Институт рукописи (далее - ИР), созданный на базе отдела рукописей Центральной научной библиотеки им. В.И. Вернадского (ныне Национальной библиотеки имени В.И. Вернадского НАН Украины) в 1993 г., в своем Положении об Институте определил исследование рукописных книг и подготовку научных каталогов одним из приоритетных направлений научно-исследовательской деятельности, в структуре Института был организован отдел кодикологии и кодикографии [1]. С 1993 г. начал выпускаться специальный сборник научных трудов "Рукописна та книжкова спадщина України (Рукописное и книжное наследие Украины)" (Вып. 1-6), на страницах которого рассматривались вопросы исследования и описания рукописных книг и архивных фондов [2].
Направление исследования рукописных книг стало составной частью разработки программы электронного каталога библиотеки. Первым шагом в этом направлении явилось создание унифицированной схемы описания рукописной книги, ориентированной на новые информационные технологии. На начальном этапе была создана модель кодикологического описания славянских рукописных книг на базе максимально детализированной регистрации всех внешних характеристик рукописных книг (а их более тысячи позиций) и, частично, - на раскрытие (в рамках кодикологии) структуры и содержания текстов. Метод такого описания был определен как кодикографический. Модель кодикографического описания представляет собой пространную развернутую схему, которая стремится охватить все возможные аспекты описания рукописной книги безотносительно времени, места создания, предметного содержания текстов и рукописных книг их включающих, и учитывает те характерные черты и особенности, на которые следует обращать внимание археографам и кодикологам [3]. Схема описания кодексов была ориентирована на научно-исследовательские цели, но при этом была предпринята попытка формализировать рубрики и элементы описания, ввести унифицированную терминологию.
Предполагаемая схема должна была учитывать отечественный и мировой опыт в области археографии и кодикологии, накопленный к началу 90-х годов. Она опиралась на предложения серии известных "Методических рекомендаций", изданных Археографической комиссией Академии наук СССР, а также инструкции по описанию рукописей, изданных CIBAL, в информационных бюллетенях и изданиях "Polata knigopishaja" (№ 1 за 1978 г. (статья С.О. Шмидта) и № 5 за 1981 г. (методическая разработка В. Федера), на развернутую схему-инструкцию Парижского института истории текстов и др. [4].
Вместе с тем, такой подход позволял увидеть всю систему описания, все возможные детали структуры и содержания рукописной книги в их взаимосвязи. Теоретические вопросы взаимоотношения кодикологии и кодикографии и системного источниковедческого описания рукописных книг освещены в специальной монографии Л.А.Дубровиной "Кодикология и кодикография украинской рукописной книги" [5](К., 1992).
Развитие кодикологических исследований и научно-практического описания рукописных книг в ИР начинается в конце 80-х годов и продолжается поныне в нескольких направлениях: описание арабских рукописей (В.А. Рыбалкин, О.В. Савченко и А.А. Хамрай), греческих и латинских кодексов (Е.К.Чернухин), еврейских (А.А. Хамрай), польских (С.О. Булатова), славянских кириллических (Н.П. Визирь, Е.М. Гальченко, Л.А. Гнатенко, Л.А. Дубровина, О.А. Иванова, М.К. Иванникова). Опубликованы научные описания арабских, греческих и латинских рукописей [6]. Продолжается работа по описанию славянских рукописных книг. В связи с тем, что описания славянских рукописных книг ХІ-ХІІІ вв. были опубликованы Археографической комиссией АН СССР в известном Каталоге славяно-русских рукописей, а каталог ХІV в. был в свое время издан Н.В. Геппенером [7] (обновленное описание ХІV в. в составе каталога славяно-русских рукописей, подготовленного Археографической комиссией, находится в печати), - основное внимание было уделено кириллическим рукописным книгам ХV-ХVІ в. С 2001 г. ведется разработка каталога рукописной книги ХVІІ ст.
В настоящее время в ИР продолжается работа по темам: графико-археографические и палеографические исследования украинской рукописной книги, рукописная книга ХV в. (Л. А. Гнатенко); рукописная книга ХVІ в. (О.А. Иванова, Л.А. Дубровина); рукописная книга ХVІІ в. (М.К. Иванникова); история и технология переплета славянской рукописной и старопечатной книги (Е.М. Гальченко); музыкальная рукописная книга (Э.С. Клименко, Л.П. Корний). Одновременно исследуются отдельные памятники письменности и осуществляется их публикация. Так, из наиболее известных можно назвать знаменитое "Пересопницкое Евангелие 1556-1561 гг.", которое в настоящее время является государственным символом Украины, поскольку на нем принимают присягу президенты Украины [8]. К настоящему времени подготовлен и передан в печать каталог рукописной книги ХV в. (Л.А. Гнатенко) и монография, посвященная истории переплета (Е.М. Гальченко); описана рукописная книга ХVІ в. (научный каталог находится в процессе подготовки к печати), а также наработаны подходы к автоматизированной каталогизации рукописной книги и создана рабочая база данных (далее - БД) "Кодекс", куда вводится информация по рукописной книге ХVІ в. (О.А. Иванова).
Основой для создания БД "Кодекс" была выбрана рукописная книга ХVІ в., что вызвано несколькими причинами и прежде всего тем, что книга ХVІ века позволяет методологически осуществить связь более ранних памятников с рукописной книгой ХVІІ и ХVІІІ вв., что имеет большое значение для украинской книжной письменности. Учитывалось и то, что уже подготовлены каталоги рукописных книг ХІ-ХV вв., которые основывались на Методических рекомендациях, изданных Археографической комиссией СССР (РАН).
Совмещение задачи создания научного каталога и базы данных позволило решить сразу две задачи, поскольку рукописные книги ХVІ в. были датированы и зафиксированы весьма приблизительно в регистрационной форме в начале ХХ в. в известных справочниках Петрова, Лебедева, Сперанского и др. С тех пор книжные собрания, описанные археографами начала века, претерпели разные исторические коллизии, пока не нашли своего пристанища в фондах рукописного отдела Библиотеки Академии наук Украины (а теперь Института рукописи Национальной библиотеки Украины имени В. И. Вернадского). Требовалось проведение выявления, атрибуции, датирования и анализа рукописных книг ХVІ в. в соответствии с современными требованиями археографии.
Первая проба создания БД "Кодекс" осуществлялась применительно к книге ХІ-ХІV вв. на базе программного обеспечения прикладного пакета программ CDS/ІSІS (Л. А. Дубровина, Л. И. Костенко, В. А. Ясулайтис, Е. П. Терещенко). Первоначальный вариант представлял собой развернутую детализированную схему. Однако в условиях ограниченных возможностей персональных компьютеров начала 90-х годов попытка жесткой формализации обусловила ограничение длины в размерах большинства показателей, к тому же разветвленная кодикографическая схема потребовала бы для каждой рукописной книги колоссальных затрат времени, большого числа исследователей и операторов для ввода информации, которыми ИР не располагает, равно как и любая другая институция, в задачи которой входит описание рукописных книг и создание научно-справочного аппарата к фондам рукописных книг. Большая часть реквизитов остается незаполненной, поскольку определения, заложенные в первоначальной схеме, являются специфическими и применимы для определенных подмножеств рукописей. Например, определения, относящиеся к описанию богослужебных книг, не являются обязательными при описании книг светского содержания, и наоборот. И в общем случае схема подчиненности определений представляет собой неправильное иерархическое дерево (около тысячи показателей), при этом полная достаточность схемы не гарантирована. Вышеперечисленные факторы привели к отказу от попыток дальнейшего развития такого подхода.
Конкретное описание рукописной книги как артефакта требует проведения комплексного кодикологического анализа, на базе которого определяется время создания книги, происхождение, содержание, а также история ее бытования. Поэтому при создании реальной информационно-поисковой системы была поставлена задача определения существенных для поисковой системы данных, предполагающих достаточность и необходимость обобщенной информации как в любом справочнике, ориентированном прежде всего на исследователя и позволяющем дать о рукописной книге основную информацию.
Создаваемая база данных должна отвечать следующим требованиям: давать возможность хранить достаточно сложные схемы описания, производить поиск по заданным параметрам, позволять легко формировать публикации, совмещая археографическую и библиографическую информацию (научные каталоги, указатели, альбомы и т. д.). При выполнении этих условий по информации базы данных возникает возможность эффективно производить исследования как по общим научным направлениям (например, история науки, просвещения и культуры; история письма, языка, литературы, декоративного искусства), так и по истории рукописно-книжной культуры (история происхождения и бытования рукописей, история технологии и искусства книги, многим другим направлениям так или иначе связанных с содержанием книги).
Дальнейшая работа над усовершенствованием схемы с одной стороны, и практическая работа над описаниями славянских рукописных книг ХVІ в. с другой, привела к выявлению перечня обязательных разделов показателей или "главных рубрик", их 11 (указано в последовательности схемы описания):
Перечисленные разделы являются общими, базовыми, их текстовые описания достаточны для первого уровня детализации, т.е. для базового описания.
Хранение в базе данных описаний рукописных книг имеет свои специфические особенности.
Во-первых, существует необходимость хранить записи в нестандартных фонтах, отражающих древние языки. В большинстве случаев мы имеем дело с церковнославянским языком, представленным в разных языковых редакциях применительно к рукописям ХVІ в. Наряду с памятниками богослужебной литературы, стремящейся сохранить церковнославянский языковой канон, рассматриваемый период представлен произведениями светского характера (хроники, летописи, переводные повести и др.), отражающими в полной мере каждый славянский язык, графические символы которого соответствуют современной кириллице.
Во-вторых, множественность некоторых показателей и отсутствие строгой структуры не дают возможности воспользоваться стандартными реляционными структурами (типа: одна запись с некоторым большим, но конечным количеством полей).
Затем, следует сказать и об особенностях описания рукописных книг, связанных з необходимостью передачи графической информации, прежде всего художественного оформления (постраничных украшений и переплета), филиграней, экслибрисов и др.
Известно, что рукописные книги традиционно оформляли свою структуру не только выделяя рубрицированные главы, разделы, чтения и так далее, а и широко используя для этой цели художественное оформление, представленное такими важными элементами, как миниатюры, заставки, концовки, инициалы, разнообразные рубрикационные и информационные значки, а также использовали многочисленные элементы украшения переплета. Каждая рукопись, как правило, сохраняет единый стиль или определенное сочетание стилей. Все они отражают специфические черты происхождения рукописной книги и являются неотъемлемым атрибутом археографического анализа книги. К тому же, многие рукописи имеют ценное с точки зрения искусствоведения художественное оформление. Сравнительная характеристика украшения нескольких рукописей поможет проследить тенденцию, а также даст дополнительную, возможно, наиболее характерную информацию для установления принадлежности памятника как отдельному региону, так и для более узкой локализации вплоть до мастерской, скриптория.
Вместе с тем, археографическое описание не может передать полного представления об оформлении рукописей и их филигранях, экслибрисах. Возможность адекватной передачи и сравнительного анализа украшений может дать лишь графическое изображение.
И, наконец, следует иметь в виду, что сам процесс кодикологического анализа рукописной книги может представлять собой отдельное научное исследование и, в конечном итоге, может привести к новому расширению или детализации самой полной схемы описания. В особенности это касается данных, существенных для происхождения и истории книги или способствующих более узкой ее локализации, таких как Записи, Украшения, Письмо, поэтому даже самый полный вариант схемы описания никогда не будет абсолютно достаточным.
При появлении в научном исследовании какого-либо неучтенного ранее фактора или классификации может возникнуть необходимость отражать отношение к этому фактору или классифицировать рукопись в новом отдельном поле (показателе). Это может быть принадлежность или непринадлежность к определенному рукописному собранию, школе, мастерской, соответствие или несоответствие какой-либо новой классификации и др. В таких случаях предусматривается введение новых категорий подмножеств на множестве описаний.
Учитывая вышеперечисленные особенности описания рукописных книг для решения поставленных задач были опробованы различные варианты структуры хранения информации.
Упрощенный вариант предполагал создание двух отдельных таблиц для указанных 11 основных показателей: 1) основную таблицу, которая дает возможность наиболее рационально хранить информацию верхнего уровня, и 2) отдельную базу для остальных показателей и множественных полей. Более сложный вариант предусмативал развернутую таблицу для 300 показателей и к ней - дополнительную базу для множественных полей.
После многочисленных попыток оптимизации структуры был принят универсальный вариант, предлагающий произвольную структуру хранения показателей в рамках 11 базовых разделов.
База создана на основе СУБД Visual Fox 5.0. Для хранения содержательной информации был избран формат Memo-полей. Несмотря на то, что формат Memo-полей сохраняет информацию только для определенного шрифта (фонта), он позволяет сохранять текстовую информацию произвольной длины, что особенно важно при описании именно рукописных книг, где текстовая информация, имеющая существенное значение для описания, не может быть сведена к фиксированной длине.
Так как база первоначально предназначена для описания древнеславянских рукописей, были выделены два поля: 1) для современной кириллицы + латинский алфавит; 2) для древнеславянского алфавита (фонт "Slavonic Sophia").
Обязательные 11 полей каждого описания соответствуют схеме базового описания. Все остальные показатели могут быть произвольно добавлены как в единственном, так и во множественном варианте. Для удобства редактирования Memo-поля с церковнославянским шрифтом используется соответствующая виртуальная клавиатура на экране.
Как указывалось выше, особенностью базы данных рукописной книги является необходимость хранить не только символьную, но и графическую информацию. В базе данных в каждой записи может храниться одна гиперссылка на внешний файл (графический или любой другой).
В процессе ввода информации часто приходится вводить стандартные термины или их блоки. Для облегчения этой процедуры пользователь может формировать соответствующий справочник (так называемый список определений).
На данном этапе программа позволяет работать в следующих режимах:
Для удобства применяются режимы просмотра описаний как типа EDIT(одна запись), так и типа BROWS(несколько записей в виде таблицы, столько, сколько помещается на экране).
Основным удобством системы является то, что она не имеет ограничений ни по структуре, ни по размеру, и ее заполнение зависит исключительно от темпов заполнения и оговоренного минимума "достаточности" количества информации для профессионального научного описания. В связи с тем, что количество самих рукописей (по крайней мере для ХІ-ХVІ вв.) ограничено, в системе предоставляется уникальная возможность хранить вместе с описанием даже полный графический образ данной рукописи (конечно, в рамках разрешающей возможности сканера и размеров Hard-диска).
Единственным недостатком БД "Кодекс" является невысокая скорость поиска при значительном количестве показателей (свыше 10 000), поскольку контекстный поиск ведется по Мемо-полям (полям неограниченной длины). Однако, количество описаний рукописных книг в заполненной базе вряд ли превысит эту цифру.
Дальнейшее развитие системы должно быть направлено на расширение ее возможностей по следующим направлениям:
Расширение доступа пользователя. Под этим подразумевается создание сетевого варианта системы (правда, это потребует решения вопроса о правах пользователя на изменение и удаление информации). В идеальном случае можно рассматривать локальную сеть с четырьмя функционально различными пользователями:
На сегодняшний день в представленном рабочем варианте БД "Кодекс" выполнение многих из этих функций совмещаются в одном лице, но с точки зрения задачи систематического заполнения базы и эффективного ее использования эти обязанности следует распределить между несколькими сотрудниками, что предполагается сделать после создания локальной сети и получения соответствующего оборудования.
Расширение возможностей по использованию нестандартных фонтов древних языков. Оно даст возможность вносить в базу описания не только рукописи на славянских языках, а и латинского, греческого, арабского алфавита.
Разумеется, это потребует изменения структуры записи, а возможно и дальнейшего расширения БД.
Добавление стандартных библиотечных функций. База данных описаний рукописей может быть использована как источник печати стандартных выходных документов библиотек, т. е.: каталожных карточек для различного типа каталогов (алфавитного, систематического, хронологического и др.). В настоящее время это возможно, но требует нескольких операций и является достаточно трудоемким процессом. Для его облегчения необходимо обязательное заполнение определенных полей и разработка дополнительного программного обеспечения для включения в сервис БД.
Важным вопросом является целесообразность и необходимость разработки внешнего интерфейса системы к распространенным отечественным и международным стандартам. Для обмена информацией с применяемыми в Украине, в СНГ и в мире библиотечными базами данных необходима постепенная надстройка над системой интерфейсных программ для передачи информации в такие информационные системы, как ИРБИС и другие, а также подготовка информации форматов, соответствующих международных стандартов (UNIMARK и др.). Это также потребует дополнительного перечня обязательно заполняемых полей. Каждая из таких надстроек является достаточно трудоемким процессом и поэтому требует тщательного анализа для определения целесообразности добавления подобных сервисов.
Следующее направление развития относится не столько к данной базе данных, сколько к возможности использования ее совместно с другими компьютерными справочными источниками информации для описания рукописей. К ним относятся: каталоги, справочные издания, альбомы филиграней, справочники по художественному оформлению рукописей и т. п. В данный момент мы не располагаем подобными источниками в компьютерном виде. При достаточном наличии ресурсов подготовка компьютерных версий подобных изданий (в полном объеме или частично) была бы целесообразной для исследования рукописей. Работа по переносу справочных изданий на компьютерные носители и постепенное дополнение их новыми, ранее неизвестными, образцами можно считать перспективным направлением работы для любого центра изучения рукописной книги, отвечающего современным научным требованиям.
Подводя итоги изложенному, хотелось бы отметить, что вопрос дальнейшего развития БД "Кодекс" должен решаться с учетом развития спроса на информацию такого рода и общими затратами на развитие базы данных. Мировой опыт баз данных свидетельствует о том, что их развитие должно опираться на традиционные научные каталоги.
Організація підготовки кадрів для архівних установ традиційно залишається однією з пріоритетних і далеко не вирішених проблем української архівістики. Впродовж ХХ століття в Україні склалася певна система підготовки архівних кадрів, що охоплює функціонування профільних гуртків при неспеціальних вищих навчальних закладах, організацію базової підготовки архівістів у системі вищої освіти (заочні відділення, окремі факультети), запровадження наукової підготовки (аспірантура) на базі університетів або центрального органу управління архівною справою, стажування безпосередньо в архівних установах[1]. Нині майбутні архівісти навчаються, як правило, на історичних факультетах університетів і бібліотечно-інформаційних факультетах інститутів культури. Спеціалізованого вищого навчального закладу, на відміну від 1920-х рр., коли подібний функціонував, не існує. Натомість значно розширилася мережа вузів, котрі включають до навчальних планів архівознавчі дисципліни, практикують залучення до їх викладання фахівців Державного комітету архівів України, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, центральних і місцевих архівних установ. Якщо з 1944 р. до середини 1990-х рр. єдиним центром підготовки архівістів в Україні фактично залишався Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка (за 50 років тут на заочній і стаціонарній формі навчання підготовлено понад 600 фахівців), то зараз архівістів готують Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Львівський національний університет імені І.Я.Франка, Запорізький державний університет, Східноукраїнський державний університет (м. Луганськ), Київський національний університет культури і мистецтва, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтва. Загальне ознайомлення з основами архівної справи одержують студенти окремих педагогічних університетів і інститутів (Чернігівського, Київського, Тернопільського), учасники шкільних архівознавчих гуртків (Івано-Франківськ, Тернопіль). Істотного значення в зв'язку з цим набуває проблема уніфікації навчальних програм, стандартизації вимог до знань і умінь випускника-спеціаліста чи бакалавра, оскільки підготовку магістрів зі спеціальності "архівознавство" проводять не всі згадані навчальні заклади.
Проблему перегляду змісту архівної освіти актуалізує активізація участі архівів в інформатизації і гуманітаризації суспільства, помітно впливаючи на формування вимог до освітнього рівня співробітників державних архівних установ. При цьому системоутворюючі складові професії архівіста - історична, інформаційна, державна, технологічна - принципово не міняються, а наповнюються новим значенням у контексті часу.
У сучасних умовах традиційна історико-архівна освіта активно поповнюється архівно-інформаційним напрямком із властивою йому підвищеною увагою до новітніх інформаційних технологій та природничим, орієнтованим на рішення проблем забезпечення збереженості документів. У цілому навчальні заклади забезпечують професійну підготовку фахівців, адаптують їх до роботи в умовах ринкової економіки й інформаційної цивілізації. Водночас необхідною умовою розвитку архівної освіти разом з повноцінною базовою підготовкою залишається професійний тренінг у процесі освоєння знань під час виробничих практик, здатність погодити потреби суспільства з результатами практичної діяльності, висока культура міжособистісних взаємин, постійне оновлення знань у практичній діяльності.
Післядипломну освіту архівістів у зв'язку з віднесенням ряду посад працівників держархівів областей, міст Києва і Севастополя до відповідних категорій державних службовців, їхню перепідготовку здійснюють за спеціальностями економіка, адміністративний менеджмент, право - Академія державного управління при Президенті України і її Дніпропетровська, Львівська, Одеська, Харківська філіяї (для держслужбовців І-І категорій, зокрема начальника, заступника начальника Держкомархіву, начальників відділів Держкомархіву, директорів державних архівів і осіб, зарахованих до кадрового резерву на ці посади), а також вищі навчальні заклади (Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв), що здійснюють навчання за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів державного управління (для держслужбовців V-VІ категорії, зокрема фахівців Держкомархіву, заступників директорів держархівів, керівників структурних підрозділів держархівів, фахівців архівних відділів райміськдержадміністрацій і осіб, зарахованих до кадрового резерву на зазначені посади). Відсутність єдиного центру підвищення кваліфікації архівістів створює певні труднощі в організації післядипломної освіти архівістів.
При цьому ряд причин об'єктивного і суб'єктивного характеру впливає на розвиток архівної освіти, визначає потреби архівних установ у кваліфікованих фахівцях і підвищенні їхньої кваліфікації. Сьогодні очевидною ознакою динаміки кадрового складу державних архівних установ України, у яких працює 3057 співробітників (з них 72,3 % з вищою освітою) є старіння кадрового складу (всього 12,5 % співробітників у віці до 30 років), загострення проблеми формування надійного резерву на заміщення вакантних посад керівних і провідних спеціалістів. Це породжує необхідність поповнення штатів архівів молоддю, що пройшла підготовку у вищому навчальному закладі. Не менш важливою проблемою стає невелика кількість дипломованих співробітників за фахом архівознавство, документознавство, інформаційна діяльність (24,9 %) у зв'язку з відсутністю в Україні вищого навчального закладу архівного профілю і низькою ефективністю впровадження результатів професіологічнихих досліджень у галузі архівної справи. Очевидна й плинність кадрів (10,3%), пов'язана з досить низьким соціальним рейтингом професії архівіста і незадовільним матеріальним забезпеченням (середня заробітна плата як архівіста-практика, так і архівознавця-науковця майже вдвічі менша за офіційно визнану межу малозабезпеченості). Наявність таких тривожних тенденцій (характерних не тільки для української архівістики) підтвердило обговорення питань архівної освіти на спеціальних галузевих нарадах (1995, 1998), наукових конференціях "Українське архівознавство: історія, сучасний стан, перспективи" (1996), "Архів і особа" (1999) і ін., експертне опитування провідних архівістів. Відбилися вони й у рішенні Колегії Головархіву "Про систему підготовки і підвищення кваліфікації фахівців архівної справи" від 22 травня 1997 р.
З урахуванням важливості проблем, що виникли перед галуззю, авторський колектив у складі вчених Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства, викладачів Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Київського національного інституту культури і мистецтва розробив Концепцію підготовки кадрів і післядипломної освіти архівістів [2] (1998). Автори виходили з загальних тенденцій розвитку професійної вищої освіти в Україні і світі, прогнозів архівного будівництва на XXI ст., програми ЮНЕСКО "Пам'ять світу", конкретних потреб України в дипломованих архівістах. Створення певної універсальної моделі підготовки фахівців не було метою авторів Концепції, оскільки в кожній країні таку модель обумовлюють особливості функціонування архівної системи, державні потреби в кваліфікованих фахівцях, традиції архівної професії. Концепція стала першим кроком у розробленні проекту. Наступним мала стати програма базової професійної підготовки і післядипломної освіти архівістів, що включала б економічне обґрунтування, методичне забезпечення експериментального і практичного впровадження різних форм навчання, розробку форм навчання за різними напрямками. У ході підготовки Концепції викристалізувався ряд конкретних проблем, що вимагають широкого обговорення і практичного рішення. Це, насамперед, створення міжнародного стандарту архівної освіти, який би визначав обов'язкове коло знань, необхідних архівістам, переліки знань і умінь для різних спеціалізацій та ін. У цьому контексті вирішальне значення може мати створення координаційного бюро в складі представників зацікавлених країн; проведення циклу тематичних нарад, семінарів, конференцій, присвячених питанням архівної освіти; вироблення та апробація спочатку хоча б на базі провідних російських, українських та білоруських вищих навчальних закладів програм і навчальних планів. Актуальним видається й оформлення архівної професіологіїі й архівної професіографії в самостійний напрям в архівознавстві задля ефективного прогнозування перспектив розвитку архівної освіти, удосконалення науково-методичного забезпечення підготовки кадрів. Чи не найважливішого значення набула проблема організації підвищення кваліфікації працівників діловодних служб та архівів підприємств, установ і організацій різних форм власності.
В зв'язку з цим пріоритетними напрямками розвитку архівної освіти в Концепції визначені розвиток архівознавства як самостійної системи знань і удосконалення змісту архівної освіти; розвиток інформаційного напрямку в архівній освіті; введення багаторівневої підготовки фахівців; розширення номенклатури спеціальностей, спеціалізацій; розмаїтість форм навчання; створення навчально-методичної бази архівного освіти.
Нині підхід до підготовки співробітників архівів як вузьких фахівців, "технологів архівних робіт", що домінував тривалий час у архівній освіті, відчутно вразливий з погляду сучасної наукової парадигми єдності гуманітарного і природничого знання. Ігнорування необхідності самоідентифікації професії архівіста на основі визнання "самоцінності" архівного документа, за справедливим зауваженням члена-кореспондента РАН В.П.Козлова, матиме незворотні наслідки в умовах "інформаційного суспільства". Необхідність перегляду змісту архівної освіти диктує насамперед еволюція поглядів на саме поняття архівознавства як науки про архіви. Це завдання покликана вирішити розроблювальна вченими Історико-архівного інституту Російського гуманітарного університету концепція "історичного архівознавства", спрямована на розробку якісно нових, на іншому змістовному і теоретичному рівнях, підходів до викладання архівознавчих дисциплін, скасування очевидного відставання радянського і пострадянського архівознавства від загального рівня сучасної історіософії, культурології, джерелознавства [3]. Дуже актуальні такі погляди і для українського архівознавства, що розглядається насамперед як комплексна наука, самостійна система знань [4]. Її тісні взаємозв'язки з іншими науками певною мірою коригують зміст архівної освіти.
Домінуючого значення набуває розвиток інформаційного напрямку в архівній освіті. Нагромадження проблем, пов'язаних з безпекою інформації, забезпеченням збереженості документів Національного архівного фонду України, всебічним використанням архівної інформації і т.п. породжує нагальну потребу оволодіння архівістами разом із традиційними знаннями і методами обробки і збереження архівних документів, а також сучасними інформаційними технологіями. Без використання нових інформаційних технологій сьогодні не уявляється можливим задоволення попиту суспільства і його окремих членів на ретроспективну інформацію. У Переліку спеціальностей Міністерства освіти України підготовка архівістів передбачається в рамках двох спеціальностей "Історія" (0303) і "Документознавство й інформаційна діяльність" (0201).
Введення багатоступеневої підготовки фахівців зв'язано з прийняттям Закону "Про освіту". Вона має свої переваги перед одноступеневою як більш гнучка і відповідна вимогам часу. Водночас така система покликана вирішити освітні і соціально-економічні проблеми як окремої людини, так і суспільства в цілому (наприклад, проблеми кваліфікації і перекваліфікації із мінімальними витратами). Багаторівнева система в галузі архівної освіти може мати таку освітньо-наукову структуру:
Завершальні етапи багаторівневої підготовки включають аспірантуру, докторантуру і різноманітні форми підвищення кваліфікації архівістів.
Диференціація кваліфікаційних рівнів фахівців диктує розширення кола спеціалізацій. Це зв'язано з новими видами діяльності в архівах, що вимагають знань управлінської, редакційно-видавничої діяльності, маркетингу і менеджменту, володіння іноземними мовами і комп'ютерними технологіями, практичними навичками з консервації і реставрації документів. Запровадження спеціалізацій менеджера архівної справи, архівіста-юриста, архівіста-технолога автоматизованих інформаційних систем, фахівця з економічних питань і підприємницької діяльності архівів, архівіста-адміністратора баз даних сприятиме ефективнішому виконанню своїх функцій співробітниками архівних установ, адаптації випускників до ринкових умов, підвищенню соціального захисту фахівців, перекваліфікації архівістів.
У сучасних умовах важливого значення набувають різноманітні форми підготовки і перепідготовки кадрів. Екстернат, курсова підготовка, дистанційні форми навчання вводяться паралельно з традиційними стаціонарною і заочною формами. Система післядипломної освіти може використовуватися для одержання ступеня магістра архівознавства тими, хто вже працює в архівах.
Створення навчально-методичної бази архівної освіти припускає розробку національного стандарту, планів і програм; підготовку підручників з архівознавства, документознавства, археографії, консервації і реставрації документів та ін., термінологічних словників, архівної енциклопедії, біографічного словника українських архівістів, інших посібників; переклад навчальної і довідкової літератури з архівної справи зарубіжних країн. Такій роботі вже покладено початок: наприкінці 1990-х років побачили світ підручник "Архівознавство", термінологічний словник "Архівістика", біобібліографічний словник "Українські архівісти".
Для одержання базової освіти поряд зі сформованою системою архівної освіти проектом Концепції передбачається поповнити спеціалізованим навчальним закладом. Доцільним автори проекту вважають створення Університету документних комунікацій. Це допоможе зосередити кошти на формування матеріально-технічної бази, єдиної для всіх цих спеціальностей, на формування викладацького колективу для комплексу дисциплін, зв'язаних з документацією й інформацією, їх створенням, комплектуванням, забезпеченням збереженості й організацією використання. В умовах такого вузу можлива підготовка фахівців в галузі створення єдиних систем пошуку інформації на базі автоматизованих інформаційних технологій. Його структуру можуть скласти такі факультети:
Актуальним є створення Центру архівної післядипломної освіти (ЦАПДО), який би зосередив усю роботу з підвищення кваліфікації працівників галузі, організовував підготовку кадрів на основі вивчення потреб не тільки держархівів, але і галузевих, а також архівних підрозділів установ (вузів, підприємств, фірм і т.п.). Основними напрямками його діяльності повинні стати: а) спеціалізація, стажування, підвищення кваліфікації, перепідготовка і післядипломна підготовка кадрів; б) участь в атестації архівних установ; в) науково-методичне забезпечення системи післядипломної освіти архівістів; г) науково-дослідна робота з проблем післядипломної освіти; д) підготовка й атестація наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; е) створення й обслуговування сучасних інформаційних систем; ж) видання наукової, довідкової, науково-методичної, навчальної літератури; з) культурно-освітня і просвітительська діяльність і т.п.
У цілому система безперервної архівної освіти може мати такі етапи:
Реальність вирішення окреслених проблем, як і реалізація основних положень проекту Концепції, залежить від багатьох чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру. Важливе значення при цьому має вивчення зарубіжного досвіду в галузі архівної освіти, апробація нових її форм і методів.
Українське бібліографознавство на сучасному етапі розвитку суттєво переосмислює багато своїх методологічних засад, методичний арсенал науково-практичної діяльності як у галузі національної бібліографії, так і в питаннях галузевої і ретроспективної бібліографії. Це пов'язано з бурхливим розвитком системи наукових знань, деідеологізацією усіх сфер життя, інформатизацією суспільства. Бібліографія як практична галузь діяльності переживає своєрідну "кризу жанру" і віч-на-віч стикається з питаннями необхідності реформування підходів до її методів, обсягів понять, сфер розповсюдження. Одним з найактуальніших питань є повнота бібліографічного описання на рівні сучасних вимог розвитку знань.
Загострює цю проблему розвиток історико-бібліографічних досліджень, що розпочався лише останніми роками як окремий напрям бібліографознавства, та прискорення поширення знань в умовах інформатизації суспільства. Вони показали необхідність невідкладного вирішення питання щодо конкретнішого визначення поняття "бібліографічне дослідження" (на відміну від теоретичного поняття "бібліографознавче дослідження") та "бібліографічне джерело" (як вид твору друку або як архівного та рукописного документа, що містить необхідні відомості для бібліографічних досліджень), "бібліографічний довідник" як вид наукової бібліографії та методів його аналізу при складанні галузевих або тематичних бібліографій.
Цілком зрозуміло, що бібліографія не може порушити встановлених норм, затверджених стандартом, але може розвивати поняття анотації документа. В. А. Фокеєв пропонує діяльність, пов'язану з розкриттям сутності знання (інформації), позначити терміном "когнітографія", обсяг котрого не збігаться з обсягом поняття "бібліографія", а знаходиться з ним у відношенні пересічення.
Підходи до теорії бібліографії в умовах замкненого вузькопрофесійного знання і відмови від поширення та поглиблення методичного арсеналу бібліографії за рахунок інтеграції методів споріднених дисциплін, що займаються вивченням різних за родо-видовим та класами документів (джерел) значно формалізовані і потребують розвитку і трансформації поняття "документ" до поняття "джерело". Бібліографи лише сьогодні зрузуміли необхідність когнитивного аналізу документа як джерела з метою вирішення протиріччя між потребами читача і можливостями їх задоволення методами традиційної бібліографії.
Природа бібліографічного знання щодо історичної бібліографії передбачає не лише проведення зовнішнього описання об'єкта, але й внутрішній аналіз, який можна співставити з методами джерелознавства і текстології. Тому виникає метод, який цілком можна віднести до формулювання як "бібліографічне джерелознавство".
Розвиток картографії та її взаємостосунки з історичною наукою на сьогодні також відозмінюються. Надзвичайний інтерес до історичної картографії та історичної географії, так само як і до інших спеціальних дисциплін, пов'язаний із принципово новим етапом розвитку історичної науки, потребою у розвитку спеціальних джерелознавчих досліджень та їх методів, що є базовими для визначення вихідних добування нових історичних фактів, із інтерпретації, а відповідно, і розвитку методичних засад науки.
Усі ці специфічні особливості сучасного історичного розвитку бібліографії як дисципліни інформаційно-комунікаційного циклу потребують розвитку методології і методів бібліографіознавства та бібліографії як її прикладної галузі. У свою чергу, ці підходи нерозривно пов'язані із вдосконаленням методів галузевих або спеціальних видів бібліографій і врахування специфічних шляхів розвитку галузі.
Карта як континуальний засіб репрезентації знань у візуально сприймальній формі може бути представлена як окреме історичне рукописне джерело, як вид друкованої продукції, які є об'єктом дослідження у різних науках та дисциплінах, що передусім, у географії, геології, геодезії, астрономії, а також в економічних науках, фізиці, інформатиці, медицині, біології, фізичній хімії тощо. Картографічний метод у науках "про сушу, море і небеса" вважається одним з основних для цих наук. Разом з тим, картографічні методи застосовуються в різних гуманітарних науках, передусім, в історії, етнографії, філології, культурології і у низці праць здійснено визначення специфіки цих методів. Не завжди чітко простежується з бібліографічного описання ступінь близькості до предмета історичної картографії (далі ІК). Тому визначення об'єкта бібліографування ІК має супроводитися аналізом змісту текстів або анотуванням кожного видання.
Історична картографія як спеціальна історична дисципліна, окрема система знань, що займається вивченням, складанням і використанням історичних карт, почала наукову стадію розвитку з кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Місце історичної картографії визначаться об'єктивною потребою в її розвитку в умовах різкого зростання наукових досліджень соціально-економічної і політичної історії та культури України. Наукове пізнання історичних процесів передбачає залучення комплексної джерельної бази, де карта є невід'ємним джерелом у системі будь-яких історичних досліджень, і тому історична картографія тісно пов'язана з джерелознавством як цілісною галуззю історичного знання і цілою низькою взаємопов'язаних спеціальних дисциплін, зокрема історичною географією, топонімікою, хронологією, а також з демографією та етнографією і багатьма іншими науками. Карта сьогодні як історичне джерело широко використовується в історичних дослідженнях різних напрямів і пов'язується з поняттям просторового аналізу в історії.
На сьогодні перелік дослідників, які залучали картографічні методи в історичних дослідженнях і безпосередньо у галузі історичної картографії України, значний за обсягом, він налічує понад три сотні імен лише тих, хто зробив суттєвий внесок у розвиток бібліографії історичної картографії. І цей перелік можна вважати лише початковим. Поряд з такими відомими дослідниками, які безпосередньо працювали в галузі історичної картографії, зокрема, П.А. Тутковський, Л.С. Багров, В.О. Кордт, Я.Р. Дашкевич, М.І. Вавричин, Г.В. Боряк, І.Л. Бутич, Р.І. Сосса, А.С. Харченко, О.І. Шаблій, В.О. Шевченко, Ф.П. Шевченко та ін., - з'являються імена осіб, що працювали над окремими питаннями методу і предмета історичної картографії або на межі інших наук.
Так, зокрема це можна спостерігати й у найновішому і першому в бібліографічній історіографії узагальнюючому виданні в цій галузі, що вийшло в 2000 р. - грунтовній праці Р.І. Сосса "Історія картографування території України: Від найдавніших часів до 1920 р." (К., 2000), де наводится 1422 бібліографічні позиції. Ним включена значна кількість власне історичних досліджень як джерел з історії картографування. Автор цілком закономірно користувався переважно географічними, геодезичними і картографічними джерелами, включив літературу з топографічного і тематичного картографуваня України. Тому багато джерел з ІК не потрапила до цього видання, хоча автор і попереджає у передмові, що він не претендує на вичерпність.
Карта є специфічним джерелом для історичної науки. Історична карта є продуктом свого часу і рівня розвитку науки та природничих знань, вона реалізує не тільки певну суто прагматичну мету, а й усвідомлено або неусвідомлено відображає суб'єктивні погляди картографа та замовників карти, а крім інформаційних, часто виконує певні соціальні завдання. Не викликає сумніву те, що до об'єктів історичної картографії потрапляє не лише власне картографічні видання, а й картографічні джерела, тобто усе коло архівних та рукописних документів.
Методи публікації картографічного матеріалу мають також свою історію розвитку в Україні, яка відображає рівень археографії свого часу, ступінь освіченості та професійні інтереси публікатора. Археографія розрізняє такі публікації КМ, як наукове і науково-популярне видання, а також орієнтується на характер і функцію публікацій КМ. Важливо розрізняти й тип видання - публікація, де карта є центральним об'єктом, на відміну від ілюстрації картографічними матеріалами історичного процесу. За ці два століття ІК набула значного розвитку, але зведеної бібліографії або системи бібліографічних довідників в галузі ІК досі не існує.
Це пояснюється комплексом причин. Перша і найзначніша - складність визначення конкретних бібліографічних об'єктів ІК у зв'язку із розмитими межами та не визначеними об'єктами власне самої ІК, яка виходить на принципово новий рівень осмислення ролі та значення історико-картографічних досліджень. Розвиток історичної науки також характеризуєтся інтеграцією наукових знань і методів різних споріднених наук і спеціальних дисциплін, що дозволяє підвищити рівень достовірності отриманих історичних знань. Водночас, розширюючи сфери дії різних спеціальних дисциплін, необхідно уточнювати їх методи і проводити межу між об'єктами різних наук, зокрема історичної картографії та історичної географії. Тенденції зближення методів відчуваються і у системі таких дисциплін як бібліографія, археографія, джерелознавство, що вивчають та описують документальні джерела.
Друга причина полягає в тому, що галузева, тематична або спеціальна бібліографія може бути вичерпно складена лише за умов співпраці фахівців і бібліографів у спільному колективі. Прикладна функція бібліографії ІК складається з того, що вона адресується переважно історикам. Хоча система орієнтирів у істориків значно ширше, вони не завжди вільно володіють методами бібліографічної евристики. З іншого боку, вузькість класичних бібліографів, які не володіють спеціальною системою знань, якісно значно обмежує об'єкти бібліографування, залишаючи поза межами бібліографії велику кількість видань, де міститься картографічний матеріал, але методами простого бібліографічного пошуку не можуть бути виявлені.
По-третє, до кола бібліографії потрапляють як картбібліографічний матеріал - власне карти, атласи, інші види картографічного матеріалу, а й багато різних видів, передусім, огляди картосховищ або картографічного матеріалу, інформації про виставки карт, а також широке коло картографічних досліджень як спеціально присвячених предмету, так і тих історичних праць, де картографічний матеріал відбивається опосередковано або є результатом історико-картографічних реконструкцій. Назва таких видань не завжди чітко відбиває зміст, що необхідно анотувати у спеціальних бібліографічних довідниках та покажчиках. Це може бути книжна продукція, що містить історико-географічний, стастистико-економічний, демографічний, адміністративно-політичний картографічний матеріал, а також інші відомості, що дозволяють переведення картографічної об'єктивної реконструкції і складання карт у ретроспекції. Використання цієї інформації під час історичної реконструкції обставин складання карт дає можливість проведення джерелознавчої критики в історико-картографічних дослідженнях.
Нарешті, значну проблему для бібліографії становлять і сучасні цифрові технології картографування та сканування джерел (в цій статті ми не зачіпаємо сучасного цифрового картографування), які ставлять перед традиційною бібліографією багато питань, зокрема, створення комплексних науково-довідкових видань, де бібліографія, навіть і найповніша, буде лише частиною комплексного методу презентації картографічного матерілу. Останнім часом розвиваються методи комп'ютерного історичного картографування, зокрема у працях російських вчених В.Н. Володимирова, І.Г. Силіної, Д.В. Колдакова, В.В.Токарєва та ін., а також виникають питання створення баз даних, нової розвинутої класифікації як змісту картографічного матеріалу, так і бібліографічної класифікації.
Складність завдань ІК вимагає колективної підготовки бібліографічних довідників, де подається анотація чи додатковий коментар, або баз даних з розвинутою системою пошуку з відомовою від обмеження зовнішнім описанням власне карт, атласів, глобусів, довідників і покажчиків картографічних джерел, оглядів картосховищ та спеціальних досліджень з історичного минулого, а й переглядати інші видання, де має міститися картографічний мартеріал, не завжди розкритий в бібліографічному описанні, а також рецензування картографічних видань тощо.
На сьогодні встановлено, що наукові картпублікації та науково-довідкові видання мають супроводжуваться аналізом картографічної інформації і першоджерел незалежно від часу створення, передбачають володіння історичним контестом і методами джерелознавчого аналізу, проведення історико-картографічної класифікації та реконструкції реалій, мети (функцій) і обставин складання карти, попередніх джерел, а також включають аналіз методів складання карт, географічних об'єктів, топонімів і етнонімів тощо. Чим складніше видання, тим воно змістовніше. Від бібліографа це вимагає особливої уваги до тексту видання. Редакційно-видавнича та бібліографічна діяльність раннього періоду (ХVІІІ-ХІХ ст.) ще не мала усталених методів складання заголовків, титулів, вихідних даних, формулювання змісту дослідження тощо. Власне тому вони потребують уваги бібліографа до тексту та перегляду де-візу. На сьогодні ми перебуваємо на новій стадії розвитку, де уніфікація та репрезентація тексту має бути на якісно новому рівні. Тому і нові видання, що відрізняються складністю, також потребують уваги бібліографа до тексту.
Серед видань останнього часу класичним зразком є академічна публікація першоджерел давнього часу, перше в науці видання середньовічних карт, що відображали історію Східної Європи та Північної Азії - стандартизований бібліографічний опис цього видання виконанаий за вимогами сучасного "звернутого бібліографування": Чекин Л.С. Картография христианского Средневековья VІІІ-ХІІІ вв. Тексты, перевод, комментарий. - М.: Издательская фирма "Восточная литература", - РАН, 1999. - 366 с., ил. (Серия "Древнейшие источники по истории Восточной Европы").
Виконане за класичними зразками бібліографічне описання, хоча й містить загальну інформацію, але не може задовольнити історика первісною спеціальною інформацією.
Так, зокрема, в бібліографічному описанні відсутня вказівка на загальну кількість карт (186) і альбом опублікованих 73 карт (вказано як "іллюстрації", без визначення кількості карт і того, що це власне картографічні джерела). Бібліографія у даному випадку розділяє поняття "текст" і "карта", що з боку, наприклад, археографа, може такого поділу не мати. Більше того, дослідження Л.С. Чекіна містить археографічне та картографічне описання (він називає це комплексне описання "текст"), а також посилання на джерело ("легенда") картографічних об'єктів, починаючи від простих схем до складних карт.
Інша проблема - загальна назва "Християнське середньовіччя VІІІ-ХІІІ ст." Абсолютно точно визначена дата, але без спеціальної анотації дуже важко уявити географічні межі, представлені у виданні.
Отже, спеціалізована бібліографія ІК мусить обов'язково подавати анотацію видання за принципом власноручного перегляду змісту тексту та структури видання. Хоча ця теза вважається класичною для бібліографії, бібліограф може вкласти в її різний зміст в кожному конкретному випадку. У цьому виданні не враховано колосальне науково-довідкове значення складного за структурою наукового тексту. В ньому поміщено значний за обсягом науково-довідковий апарат, зокрема, довідник з ономастики, бібліографія видань пам'яток та літератури, етногеографічний покажчик, що мають самостійне джерелознавче значення як для історика і картографа, так і для бібліографа.
Для спеціалізованої бібліографії ІК це видання потребує наведення анотації. Подивимость на анотацію, що була складена автором та видавцями: "Очередной выпуск свода "Древнейшие источники по истории Восточной Европы" является первым как в отечественной, так и зарубежной науке изданием средневекових карт, отразивших территорию Восточной Европы и Средней Азии. Наряду с репродукцией в приложенному к изданию альбоме карт публикуются транскрипции легенд и их перевод на русский язык. Прилагается развернутый справочник личних имен, топонимов, этнонимов и названий животных, который содержит их подробное исследование".
Ми пропонуємо розширити анотацію: "Очередной третий выпуск свода "Древнейшие источники по истории Восточной Европы" является первым как в отечественной, так и зарубежной науке изданием средневекових карт, отразивших территорию Восточной Европи и Средней Азии. Наряду з описанием 186 и репродукцией в приложенному к изданию альбоме 73 карт публикуются транскрипции легенд и их перевод на русский язык. Прилагается развернутый ономастический справочник личних имен, топонимов, этнонимов и названий животных, который содержит их подробное исследование. Приводится библиография отечественных и зарубежных публикаций карт и научних исследований, етногеографический указатель". Така анотація не лише точніша, а й подає необхідну інформацію для істориків, мовознавців, географів, фахівців в галузі топонімики тощо.
Для того, щоб правильно розкрити зміст тексту, важливо знати, що інформаційно значиме і до якого обсягу його потрыбно розкривати. Це вкрай актуально під час створення комп'ютерних інформаційних систем, де пошук інформації здійснюється як за формальними ознаками, так і за змістовними, в тому числі і за предметною рубрикою географічної назви, а також відповідними розділами наук, але в цьому та інших аспектах сучасне загальне бібліографічне описання не може задовольнити потреби читача, який користується мережею Інтернет або локальними базами даних картографічної інформації. Разом з тим, професійно складена анотація дозволила б уникнути зайвих зусиль для пошуку інформації або заповненні бази даних.
Природньо, до різних історичних етапів залучаються й різні методи аналізу, описання картографічного матеріалу, принципи классифікації карт і інформації, що ними подається. Водночас, в окремих випадках слід аналізувати історіографію картографічних досліджень і бібліографічних видань. Цей аналіз є обов'язковим інструментом у методичному арсеналі історика будь-якого історичного періоду, який залучає картографічний матеріал і має стати джерелознавчим методом при складанні сучасних бібліографій історичної картографії. Але джерелом в даному випадку є твори друку, зокрема ті з них, що не розкривають за титулом та анотацією повний зміст та обсяг необхідної інформації.
Бібліографія багатьох спеціальних історичних дисциплін (у тому числі ІК) України розвивалася дуже повільно. Можна виокремити декілька існуючих на сьогодні історично складених прикладних форм бібліографічного забезпечення розвитку ІК: складання бібліографічного аппарату до наукових праць; бібліографія до археографічних публікацій історичних карт, бібліографічні огляди, зведена бібліографія історії картографування в Україні. Крім того, ми вважаємо бібліографічним і той напрям, що подає огляд видань з тематики історичної картографії, а також бібліографічні покажчики з іншої тематики, де представлена в тому числі і картбібліографія.
Бібліографія бібліографії ІК в Україні відсутня і на сьогодні. Але сучасне інформаційне суспільство ставить питання про вдосконалення бібліографії бібліографій і включення в її зміст і електронних довідників, і існуючих баз даних, передусім тих, що виставлені для загального користування в Інтернет.
Серед бібліографічних напрямів отримала певний розвиток лише зведена бібліографія історії картографування в Україні, репрезентована лише двома працями: Павла Тутковського "Матеріали до бібліографії мапознавства України: Мапи, плани, атласи, альбоми, мапознавча література . - К., 1924, виданої у Збірнику Історико-філологічного відділу Української академії наук і найповніша на сьогодні бібліографія історії картографування в Україні, складена Ростиславом Сосса у додатку до монографії "Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. Короткий нарис". - К., 2000. Водночас, безумовно необхідно відзначити, що обидві бібліографії, хоча і мають безумнівне наукове значення, складені з орієнтуванням на прикладну мету підтримки спеціальних досліджень і обмежені завданнями цих досліджень.
З іншого боку, йдеться не лише про створення бібліографії документальних джерел і видань в галузі суто картографічного матеріалу, а й про поширення завдань бібліографії історичної картографії як історичної дисципліни, спрямованої на реконструкцію не лише історії картографування, а й на комплексні історико-картографічні дослідження та історичну реконструкцію картографічних об'єктів, зокрема для історичного періоду до ХХ ст. та розвитку сучасної картографії, де до створення картографічних видань та документів залучаться сучасні технології.
Важливе значення мають картографічні матеріали історичних картографічних реконструкцій, активізації тих досліджень, де історики не лише досліджують і залучають карти-артефакти, а й самі проводять історичну реконструкцію і створюють картографічні реконструкції як правило тематичного характеру. Вони є результатом кропітких наукових досліджень з позицій сучасного наукового знання і вже самі є вторинними джерелами з історії картографічних досліджень. Для прикладу наведемо дослідження Миколи Крикуна, який провів власну реконструкцію адміністративно-територіальних меж воєводств Правобережної України ХV-ХVІІІ ст. за даними польських, литовських, австрійських, українських та російських історичних джерел[10].
Однак, теорія бібліографії в галузі картографії і картографування орієнтована на тісний взамозв'язок картографії та географічної і геодезичної інформації. Тому не всі праці в галузі картографічних реконструкцій потрапляють до класичних праць у галузі історії картографування та картографічних джерел не лише у бібліотечні каталоги та бази даних а й у спеціалізовані історіографічні та бібліографічні праці. Це можна пояснити лише недостатньою розробленістю проблеми.
Відсутність розробленої теорії та методики підходів до понять бібліографічного об'єкта історичної картографії на сьогодні починає гостро відчуватися. Передусім, недостатня увага до історичних праць з використанням картографічного методу в різних гуманітарних науках, зокрема в етнографії, історії мистецтва тощо, описань картографічний колекцій та видань каталогів гравюр картографічного матеріалу тощо, а також застаріння методичних посібників у галузі бібліографічного описання і класифікації картографічний видань, обмеженість можливостей навіть і вдосконалених сучасних класифікацій УДК. Отже, усі можливі аспекти історії картографії та її методу, картографічні джерела, що стосуються розвитку суспільних процесів в контексті розвитку соціально-економічної і політичної історії та культури, зокрема, географічні карти, карти адміністративно-територіального ділення, промислового та сільськогодподарського розвитку, етнічного розселення, демографічних процесів, війскових дій тощо, - все це має бути врахованим при історичних дослідженнях.
Ця тенденція необхідності виходу бібліографії за межі вузького методу зовнішнього аналізу видання є об'єктивною потребою прискореного розвитку попиту на історичну інформацію. Змістовний аналіз картографічного документа як джерела в сучасних умовах необхідності прискорення поширення знання має передбачати й розкриття сутності знання, що міститься у тексті, і тим наближатися до змістовного анотованого бібліографічного описання.
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2008 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua