Георгій Папакін

ФАМІЛЬНІ АРХІВИ УКРАЇНСЬКОЇ ШЛЯХТИ:
ПИТАННЯ КАМЕРАЛЬНО-АРХЕОГРАФІЧНОГО ТА ЕДИЦІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XX ст.

1. Камерально-археографічне опрацювання фамільних архівів
у XVIII – на початку XX ст.

Питання археографічного опрацювання фамільних архівів за традицією прийнято розглядати у надто вузькому розумінні, тобто виключно як публікацію документів, що зберігалися в цих архівах, і переважно у вигляді окремих збірників документів. У такому випадку параметри археографічної роботи над фамільними рукописними зібраннями упродовж усього ХІХ та початку ХХ ст. виглядають майже мізерно порівняно до напрацювань у цій царині даного періоду польських та російських науковців. Нещодавно це продемонструвала відома дослідниця української історії XVIII ст. Г. Швидько, піддавши у статті про фамільні архіви докладному бібліографічно-археографічному аналізові лише три збірники, упорядником яких виступав О. Лазаревський, і багатотомове видання "Стороженки. Фамильный архив".

З цього приводу інший дніпропетровський учений, О. Журба, у своїй останній праці дуже влучно вказує на "обмеженість традиційних історико-археографічних підходів, що, в кінцевому рахунку, нерідко зводилися до ретельно укладених, добросовісних бібліографічних описів археографічної спадщини, або, в кращому разі, зосереджувалися на аналізі публікаторської діяльності". Він також нарікає, що "традиційні історико-археографічні дослідження", "як правило, залишали поза увагою той історичний, у тому числі інтелектуальний контекст, в якому розгорталася діяльність, спрямована на видання історичних джерел. Їх розглядали, насамперед, з точки зору накопичення інформаційних можливостей для вирішення конкретно-історичних проблем"¹.

Підтримуючи таку позицію молодого вченого, можемо лише додати, що поняття "історичного та інтелектуального контексту" в археографічній праці набуває для нашої теми надзвичайного значення.

Дійсно, потребують детального висвітлення питання про те, що спонукало нащадків лівобережної козацької старшини першими розпочатидрук окремих пам’яток і цілих збірників документів з власних фамільних архівів, якими були їхні едиційні плани і чому майже виключно на таких джерелах ґрунтувалися перші археографічні публікації кінця XVIII – початку ХІХ ст., тобто, за О. Журбою, періоду "становлення української археографії".

Склад і зміст фамільних архівів української старшини був, без перебільшення, унікальним та універсальним. Такі документи мали виняткове значення не лише для висвітлення "повсякденної", побутової історії конкретного роду чи навіть усього найвищого суспільного стану, але й для усієї історії України, яка, на жаль, недостатньо представлена в офіційних актах, які дійшли до нас.

Найпершою з проблем археографічного опрацювання фамільних рукописних зібрань слід назвати вміст поняття "археографія" стосовно цього конкретного предмета.

Не можна погодитися зі звуженням його лише до питання практики й техніки публікації документів з фамільних архівів. Це є предметом конкретно едиційної археографії; ми ж сподіваємося розглянути більш широке тло археографічних проблем, пов’язаних з фамільними рукописними зібраннями. Тому необхідно вести мову про польову археографію, тобто про пошуки та оприлюднення інформації як загалом фамільних архівів як цілісних збірок архівалій, так і окремих документів з них, а також про археографію камеральну – описування й каталогізацію рукописів фамільних архівів. Нам близьке загальне розуміння археографії як науки, що "займається комплексом проблем, пов’язаних із запровадженням писемних джерел до наукового обігу на етапі їх пошуку і збирання (польова археографія), наукового опису (камеральна археографія) та публікації (едиційна археографія)"².

Тут немає потреби аналізувати видання документів фамільних архівів з точки зору дотримання в них археографічної техніки, розвитку археографічної практики та теорії, що є обов’язковим для дослідників спеціальної історії археографії. Завдання цієї розвідки полягає в іншому – показати, яким чином такі видання відбивали зміст тогочасних фамільних рукописних зібрань, якою була повнота відтворення на їхніх сторінках архівалій фамільних архівів і якою мірою такі видання можна використати для реконструкції їх первісного складу, нині практично втраченого.

Нам необхідно зосередитися на питаннях виключно камеральних та едиційних, тобто на тому, що проводилося протягом того самого історичного періоду з описування фамільних архівів та видавання їхніх документів.

Описування й систематизація документів фамільних архівів, складання реєстрів, описів, каталогів та інших пошукових засобів почалося тільки в ХІХ ст. До того часу власники архівів, здавалося, взагалі не переймалися камерально-археографічними питаннями. Вони, як правило, лише заносили до спеціальних записових книг переліки родинних архівалій у довільному, в найкращому випадку – у хронологічному, порядку і за певними категоріями (юридичні акти, епістолярій). Прикладом може слугувати спеціально досліджена В. Антоновичем "записова книга" осавула полкового Прилуцького М. Мовчана. Розпочата вона була записом за 27 червня 1727 р.: "Для всяких случаев, за помощью Божиею, казалем в сию книгу вписать, сколко имеется у меня, асаулы полкового прилуцкого, Михайла Мовчана, купчих на грунта". Ці записи вносилися до книги протягом 16 років, до смерті Мовчана. Їх продовжив онук Михайла А. Мазаракі, який заніс до двох переліків відомості про земельні надбання свого батька³.

Таким чином, можна констатувати, що першим пошуковим засобом, тобто довідником, фамільних архівів були прості реєстри їхніх документів. Очевидно, що власники таких рукописних зібрань і не потребували інших інструментів пошуку, здебільшого у зв’язку з тим, що такий пошук, власне, тоді й не проводився.

Як стверджує відомий дослідник історії й теорії російської археографії В. Козлов, у Росії кінця XVIII – початку ХІХ ст. поширеними були виключно обліково-реєстраційні описання фамільних архівів та приватних архівних зібрань, що складалися як частина заповіту під час передавання спадщини, продажу, конфіскації рукописних зібрань⁴.

В Україні того часу спостерігаємо приблизно таку ж картину, пов’язану із суто реєстраційним описуванням рукописної спадщини козацької старшини при заповіданні, зміні гетьманів тощо. На жаль, досі не можна похвалитися жодним опублікованим таким реєстром, який давав би хоча б приблизне уявлення про архівну спадщину якогось відомого роду Гетьманщини. Те саме стосується гетьманських рукописних зібрань, адже до реєстрів рухомого і нерухомого майна Івана Самойловича, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Данила Апостола, складених представниками імперської влади, їхні архіви не потрапили.

Першими "камеральними археографами", які розпочали вивчення й упорядкування фамільних архівів, стали нащадки козацької старшини. Серйозно опрацював свої фамільні рукописи І. Забіла, який жив у другій половині XVIII ст. Усі фамільні папери були підібрані ним за тематичною ознакою (приміром, листи) й оправлені у шкіряні палітурки. В. Модзалевський вважав, що існувало принаймні п’ять томів лише епістолярію, але вже на початку ХХ ст. історики знали лише про чотири, які знаходилися відповідно в Музеї В. В. Тарновського та в збірці П. Я. Дорошенка⁵.

У 1770-х роках упорядкуванням фамільного архіву дуже переймався П. Новицький, канцелярист Генеральної військової канцелярії. Як пише В. Заруба, він "любовно зареєстрував, систематизував, акуратно зшив у фоліанти і посторінково пронумерував документи"⁶. Про реєстраційне описування фамільних рукописів не пізніше середини XVIII ст. свідчать написи на окремих документах Галаганівської збірки, що знаходиться нині в Інституті рукопису НБУВ. Але ці спроби описування не просувалися далі простої реєстрації наявних документів та формування з них окремих справ за тематично-видовою ознакою.

Проте й цей принцип не завжди витримувався, і В. Модзалевський, зокрема, писав про наявність серед листів Забіл цілої низки "исторических и летописных заметок, сделанных частью самим И. И. Забелою"⁷.

Тому першим, хто серйозно взявся за описування й систематизацію накопичених документів, став, очевидно, А. Чепа; відбулося це на межі XVIII і ХІХ століть. У листі до В. Полетики від 17 лютого 1810 р. він повідомляв: "Я занимаюсь собиранием всяких бумаг до Малороссии касающихся, не только исторических документов, но всяких до прав обстоятельств и состояния народа касающихся пиес. Бумаги мои о Малороссии привожу в порядок, удобный к приисканию. Я сделал некоторое систематическое расположение". У примітках до згаданого листа його публікатор В. Горленко подає інформацію про декілька проектів такої систематизації. Найповніший виглядає таким чином: "План как расположить сведения и документы к истории Малороссийской:

1. Общие привилегии, договорные пункты, грамоты, указы, универсалы.
2. Привилегии, грамоты, универсалы частных лиц.
3. Летописи.
4. Географические сведения.
5. О службах, повинностях, податях и доходах.
6. О ученых заведениях для просвещения народа.
7. О публичных строениях. О запасном хлебе. О соли, о монетах, ассигнациях. О банках и банковских конторах.
8. О учреждениях канцелярскаго порядка.
9. Милостивые манифесты.
10. О некоторых общих российских законах и указах, присвоенных Малороссии в объяснение, поправление, дополнение, изменение, умножение и умягчение прав малороссийских.
11. О классах народа. О монастырях и церквах, о духовенстве и причетниках, о шляхетстве и чинах, о козаках под разными именованиями, о артиллерии и преобразовании их в регулярные, о подданных или крестьянах, о вольных людях, о вольных земледельцах, о городах и обывателях, купцах, мещанах и проч., о иностранцах, в Малороссии поселившихся.
12. О земледелии, скотоводстве, заводах, фабриках, ремеслах и рукоделиях.
13. Письма.
14. Речи, в собраниях произнесенныя разными особами, по разным обстоятельствам.
15. Стихотворения.
16. Разныя анекдоты и служащие к оным пиесы.
17. Записка о суевериях, нашептываниях и проч."⁸.

Як легко побачити, А. Чепа переймався класифікацією не стільки фамільних архівалій, скільки зібраних ним документів, тобто описував їх відповідно до напрямків власної збирацької діяльності. Саме за цими темами вони формувалися в окремі справи, або ж рукописні книги (всього згадувалося 14 таких книг). Зміст однієї з них відомий нам за публікацією О. Лазаревського. Це 18 назв документів, від виписок із "Хроніки" М. Стрийковського, копій затверджених польськими королями "малоросійських прав", гетьманських універсалів до російських документів "о состоянии Малороссии"⁹. Впадають в очі очевидні розбіжності між заявленою А. Чепою схемою класифікації зібраних документів та наведеним вище змістом справи. Він охоплює принаймні три групи документів зі згаданих 17-ти. Отже, лишається припустити, що насправді Чепа користувався іншою класифікаційною схемою, а виявлений В. Горленком "План как расположить документы…" був лише одним із проектів такої схеми. Все це дозволяє стверджувати, що до середини ХІХ ст. взагалі не існувало будь-яких, окрім реєстраційних, систем описування фамільних документів як власниками таких архівів, так і їхніми дослідниками.

Наступним кроком в описуванні фамільних архівів слід вважати працю М. Маркевича над власним зібранням документів (Турівський архів). Я. Щапов, який у 1950-х роках опублікував опис рукописних збірок І. Лукашевича та М. Маркевича з фондів Рум’янцевської бібліотеки, датував цей процес 1848–1849 роками, а роль промотора відводив О. Бодянському. До того часу, як свідчать листи власника архіву, "все у меня в библиотеке в таком беспорядке, что можно теперь назвать и хаосом"; "в куче рукописей и в беспорядке нынешнем моей библиотеки ни я, ни кто иной не мог ее найти", а "счет старинным рукописям идет не номерами, а пудами"¹⁰. Наступне опрацювання, як писав сам Маркевич, було ґрунтовним, аж до створення двох каталогів рукописів. Його схема передбачала поділ архівалій на два розділи ("отделы"): історичний та особовий. Перший містив 6 550 справ: "относящихся: а) к истории Южной России, Крыма, Молдовлахии и русскаго войска; в) к истории раскольничьих слобод в Черниговской губ.; с) к истории духовенства и монастырей. …древнейшия из них относятся к 1580 г. Кроме этих дел, около 100 рукописных книг, из которых некоторыя восходят к XVI ст. Как дела, так и книги приведены в порядок, внесены в каталоги, систематический и алфавитный, и сохраняются в картонах". Другий розділ складався із записок самого Маркевича, "альбома, сборников дел, относящихся к последним годам прошлаго столетия и к нынешнему, и 5 000 писем" до нього¹¹.

"І. Материалы для истории Малороссии от 1657 по 1664 г. История городов и сел малороссийских. История знатнейшего малороссийского шляхетства, духовенства и монастырей губерний Полтавской и Черниговской. История войн времен Анны, Елизаветы и Екатерины ІІ.

ІІ. Факты для статистики первой половины XVIII в. История хлебопашества, скотоводства, овцеводства, пчеловодства "того же времени"; факты для истории ремесел, мануфактур и торговли; для истории судопроизводства, прав и сословий.

ІІІ. Переписка партикулярных лиц, чем-либо знаменитых, тяжбы, уголовные судопроизводства. История известнейших в крае разбойников. Этнографические материалы.

IV. Литература – повести, переводы, автографы, "еще неизвестные путешествия"¹².

Додамо до цього, що М. Маркович давав кожному рукопису або групі однорідних документів стислу характеристику на кшталт: "Драгоценная бумага, вполне объясняющая обязанности крестьян к владельцам"; "Любопытныя воспоминания стариков, которыя нередко опровергают летопись"; "Этого рода бумаги дают весьма ценный материал для внутренней истории Украины" тощо. Поза сумнівом, такі зауваги слугували для власника архіву додатковим пошуковим засобом, який дозволяв об’єднувати архівалії в певні групи, полегшував використання інформації документів для підготовки наукових розвідок.

За інформацією Я. Щапова, опис М. Маркевича нині зберігається у Відділі рукописів Державної публічної бібліотеки Росії, у справі фонду, і містить описові статті на 6550 справ, у яких відбита інформація про джерела надходження та наукове значення, алфавітного покажчика автографів, що містяться в них, а також опис 81 рукописної книги¹³.

Зазначимо, що існував принаймні ще один опис Маркевичевого архіву. 1848 р. якась копія "Описи указов и других актов, принадлежащих Николаю Маркевичу", частково переписана рукою О. Бодянського, на 12 арк., потрапила до Московського імператорського товариства історії та старожитностей російських, і ще на початку ХХ ст. зберігалася в його бібліотеці¹⁴.

Відомості щодо подібного описування документів інших фамільних архівів їхніми власниками не збереглися. Більше того, наведений у листі до О. Бодянського перелік документів фамільного архіву Ханенків свідчить про відсутність будь-якої схеми класифікації: поруч з копіями царських та імператорських указів бачимо тут виписки з історичних праць, грошові рахунки, промеморії та інструкції Генеральної військової канцелярії, дипломи та листування членів роду, не впорядковані навіть за хронологією¹⁵. Очевидно, що така робота власниками архівів просто не проводилася через брак фахових навичок, адже навіть найкращим знавцям історії та старожитностей подеколи бракувало професійних знань для підготовки необхідних пошукових засобів. Як опис А. Чепи, так і праця М. Маркевича зі створення пошукових засобів носили ознаки дилетантських спроб підготувати камеральний опис значного за обсягом архівного матеріалу.

Надзвичайно високо оцінив рівень впорядкованості Сокиринецького архіву Галаганів знавець фамільних збірок О. Лазаревський. Історик писав: "…бумаги Галагановского архива находятся в таком порядке, котораго нам не приходилось видать при осмотре других домашних архивов. Благодаря этому порядку мы могли познакомиться с содержанием архивных бумаг в самое короткое время"¹⁶. Але Лазаревський, на жаль, не подав жодної інформацїї про схему описання чи систематизації архівалій Галаганів, згадавши лише про традиційний поділ – за принципом походження: "папери Галаганів" та "папери Дараганів" (спорідненої з першою за шлюбними зв’язками іншої старшинської родини). Спостереження за тією частиною Галаганівського архіву, яка нині зберігається в Інституті рукопису НБУВ, виявляють принаймні два етапи впорядкування архіву. Ще десь у XVIII ст. кожен документ отримав порядковий номер та назву. У 1839 р. відбулося перешифрування паперів, вони дістали нові номери з позначкою: "1839 – № 1" і так далі. Загалом упорядкування носило характер все того ж обліково-реєстраційного подокументного описування.

Досить цікавою була ситуація з фамільним архівом Милорадовичів, який дуже активно використовувався з другої половини ХІХ ст.нащадком роду графом Г. Милорадовичем (1839–1905), археографом та істориком-аматором. Він здійснив значну кількість публікацій документів фамільного архіву особисто, а також залучив до підготовки збірника фамільних документів О. Лазаревського. Проте жодних відомостей про будь-яку системну класифікацію цього архіву не збереглося. Навпаки, найчастіше Г. Милорадовичу ставили в провину саме безсистемність, передусім у публікації документів: "Нельзя не пожелать, чтобы владелец их, известный своею любовью к местной старине, продолжал бы издание хранящихся у него исторических и юридических актов и при том не в отрывочном виде, а систематическими сборниками…"¹⁷. Але й сам Лазаревський, запрошений власником архіву для опрацювання фамільних архівалій, не розробив належної системи описування документів цього архіву, використавши свою звичайну схему: "папери родини" та "сторонні папери". Підготовлений відомим істориком перший випуск "Любецкого архива графа Милорадовича" містить лише такі зауваження щодо внутрішньої структури збірки: "Кроме бумаг фамильных, в состав его вошли много бумаг посторонних, унаследованных Милорадовичами вместе с имениями"¹⁸.

У самій публікації системне розміщення фамільних документів виглядає таким чином: спочатку (за хронологією) подані "папери Чернишів", потім "документи Фрідрікевичів" (згаслого роду, що походів від пасинка Івана Мазепи), "Полуботківські папери" та, наостанок, акти міста Любеча за 1637–1708 роки. Проте очевидно, що така схема не відбивала повною мірою структури всього фамільного архіву.

1924 р. архів Милорадовичів потрапив до Чернігівського губернського (згодом – окружного) історичного архіву, фахівці якого дали таку характеристику стану його описування: "Це досить великий фамільний архів являє собою ріжнорідну збірку... Здаточний опис лаконічно перелічує несистематизований матеріал, не даючи уявлення про зміст і склад архіву"¹⁹. Відомий чернігівський архівіст П. Федоренко на початку 1930-х років підготував ґрунтовну студію "Архів Милорадовичів" (опублікована вже в наш час О. Коваленком). У ній наявні на той час у Чернігівському архіві залишки милорадовичівського архіву (181 книга, або справа) були описані за саме тим особистісним принципом за 13-ма окремими частинами (особисті папери десяти представників роду Милорадовичів; папери родові; папери Туманських, Полуботків)²⁰.

Усі ці факти, а також наведені В. Іконниковим у його ґрунтовній монографії відомості про склад фамільних архівів лівобережної еліти свідчать, що первісна структура описань їхніх документів була переважно обліково-реєстраційною. Вона базувалася на принципі походження документів з певної родинної збірки (у нашому випадку – "папери Полуботків", "папери Чернишів", "папери Фрідрікевичів" тощо). Приблизно так само описував В. Іконников фамільне рукописне зібрання Рєпніних: "Яготинский архив состоит из четырех главных отделов: 1) фамильных бумаг гр. Разумовских; 2) фамильных бумаг кн. Репниных; 3) бумаг, относящихся до многочисленных имений Разумовских и Репниных и 4) материалов до истории Малороссии, собранных Д. Н. Бантыш-Каменским"²¹. Але таке описання не було вичерпним. З посиланням на В. Горленка додамо, що серед матеріалів останнього перебувала частина колекції А. Чепи: "Бумаги Чепы, жившаго в том же Пирятинском уезде, где было и главное имение князя, добыты были вероятно им же, а потому и возвращены Бантыш-Каменским Репнину, по минованию в них надобности. По-видимому, оне отданы были наследниками после смерти Чепы, т. к. в числе бумаг оказалась и его частная переписка"²². О. Ханенко свідчив у 1848 р., що Д. Бантиш-Каменський свого часу мав також отриманий від дядька першого, теж О. Ханенка, якийсь примірник щоденника М. Ханенка²³.

Такий само персоналізований порядок розташування документів зберігся в усіх без винятку збірниках фамільних документів, що побачили світ в останній чверті ХІХ ст. і були підготовлені археографами-фахівцями та аматорами. Усі вони розподілялися на "папери" певних родів або осіб, а всередині цих великих груп – на приватноправові акти й листування; останнє іноді групувалося за тематикою, кореспондентами тощо. Це дозволяє твердити про збереження в них схеми класифікації, наявної в рукописних зібраннях української еліти, а також про недостатню увагу до систематизації та описування фамільних документів упродовж XVIII – початку XX ст.

Викликає подив факт відсутності повноцінних описань фамільного архіву, хоча вивченням їхнього змісту займалося багато талановитих істориків та археографів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Нагадаємо, що в Росії ще 1825 р. вийшов друком каталог найбільшого приватного зібрання рукописів гр. Ф.А. Толстого, підготовлений уже добре відомими на той час археографами К. Калайдовичем і П. Строєвим. Сучасні російські вчені дають йому дуже високу оцінку, називаючи "вершиной работ сотрудников Н. П. Румянцева по описанию рукописных материалов" та "первым опубликованным в стране справочным пособием, составленным на тщательно продуманной методической основе"²⁴. Тим більше вражає факт абсолютної байдужості тогочасних українських археографів-науковців, а також власників фамільних архівів до камерально-археографічних питань на тлі досить масштабного й плідного описування зібрань рукописів та стародруків церковного відомства²⁵.

Власне, маємо лише єдиний докладний опис фамільного архіву Бакуринських, опублікований на межі ХІХ–ХХ ст. Ю. Татищевим у його огляді чернігівських архівів²⁶; ще кілька фамільних рукописних збірок Чернігівщини були оприлюднені завдяки зусиллям Археографічної комісії Імператорського московського археологічного товариства²⁷. Заслуговує на згадку й підготовлений О. Маркевичем і опублікований у "Киевской старине" опис регестного типу стовпців 1639–1730 років фамільного архіву одеських Толстих, де відклались архівалії історичних слобожанських родів Авдєєвих, Арсеньєвих, Камєнєвих та Кондратьєвих²⁸. Слід згадати й про брошуру "Рукописи П. Я. Дорошенка", де на початку ХХ ст. була оприлюднена лише колекційна частина цієї фамільної збірки, що вважалася однією з найцінніших у тогочасній Україні²⁹.

Така незначна увага до камеральних питань абсолютно незрозуміла. У нас немає інших пояснень, крім повторення вже висловлюваного: про вирішальну роль думки про меншовартісність, другорядність фамільних паперів порівняно з офіційними актами з державних і корпоративних архівів, сформульованої провідними істориками того часу та їхніми учнями. Ще одне пояснення міститься в авторській передмові О. Маркевича до згаданої публікації регестів стовпців Толстих: "Мы разобрали эти столбцы и приводим список оказавшимся в них делам, расположив их в хронологическом порядке. Если бы кто поинтересовался каким-либо из названных ниже дел, он может обратиться к графу М. М. Толстому, который охотно вышлет копию с дела. Печатание же всех столбцов, в виду несистематичности заключающихся в них дел, не представляет, т. ск., насущной необходимости (курсив наш. – Г. П.)"³⁰. Ця цитата свідчить, що, з точки зору тогочасних археографів, публікація описів фамільних архівів за своєю значимістю суттєво поступалась оприлюдненню текстів документів і загалом мала лише інформаційно-допоміжний характер.

2. Видання архівалій фамільних рукописних зібрань
у ХІХ – на початку ХХ ст.

Значно вагомішим був доробок з едиційно-археографічного опрацювання фамільних архівів, який не можна обмежувати тільки згаданими Г. Швидько кількома публікаціями, навіть якщо ми визнаємо їх найґрунтовнішими. По-перше, не можна забувати про доробок археографів з числа нащадків української еліти (М. Маркевич, О. Маркович, Г. Милорадович, М. Судієнко, М. Ханенко), які в міру своїх сил переймалися публікацією власних фамільних документів, а також зібраних рукописів з архівів інших родів, оприлюднювали їх самі або ж надавали відомим археографам для публікації. По-друге, не варто обмежуватися збірками фамільних документів, видрукуваних лише на українських теренах, відкинувши археографічні зусилля досить численної московської та петербурзької української діаспори, передусім О. Безбородька, Ф. Туманського і О. Бодянського, котрі на сторінках петербурзьких і московських видань активно оприлюднювали документи українських фамільних архівів. Не можна також заганяти себе у прокрустове ложе традиціоналістики, розглядаючи виключно збірники документів і не вдаючися до аналізу публікацій окремих пам’яток, виявлених у фамільних архівах. Ідеться насамперед про мемуари, щоденники, епістолярну спадщину української старшини, які впродовж усього ХІХ ст. активно публікувалися на сторінках столичної московської і петербурзької преси, в київських та регіональних (переважно чернігівських, харківських) журналах, а також окремими виданнями. Нарешті, не можна обмежуватися розглядом виключно друкованої продукції, не беручи до уваги всіх тих матеріалів, які готувалися до друку, але побачили світ значно пізніше, в інших культурно-ідеологічних умовах, або ж взагалі не були опубліковані.

Керуючись цими засадами, мусимо згадати першим чільного представника української еліти при імператорському дворі О. Безбородька (1747–1799), останнього полковника Київського, а наприкінці своєї придворної кар’єри канцлера, графа Священної Римської імперії і російського князя. У другій половині 1770-х років, перебуваючи на посаді особистого секретаря імператриці, він виявив себе як справжній "історіофіл" (термін О. Лазаревського) і дуже переймався справою видання "исторіи малороссійской". У листі до батька, відомого діяча Гетьманщини А. Безбородька (1711–1780), він писав: "С верным случаем постарайся переслать ко мне книгу, в коей статьи гетманские вписаны, конституций две книги, старую и новейшую, истории малороссийские, рукописныя, одну в четверть, а другую в лист… ибо сии все книги здесь тем более нужны, что находятся люди, кои вознамерились издать историю Малороссийскую…". Очевидно, що він просив надіслати до Петербурга пам’ятки, які зберігалися у їхньому фамільному архіві, адже точно названо навіть зовнішні прикмети книг. Результатом "видавничих" зусиль цього нащадка старшинського роду став вихід у світ "Краткой летописи Малой Россіи" В. Рубана, про що О. Безбородько з гордістю писав батьку в 1778 р. Варто нагадати, що в історіографії цього петербурзького малороса, спираючись на інформацію передмови В. Рубана, вважали за співавтора цього видання³¹. Ця думка видається, щоправда, не зовсім правомірною, адже в опублікованих листах до батька секретар імператриці наголошував, що він, дійсно, брав участь у підготовці публікації, але при нагоді певні події висвітлив би дещо інакше. Утім, О. Безбородько вважав цю публікацію лише початком значної праці: "Малое сие сочинение служит теперь руководством к намереваемому нами изданию полной Малороссийской истории…"³².

На жаль, О. Безбородьку не вдалося виконати цього амбітного завдання, адже займався цим він у вільний час, як повідомляв батьку, і невдовзі державні справи Російської імперії вже не залишили, очевидно, такої можливості. Тим не менш, цей нездійснений задум вартий уваги і полягав він, на наш погляд, у спробі підготувати за наявними у фамільних архівах кількох представників української санкт-петербурзької діаспори компілятивної історії України, де б відомості старих і нових хроністів були доповнені власними спогадами, а також спостереженнями цих старшинських нащадків, зацікавлених, "чтоб дела и обстоятельства, славу и честь предков наших ознаменяющия, извлечены были из забвения". Нам наразі важко дізнатися, хто саме входив до цього кола столичних "українофілів", можна лише апріорно назвати ще й Д. Трощинського.

Однак найпершою публікацією пам’ятки, яка походить з фамільних архівів, на наш погляд, можна вважати видання Ф. Туманським (1757–1810) у редагованому ним у Санкт-Петербурзі журналі "Россійскій магазин" фрагменту з "Літопису Г. Граб’янки"³³. Публікація була здійснена за "вторинним" (за визначенням М. Максимовича) списком – тим, що відрізнявся, приміром, відсутністю імені автора, зросійщеною мовою, пропуском більшої частини наявних у старшій редакції віршів тощо³⁴.

Постать цього нащадка старшинської родини, що відігравала значну роль в останній період існування української автономії, нині викликає захват у більшості дослідників. Уже згадуваний нами О. Журба стверджує, що "серед земляків-сучасників за обсягом зібраного, опрацьованого і опублікованого історичного матеріалу з ним змагатися нема кому. За широтою інтелектуальних зацікавлень, ерудицією, вмінням втілювати в життя свої проекти Ф. Й. Туманський не мав собі рівних серед малоросіян того часу. Відомий журналіст, видавець, історик, археограф, письменник і поет, перекладач, етнолог, засновник одного з перших в Російській імперії спеціалізованого історичного журналу – ось таким, справжнім сином енциклопедичного XVIII ст., залишився він у пам’яті сучасників і уявленні нащадків"³⁵.

Проте, беззастережно визнаючи Ф. Туманського одним із засновників української археографії, ми поки не маємо підстав так само беззастережно визнати його першим публікатором фамільних архівалій. Цьому заважає наявність кількох серйозних проблем. Перша з них пов’язана із загальною невисвітленістю постаті й праці Ф. Туманського саме як історика та археографа. Очевидно, єдиним сучасним дослідником цих проблем є О. Журба. Вчений високо оцінює доробок Туманського в цій царині, стверджуючи, що він "першим з численних малоросійських інтелектуалів, випереджаючи аналогічні проекти і бажання А. Чепи, В. Полетики, О. Безбородька, Я. Марковича та інших, ставив перед собою завдання створення не стільки "повної" (яка вже була представлена зразками докладних і коротких козацьких літописів), скільки наукової історії Малоросії, яка б відповідала новим історіографічним вимогам"³⁶. Таким завданням мала підпорядковуватися збирацька діяльність Ф. Туманського як польового археографа. О. Журба згадує про складений Туманським проект "всебічного обстеження Малоросії", виокремлюючи "вимоги розшукувати по канцеляріях і в приватних осіб будь-які записки та літописи та завдання знімати з них списки"³⁷. Петербурзька Академія наук, конференц-секретарем якої він став 1779 р., уже наступного року орієнтувала молодого вченого на пошук передусім літописів і хронік, "которые можно найти в украинских монастырях и частных домах". І саме тут окреслюється друга проблема. У "Предуведомлении" до першої публікації джерел, де викладалися евристичні методи роботи Туманського, він зазначає щодо "Літопису Граб’янки": "Связной летописи искал я долгое время по монастырям, полковым и сотенным архивам и, наконец, показалась мне лучшею та, которыя начало теперь сообщаю"³⁸. Отже, серед об’єктів свого археографічного пошуку автор навіть не згадував фамільних архівів, а називає лише відомчі та корпоративні. О. Журба не вказує, за яким саме списком "Літопис Граб’янки" був опублікований Туманським, і це досі лишається нез’ясованим, як і питання щодо археографічного дослідження ним фамільних архівів української старшини.

Викликає інтерес едиційний проект А. Чепи, оприлюднений ним у листі до В. Полетики 1810 р. Задум Чепи полягав у тому, щоб "издавать на подписку журнал или записки малороссийские, как изданы российская вивлиофика, записки Петра І, я надеюсь, открылись бы многие сведения и доказательства, в партикулярных руках, в пыли лежащия". Яскраво простежується тут думка про використання документів фамільних архівів. Приклад "Древней российской вивлиофики" М. Новикова, що вийшла в 1773–1775 рр. у 10-ти частинах, а другим виданням, у 1788–1791 рр., – у 20-ти частинах, надихав українських археографів і пізніше, зокрема М. Маркевича, але так і не був наслідуваний ними.

Загальновизнаним піонером у справі публікації документів фамільних архівів став О. Маркович (1790–1865), нащадок відомого старшинського роду, який 1824 р. вмістив у харківському "Украинском журнале", що видавався при університеті, невеличку анонімну добірку документів з власного архіву під назвою "Малороссійская старина". Детальний аналіз цієї публікації нещодавно подав невтомний дослідник витоків української археографії О. Журба на сторінках журналу "Архіви України" та в окремій монографії, вже згаданій нами. Він назвав добірку О. Марковича "найвагомішою археографічною працею, видрукуваною в харківських журналах 20-х рр.", а також "першою сповна археографічною публікацією на сторінках українських журналів"³⁹. Утім, за 140 років до того О. Лазаревський був більш категоричним, стверджуючи (на наш погляд, не зовсім правомірно), що О. Маркович взагалі "был первым человеком в Малороссии, оценившим историческое значение фамильных бумаг"⁴⁰. Такої ж думки дотримувався і П. Дорошенко⁴¹.

Нагадаємо, що у двох числах журналу (здвоєному, 19–20, та 21) з’явилися друком 9 документів: 4 гетьманські універсали (Юрія Хмельницького, Івана Мазепи та Івана Скоропадського), 5 листів, пов’язаних з родиною Марковичів, генеральним підскарбієм Андрієм та його сином Яковом, відомим мемуаристом. Вони вписувалися у хронологічні рамки: 1661–1753 рр.⁴² Джерелом для публікації слугували архівалії Сварківського архіву Марковичів, дуже багатого на документи офіційного й приватного характеру.

Сам О. Маркович не подав бодай короткої передмови до публікації і жодним словом не згадав про спонукальні мотиви її підготовки: ані про особистісні, ані про наукові. Проте наведене вище твердження Г. Швидько змушує нас шукати хоча б гіпотетичної відповіді на це питання. Ми вважаємо, що нащадок старшинського роду переймався переважно не питаннями збереженості свого архіву і не тішив власного самолюбства (публікація була анонімною, і про конкретне місце зберігання документів, а тому і власника архіву, не згадувалося). Ним керували високі патріотичні мотиви (намагання довести цими документами, що Україна має власну історію, багато в чому відмінну від історії Росії). Нагадаємо, що ті самі почуття спонукали інших представників української еліти працювати над своїми історичними розвідками, опублікованими наприкінці XVIII ст. ("Описаніе о Малой Россіи" Г. Покаса, "Краткая летопись Малой Россіи" В. Рубана, "Записка о Малой Россіи" Я. Марковича тощо). Іншим мотивом едиційної діяльності О. Марковича можна вважати фамільну гордість, бажання показати роль свого роду в історії України. І, нарешті, третьою причиною було, мабуть, прагнення ознайомити освічених читачів "Украинского журнала" з тими фамільними скарбами, які дісталися авторові добірки у спадок. Це було реалізацією ідеї "публічності історичного джерела", про яку докладно писав В. Козлов, визначаючи її досить широко: "не только прямой смысл этого понятия как идеи обнародования, введения источника в исторический оборот, но и ту всю совокупность представлений, которая создавала предпосылки для введения источника в общественный оборот, содержала комплекс реальных причин, побуждающих к разысканию, собиранию, описанию и изданию источников"⁴³.

Ми маємо опосередковані свідчення саме таких спонукальних мотивів археографічної активності О. Марковича у листах його сучасників. Інший представник історичного роду Гетьманщини, М. Ханенко, описуючи в листі до О. Бодянського свою зустріч з Марковичем і розмову з археографічних проблем, зазначав: "он, встретясь со мною и говоря об Вас, сделал мне укор, что мне стыдно не передать для напечатания дневник моего предка (который он читал), но он [щоденник М. Ханенка. – Г. П.] мною уже был отослан, и он повторил, что я сделал должное"⁴⁴.

Той саме М. Ханенко зазначав, що О. Маркович на початку 1840-х років уже повністю підготував до друку іншу пам’ятку з особистого фамільного архіву – "Дневные записки" свого прадіда Я. Марковича, навіть написав передмову до неї. Проте, втіленню цієї ідеї в життя перешкодили, очевидно, фінансові проблеми, оскільки "Записки" були досить об’ємними, охоплювали, з незначними пропусками, практично півстоліття історії Гетьманщини (1717–1767). Достеменно відомо про переговори щодо публікації "Записок" на сторінках "Чтений в Обществе истории и древностей российских" або іншого журналу (конкретно йшлося про журнал, задуманий росіянином Ф. В. Чижовим, ученим-математиком і прихильником слов’янофільства, вихователем молодого Г. П. Галагана). Проте Ф. Чижов не отримав дозволу на видання цього журналу, а О. Бодянський 1848 р. був звільнений з посади вченого секретаря московського Товариства історії і старожитностей російських та засланий до Казані, і таким чином спроби журнальної публікації успіху тоді не мали. "Дневныя записки" Я. Марковича побачили світ значно пізніше (1856), уже окремим двотомовим виданням. І саме попереднім пристосуванням до журнальної форми публікації можна пояснити той факт, що пам’ятка була видрукувана з дуже значними купюрами, з виправленням оригіналу згідно з тогочасною орфографією, за що історики (зокрема, О. Лазаревський) неодноразово дорікали публікаторові. Разом з тим, друкування щоденника одного з представників української еліти XVIII ст. стало значним внеском в едиційну практику середини ХІХ ст.

Згаданий М. Ханенко та його брат Олександр дуже активно оприлюднювали фамільні архівалії починаючи з 1850-х років (перша публікація у "Москвитянине", 1852). М. Ханенка можна навіть вважати засновником іншого специфічного виду археографії, яку, за аналогією з уже усталеним терміном "журнальна археографія", назвемо "газетною". Від початку 1850-х років він став друкувати на шпальтах неофіційної частини часопису "Черниговские губернские ведомости" окремі папери або ж цілі добірки з рукописів свого прадіда, відомого мемуариста М. Ханенка, та діда Василя. Цю традицію наслідував і онук його брата, О. Ханенко, так само друкуючи цікаві історичні до кументи з власного архіву в чернігівській пресі вже наприкінці ХІХ ст.

Важливе археографічне значення мали оприлюднені в додатках до "Исторіи Малороссіи" М. Маркевича (1804–1860), ще одного нащадка роду Марковичів, документи та довідковий матеріал з Турівського архіву – його частини родового рукописного зібрання.

Згодом М. Маркевич розробив проект повного видання архіву. Ще у 1851 р. на сторінках журналу "Отечественныя записки" він оприлюднив свій намір "издать его в виде Древней библиотеки Новикова, разделив издание на три или четыре года, как для облегчения самого себя, так и для подписчиков"⁴⁵. Іншими словами, історик планував повністю видрукувати в рамках едиційного проекту під назвою "Архив Николая Маркевича" всі 6 550 справ свого архіву окремими випусками по 500–600 сторінок протягом чотирьох років, взявши за зразок уже згадувану "Древнюю российскую вивлиофику" М. Новикова. У листі до О. Бодянського історик поділився задумом розпочати друк найцікавіших фамільних паперів уже 1852 р. в "Отечественных записках", щоб ознайомити потенційних передплатників зі змістом архіву⁴⁶. Проте М. Маркевичу не вдалося здійснити свого грандіозного задуму, незважаючи на те, що ним зацікавився відомий видавець А. Краєвський. Важка хвороба не дозволила Маркевичу взяти участь у підготовці видання, що потребувало його постійного перебування у Петербурзі. Друга спроба була здійснена істориком наприкінці 1850-х років, коли у столичній пресі з’явився його заклик: "Я предлагаю желающим (одному ли отдельному лицу, или обществу – все равно) приобресть от меня право издания этого архива, под названием "Маркевичевский архив"⁴⁷. Навіть заувага, що він уже не наполягав на здійсненні своїх задумів, а віддає на волю покупців "план, форму, наружность изданія", не домогла. Як відомо, збірку Маркевича невдовзі придбав І. Лукашевич, але не видав її; після смерті останнього фамільний архів українського старшинського роду потрапив до Москви.

Журнальна археографія 1840-х років знає принаймні ще одну публікацію документів з фамільних архівів. Альманах "Молодик", що видавався в 1843–1844 рр. у Харкові та Санкт-Петербурзі за редакцією І. Бецького, вмістив у третьому випуску, який дуже відрізнявся від попередніх, та наступного, цікавий історичний документ: "Духовное завещание генерального обознаго Ивана Ломиковскаго, писанное в Яссах марта 25 дня 1714 г.". Документ був поданий В. Каразіним незадовго до смерті (1842), за оригіналом, про що свідчить наведення в додатку до цього номера альманаху факсимільного зразка підпису І. Ломиковського⁴⁸. Найімовірніше, що документ походив з власної рукописної збірки Каразіна, який збирав її "многотрудно в течении 55 лет", але не вберіг від пожежі у 1836 р.⁴⁹ Використання документів фамільних архівів планувалося продовжити і в наступних, на жаль, не здійснених, випусках. В опублікованому в останньому номері альманаху анонсі І. Бецькой обіцяв подати документи з рукописних зібрань слобідських дідичів Н. Надаржинської із с. Янкова та М. Осипова із с. Каплунівці. Видавець "Молодика" закликав "собирателей древностей Украины и благородное дворянство Харьковской губернии" повідомляти про наявні в них цікаві документи для вміщення їх на сторінках альманаху. Проте зі смертю В. Каразіна, Г. Квітки та добровільним відстороненням М. Костомарова від підготовки "Молодика" видання припинило своє існування⁵⁰.

Окремі документи з фамільних архівів упродовж 1820–1840-х рр. вміщувалися також в інших журналах, які видавалися поза межами України. Так, у петербурзькому "Северном архиве" 1828 р. був опублікований "Экстракт в Генеральной войсковой канцелярии, по справке с имеющимися от великих государей, царей и великих князей, императоров и самодержцев всероссийских грамотами, також, с привилегиями королей польских и великих князей литовских на волности, права и преимущества Малой России гетмана и прочих чинов выписанный"⁵¹. Цей документ, підготовлений Генеральною військовою канцелярією 1751 р., надруковано без зазначення місця його зберігання, але, скоріше за все, він походить з фамільного архіву Марковичів, збірки М. Маркевича, оскільки О. Лазаревський вніс цю публікацію до свого покажчика джерел з української історії з посиланням на відповідний номер рукописного зібрання Рум’янцевського музею⁵². За два роки його ще раз видрукував інший петербурзький журнал – "Отечественные записки"⁵³.

Заслуговують на увагу й опубліковані в цьому ж журналі "Наставления выборному от Малороссийской коллегии в Комиссию о сочинении новаго уложения г. коллежскому советнику и члену коллегии Натальину" 1767 р.⁵⁴ Оскільки цей документ разом з полемічною відповіддю на нього іншого делегата Катерининської комісії від України, Г. Полетики, у численних копіях був окрасою багатьох фамільних архівів тих представників української еліти, які переймалися національним питанням, то ми не виключаємо, що його теж надав для публікації М. Маркевич, який перебував у південних столицях саме в цей час (1829).

Подвижницьку публікаційну діяльність з оприлюднення фамільних рукописних скарбів провадив і відомий представник української культурної еліти, уродженець Полтавської губернії, професор Московського університету О. М. Бодянський (1808–1877). За справедливим зауваженням М. Василенка, "В истории изучения Малороссии он оставил крупный след преимущественно своей издательской деятельностью, как редактор "Чтений в Обществе истории и древностей российских" при Московском университете. За все время своего редактирования он выпустил в свет сто книжек "Чтений", в которых, между прочим, помещено много чрезвычайно важных источников для малорусской истории и быта малорусскаго народа"⁵⁵.

О. Бодянському належить одне з провідних місць на початковому етапі археографічної розробки фамільних архівів української старшини. Починаючи з 1846 р., тобто з першого випуску, на сторінках "Чтений" стали регулярно з’являтися публікації добірок документів та окремих пам’яток, виявлених серед фамільних архівалій видатних родів Гетьманщини. Це, безперечно, було викликано тим, що "программа ОИДР по введению в общественный оборот исторических источников знаменовала дальнейший шаг вперед. Впервые в России появилась специализированная научная организация, на которую в качестве одной из основных задач возлагалось собирание и издание исторических источников"⁵⁶. Проте справжня, планомірна й впорядкована, едиційна діяльність Московського імператорського товариства почалася з приходом до нього українського науковця як ученого секретаря.

Опублікований епістолярій О. Бодянського свідчить, що його програма публікації джерел української історії була розроблена значно раніше, ще на початку 1840-х рр., до вирішення питання про заснування періодичного органу Імператорського товариства історії і старожитностей російських, яким стали "Чтения". У листі до нащадка відомого старшинського роду генерала А. Я. Стороженка, датованому червнем 1844 р., учений повідомляв: "наше историческое московское общество положило издать все, какия только можно собрать, Малороссийския летописи, и редакцию поручило мне. Я приготовил нынче к осени летопись Самийла Величка, бывшего писаря в канцелярии Мазепы.[…] Кроме того, приготовил я летописи наши: неизвестнаго под названием "Краткое описание Малой России", доведенное до смерти Полуботка, Шафонскаго, Ригельмана, и еще кое-что. Все оне составят один огромный том листов в 150 печатных"⁵⁷.

Нам невідомі причини змін у видавничих планах Товариства, у результаті чого порядок і форма публікації цих пам’яток стали іншими. Але цінними є свідчення Бодянського про завершення ним археографічної підготовки цілого масиву літописних зводів з історії України вже 1844 р. Що ж до методів евристично-пошукової роботи вченого, початок якої слід датувати не пізніше як 1842 р. – часом повернення О. Бодянського з тривалого закордонного відрядження, то уявлення про них дає той же лист, в якому міститься звернення до А. Стороженка: "Вы обладаете таким богатым собранием малороссийских письменных памятников, и потому, очень может случиться, что между ними найдется какая-нибудь [летопись. – Г. П.]. Если найдется или же нашлась, то не будете ли столь благосклонны прислать нашему Историческому обществу для списания. За неприкосновенность и возвращение Общество ручается"⁵⁸.

Цілком очевидно, що подібні листи отримували й інші відомі О. Бодянському власники великих рукописних зібрань, з яких і походили названі вченим пам’ятки. Причому засаднича орієнтація археографа саме на такі джерела, як літописи, інші великоформатні історичні документи, очевидна, як очевидним є й бажання відшукати їх серед документів фамільних зібрань.

Найпершою з цих археографічних публікацій стала "Исторія Русов", яка, власне, й започаткувала новий друкований орган Імператорського товариства історії та старожитностей російських (ІТІСР), редагований особисто Бодянським⁵⁹. Оприлюднення цього визначного джерела було здійснено з підготовленими археографом великими за обсягом примітками, які пояснювали окремі події та постаті тогочасної української історії, та географічно-іменним покажчиком. Походження рукопису, з якого була здійснена ця публікація, нам невідоме. Справа в тому, що після відкриття рукопису десь у 1820-х роках почалося настільки масове його копіювання, що це повністю унеможливило пошуки оригіналу. За словами М. Василенка, "никакая другая книга до тех пор не распространялась в Малороссии в таком количестве списков, как именно эта: за переписку ея платили бешенныя деньги, были даже промышленники, которые за дорогую цену сбывали переписанные экземпляры"⁶⁰. У каталозі Е. Соколова можна знайти згадку про "беловый список 1824 г., в лист, на 265 с.", що надійшов до бібліотеки ІТІСР від І. Росковшенка⁶¹. Але невідомо, чи користувався ним О. Бодянський при підготовці видання. Між іншим, у передмові вчений зазначав, що мав на руках кілька списків, над якими провів дослідницьку роботу з метою виявлення найповнішого. Саме його, за твердженням публікатора, і було вміщено на сторінках "Чтений".

Дуже ймовірним є припущення, викликане деякими натяками у передмові до публікації, що цей примірник походить зі збірки рукописів Полетиків або з іншого фамільного архіву, де зберігалася копія "Исторіи Русов", знята у Полетиків. Але й після здійснення публікації пам’ятки О. Бодянський не припиняв своєї археографічно-пошукової роботи над нею, збираючи відомості щодо всіх інших списків "Исторіи Русов", які перебували у фамільних архівах нащадків козацької старшини. У листі М. Ханенка від 3 березня 1848 р. до нього йшлося, зокрема, про зацікавленість ученого в отриманні таких копій: "Жалею, что не знал, при Вашем издании Конисскаго, что список Полуботки Вам интересен, первое потому, что мне легко было его достать, а второе, что у брата Александра находится сделанный им семь лет назад список со списка Полетики и хорошо свереннаго. Хотя я знал от Полетики о важности его, но не верил ему, ибо не знал того, что Вы мне пишете"⁶². У листі до Г. Галагана від 24 червня 1848 р. О. Бодянський прямо писав про свою зацікавленість в отриманні нових списків "Исторіи Русов" з фамільних архівів: "Пышуть мини, що отам десь пид Ромном, у нас, жыве якыйсь Полетыка, унук чы що таки ж того Полетыки, що владыка Георгій пысав для ёго свою "Исторію Русов", як сам здоров знаешъ. Отже, буцим той унук, чы як там, мае в себе лучшую копию того ёго спысу. Чы не маешъ, паноньку, якои дорогы до того Полетыки, щоб в ёго позычыты мисяцив на три ёго копію мыни? Бач я и доси ще не выпускаю од того Кониського, що все маю надію достати як-небудь оцю копію. Як бы я іи мав, зараз бы зрівняв и що треба перепечатав, а колы багацько непохожого – и наново бы напечатав"⁶³. Отже, археограф у своїх намаганнях оприлюднити найповнішу і найкращу з археографічного боку копію пам’ятки готовий був навіть випустити її нове видання.

Близьким за характером до цієї публікації стало видання "Літопису Самовидця", перші три томи якого були вміщені О. Бодянським у друкованому органі Товариства того ж року⁶⁴. Методика роботи археографа була такою самою, як і попереднього разу: звіряння наявного тексту з іншими варіантами. Основою публікації цього разу був список літопису, отриманий від П. Куліша на початку 1846 р. Відомо, що той зняв свій список з рукописів зібрань київського митрополита Євгенія та М. Е. Писарєва (правителя канцелярії київського, волинського і подільського генерал-губернатора Д. І. Бібікова і першого голови Тимчасової комісії для розгляду давніх актів). Сам П. Куліш вважав кращим останній рукопис, переписаний, на його думку, років 80 або 100 тому, тобто в середині XVIII ст.⁶⁵

Одночасно з публікацією таких значних за обсягом і значенням пам’яток на сторінках "Чтений" першого періоду їх існування вміщувалися окремі документи, які теж походили з фамільних архівних зібрань. Це були листи російських царів і можновладців до українських гетьманів (Івана Мазепи та Івана Скоропадського), походження яких дослідити не вдалося⁶⁶. 11 листів канцлера Г. Головкіна Івану Скоропадському за 1709–1718 рр. виявив і надіслав О. Бодянському М. Судієнко⁶⁷. Згодом усі вони ввійшли до великого збірника епістолярію гетьмана, опублікованого за документами збірки Судієнків. Були оприлюднені також інші документи, пов’язані з постаттю гетьмана Івана Скоропадського: виявлені у фамільних архівах листи до нього від Петра І (7 листів за 1709–1720 рр.)68 та його дочок (4 листи)⁶⁹, невеличка інформація "О месте погребения малороссийскаго гетмана Ивана Скоропадского"⁷⁰.

У бібліотеці Товариства історії та старожитностей російських зберігалася також добірка листів гетьмана Івана Скоропадського, адресованих канцлеру Г. Головкіну, та окремих виписок з них за 1711, 1713, 1715–1716 рр., всього на 73 арк.⁷¹ Джерела надходження цієї добірки рукописів до бібліотеки, на жаль, у каталозі не вказані. Але ремарка укладача щодо поганого фізичного стану документів наштовхує на думку про можливість походження їх з тієї ж рукописної збірки Полетиків, що і видані М. Судієнком листи до Івана Скоропадського.

Український історик, нащадок старшинського роду М. Маркевич, який невдовзі перед тим видрукував п’ятитомну "Исторію Малороссіи", надав Бодянському для публікації добірку документів з власного архіву, не використаних у його книзі. Вони побачили світ під заголовком "Акты, поясняющие историю Малороссии и открытые Н. А. Маркевичем (из фамильных архивов)". Це були списки полковників Прилуцьких, генеральних суддів, а також два листи: П. Полуботка до Я. Лизогуба та єпископа Іоасафа до дружини А. Горленка⁷². Ці публікації дещо відрізнялися від видрукуваних московським професором пам’яток.

Значно ширшими були задуми самого видавця та його найближчих колег. З листів П. Куліша дізнаємося, що для публікації вже були підготовлені такі документи і матеріали: "листи П. Орлика", переписані генеральним хорунжим М. Ханенком (з архіву цієї родини) і на початку 1847 р. відправлені до Москви; "Эксцепт из прав малороссійских", що походив зі збірки Білозерських, а свого часу належав російському коменданту Глухова (за часів гетьмана Розумовського) генералу Простоквашину; кілька літописів: Г. Граб’янки, "священика Максима Плиски" (або Фролівський літопис – такі назви надавав М. Маркевич пам’яткам, що знаходилися в його власності), а також значна кількість неназваних рукописів фамільного походження⁷³. Нагадаємо, що вже у січні 1848 р. секретар Товариства історії і старожитностей російських отримав від М. Ханенка "Діаріуш" його прадіда й очікував надходження від А. Стороженка "Реестров всего Войска Запорожскаго после Зборовскаго договора с королем польским Яном Казимиром, составленных 1649 г. октября 16 дня". Оригінал цієї пам’ятки за підписами Богдана Хмельницького і генерального писаря Івана Виговського був вилучений з Архіву старих польських справ А. Я. Стороженком, котрий обіймав досить високу посаду в російській адміністрації Царства Польського, і був перевезений до його фамільного архіву в с. Чевелч’є Лубенського повіту⁷⁴. Є відомості, що 1849 р., незважаючи на тимчасове припинення виходу "Чтеній", О. Бодянський копіював з метою підготовки до друку отриману з полтавської збірки І. Я. Лашкевича "Книгу Чорную или Справную Прилуцкаго полку с 1676 по 1718 гг."⁷⁵.

Немає сумнівів, що О. Бодянський планував продовжити свою едиційну практику, ще більше заглибитись у скарби фамільних зібрань. Так, М. Ханенко в одному з листів благав його "не покидать Вашей прекрасной мысли для нас напечатать все то, что найдете достойным в наших бумагах, по общим сводам (из бумаг рода нашего)"⁷⁶. На виконання цього плану як сам М. Ханенко, так і його брат Олександр переглядали ті частини фамільної збірки, які перебували у них, повідомляли про їхній зміст і радилися з істориком щодо наукового значення виявлених історичних документів.

Подвижницька діяльність О. Бодянського, який тільки за перші три роки видання "Чтений" встиг опублікувати в них значну кількість окремих пам’яток (переважно літописів) та кілька добірок документів з фамільних архівів, а ще більше число архівалій – підготувати для друку, викликала захоплення в тогочасної української інтелігенції. П. Куліш неодноразово дякував йому за публікацію цих джерел, кажучи: "от ваших подвигов я в восторге", а М. Костомаров 1857 р. писав у листі до свого товариша про Бодянського: "тогда деятельность его в издании южнорусских летописей подавала надежду и уверенность, что всякий список летописи более всего может быть полезен, когда попадет в его руки"⁷⁷.

Майже десятилітня перерва у видавничій діяльності О. Бодянського та Товариства, викликана репресіями царського уряду, не вплинула на археографічні зацікавлення вченого. Він підтримував плідні контакти з українськими історіофілами, колекціонерами, а насамперед власниками фамільних архівів, серед яких можна назвати М. Маркевича, О. Марковича, А. Стороженка, М. Судієнка, братів Ханенків. Це дозволило вченому одразу після свого повернення до Москви й відновлення видавничої діяльності Товариства видрукувати значну кількість документів з історії України. Більшість з них була підготовлена до друку наприкінці 1840-х років. Походили вони переважно із фамільних рукописних зібрань, зокрема М. Маркевича, Г. Милорадовича, обох братів Ханенків.

Уже в першому випуску "Чтений" за 1858 р. О. Бодянський видрукував унікальну пам’ятку з фамільного архіву Ханенків: "Діаріуш или журнал то есть повседневная записка случающихся при дворе ясновельможнаго его милости пана Іоана Скоропадскаго, войск Всепресветлейшаго его императорскаго величества Запорожских обеих сторон Днепра Гетмана оказій и церемоній також и в канцеляріи войсковой отправуемых дел наченшійся 1722 году и оконченный в том же году, по преставленіи и погребеніи помянутаго ж гетмана Іоанна Скоропадскаго, в месяце іюле Войсковой канцеляріи старшим канцеляристом Николаем Ханенком". Як свідчив А. Титов, який після смерті О. Бодянського придбав його архів, професор отримав копію щоденника і планував видати Діаріуш ще наприкінці 1840-х років, але припинення видання "Чтений" майже на десять років затримало публікацію цього джерела – першого з відомих нам журналів Військової канцелярії⁷⁸. Разом з діаріушем Ханенки надіслали до Москви й копію приватного щоденника прадіда за 1719–1754 роки. Та його рукописна копія, датована 17 лютого 1851 р., що потрапила до рук А. Титова і мала сліди правки рукою Бодянського, була знята з оригіналу фамільного архіву Ханенків (с. Городище Стародубського повіту).

Здобуток Бодянського-археографа дуже важко відокремити від його доробку як видавця документів, що зберігалися в рукописних збірках української еліти. Після відновлення "Чтений" (1858–1877) О. Бодянський продовжив плідну співпрацю в царині археографії з власниками фамільних архівів української еліти (Г. Милорадовичем, В. Стороженком, братами Ханенками).

Саме в ці роки були видані вже згадувані "Реєстри Війська Запорозького 1649 р.", щодо яких О. Бодянський писав, обґрунтовуючи необхідність їх повного видання: "Конечно, можно удовольствоваться и подобным извлечением; но я смотрю на "Реестра" несколько иначе. Они мне казались важными для Малороссийскаго народа, особливо его козачества, во многих отношениях: как подлинный правительственный документ для многих дворянских малороссийских фамилий, особливо леваго берега Днепра, и множества козацких, коих предки находятся в сих "Реестрах", либо как урядовыя должности занимающие, либо ж просто как козаки, что в ту пору давало последним права, одинаковые со шляхтою…"⁷⁹.

Раніше за "Реєстри" були опубліковані "Источники малороссийской истории", які підготував до друку у двох частинах Д. Бантиш-Каменський⁸⁰. Оскільки головним джерелом для історика слугував Яготинський архів М. Рєпніна, звідти, очевидно, походить і більшість наданих ним видавцю ще у 1840-х роках документів. Здійснення цієї публікації й наукова дискусія щодо похибок при друкуванні документів, які супроводжували її, деякою мірою висвітлюють творчий процес Бодянського-археографа. Він виправдовувався перед критиками, що цього разу не мав можливості звіряти надані йому для публікації копії джерел з наявними в архіві. Отже, такою була його звичайна практика – ретельного перевіряння підготовлених до друку текстів за архівними оригіналами⁸¹. За надмірну точність палеографічного методу відтворення документів при публікації О. Бодянського навіть критикували: "Погоня за точной палеографической передачей текста, отвлекающая внимание издателя, приводила к тому, что в текст вкрадывались многочисленные типографские опечатки"⁸².

Наступною публікацією в "Чтениях" були вже згадувані документи, пов’язані з діяльністю Комісії з розроблення нового Уложенія 1767–1768 років: "Наставления выборному от Малороссийской коллегии в Комиссию о сочинении проекта новаго Уложения г. коллежскому советнику и члену этой коллегии Д. Наталину" та "Возражения депутата Григория Полетики на "Наставления Малороссийской коллегии господину ж депутату Д. Наталину"⁸³. Нагадаємо, що рукописні списки цих документальних пам’яток катерининської епохи зустрічалися в багатьох фамільних архівах національної еліти. Примірник, який використав для публікації О. Бодянський, походить з Любецького архіву Милорадовичів і був наданий ученому Г. Милорадовичем, тоді ще молодим нащадком роду⁸⁴.

Дві наступні публікації здійснені також за документами цього архіву: "Книга пожиткам бывшего черниговскаго полковника Павла Полуботка и детей его Андрея и Якова Полуботков, составленная по указу 1724 г. маиором Михаилом Раевским и лейб-гвардии сержантом Львовым" та "Акты, до маетностей Полуботков относящиеся"⁸⁵. Якщо перша пам’ятка становила єдиний реєстраційний документ, складений на всі маєтки опального наказного гетьмана, то у другій наводилися вісім гетьманських універсалів та царських жалуваних грамот на полуботківські ґрунти.

З того ж фамільного архіву походять документи, що стали основою статті "Дело гадяцкого полковника Михайла Милорадовича с генеральным судьей Иваном Чернышом, 1716 г.", поданої Г. Милорадовичем для публікації в "Чтениях" 1870 р.⁸⁶ Це були копії листів полковника Гадяцького канцлеру Г. Головкіну (на 4 арк.)⁸⁷. Згодом В. Модзалевський, який використав ті ж документи у своїй розлогій розвідці про І. Черниша та його рід, вказував на наявність у цій публікації багатьох помилок⁸⁸.

Нарешті, останньою публікацією фамільних архівалій на сторінках "Чтений" стали листи гетьмана Івана Скоропадського полковнику Полтавському І. Черняку⁸⁹.

Очевидно, що не всі свої творчі плани щодо публікації рукописів з фамільних збірок О. Бодянський зміг реалізувати. Про це свідчить хоча б його обіцянка оприлюднити Ханенківські архівалії: "другой его [М. Ханенка. – Г. П.] диариуш или журнал, который он вел изо дня в день в продолжении без малаго 35 лет, а также некоторыя бумаги, имеющие важность по отношению к его родине, будут мною изданы в свое время"⁹⁰.

Початок 1850-х рр. позначений першими українськими публікаціями пам’яток з фамільних архівів. Тут варто згадати невелику книжку, що містила збірку літописів та хронікальних творів, підготовлених у 1856 р. до друку М. Білозерським, власником відомої фамільної збірки. Це "Чернігівський літопис", що видавався за примірником із його власного архіву; "Краткое летописание знаменитых и памяти достойных действ и случаев описания" та "Хронология высокославных ясневелможных гетманов" (за архіваліями збірки М. Любарського); "Имянная перепись малороссийских гетманов", складена О. Шафонським, що походить зі збірки М. Д. Білозерського⁹¹.

Едиційні функції стали головними в діяльності створеної 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів при київському, волинському та подільському генерал-губернаторові (Київська археографічна комісія). До роботи в ній були залучені такі представники українських історичних родів і власники фамільних збірок, як М. Судієнко (почесний член з 1844 р., голова у 1848–1857 роках); дійсні члени: М. Рігельман (з 1848 р.), С. Сулима (з 1863 р.), Т. Кибальчич (з 1877 р.); брати А. та М. Стороженки (з 1910 та 1918 р.); П. Лукашевич (член-співробітник з 1848 р.)⁹².

Хоча публікація пам’яток з фамільних архівів не належала до основних завдань Київської археографічної комісії (далі – КАК), вона вже з 1848 р. почала видавати "Літопис Самійла Величка" (1 том – 1848 р., за ред. М. Костомарова та М. Рігельмана; 2 – 1851 р., за ред. М. Рігельмана; 3 – 1855 р., за ред. І. Самчевського; 4 – 1864 р., за ред. В. Антоновича та І. Самчевського). Достеменно відомо, що останній том друкувався за примірником, який потрапив до КАК складним шляхом (через П. Куліша, Д. Сальковського та ін.), але первісно зберігався в архіві генерального писаря В. Туманського на хут. Дем’янові Глухівського повіту. 1857 року його передав науковцям Г. Милорадович, нащадок В. Туманського за жіночою лінією⁹³. Немає сумнівів, що таким же було походження й примірників усіх попередніх томів літопису.

1855 р. за редакцією того ж І. Самчевського було опубліковано інший широко відомий літопис, складений полковником гадяцьким Г. Граб’янкою. Його видання було заплановане ще в 1847 р., про що свідчить листування П. Куліша та О. Бодянського. Перший попередньо обіцяв надати примірник літопису московському професору, але потім писав, посилаючись на спротив керівництва КАК: "Грабянкы не дають; сами друкуватимуть"⁹⁴. Утім, два рукописних примірники цього літопису, отримані трохи пізніше від Ф. Глінки, знаходились у бібліотеці Товариства⁹⁵. Здійснене комісією видання літопису Граб’янки П. Куліш вважав недосконалим, називаючи І. Самчевського "неисправным и даже несведущим корректором", але радів і такій публікації⁹⁶.

М. Максимович, який також зауважив деякі вади видання, залишив точні дані щодо походження рукопису пам’ятки: "Этой старшей редакции летопись (по Судиенковскому списку, который некогда принадлежал знаменитому Григорию Андреевичу Полетике) издана теперь от Временной комиссии…"⁹⁷.

Нарешті, останньою публікацією пам’яток з фамільних архівів, здійсненою КАК, стало видання збірника літописів за ред. В. Антоновича у 1888 р. Серед інших опублікованих там текстів найбільшу увагу привертає "Лизогубівський літопис", імовірно, складений генеральним обозним Я. Лизогубом у 1730–1740-х рр. на основі родових записів Лизогубів та власних спогадів. Публікація здійснена за примірником із зібрання Карпенка (м. Переяслав), наданим у копії Ф. Лебединцевим⁹⁸.

Таким чином, Київська археографічна комісія протягом перших сорока п’яти років своєї діяльності зібрала й видала значну кількість пам’яток українського літописання, виявлених у фамільних архівах нащадків української еліти XVII–XVIII ст. Проте неможливо вважати таку едиційну тематику профільною чи провідною для цієї археографічної інституції. Публікації фамільних архівалій скоріше були винятком у її едиційному доробку. Можна стверджувати, що в цих виданнях КАК ішла слідом за О. Бодянським і не наважилася на крок, який останній уже втілював у життя – публікацію тематичних добірок фамільних документів.

Тому не дивно, що хронологічно першими окремими виданнями тематичних комплексів документів з фамільних архівів стали збірники, підготовлені у приватному порядку, без грифу Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, її головою М. Судієнком (1803–1874). Під загальною назвою "Материалы для отечественной истории" у 1853 та 1855 рр. ним були видані два томи документів з історії України першої половини XVIII ст. Один з них містив документи, пов’язані з гетьманом Данилом Апостолом, другий – листування гетьмана Івана Скоропадського. У передмові до першого тому М. Судієнко декларував, що "Издание Материалов для Отечественной истории имеет целью обнародовать исторические памятники, которых так много находится в правительственных и частных архивах", причому не сформулював будь-яких хронологічних чи системних принципів його підготовки, а поставив здійснення видання у залежність виключно від надходження матеріалу⁹⁹.

Археограф мав на увазі поповнення власної, дуже значної колекції історичних актів, що зберігалася в с. Очкіні на Новгород-Сіверщині. Очевидно, звідти походять Краткий журнал о путешествии Даниила Апостола в Москву 9 лютого – 1 жовтня 1728 р. (журнал закінчується записом від 6 вересня), а також Описание имений, принадлежащих гетману Апостолу на булаву и на кухню (частини 1 та 3 збірника), хоча сам видавець цього не уточнював. На таку думку, зокрема, наводить побічна інформація, подана упорядником у передмові – щодо його даремних пошуків рукопису повного тексту "Журналу" у чернігівських архівах, де його нібито бачив Д. Бантиш-Каменський¹⁰⁰. Отже, цілком очевидно, що у самого Судієнка на руках була інша, неповна копія документа, останні записи в якій датувалися 6 вересня 1728 р. Саме її упорядник оприлюднив у своїй книзі.

Добірка зі 109 гетьманських універсалів за 1727–1732 роки (частина 2 збірника), як це зазначено упорядником, виокремлена з двотомового рукописного збірника, віднайденого у Чернігівському архіві¹⁰¹. М. Судієнка зацікавили лише ті гетьманські акти, що мали універсальне, загальнодержавне значення, були обов’язковими для виконання і розсилалися до всіх полків Війська Запорозького. Інші ж універсали зі згаданого рукописного збірника, зокрема присвячені регулюванню приватно-майнових прав конкретних старшин, монастирів тощо, не публікувалися, очевидно, через їх надзвичайно велику кількість.

Проте для нашої теми представляє інтерес другий том "Материалов", що містить листи російських державних діячів, адресовані гетьману Івану Скоропадському протягом усього його регіменту (1708–1722). Характерно, що ні логічно, ні хронологічно, ні за видавничим принципом обидва томи "Матеріалов" не пов’язані між собою. Обґрунтовуючи необхідність цієї публікації, М. Судієнко писав про листи до гетьмана: "Характер и тон официальный, но иногда высказываются и частныя отношения. В этом, по нашему мнению, заключается преимущество их перед актами чисто официальнаго содержания. Рисуя характеристику деятелей, они живее и полнее изображают картину минувшей жизни. В изданных письмах заключаются политическия новости того времени, сообщаемыя гетману, военные известия, распоряжения и советы о том, куда двинуть войска, какия пункты защищать и как поступать в управлении Малороссией, наконец дела частныя – просьбы, жалобы и проч."¹⁰². Іншими словами, при формуванні цього збірника упорядник керувався діаметрально протилежними принципами відбору документів для публікації – не стільки державною значимістю (як при відборі універсалів Апостола), скільки їхньою спроможністю характеризувати певну історичну постать.

Щодо походження цієї епістолярної добірки М. Судієнко подав більш докладні відомості, ніж щодо документів першого збірника. Вона була придбана ним разом з бібліотекою Полетик; усі листи були копіями кінця XVIII ст., переписаними однією рукою. Видавець подав їх у книзі за кількома розділами в алфавітному порядку адресантів, а всередині груп – за хронологією. Тільки в останньому розділі, де містилося листування різних осіб, кореспонденцію розташовано за хронологічною ознакою. При цьому лишається відкритим питання, чи зберіг упорядник структуру рукописного збірника, чи застосував власну. На користь останнього припущення вказує той факт, що М. Судієнко доповнив придбаний рукописний збірник кількома листами, адресованими Скоропадському, з архівів Москви (4 листи канцлера Г. Головкіна) та Чернігова (2 листи Чирикова та лист Стрешнєва). З іншого боку, про ймовірність авторського втручання в текст рукописного збірника свідчить і той факт, що з двох листів Д. Голіцина стосовно відомого донощика Д. Забіли опубліковано лише другий; про перший ми дізнаємося тільки з тексту цього листа¹⁰³.

Кореспондентами гетьмана І. Скоропадського були київський губернатор князь Д. М. Голіцин (66 листів за 1709–1718), канцлер граф Г. І. Головкін (121 лист за 1708–1722), світліший князь О. Д. Меншиков (18 листів за той само період), підканцлер барон П. П. Шафіров (11 листів за 1709–1718), генерал-фельдмаршал граф Б. П. Шереметєв (49 листів за 1708–1718). В останньому розділі подано 57 листів від інших осіб, зокрема графа Ф. Апраксіна, І. Бутурліна, І. Вейсбаха, Б. Гагаріна, князя П. Голіцина, князів Г. та Я. Долгорукових, П. Курбатова, О. Плещеєва, Ф. Протасьєва, С. Рагузинського, князя О. Рєпніна, К. Рьона, Т. Стрешнєва, графа П. Толстого, князя І. Трубецького за 1708–1721 роки.

Оскільки до згаданого збірника (очевидно, і до його рукописного прототипу) увійшли листи, отримані Іваном Скоропадським лише після того, як він став гетьманом (єдиний виняток – лист канцлера Г. Головкіна від 10 серпня 1708 р.), то легко припустити факт "походження" цієї добірки з офіційного гетьманського архіву. Разом з тим, М. Судієнком оприлюднені не всі відомі нам листи російських високопосадовців до гетьмана (зокрема, існували ще листи Д. Голіцина, Г. Головкіна, О. Меншикова, про які нам відомо з інших публікацій). Важко уявити собі, що архіваріуси гетьманського архіву, переписуючи звернення до свого патрона, з невідомих причин пропустили певну їхню кількість. Скоріше за все, вони або не збереглися в державному архіві Війська Запорозького, або ж були навмисно вилучені упорядником, хоча такому припущенню суперечать його зусилля щодо поповнення збірника джерелами з інших архівосховищ.

Упорядник не розкривав використаних ним принципів публікації документів фамільного архіву, якщо не брати до уваги вказівки на збереження ним "слов характеристических", проте вони стають очевидними при аналізі видання. Він транслітерував тексти, проте не намагався передавати тогочасного правопису та граматику, розкривав усі скорочення, які могли бути в листах. Практично не подавалися джерелознавчі пояснення, описи палеографічного чи філігранологічного характеру. Відсутні будь-які примітки до текстів документів, бодай короткий довідковий апарат, ще не усталений у документальних публікаціях середини ХІХ ст.

Невелику добірку листів канцлера Г. Головкіна (10 документів за 1709–1718) М. Судієнко оприлюднив ще раніше на сторінках уже згадуваних "Чтений в Обществе истории и древностей российских". Хоча принципи відбору саме цих епістолярних джерел не були названі видавцем, очевидно, що він намагався висвітлити тему взаємин нового гетьмана з провідниками російської політики, адже канцлер за часів Петра І фактично був другою посадовою особою царської адміністрації. Добірка репрезентувала листи, що стосувалися долі української старшини, у тому числі мазепинців та їхніх родин, прибуття російських військових контингентів в Україну тощо¹⁰⁴.

Таким чином, з чотирьох опублікованих Судієнком пам’яток або груп документів принаймні два ("щоденник поїздки Данила Апостола, та листи, адресовані Івану Скоропадському), за нашим припущенням, походять з фамільних архівів, хоча в офіційній історіографії думки щодо цього розбігаються. Окремі історики висловлювалися як на користь цього, так і проти, вважаючи опубліковані вченим документи вилученими безпосередньо з Архіву Генеральної військової канцелярії. Але ми не сумніваємося в походженні цих документів з фамільних архівів. Тому важко погодитися з Г. Швидько, яка, аналізуючи публікації з фамільних архівів Гетьманщини, взагалі не згадала про "Материалы для отечественной истории"¹⁰⁵.

Археографічні праці М. Судієнка стали першою ластівкою в царині комплексної наукової публікації великоформатних добірок документів з фамільних архівів української еліти. Єдине, чого бракує, – це відомості про походження й місце зберігання джерел, що спричинило значну історіографічну плутанину.

З публікації у 1856 р. розпочав свою археографічну діяльність Г. Милорадович, інший нащадок старшинського роду, вмістивши на сторінках неофіційної частини часопису "Черниговские губернские ведомости" уривок зі старовинного рукопису про Кочубея та Іскру з Любецького архіву. Цей документ мав дивну долю і друкувався принаймні ще двічі як новознайдений (1883 р. у "Русской старине" та 1929 р. в "Україні", обидва рази за списком Диканського архіву Кочубеїв). Відтоді практично щорічно на шпальтах місцевої та московської преси з’являлися опрацьовані ним з метою публікації документи Любецького архіву. Причому вони присвячувалися не лише членам родини Милорадовичів, а всім представникам української шляхти, які фігурували в документах фамільного архіву насамперед Полуботкам. Саме археографічній активності Г. Милорадовича ми завдячуємо публікацією "Наставления выборному от Малороссийской коллегии в комиссию о согласовании проекта новаго Уложения господину коллежскому советнику и члену оной коллегии Дм. Наталину и возражение депутата Гр. Полетики на оное наставление" (1858); "Родословной дворян Полуботок" (1859); "Книги пожиткам бывшаго черниговскаго полковника Павла Полуботка…1724", опублікованої на сторінках "Чтений" за сприяння О. Бодянського (1862); збірника "Акты фамилии Полуботок. 1669–1734" (1889). Навіть перша публікація четвертого тому "Літопису" С. Величка (1864) з’явилася завдяки Милорадовичу, оскільки друкувалася за примірником, що зберігався в його архіві серед книг прадіда по материнській лінії генерального писаря В. Туманського на хут. Дем’янові Глухівського повіту. Ще 1857 р. Г. Милорадович передав рукопис Д. Сальковскому, а той – П. Кулішу, через якого пам’ятка й потрапила до Київської археографічної комісії.

Археографічний доробок Г. Милорадовича, безумовно, заслуговує на окреме ґрунтовне дослідження. Серед його найкращих документальних публікацій – збірник "О роде дворян и графа Милорадовича" (1871), де подано за хронологією 14 документів 1708–1718 років, в яких ідеться про засновників роду братів Михайла, Олександра і Гаврила Милорадовичів. Ці документи в переважній більшості походять з фамільного архіву (окрім листів канцлера Г. Головкіна, князя О. Меншикова, київського губернатора Д. Голіцина гетьману Івану Скоропадському, де згадується М. Милорадович). На жаль, публікатор не вказував оригінальності опублікованих документів ані тут, ані надалі. У наступних документах ідеться про Петра Милорадовича, випускника Києво-Могилянської академії (1740), який вчився разом з Георгієм Кониським та Григорієм Сковородою (у фамільному архіві навіть збереглися студентські зошити першого). Опубліковано листи до П. Милорадовича другої половини XVIII ст. від родичів, світських та духовних осіб (канцлера О. Безбородька, київського митрополита Ієрофія), здебільшого пов’язані зі шлюбом його доньки (потім ці листи ще раз видрукував О. Лазаревський у збірнику "Любецкий архив"), а також інші документи про службу членів роду наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.¹⁰⁶ Цей збірник був схвально зустрінутий науковою громадськістю. Зокрема, О. Лазаревський у рецензії на нього писав: "Материалов для бытовой истории Малороссии по настоящее время издано так мало, что всякое издание фамильных бумаг, представляющих собою наиболее ценный материал для изучения общественнаго и частнаго быта наших предков, заслуживает полной благодарности"¹⁰⁷.

Того ж року Г. Милорадович опублікував у "Чтениях" Імператорського московського Товариства історії і старожитностей російських значну добірку документів з історії м. Любеча XVI–XVIII ст., чим продемонстрував різноманітність змісту фамільних архівів української старшини, зокрема свого Любецького архіву¹⁰⁸.

Частину Полуботківських документів зі свого зібрання Г. Милорадович оприлюднив пізніше, у спеціальному збірнику "Акты фамилии Полуботок. 1669–1734" (1889). Це був, власне, передрук матеріалів, що вміщувалися автором на шпальтах "Черниговских губернских ведомостей", у тому числі купчих та інших юридичних документів на маєтки Полуботків, свого часу скопійованих з Чернігівської міської книги і датованих 1669–1734 роками. Ці копії 1747 р. були видані магістратом на прохання С. Полуботка. Причому археограф не подав усіх наявних в архіві документів: за період 1669–1715 рр. він видрукував 79 купчих та один універсал Івана Мазепи 1706 р.; з 1716 по 1734 рр. – по одному документу на рік (всього 16) з огляду на їхню одноманітність¹⁰⁹.

Г. Милорадович не обходив своєю увагою й ХІХ ст. Так, він видав збірник листів поета пушкінської доби В. Туманського до двоюрідної сестри С. Туманської, що мали, на думку рецензентів, "даже исторический интерес; так проникнуты они духом своего времени, так вводят в него читателя"¹¹⁰. Цей епістолярій, як і неопубліковані вірші В. Туманського, зберігалася у фамільному архіві Милорадовичів.

На шпальтах часопису "Черниговские губернские ведомости" упродовж 1880–1890-х рр. досить часто друкував добірки документів і О. Ханенко, власник іншого великого фамільного рукописного зібрання із с. Городище Стародубського повіту.

Заслуги О. Марковича, О. Бодянського, М. Судієнка, Г. Милорадовича та О. Ханенка як археографів, котрі розпочали систематичну публікацію документів фамільних архівів, є надзвичайними. Проте найбільшим у цій царині став доробок О. Лазаревського, який упродовж півстоліття друкував документи фамільних архівів на сторінках чернігівської преси, московських та київських історичних журналів, окремими виданнями.

Свою археографічну діяльність Лазаревський розпочав також з неофіційної частини "Черниговских губернских ведомостей". Саме там 1852 р. друкувалися виявлені ним у фамільному архіві Ханенків листи М. Ханенка до сина. Згодом (1864) там само були опубліковані підібрані ним в архівах нащадків старшини "українські юридичні акти XVII ст.". Проте першою здійсненою ним великоформатною публікацією документів фамільного архіву став "Сулимовский архив" (1884), уже неодноразово згадуваний нами.

Збірник фамільних документів шляхетського роду Сулимів та пов’язаних з ним шлюбними стосунками родин Скорупів і Войцеховичів побачив світ коштом останнього власника фамільного архіву О. О. Войцеховича.

Загалом в ньому опубліковано 183 документи, більшість яких присвячена роду Сулимів (109 документів за 1628, 1635, 1656–1817), приблизно одна третина – роду Скорупів (63 за 1702–1776) і, нарешті, незначна кількість архівалій фамілії Войцеховичів (11 за 1657–1818). Власне, такими були назви і зміст трьох розділів збірника.

Проте насправді фамільний архів, досліджений істориком, містив історичні документи чотирьох шляхетських фамілій: Сулимів, Скорупів, Єсимонтовських та Войцеховичів, пов’язаних між собою родинними шлюбами. Як такий він може слугувати зразком типового фамільного рукописного зібрання, сформованого з паперів кількох споріднених родів. Після одруження Якима Сулими, онука генерального хорунжого Івана Сулими, сина Семена Івановича, полковника Переяславського, в 1721–1745 роках, на доньці полкового обозного Стародубського Павла Скорупи, до архіву влилися папери не тільки Скорупів, а й Єсимонтовських (сестра Павла Скорупи Марина, за чоловіком Єсимонтовська, померла без нащадків, тому її архів перейшов до племінниці). Нарешті, донька Якима Сулими одружилася з Іваном Войцеховичем, який став нащадком усіх маєтків та паперів також бездітних братів своєї дружини Павла та Якима Якимовичів Сулимів. Але історик підходив до відбору архівалій для публікації дуже прискіпливо, і взагалі не вважав за доцільне вміщувати у збірнику "папери Єсимонтовських", оскільки вважав їх малоцікавими: "бумаги Есимонтовских состоят почти исключительно из поземельных актов конца XVII и начала XVIII в., интересных только для истории "малороссийской скупли"¹¹¹. Так само підходив упорядник і до відбору інших документів, шукаючи для публікації передусім "бумаги историческаго содержания". Архів Войцеховичів взагалі був визнаний ним "самым бедным и по количеству, и по содержанию"¹¹². На такому вибірковому підході до оприлюднення документів наголосив у своїй рецензії на це видання В. Антонович: "Выбор документов для издания произведен очень умело – нет номера, который бы не представлял той или другой существенной черты для обрисовки бытовой истории страны…"¹¹³.

Джерела для своєї публікації О. Лазаревський шукав не лише серед фамільних архівалій Сулимів. Той же Антонович стверджував, що "издатель пополнил коллекцию некоторыми документами, заимствованными частью из собственной богатой коллекции актов, частью из малоизвестных археографических изданий…"¹¹⁴.

Очевидно, це було викликано невдоволенням упорядника складом тих фамільних архівалій, що збереглися. Зокрема, він зауважував у передмові: "Значение фамильных архивов находится в зависимости от того общественнаго положения, в котором находились лица, накоплявшия такия архивы. В этом отношении Сулимовский архив, казалось бы, должен иметь за собою все преимущества по тому общественному положению, которое занимали Сулимы в продолжении почти двух веков. К сожалению, при ближайшем знакомстве собственно с Сулимовским архивом, мы в нем нашли из бумаг XVII в. лишь официальные документы, и то – в копиях. В бумагах XVIII в. оказалась чрезвычайная скудость относительно первой четверти этого столетия, и только со времени смерти генерального хорунжого Ивана Сулимы (1721) начинают попадаться частныя бумаги, которые затем увеличиваются в своем количестве лишь со второй половины XVIII в."¹¹⁵.

"Папери Сулимів" розміщено за змішаним, хронологічно-смисловим принципом. На початку вміщені: описання герба Сулимів з книги "Herbarz Polski", записка про походження роду Сулимів та службу генерального хорунжого Івана Сулими, його сина – полковника Переяславського Семена (датована серединою XVIII ст.), а також два документи про ймовірного основоположника роду козацького гетьмана Івана Сулиму (його лист від 1628 р. князю Хр. Радзивіллу та уривок із записок князя А.-Ст. Радзивілла про страту Сулими 1635 р.). Обидва документи походять з фамільного архіву цього відомого литовськопольського роду і вже були опубліковані: перший – в "Актах" Віленської археографічної комісії 1870 р., другий – в окремому виданні "Щоденника" останнього (Познань, 1839).

Правдиві документи Сулимівського архіву починаються лише з п’ятого – "Подорожного листа Яна Лещинского, воеводы Познанского, и Яна Велепольского, каштеляна Войницкого, Мартыну Сулиме и Михаилу Васильковскому, выкупленным из турецкаго плена, на возвращение в Польшу, 1656, 11 ноября". Першою групою серед них були королівські привілеї (8 документів, усі в копіях) на родові маєтності, датовані 1659–1663 роками (період існування Чернігівського воєводства Речі Посполитої). Їх доповнюють копії виписів з кременецьких гродських книг (1664) та подорожньої Ф. Сулими (1673).

Наступна велика група актів – майнові документи роду вже українського періоду. Серед них гетьманські та полковницькі універсали, листи, судові рішення, скарги (1668–1767). Вони здебільшого представлені копіями, і лише деякі – оригіналами. Причому частина копійних документів була виявлена О. Лазаревським спеціально для збірника, оскільки походять вони з Рум’янцевського опису (з книг, що зберігалися тоді в Архіві Київської казенної палати), Архіву Генерального військового суду тощо. Але такі посилання упорядник збірника наводив чомусь не завжди, тому можна тільки здогадуватися щодо походження окремих документів.

Архівалії, що друкувались у збірнику за оригіналами, є переважно листами українських високопосадовців – Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола, М. Огроновича та ін. Гетьманські універсали, як правило, є копіями, хоча в ряді документів згадується про наявність ще у другій половині XVIII ст. у фамільному архіві оригіналів універсала гетьмана Івана Самойловича 1681 р. та царської жалуваної грамоти початку XVIII ст. Грамоти, універсали та патенти на чини представників роду друкувалися виключно за копіями.

Від середини XVIII ст. значно зросла кількість оригінальних і приватних архівалій. Як пише О. Лазаревський, "только со времени смерти генерального хорунжого Ивана Сулимы (1721 г.) начинают появляться частныя бумаги, которые затем увеличиваются в своем количестве лишь со второй половины XVIII в.". Пояснювалося це тим, що в Сулимівці зберігався архів молодшої гілки роду, фактично заснований Семеном Сулимою, полковником Переяславським, а всі давні документи перейшли до його старшого брата Самійла, а після його смерті – до його сина Матвія. Історик пропонував саме в його нащадків шукати найдавніші сулимівські документи. Проте їхня доля лишається невідомою, скоріше за все, вони були втрачені.

Так само критично упорядник висловився і щодо паперів Скорупів, хоча цього разу відзначив, що "архив Скоруп сохранился почти во всей целости". Зокрема, він зазначав, що "бумаги Скоруп составляют почти половину Сулимовскаго архива, но значительное большинство их состоит из копий разных судебных процессов…", які, на думку історика, не становили наукового інтересу. Маловартісними визнавалися ним також архівалії двох інших родів – Єсимонтовських та Войцеховичів.

Взагалі ж про відібрані документи кількох значних родів Гетьманщини історик зауважив: "Многия из печатаемых бумаг, взятыя в отдельности, могут казаться лишенными особеннаго интереса; но в массе – все оне представляют необходимый материал для изучения бытовой истории Малороссии, для которой до сих пор издано источников очень мало"¹¹⁶. Такий висновок є дещо несподіваним, адже ми писали раніше про зневажливе ставлення О. Лазаревського до визнаних ним меншовартісними і вторинними фамільних архівалій.

Історики оцінили це видання дуже високо. Зокрема, В. Антонович у вже згаданій рецензії на збірник наголошував, що він "стоит наравне с лучшими, доселе известными нам источниками, каковы "Записки Якова Маркевича" и "Материалы для отечественной истории" Судиенка"¹¹⁷. Н. Василенко назвав видання "лучшим и наиболее важным опытом в этом роде", "образцом такого рода работ"¹¹⁸. Такої точки зору дотримується і Г. Швидько, яка вважає збірник "багатим і цінним джерелом для дослідження не тільки соціально-економічної, до певної міри, політичної, але й культурної історії Гетьманщини"¹¹⁹.

Маємо всі підстави погодитись із такою оцінкою видання. Воно й донині має величезне значення як перший в Україні повноформатний збірник фамільних документів різних видів. У ньому представлено якщо не всі, то більшість видів архівалій, що зберігалися в рукописних зібраннях української еліти XVII–XVIII ст. Це приватноправові акти, документи про службу представників згаданих родів, листування, щоденники, родословні папери тощо. Крім того, він певною мірою відбиває, як ми вже зауважували, типовий шлях формування фамільних рукописних збірок: успадкування за прямою лінією, розподіл архівалій між старшими і молодшими спадкоємцями, передавання документів у разі згасання родів нащадкам за іншими, побічними лініями і, нарешті, концентрацію документів кількох родів в одних руках. До того ж, за своїми хронологічними рамками він повністю підтвердив загальне правило – відсутності у фамільних архівах української еліти архівалій, датованих першою половиною XVII ст. і попередніми роками.

Наступна велика археографічна праця О. Лазаревського виявилася теж пов’язаною з родом Сулимів. Ідеться про "Мотыженский архив" – папери іншої гілки Сулимів за 1681–1772 роки, що зберігалися в маєтку Мотижині Київського повіту. Їх надав для публікації О. В. Савицький, який успадкував фамільні папери названого роду разом з маєтностями від своєї матері, уродженої Кандиби, племінниці вдови Я. Я. Сулими. Попередньо збірник був оприлюднений у додатках до "Киевской старины" упродовж 1889–1890 років.

За своєю класифікацією О. Лазаревський розподілив усі відібрані до друку архівалії на дві групи, які й стали розділами збірника: "родинні папери Сулимів" та "сторонні папери". Загалом опубліковано 93 документи, що датуються 1681–1772 рр. (частина 1 містить 61 документ, частина 2 – 32).

Такий досить довільний розподіл опублікованих джерел одразу ж викликав зауваження рецензентів. Так, О. Маркович, який писав про книгу на сторінках "Киевской старины", запитував з легкою іронією, ким саме було здійснено такий розподіл (очевидно, що упорядником). Вказавши на наявність у другому розділі принаймні двох документів, які безпосередньо відносилися до Сулимів, а тому не могли називатися "сторонніми", рецензент дуже слушно протиставив такій штучній структурі збірника науково обґрунтований хронологічний принцип публікації історичних джерел: "в таких изданиях, как Мотыженский архив, которыми пользуются для занятий главным образом люди, к работе с источниками привычные, лучше всего держаться хронологического порядка документов. Кроме того, от столь опытнаго редактора, как А. М. Лазаревский, мы могли бы ожидать приложения к Мотыженскому архиву своднаго хронологическаго перечня актов, вошедших в оба изданных им архива"¹²⁰.

Сам упорядник знову, як і в попередньому збірнику, досить зневажливо висловився щодо історичного значення опублікованих джерел: "Самостоятельное значение из бумаг сей части [розділу 1. – Г. П.] имеют лишь некоторые, например, бумаги по доносу Переяславской полковой старшины на своего полковника Семена Сулиму (№ 41), в котором можно найти немало интересных подробностей из истории местнаго самоуправления в гетманской Малороссии. Составляя дополнение к напечатанным прежде, семейныя бумаги Сулим заключают в себе тем не менее много новых интересных сведений для истории землевладения… и для истории семейных отношений…"¹²¹. Іншими словами, історик знову визнав історичне значення лише тих документів, в яких ішлося про події політичної історії; всі інші джерела вважалися ним меншовартісними, за якими можна досліджувати хіба що побутову історію.

Видовий склад цієї частини фамільного архіву Сулимів дуже докладно проаналізовано в недавній статті Г. Швидько. Зокрема, вона відзначила: "За формою і характером опубліковані документи – це купчі акти (11 док.), царська грамота (1 док.), універсали (21 док.), накази і листи-розпорядження (7 док.), листування членів сім’ї Сулим у майнових справах (4 док.), скарги (1 док.), відступні записи (4 док.), духовні заповіти (7 док.), рішення Генерального військового суду за поданими скаргами (5 док.), фундуші і дозвільні листи (3 док.), а також записи на обмін садибними місцями, прохання про передачу маєтностей, декрети, розпорядження, заяви та ін."¹²².

Цей збірник Сулимівських фамільних рукописів відзначався включенням до нього значної частини документів полкової і сотенних канцелярій Переяславського полку, актів міського самоуправління, інших офіційних документів аж до уривків з Генерального слідства про маєтності названого полку (1730) у тій частині, яка торкалася належних Сулимам добр. Усі ці документи були складовою згаданого фамільного архіву, хоча упорядник, на жаль, не завжди вказував на автентичність документів, вміщуваних у книзі, та місце їхнього зберігання. Так, щодо останнього документа інформація про його сучасне місцезнаходження була наведена тільки в передмові, а не в легенді.

Збірник "Мотыженский архив" став не лише необхідним доповненням до попередньої публікації рукописів із Сулимівського архіву, а й засвідчив видову різноманітність архівалій збірок української еліти. Вперше була показана наявність службових паперів у складі фамільних архівів, хоча упорядник не порушив питання про причини цього типового явища й принципи, що могли б визначати розподіл таких документів між діловодними та фамільними архівами. Високо оцінює збірник Г. Швидько, визначаючи його як "цінне зібрання історичних джерел до соціально-економічної історії Гетьманщини"¹²³.

Разом з тим деякі історики – сучасники О. Лазаревського, підкреслюючи на загал значення збірника й закликаючи власників фамільних архівів наслідувати О. В. Савицького, дещо скептично оцінили історичне значення вміщених у ньому документів. Автор уже цитованої нами рецензії на цей збірник О. Маркевич, зокрема, говорив про тривіальність змісту надрукованих джерел ("по содержанию большинство документов идентичны с таковыми же, существующими у нынешних представителей старых малороссийских фамилий"; "немало бумаг относится и к тем мелочным дрязгам, в которые были погружены значные люди Малороссии в XVIII в.; видим ранния попытки к закрепощению козаков; материалы для истории водворения в Малороссии в XVIII в. русских помещиков; но все это довольно обычно")¹²⁴. Автор рецензії стверджував, що й сама роль Сулимів в історії України була доволі незначною.

О. Лазаревський, продовжуючи опрацювання відомих йому фамільних архівів, практично вже наприкінці життя видав збірку документів з іншої дуже відомої фамільної збірки – Любецького архіву гр. Г. Милорадовича. Це видання стало результатом співпраці нащадка козацької старшини – власника фамільного архіву з відомим ученим.

У передмові до книги упорядник наголошував на винятковості згаданого архіву, який "принадлежит к числу наилучше сбереженных в Малороссии". Відповідно до власної схеми класифікації фамільних архівалій Лазаревський коротко охарактеризував склад зібрання Милорадовичів таким чином: "Кроме бумаг фамильных, в состав его вошли много бумаг посторонних, унаследованных Милорадовичами вместе с имениями"¹²⁵. Саме такі документи ("сторонні") й були опубліковані у першому випуску збірника, який, на жаль, виявився й останнім у задуманій серії.

Структура видання була доволі строкатою: у першому розділі подавалися фамільні папери Чернишів ("юридическия документы об имущественных отношениях вдовы генеральнаго судьи Евдокии Константиновны Чарныш (падчерицы гетмана Скоропадскаго) с ея пасынками и детьми") і невелика кількість документів згаслого роду Фрідрікевичів (усі документи за XVIII ст.); у другому – родинне листування Н.П. Полуботок із зятем П.С. Милорадовичем щодо одруження його доньки з І. С. Лашкевичем (на зламі XVIII та ХІХ ст.). Третій розділ склало листування згаданого П. Милорадовича із сином Григорієм та знайомими щодо тієї ж історії – у зв’язку зі шлюбом доньки (1789–1800) і, нарешті, до останнього розділу увійшли "Любецькі акти", тобто виписки з актових книг м. Любеча за 1637–1708 роки.

Таким чином, упорядник цього разу звернув найбільшу увагу не на приватноправові документи, які складали основу його попередніх збірок, а на більш особистісні джерела (епістолярій, заповіти тощо). Крім зрозумілого бажання упорядника урізноманітнити зміст чергового документального збірника та очевидного впливу на нього з боку Г. Милорадовича, такий добір документів засвідчив певну еволюцію поглядів самого історика. Як нам здається, наприкінці життя О. Лазаревський почав сприймати фамільні архівалії об’єктивніше і вже не наголошував на їхній вторинності порівняно з офіційними актами. Принаймні, з точки зору побутової, родинної історії він почав визнавати такі документи першорядними джерелами.

Важко погодитися з характеристикою документів збірника, поданою Г. Швидько: "Акти Милорадовичів є цінними джерелами для вивчення шляхів набуття земельних володінь"¹²⁶. Це дуже звужує як зміст опублікованих джерел, так і значення видання загалом, яке, без перебільшення, стало значним кроком в археографічному та джерелознавчому доробку О. Лазаревського. Вперше зі сторінок підготовленого ним видання постали фамільні портрети Чернишів, Полуботків, Милорадовичів та інших не тільки як здирників і користолюбців, а живих людей, з усіма їхніми позитивними і негативними рисами характеру.

Варто підкреслити, що історик вперше обмежився вибіркою документів тільки з фамільного архіву, не залучаючи для публікації архівалій з інших сховищ. Це засвідчило інформативну ємність і надзвичайну видову різноманітність тих джерел, які зберігалися колись в архіві Милорадовичів. Якщо ж врахувати й едиційні зусилля самого власника архіву, то це стає ще більш очевидним.

Еволюція поглядів історика щодо значення фамільних архівалій виявилася також в іншій збірці, опублікованій ним трьома роками раніше. Це досить великий збірник джерел одного виду – епістолярію відомого українського діяча-автономіста, захисника "малоросійських прав і вольностей" Г. А. Полетики за 1750–1784 рр. (друкувався на сторінках "Киевской старины" упродовж 1893–1894 рр., окремим виданням – 1895 р.). Книга містить 132 листи самого Полетики та його кореспондентів (дружина, сини, рідні та знайомі), а також заповіт власника архіву, в якому рукописам та книгам його збірки відведено чільне місце. Принагідно зауважимо, що історик опублікував епістолярну спадщину цього видатного українського діяча далеко не в повному обсязі, оскільки до нас навіть попри революції та війни дійшли, за свідченням фахівців, 434 листи¹²⁷.

Критерії, якими керувався упорядник при відборі документів для публікації, у передмові до збірника, на жаль, не названо. Натомість О. Лазаревський визнав за необхідне підкреслити погану збереженість епістолярію: "Других писем Григория Полетики, писанных к родным и приятелям, мы нашли очень мало, так как эти письма могли попасть в его архив лишь случайно. Писем, писанных к Григорию Андреевичу Полетике, сохранилось немного, хотя, как видно, он вел переписку довольно обширную; следует думать, что переписка эта растеряна уже после смерти Григория Андреевича"¹²⁸.

Значно раніше, 1887 р., О. Лазаревський видав також приватний діаріуш М. Ханенка за 1727–1753 роки, про плани публікації якого О. Бодянський писав у 1858 р., під час видання Діаріуша Генеральної військової канцелярії 1722 р.

Згідно з "едиційною історією" цієї пам’ятки, крім О. Бодянського, за чутками, опублікувати її планував П. Бартенєв, відомий російський археограф, видавець журналу "Российский архив", збірників "Осьмнадцатый век" та "Девятнадцатый век", багатотомового збірника "Архив князя Воронцова". Із рукописом щоденника ознайомлювалося багато істориків, а архієпископ Філарет (Гумилевський) навіть видрукував записи за два роки (1732–1733) у "Черниговских епархиальных известиях" за 1865 р. Але зрештою публікацію пам’ятки здійснив Лазаревський (спочатку у вигляді додатка до "Киевской старины" у 1884–1886 рр., а потім окремим виданням). При цьому було використано оригінальний рукопис, що знаходився в розпорядженні О. Ханенка, правнука автора щоденника.

Утім, згодом виявилося, що й ця публікація була неповною: О. Бодянський, який тримав у руках рукопис 1858 р., стверджував, що він починався з 1719 р. Опублікований Лазаревським рукопис мав перші записи з лютого 1727 р. і значний пропуск усередині, що охоплював сім років (1734–1741). А. Титов, який отримав у своє розпорядження архів О. Бодянського, віднайшов там копію щоденника М. Ханенка, списану 1851 р. з того ж примірника О. Ханенка, з правками О. Бодянського, але із записами за 1719–1723 та початок 1754 рр., з тим саме пропуском у сім років. Історик оприлюднив на сторінках "Киевской старины" це продовження пам’ятки з розлогою передмовою, де вмістив листи братів Ханенків до Бодянського й вказав на ймовірні шляхи пошуку її втраченої частини: серед паперів, що лишилися після смерті Д. Бантиша-Каменського¹²⁹.

Згадані вище видання – це великоформатні публікації документів та окремих пам’яток фамільних архівів, здійснені О. Лазаревським. До них слід додати значну кількість журнальних та газетних матеріалів, в яких було оприлюднено фамільні архівалії. Лише в "Киевской старине" він видрукував добірки документів з фамільних архівів Апостолів, Берлів, Галаганів, Забілів, Мартосів, Полуботків, Сулимів та ін. Кількість ж видрукуваних окремих документів, у тому числі використаних у невеликих повідомленнях, через їх значне число та вживання різноманітних псевдонімів, а подеколи – й повну анонімність публікатора і досі є нез’ясованою. До речі, не змогли їх полічити і в редакції "Киевской старины" 1902 р., коли публікували некролог О. Лазаревського та нашвидку складену, а тому й неповну, бібліографію його праць¹³⁰.

Основні публікації фамільних архівалій кінця ХІХ – початку ХХ ст. пов’язані з ім’ям історика і генеалога В. Модзалевського. Готуючи дві власні капітальні праці – українські гербовник та родословник, він здійснив польове дослідження значної кількості наявних на той час фамільних архівів. Значною була і його праця з реалізації археографічного проекту "Архів Скоропадських".

Ми ж зупинимося на його невеликому збірнику – "Материалы по истории Малороссии", виданому друкарнею Чернігівського губернського земства 1912 р. Очевидно, автор-упорядник задумував серійне видання, оскільки книга позначена як випуск 1. Вона містить 59 листів за 1687–1713 рр., адресованих значному військовому товаришу І. П. Забілі, сину добре відомого багатьом П. Забіли, та вдові першого (на відміну від батька, син помер зовсім молодим, у 35 років). І. Забіла не обіймав високих посад, проте був у тогочасному суспільстві знаною й впливовою постаттю. Достатньо сказати, що до числа його кореспондентів належали гетьман І. Мазепа, генеральні старшини, полковники та церковні ієрархи В. Дунін-Борковський, В. Кочубей, І. Ломиковський, П. Полуботок, І. Черниш, З. Корнілович та ін. Походили листи з тієї частини фамільної збірки Забілів, яка перебувала на початку ХХ ст. у колекції В. В. Тарновського. Як зазначав упорядник, завдяки гарній звичці І. Забіли "хранить "шпаргалы" мы имеем теперь возможность читать адресованные к нему письма", а безпосереднім упорядкуванням родинних архівалій за тематичною ознакою зайнявся його син¹³¹.

Сам видавець підкреслював значення опублікованих ним документів не тільки для побутової, а й політичної історії України. Хоча в них не завжди йшлося виключно про державні справи, тим не менш у сукупності цей епістолярій дає якнайповніше уявлення про коло політичних, культурних та побутових інтересів керівників тогочасної Української держави.

а жаль, серія не мала продовження, тому невідомо, публікацію яких саме архівалій В. Модзалевський планував здійснити в ній. Нагадаємо лише, що приблизно в цей саме час він готував до друку на замовлення Наукового товариства ім. Шевченка четвертий том "Щоденника" Я. Марковича (1735–1740), тому очевидно, що саме фамільні архіви перебували в центрі його археографічної діяльності.

До відомих публікаторів фамільних архівалій належить і П. Я. Дорошенко, який, окрім оприлюднення змісту своєї збірки, вмістив у брошурі "Рукописи П. Я. Дорошенка" тексти кількох листів до І. Забіли, його вдови та сина Івана від духовних і світських осіб (митрополитів київських Варлама Ясинського, Іоасафа Кроковського, єпископа Чернігівського Антонія Стаховського, генерального писаря М. Турковського та ін.), тестамент згаданого Івана Івановича Забіли, реєстри речей за 1696–1736 рр., а також кілька універсалів гетьманів Богдана Хмельницького, Дем’яна Ігнатовича, Івана Скоропадського, листи та інші автографи видатних людей Гетьманщини другої половини XVII–XVIII ст.¹³² Судячи з того, що ця публікація епістолярію роду Забілів стала логічним продовженням попередньої, хоча за часом видання передувала їй, у фамільній колекції Дорошенків знаходився один з томів Забілінського листування, сформований за тематичним принципом (переважно листи духовних осіб). Саме про це писав В. Модзалевський у передмові до свого видання, висловлюючи здогадку, що таких томів І. Забілою у середині XVIII ст. було сформовано не менш як п’ять¹³³.

Вартий уваги й доробок київського професора В. Щербини, який разом з іншими статтями, побудованими на фамільних архіваліях, оприлюднив у "Киевской старине" документи власного фамільного архіву (роду Рудиковських) від кінця XVIII до середини ХІХ ст. Серед них – листи, автобіографічні матеріали, вірші тощо¹³⁴. Н. Василенко здійснив кількома подачами серійну публікацію "Из бумаг сенатора тайнаго советника М. П. Миклашевскаго"¹³⁵, переважно листів російських високопосадовців кінця XVIII – початку ХІХ ст. До оприлюднення фамільних архівалій прилучилася також ціла плеяда істориків, серед яких були київські, чернігівські, харківські та полтавські вчені М. Астряб, Д. Багалій, М. Бакай, В. Горленко, О. Кістяківський, О. Лашкевич, О. Левицький, І. Линниченко, Ф. Николайчик, С. Нос, М. Стороженко, А. Титов та ін.

На окрему згадку заслуговує історичний журнал останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. "Киевская старина", що видавався спочатку Г. Лебединцевим (1882–1888), потім О. Лашкевичем (1888–1889) та В. Науменком (1889–1906) за активної участі О. Лазаревського. Часопис вирізнявся не тільки серед провінційних, але й столичних видань гуманітарного профілю, що виходили на теренах Російської імперії. Завдяки зусиллям цілої плеяди відомих науковців, згаданих вище, на його сторінках були оприлюднені численні добірки фамільних документів, окремі пам’ятки та архівалії, пов’язані зі значними родами української еліти XVII–XIX ст.

Проте найвагоміше місце археографічне опрацювання фамільних архівів посідало у творчій спадщині А. Стороженка, нащадка старовинного роду і власника великої фамільної збірки рукописів, що зберігалася в с. Велика Круча Пирятинського повіту Київської губернії та с. Мармизівка Лохвицького повіту Полтавської губернії. Його зусиллями було здійснене унікальне багатотомове видання "Стороженки: Фамильный архив", яке виходило у світ упродовж 1902–1910 років.

Загалом це видання вийшло досить аморфним, йому бракувало послідовності та стрижневої ідеї. Так, у передмові до першого тому йшлося про те, що "цель настоящаго издания – сохранить для будущих поколений нашего рода те фамильные бумаги, которыя в настоящее время находятся в наших руках". Водночас видавець звертався до інших нащадків розгалуженого роду Стороженків із закликом "поделиться с нами имеющимися в их распоряжении семейными бумагами и портретами"¹³⁶.

Проте вже з першого тому збірник вийшов за рамки одного фамільного зібрання. Щоб розповісти про засновника (на думку А. Стороженка) роду, теж Андрія Стороженка, "старшого полковника Війська Запорозького", тобто фактично гетьмана або наказного гетьмана, який діяв на початку XVII ст., довелося використати документи з польських зібрань (Бібліотека графів Рачинських у Познані). Зауважимо, що копії цих документів було отримано згадуваним нами А. Я. Стороженком ще 1847 р., під час його служби в російській адміністрації Царства Польського. Це були листи згаданого полковника до канцлера Великого князівства Литовського Л. Сапєги, датовані 1610 р., періодом облоги Смоленська. У цьому не було нічого дивного, адже ми знаємо про майже повну відсутність документів даного періоду у фамільних зібраннях української старшини.

Правдиві фамільні архівалії Стороженків починаються з 1689–1690 рр. і територіально пов’язані з Лівобережжям, а персонально – із сотником Ічнянським, потім полковником Прилуцьким І. Стороженком та його нащадками, які стали справжніми засновниками роду. Ступінь їх спорідненості з вищезгаданим Андрієм, "старшим полковником", упоряднику встановити не вдалося, хоча висловлювалося припущення, що Іван був сином останнього і переселився на лівий беріг Дніпра після Андрусівського миру 1667 р.

Збірник вийшов дуже строкатим за своїм змістом. Першу частину видання склали купчі, жалувана імператорська грамота, гетьманські та полковницькі універсали на маєтності, списки козаків, дворів, "підданих", якими керували Стороженки у XVIII ст., реєстри майна, скарги, заповіти тощо. Ці документи зберігались у фамільному архіві як в оригіналах, так і копіях, що створювалися для різних господарських та судових потреб. На окрему згадку заслуговує скарга 1748 р. Меланії, вдови П. Стороженка, на його братів, котрі намагалися позбавити жінку частини спадщини. Меланія звинувачувала їх у привласненні документів покійного чоловіка: "универсалы на некоторие Стороженковские маетности, також купчие и другие на часть умершого моего мужа Петра Стороженка, и все писма дворовие, которых было немалым числом, и между оними были щоти господарей, на коих недоимка должна взыскатис, особливо ж некоторие документи, надлежащие до дел по разным канцелярыям точащиеся, оние Стороженки собою насилно все од мене забрали"¹³⁷. Деякі документи датувалися кінцем XVIII ст. і були пов’язані з часами гетьмана К. Розумовського та М. Рум’янцева-Задунайського. В них ішлося, зокрема, про доведення дворянського походження роду. Упорядник збірника у складеному ним родоводі посилався на сімейну легенду про родоначальника Андрія, "гетьмана Війська Запорозького", у зв’язку з чим ім’я Андрій "сделалось любимым родовым именем и почти правильно повторялось через каждое поколение"¹³⁸.

Інші ж вміщені у збірнику матеріали або не походили зі згаданого фамільного архіву (Любецький архів Милорадовичів, Московський архів МЗС), або мали суто дослідницький характер (виписки з праці М. Петрова "Описание рукописных собраний, находящихся в Киеве"; уривок з книги Ф. Глинки "Письма к другу", в якому йшлося про смерть М. Стороженка; матеріали про Стороженків, що публікувалися А. та В. Стороженками в "Киевской старине"; нарешті, складений А. Стороженком родовід, матеріалом для якого стала інформація з "Русской родословной книги" А.Б. Лобанова-Ростовського). Додамо до цього, що у книзі відсутні будь-які покажчики, а примітки – дуже короткі й невичерпні.

Другий том збірника, що вийшов друком 1906 р., у розпал першої російської революції, був повністю присвячений ХІХ ст., здебільшого – постаті А. Я. Стороженка (1790–1857). Його листування з сином, родичами та знайомими, листи сина й дружини мали довести, на думку упорядника, виняткову роль дворянства в тогочасній російській історії, а найголовніше – продемонструвати, що "миколаївський" період цієї історії не був добою суцільного мракобісся та реакції. Для нас ця публікація значної епістолярної спадщини нащадків української старшини, які жили за часів унітарної імперії другої чверті ХІХ ст., цінна як свідчення тяглості історичної традиції поповнення фамільних архівів, сформованих за доби Гетьманщини, ролі представників української еліти в розбудові Російської імперії. Зокрема, А. Стороженко у 1840 р. писав сину про свої історичні роздуми щодо доби Богдана Хмельницького: "Разумная статья заключает в себе два предмета: что возстание козаков не есть бунт, и что присоединение Руси, или Малороссии к малому тогда государству Московскому, есть начало простирающагося величества Великой России на Запад"¹³⁹.

Щодо третього тому, виданого за рік, то й сам упорядник був змушений визнати його абсолютну строкатість, зазначивши, що він "отличается значительной пестротой своего состава. С одной стороны, в него вошли документы строго фамильнаго содержания, дополняющие сведения родословника… С другой стороны, наряду с ними, идет собрание писем к Андрею Яковлевичу Стороженку посторонних ему лиц, причем из ученаго и литературнаго мира: Бодянскаго, Булгарина, Владиславлева… Наконец, преобладающую долю тома занимают письма четырех лиц, близких Владимиру Андреевичу Стороженку…"¹⁴⁰. При цьому найдавніші документи (1742–1754), присвячені сотнику яблоновському С. Стороженку, – це рукописи з Музею К. Скаржинської. Епістолярій А. Я. Стороженка містив, окрім адресованих йому листів, також написані ним відповіді, що друкувалися за чернетками-відпусками з фамільного архіву. Зокрема, в одному з листів до О. Бодянського від 1848 р. він підкреслював значення польських джерел для історії України XVI–XVII ст.: "Нет стариннаго польскаго дома, где бы не было подобнаго рода остатков. Писавшия малороссийскую историю почти не делали никаких розысканий в этом море фактов, а ограничивались тем, что уцелело в Малороссии леваго берега Днепра…"¹⁴¹.

У наступному томі містилися документи, що були логічним продовженням трьох попередніх томів: "Первая часть – дополняет сведения перваго тома о представителях разных линий рода Стороженков; вторая – заключает в себе имущественные бумаги Андрея Яковлевича и Владимира Андреевича Стороженков; и, наконец, третья – занята собранием писем к Владимиру Яковлевичу его родственников, приятелей и знакомых"142. Сам упорядник подякував двом відомим історикам – В. Модзалевському та М. Астрябу – за виявлення ряду документів про рід Стороженків у московських, чернігівських та харківських архівах. Іншими словами, архівалії з фамільної збірки вже не становили основи публікації, якщо не брати до уваги певної кількості листів та майнових документів родини А. Я. Стороженка, які достеменно зберігалися в автора публікації. Окремим розділом йшли виявлені В. Модзалевським в архіві Генерального штабу шість документів, а також п’ять документів з Московського архіву Міністерства юстиції про Г. Стороженка – учасника придушення "пугачовського бунту".

Таким чином, четвертий том охоплював майже два століття історії України та Росії, на тлі яких подавалися відомості про життя окремих представників роду. Проте його зміст жодною мірою не свідчив про склад фамільного архіву. Фактично упорядник перейшов від концепції публікації фамільних архівалій, що зберігалися в нього або в інших представників роду (як це було анонсовано у першому томі), до видання всіх документів з різних архівосховищ, пов’язаних зі згаданим родом¹⁴³.

Черговий, п’ятий том з невідомих нам причин так і не побачив світ. Подальші ж томи взагалі "втратили" серійність та наступність. Так, шостий том, який побачив світ двома роками раніше за четвертий, був присвячений родам Свічок, Александровичів та Вакуловичів, подіям кінця XVII – початку XVIII ст. і містив такі документи: актову міську книгу Пирятина за 1683–1739 рр.; "Права, належатые его милости пана Леонтія Свечки...", тобто список купчих, універсалів та інших документів, свого часу записаних до міської актової книги, а потім скопійованих для фамільного архіву; "Права, належатіе его милости пану Лукіану Свечце..." за 1699–1718 рр.; понад 40 документів, "извлеченных из домашних архивов Свечек и Вакуловичей" (1685–1733). Далі йшли акти про Леонтія Свічку, вже публіковані раніше у п’ятому томі "Архива Юго-Западной России" (7 документів за 1691–1696 рр.); документи роду Александровичів (1724–1830), серед яких було багато архівалій Полтавського дворянського депутатського зібрання. Нарешті, наприкінці тому вміщено статтю О. Лазаревського про рід Свічок (передрук з "Киевской старины"), статтю самого А. Стороженка про село Велика Круча, "Акцес или канцелярский порядок для наблюдения в Малой России в полковых, магистратовских и сотенных также и в гетманской канцеляриях, – с присоединением приличных указов" від 1743 р.¹⁴⁴

Отже, у цьому томі взагалі не йшлося про рід Стороженків. Зв’язок роду Свічок з першим був дуже віддаленим, здебільшого за успад куванням маєтків (с. Велика Круча). Роди Вакуловичів та Александровичів були спорідненими з родом Стороженків. До того ж, упорядник не зазначив, чи знаходилися на той час у його фамільному архіві Пирятинська міська книга та переліки маєтків Свічок – про це можна хіба що здогадуватись. Але ймовірність такого перебування – невисока, враховуючи значний відсоток документів з інших архі- восховищ, опублікованих у шостому томі. Можна стверджувати, що упорядник практично повністю перейшов на шлях тематичного добору архівалій для публікації, що не дає можливості судити про дійсний склад його рукописного зібрання.

Інші томи (сьомий та восьмий), що вийшли друком відповідно у 1908 та 1910 рр., містили переважно "Малороссийский родословник" В. Модзалевського (перші два томи), вибрані праці самого А. Стороженка та невелику кількість документів Александровичів і Вакуловичів за ХІХ ст.

Таким чином, спроба А. Стороженка підготувати й упродовж майже десяти років видавати повноцінний збірник, в якому друкувалися б документи фамільного архіву або ж рукописи, дотичні історії роду Стороженків і споріднених з ним родів, була не зовсім вдалою. Очевидний брак архівалій, передусім історичних (XVII та XVIII ст.), зробив перші томи задуманого видання дещо однобічними, орієнтованими на документи переважно ХІХ ст. і лише однієї родини (самого упорядника). Через брак можливостей і засобів розповісти про весь рід Стороженків так і не вдалося. Спроба виправити це становище в наступних томах призвела до того, що там, навпаки, практично не стало "стороженківських" документів. Орієнтація на історичні розвідки (навіть такі, як "Малороссийский родословник" В. Модзалевського) знижувала вартість видання як документального. Загалом, збірник документів "Стороженки. Фамильный архив", в цілому сприяючи оприлюдненню змісту фамільних архівів української еліти, так і не став (та й не міг стати через об’єктивні причини) досконалим археографічним проектом. Цьому перешкодили як відсутність науково обґрунтованого едиційного задуму під час підготовки окремих томів та видання в цілому, "внутрішньої логіки" в поданні матеріалів, так і досвіду такої роботи з боку упорядника, який був не в змозі реалізувати на практиці свої ідеї, зокрема щодо альтернативності фамільних документів як історичного джерела, великого значення таких архівалій.

Нарешті, останньою за часом спробою оприлюднити документи фамільного архіву роду Борщових / Іскрицьких стала невелика брошура мглинського краєзнавця і народного вчителя С. Гатцука, що побачила світ 1917 р. за сприяння В. Модзалевського. Фактично це був огляд "згортку старих паперів", переданих упоряднику нащадком роду М. Борщовим, проте деякі документи друкувалися повністю. Це був, зокрема, щоденник М. Г. Борщова за 1858–1861 рр., коли автор навчався у Санкт-Петербурзі. З цитованих сторінок постають картини пробудження в юнака інтересу до України, спогади про зустрічі з М. Костомаровим, Т. Шевченком. Цікавим є також "Сказание о дедах" Ф. І. Іскрицького – родовід нащадків козацької старшини, який автор розпочав від польських Пястів¹⁴⁵.

Крім цих, реалізованих проектів, упродовж ХІХ ст. побутували й такі едиційні ідеї, яким з певних причин не судилося бути втіленими в життя. Насамперед йдеться про не доведене до кінця видання "Щоденника" Я. Марковича, що на початку ХХ ст. припинилося на четвертому томі (1735–1740), тоді як уся пам’ятка охоплювала 1717–1757 роки.

З об’єктивних причин (смерть О. Лазаревського) лишилося незавершеним видання Любецького архіву Милорадовичів, що було дуже вдало розпочате видатним археографом. Не збереглося будь-яких відомостей про зміст чи хоча б спрямованість другого випуску збірника.

Не дістав продовження й започаткований В. Модзалевським збірник "Материалы по истории Малороссии", що також обірвався на першому випуску. Причиною цього стали соціальні катаклізми – Перша світова війна й революційні події.

Існували й інші едиційні проекти щодо фамільних архівів, інформація про розроблення яких була оприлюднена в наукових виданнях.

Так, 1885 р. зі сторінок "Киевской старины" Н. Василенко повідомив, що прикладу Войцеховича, який надав архівалії й кошти для публікації "Сулимовского архива", "готовы последовать в непродолжительном времени два представителя известных малороссийских фамилий: П. И. Скоропадский и помянутый выше граф Г. А. Милорадович"¹⁴⁶.

На жаль, археографічні плани, накреслені ще батьком Павла Скоропадського, лишилися нереалізованими (через його передчасну смерть у 1887 р., а також через брак коштів). Що ж до проекту Г. Милорадовича, то його втіленням, очевидно, став перший випуск збірника "Любецкий архив" (спільна акція Лазаревського і Милорадовича).

Про іншу, але так і не реалізовану ідею видання фамільних паперів відомого слобожанського роду Донців-Захаржевських, а також Щербиніних і князів Крапоткіних, що опинилися в маєтку Бабаї (власність на той час П. Флоти), розповів Д. Багалій ще 1889 р. Він писав, що "ввиду важнаго историческаго значения этих материалов П. П. Флота решился напечатать их на собственный счет в отдельном сборнике; выборку, редактирование бумаг и составление к ним предисловия я принял (конечно, gratis) на себя"¹⁴⁷. Згаданий архів, дійсно, невдовзі опинився у Харківському університеті й згодом увійшов до складу Харківського центрального історичного архіву¹⁴⁸, але кошти на здійснення проекту, очевидно, так і не були виділені.

Варті уваги ще два археографічні видання, які побачили світ у Санкт-Петербурзі, проте мають безпосереднє відношення до нашої теми. О. Васильчиков (1832–1890), дипломат, мистецтвознавець та історик-аматор, правнук гетьмана Кирила Розумовського, у 1860–1880-х рр. опублікував капітальну чотиритомну монографію про цей гетьманський рід. Перша її частина друкувалась у збірнику П. Бартенєва "Осьмнадцатый век", а окреме видання праці О. Васильчикова виходило протягом 1880–1885 років. Під час роботи над першим томом, присвяченим О. Розумовському та його брату-гетьману, автор широко використав усі відомі йому залишки фамільного архіву гетьманського роду, а також зібрання рукописів Галаганів, Крижановських, Яготинський архів Рєпніних тощо¹⁴⁹. У додатках до першого тому автор вмістив багато документів, що безпосередньо стосувались особи Кирила Розумовського (царські грамоти, патенти, листи); ще більша кількість документів друкувалася в тексті монографії (повністю або в уривках). Українські історики того часу високо оцінювали згадане видання саме за використання в ньому фамільних архівів. Зокрема, у некролозі, вміщеному в "Киевской старине", вказувалось: "Имя свое в историческую науку покойный внес четырехтомным капитальным трудом "Семейство Разумовских". В труде этом опубликована масса документальнаго материала, составляющаго достоянье частных архивов и ставшаго доступным составителю благодаря его общественному положению и связям. Васильчиков, приходившийся правнуком гетману Разумовскому (по бабке своей Анне Кирилловне, дочери гетмана Кирилла Григорьевича), кроме многолетняго труда, внес много любви в свое сочинение, что отразилось на характере и духе его, чуждом всего профессионально-ученаго, педантичнаго и заказнаго. […] Если им недостаточно освещена политическая роль Кирилла Разумовскаго, то для уяснения последняго гетмана как личности, первый том "Семейства Разумовских" дает богатейший материал"¹⁵⁰.

Упродовж 1879–1881 рр. у північній російській столиці побачило світ розкішне двотомове видання, присвячене іншому дуже впливовому "петербурзькому малоросу" – канцлеру