічного чи політико-культурного життя нею документувалися. Саме вони, ці процеси, і будуть відображені в документах, що їх укладали чиновники установ.
По-друге. Структура установи, як правило, повторюється при створенні та організації матеріалів у її архіві. Відомча традиція зберігання архівів спонукала архівістів та канцеляристів до створення універсальних покажчиків, за допомогою яких вони розшукували потрібні їм документи.
По-третє, детальна історія установи з визначенням її структури дає відповідь на таке важливе питання наскільки повно зберігся її архів. Визначення ж місця установи в ієрархії влади дозволяє цілеспрямовано вести пошук інформації, якщо документи установи не збереглися, або не достатньо повно збереглися. Для архівів України це особливо актуально, враховуючи, що по її території прокотилася воєнна хвиля, то ступінь збереженості архівів невисокий. Це те, що стосується традиційної архівної проблематики. Формалізація тексту статей та уніфікація понятійного апарату послужить добрим підгрунтям також щодо введення інформації до комп'ютерної мережі. Питання ж дослідження історії управління відкриває зовсім нові обрії, якими історики ще на сьогодні мало займаються.
Оскільки підготовка такого довідника справа не тільки благородна, а й дуже копітка, вимагає не лише історичних знань, а й юридичних, знань історії і теорії архівної справи, документознавства і діловодства, то варто звернути увагу ще ось на яку проблему. Необхідно створити спеціальну структуру в системі нашого галузевого інституту, яка б займалася цією проблемою. Розпочата робота з підготовки довідника з історії адміністративних установ переконує, що забезпечити одному співробітнику такий напрям роботи не лише важко, а й неможливо. Переконана, що справа підготовки довідників з історії державних установ потрібна для галузі. Вона того варта, щоб над нею працювати цілеспрямовано та організовано.
На секції повідомлення виголосили 10 науковців, участь в їх обговоренні взяли всі присутні. Відзначаються проблемні доповіді С.Г. Кулішова і М.Ф. Шумейка. Цікавими в постановці проблеми були виступи Олександра Шинкаренка, Наталі Черкаської, Світлани Кононенко і Олександри Кудлай. Незважаючи на строкатість запропонованих виступів учасники роботи секції винесли такі пропозиції:
Як відомо, база поповнення Національного архівного фонду України закладається на стадії діловодства. Це пов'язано, насамперед, з тим, що організація і стан діловодства в установах у подальшому безпосередньо впливають на склад архівних документів, адже якщо справи у поточному діловодстві формуються правильно, відповідно до структури установи і тих завдань, що нею вирішуються, якщо документи відкладаються у справи згідно з термінами їхнього зберігання і правильно систематизуються, передача їх до архіву не викликає ніяких ускладнень і такими документами зручно користуватися в архіві. Тому одним із важливих завдань архівних установ є організаційно-методичне керівництво організацією діловодства в установах, організаціях і підприємствах усіх рівнів та форм власності.
Проблеми організації діловодства в установах України, особливо питання його вдосконалення, від початку 1960-х років дуже широко почали висвітлюватися на сторінках "Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління УРСР", що 1965 року дістав назву - "Архіви України".
Зважаючи на те, що документи установ мають значну наукову й практичну цінність, Рада Міністрів УРСР видала постанову від 18 квітня 1956 р. № 408 "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств", якою зобов'язала міністерства і відомства республіки протягом 1956-1957 рр. упорядкувати архівні документи, які знаходяться у підвідомчих їм установах, організаціях і підприємствах, створити задовільні умови для зберігання цих документів і організувати користування ними. Більшість відомчих архівів доклала значних зусиль для виконання урядової постанови. За два роки відбулися певні зміни, але в цілому стан відомчих архівів країни вимагав посилення уваги до їхньої роботи і вжиття більш ефективних заходів для усвідомлення керівництвом та рядовими працівниками установ значущості архівних документів.
Підсумки виконання міністерствами і відомствами зазначеної постанови було підбито в передовій статті "Документи установ, організацій і підприємств - важливе джерело з історії радянського суспільства", яка була опублікована в першому номері "Науково-інформаційного бюлетеня" за 1960 р. Ця стаття фактично започаткувала обговорення проблем діловодства на сторінках бюлетеня. У ній було проаналізовано ряд причин незадовільного стану зберігання документів в установах, відзначався низький рівень організації загального діловодства, зокрема неякісне упорядкування документів, відсутність номенклатур справ [1]. Особливий акцент було зроблено на необхідності налагодження діловодства у міських, районних та сільських установах, організаціях і підприємствах. Серед найважливіших завдань, що стояли на той час перед архівними установами республіки, було вказано й на необхідність посилення методичної допомоги установам у налагодженні поточного діловодства.
Прагнучи допомогти архівістам у розв'язанні цього завдання, бюлетень організував публікацію статей і повідомлень, що викладали методику діловодних процесів, узагальнювали нагромаджений досвід здійснення контролю за станом діловодства з боку архівних установ республіки [2]. З огляду на недостатність і недосконалість нормативної і методичної літератури з питань відбору документів на державне зберігання та організації загального діловодства, у бюлетені були опубліковані, як взірцеві, типові та примірні номенклатури справ для облвиконкомів і райвиконкомів, однорідних установ сільського і комунального господарства, споживчої кооперації, науково-дослідних і проектних інститутів тощо, розроблені архівними установами республіки [3]. Нагальні проблеми складання і оформлення службових документів детально були висвітлені у статті В. Галакова та А. Фельзера "Усунути хиби в оформленні документів у поточному діловодстві" [4]. Основну увагу автори зосередили на якості документів, що створювалися в установах республіки і передавалися на постійне зберігання до державних архівів. На їх думку, питання форми службових документів посідає важливе місце в процесі діловодства. Свої міркування з приводу розроблення стандартних бланків та оформлення обов'язкових реквізитів бланку автори запропонували використати при підготовці єдиної державної системи діловодства.
З метою усунення недоліків в оформленні службових документів установ, організацій і підприємств республіканського і особливо обласного та районного рівня впродовж 1967-1968 рр. вийшло ряд публікацій, підготовлених інспектором Архівного управління при Раді Міністрів УРСР О. М. Гомоновим, в яких подавалися зразки і правила оформлення службових документів [5].
Проблеми поточного діловодства в 1960-і рр. систематично розглядалися на нарадах і семінарах завідуючих районних та відомчих архівів, що проводилися архівними відділами облвиконкомів. Тези виступів та рішення семінарів публікувалися в бюлетені у рубриці "Обмін досвідом" [6]. На одному з таких семінарів на тему "Радянське діловодство - основне джерело комплектування державних архівів" архівісти Львівщини, міркуючи над тим, яким саме процесам та аспектам поточного діловодства вони повинні приділяти увагу, прийшли до висновку, що особлива увага повинна приділятися обов'язковому складанню номенклатури справ установи, затвердженої керівником установи та погодженої з представником архівного органу; правильності складання заголовків справ і послідовності їхнього внесення до номенклатури; формуванню документів у справи; правильності оформлення реквізитів документів. Виходячи з цього, вони констатували, що велике значення для архівної справи в цілому мало б створення і впровадження інструкції з ведення поточного діловодства, обов'язкової для всіх установ, організацій та підприємств, де б відбивалися зазначені вище та деякі інші питання [7]. Отже, вже на початку 1960-х рр. у статтях бюлетеня все частіше стала порушуватися проблема стандартизації поточного діловодства в масштабах всієї країни.
Майже у кожній статті, присвяченій перевіркам діловодства в установах всіх рівнів, його організація оцінювалася як незадовільна, насамперед, у зв'язку з відсутністю або недосконалістю номенклатур справ та інструкцій з ведення діловодства.
М. Місерман та М. Савченко найважливішу проблему цієї галузі вбачали у відсутності розроблених наукових засад діловодства і, зокрема, наукових підходів до роботи з документами, що створюються в процесі діяльності установ. "Чим раніше ми подумаємо про цілеспрямовану організацію документів, тим краще вони будуть систематизовані, тим легше буде ними користуватися, тим краще вони збережуться і менше доведеться витрачати коштів і часу при передачі їх до державних архівів" [8]. У своїй статті вони порушили питання розроблення класифікаторів управлінської документації, впровадження карткової системи реєстрації документів, створення курсів підготовки кваліфікованих секретарів-діловодів, а також запропонували створити Міжвідомчу комісію для вироблення єдиних принципів організації і ведення поточного діловодства в установах УРСР та типових інструкцій з діловодства на підставі вивчення і узагальнення досвіду роботи міністерств і відомств республіки.
Зважаючи на тісний взаємозв'язок діловодства і архівної справи, а також на необхідність удосконалення діловодства як важливої передумови подальшого розвитку архівної справи в республіці, Рада Міністрів УРСР видала постанову від 9 червня 1970 р. № 301 "Про заходи по поліпшенню архівної справи у міністерствах, відомствах і державних архівах республіки" [9], згідно з якою перед архівними установами постало важливе завдання щодо здійснення контролю за станом діловодства в міністерствах і відомствах, установах, організаціях і підприємствах, а також піднесення рівня організаційно-методичного керівництва цією роботою. Шляхи виконання цього завдання та програму роботи архівних установ у галузі діловодства було визначено в передовій статті "Нові завдання архівістів України", з якою виступив у п'ятому номері "Архівів України" за 1970 р. начальник Архівного управління О. Г. Мітюков. В статті, зокрема, наголошувалося, на необхідності "перейти від констатації фактів про незадовільний стан діловодства ... до усунення цих фактів, планомірного вжиття заходів, спрямованих на їх подолання" [10].
Кращому сприйняттю і засвоєнню інформації з організації діловодства, поданої на сторінках "Архівів України" починаючи з 1971 р., сприяла концентрація публікацій у рубриці "Діловодство". У 1970-і роки в межах цієї рубрики було опубліковано ряд важливих на той час статей. Насамперед, необхідно відзначити публікації М. Васильєва "Нові стандарти на організаційно-розпорядчу документацію" [11] та А. М. Сокової "Про впровадження стандартів на організаційно-розпорядчу документацію" [12], що були покликані викласти й оперативно довести інформацію про впровадження загальносоюзних державних стандартів: ГОСТ 6.38-72 "Система організаційно-розпорядчої документації. Основні положення" та ГОСТ 6.39-72 "Система організаційно-розпорядчої документації. Формуляр-зразок", які були розроблені Всесоюзним науково-дослідним інститутом стандартизації (ВНДІС) за участю Всесоюзного науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (ВНДІДАС). Статті, підготовлені співробітниками цих установ, суттєво прискорили впровадження зазначених стандартів в установах УРСР.
З виходом у 1974 р. основних положень Єдиної державної системи діловодства (ЄДСД), на сторінках "Архівів України" було опубліковано 16 статей, що інформували читачів про порядок впровадження ЄДСД в практику роботи установ республіки [13]. На особливу увагу заслуговують статті О. М. Гомонова "Основні положення Єдиної державної системи діловодства" і "Складання та оформлення документів відповідно до вимог основних положень ЄДСД та державних стандартів на організаційно-розпорядчу документацію" [14], що роз'яснювали її окремі положення. Зокрема, в останній статті автор детально виклав правила складання і оформлення документів, обов'язкові для всіх установ, на яких розповсюджувалися вимоги ЄДСД, з метою упорядкування роботи з управлінською документацією в масштабі всієї країни. На його думку, це, в свою чергу, повинно було сприяти реалізації процесів механізації та автоматизації оброблення управлінської інформації.
У 1980-і роки на сторінках бюлетеня було опубліковано ряд важливих статей, присвячених питанням підвищення рівня організаційно-методичного керівництва і контролю за постановкою діловодства в установах з боку архівних установ республіки. Ці публікації розкривають методику здійснення перевірок організації документів у діловодстві установ, організацію внутрівідомчого контролю за веденням діловодства в установах, розроблення примірних і типових номенклатур справ; висвітлюють досвід роботи архівістів з організаційно-методичного керівництва і контролю за станом діловодства в установах [15]. Також в цей період на сторінках бюлетеня активно обговорювалися проблеми впровадження Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації. Цим питанням впродовж 1981-1985 рр. було присвячено 8 публікацій [16].
За період 1990-2000 рр. вийшло лише дві публікації, присвячених проблемам діловодства. В четвертому номері "Архівів України" за 1991 р. з роз'ясненнями щодо впровадження нового загальносоюзного стандарту на організаційно-розпорядчу документацію (ГОСТ 6.38-90) виступила Н. І. Гончарова [17].
З набуттям незалежності в Україні відбулися кардинальні зміни, пов'язані з державотворенням, реорганізацією економічної структури, формуванням власної законодавчої бази, що зумовило перегляд норм і методів управлінської діяльності, у тому числі й її документаційного забезпечення. Нагальним постало завдання розроблення законів, стандартів, методичних розробок, що регулювали б створення службових документів в установах та організацію роботи з ними. Отже, остання публікація з діловодства на сторінках "Архівів України", що вийшла у першому-другому номері за 2001 р., була присвячена саме проблемам стандартизації у галузі діловодства в Україні. Вона підготовлена співробітниками відділу документознавства Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (УДНДІАСД), що за дорученням Державного комітету архівів України здійснює перероблення ДСТУ 2732?94 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення" та розробляє ДСТУ "Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів" [18].
Аналіз змісту публікацій в "Архівах України" за 1960-2001 рр. дозволяє зробити висновок щодо проблемних тем, які висвітлювалися на сторінках даного видання з тематики організації діловодства: розкриття змісту нормативних документів; узагальнення досвіду роботи архівних установ з організаційно-методичного керівництва і контролю за станом діловодства в установах країни; поширення передового досвіду діловодних служб установ. Актуальність і своєчасність публікацій, доступність викладу матеріалу зумовлювали постійний інтерес працівників діловодного апарату установ усіх рівнів до бюлетеня, і цей досвід може бути використаний у сучасних умовах.
Система застосування кількісних методів дослідження масового джерела, яким є преса, для одержання результативних показників інформаційної місткості публікацій посідає традиційно помітне місце в сучасному джерелознавстві. Останнім часом методика прийомів математичного аналізу набула поширення у політичній, соціальній історії, політології для системних оцінок інформаційних масивів.
Проте, актуальність застосування кількісних методів дослідження масових джерел, зокрема преси, визначається не лише підвищенням питомої ваги їх результатів у комунікативній системі інформаційного обслуговування складових політичної системи України, а й вдосконаленням наукової школи суто історичних досліджень, позбавлених впливу тенденційних соціальних замовлень та ситуативних нашарувань. Це цілком природно. Підкреслюючи наступність формування кількісних методів дослідження джерел як системи комплексного аналізу, М.Я. Варшавчик визначив цей процес як "формування кліометрії (історіометрії) - дисципліни про кількісне вимірювання історичних процесів на основі масових джерел із застосуванням найсучасніших технічних засобів" [1]. З огляду на те, що за останній час помітно збільшилась кількість масових джерел, зокрема матеріалів преси, що залучаються до наукового обігу, використання кількісних методів набувають особливої актуальності [2]. З урахуванням досвіду західних фахівців у галузі кліометрики* нинішні дослідники масових джерел мають можливість дедалі активніше вдаватися до кількісних методів досліджень, зокрема прийомів формалізованого аналізу. Розкриваючи принципову сутність аналізу, Я.С. Калакура зазначає: "Метод аналізу дає змогу ніби "розчленувати", розділити певне архівне явище на елементи, складові частини, вивчити докладно кожний елемент, вникнути в його природу, суть, властивості, з'ясувати найхарактерніші ознаки, властиві для відповідного хронологічного періоду" [3]. Звичайно, що ця характеристика аналітичного методу може поширюватися не лише на архівні, а й інші джерела за умов комплексного використання джерелознавчої критики.
В арсеналі кліометристів саме контент-аналіз виявився досить ефективним через його достатню усталену методику застосування. Звичайно, що в процесі його використання науковці не тільки опрацьовують отримані результати, а й прагнуть також до вдосконалення методики та до упорядкування понятійного змісту, конкретизації сутності цього методу. Л.Д. Дергачова розглядає "контент-аналіз як метод формалізованого спостереження і статистичних процедур при аналізі масових сукупностей текстів" [4]. Це визначення в принципі не викликає заперечень, хоча з боку сутнісної конкретизації у даній редакції нічим не відрізняється від, наприклад, кореляційного методу. Це пояснюється тим, що у представленому формулюванні не зафіксовані основні функціональні ознаки контент-аналізу, механізм його реалізації на практиці.
Що стосується визначення самої сутності контент-аналізу в найбільш узагальненому вигляді, то він в принципі дійсно полягає у підрахунках певних ознак джерела, котрі мають відбивати суттєві якості його змісту. У такому разі якість тексту стає вимірюваною, доступною для точних обчислювальних операцій. Контент-аналіз застосовують переважно при наявності великого за обсягом і несистематизованого матеріалу, коли його безпосереднє використання ускладнено. Такий підхід корисний в тих випадках, коли категорії, важливі для цілей дослідника, характеризуються частотністю появи у текстах, що вивчаються.
На першому етапі контент-аналізу складають список (перелік) символів (первинних понять), що цікавлять дослідника, а потім вводять категорії - більші за обсягом змістовні одиниці, що являють собою класи символів. Індикатори (символи) за своїм характером можуть бути неоднорідними: окремі слова чи словосполучення, які відносяться до теми, терміни, імена людей, назви організацій, географічні назви, згадки подій тощо. При вивченні текстів, пов'язаних, наприклад, з політичними проблемами, змістові одиниці можуть включати внутрішні й зовнішні міжнародні події, осіб, котрі є їхніми учасниками і ініціаторами, відношення до подій. Суттєвими характеристиками в контент-аналазі є, поряд з врахуванням частотності змістових одиниць, також й відношення до цих одиниць комунікаторів (знак висловлювання).
Характеризуючи можливості контент-аналізу, варто зазначити, що широкого розповсюдження цей метод набув у дослідженнях двох типів:
У працях, пов'язаних із застосуванням контент-аналізу, містяться різні оцінки рівня об'єктивності таких досліджень. Проте, безумовно, перевагою контент-аналізу є відтворюваність результатів, отриманих на його основі. Адже, якщо історик зафіксував набір змістових одиниць тексту, то висновки, що він їх отримав у процесі роботи, можуть бути перевірені на основі частотних даних, видобутих із тексту. У цьому плані контент-аналіз вигідно відрізняється від ілюстративного підходу, коли дослідник підтверджує свою точку зору звичайними витягами з тексту. Звичайно, висновки, одержані за допомогою контент-аналізу, можуть бути й помилковими - вони багато у чому визначаються підходом історика до формування набору змістових одиниць тексту. Проте, як свідчить практика, цей метод, який забезпечує інтерпретацію кількісних показників у якісні ознаки, дає можливість отримати історику значною мірою неуперджену інформацію [5].
Відомо, що вельми ефективним в опрацюванні масових джерел є контент-аналіз у дослідженні матеріалів преси. Адже саме із завдань вивчення змісту масової комунікації й виник контент-аналіз. Джерелознавча практика свідчить, що замітки кореспонденції, репортажі, звіти, інтерв'ю, статті (передові, редакційні, пропагандистські тощо), нариси, фейлетони різняться не тільки певними літературно-стилістичними засобами, а й переважанням різних шарів інформації. Вивчення споріднених явищ й процесів на різних рівнях публіцистичних жанрів дозволяє виявити внутрішній взаємозв'язок між первинною й вторинною інформацією, що міститься в публікаціях. Розв'язання цього завдання забезпечує зрівняльна типовість, однорідність та повторюваність газетної інформації. Визначаючи сутність такої риси як повторюваність, Л.Д. Дергачова характеризує її "як традиційність ряду тем, наявність в періодичних органах постійних розділів і рубрик застосування деяких жанрів у розкритті певної тематики" [6].
Різноманітність матеріалів преси робить актуальним їх аналіз з точки зору наявності в них неприхованої і латентної інформації. Перший тип інформації переважає передусім в аналітичних жанрах: замітці, кореспонденції, звіті, які найбільш насичені фактами. Другий - в синтетичних, в першу чергу - статтях, інтерв'ю. На думку М. Я. Варшавчика, статті викликають інтерес саме наявністю в них латентної інформації - "мотивами і метою публікації, концепцією автора і газети" [7].
Зрозуміло, що реалізація цих завдань неможлива без застосування до газетних джерел методу контент-аналізу, що дозволяє розкривати якісні ознаки не лише окремих джерел, а й їхніх тематично споріднених сукупностей.
Наукова доцільність використання цього методу обумовлюється тим, що він дозволяє отримати й відповідним чином проаналізувати не окремі факти, а оптимальну їхню сукупність. На відміну від вельми обмежених можливостей "внутрішньої" і "зовнішньої" критики, що зосереджуються в принципі на вивченні окремих джерел, кожний з яких може дати досліднику лише фрагментарний науковий факт, аналітико-синтетична критика обумовлює якісно новий етап у комплексному дослідженні матеріалів преси. Як зазначив М.Я. Варшавчик, уся структура джерелознавчої критики складається з "аналітичної, що має об'єктом окремі джерела, і мету - отримання окремих фактів, і синтетичної, що має об'єктом комплекси джерел, і мету - отримання сукупності фактів" [8]. Ключовим питанням аналітичної критики є оцінка достовірності, повноти і, таким чином, об'єктивної наукової цінності джерела. В зв'язку з цим актуалізується проблема відображення історичного явища, що мало місце в дійсності, і рівень об'єктивності відображення цього явища в публікації. Розв'язання цього завдання залежить й від з'ясування рівня повноти джерела, ступеня проникнення в сутнісну глибину явища автором публікації. Таким чином, головною ознакою повноти джерела вважається при аналізі газетних публікацій відображення суттєвих рис описуваних подій. При визначенні таких рис використовуються й методи, запозичені в галузі інформатики, суть яких полягає у методиці виділення в тексті релевантної (конкретної) і нерелевантної (супутньої) інформації [9]. Пропорційне співвідношення цих видів інформації значною мірою забезпечує повноту джерела. В дійсності, як відомо, повнота й правдивість інформації нероздільно пов'язані.
Проте, в практиці досліджень історичних джерел поряд із основною проблемою виявлення якісних ознак й підвищення інформаційної віддачі джерела за допомогою контент-аналізу, історикам часто доводиться вирішувати питання, пов'язані із атрибуцією газетних джерел.
У зв'язку з цим заслуговує на увагу висловлювання М.М. Романюка про те, що важливим є і суб'єктивне трактування фактів, їх інтерпретація, оскільки це дозволяє з'ясувати позицію редакції й авторів, які виступають в пресі, що нерідко є виразниками різних соціальних верств і політичних течій, дає можливість визначити основні напрями ідейної боротьби досліджуваної епохи[10].
Дуже важливою проблемою, котру не можна обминути при висвітленні методики контент-аналізу, є питання про попередню підготовку масових джерел, якими є газетні публікації, для аналітико-синтетичної критики. Йдеться передусім про механізм здійснення вибірки. Адже практично завжди в дослідницькій роботі історику доводиться визначати коло джерел, що мають аналізуватися, з величезного масиву публікацій. Саме тут треба відібрати мінімальну кількість даних, за допомогою яких можна робити висновок про історичне явище, об'єкт в цілому. Ця проблема задовільно вирішується за допомогою вельми ефективного методу вибірки. Щоправда, у фаховій літературі не завжди чітко розмежовуються сутність кількісних методів і зміст методу вибірки, що створює необхідні статистико-кількісні передумови для власне застосування кількісного методу. З огляду на це не можна погодитись із думкою Т.І. Славко, котра розглядає вибірку в одному логічному ланцюзі із різними видами кількісних методів аналізу джерел [11]. Проте, як відомо, про терміни не сперечаються, про них домовляються. Незважаючи на окремі розбіжності у визначенні сутнісно-понятійного змісту вибірки, цей метод має вельми широку практику в плані її застосування щодо матеріалів преси.
Для того, щоб часткове обстеження можна було б вважати репрезентативним, необхідне дотримання однієї умови. А саме: об'єкти для часткового обстеження мають бути обрані випадково, тобто за жеребом чи в силу природних умов, що склалися. При поширенні результатів вибіркового дослідження на це явище, що вивчається, дослідник робить помилку, так звану похибку репрезентативності. Але передбачити величину цієї похибки можливо, якщо вона являє собою випадкову похибку. А випадковою вона може бути тоді, коли об'єкти до вибірки потрапляють випадково. Вибірка лише тоді вважається репрезентативною, коли формується з генеральної сукупності таким чином, щоб кожний член такої сукупності мав рівний шанс бути відібраним. Забезпечити випадковість вибірки, якщо історик здійснює відбір даних з великої сукупності публікацій, можна за допомогою жеребкування чи таблиці великих чисел. Також можуть бути використані й інші методи відбору: механічний, типовий (районований) і серійний.
Проте основним питанням, розв'язання якого гарантує максимальний результат контент-аналізу, є забезпечення бездоганного з позицій формальної логіки системного словника. Саме його побудова закладає інформаційно-пошукові підвалини формалізованої оцінки інформаційної насиченості публікацій як масових джерел. На жаль, часто-густо в гонитві за модними нині кількісними вимірювачами преси сучасні дослідники нехтують цим правилом. Особливо хибують на невизначеність категоріальної схеми понять, що покладається в основу дослідження, сучасні аматори-політологи, соціологи, різні іміджмейкери, новоявлені знавці передвиборчих технологій тощо. Звичайно, якщо йдеться про прагнення видавати бажане за дійсне, підганяючи результати під задану кон'юнктурну схему, можна не дбати про професійну модель базових розрахунків. Проте для наукового дослідження це треба робити обов'язково. В іншому разі буде важко пояснити, чим, приміром, відрізняються такі структури, як "соціальний об'єкт", "ліберальна політична ситуація", "політична позиція". Адже саме ці поняття, які не набули відповідних визначень, що унеможливлюють дублювання, покладені в основу категоріальної схеми досліджень матеріалів преси в одній із сучасних джерелознавчих розвідок [12]. Таким чином проблемою номер один на стадії визначення основних напрямів контент-аналізу залишається методика чіткого визначення символів-інформантів як основних пошукових одиниць за допомогою логічних норм поділу та класифікації [13]. Якщо не вдаватися до спеціалізованих деталізацій цих вимог, можна окреслити такі основні принципи:
Поряд із продуманою схемою основних інформаційних ознак матеріалів преси, визначеною як основу для здійснення відповідних обчислювальних операцій, також має бути дотриманий принцип комплектності даних про джерело (газету, журнал).
Під комплектністю даних Е.В. Лєтєнков має на увазі "усі можливі характеристики періодичного органу: назву, обсяг, тип, періодичність, роки виходу, місце виходу, кількість номерів, що вийшли, чи було видання ілюстрованим, чи мало воно додатки, спрямованість видання" [14].
Щоправда, з останньою тезою автора, котрий цитується, беззастережно погодитися важко - адже "спрямованість видання" не є формалізованою ознакою. Спрямованість - інформаційна рубрика, що потребує тематичної конкретизації в залежності від поставленої мети. Іншими словами, ця категорія має бути відповідним чином змістовно забезпечена.
Для історика, що досліджує пресу як масове джерело методом контент-аналізу, конче важливо не лише визначити чітке коло понять, які характеризують інформаційну місткість публікації, а також періодизацію преси. Адже періодизація виступає класифікатором хронологічних меж дослідження.
Сучасні підходи до розв'язання проблеми періодизації преси віддзеркалюють еволюцію пошуку оптимальної моделі. Автор не має на меті висвітлювати це питання в межах даної статті, проте обминути основні недоліки, пов'язані з класифікаторами періодики, важко, оскільки ця процедура також є неодмінною складовою кількісних досліджень матеріалів преси.
У зв'язку з цим заслуговує на увагу оцінка сучасного стану періодизації преси, що її дає С. Кость:
Природно, практика дотримання усталених норм у застосуванні контент-аналізу до газетних джерел багато у чому унеможливить помилки в одержанні і, відповідно, наступної інтерпретації результатів.
Тому конче важливо історикам при висвітленні цього процесу не обмежуватися викладом кінцевих даних, а розкривати сам процес здійснення методу контент-аналіз. Зазначений підхід підвищуватиме довіру читача до матеріалу в цілому.
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2008 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua