Десятиліття незалежності України докорінним чином вплинуло на розвиток гуманітарних наук, як і після довгих років застою переживають період справжнього піднесення. Це проявляється у розмаїтті досліджуваних проблем та виході у світ фундаментальних праць філософського, історіософського, соціокультурного, українознавчого змісту. Останніми роками почався й динамічний розвиток такої важливої галузі суспільних наук як архівознавство. Цьому значною мірою сприяло створення у 1994 р. Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства [1].
Важливим завданням в процесі державотворення є підготовка кваліфікованих фахівців для всіх ланок державного будівництва. Певною мірою це стосується й підготовки кваліфікованих архівних працівників. З цією метою у багатьох вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України створені відповідні підрозділи, які готують архівістів, документознавців та діловодів. Однак, безперечно, найбільший досвід у цій справі має кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка невдовзі буде відзначати шістдесятиріччя від часу свого заснування у 1944 р. Історико-архівознавчу школу Національного університету можна розглядати як науковий осередок, який протягом тривалого часу зусиллями кількох поколінь науковців під орудою авторитетного лідера (професорів В.І.Стрельського, В.О.Замлинського, Я.С.Калакури) опрацьовує вузлові проблеми історичного архівознавства, виробив більш-менш спільну його наукову концепцію, методологічні підходи, спільні історіографічні засади досліджень, репрезентує свої оригінальні видання, здійснює підготовку істориків-архівістів, науковців вищої кваліфікації…" [2].
Підготовка істориків-архівістів на базі кафедри архівознавства історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка має не лише багатолітні традиції, але й певну специфіку, зумовлену необхідністю дотримання вимог щодо підготовки професійних істориків. Вона спирається на відповідні навчальні програми із таких курсів як "Теорія та методика архівної справи", "Історія архівної справи", "Зарубіжні архівиr", "Діловодство та документознавство" та ін. Досвід, набутий в процесі викладання архівознавчих дисциплін на історичному факультеті Київського національного університету, успішно реалізується й у викладацькій діяльності поза його межами, зокрема у вузах неісторичного профілю.
Проблеми викладання архівознавства у вузах неісторичного профілю, зокрема в Національній академії мистецтв та архітектури України, пов'язані насамперед із недостатнім рівнем забезпеченості навчального процесу відповідними підручниками та посібниками. Слід зазначити, що наприкінці 90-х рр. ХХ ст. студенти отримали декілька навчальних видань, які певною мірою заповнили вакуум, що існував у цій сфері. Зокрема, у 1998 р. вийшов підручник для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів України "Архівознавство", який є колективним доробком провідних фахівців архівної галузі, професорів Київського університету імені Тараса Шевченка, Київського державного університету культури та мистецтв.
Хоч підручник адресовано передусім студентам-історикам, він цілком може бути базовим навчальним посібником для майбутніх мистецтвознавців та істориків мистецтва, які в процесі оволодіння основними засадами архівної справи, можуть використати такі його розділи як "Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна", "Історія архівної справи в Україні, "Архівна система та мережа архівних установ", "НАФ України, його структура та правові засади", "Організація роботи архівів", "Класифікація архівних документів", "Забезпечення збереженості документів" [3].
При цьому слід зазначити, що особливу зацікавленість у студентів Академії мистецтв викликають проблеми, пов'язані із забезпеченням збереженості архівних та музейних документів і матеріалів, оскільки у подальшій практичній роботі їм доведеться стикатися найчастіше саме з технологіями їх зберігання та реставрації. Однак, спеціальної навчальної літератури, яка була б присвячена саме викладенню основ цих знань фактично не існує, зокрема з огляду на те, що спеціально реставраторів архівних документів в Україні не готують (на відміну від реставраторів пам'яток мистецтва та архітектури).
Незручності у використанні в цілому дуже грунтовного підручника "Архівознавство" пов'язані переважно із його невеликим накладом (500 примірників). Він практично відсутній у бібліотеках інших вузів неісторичного профілю як у Києві, так і в межах України. Тому існує нагальна потреба у його другому виданні.
Серед інших навчальних посібників, що можуть бути використані в процесі викладання архівознавчих дисциплін, слід згадати термінологічний словник "Архівістика" (1998). Серед його авторів - провідні фахівці вітчизняної архівної галузі - К.С.Новохатський, К.Т.Селіверстова, І.Б.Матяш, Н.М.Слончак, З.О.Сендик.
Термінологічний словник "Архівістика" за своїм типом є тлумачним, нормативним словником, у якому представлено понад 800 термінів, що входять до професійної лексики архівістів. Його особливістю є можливість використання не лише в навчальному процесі, а й у подальшій практичній роботі архівними працівниками, музеєзнавцями, мистецтвознавцями тощо. У словнику подаються сучасні тлумачення таких термінів як "Ремонт документів", "Репрографія", "Реставрація документаr", "Тиснення", "Тонфільм", "Факсимільна копія" та ін., що полегшує справу підготовки до відповідних лекцій та практичних занять, допомагає студентам краще засвоїти навчальний матеріал [4]. Однак наклад 250 примірників також робить безсумнівно корисне видання малодоступним для широкого студентського загалу.
Окрім навчальних посібників проблеми архівознавства та архівної справи представлені на сторінках спеціальної наукової та довідкової літератури. Це передусім збірники наукових праць із проблем архівознавства та джерелознавства, останній з яких вийшов 2001 р. до 90-річчя від дня народження видатного вітчизняного архівознавця професора В.І.Стрельського [5], путівники по окремих архівних установах України [6], наукові статті провідних українських архівістів [7]. На особливу увагу заслуговує узагальнюючий довідник "Архівні установи України", що вийшов друком у Києві в 2000 р. [8].
Безперечно, наявність значного кола спеціальної літератури, в якій розкривається історія та сучасний стан архівознавства в Україні, викладаються основи теорії та практики архівної справи, полегшує завдання підготовки курсів архівознавчих дисциплін. Але, у той же час, специфіка вимог щодо їх змісту у вузах неісторичного профілю вимагає від викладачів суттєво доповнювати програми курсів матеріалом, який слабо представлений у спеціально архівознавчих навчальних посібниках та дослідженнях. Зокрема, готуючи курс Архівна справа" для студентів факультету історії та теорії мистецтва Національної академії мистецтва і архітектури, авторові цих рядків довелось особливу увагу приділити розгляду проблем функціонування архівних відділів при художніх музеях України, у складі музейно-меморіальних та музейно-палацевих комплексів тощо. Торкалися певних аспектів цих проблем Л.Амеліна, К.Климова та інші дослідники. Однак, їхні розвідки насамперед мали на меті подати загальну характеристику архівних документів, що знаходяться на зберіганні у музеях України, й майже не висвітлюють проблеми використання цих матеріалів у наукових дослідження, що є особливо актуальним для майбутніх мистецтвознавців у процесі підготовки курсових, реферативних та дипломних робіт [9].
Суттєве значення для формування навичок користування архівними документами має ознайомлення студентів із архівним та музейним законодавством [10], а також безпосередня робота в архівних установах. На жаль, грунтовна архівна практика для студентів Академії мистецтв не передбачена навчальним планом. Але, дякуючи співробітникам Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України, які чудово організовують лекції та екскурсії, студенти мають змогу ознайомитися із структурою та основними засадами діяльності вітчизняних архівів, а також із унікальними документами, що знаходяться на зберіганні у архіві-музеї й мають особливий інтерес для майбутніх істориків мистецтва. Адже у ЦДАМЛМ України зосереджено фонди творчих спілок та громадських об'єднань художників, діяльність яких припадає на ХІХ-ХХ ст. Образотворче мистецтво, Спілки художників, Спілки архітекторів тощо. У фондах особового походження містяться рукописи, спогади, щоденники, особисті документи митців, їх епістолярна спадщина, програми виставок, нарешті, пам'ятки художньої творчості, представлені як завершеними художніми творами, так і ескізами, замальовками, проектами тощо. Використовуючи інформацію документів ЦДАМЛМ України, студенти пишуть грунтовні роботи, присвячені дослідженню творчої спадщини В.І. та С.В.Беретті, П.Ф.Альошина, М.П.Глущенка та інших митців.
Таким чином, викладання архівознавчих дисциплін у вузах неісторичного профілю має на меті не лише ознайомити студентів із сучасним станом архівної галузі та архівознавства в Україні, а, передусім, сформувати у молоді усвідомлення того, що документальні багатства України, представлені архівними зібраннями, мають бути предметом постійної турботи з боку суспільства, оскільки містять безцінну інформацію, потрібну в повсякденному громадському, науковому, приватному житті.
В історії України XX століття органи державної безпеки відігравали важливу і вельми неоднозначну роль. Важко переоцінити їх внесок у боротьбу за свободу й незалежність Батьківщини у роки Другої світової війни, у протидію розвідувально-підривній діяльності зарубіжних спецслужб, кримінальному бандитизму та організованій злочинності. З іншого боку, вони ставали головним знаряддям карально-репресивної політики тоталітарного режиму, використовувалися для переслідування будь-якої опозиції йому.
Специфічне становище органів безпеки у системі державної влади і управління та у загальному контексті вітчизняної історії відбилося і на особливостях їхньої архівної спадщини. Мабуть не було таких важливих подій або процесів у нашій країні, про які не залишився б слід в архівних документах спецслужб. Без глибокого опрацювання цих документів, широкого залучення їх до наукового обігу навряд чи можливе створення об'єктивної картини життя українського суспільства у надзвичайно складному і суперечливому ХХ столітті.
Досягнення Україною суверенітету, розбудова правової, демократичної держави, утвердження відкритості суспільства, тяжіння до всебічного осмислення уроків історії викликали стрімке зростання інтересу науковців та широких кіл громадськості до архівних документів органів держбезпеки. Це вимагало адекватного реагування на вимоги часу з боку Служби безпеки України, адже галузевого державного архіву в чіткому розумінні цього слова в її системі не було. Робота архівного підрозділу будувалася, насамперед, виходячи із необхідності задоволення оперативних потреб спецслужби. Ні про яку відкритість архівних документів органів держбезпеки за цих умов не могло бути й мови.
Саме тому з ініціативи СБ України було вжито заходів щодо включення документальних масивів відомчого архіву до системи Національного архівного фонду України. Цей процес набув чітких організаційних форм, коли за постановою Кабінету Міністрів України № 206 від 1 квітня 1994 р. утворився Державний архів (ДА) Служби безпеки України. Положення про Державний архів, затверджене у травні того ж року Головою СБ України та начальником Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України, встановило, що архів діє на правах структурного підрозділу Центрального апарату СБ України і водночас входить до системи державних архівних установ як державний галузевий архів.
Попередньо розроблена нормативна база чітко визначила, по-перше, статус та місце ДА СБ України в системі архівів країни, а, по-друге, основні завдання, вирішення яких призвело до побудови роботи архіву у відповідності до норм, що визначаються самою суттю архівної справи в умовах сучасного державотворення.
Нині архів складається з 73 фондів, в яких зберігається близько 270 тисяч справ. З урахуванням архівних фондів тимчасового зберігання регіональних Управлінь СБ України, документальні масиви ДА СБ України налічують до 1 млн. справ. Забезпечено належні умови їх зберігання у спеціально обладнаних архівосховищах. Згідно з чинним законодавством та вимогами Державного комітету архівів України розроблено нормативно-методичну базу архіву. Розпочато інформатизацію архівних фондів, створено реставраційну дільницю.
Однією з головних умов ефективного використання інформації архівних фондів, як відомо, є удосконалення науково-довідкового апарату до них. З цією метою у Державному архіві СБ України постійно ведеться тематична розробка архівних документів, триває робота над укладенням Путівника по фондах архіву, розроблено тематичні покажчики з багатьох актуальних проблем, зокрема щодо боротьби з повстанським рухом в Україні у 1918-1921 рр., організаційно-правових основ діяльності радянських органів держбезпеки у 1920-х - 1930-х рр., взаємин органів держбезпеки і церкви, діяльності органів держбезпеки України під час Другої світової війни.
Для розгляду питань організації практичного користування документами, рекомендації до друку видань за матеріалами ДА СБ України сформована Науково-методична рада, у складі якої разом із співробітниками архіву працюють представники Держкомітету архівів України, Національної академії СБ України та Національної академії наук України. Все це - свого роду вихідні позиції, на яких, зокрема, базується і науково-видавнича діяльність архіву.
Архівні документи органів державної безпеки є змістовними джерелами з історії України XX століття. Достатньо нагадати, наприклад, про численні інформаційні, оглядові, узагальнюючі матеріали, в яких через призму оперативного інтересу висвітлюються певні сторони життя українського суспільства в цілому, його окремих соціальних, національних, професійних, конфесійних прошарків. Важливим історичним джерелом, як свідчить повсякденна практика роботи ДА СБ України, є також архівно-кримінальні справи репресованих свого часу, а потім реабілітованих громадян. Невипадково згадані документи і справи користуються постійним попитом у дослідників.
Отже, науково-дослідна й видавнича робота належать до провідних напрямів діяльності архіву. В його структурі діє відділ науково-дослідної роботи, інформації та практичного користування документами. Цей підрозділ укомплектовано, переважно, співробітниками з університетською освітою історика або архівознавця. На порядку денному - питання про створення редакційно-видавничого відділу, адже публікаторська робота архіву набирає обертів і вимагає дедалі більших зусиль.
Науково-дослідна і видавнича діяльність архіву розвивається на основі довгострокових програм. Першою з них стала державна програма з підготовки багатотомної науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією", співвиконавцем якої згідно з Постановою Президії Верховної Ради України № 2256-XII від 6 квітня 1992 р. та Постановою Кабінету Міністрів України № 530 від 11 вересня того ж року стала і Служба безпеки України.
Слід зазначити, що архівісти СБ України ще з початку 1990-х років були безпосередньо причетні до процесів правової та історичної реабілітації жертв тоталітаризму. Завдяки їхнім зусиллям цей напрям діяльності СБ України набув вагомого громадсько-політичного значення. З небуття були повернуті імена багатьох визначних діячів вітчизняної історії, культури, науки, церкви, а також тисяч так званих "простих" людей. Важко переоцінити це явище не лише з точки зору поновлення історичної, правової, соціальної справедливості, але й для становлення сучасної правової держави, подолання залишків тоталітаризму, зокрема правового нігілізму у суспільних відносинах, у політичній і масовій свідомості українських громадян.
В рамках реалізації програми "Реабілітовані історією" на документальній базі та за активної участі співробітників ДА СБ України практично в усіх регіонах країни були підготовлені та опубліковані десятки книг і збірників документів, в яких досліджується природа радянського тоталітаризму, форми і методи його функціонування в Україні, увічнюється пам'ять десятків тисяч наших співвітчизників, що стали жертвами політичних репресій.
Ця тематика представлена і на сторінках науково-документального журналу "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", співзасновником якого згідно із згаданою Постановою Кабінету Міністрів України № 530 стала і Служба безпеки України. На виконання пункту 12 цієї Постанови протягом 1994-2001 рр. вийшло друком 9 випусків журналу (№№ 1-16), в тому числі 3 - спеціальні тематичні випуски.
"Спецслужби і суспільство" - так можна було б визначити головну ідею журнальних публікацій, які базуються, передусім, на архівних документах колишніх радянських вищих органів влади і управління, зокрема органів держбезпеки і внутрішніх справ, а також керівних органів компартії. Маловідомі сторінки історії періоду революції та громадянської війни, політика тоталітарного режиму в Україні, "Великий терор" в усіх його проявах, історія національно-визвольного руху і національних спецслужб, долі відомих державних діячів, вчених, митців, військовоначальників, що стали жертвами репресій, документальна правда про наше минуле - ось неповний перелік проблематики публікацій, вміщених в журналі.
Спецвипуски його теж набули всебічного тематичного спрямування: перший (№ 3/4 за 1998 р.) присвячений справі Єврейського антифашистського комітету (1948 р.), другий (№ 1 за 2000 р.) - діяльності органів держбезпеки України під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.), третій (№ 1 за 2001 р.) - ролі співробітників колишнього КДБ УРСР у попередженні та ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (1971-1988 рр.). Зараз триває підготовка до друку декількох чергових і спеціальних випусків.
Симптоматично, що за період існування журналу в ньому з'явилося близько 30 публікацій, авторами яких виступили співробітники СБ України. Зауважимо також, що журнал "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" внесено Вищою атестаційною комісією України до переліку наукових фахових видань з історичних наук, що свідчить про досить високий його статус в суспільстві. До того ж він є фактично єдиним періодичним науково-документальним виданням такого роду на пострадянському просторі.
Варто згадати й про інші науково-дослідні програми і надбання ДА СБ України у публікаторській сфері. Так, значний науковий і громадський резонанс викликав вихід у світ у 1997-1999 рр. 3-томного документального видання "Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії", що було підготовлено спільними зусиллями співробітників архіву та науковців Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України і Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за активної допомоги Санкт-Петербурзького науково-інформаційного центру "Меморіал" та Управління ФСБ Російської Федерації по Санкт-Петербургу та Ленінградській області.
Видання розкриває трагічну долю 1111 в'язнів Соловецького табору, знищених у місцевості Сандормох (Карелія) 27 жовтня - 4 листопада 1937 р. Серед розстріляних - цвіт інтелектуальної еліти України - Л.Курбас, М.Куліш, М.Зеров, М.Вороний, В.Підмогильний, Г.Епік, М.Ірчан, М.Яворський та інші.
Надзвичайно важливою і відповідальною справою стала підготовка багатотомного документального видання "Польща та Україна у 30-х - 40-х роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб". Ця програма реалізується спільно із Центральним архівом Міністерства внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща. У 1999 р. побачив світ 1-й том цього видання "Польське підпілля 1939-1941. Львів - Коломия - Стрий - Золочів", який відкрили передмови Президентів обох держав. У 2000 р. вийшов друком 2-й том, присвячений переселенням поляків та українців у 1944-1946 рр.
Плідне співробітництво українських і польських архівістів та науковців дозволяє сподіватися, що спільними зусиллями вдасться глибше і об'єктивніше висвітлити непросту історію взаємовідносин двох споконвічних сусідів, сприяти зміцненню духовної основи співіснування наших народів.
Відомо, що спеціальні служби є невід'ємними атрибутами суверенної держави, важливою складовою апарату влади. Ці структури виникали й функціонували в рамках різноманітних форм національної державності. В рамках оприлюднення документальних матеріалів вітчизняних спецслужб ДА СБ України спільно з НА СБ України видано збірник документів і матеріалів з історії розвідки та контррозвідки УНР та ЗУНР періоду 1918-1920 рр. До нього увійшли матеріали з архівного фонду Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, що у копіях отримані з Національної бібліотеки у Варшаві (Польща).
В той час, коли історія спецслужб залишається одним з найменш досліджених аспектів державно-правового минулого України, важливою передумовою її подальшого студіювання є всебічна розробка та введення до наукового обігу документального масиву органів безпеки. У грудні 1998 р. керівництвом СБ України затверджено концепцію комплексної дослідницької програми "Науково-практичне використання документальної спадщини спеціальних служб України". Її реалізація здійснюється спільними зусиллями співробітників архіву та НА СБ України.
Ця програма реалізується різноманітними засобами - через складання документальних збірників та добірок, підготовку історико-документальних публікацій для фахових та відомчих видань, дисертаційних досліджень, навчальної літератури, виступи у засобах масової інформації.
В цілому за роки існування ДА України його співробітниками опубліковано понад 100 праць у наукових часописах та збірниках, відомчих виданнях, пресі. Докладається чимало зусиль до введення до науково-культурного обігу документів архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБ України. Тільки у 1997-2000 рр. з їх використанням підготовлено близько 45 монографій, 450 статей у наукових виданнях та ЗМІ, декілька десятків теле- і радіопередач, захищено низку дисертаційних досліджень.
Представник ДА СБ України входить до складу робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Згідно з планами роботи цієї групи у 2000 р. видано 1-й випуск "Анотованого покажчика документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ". Триває подальше опрацювання матеріалів для наступного випуску покажчика та відбір документів для запланованих збірників документів, що готуються до друку членами робочої групи. Крім того, із широким залученням документів архіву та за участю його співробітників готується 4-й том "Літопису УПА. Нова серія", присвячений повстанському руху на Волині у 1944-1946 рр.
Наприкінці 2000 р., виходячи з накопиченого досвіду всієї попередньої науково-дослідної та видавничої діяльності в системі СБ України, архів виступив ініціатором підготовки упродовж 2001-2003 рр. на документальній базі ДА СБ України та інших провідних архівних установ узагальнюючої наукової праці з історії органів державної безпеки України 1918-1991 рр. На нашу думку, є всі підстави визначити цю роботу як пріоритетну. Проте, на заваді своєчасній практичній реалізації даного науково-видавничого проекту можуть стати певні організаційно-технічні, зокрема кадрові, проблеми. Це потребує активізації зусиль науковців ДА СБ України та наших партнерів у вирішенні цього надзвичайно важливого з багатьох точок зору завдання.
Серед провідних наукових партнерів ДА СБ України - Інститут історії України НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, Національна академія СБ України, Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією", Головна редколегія "Енциклопедії сучасної України" та інші.
Розширюються і міжнародні науково-інформаційні зв'язки архіву. Вони здійснюються за декількома основними напрямами. По-перше, за договорами про обмін ретроспективною інформацією з архівними підрозділами спецслужб практично всіх колишніх радянських республік (прикладом такої взаємодії є згаданий вище науково-видавничий проект "Остання адреса"); по-друге, в рамках угод про співробітництво з державними і науковими установами інших країн.
Так, дедалі більше наповнюється практичним змістом угода про співробітництво з Американським меморіальним музеєм Холокосту (США) з виявлення й використання документів про нацистські злочини проти людства. Спільно з Центром російських, євразійських і східноєвропейських досліджень Єрусалимського університету (Ізраїль) готується науково-документальне видання "Євреї України і тоталітарний режим. 1920-ті - 1950-ті рр.".
Вивчення і введення до наукового обігу документів архіву відбувається згідно із нормами чинного законодавства, зокрема Законів України "Про Службу безпеки України", "Про інформацію", "Про звернення громадян", "Про державну таємницю", "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
Зазначимо, що становлення науково-дослідної роботи, успішна видавнича діяльність, розширення міжнародних контактів, результативне забезпечення інформаційних потреб державних органів і дослідницьких інтересів стали можливими завдяки в цілому правильній їх організації і допомоги архівістам СБ України з боку керівництва Державного комітету архівів України.
У листопаді 1999 р. стан роботи архіву вивчався компетентною комісією тодішнього Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України. У висновках комісії було відзначене "широке використання раніш абсолютно закритих фондів шляхом оприлюднення документів: підготовки збірників, добірок документів, надання документів для публікації вченим". Констатувалося, що співробітниками ДА СБ України "велика увага звертається на дотримання прав особи, охорону таємниці приватного життя".
Отже, Державний архів Служби безпеки завжди відкритий для співробітництва з тими, кому не байдужа непроста, драматична історія нашої Вітчизни і для кого поняття громадянської, наукової, професійної гідності не є пустим звуком. Конкретним втіленням такого співробітництва, як свідчить наведений нами практичний досвід, може бути саме науково-видавнича діяльність.
Довідники та путівники по архівах України були створені у переважній більшості ще за радянської доби.
За ці роки було підготовлено і видано два довідники міжархівного типу: "Державні архіви Української РСР" (1972) [5] і "Государственные архивы Украинской ССР" (1988) [6]. І вже за часів незалежності України видано довідник "Архівні установи України" (2000) [7].
Протягом 50-х - 90-х рр. ХХ ст. видано також путівники по окремих архівах України загальною кількістю 45 путівників, у тому числі - 11 путівників по центральних державних архівах, 33 путівники по 22 обласних архівах України (крім Луганська та Чернівців) і путівник по Державному архіву м. Києва.
Таким чином, путівники як елемент НДА існують практично в усіх державних архівах України, крім Луганської, Чернівецької областей та м. Севастополя.
Відомості про підготовлені і видані в Україні архівні путівники повинні дати уявлення дослідникам про загальні надбання архівістів України у справі підготовки довідників і путівників.
Подальший аналіз усіх довідників і путівників ми будемо проводити під кутом зору висвітлення в них інформації про фонди особового походження, що зберігаються в архівах.
Довідники "Державні архіви Української РСР", "Государственные архивы Украинской ССР" і "Архівні установи України" є зведеними виданнями, в яких подано відомості про всі центральні та обласні державні архіви України за станом відповідно на 1972, 1988 і 2000 роки.
Порівнюючи ці три довідники, треба зазначити, що видання 1972 і 1988 років містять відомості лише про державні архіви України, тоді як довідник 2000 р. повідомляє дослідникам не тільки про державні, але й галузеві архіви, архіви Національної Академії наук України, а також про окремі бібліотеки України, підпорядковані різним відомствам. У довіднику міститься також список музеїв України, що зберігають рукописні зібрання та колекції [8]. Стосовно інформації щодо фондів особового походження всі довідники мало відрізняються один від одного. Для всіх видань характерні, на наш погляд, спільні хиби. Вони полягають у відсутності у переважній більшості архівів інформації про загальну кількість особових фондів по кожному архіву, а зазначають лише окремі прізвища фондоутворювачів без перерахування всіх фондоутворювачів, документи яких зберігаються в архіві. Таких фондів, особливо в обласних архівах, не дуже й багато. Довідник 1988 р. лише в анотаціях про держархіви Херсонської та Чернігівської областей подав загальну кількість особових фондів, що в них зберігається (32 - у Херсоні і 87 - у Чернігові) [9].
Довідник "Архівні установи України" (2000) у цьому плані теж повторює подібні недоліки своїх попередників і подає досить обмежену інформацію про особові фонди. Порівнюючи видання 2000 р. з раніш опублікованими путівниками по центральних та обласних архівах України, можна побачити істотні розбіжності, що суттєво впливають на якість поданої у довіднику інформації. Так, наприклад, в анотації, присвяченій Центральному державному архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО), немає відомостей про жоден фонд особового походження, що там зберігається. Відомо, що в ньому знаходяться фонди видатних політичних діячів Радянської держави, вчених, організаторів виробництва, зокрема: О.О. Богомольця, С.К. Всехсвятського, Д.З. Мануїльського, П.О. Свириденка, М.Д. Стражеска, В.Я. Чубаря, Ф.Г. Яновського та ін. Не подано відомостей у довіднику про особові фонди у складі Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, де зберігаються численні фонди діячів культури Західної України, родинні архіви польських магнатів, що відігравали значну роль у політичному і економічному житті даного регіону впродовж кількох століть. Тут, як і в попередніх виданнях, більшість державних архівів областей України обмежують свою інформацію перерахуванням лише декількох прізвищ фондоутворювачів особового походження без зазначення загальної кількості таких фондів та їх обсягів. Деякі державні архіви у довіднику тільки згадують, що в них такі фонди є, але не подають ширшої інформації, зокрема це стосується Вінницького, Волинського, Рівненського архівів. У довіднику не наводиться даних про наявність особових фондів по Закарпатському, Івано-Франківському, Кіровоградському, Луганському, Одеському, Харківському обласних архівах та Держархіві м. Севастополя. Лише в анотаціях про Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, держархіви Тернопільської та Херсонської областей наводяться кількісні дані про особові фонди, що в них зберігаються - 508 особових фондів післявоєнного періоду у ЦДАМЛМ України, 23 особових фонди у Тернополі та 47 таких фондів у Херсоні. При цьому по Держархіву Тернопільської області наводяться всі прізвища фондоутворювачів, що містять у ньому свої документи [10].
Слід зазначити, що дані, опубліковані у цьому довіднику, вступають у суперечність з інформацією, вміщеною у путівниках по обласних архівах. Так, у Держархіві Закарпатської області за станом на 1995 р. зберігалися фонди угорських землевласників, адвокатів і чиновників періоду Чехословацької республіки [11]. У Держархіві Кіровоградської області вже в середині 1960-х років були на зберіганні фонди передовиків виробництва, учасників революційного руху на Кіровоградщині, видатного вченого-педагога В.О. Сухомлинського [12]. Архівісти Одеси у своєму облархіві вже на початку 1960-х років зберігали фонди професорів Новоросійського університету, редакторів та журналістів місцевих видань [13].
За відомостями про особові фонди згідно з даними путівника по Харківському облархіву за станом на 1981 р. в архіві зберігалися фонди відомих вчених-академіків: астронома М.П. Барабашова, фізіолога В.Я. Данилевського, хіміка В.І. Атрощенка, біолога В.М. Нікітіна; письменників: І.А. Багмута, І.Л. Муратова; діячів мистецтв, ветеранів провідних підприємств Харкова, учасників Великої Вітчизняної війни [14].
Таким чином, всі вищеназвані довідники не подають єдиної ідентичної інформації про фонди особового походження, що в них зберігаються. І дослідники не мають змоги одержати повні відомості про загальну кількість документів, якісний склад фондоутворювачів, обсяг кожного окремого фонду, не говорячи вже про розбіжності фактичного змісту.
Позитивним моментом є те, що довідник "Архівні установи України" вперше подав зведену інформацію про стан архівів Національної Академії наук України. Установи Академії у своїх анотаціях подали підсумкові кількісні дані про наявність у них особових фондів. Надані також крайні дати фондів архіву. Так, Інститут археології зазначив, що у них зберігаються 35 особових фондів, наведені прізвища всіх фондоутворювачів і обсяг кожного фонду [15].
Інститут літератури дав загальну характеристику особових фондів Відділу рукописних фондів і текстології, що зберігає документи XVII-XX століть, навів прізвища фондоутворювачів і охарактеризував найважливіші документи, дав обсяги фондів [16].
Інститут архівознавства Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (НБУВ) зазначив загальну кількість особових фондів, назвав фондоутворювачів академіків-засновників Української Академії наук - В.І. Вернадського, М.Ф. Кащенка, М.В. Птухи та прізвища найвизначніших представників окремих галузей науки, відзначив наявність в Інституті архівознавства колекції документів репресованих вчених [17].
Інститут рукопису НБУВ надав загальну кількість фондів - 340, охарактеризував комплекс особових фондів представників різних галузей гуманітарних наук - вчених-істориків, літературознавців і фольклористів, а також вчених у галузях природничих наук, при цьому в анотації наведені численні прізвища фондоутворювачів [18].
Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника відзначила загальну кількість фондів і колекцій - 218. Серед них особові архівні фонди XIX-XX ст., маєтково-родинні фонди, особові фонди громадсько-просвітніх діячів Західної України, вчених, автографи визначних діячів культури України [19].
Довідник "Архівні установи України" містить також стислі відомості про особові фонди бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України та Міністерства освіти і науки, зокрема Харківської державної наукової бібліотеки імені В.Г. Короленка, Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького, Наукової бібліотеки Львівського державного університету, Наукової бібліотеки Одеського державного університету, Центральної наукової бібліотеки Харківського державного університету.
Незважаючи на всі недоліки, довідник "Архівні установи України" - це значний крок вперед у підготовці архівних довідників такого типу.
Путівники по окремих центральних та обласних архівах України є довідниками нижчого рівня у порівнянні з зазначеними довідниками. Вони подають інформацію по окремих архівах на рівні архівних фондів. Анотації путівників вміщують дані про назву фонду (прізвище фондоутворювача), його фахову приналежність, адресні дані (номер фонду, кількість одиниць зберігання, крайні дати фонду). У переважній більшості путівників анотації містять відомості про документальний склад фонду, але у путівниках проанотовані не всі особові фонди, а певна їх частина внесена до списку неанотованих фондів і не завжди обгрунтовуються причини віднесення особових фондів до категорії неанотованих.
Різний час видання путівників і неанотованість всіх особових фондів не дають досліднику змогу володіти достатньою інформацією про документи особового походження.
Путівники є цінними джерелами інформації для вивчення соціальної класифікації фондоутворювачів, для дослідження історії комплектування архівів документами особового походження. Поряд з описами архівних фондів путівники також допомагають у вивченні типового документального складу фондів представників певних соціальних груп (діячів політики, науки, культури та ін.).
Важливим джерелом інформації про документи особового походження повинні стати довідники, присвячені документам окремих соціальних груп фондоутворювачів (вчених, письменників, діячів мистецтв тощо), але таких довідників практично не видавалося. Винятком може служити путівник "Видатні вчені Національної Академії наук України: Особові архівні та рукописні фонди академіків і членів-кореспондентів у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського (1918-1998)" [23]. До нього ввійшли відомості про 27 фондів вчених Інституту рукопису НБУВ та 93 фонди Інституту архівознавства НБУВ.
У передмові до путівника висвітлено історію функціонування цих установ та комплектування особовими фондами. Тут вміщено фонди найвизначніших представників науки України ХХ століття, серед яких є фонди засновників УАН і перших її академіків, зокрема В.І. Вернадського, Й.Й. Косоногова, М.Ф. Кащенка, О.В. Фоміна, О.М. Нікольського, М.В. Птухи, М.М. Крилова.
Путівник дає інформацію про фонди вчених-засновників наукових шкіл та напрямів в українській науці, зокрема: фізіолога В.Ю. Чаговця, фізика Н.Д. Моргуліса, грунтознавця О.Н. Соколовського, фізика М.Ф. Дейгена, вченого у галузі електрозварювання Є.О. Патона, кібернетика В.М. Глушкова та ін.
До путівника увійшли також анотації фондів репресованих вчених, переданих у 1991 р. до Інституту архівознавства з органів держбезпеки України. З них в інституті сформовано "Колекцію документів учених України, репресованих у 30-х - 50-х роках ХХ ст", до якої ввішли документи академіків С.О. Єфремова, А.Ю. Кримського, С.Ю. Семковського, а також відомих вчених В.М. Ганцова, В.Ф. Дурдуківського та ін.
Анотації фондів, що ввійшли до путівника, побудовані за такою структурою:
В анотації також зазначаються відомості про склад фонду, наявність в ньому наукових праць фондоутворювача, документів: біографічних, фото-, про службову діяльність, приватного листування, про наявність у багатьох фондах дарчи написів, що являють собою автографи відомих вчених на титульних сторінках монографій та журнальних статей, надісланих фондоутворювачу.
Завершується анотація переліком літератури про фондоутворювача, що включає до себе статті, присвячені його життю та діяльності, бібліографічні покажчики і путівники, де зустрічається його ім'я.
Путівник вміщує також НДА, що включає передмову, список фондів академіків та членів-кореспондентів НАН України, що зберігаються за межами НБУВ. Для зручності пошуку певних прізвищ у путівнику є іменний покажчик.
Загалом впродовж 1950-2000 рр. створено дуже значний потенціал пошукових джерел у вигляді архівних довідників і путівників, що висвітлюють досить цінну інформацію про документи визначних осіб.
Політичні зміни, що відбулися у нашій країні на початку 90-х років ХХ ст., поставили перед архівістами завдання розробити наукову програму підготовки архівних довідників різних типів, щоб задовольнити широкі потреби користувачів архівних документів.
Ця програма повинна враховувати насамперед значні ідеологічні зміни, що відбулися у суспільстві.
Серед особових фондів, що висвітлюються у довідниках і путівниках, повинні бути не тільки фонди героїв радянських часів, але й представників різних політичних партій й угруповань. Так, якщо зараз серед фондів політичних діячів в архівах є фонди більшовиків, учасників воєн і революцій, то надалі у майбутніх довідниках належне місце повинні зайняти поряд з ними і документи представників оппозиційних сил, починаючи від Української національної революції 1917-1920 рр. до наших днів.
Програма повинна будуватися на основі уніфікіції всіх довідників і путівників.
Слід врахувати зазначені вище недоліки, подолати вади, пов'язані з неідентичним відображенням інформації у різних путівниках і довідниках. Анотації про архіви і фонди повинні мати чітку схему, якої необхідно дотримуватися їх авторам.
Видання путівників по окремих обласних архівах повинно здійснюватися приблизно в один термін, щоб вони могли надати досліднику найбільш нову інформацію, яку можна було б ефективніше використовувати та аналізувати.
Доречно видати єдиний довідник по всіх сховищах України, який би був присвячений особовим фондам. До нього повинна ввійти інформація сховищ усіх типів, а також відомості про особові фонди та колекції документів особового походження, що зберігаються у окремих громадян. Відомо, що робота по створенню такого довідника розпочиналася.
На наш погляд, необхідно створити путівники, що висвітлюватимуть особові фонди окремих груп фахівців: письменників, діячів мистецтв, вчених, діячів політики та економіки, учасників різних воєн і бойових дій тощо.
Зведену інформацію відомостей щодо особових фондів слід видати у комп'ютерній версії з розповсюдженням в Інтернеті.
Підготовка програми створення архівних довідників і путівників різних типів має велике значення не тільки для суттєвої зміни і покращення використання документної інформації. Вона націлюватиме архівістів і на здійснення змін в організації комплектування архівів.
Документи особового походження, що є важливим складовим елементом документальної бази суспільства, повинні знайти належне втілення в системі архівної інформації.
Зі змінами у суспільно-політичному житті України, що відбулись протягом останніх 10 років, з'явилася можливість справді наукового дослідження різних аспектів її історії. Значну роль у цьому процесі відіграють архіви, особливо після того, як з їх документів було знято ідеологічні обмеження, що спричинило попит на якісно нову інформацію. Пошук цієї інформації забезпечує науково-довідковий апарат, створення якого є складовою діяльності архіву, бо, як зауважував В. Веретенніков: "Лише те архівосховище гідне назви науково-організованої установи, де матеріали належно пристосовані і постійно пристосовуються для їх всебічного використання"[1].
Інформація (лат. informatio - пояснення, викладення) - нові відомості про оточуючий світ[2]. Вона має певні властивості:
Одним з матеріальних носіїв інформації, який виконує функцію її збереження та передавання, є архівний документ. Унікальні знання, репрезентовані НАФ, мають використовуватися повною мірою, особливо сьогодні, коли значно зросли інформаційні потреби суспільства. Необхідна глибока розробка фондів та відбирання і відтворення таких характеристик архівних документів, які б сприяли користувачеві у ідентифікації матеріалу серед інших, визначенню його місцезнаходження та використання архівної інформації.
Найважливіше значення для ефективного виявлення архівних документів та організації користування ними має культура інформаційного пошуку, яка поєднує в собі комплекс певних знань, у тому числі, знання системи науково-довідкового апарату конкретного архіву. Цей апарат призначений для розкриття складу і змісту архівних документів, пошуку необхідної документної інформації і складається з низки взаємопов'язаних архівних довідників (описи, списки фондів, путівники, покажчики, каталоги, огляди та ін.) та автоматизованих пошукових систем.
Створення науково-довідкового апарату державного архіву Вінницької області почалося з 1931 року, коли Вінницьке обласне архівне управління було реорганізоване у Вінницький державний історичний архів. У 30-х роках було описано більшу частину ОСФ та створено довідковий аппарат[3]. Робота по його створенню не припинялась і під час Другої світової війни. Тоді було виконано значний обсяг робіт з описання документів фондів, які залишалися неописаними з довоєнних часів, або на них було втрачено НДА. А саме: було систематизовано 274 489 од. зб., у тому числі описано 45 854; складено 9 історичних довідок та 4 огляди фондів, складено картки та аркуші фондів[4].
Поштовхом до активної роботи з розширення існуючого довідкового апарату та створення нових його ланок стала підготовка основного архівного довідника - путівника. Виданий у 1960 р., він надавав інформацію (хоча й неповну) про склад та зміст наявних у архіві фондів. Як зазначалося у передмові до путівника: "Цей путівник є найбільш узагальнюючим довідником про склад і зміст документальних матеріалів та друкованих видань, що зберігаються у Вінницькому обласному державному архіві. Його призначення - полегшити роботу дослідників, допомогти науково-дослідним установам, господарським і плануючим організаціям при використанні архівних документальних матеріалів"[5].
Реалії сьогодення потребують створення нового довідника такого рівня. Ця робота, розпочата у 1995 році, продовжується і зараз. Зокрема, описані всі фонди дожовтневого періоду (на 01.01.2001 р. їх нараховувалось 627). Зауважимо, що у путівнику 1960 р. неописаними були 406 таких фондів. Серед них значна кількість (понад 200) припадала на фонди релігійних установ: деканати, монастирі, церкви, костьоли, рабинати. Велику роботу було проведенао щодо приєднання зазначених фондів до фонду, який утворився в результаті надходження до архіву з 1978 р. від відділів РАГСів метричних книг. Це значно полегшило пошук генеалогічної інформації.
Протягом 2000 р. було складено 518 описань на фонди пожовтневого періоду органів влади та державного управління. При анотації документів особлива увага приділялася розсекреченим справам, документи яких є джерелом якісно нової інформації. Одночасно проводилось уточнення назв фондів, ретельно вивчався зміст та характер документів. Результатом цієї роботи було приєднання певної кількості фондів до інформативніших. Так, під час опрацювання фондів Могилів-Подільської та Вінницької міжвідомчих комісій у справах товариств та спілок (МЕКОСО), утворених при окрадмінвідділах, було виявлено, що у зазначених фондах відклались документи не лише цих комісій, але й документи адмінвідділів та відділень культів. Крім того, частина документів по МЕКОСО (статути релігійних громад та інші документи з їх реєстрації) відклались у фондах адмінвідділів. Таким чином, щоб уникнути інформаційної розірваності документів та спростити пошук інформації, особливо з питань релігійної ситуації на Поділлі у 1920-х р.р., фонди комісій були приєднані до фондів адмінвідділів окремими описами.
До науково-довідкового апарату Держархіву Вінницької області, який спрощує пошук номерів всіх фондів, хронологічні межі та склад їх документів, належить картотека фондів, де інформація міститься за видами установ та організацій: виконкоми, заводи, об'єднання, навчальні заклади та ін. Для полегшення пошуку інформації про нові фонди, документи яких надходили на державне зберігання до архіву після 1960 р., крім існуючої картотеки, була створена додаткова. В її основу покладена структура путівника (органи влади, фінансові органи, органи прокуратури і юстиції, промисловість та ін.), сюди ж увійшли особові фонди та колекції.
Враховуючи значне надходження (після виходу путівника) до держархіву області особових фондів, було підготовлено відповідний довідник. Він розкриває характер та зміст цих фондів і містить біографічну інформацію про фондоутворювачів, анотації документів, їх кількісні характеристики та хронологічні межі.
Інформацію на рівні фонд - справа у держархіві області презентують огляди фондів, які включають систематизовані відомості про склад і зміст окремих комплексів документів. У них подається джерелознавчий аналіз документів, інформація про характер та значення цих документів, що значно підвищує використання відображеної у них інформації. Всього 17 оглядів фондів, з яких 2 - дожовтневого періоду.
Основним типом архівного довідника є опис, призначений для розкриття складу та змісту справ, закріплення їх систематизації в середині фонду та обліку справ[6]. На 1 січня 2001 р. за паспортом держархіву області налічувалось 12 080 описів. Для підвищення ефективності користування ними проводиться значна робота з удосконалення. Останніми роками особлива увага приділяється описам фондів дожовтневого періоду, оскільки саме вони є найбільш недосконалими та неточними. Серед них фонд № 174 - "Старший нотаріус Вінницького окружного суду" (19 153 справ). Справи фонду, у яких відклалися документи майнового характеру (купівля-продаж, дарування, застава нерухомого майна та ін.), потребували уточнення видів документів (відповідно: купча, дарча та ін.), населених пунктів та дат проведення даних операцій, учасників цього процесу, тому удосконалення проводилось з повним підняттям справ.
З метою забезпечення повної інформації про склад та зміст справ фонду до описів складено покажчики. В Державному архіві Вінницької області вони існують до описів на 64 фонди та розподіляються так: предметно-тематичні - 61, географічні - 54, іменні - 8. Більшість з них складені до описів фондів першої та другої категорій, оскільки таке складання є особливо доречним[7].
Центральне місце у пошуку архівної інформації відводять так званому перехресному пошуку[8]. Цей пошук включає одночасний пошук за генетичною вертикаллю (система архівних довідників конкретного фонду) і за логічною горизонталлю, яка будується на системі міжфондових архівних довідників, до яких, насамперед, належать каталоги. Саме система каталогів державного архіву Вінницької області, на сьогодні, продовжує забезпечувати найшвидший пошук та виявлення багатоаспектної інформації про зміст документів, що зберігаються в архіві.
Відправною основою у створенні системи каталогів, як і всього довідкового апарату архіву, стала робота над путівником. Першим кроком було збирання тематичних картотек, окремих карток, створених різними відділами архіву. Наступним - каталогізація окремих фондів, розпочата фондами ревкомів та виконкомів всіх рівнів. З 1968 р. поповнення каталогу відбувається за рахунок фондів Вінницького обласного виконавчого комітету та Вінницького міського виконавчого комітету. Ця робота у процесі надходження документів зазначених установ триває і сьогодні, що підвищує ефективність використання інформації у виконанні запитів громадян, установ та організацій (за матеріалами рішень, протоколів засідань та ін.).
Разом з фондами пріоритетних категорій, каталогізації піддавались й фонди ІІІ категорії. Наприклад, фонди районних будівельних контор, дільниць облуправління державного будівельного контролю. В зазначених фондах міститься інформація про перебудову споруд, що набуло особливого значення в умовах приватизації майна.
Однією з найважливіших суспільних функцій НАФ, визначених Законом України "Про Національний архівний фонд і архівні установи", є "задоволення інформаційних, соціально-культурних, наукових та інших потреб суспільства, реалізації законних прав та інтересів громадян"[9]. Тому при складанні плану тематичної розробки фондів колективом держархіву Вінницької області враховується не лише інформація про характер, напрями і підсумки діяльності установи-фондоутворювача та його системи, але й інші аспекти:
За паспортом держархіву області, станом на 1 січня 2001 р. тематичне розроблення пройшли 670 фондів, обсягом 186 541 од. зб. У порівнянні з 1989 р. це на 188 фондів та 63 186 справ більше.
Головне місце у системі каталогів державного архіву Вінницької області, як і в більшості архівів, займає систематичний каталог. Організація даного каталогу та інформаційний пошук у ньому здійснюється на підставі Схеми єдиної класифікації документної інформації в систематичних каталогах державних архівів (радянський період)[10]. Робота з пересистематизації та переіндексації каталогу відповідно до Схеми… була завершена у 1981 р. (всього було пересистематизовано та переіндексовано 22 595 карток)[11]. З початком 1990-х років до держархіву надходили Переліки змін та доповнень до Схеми єдиної класифікації (радянського періоду). Відповідно до них були введені нові індекси та замінені старі. Так, наприклад, була змінена назва підвідділу "Я" - Релігія. Церква. Атеїзм і атеїстична пропаганда. Введені індекси, в яких міститься інформація про діяльність окремих конфесій, антирелігійних товариств та курсів на території Поділля. Та, не зважаючи на це, дана Схема…, навіть у порівнянні зі Схемою єдиної класифікації документної інформації для державних архівів (ХVII - п. ХХ ст.)[12], не відображає у повній мірі події, явища та факти державного та політичного життя України, окремі специфічні риси її історичного розвитку.
У Держархіві Вінницької області створено окремий систематичний каталог на документи дожовтневого періоду. Слід відзначити, що останнім часом значно зросла його інформативність. Багато карток надходить до даного каталогу в процесі так званої попутної каталогізації. Вони відображають інформацію, знайдену як працівниками архіву, так і дослідниками. В процесі роботи над систематичним каталогом дожовтневого періоду була започаткована картотека "Поміщики Поділля". Хоч на сьогодні вона є не достатньо повна, проте містить значний обсяг інформації про поміщицькі маєтки, укладені угоди, особливості діяльності та життя поміщиків нашого регіону.
З кожним роком обсяг систематичних каталогів збільшується. На 1 січня 2001 р. він становив 92 171 картку - на документи фондів пожовтневого періоду та 8 927 - дожовтневого (у 1989 р. загальний обсяг карток, що знаходились в систематичних каталогах, становив 89 703 картки). Незначна кількість карток у систематичному каталозі дожовтневого періоду пов'язана з певними труднощами їх тематичної розробки. Крім особливостей правопису документів зазначеного періоду, характеру почерку, ступеня його збереженості та ін., значне місце посідає мовний бар'єр, оскільки переважна більшість цих документів написані латиною, польською, французькою мовами.
Не менш важливе місце в системі довідкового апарату державного архіву займає географічний каталог, який налічує 108 828 карток. Свою історію він починає з 1963 р., коли виявлялися документи з історіі міст і сіл УРСР. Пошук інформації у ньому здійснюється за назвами населених пунктів, хронологічні межі документів, відображених на картках, сягають від найдавніших часів до сьогодення, що дає змогу прослідкувати весь історичний розвиток конкретного села, містечка, міста. У тих розділах каталогу, де інформація має значний обсяг, проходить її групування за окремими темами. Його основним недоліком сьогодні є існування назв населених пунктів російською мовою та українською, що становить певні незручності при здійсненні інформаційного пошуку.
Взаємозв'язок даного каталогу з систематичним здійснюється шляхом дублювання карток. Система посилкових карток не застосовується. На думку співробітників держархіву, як і деяких інших архівів, дублетні картки краще забезпечують оперативність пошуку інформації[13].
Велику допомогу в пошуку інформації про населенні пункти нашого регіону надає "Довідник про зміни адміністративно-територіального підпорядкування населених пунктів Вінницької області (1917-1967 рр.)". Складений у 1967 р. А.Г. Бабенком, він і зараз користується популярністю серед дослідників і працівників архіву. До довідника включені всі населені пункти, розташовані на території сучасної Вінницької області, у тому числі ті, що раніше існували як самостійні, а згодом були об'єднані з іншими адміністративними одиницями. Вказані всі назви населених пунктів та зміни в їх адміністративно-територіальній приналежності.
Одночасно з основними каталогами в держархіві створювався іменний каталог. До цього каталогу включаються відомості не лише про найвидатніших діячів у тій чи іншій галузі, але й про осіб діяльність яких могла б бути цікавою при вивченні певної теми. Так, наприклад, поряд з інформацією про перебування на Поділлі митрополита В.Липківського міститься інформація про зречення окремими священиками релігійного сану, що допомагає у дослідженні особливостей релігійної ситуації у 20-х роках ХХ століття. Цей каталог налічує 4 974 картки.
Значно доповнюють вище згадані каталоги в системі науково-довідкового апарату держархіву тематичні та предметні каталоги. Створені в процесі підготовки збірників документів, виконання тематичних запитів, організації виставок, підготовки радіопередач та ін., вони відображають інформацію з окремих моментів української історії загалом та Вінниччини зокрема. Серед цих видів каталогів в держархіві області існують такі:"За матеріалами перепису населення Поділля з кінця ХVIII ст."; "Сталінські репресії на Поділлі"; ""Сталінська" виборча система"; "Про фальсифікацію стаханівського руху"; "Про викривлення в проведенні масової колективізації"; "Про викривлення в проведенні хлібозаготівель"; "Голод 1932-1933 р."; "Боротьба з інакомисленням"; "Діяльність ОУН-УПА"; "Порушення законності"; "Антирелігійна пропаганда"; "Національне питання"; "Реакція суспільства на політичні зміни 70-80 р.".
Загалом налічується у цих каталогах 84 638 карток.
Як було зазначено на нараді з питань виконання державними архівами запитів соціально-правового характеру, "найбільшу частину серед них становлять запити, пов'язані з реабілітацією та депортацією громадян, які постраждали від репресій 30-50-х років, в'язнів гетто та концтаборів, запити громадян, які перебували на примусових роботах в Німеччині та інших країнах Центральної і Східної Європи під час Другої світової війни"[14]. Полегшують пошук цієї інформації у держархіві Вінницької області та сприяють активізації роботи у видачі довідок картотеки. Вони створені на "остарбайтерів", репресованих, по особовому складу. За результатами аналізу характеру інших запитів, що надходили до архіву, було укладено краєзнавчу картотеку, в якій міститься інформація про створення, ліквідацію, перейменування, реорганізацію установ, організацій, підприємств, та картотека з питань відведення земельних ділянок загальною кількістю 83 635 карток.
До довідкового апарату архіву слід віднести і фотокаталог, створення якого почалось 1959 р., від часу надходження фотодокументів. У 1981 р., як і з систематичним каталогом радянського періоду, була завершена робота з його пересистематизації згідно зі "Схемою єдиної класифікації документної інформації в систематичних каталогах архівів СРСР (радянський період)"[15]. На початок 2001 р. він налічував 30 230 карток. Інформація, представлена у цьому каталозі у вигляді фотографій, характеризує окремі події громадсько-політичного життя, розвитку народного господарства, освіти, охорони здоров'я, побуту населення. Окремо виділена картотека фотодокументів населених пунктів нашого регіону, хронологічні межі яких становлять: кінець ХІХ ст. - кінець ХХ ст. Це свого роду історія населених пунктів у фотографіях, яка дає змогу наочно прослідкувати еволюцію містобудування на Вінниччині.
Інформацію документів на паперових носіях доповнюють фоно- та кінодокументи. Фонодокументи представлені циклами радіопередач "Люби і знай свій рідний край" та "Краєзнавчі читання". Чільне місце серед них займають радіопередачі-зустрічі з видатними людьми, розповіді про талановитих особистостей, концерти сімейних ансамблів та творчих колективів. Кінодокументи представлені фільмами "Визволення Вінниці від німецько-фашистських загарбників", про народного умільця з м. Жмеринки М.Г. Маслюка, про свята, що проводились у населених пунктах, на підприємствах та ін. Ця інформація міститься в картотеках фонодокументів - (116 карток) та кінодокументів - (22 картки).
Враховуючи велике значення каталогів у поданні інформації про документи, щорічно в держархіві області проводиться робота з їх удосконалення. Деякі картки об'єднують, деякі піддаються механічному відновленню. З прикрістю слід звернути увагу на низький культурний рівень окремих дослідників, які не лише порушують системність у каталогах, але й дозволяють собі привласнення карток (особливо це стосується фотокаталогу), а це, в свою чергу, веде до затрат часу на їх відновлення.
З метою збереження документальних цінностей у держархіві Вінницької області проводилось створення страхового фонду та відповідного науково-довідкового апарату: книги надходжень, описів, картотеки.
У 1928 р. була створена науково-довідкова бібліотека держархіву. У ній зібрано 10 686 книг та брошур за період з 1541 по 2000 рр. Крім старовинних видань церковних книг, написаних кирилицею, тут зберігається і періодична преса середини ХІХ - початку ХХ ст. ("Подільські губернські відомості" за 1846-1861 рр., "Подільські єпархіальні відомості" за 1862-1905 рр. та ін.). Щорічно бібліотека поповнюється сучасною періодикою та літературою. Для спрощення пошуку бібліотечної інформації розроблені іменна та систематична картотеки.
Отже, державний архів Вінницької області як архівна установа, на яку покладено функції, спрямовані на ефективне використання інформацій Національного архівного фонду[16], в процесі цієї роботи створив свій науково-довідковий апарат. Його структура, як і структура науково-довідкового апарату інших архівів, формувалася на єдиних методологічних та методичних засадах, визначених вищими архівними установами: путівник, огляди фондів, описи, каталоги. Водночас було створено гнучку систему довідкового апарату, де інформаційний пошук може здійснюватись за багатьма напрямками.
Значна робота з питань висвітлення документної інформації проводиться сьогодні, коли змінені акценти в історичній науці, в соціально-правових потребах суспільства. Адже, незаперечним є той факт, що, починаючи з 1920-х років, "напрями науково-інформаційної роботи державних архівних установ… мали служити "класовим інтересам пролетаріату", а отже детермінувалися ідеологічними чинниками"[17]. Особлива увага приділяється інформації, звільненої від цих обмежень. Крім того, у своїй роботі архів намагається не лише задовольнити ті вимоги, що знайшли своє втілення у реальному попиті, але й потенційні інформаційні потреби суспільства.
Разом з тим, слід визнати, що масштаби архівного пошуку в держархіві не зовсім відповідають сучасним потребам. Ефективність організації використання документної інформації є невисокою: співвідношення кількості виданих для користування справ до загальної кількості справ становить 5%. Хоча дещо зросли показники по каталогізації порівняно з 1981 р. (становила 9% закаталогізованих справ до загальної кількості справ) [18], в цілому вона залишається низькою (близько 15%). Вимогою часу є створення нового класифікатора документної інформації.
Не сприяють активному інформуванню також матеріальні труднощі, діапазон яких починається від елементарного - відсутності каталожних карток до наявності комп'ютерної мережі.
Науково-довідковий апарат архіву - це комплекс архівних довідників, що створюється з метою розкриття складу та змісту документів архіву. Від репрезентативності відображення інформаційних багатств фондів цими довідниками залежить підвищення інформаційних можливостей архівних зібрань, а разом з цим - задоволення будь-яких запитів споживачів документної інформації.
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2008 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua