Cтудії з архівної справи та документознавства
Т. 12, 2004

VІІ. ПЕРСОНАЛІЇ

Петро Слободянюк

ТРАГІЧНА ДОЛЯ АРХІВІСТА М. Ф. ТИЩЕНКА1

Реабілітовані історією... . Скільки їх знедолених, понівечених, скалічених, безправних пройшло через нашу вітчизняну історію?!

Серед таких страждальників був Тищенко Микола Федорович - великий український патріот, талановитий архівіст, чесна і високопорядна людина.

Народився Микола Федорович 1893 р. в с. Вельбівка Гадяцького району на Полтавщині, 1919 р. закінчив Київський університет (географ) і залишився при університеті як професорський стипендіат (аспірант). З 1920 по 1924 рр. викладав географію в трудовій школі № 5 м. Києва. З жовтня 1924 по 1932 рр. - науковий співробітник і певний час - в. о. директора Київського архіву давніх актів.

Як людину талановиту, активну, самовіддану і працьовиту М. Ф.Тищенка залучають до участі в різних наукових організаціях і установах. Він був членом розборочної комісії та вченим секретарем при губархіві, дійсним членом Історичного товариства, науковим співробітником Комісії по виучуванню історії західноруського та українського права, дійсним членом Комітету по виучуванню соціально-економічної історії України і Археографічної комісії. Працював над матеріалами архівів і музеїв Чернігова, Житомира, Києва. Був незмінним секретарем ВУАН у академіка Гіляровського. В серпні 1930 р. успішно пройшов чистку в апараті ВУАНу.

Роботу в архіві давніх актів він дуже любив, володів великою працездатністю, допомагав молодим спеціалістам. На роботі і в особистому житті його знали як людину принципову, вболіваючу за свою справу.

Коли 1932 р. директором Архіву давніх актів був призначений професор Оглоблін, Тищенко досить часто сперечався з ним, оскільки був не згоден з тими порядками, які той намагався запровадити. Це зовсім не подобалося новому керівництву архіву. В результаті у квітні 1932 р. була створена комісія під керівництвом Оглобліна по перевірці роботи архіву. Ця комісія, на підставі складеної М. Ф. Тищенком картотеки по архівних матеріалах та іншій його роботі в архіві, постановила звільнити його з роботи як українського буржуазного націоналіста.

У березні 1933 р. М. Ф. Тищенка було заарештовано органами ОДПУ в м. Києві, які протягом двох тижнів у в'язниці "уточняли", чи не є він "сыном помещика, дворянина или генерала". Не добившись потрібного їм результату, вони відпустили його на волю. Але тавро буржуазного націоналіста давало про себе знати - на роботу нікуди не брали. Тому, перебиваючись на тимчасових посадах наукового працівника Всеукраїнського науково-дослідного інституту зерна та продуктів його переробки, бухгалтером будівельної організації, він лише 1936 р. отримує посаду учителя географії та економгеографа Клавдіївської середньої школи № 15. М. Ф. Тищенко мав слабке здоров'я. Тому на початку війни його не взяли до діючої армії, а по мобілізації Сталінського райміськвійськкомату м. Києва направили в робітничий батальйон у Смоленську область копати окопи та будувати оборонні укріплення.

Перебуваючи на фронті у складі робітничого батальйону на Смоленщині в м. Семлєві біля м. В'язьми, в жовтні 1941 р. він разом з іншими бійцями потрапив в оточення і був полонений німцями. Разом з іншими полоненими Микола Федорович утримувався два тижні в концтаборі в м. Дорогобужі. Під час конвою до Смоленська Тищенко М. Ф. разом з двома військовополоненими втік з-під варти. Але через 20 днів по дорозі додому в районі м. Ярославля його впіймав німецький патруль і звідти залізницею направив до концтаборів спочатку в м. Мінськ, а потім у м. Слуцьк. У Слуцькому таборі німці запропонували особам, які мають середньо-спеціальну і вищу освіту, працювати за своєю спеціальністю за місцем проживання, але з повною підготовкою у німецьких установах. Тому через тиждень М. Ф. Тищенко разом з іншими військовополоненими перевезли до німецького концтабору біля м. Нюрнберга. А з листопада 1941 р. до липня 1942 р. перебував у таборі військовополонених в Чехословацькому місті Фольнегау біля м. Карлсбада, а потім у спеціальному таборі (зондер-табір) "Східного міністерства" фашистської Німеччини поблизу Берліна в м. Устрау. Німці там готували управлінських спеціалістів з вищою і середньою освітою для подальшої пропагандистської та іншої роботи на окупованих українських територіях. Оскільки М. Ф. Тищенко мав вищу освіту, то його німці відібрали для такої підготовки.

У таборі всі військовополонені були розділені на 3 групи: група поліцейських (шуцманів), група пропагандистів і група спеціалістів. Микола Федорович не входив до жодної з них, оскільки мав погане здоров'я. Тому його готували як перекладача для зв'язків окупаційної влади з місцевим населенням. Ніяких умов, завдань та обов'язків йому не нав'язували, ніяких зобов'язань та угод з нацистами він не підписував і не укладав.

У цьому таборі Микола Федорович перебував півроку. Табір знаходився в лісі і ділився на два огороджені відділення, в яких перебувало приблизно по 500 чоловік військовополонених різних національностей - українці, росіяни, білоруси. В другому відділенні були представники східних національностей. Полонені виконували тільки внутрітабірні роботи, працювали на сільгоспроботах у місцевих бауерів.

У січні 1943 р. М. Ф. Тищенка - перевели в інший табір, де він виконував різні господарські роботи, працював на будівництві бараків тощо. Тут один зрадник читав для військовополонених різні антирадянські книги, а інший - професор Московського університету (так він себе називав) викладав німецьку мову. Якось останній приніс декілька сторінок з книги на німецькій мові. Як виявилось, то були уривки з книги А. Гітлера "Майн кампф", з яких він зачитував полоненим окремі речення, також примушував їх самих читати і перекладати. Причому ні паперу, ні олівців у в'язнів не було. Тому під час повоєнного слідства Миколі Федоровичу переклад сторінок гітлерівської книги інкримінувався як злочин. Він звинувачувався у перекладі праці Гітлера з метою її друку та розповсюдження на окупованих радянських територіях.

У березні 1943 р. табірна медична комісія визнала М. Ф. Тищенка непридатним для фізичної праці з діагнозом "дистрофія". Йому видали довідку, що він звільняється з полону. Через два дні після комісії його у складі групи понад 80 поліцейських і інших спеціалістів відправили до Києва.

У Києві М. Ф. Тищенко через біржу праці і за допомогою своїх знайомих влаштувався на роботу в історичний архів, де до серпня 1943 р. працював завідуючим економічним відділом XIX ст.

Під час втечі німців із Києва М. Ф. Тищенка під загрозою розстрілу зобов'язали супроводжувати архівні та музейні цінності, що вивозилися в тил. Будь-які відмови, аргументи і посилання на те, що дружина важко хвора на туберкульоз та інше, не допомагали. 24 вересня 1943 р. ешелон прибув до Кам'янця-Подільського. Під час руху ешелона на ст. Дунаївці із вагона, в якому їхав Микола Іванович, випало декілька коробок з архівними документами. Він вистрибнув на ходу з поїзда, підняв ті коробки, догнав вагона і поклав їх на місце. Серед привезених до міста документів були матеріали давніх актів, що мали велику історичну цінність, а також цінні книги з Української академії наук, 1200 художніх полотен. З липня 1941 р. по вересень 1943 р. директором Кам'янецького архіву (обласного і міського) працювала Н. П. Кравченко, а в жовтні 1943 р. його очолив німець Ласке. Для архівних документів було виділено кімнати в приміщенні Кам'янецького архіву, а картини розміщено в музейних залах старої Турецької фортеці.

У складі провідників архівних цінностей були: Вінтер - начальник управління архівів, музеїв і бібліотек України, Бенцен - завідувач бібліотек на Україні, Лацке - завідувач архівами на окупованій території України, Байнц - директор у період окупації історичного архіву в м. Києві, а також фольксдойчі - бухгалтер, перекладач і друкарка. З українського персоналу культурні цінності супроводжували М. Ф. Тищенко з дружиною, Катерина і Любов Остроградські та ін.

Оскільки під час руху поїзда один вагон був розкритий і документи дуже перемішались, то М. Ф. Тищенку та іншим працівникам доручили впорядкувати їх. Працюючи з архівними фондами, Микола Федорович вирішив ряд актових книг і декілька ящиків найбільш цінних архівних матеріалів заховати і зберегти від відправки до Німеччини. Заховані ним документи залишились у Кам'янець-Подільському архіві.

У січні 1944 р. частину архівних документів і картин німці вивезли з Кам'янця-Подільського до рейху. Разом з німцями евакуювалися співробітники архіву Гененрі, Дар'ян. На пропозицію німців виїхати разом з ними Кульченко, Тищенко, Остроградські, Коленко відмовились, хоча для них було заготовлено необхідні евакуаційні документи. Незабаром Вінтер надіслав розпорядження про призначення директором архіву К. М. Остроградської, а Тищенка - науковим працівником. А з приходом радянських військ М. Ф. Тищенко ще протягом 4 місяців працював завідувачем Кам'янецького архіву.

А загалом під час евакуації німців з Києва в листопаді 1943 р. ними було відвантажено майже 7 вагонів архівних матеріалів Київського центрального архіву давніх актів, а будинок Київського університету, де він розміщався, було спалене. Більшу частину цих архівних фондів німці встигли вивезти в м. Тропау (Австрійська Сілезія), а частину (2 вагони) радянські війська відбили у німців в м. Кам'янці-Подільському. Керував вивезенням архівних матеріалів доктор Вінтер, німець - начальник управління архівами, музеями та бібліотеками окупованої України і його помічник доктор Ляцке.

Вивезені 1943 р. архіви були розшукано і повернено до Києва в 1946-1947 рр. з Чехословаччини (м. Оправа) і з м. Кам'янця-Подільського. Крім того, житель с. Лошківці Дунаєвецького району Мавінський передав у 1948 р. Центральному державному історичному архіву актову книгу Житомирського міського суду за 1762 р. на 1265 аркушах і частину справи Малоросійської колегії "По представлению Малоросийськой Колегии по делу графа Разумовского с бригадиром Витневичем о деревнях" за 1783 р., які він підібрав у 1943 р. на ст. Дунаївці, коли вони випали з ешелона при транспортуванні німцями архівних та музейних цінностей з м. Києва.

Коли після тривалої хвороби 1943 р. в Кам'янці-Подільському померла дружина М. Ф. Тищенка, то в травні 1944 р. він одружився з Остроградською Любов'ю Миколаївною - молодшою сестрою Остроградської Катерини Миколаївни.

З 1944 по 1948 рр. М. Ф. Тищенко викладав географію в Кам'янець-Подільському педагогічному училищі. Згідно з характеристикою директора педучилища М. І. Дудника, він був одним з кращих методистів-викладачів, також брав активну участь у громадському житті колективу.

У 1948 р. М. Ф. Тищенка заарештували. При обшуку у нього було вилучено його особисті речі. Для того, щоб визначити, які із вилучених у нього книг є націоналістичними і забороненими для зберігання і користування приватними особами, а також перевірити, чи не є націоналістичними за своїм змістом наукові праці, написані і надруковані Миколою Федоровичем, УМДБ по Кам'янець-Подільській області було створено експертну комісію у складі голови - лектора обкому КП(б)У Бесової, членів комісії - лектора МК(б)У Кравця і цензора області Волошина. Комісія визначила, що "представленная на рассмотрение литература вся без исключения по своему характеру является буржуазно-националистической…, изъята из репертуара общего пользования и состоит только в спецфонде библиотеки". Комісія також зробила висновок, що у своїх наукових працях Тищенко М. Ф. "разделяет взгляды буржуазно-националистических историков и экономистов Грушевського, Яворского, Слабченко..., где украинцы рассматриваются как нация безклассовая, ... а эксплуататорами он считает только польских и еврейских эксплуататоров. В статьях автора Россия везде подаётся как исключительно тормозящий фактор экономической жизни Украины".

Ми тепер розуміємо, що навіть звичайні книги, п'єси, нариси та інші твори, в яких висвітлювалося життя, етнографія, побут, звичаї українського народу, історія, географія України розцінювались як націоналістично-контреволюційні, категорично заборонялися для доступу читачів, знаходилися у спецсховищах.

Під час слідства М. Ф. Тищенку доводилося переконувати слідчих, суд в тому, що книги йому дісталися від Академії наук УРСР, в яких він був аспірантом і готував наукові публікації з історії і географії України XVIII ст. Частину книг він отримав під розписку з бібліотеки Кам'янецького архіву на цілком законних підставах як співробітник цієї установи. До речі, на той час у бібліотеці архіву налічувалося 20 тис. книг.

М. Ф. Тищенко був талановитим вченим. Починаючи з 1928 р. він опрацьовував наукову літературу, мав понад 1000 сторінок авторського книжкового наукового тексту, працював учителем географії. Не читаючи книг, подібних тим, що були вилучені в нього, він не міг би успішно учителювати.

Миколу Федоровича звинувачували у тому, що він:

1. Знаходячись у німецькому полоні в особливому таборі для військовополонених з червня 1942 р. по квітень 1943 р., як спеціаліст з вищою освітою проходив підготовку пропагандиста з удосконаленням німецької мови і перекладом книги Гітлера "Моя боротьба" з німецької на російську мову.

2. У квітні 1943 р., будучи звільненим з табору військовополонених разом з поліцаями їздив у м. Берлін на екскурсію, а потім з групою поліцаїв прибув із Німеччини на окуповану німцями українську територію до м. Києва, де добровільно поступив на службу до німців у Київський історичний архів на посаду завідувача відділу.

3. При відступі німців супроводив два вагони історичних цінностей з київських архівів і музеїв до м. Кам'янця-Подільського, де до вигнання німців очолював архів.

4. Упродовж 4-х років зберігав у себе вдома націоналістичну контреволюційну літературу, зокрема: "Слово о полку Игоревом", М. Грушевського "З політичного життя Старої України", "Золоте слово", п'єсу "Про що тирса шелестіла", щоденник Я. Марковича "Политико-польское государство в отношении Украины XVIII века", "Україна в першій половині XVIII ст.", Д. Олянчук "До теорії торгівлі Руси і України з Балтикою, зокрема Стародуба з Кенігсбергом, наприкінці XVII - початку XVIII ст.".

Недостатність звинувачувальних матеріалів слідства призвела до того, що його двічі судив Військовий Трибунал і не міг винести звинувачувального вироку. Обласне управління МДБ не бажало змиритися з цим і направило його справу до Москви. Рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 01 грудня 1948 р. по ст. 54-1 п. "б" КК УРСР М. Ф. Тищенко засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовому таборі терміном на 10 років. Від покарання був звільнений постановою Карагандинського обласного суду від 11 лютого 1955 р. через хворобу.

Повернувшись до Кам'янця-Подільського, Микола Федорович працював швейцаром в індустріальному технікумі, наймав куточок на приватній квартирі. Неодноразово звертався у різні інстанції щодо своєї реабілітації як жертви політичних репресій, але безрезультатно. І тільки 18 травня 1962 р. кримінальну справу щодо звинувачування М. Ф. Тищенка у зраді Батьківщині бул переглянуто військовим трибуналом Прикарпатського військового округу, припинено за відсутністю складу злочину, і він був реабілітований.

Справедливість відновлено, але долю не повернеш...


1 Держархів Хмельницької обл., ф. Р-6195 (Кримінальна справа про звинувачення Тищенка Миколи Івановича), оп. 12, спр. П-11252-356, арк. 1948-1962.



Ганна Волкотруб

ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ П. В. КЛИМЕНКА
У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДНИКІВ

Життєпис талановитого українського вченого-історика - дослідника соціально-економічної історії України XVII-XIX ст., джерелознавця, архівознавця, організатора архівної справи періоду УНР під проводом Директорії Пилипа Васильовича Клименка та його творчий доробок досі не були предметом спеціального дослідження. Водночас окремі згадки про діяльність вченого та її оцінку знаходимо у літературі, присвяченій питанням: 1) організації архівної справи у 1920-1939-х рр.; розроблення теоретичних і практичних засад; діяльності представників державних пам'яткоохоронних інституцій; 2) історії ВУАН у 1924-1930 рр.; 3) діяльності археографічних комісій ВУАН (1930-1933) і ЦАУ УСРР (1929-1931) та аналізу творчого доробку її членів. Ці публікації можна умовно назвати працями загального характеру.

В українській історіографії радянського періоду 1925-1950 рр. відомостей про Пилипа Васильовича Клименка знаходимо зовсім мало, що зумовлено його участю в 1925-1930 рр. у діяльності Науково-дослідної кафедри історії України, створеної та очолюваної акад. М. С. Грушевським, кваліфікованого як "буржуазний націоналіст". До того ж, переважна більшість вчених, яких згуртував навколо себе М. С. Грушевський, наприкінці 1920-1930-х рр. зазнали репресій і їх імена та творчість багато років свідомо замовчувались. Такої ж участі зазнав і П. В. Клименко. Перші дослідження про інституції ВУАН та вчених, які працювали на її теренах, з'явились у середині 1950-х років за кордоном. Це праці українських істориків Н. Д. Полонської-Василенко, О. П. Оглоблина, Б. Д. Крупницького, які проживали на еміграції. Оскільки праці не опирались на солідну джерельну базу, а переважно грунтувались на споминах авторів, вони носять дещо суб'єктивний характер та хибують на неточності.

У таких працях містяться відомості про вченого, наводяться списки його праць. Так, наприклад, у нарисі історії Української академії наук Н. Д. Полонської-Василенко1 знаходимо відомості, що у 1926 р. вийшло друко

м 11 праць П.В.Клименка2, а 1929 р. вийшла праця "Цехи на Україні"3.

Про викладацьку роботу П. В. Клименка знаходимо відомості, що 1925 р. науково-дослідна кафедра мала аспірантів, яким викладали спеціальні курси П. А. Тутковський, П. В. Клименко, В. І. Щербина4 та 1928 р. "провадив курси для аспірантів: П. В. Клименко - з методики історії"5. Ім'я вченого згадується також у реєстрі репресованих співробітників6. Про репресивні міри щодо П. В. Клименка свідчить ще одна фраза Н. Полонської - Василенко: "Загинув також, обвинувачений у шпіонажі на користь Литви П. В. Клименко, відомий історик Литви, що мав зв'язки з литовським університетом"7.

У розділі, присвяченому дискредитації вчених8 Н. Д. Полонська-Василенко, не називаючи прізвища, а тільки ім'я і по батькові, приводить факт "цькування та торпедування роботи М. С. Грушевського … на науковому грунті" у 1930-1933-х рр.: "…під час обговорення наукового пляну однієї з комісій Історичних Установ, коли всі співробітники навипередки "критикували" наукову діяльність М. С. Грушевського, один із найстарших стажем співробітників, але автор нечислених праць, закинув М. С. Грушевському: чому він писав свою "Історію України-Руси" за таким, а не іншим планом". На це М. С. Грушевський з усмішкою відповів: коли будете такий твір писати ви, Пилипе Васильовичу, то додержуйтесь вашого пляну, а я буду писати за своїм"9.

У розділі "Нарис історіографії України" монографії з історії України10 Н. Полонська-Василенко, описуючи створення М. Грушевським "історичних установ", зазначає, що в них працювало близько 100 осіб, одні як постійні штатні співробітники, інші - як нештатні. Серед штатних були проф. О. Ю. Гермайзе, О. С. Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, К. О. Лазаревська та ін.

Плідна праця цих установ була обірвана у 1930 р., "коли почалося нищення культурних установ. Першим кроком у цьому напрямі був процес СВУ, який позбавив Українську Академію Наук значного числа її співробітників, з академіками С. О. Єфремовим та М. Є. Слабченком на чолі"11.

У складеній Н. Полонською-Василенко таблиці "Школа істориків України В. Антоновича", Клименко Пилип Васиьович означений як представник другого покоління школи істориків України, учень М. В. Довнар-Запольського. У довідці неточно подано дати народження (1880, насправді 1887) та заслання (1936, насправді 1938). Тут же зазначений Дубровський Василь Васильович (1897-1966), професор Харківського університету, співробітник УАН, член УВАН - історик третього покоління, учень П. В. Клименка12.

Згадується ім'я П. В. Клименка у монографії сучасника вченого, історика й громадського діяча Олександра Оглоблина "Українська історіографія. 1917-1956"13, видана 1957 р. англійською мовою у Нью-Йорку та 2003 р. - українською у Києві (підготовлено до друку І. Вербою, О. Юрковою)14.

У монографії О. Оглоблин серед українських істориків представляє Пилипа Клименка, який співпрацював з Науково-дослідною кафедрою М. Грушевського, як учня М. Довнар-Запольського15, подає стислу довідку, вказуючи рік народження 1880 (насправді - 1887), не зазначає посад та місць роботи, крім одного - "професор Кам'янець-Подільського університету", окреслює лише один з напрямків наукової роботи історика: "працював над проблемами соціально-економічної історії України сімнадцятого-дев'ятнадцятого століття і, зокрема, продовжував вивчення історії цехів на Правобережній Україні"16, подає перелік лише чотирьох праць П. Клименка, причому, називаючи монографію "Цехи на Україні", не зазначає, що це лише перша частина - "Суспільно-правні елементи цехової організації". Ще раз згадує ім'я Пилипа Васильовича серед імен українських істориків, які зазнали переслідувань за радянської влади17. Ці ж самі відомості знаходимо і в інших працях О. П. Оглоблина18.

В історіографічному огляді Б. Д. Крупницького19, який вийшов після його смерті - 1957 р. - Науково-дослідну кафедру історії України М. С. Грушевського виділено серед інших наукових установ ВУАН як "особливу", серед праць інших істориків подано перелік праць П. В. Клименка.

В Україні перша стаття про вченого з'явилась 1967 р. в "Українському історичному журналі" у рубриці "Наш календар". Це стаття О. С. Компан і М. З. Суслопарова, присвячена 80-річчю з дня народження П. В. Клименка20 . Один із авторів - М. З. Суслопаров близько знав Пилипа Васильовича, разом з ним працював над "Цеховою книгою Кам'янець-Подільського кушнірського цеху 1702-1779 рр.". Рукою М. Суслопарова під наглядом Пилипа Васильовича зроблено копію цехової книги, опис її фізичного стану та складений іменний покажчик до неї. Ця книга залишилась невиданою і зберігається в особовому фонді П. В. Клименка в Інституті архівознавства. Як видно з листа, датованого 1965 р., М. Суслопарова до Олени Станіславівни Компан, який зберігається там же, М. Суслопаров підтримував зв'язки з П. Клименком до останніх днів життя. У листі зазначається, що Пилип Васильович останні роки свого життя цехами не займався. "Мені відомо, - пише М. Суслопаров, - що він написав рецензію на книгу К. Пажитнова "Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма", крім того, писав роботу про історію мистецтва"21. Названа рецензія, датована 1953-1954 рр., та листування з журналом "Вопросы истории" стосовно її публікації теж відклалися в особовому фонді.

Автори статті представили бібліографію наукових праць вченого та висловили думку, що П. В. Клименку наукова громадськість "завдячує виданням та збереженням ряду цінних документів з історії українських ремесел, міст і освіти на Україні"22. Серед таких документів - видана 1932 р. "Цехова книга бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів міста Кам'янця-Подільського від 1601 до 1803 рр."23.

Вшановуючи світлу пам'ять вченого, автори більшу частину статті присвячують описанню цінного історичного документа - "Цехової книги Кам'янець-Подільського кушнірського цеху 1702-1779 рр.", копія якої разом з іншими документами Пилипа Васильовича зберігалась на той час у рукописному відділі Інституту історії АН УРСР. Детально описуючи розділи книги, автори статті відмічають, що відомості, які містить книга кушнірів, ще раз "підтверджують думку про велику роль Кам'янця-Подільського в процесі підготовки на Україні ремісничих кадрів" та допомагають краще зрозуміти соціально-економічні умови життя на Україні XVIII ст.24

Оскільки стаття вийшла 1967 р., автори статті обходять мовчанням трагічні обставини життя вченого, подаючи дуже короткі відомості про його життя, а також дещо неточно називають факультет Університету св. Володимира, який закінчив П. Клименко (філологічний, насправді - історичне відділення історико-філологічного факультету). Закінчують О. С. Компан і М. З. Суслопаров свою статтю словами: "…життя, віддане науці, не може піти в забуття"25.

"Цінним надбанням радянської історичної науки" у 1920-х роках називають праці молодих вчених НДКІУ, серед них і П. В. Клименка, історики А. В. Санцевич і В. Г. Сарбей у нарисі, вміщеному у двотомній "Історії Академії наук Української РСР"26. Щоправда, автори зараховують названих ними істориків до Інституту червоної професури.

Згадано про вагомий внесок в історичну науку у 1920-і рр. П. В. Клименка також у історіографічному нарисі В. А. Дядиченка, Ф. С. Лося і В. Г. Сарбея "Розвиток історичної науки в Українській РСР", який вийшов у 1970 р.27

Ґрунтовний археографічний аналіз виданої П. Клименком 1932 р. "Цехової книги бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів Кам'янця-Подільського від 1601 до 1803 рр." подає Ковальський М. П., характеризуючи радянські археографічні публікації з історії України XVI - I пол. XVII ст.28

1985 р., завдяки зусиллям С. І. Білоконя, вийшов біобібліографічний покажчик праць Н. Ю. Мірзи-Авак'янц і П. В. Клименка, оригінально вміщений у програму вечора, присвяченого історії київського міського транспорту29. Такі вечори проводила Київська міська організація Українського товариства охорони пам'яток історії і культури разом з музеями та товариствами любителів книги. Бібліографічний список праць П. В. Клименка, укладений М. З. Суслопаровим, складає 38 праць. Цілком зрозуміло, що у біографічних довідках немає ні слова про те, що ці вчені були свого часу репресовані.

Початок 1990-х рр. ознаменувався виходом збірників та монографічних досліджень, присвячених не досліджуваним раніше темам.

1991 р. виходить збірник "Репресоване краєзнавство"30, у якому знаходимо кілька згадок про вченого. Так, у статті П. Т. Тронька "Приреченість школи Грушевського (М. С. Грушевський)" зазначається, що у першому півріччі 1925 р. склад науково- дослідної кафедри, очолюваної М. С. Грушевським, був в основному укомплектований і розпочав роботу. Окрім самого М. С. Грушевського, на кафедрі працювали В. І. Щербина, В. Ю. Данилевич, П. В. Клименко, О. С. Грушевський, Й. Ю. Гермайзе31.

О. М. Завальнюк і М. Б. Петров у статті "Винним себе визнав … (В. О. Геринович)", описуючи період роботи В. О. Гериновича в Інституті народної освіти в Кам'янці-Подільському, зазначають, що після проведення "чистки" з інституту були звільнені професори і доценти: Сташевський, Драй-Хмара, Клименко, Грінченко, Федоров32 .

Про діяльність П. В. Клименка в ВУАН згадується також у монографії В. М. Заруби "Постаті"33. У розділі, присвяченому академіку М. С. Грушевському та розгрому і знищенню київської школи істориків, створеної ним, М. Заруба, відзначаючи "кадрове багатство київської школи М. Грушевського", серед співробітників, заслужених діячів української науки називає також П. Клименка34.

Описуючи життя і творчість академіка Михайла Єлисейовича Слабченка, В. Заруба на підставі матеріалів журналу "Україна" та щоденника М. Є. Слабченка робить висновок, що між М. С. Грушевським та М. Є. Слабченком були непрості відносини. "Михайло Сергійович пильнував за науковими працями одеського історика і підшукував для них прискіпливих рецензентів. Зі свого боку М. Слабченко не випускав з поля зору жодного із співробітників Грушевського, як і самого академіка". Як приклад, подає дослідник кілька витягів з "Щоденника" М. Слабченка за 1927 р., один з яких стосується П. Клименка: "2 січня. ... Сьогодні прочитав 7-й том "Записок УАН". Особливо звернув увагу на статті Клименка. Клименко мучительно думає й не вміє виражати своїх думок, наче косноязичний. Зате апломб такий, що навіть дурник О. Грушевський його не має. Ой, прошморгаю його так, що тошно йому буде!"35. Відзначимо суб'єктивно-особистий характер цієї оцінки. Можливо, це була реакція на рецензію П. Клименка на працю М. Слабченка "Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до Мировой войны. Ч. I. Хозяйство Гетьманщины в XVII-XVIII вв. Т. 4. Состав и управление государственным хозяйством Гетьманщины в XVII-XVIII вв." - Николаев: ГИУ, 1925. - 330 с., надруковану в Записках ІФВ УАН, кн. 7/8 за 1926 р., а можливо, на аналіз інших праць, які подавав П. В. Клименко у своїх розвідках. Як зазначає В. М. Заруба, М. Є. Слабченко мав непростий характер і був дуже амбітний, тому болісно реагував на будь-яку критику, чому сприяли ще й всілякі інтриги, що плелися навколо М. С. Грушевського та М. Є. Слабченка.

Незважаючи на таке ставлення до П. Клименка, М. Слабченко 1929 р. у листі до Багалія, виступаючи з пропозицією скликати у Харкові Всеукраїнський з'їзд істориків-марксистів, серед учасників із Києва називає Клименка, Оглобліна, Гермайзе, причому секретарем Президії пропонує Клименка.

В. М. Заруба акцентує увагу, що М. Є. Слабченко називає істориками-марксистами тих вчених, кого пізніша " ...совєтська марксистсько-ленінська історіографія однозначно і цинічно окрестила буржуазно-націоналістичними істориками"36.

Ще раз зустрічається у монографії згадка про П. В. Клименка у розділі про професора Антона Степановича Синявського. В. М. Заруба наводить лист А. С. Синявського до Д. І. Яворницького (квітень 1924 р.), в якому перший просить обрати на будь-яку кафедру у Катеринославі В. О. Біднова, який хоче повернутися з еміграції, і при цьому так описує становище у наукових установах Києва: "Тут, в Києві, так все обсажено, що навіть Клименко, Клепатський й інші сидять без праці - професори, що залишились без катедр після ліквідації університету в Кам'янці-Под[ільському]"37.

У грунтовному дослідженні П. С. Соханя, В. І. Ульяновського, С. М. Кіржаєва "М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність"38 ім'я П. В. Клименка згадується неодноразово.

Автори зазначають, що першим результатом переговорів М. С. Грушевського з Укрголовнаукою була постанова від 24 жовтня 1924 р., згідно з якою "...науково-дослідна кафедра Грушевського закріплювалася при ВУАН і мала три секції: одна з яких - соціологічного обгрунтування історії і методології (керівничий - О. Ю. Гермайзе, член - проф. П. О. Клименко)"39.

У листопаді 1927 р. М. С. Грушевський без відома кафедри перевів на утримання дійсних членів кафедри Ф. Савченка та К. Грушевську. Аналізуючи на підставі раніше невідомих архівних документів та щоденника С. О. Єфремова конфлікт у ВУАН між М. С. Грушевським та С. О. Єфремовим, автори констатують, що проти цього переведення виступили Президія та члени кафедри В. Ю. Данилевич, П. Клименко, О. Баранович, М. Ткаченко та Л. Окиншевич, які подали заяву, що переведення відбулось без їх відома. На Спільному зібранні 12 грудня 1927 р. "самоуправство" Грушевського більшістю було засуджене40.

Про роботу кафедри з підготовки наукових кадрів маємо відомості, що 1924/25 рр. П. Клименко читав курс з методології історії, а 1927/28 рр. - методологію та архівознавство41.

У довідковій літературі 1930-2004 рр. зустрічаємо надзвичайно коротку, до того ж неточну статтю про П. В. Клименка у 3-му томі 10-ти томної "Енциклопедії українознавства", виданої у Львові 1994 р.42 У статті подані лише три опубліковані праці вченого: "Западно-русские цехи XVI-XVIII вв."(рік видання - 1911, насправді - 1914), "Цехи на Україні" (1929), (не зазначено, що це лише перший том монографії - "Суспільно-правні елементи цехової організації"), "Місто й територія на Україні за Гетьманщини" (ЗІФ ВУАН, 1926). Крім того, подано невірно дату народження (1880, насправді - 1887) та рік заслання (1936, насправді - 1938).

На особливе наголошення заслуговує документальний біографічний нарис "Український історик Пилип Клименко (1887-1955)"43 київського дослідника Івана Дивного, який першим грунтовно, на підставі архівних документів, дослідив життєвий та творчий шлях історика.

Як констатує сам дослідник, "спроба вперше створити документальну біографію П. В. Клименка має особливості об'єктивного і суб'єктивного характеру"44, оскільки коло літератури про вченого дуже незначне і практично вичерпується статтею О. С. Компан і М. З. Суслопарова45 та "низкою суперечливих матеріалів у закордонних українознавчих енциклопедіях".

Обмаль відомостей у друкованих виданнях змусили І. Дивного провести досить широкі розшуки в архівах, які увінчались знахідками і дали змогу дослідникові крок за кроком простежити життєвий та творчий шлях вченого, з'ясувати обставини його життя кам'янець-подільського та київського періодів. З жалем лише констатує дослідник, що йому не вдалося встановити родовід Клименків через відсутність метричних документів, що стосувалися б цієї родини та з'ясувати загадкові обставини смерті вченого і висловлює впевненість, що "…з часом вдасться документально підтвердити ці відомості і остаточно встановити істину"46.

Російський вчений С. Михальченко у монографії, присвяченій київській школі істориків В. Б. Антоновича, М. В. Довнар-Запольського та їх учням47, її ролі і значенні в російській історіографії, називає учнів М. В. Довнар-Запольського А. М. Гнєвушева, П. В. Клименка, Б. Г. Курца, П. П. Смирнова, Є. Д. Сташевського, Н. Ф. Яницького та ін. третім поколінням київської школи істориків, чия активна діяльність припадає на 1910-1920-і роки, зазначаючи, що еміграція багатьох з них, зміна системи вищої освіти в 1920-х роках і репресії проти вчених старої формації привели до розпаду і ліквідації цієї школи48.

Третій розділ монографії присвячений організаційній діяльності діяльності школи методології та історичних поглядів учнів школи М. В. Довнар-Запольського. Тематика занять членів Історико-етнографічного гуртка, створеного за ініціативи проф. М. В. Довнар-Запольського 1903 р. в Університеті св. Володимира, була досить різноманітною: методологія історії, історіографія, рецензії на історичні праці, звіти студентів про відрядження до архівів. Однак, на думку С. Михальченка, помітними були два напрямки у роботі гуртка, "легко обьясняемых основными научными интересами руководителя - это экономическая история Московского государства XVI-XVII вв. (прежде всего изучение хозяйства отдельных територий по писцовым книгам) и история ВКЛ и, в меньшей степени Украины (Малороссии)"49. С. Михальченко зазначає, що Пилип Клименко працював над дослідженням Великого Князівства Литовського. Слід відмітити, що така тема була запропонована керівником на початку заняття у гуртку. Згодом Пилип Клименко почав займатися історією українських цехів.

С. Михальченко зауважує, що методологія творів учнів М. В. Довнар-Запольського практично співпадала з методологічними установками праць вчителя, а оскільки його основні роботи вийшли у 1910-х роках, коли М. В. Довнар-Запольський остаточно перейшов на позиції економізму, стає зрозумілим і інтерес до економізму його учнів. Але, констатує С. Михальченко, як показали проведені ним дослідження конкретно-історичних праць учнів М. В. Довнар-Запольського, їх економізм "...не выходил за рамки позитивистской парадигмы и соседствовал с теорией фактов"50.

Аналізуючи працю П. В. Клименка "Западно-русские цехи XVI-XVII ст.", С. Михальченко зазначає, що у ній був підданий критиці близький М. В. Довнар-Запольському генетичний метод дослідження, при цьому визнавалась важливість для історика вивчення явища у розвитку, а не в статистичному стані. Однак, стан джерел, за якими П. Клименко досліджував цехи, на думку С. Михальченка, не дозволив йому самому провести дослідження цехів у розвитку, він показав, в основному, вже сформовану цехову структуру.

У монографії С. Михальченко подає біографічні довідки представників двох київських шкіл, в тому числі П. В. Клименка. Довідка дуже неповна, весь життєвий шлях з 1917 р. до арешту в кінці 1930-х рр. поданий фразою: "После 1917 г. преподавал в вузах Киева и Каменца-Подольского", а науковий спадок - фразою: "Основным его трудом осталась медальная работа "Западно-русские цехи XVI-XVII вв. " (Киев, 1984). (См. также его статью "Из истории финансового строя города Дубно" // ЮС. - С. 275-300)51.

У монографії О. Юркової, присвяченій одній з інституцій Історичних установ М. С. Грушевського - Науково-дослідній кафедрі історії України у Києві52, діяльності одного з її дійсних членів - П. В. Клименку відведено чимало місця.

О. Юркова подає детальні відомості про діяльність П. В. Клименка на посаді керівника Кам'янець-Подільської кафедри, обставини його звільнення і залучення до співробітництва в НДКІУ. У квітні 1925 р. "...було ухвалено вважати науковця бажаним для праці даної установи"53.

Розглядаючи питання кадрового забезпечення кафедри, О. Юркова зазначає, що на початку 1927 р. НДКІУ мала у штаті трьох керівників секціями (М. С. Грушевський, О. С. Грушевський, О. Ю. Гермайзе), три дійсних члена (В. Ю. Данилевич, П. В. Клименко, В. І. Щербина), три наукових співробітника (В. О. Баранович, К. М. Грушевська, Ф. Я. Савченко) та архіваріуса і бібліотекаря (М. А. Жуковська)54.

Розповідаючи про випадок "самоуправства" М. С. Грушевського стосовно призначення без промоцій нових дійсних членів кафедри К. М. Грушевської та Ф. Я. Савченка, що стався у жовтні - грудні 1927 р., О. Юркова називає П. В. Клименка, який разом з В. Ю. Данилевичем виступили проти призначення нових дійсних членів і наукових співробітників без апробації кафедри, а також в числі інших дійсних членів, наукових співробітників і аспірантів подав заяву до президії Академії наук, що переведення К. М. Грушевської та Ф. Я. Савченка на дійсних членів відбулось без їх відома55.

Надзвичайно цінними для української історіографії є подані О. Юрковою життєписи тих співробітників НДКІУ, "...про кого в історичній літературі ще немає грунтовних студій". Серед них - П. В. Клименка. Щоправда, посилаючись на те, що про вченого з'явилась серйозна студія І. Дивного, О. Юркова охоплює тільки київський період життя і

діяльності П. В. Клименка, його арешт, заслання та останні роки життя56.

У додатках до монографії (2, 3, 4, 5, 6) подано короткі біографічні дані П. В. Клименка, зазначено, що він був дійсним членом кафедри з 1925 по 1930 рр., був керівником аспірантів К. Є. Антиповича, В. Я. Камінського, М. Ф. Карачківського, Л. В. Миловидова, брав участь у роботі Археографічної комісії ВУАН57, а також подано бібліографію праць вченого58.

Розглядаючи бібліографію робіт співробітників НДКІУ з питань соціально - економічних процесів в Україні XVII - поч. XX ст. О. Юркова розповідає про студії П. В. Клименка над історією українських міст та цехів XVI-XVII ст. та застосування ним статистичного методу при розробці цих тем, а також про дослідження ним українських ритодруків, шрифтів та екслібрисів59.

Багато уваги у монографії приділено науково-виховній роботі кафедри. Вже наприкінці 1924 р., ще не будучи дійсним членом кафедри, П. В. Клименко читав аспірантам та "кандидатам на аспіранти вступний курс з методології історії"60, а у 1928 р. - з архівознавства та методології історії61.

Оповідає також дослідниця і про ініціативу П. В. Клименка щодо створення при кафедрі секцій історіографії, архівознавства та джерелознавства, з якою він виступив у вересні 1925 р. та складення вченим грунтовної програми з архівознавства для аспірантів62.

Роблячи спробу визначитись з іменами істориків київської школи М. С. Грушевського, О. Юркова називає М. Ф. Карачківського, який у 1923-1924 рр. відбував аспірантський стаж у Кам'янець-Подільській науковій кафедрі народного господарства та культури Поділля і під керівництвом П. В. Клименка написав розвідку про Кам'янець - Подільські цехи XIX ст. Восени 1925 р. його було зараховано аспірантом НДКІУ, де він знову ж таки під керівництвом П. В. Клименка став опрацьовувати тему з історії київських цехів63. П. В. Клименко керував також роботою Л. В. Миловидова, який вивчав історію освіти на Чернігівщині64.

З монографії київського вченого І. Верби про Олександра Оглоблина65. дізнаємось про те, що П. В. Клименко був формальним керівником аспірантів К. Є. Антиповича, Д. Є. Бованенка, І. І. Кравченка, В. Я. Камінського - учнів О. П. Оглоблина, який вирішив відкрити їм дорогу в науковий світ через кафедру М. С. Грушевського. На думку дослідника, М. С. Грушевський "...усвідомлював безперспективність керування ними, бо від початку було цілком ясно, що прийшли вони до нього задля іншої, не тільки наукової праці, тому й перевідрядив їх до дійсного члена кафедри П. В. Клименка. Зразу ж кидалося в очі, що Пилип Васильович є тільки формальним керівником, тоді як справжнім залишився Олександр Петрович. Зрештою, цього не приховував і О. П. Оглоблин"66.

Описуючи створення Комісії для виучування соціально-економічної історії України XVIII-XIX ст. в зв'язку з історією революційної боротьби (КВСЕІУ), яка "...постала на згарищах знищених Історичних установ ВУАН М. С. Грушевського", дослідник серед інших "талановитих й працелюбних істориків, часто-густо підфарбованих марксизмом", які у різні роки співробітничали з комісією, називає і Пилипа Васильовича67.

Відомості про діяльність Історико-етнографічного гуртка під керівництвом М. В. Довнар - Запольського знаходимо у монографії київського історика І. Верби "Життя і творчість Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973)"68 . Серед випускників Паризького, Берлінського і Київського університетів, яких М. В. Довнар-Запольському вдалося залучити до роботи гуртка, автор монографії називає "... провідних і авторитетних в майбутньому, а тоді ще молодих вчених П. П. Смирнова, Б. Г. Курца, П. В. Клименка, Ф. Л. Ернста, Є. Д. Сташевського"69.

Описуючи діяльність Комісії для виучування соціально-економічної історії України (КВСЕІУ) XVIII-XIX ст., заснованої 1929 р. при кафедрі історії України акад. Д. І. Багалія з метою вивчення соціально-економічної історії України XVIII-XIX ст., переважно правобережної її частини, Гетьманщини, Запоріжжя, та революційних рухів в Україні, зокрема, історії польських повстань 1831-1863 рр., І. Верба серед нештатних співробітників і рядових працівників, серед яких було й багато "професорів високих шкіл", називає П. В. Клименка70.

П. В. Клименко також брав участь у підготовці до видання історико -джерельних творів академіка Д. І. Багалія, які за ініціативи Н. Д. Полонської-Василенко та О. П. Оглоблина (1933 р.) було вирішено видати з метою вшанування пам'яті академіка71.

Для осмислення внеску П. В. Клименка у вивчення історії Литви має значення розвідка Зигмантаса Кяупи "Зв'язки Історичного товариства Литви (1929-1940) і українських істориків"72.

У статті подано один з фрагментів співробітництва литовського історика Аугустинаса Янулайтіса з П. В. Клименком стосовно праці останнього про документи Міндовга. Це співробітництво почалося ще 1929 р., коли А. Янулайтіс прочитав в "Altpreussische Forschungen" статтю П. В. Клименка "Грамоти Міндовга Ливонському Орденові", яка йому дуже сподобалась, і запропонував українському вченому продовжити дослідження епохи Міндовга, з тим, щоб надрукувати монографію у збірнику товариства "Praeitis" ("Минуле"). Пилип Васильович погодився і негайно взявся до роботи.

У своїй розвідці З. Кяупа на підставі листування двох істориків детально описує всі етапи роботи над монографією, труднощі приватного та політичного життя, причому більше торкається політичних обставин у Литві і жодним словом (можливо через відсутність необхідної інформації) не згадує, що П. В. Клименко 1938 р. був репресований і вийшов на волю в листопаді 1943 р. Лише пише, що після війни листування П. В. Клименка і А. Янулайтіса відновилося. Але книга, переклад і набір якої ще перед війною був готовий, так і не вийшла через різні обставини. "Умови для завершення цієї справи були вкрай незадовільні. Сталінський режим на вивчення древньої історії в Литві дивився негативно"73.

Щодо П. В. Клименка, це стосувалось, на жаль, не лише його праць з історії Литви. Як репресований, він зовсім не мав змоги публікувати свої праці, і не мало значення, чи то були історичні розвідки, чи рецензії на праці інших істориків, відповіді з редакцій були дуже коректні, але завжди з відмовою публікувати. Про це свідчить його листування з кількома редакціями газет і журналів, яке зберігається у його особовому фонді.

З. Кяупа зуважує, що майже повністю текст роботи П. В. Клименка про риси суспільного ладу Литви XIII ст. епохи Міндаугаса у перекладі литовською мовою зберігся у Рукописному відділі Бібліотеки Академії наук Литви. Оригіналу праці П. В. Клименка, яка пересилалась А. Янулайтісу у вигляді машинопису українською мовою, автором статті в архівосховищах Литви не виявлено. Зазначимо, що не збереглась вона і в особовому фонді П. В. Клименка в Інституті архівознавства.

Автор статті констатує, що стан зв'язків істориків Литви і України змушує бажати кращого і висловлює надію, що хоч два сюжети (другий - про співпрацю А. Янулайтіса з Іллею Борщаком з приводу роботи "Украина, Литва и французская дипломатия в 1648-1657 годах (по неизданным документам)") співробітництва українських і литовських істориків у період між двома світовими війнами завершились без успіху, "…увага до таких зв'язків минулого зіграє роль каталізатора для сучасного покоління істориків"74.

Принагідно зазначимо, що в особовому фонді П. В. Клименка також збереглись листи А. Янулайтіса та чернетки листів П. В. Клименка з приводу вище зазначеної роботи.

О. Ясь у статті "Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина"75 торкається рецензії П. Клименка на книгу В. Липинського "Історичні студії та монографії. Т. З. Україна на переломі 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті", видану у Відні 1920 р.

Аналізуючи рецензії наших авторів на цю роботу, О. Ясь відзначає, що П. Клименко у своїй рецензії, на противагу іншим позитивним відгукам, вказував на переоцінку В. Липинським значення "руської шляхти", що було обумовлено недооцінкою ролі інших соціальних верств та неправомірного ототодження окремих осіб чи груп шляхти з цілим шляхетським станом. П. В. Клименко зазначав, що з методологічного боку праця В. Липинського не є чисто науковою, бо в ній автор не систематизує, не аналізує і не творить історичних фактів на підставі численного джерельного надрукованого і не надрукованого матеріалу, використаного ним у роботі.

Діяльність Пилипа Васильовича на посаді завідувача відділу охорони пам'яток та голови Архівної комісії при Міністерстві народної освіти у м. Кам'янці у 1919 р. висвітлено О. Нестулею у монографічному дослідженні "Біля витоків державної системи охорони пам'яток в Україні (Доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії)". Називаючи Пилипа Васильовича талановитим істориком і археографом, блискучим лектором, дослідник віддає належне докладеним ним зусиллям у збереженні національної історико-культурної спадщини76. На жаль, автор подає неповну біографічну довідку вченого, обмежуючись лише кам'янецьким періодом життя.

Відомості про керівництво професором П. В. Клименком у 1919 р. Товариством охорони пам'ятників старовини знаходимо у статті С. Борисевича "Документи Держархіву Хмельницької області як джерело дослідження історії Державного Українського Університету у м. Кам'янці-Подільському"77.

Впродовж останніх 10-ти років наполегливо працює над вивченням проблем розвитку українського архівознавства і становлення системи підготовки кадрів для архівних установ І.Матяш. Результатом її праці стали численні публікації78 та, нарешті, вихід у 2000 р. монографічного дослідження "Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років"79, яке стало помітною подією в українській історіографії. При підготовці монографії авторкою використано і вперше запроваджено до наукового вжитку документальні матеріали центральних та обласних архівів України. У монографії висвітлено і належно поціновано внесок П. В. Клименка у розвиток архівної справи на Україні у 1920-1930-х рр., участь його у забезпеченні збереженості архівів.

Висвітлюючи заходи Директорії УНР щодо збереження документальних скарбів, дослідниця детально описує діяльність очолюваних П. В. Клименком Відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва при Головному управлінні пам'яток старовини й мистецтв та архівних комісій - комісії, яка діяла при КПДДУ (створена у липні 1919 р.) і комісії для вироблення заходів охорони архівів (створена у серпні 1919 р.)80.

Важливою акцією Архівної комісії для вироблення заходів охорони архівів, на думку І. Матяш, була підготовка на початку вересня 1919 р. проекту закону "Про охорону пам'яток старовини і мистецтва"81.

Багато місця у монографії відводиться часопису "Українська старовина", видання якого стало значним здобутком комісії. До складу редакції входив також П. В. Клименко. У першому числі вміщено програмну статтю вченого "Архівна справа на Україні", в якій, на думку дослідниці, автор "…зробив спробу не лише розібратися в проблемах та основних поняттях архівної справи, а й запропонував можливі шляхи їх вирішення, котрі багато в чому співпадали з положеннями проектів архівної реформи О. С. Грушевського і В. Л. Модзалевського82.

І. Матяш констатує, що в складних умовах громадянської війни архівні установи, на які покладалося завдання "рятування архівних скарбів", не припиняли своєї діяльності, "…головною запорукою успіху якої була самовіддана праця "могутньої купки" співробітників: О. С. Грушевського, О. О. Грушевської, В. Л. Модзалевського, В. В. Міяковського, О. І. Барановича, Ю. О. Іванова-Меженка, Ю. Г. Оксмана, Т. Г. Фаранюк, Л. Ю. Биковського, П. В. Клименка83.

2001 р. побачили світ біографічні нариси І. Матяш про українських істориків-архівістів. У статті "Пилип Клименко: портрет історика-архівіста на тлі доби"84 , вчена характеризує життєвий та творчий шлях вченого більш розширено і зважено, ніж інші дослідники. Так, зокрема, більше уваги приділено арештам П. В. Клименка. У жовтні 1921 р. вченого арештували "за проведення контрреволюційної націоналістичної роботи" та 9 травня 1938 р. - за звинуваченням у приналежності до петлюрівської контрреволюційної організації та підозрою у проведенні терористичних актів85. Оповідає також дослідниця про останні роки життя Пилипа Васильовича, сподівання вченого на те, що набуті ним знання, плід багатьох років життя - грунтовні праці, до написання яких докладено так багато зусиль, стануть у нагоді, про безвихідь та трагічний кінець.

2002 р. Українським науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства випущено посібник "Нариси історії архівної справи в Україні"86, в якому на основі широкого кола історичних джерел висвітлено історію архівної справи в Україні від найдавніших часів до сьогодення.

У статті І. Матяш "Архіви та архівна справа в Україні 1917-1920-х рр." досліджено перші кроки становлення архівної системи в Україні. На початку 1919 р. науковою базою, завдяки якій стало можливим здійснювати заходи щодо рятування архівних скарбів, став відкритий ще за гетьманату Кам'янець-Подільський державний університет. 3 липня 1919 р. в університеті діяла архівна комісія на чолі з деканом історико-філологічного факультету, професором української історії П. Клименком87. Дослідниця докладно розповідає про завдання комісії, розроблення нею закону про архівну справу та інструкцій архівним комісіям, створення мережі архівних установ, організацію архівних курсів88.

Докладно описує також І. Матяш діяльність очолюваного П. В. Клименком Відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва89 та архівної комісії для підготовки інструкцій з охорони пам'яток старовини і мистецтва, створеної у серпні 1919 р. у складі МНО, до якої увійшов П. Клименко90.

Архівна комісія на початку вересня 1919 р. підготувала проект закону "Про охорону пам'яток старовини і мистецтва", "…згідно з яким історично культурні ( в тому числі архівні) скарби українського народу підлягали під юрисдикцію держави, а ГУСМНК отримувало контроль над приватними, громадянськими і державними збірками"91.

Відомості про період перебування П. В. Клименка під арештом знаходимо у монографії І. Матяш про Катерину Грушевську92. Торкаючись трагічних обставин життя К. М. Грушевської - її арешту, І. Матяш подає відомості, що під час допитів до її справи для надання "законності" "...долучались вирвані у таких же замордованих "шпіонів", "націоналістів" свідчення проти неї". Так зберігся у кримінальній справі К. Грушевської разом з іншими "документами" протокол очної ставки з П. В. Клименком, яка пройшла майже у повному мовчанні93. Говорячи про "особливе ставлення до К. Грушевської, І. Матяш зазначає, що "... в списку учасників націоналістичної організації ім'я К. М. Грушевської значиться першим разом з В. А. Камінським, П. В. Клименком, А. З. Носовим, Н. Ю. Мірзою-Авак'янц, О. І. Поповим, Ф. Є. Петрунем, К. Ф. Штепою"94.

Поціновано внесок П. В. Клименка у розвиток архівної справи в Україні періоду УНР під проводом Директорії, коли він очолював Комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва у м. Кам'янці-Подільському та Архівну комісію, яка діяла у Державному Українському Університеті (м. Кам'янець-Подільський) у історико-архівних нарисах Г. В. Папакіна про видатного державного і громадського діяча, останнього гетьмана всієї України та військ козацьких Павла Скоропадського95, у розвідках З. Сендика "Діяльність органів влади щодо охорони, обліку і концентрації архівних матеріалів (1917-1920 рр.)"96, О. Алтухової "Наслідки політичних подій у становленні архівної справи на Кам'янеччині (1920-1921 рр.)"97, В. Ляхоцького "Огієнко та архівна справа України"98, "Питання архівної справи, охорони пам'яток культури і мистецтва в діяльності І. Огієнка"99.

Автори досліджень на підставі документів Державного архіву Хмельницької області, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України та Центрального державного історичного архіву України в м. Києві роблять висновки, що завдяки цим установам та зусиллям фахівців, які входили до їх складу, вдалося в складних умовах революційної доби запобігти втрат значної частини архівів, як приватних, так і державних, колекцій бібліотек, пам'яток мистецтва і старовини, встановити контроль над місцевою паперовою фабрикою, яка приймала папери в необмеженій кількості для вторинної переробки.

У нарисі київського історика О. Журби100 , який докладно досліджує історію і діяльність Київської археографічної комісії за період 1843-1921 рр., її внесок у розвиток української історіографії, вказується, що комісія надавала допомогу молодим ученим, серед яких були і такі "відомі в майбутньому історики, як В. О. Романовський, П. В. Клименко, літературознавець М. К. Гудзій"101.

Характеризуючи вміщену у третьому томі "Українського археографічного збірника" статтю "відомого українського історика П. В. Клименка", присвячену аналізу історично-статистичних джерел з історії України - "Компути та ревізії XVIII ст."102, О. Журба відмічає, що автор статті зробив цікаві спостереження щодо ролі праць Київської археографічної комісії як джерела вивчення її діяльності у різні періоди, а також відзначив, що важливою віхою в історії Комісії можна вважати 1863 р., коли її головним рекдактором став В. Б. Антонович. Завдяки йому, а також наступному головному редактору - М. Ф. Владимирському-Буданову, на думку автора, "істотно змінилася тематика публікацій", більше уваги приділялось соціально-економічній проблематиці, що вплинуло на збільшення історично-статистичних джерел у виданнях Комісії.

О. Журба зауважує, що автор статті ці позитивні зміни приписував лише особистій ініціативі головних редакторів Комісії, "... обминаючи ті глобальні суспільні процеси, які відбувалися на межі 1850-1860-х років і справили значний вплив на вибір нових шляхів діяльності головної археографічної установи України"103.

Також П. В. Клименком, зазначає автор, зроблено докладний аналіз історично-статистичних публікацій АЮЗР (т. 1, ч. 6, 7, т. 2 ч. 4-7), в якому він закидав редакторам цих томів фрагментарність публікацій джерел та некритичне ставлення до останніх, тому що, на його думку "...вони не з'ясовували достовірність, автентичність, порівняність історично-статистичних джерел".

Едиційний доробок Археографічної комісії ВУАН та Археографічної комісії ЦАУ, їх внесок у розв'язання проблем історії і теорії та методики археографічної науки висвітлено у першому випуску збірнику "Едиційна археографія в Україні у XIX-XX ст.: Плани, проекти, програми видань"104. Упорядники збірника серед провідних археографів, архівістів, істориків, які відіграли важливу роль у розв'язанні завдань української археографії та чиї праці стали важливим внеском до українського джерелознавства, називають П. В. Клименка. У розділі "Плани, проекти, програми видань археографічних інституцій " подано перелік праць вченого, поставлених у видавничі плани комісій, з примітками про строки публікації105.

Висвітлення діяльності П. В. Клименка як члена Археографічної комісії ВУАН знаходимо у дослідженні С. Кіржаєва106 .

На думку С. Кіржаєва, АК ВУАН на загальному тлі розвитку археографічної науки та практики в Україні 1920-х - поч. 1930-х рр. була провідною науковою інституцією, і важливу роль в розв'язанні поставлених завдань відігравали провідні археографи, архівісти, історики, зокрема, В. Щербина, О. Грушевський, С. Маслов, К. Лазаревська, П. Федоренко, П. Клименко, Й. Гермайзе, В. Романовський, М. Ткаченко та інші - учні М. Грушевського, Д. Багалія, М. Довнар-Запольського107.

Значне місце відводить С. Кіржаєв діяльності АК ВУАН в галузі архівного будівництва. Крім свого основного завдання - виявлення, вивчення та публікацій писемних джерел, комісія ставила собі за мету забезпечувати науково-методичне керівництво дослідницькою та науково-методичною роботою архівів. Співробітники комісії, в т. ч. П. В. Клименко, здійснювали поїздки до Кам'янця-Подільського, Запоріжжя, на Чернігівщину, Катеринославщину, Полтавщину "…з метою ознайомитись зі станом зберігання та перспективами використання архівних матеріалів, намагалися через керівництво ВУАН звернути увагу місцевих органів влади на потребу поліпшити умови зберігання, уберегти документи від знищення"108.

Серед праць інших археографів та істориків С. Кіржаєв подає детальний археографічний аналіз двох підготовлених до друку П. В. Клименком праць "Цехову книгу бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів Кам'янця-Подільського від 1601 до 1803 рр." та розвідки "Компути та ревізії XVIII століття".

Аналізуючи "Цехову книгу…", автор називає її "видатною пам'яткою не лише з історії середньовічної цехової організації праці, а також культури на Україні"109. На сьогодні ця публікація залишається єдиною, що документально відтворює цехове життя XVII ст.110. Серед недоліків, на думку дослідника, слід відзначити брак у передмові відомостей про походження джерела та його значення для вивчення соціально-економічних відносин у середньовічному місті, а також наукових коментарів.

Вагомим внеском у вивчення соціально-економічної історії України XVIII ст. називає дослідник джерелознавчу працю П. В. Клименка " Компути та ревізії XVIII століття" - першу частину запланованої капітальної праці про співвідношення місцевого населення і загальної людності, її територіального розташування (окремий розділ її під назвою "Місто і територія на Україні за Гетьманщини 1654-1754." надрукований раніше - 1926 р.)111.

Детально аналізуючи зміст розвідки, С. Кіржаєв небезпідставно відмічає "важкий стиль викладу, своєрідну наукообразну мову автора", а також відсутність вказівок, де взято архівні документи, які подані наприкінці статті. Також, зауважує С. Кіржаєв, автором розвідки не були опрацьовані (через брак коштів у АК на відрядження) матеріали (ревізії, компути) московських та ленінградських архівосховищ, а також не всі матеріали в архівах Києва (Київський центральний історичний архів).

Інформацію про участь П. В. Клименка у роботі Археографічної комісії ЦАУ УСРР в 1929-1930-і роки містить дисертаційне дослідження Г. В. Папакіна, присвячене діяльності та науковому доробку Археографічної комісії Центрального архівного управління УСРР за 1928-1934 рр.112

Найбільш плідним періодом в історії АК ЦАУ слід вважати, на думку автора, 1929-1930 рр., коли вона широко розгорнула свою діяльність. В той час до праці в ній були залучені такі відомі археографи, як Д. Багалій, В. Барвінський, В. Веретенников, М. Горбань, В. Камінський, П. Клименко, І. Кравченко, В. Романовський, П. Федоренко, М. Тищенко, О. Рябінін - Скляревський, багато інших істориків та архівістів113.

З огляду на те, що добір учених до комісії проводився з ідеологічним підходом. П. В. Клименко пройшов перевірку і був прийнятий до київської філії АК ЦАУ як "попутник" і "марксист"114 .

Робота комісії того періоду також велась за п'ятирічним планом, що включало в себе складання договорів АК з упорядниками збірників. Папакін Г. В. констатує, що загальною практикою було затягування авторами виконання договорів. Чинниками, що стояли на заваді своєчасного подання робіт, було ускладнення передруків документів, на що скаржились Ф. Кольченко, П. Клименко, О. Мокрій, І. Кравченко115. П. Клименко та О. Мокрій скаржилися також на труднощі подання польського тексту у збірнику "Інвентарна реформа на Україні", добірки матеріалу по кількох великих фондах поганої збереженості та впорядкованості116.

Не можна обійти увагою оцінку світогляду П. В. Клименка, яка зустрічається в літературі. Так, С. Кіржаєв, аналізуючи методологію досліджень співробітників АК ВУАН зазначає, що до кінця 1920-х рр. в Археографічній комісії "…офіційно не впроваджувалося панування будь-якої методологічної доктрини, хоча окремі члени і співробітники були прибічниками позитивізму (соціологічного напрямку) (М. Грушевський, деякі його учні) або марксизму (Й. Гермайзе, П. Клименко), але в більшості зовсім не проголошували своїх світоглядних поглядів і застосовували у праці принципи "об'єктивного висвітлення історії"117.

Розглядаючи приклад із публікацією збірки матеріалів з історії обревізування людності на Україні у XVIII ст., підготовленою П. В. Клименком (збереглася лише передмова), С. Кіржаєв подає відомості, що збірка одержала негативну рецензію за "немарксистське" та "вульгаристичне" трактування окремих процесів соціально - економічного розвитку України118.

Г. Папакін, відмічаючи ідеологічний підхід керівників київської філії АК ЦАУ до пропозицій археографів про співпрацю, підкреслює, що АК надзвичайно обережно ставилася до пропозицій вчених, плани їх робіт прискіпливо розглядались на засіданнях бюро комісії. П. Клименко характеризувався ними як "марксист": "...крім вже перевіреного нами попутника Клименка, нікого не прийнято і до роботи не допущено" - так писало керівництво філії до ЦАУ в перший рік існування комісії119 .

Дослідниця Г. К. Швидько120 , на думку Кіржаєва С. М., проводить "традиційні для радянської історіографії 1950-1960-х років ідеологеми щодо буржуазно - націоналістичних поглядів академіків М. С. Грушевського та М. П. Василенка, неспроможності акад. Д. І. Багалія, проф. П. В. Клименка осягнути "марксистсько-ленінську ідеологію"121.

На нашу думку, найбільш слушним є зауваження Заруби В. М., що М. Є. Слабченко вважав себе і нову генерацію істориків, серед яких названо і П. В. Клименка, марксистами не в політично - ідеологічному, а в історіософічному значенні122.

Таким чином, у історіографії проблеми можна виокремити два блоки публікацій: а) загального характеру; б) спеціально присвячені життю та діяльності П. В. Клименка. Активізація уваги до постаті вченого припадає на період незалежності України, що зумовлено посиленням уваги до репресованих представників науки і культури. Однак комплексно творчий доробок П. В. Клименка не розглядався.


  1. Полонська-Василенко Н. Д. Українська академія наук (нарис історії): У 2-х чч. - ч. I. - Мюнхен, 1955.
  2. Там само. - С. 138.
  3. Там само. - С. 143.
  4. Там само. - С. 82.
  5. Там само. - С. 126.
  6. Там само. - С. 68.
  7. Там само. - С. 81.
  8. Там само. - Ч. II. - Мюнхен, 1958.
  9. Там само. - С. 15.
  10. Вона ж. Історія України: У 2 т., Мюнхен, 1972-1976 (репринтне відтворення) - т. I. - К., 1992. - 558 с.
  11. Там само. - С. 25.
  12. Там само. - С. 33.
  13. Olexander Ohloblyn. Ukrainian Historiography. 1917 - 1956 // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. - New York, 1957. - Vol. V-VI.
  14. Олександр Оглоблин. Українська історіографія. 1917-1956. - К., 2003. - 250 с.
  15. Там само. - С. 24.
  16. Там само. - С. 25.
  17. Там само. - С. 64.
  18. Він же. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріяли / Ред. Любомир Винар. - Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995. - 419 с.; Він же. Українська історіографія на Наддніпрянській Україні в 1920-1930-х роках // Укр. історик, том XL. - 2003. - № 1-5. - С. 99.
  19. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920-1950). - Мюнхен, 1957. - С. 6-7.
  20. Компан О. С., Суслопаров М. З. До 80-річчя з дня народження П. В. Клименка // УІЖ. - К., 1967. - № 6. - С. 135-139.
  21. Особовий фонд П. В. Клименка поки що не пройшов ЕК і не має номера.
  22. Там само. - С. 136.
  23. Клименко П. Цехова книга бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів міста Кам'янця-Подільського від 1601 до 1803 рр. - К., 1932.
  24. Там само. - С. 139.
  25. Там само. - С. 139.
  26. Санцевич А. В., Сарбей В. Г. Історія // Історія Академії наук Української РСР: В 2-х кн. - Кн. 1. - К., 1967. - С. 322.
  27. Дядиченко В. А., Лось Ф. С., Сарбей В. Г. Розвиток історичної науки в Українській РСР. - К.: Наук. думка, 1970. - 79 с.
  28. Ковальский Н. П. Источники истории Украины (XVI - первая пол. XVII вв.): Учебн. пособие. - Ч. I: Анализ советских археографических публикаций. - Д., 1977. - С. 47-49.
  29. Сторінки історії київського міського транспорту: Пам'ятка вечора 13 березня 1985 р., Музей історії Києва: Біобібліографія істориків Києва: Вип. I: Мірза-Авак'янц Наталія Юстівна (1887-1942); Клименко Пилип Васильович (1887-1955) / Упор. М. Суслопарів. - К., 1985. - 8 с.
  30. Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). - К., 1991. - 492 с.
  31. Там само. - С. 11.
  32. Там само. - С. 179.
  33. Заруба М. Постаті. Студії з історії України. - Кн. 2. - Д., 1993. - 261 с.
  34. Там само. - С. 46.
  35. Там само. - С. 145-146.
  36. Там само. - С. 150
  37. Там само. - С. 200.
  38. Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. - К., 1993. - 321 с.
  39. Там само. - С. 73.
  40. Там само. - С. 107.
  41. Там само. - С. 158.
  42. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Л., 1994. - 1044 с.
  43. Дивний І. Український історик Пилип Клименко (1887-1955): Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 1. - К., 1996. - С. 356-386.
  44. Там само. - С. 378.
  45. Компан О. С., Суслопаров М. З. До 80-річчя з дня народження П. В. Клименка // УІЖ. - К., 1967. - № 6. - С. 135-139.
  46. Там само. - С. 381.
  47. Михальченко С. Н. Киевская школа в российской историографии: В. Б. Антонович, В. М. Довнар-Запольський и их ученики. - М.; Брянск, 1997. - 228 с.
  48. Там само. - С. 4.
  49. Там само. - С. 159.
  50. Там само. - С. 157.
  51. Там само. - С. 158.
  52. Юркова О. В. Діяльність Науково-дослідної кафедрі історії України М. С. Грушевського (1924-1930 рр.). - К, 1999. - 433 с.
  53. Там само. - С. 78-79.
  54. Там само. - С. 86.
  55. Там само. - С. 88.
  56. Там само. - С. 236-237.
  57. Там само. - С. 331, 339, 348, 350, 351, 354.
  58. Там само. - С.382 - 384
  59. Там само. С. 291-292, 314.
  60. Там само. - С. 57.
  61. Там само. - С. 123.
  62. Там само. - С. 67, 123-124.
  63. Там само. - С. 151-152.
  64. Там само. - С. 169.
  65. Верба Ігор. Олександр Оглоблин: життя і праця в Україні. - К., 1999. - 383 с.
  66. Там само. - С. 170.
  67. Там само. - С. 188.
  68. Верба І. В. Життя і творчість Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973). - К., 2000. - 339 с.
  69. Там само. - С. 45.
  70. Там само. - С. 105.
  71. Там само. - С. 241.
  72. Осягнення історії: Зб. наук. праць на пошану проф. М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя. - Острог; Нью-Йорк, 1999. - С. 333-341.
  73. Там само. - С. 335.
  74. Там само. - С. 339.
  75. Ясь О. Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 7. - К., 1999. - С. 287-313.
  76. Нестуля Олексій. Біля витоків державної системи охорони пам'яток в Україні (Доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії). - К.; Полтава, 1994. - С. 208-215.
  77. Борисевич С. Документи Держархіву Хмельницької області як джерело дослідження історії Державного Українського Університету у м. Кам'янці-Подільському // Духовна і наук.-пед. діяльність І. І. Огієнка (1882-1972) в контексті укр. нац. відродження: Наук. доп. другої Всеукр. наук.-теор. конф. (18-19 лют. 1997 р. - Кам'янець-Подільський, 1997. - С. 132.
  78. Матяш І. Б. Основні проблеми архівного будівництва доби визвольних змагань // Архівна та бібліотечна справа доби визвольних змагань (1917-1921 рр.): Зб. наук. праць / Редкол.: В. С. Лозицький (відп. ред.) та ін. - К., 1998. - С. 24; Вона ж. Архіви та архівна справа в Україні 1917-1920-х рр. (у співавт. з Г. Папакіним) // Там само. - С. 350-352; Вона ж. Національна архівістика в добу української революції 1917-1921 рр. // Україна, українці, українознавство у XX ст. в джерелах і документах: Зб. наук. праць. У 2-х ч. - К., НВЦ "Наша культура і наука", 1999. - Ч. I. - С. 136-149; Вона ж. Модель організації архівної справи доби Центральної Ради і український державотворчий процес // Матеріали наук. конф. 20 берез. 1997 р.: (у 2-х ч.) / Відп. ред. В. А. Смолій. - Ч. 2. - К., 1997. - С. 285-291; Вона ж. Архівна справа в Україні 1917-1921 рр.: особи, події, здобутки // Пам'ятки. - 1998. - № 1. - С. 4-10. Вона ж. Українська архівна періодика 1920-1930-х рр.: Історія, бібліографія, бібліометрія. - К., 1999. - 480 с.
  79. Матяш І.Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років. - К., 2000. - 591 с.
  80. Там само. - С. 94-95.
  81. Там само. - С. 98.
  82. Там само. - С. 99.
  83. Там само. - С. 109.
  84. Матяш І. Б. Особа в українській архівістиці: Біографічні нариси / Держкомітет архівів України; УДНДІАСД; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - К., 2001. - 228 с.
  85. Там само. - С. 67, 73.
  86. Нариси історії архівної справи в Україні / За заг. ред. І. Б. Матяш та К. І. Климової. - К.: Видавн. дім "КМ Академія", 2002. - 612 с.
  87. Там само. - С. 349.
  88. Там само. - С. 350.
  89. Там само. - С. 350.
  90. Там само. - С. 351.
  91. Там само. - С. 351.
  92. Матяш Ірина. "Зірка першої величини": Життєпис К. М. Грушевської. - К., 2002. - 229 с.
  93. Там само. - С. 203, 20.
  94. Там само. - С. 207.
  95. Папакін Г. В. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина: Іст.-арх. нариси. - К., 2003, - С. 210-211.
  96. Архівна та бібліотечна справа доби визвольних змагань (1917-1921 рр.): Зб. наук. праць / Редкол.: В. С. Лозицький (відп. ред.) та ін. - К., 1998. - С. 24.
  97. Там само. - С. 66-68.
  98. Там само. - С. 201.
  99. Там само. - С. 53.
  100. Журба О. І. Київська археографічна комісія: 1843-1921: Нарис історії і діяльності. - К., 1993. - 185 с.
  101. Там само. - С. 113.
  102. Клименко П. В. Компути та ревізії XVIII століття. // Український археографічний збірник. Вип. 3. - К., 1930.
  103. Там само. - С. 21.
  104. Едиційна археографія в Україні у XIX-XX ст.: Плани, проекти, програми видань. Вип. 1. - К., 1993. - 230 с.
  105. Там само. - С. 14, 22, 79, 83, 92, 96, 105, 106, 115-117, 124.
  106. Кіржаєв С. М. Археографічна комісія ВУАН (1918-1934): внесок у розвиток археографії в Україні: Дис. …канд. іст. наук. - К., 1994. - 250 с.
  107. Там само. - С. 218.
  108. Там само. - С. 72.
  109. Там само. - С. 169.
  110. Там само. - С. 171.
  111. Клименко П. В. Місто і територія на Україні за Гетьманщини 1654-1754 // ЗІФВ ВУАН. - Кн. VII-VIII. - К., 1926. - С. 309-357.
  112. Папакін Г. В. Археографічна комісія Центрального архівного управління УСРР: історія створення і науковий доробок (1928-1934): Дис. …канд. іст. наук. - К., 1995. - 224 с.
  113. Там само. - С. 172-173.
  114. Там само. - С. 83.
  115. Там само. - С. 139.
  116. Там само. - С. 141.
  117. Кіржаєв С. М. Археографічна комісія ВУАН (1918-1934): Внесок у розвиток археографії в Україні: Дис. …канд. іст. наук. - К., 1994. - С. 89.
  118. Там само. - С. 89.
  119. Папакін Г. В. Археографічна комісія Центрального архівного управління УСРР: Історія створення і науковий доробок (1928-1934): Дис. … канд. іст. наук. - К., 1995. - С. 83.
  120. Швидько А. К. Этапы развития советской археографии на Украине и их особенности // Теоретико-методологические вопросы развития советской исторической науки: Межвузовский сб. научн. тр. - Д., 1987. - С. 42-51.
  121. Кіржаєв С. М. Археографічна комісія ВУАН (1918-1934): внесок у розвиток археографії в Україні: Дис. … канд. іст. наук. - К., 1994. - С. 17.
  122. Заруба М. Постаті: Студії з історії України. - Кн. 2. - Д., 1993. - С. 150.
На початок
На початок