Cтудії з архівної справи та документознавства
Т. 12, 2004

VІІ. ПЕРСОНАЛІЇ

Людмила Приходько

ОЛЕКСАНДР ГРУШЕВСЬКИЙ І СТАНОВЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ НАУКИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

З величезним запізненням через молох заборон і незаслужене забуття повертаються до нас імена видатних представників української інтелігенції, які тією чи іншою гранню свого життя спричинилися до духовного відродження й утвердження українства. Серед них - Олександр Сергійович Грушевський, визначний вчений-дослідник, громадський діяч, яскрава і багатогранна постать в українській науці початку ХХ ст. Він, безперечно, був обдарованою, талановитою людиною, наділеною організаторським хистом, надзвичайною працездадністю і цілеспрямованістю. О. Грушевський збагатив скарбницю вітчизняної науки цінними працями з історії, історіографії, джерелознавства, історичної географії, етнографії, фольклористики, літературознавства. Вражають діапазон його наукових досліджень та їхні хронологічні межі, масштаб науково-організаційної і педагогічної діяльності вченого.

Актуальність досліджуваної теми визначається плідністю внеску О. Грушевського у становлення і розвиток української національної науки на початку ХХ ст. як ученого-дослідника, організатора наукового життя і педагога. Для об'єктивного висвітлення наукової творчості О. Грушевського потрібний, насамперед, аналіз епохи, до якої належав учений з урахуванням її суспільно-політичного життя, інтелектуального та історіографічного контексту. Початок наукової діяльності вченого припав на кінець 90-х років ХIХ ст. - час глибинних змін у суспільно-політичному і культурно-науковому житті українства, значного прискорення процесу національного відродження в українських землях. Українська спільнота, історичне буття якої було розчленоване між Російською та Австро-Угорською імперіями, яскраво виявила свою здатність до самоорганізації, волю до самоствердження у формі національного руху. Пройшовши складний шлях формування, українська інтелігенція постала в процесі модерного націостановлення як одноосібний духовний лідер, автор політичних ідей, що символізували суттєво новий рівень національної й громадської свідомості, і як головний виконавець цих ідей. Д. Дорошенко відзначав, що "наприкінці ХIХ століття виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-то культурницькою діяльністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій"1. Оборона нації та її свобода, потреба єднання українських земель і створення єдиного національного організму, активний пошук у минулому життєдайних національних сил, змагань до волі й окремішності, прагнення національного наповнення здобутків всесвітньої культури були тими духовними орієнтирами, що звільняли від почуття споконвічної приреченості і піднімали самосвідомість людини до віри у свої сили і волю народних мас.

Видатний внесок у формування національної свідомості і будівництво української нації зробили вітчизняні історики. Впродовж ХIХ - на початку ХХ ст. в умовах переслідувань і звинувачень, браку сил і коштів вони досліджували всі сторони життя українського народу в його минулому і сучасному, виявляючи "будівельні блоки національної ідентичності"2. Завдяки їхній дослідницькій та громадській дільності формувалося національне історичне знання, яке науково обгрунтовувало самобутність і самодостатність історичної еволюції розчленованого українського етносу. Розроблення нових концептуальних підходів і конкретно-історичних проблем, істотне розширення кола джерел, методологічної бази, сфери спеціальних дисциплін, плідна діяльність наукових гуртків, товариств, часописів, становлення різних історичних шкіл, створення узагальнюючих праць з історії України свідчили, що українська історична наука вступала у фазу пассіонарного піднесення, досягаючи справжнього самовизначення й розквіту. Важливим доказом цих складних й багатогранних процесів стало остаточне ідейно-концептуальне та організаційне оформлення української національної історіографії, окремішної від російської, польської чи німецької3. Її потужний мобілізуючий вплив на масову свідомість був зумовлений подальшою організаційно-інституційною розбудовою, а також виробленням національних концепцій, які органічно поєднуючись з "відродженським" рухом, надавали йому своєрідної наукової легітимності4. Слід відзначити, що ідея розбудови української незалежної держави була залучена до ідейних основ національного відродження завдяки українській історіографії. Її видатним доробком і однією з могутніх підвалин національно-державного відродження України в ХХ ст. стала наукова концепція української історії М. Грушевського. Отже, на етапі бездержавності, коли Україна взагалі не існувала в світовій історичній думці, завдяки подвижницькій праці кількох поколінь українських істориків була створена наукова концепція безперервного історичного розвитку українського народу, що стала визначальним чинником національного самоствердження. Як вказала І. Колесник, бездержавні форми розчленованого історичного буття українського народу і національно-культурне відродження зумовили надмірну ідеологізацію діяльності істориків, заангажованість їхньої свідомості соціально-політичною думкою. На відміну від російських інтелектуалів, чиї зусилля зосереджувалися на створенні релігійно-філософських та соціально-політичних утопій, розумовий потенціал українських інтелектуалів був спрямований на оборону права історичного існування українського народу, національного самовизначення5.

До творення ідейних та організаційних основ національної історичної науки на початку ХХ ст. був причетний і О. Грушевський. Його ознайомлення з науковою роботою розпочалося під час навчання на історичному відділі історико-філологічного факультету університету св. Володимира в Києві. Керівником його перших наукових досліджень був В. Антонович - славетний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, ключова постать в українській історіографії та українському національному русі другої половини ХIХ ст. Помітний вплив наставника на молодого дослідника позначився в опрацюванні ним специфічних тем, методології дослідження, а також світоглядних основах його історичних праць. Від свого вчителя він сприйняв уроки суворого документалізму, що передбачав використання актових і статистичних даних, відхід від емоційного етнографізму, позитивізм, реалістичне висвітлення історичних процесів як прояв живого суспільного організму - нації6. О. Грушевський вийшов із "земельної школи" В. Антоновича, запозичивши від нього принцип монографічного обласного дослідження історії України з залученням історико-географічних, археологічних та етнографічних матеріалів, інтерес до вічових форм давньоруського життя, а також ідеї народництва і федералізму. Університетське навчання він закінчив з дипломом I ступеня та золотою медаллю за працю "Пинское Полесье. Исторические очерки".

О. Грушевському було притаманне сполучення рис, потрібних історику початку ХХ ст.: талант ученого-дослідника, глибокі знання історичного минулого своєї Батьківщини і самовіддана праця для її майбутнього, шляхетність помислів і високість духу. Своєю історичною творчістю вчений охопив періоди давньої, нової і новітньої історії України, часи її занепаду і росту, розвиток державних інституцій, вітчизняної культури і науки. О. Грушевський здобув авторитет як знавець і дослідник старої княжої доби, Великого Князівства Литовського, Козацько-Гетьманської держави ХVII-ХVIII ст., української історії, історіографії та культури ХIХ ст. Д. Багалій підкреслив цінність досліджень вченого про початки української історіографії, "Історію Русів", М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, діяльність НТШ7. О. Грушевський здійснив значну роботу з виявлення та наукового опрацювання актових матеріалів, пам'яток, даних, видобутих із розпорошених архівів, етнографічних джерел. Відзначився дослідник і внеском у розвиток історичного наукового краєзнавства та регіонально-історичних досліджень. Його численні студії висвітлювали різні аспекти історії та культури Правобережної і Лівобережної України. В історичній спадщині ученого переважали історико-культурні та соціально-економічні дослідження. Ідеал науковості, об'єктивність, ціннісний підхід до минулого, багатство архівного та історіографічного матеріалу були альфою і омегою його творчості. В процесі багатолітніх досліджень над історією України, глибокого пізнання суспільного життя українства, творчого осмислення української історичної науки, її популяризації в університетських курсах, наукових доповідях і публічних лекціях формувалося розуміння вченим українського історичного процесу. Здається, що дослідник шукав своєї синтези української історії в історичних умовах певної доби і певного терену України, у взаємозв'язку подій, процесів, ідей, героїчних особистостей і простих, звичайних людей. Численні наукові студії, розвідки, статті вченого могли стати основою для великої праці з синтезованим викладом історії України. В особовому фонді О. Грушевського ЦДІАК України зберігаються його рукописи лекцій з історії України IX-XVIII ст., з української історіографії та археографії, а також з історії розвитку церкви і братств в Україні8. Залишається тільки пожалкувати, що ці праці не були завершені вченим.

Помітне місце в науковій спадщині О. Грушевського займають дослідження розвитку української наукової думки і становлення національної науки в XIX - на початку ХХ ст. Він вивчав діяльність Кирило-Мефодіївського братства9, українського гуртка в Петербурзі10, особливості українського культурного і наукового життя в середині ХIХ ст.11, роботу Київського наукового гуртка12. Свої історіографічні спостереження дослідник подав у тісному зв'язку з суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. На основі всебічного вивчення листування кирило-мефодіївців О. Грушевський проаналізував їхній політичний та національний світогляд, а також розроблену ними програму діяльності української інтелігенції, яку так і не вдалося реалізувати. Вчений також визначив основні моменти в розвитку слов'янофільства і розкрив особливості поглядів українофілів, які, на відмину від московських слов'янофілів, виступали за федеративний устрій та проведення реформ. Учений вважав, що характерною рисою світогляду кирило-мефодіївців була їхня близькість до євангельських заповідей13.

Розвиток національно-історичної думки дослідник пов'язує зі знаковими постатями української науки і національно-культурного відродження ХIХ ст. - М. Максимовича14, М. Маркевича15, П. Куліша16, М. Костомарова17, М. Драгоманова18, І. Франка19, яким він присвятив низку праць. Слід підкреслити багатоаспектність цих досліджень, широкий спектр проблем історичних, історіографічних, літературознавчих, поставлених і розв'язаних ученим. Дослідник не захоплювався деталізацією біографії, а подавав лише необхідні факти і через грунтовний аналіз історичної творчості, етнографічних праць, літературних творів учених, розкривав суттєві грані їхніх світоглядів й пошуків, творчі здобутки. Генеалогія О. Грушевського-історика свідчить, що він увійшов в історичну науку, перейнявши досвід кількох поколінь українських учених. Його сформувала українофільська література першої половини ХIХ ст., учений зазнав відчутного впливу просвітницької, романтичної, позитивістської інтелектуальних течій. О. Грушевський пройшов школу демократично-народницького світогляду, яка була пройнята ідеєю української національної окремішності. Кидаючи погляд на схему українського історичного процесу в національно-історичній думці ХIХ cт., дослідник намагався встановити той визначний внесок, який зробили його попередники і вчителі у розвиток української історіографії і формування національної свідомості, досліджуючи "самобутнє життя Земель, народні начала, начала незалежності і окремішності, запоруки власного існування"20. До цього ряду праць слід додати студії вченого, присвячені "Історії Русів"21, в яких О. Грушевський грунтовно проаналізував національні та суспільно-політичні погляди автора видатної пам'ятки української історіографії, визначив її концепцію, подав свої спостереження над проблематикою твору, простежив характер його оцінок в науковій літературі ХIХ ст.

О. Грушевський вивчав історичну думку у зв'язку з діяльністю наукових установ, особливо НТШ і УНТ, двох українських протоакадемій, які відіграли ключову роль у новітній історії національної науки і культури. Вчений був активним діячем товариств і більшість своїх праць надрукував у наукових виданнях цих інституцій. Він висвітлював діяльність НТШ в українських часописах, кілька статей-хронік про історію заснування товариства, його наукові видання й здобутки опублікував у Петербурзі. Особливе місце займає його праця "Наукове товариство ім. Т. Шевченка і його видання 1905-1909 років", в якій О. Грушевський докладно описав зміст практично всіх випусків "Записок НТШ" за окремо взяті періоди, подав перелік авторів, тематику статей, а також доповнив ту чи іншу публікацію відомими йому матеріалами і джерелами22. Вчений підкреслював, що НТШ об'єднувало навколо себе наукову діяльність "письменників Австрійської та Російської України. Як загальноукраїнська наукова інституція викликало глибокі симпатії української інтелігенції"23. Велику увагу вчений приділив діяльності УНТ, зокрема вів рубрику "Хроніка Українського Наукового товариства в Київі" в журналі "Україна". Йому належать студії "Київське Наукове Товариство. 1907-1917"24, "Українське Наукове Товариство" і "Історична секція при Всеукраїнській Академії Наук" в рр. 1914-1923"25 тощо, в яких учений подав вичерпні відомості про утворення і основні етапи становлення товариства, ґрунтовно висвітлив його наукову й видавничу діяльність. Слід підкреслити, що праці О. Грушевського про НТШ і УНТ залишаються джерелом цінної бібліографічної інформаціі з українознавчої тематики.

Важливою складовою наукової діяльності О. Грушевського була його плідна участь у роботі наукових товариств, комісій, гуртків, архівів, бібліотек, часописів. Ще на початку 1900-х років він став дійсним членом НТШ, УНТ, Історичного Товариства Нестора-Літописця, Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті. Великої уваги вчений надавав науково-педагогічній праці, вихованню молоді. Завдяки активній науковій, педагогічній й просвітницькій діяльності він знаходився в гущині суспільного та культурного життя українства і був добре обізнаний з тим важким станом, в якому знаходилась вітчизняна наука в умовах Російської імперії. Через переслідування української культури, заборону української мови, обвинувачення в сепаратизмі, цензурні утиски, важке вето на всі наукові видання, а часом відверту неприязнь "...вчені, які працювали по українських наукових темах, не могли працювати нормально. Або приходилося брати інші теми, які не були під підозріннєм і забороною, або преходити до російської мови в працях по українській історії"26. На думку вченого, великою перешкодою для здійснення українознавчих досліджень була "постійна трагедія широких наукових планів і завдань при дуже обмежених засобах матеріальних"27, а також централізація наукового життя в Росії і примусова централізація матеріалів і наукових закладів. Хто розглядав уважно збірки Ермітажу, Архельогічної Комісії, Археографічної Комісії той легко зауважив, як багато річей з України переховується в цих збірках і колекціях"28.

О. Грушевський неоднаразово звертав увагу на відсутність розроблення наукових тем з вітчизняної історії, етнографії, літератури і підготовки в цих галузях українознавства молоді в російських університетах України. А наслідком було "мале побільшення кадрів наукових робітників взагалі і спеціально мала кількість фахівців, які пройшли спеціальну методологічну школу, добре познайомилися з матеріалом і дійсно могли б з нього зробити відповідні висновки… При утворенні культурних інституцій на місцях як музеї краєві етнографічні, музеї архельогічні, краєві архівні комісії - брак співробітників з підготовленнєм науковим відчувався дуже боляче…"29.

Відродження суспільно-політичного і культурного життя українства на зламі століть загострило проблему розвитку національної мови, визнання статусу української мови. О. Грушевський був послідовним поборником запровадження української мови в наукову сферу. Він першим серед професорів Новоросійського університету почав викладати свої лекції рідною мовою. Тоді він працював приват-доцентом на філологічному відділі з січня 1907 р. по вересень 1908 р., викладаючи курс історії Київської Русі і Литовської держави. За викладання спеціального курсу з історії України українською мовою вчений одержав попередження від попечителя Одеського навчального округу: "…в случае повторения подобних явлений, он будет уволен из числа приват-доцентов университета"30. Студенство зустріло виклади вченого на українській мові з великим зацікавленням, а місцева "Просвіта" вітала О. Грушевського "як першого в Росії лектора української історії рідною мовою"31. Погрози звільнити з посади за це невдовзі справдилися і вчений вимушено залишив стіни університету.

Впродовж 1909-1917 рр. О. Грушевський проживав у Росії. Він працював приват-доцентом історико-філологічного факультету Московського (лютий 1909 р. - червень1910 р.) і Петербурзького (з другої половини 1910 р. по 1916 р.) університетів. Молодий вчений активно використовував можливості кафедр університетів для пропаганди української історії та розгортання студій у цій галузі. Продовжуючи традиції свого вчителя В. Антоновича, він організував у Москві та Петербурзі джерелознавчий семінар, проводив заняття з невеличким гуртком на дому. Учасники семінару працювали з архівними документами, писали реферати і залікові роботи. В гуртку українознавства розроблялися проблеми, не зв'язані з курсами і семінаром32 . Учений прислужився українській ідеї своєю активною просвітницькою і популяризаторською діяльністю. Як свідчать архівні документи, він виступав з доповідями на засіданнях гуртка українознавства при Петербурзькому університеті33, співпрацював з Петроградським українським клубом "Громада"34. Саме при підтримці української громади "північної столиці" вчений підготував і видав збірник літературно-критичних праць, присвячених 100-річчю від дня народження Т. Шевченка - "Шевченківський збірник", який став помітною подією в культурному житті українства35 . У квітні 1911 р. Комісія Санкт-Петербурзької Академії Наук з влаштування виставки "Ломоносов і Єлизаветинський час" доручила О. Грушевському організувати "малоросійський" відділ виставки. Вчений одержав дозвіл на роботу з необхідними документами в Державному, Сенатському, Московському архівах, а також в архіві Міністерства юстиції. З дорученням комісії він справився успішно36 .

"Московський" і "петербурзький" періоди були досить плідними у творчій біографії О. Грушевського. Він продовжував власні історичні, історіографічні, джерелознавчі, літературознавчі дослідження, багато працював у російських архівах і бібліотеках, друкувався. У 1913 р. вченого обрали дійсним членом Російського географічного товариства37 , його запрошували на засідання Російського Воєнно-Історичного товариства, Російського бібліологічного товариства. Проте О. Грушевський був передусім істориком періоду національного відродження і його безпосереднім учасником. Свою багатогранну наукову діяльність він спрямовував на формування громадської думки, збудження національних почуттів і ширення національної свідомості, відстоювання природнього права українців на збереження й розвиток своєї мови, історії, літератури. Його діяльність у Петербурзі поряд з іншими вченими-істориками (В. Данилова, Г. Голоскевича, В. Перетца та ін.) "…визнавали світлою точкою на темному фоні ідейної і рукопашної боротьби російських патріотів з українством при необіцяючому особливо рожевих надій мовчанні російського суспільства"38.

Чи не найактивнішим періодом життя О. Грушевського стали 1917-1921 рр. Майже одночасно з братом Михайлом він повернувся до Києва. О. Грушевський став членом Центральної Ради від Української трудової партії. Бурхлива, стрімка, сповнена доленосних подій епоха, десятиліття наукової праці, особистий і громадський досвід додали нових думок. Ідеї національної автономії і державної федерації привели до усвідомлення історичної необхідності реалізації самостійного суверенного життя української нації. О. Грушевський був глибоко переконаний, що Українська революція надала унікальний шанс для вирішення пекучих проблем національного відродження. Треба було творити й організовувати наукову працю, наукові осередки, гуртувати кращі сили українства, продовжувати працю своїх попередників і вчителів. Для вченого важливим завданням було спрямувати дослідників на опрацювання українських наукових матеріалів, а не "московських писцових книг або приказних джерел"39. Він бере участь у створенні численних товариств та інституцій, багато займається педагогічною і просвітницькою діяльністю, друкується. О. Грушевський написав й надрукував у цей період ряд статей, зокрема, "Український народний університет", "Стежки і шляхи української науки", "Наші наукові потреби", "Наші наукові завдання", "Бібліотечні справи" та інші, в яких критично оцінюючи стан культурно-наукового життя українства за часи Російської імперії, обгрунтовував шляхи розбудови української національної науки, обстоював необхідність її незалежного і самодостатнього розвитку. Вчений писав : "…Не будемо слухати солодких сірен, які так приємно на всі ноти співають, що наука не знає національности.Так, дійсно наука не знає національности, але наука Флоринських, Кулаковських, Голубевих знала національність, підперала свою великоросійську і нищила заробки української науки. Ми, українська інтелігенція, не мали своїх наукових видань і чверть віка посилали статті до львовських часописів як раз завдяки тим, які на всі ноти співають, що для науки нема національних ріжниць"40. Вчений вважав, що саме через піднесення наукою національної свідомості і національної культури можливе духовно-культурне поглиблення народу. Важливу роль у будівництві національної культури і науки він відводив УНТ, Українському народному університету, Академії Наук, Національній бібліотеці, розгалуженій мережі архівів і бібліотек. Заслуговує на увагу стаття О. Грушевського "Зайва чемність. (Про виховання почуття національної свідомости в українців)", яка, на жаль, залишилась у рукопису. Вчений порушив проблему виховання в українській нації почуття національної гідності й самоповаги через усвідомлення й обстоювання нею своєї мови, історії, культури, окремішності41.

У цей час О. Грушевський був авторитетною постаттю в науковому середовищі та громадському житті. Енергійна наукова і педагогічна діяльність зробили його ім'я знаним і відомим далеко за межами Києва. Його запрошували викладати лекції, працювати в комісіях, часописах. У травні 1917 р. ученого обрали дійсним членом Центрального Комітету охорони пам'яток старовини і мистецтв в Україні42. Влітку 1917 р. О. Грушевський брав активну участь у заснуванні Українського народного університету, який, на думку вченого, мав "стати огнищем української науки", "зібрати всі цінні наукові українські сили, розкидані по всіх кінцях, дати їм можливість працювати коло української науки", "поширити кадри української інтелігенції", а також забезпечити "нахил і підготовленнє до самостійної наукової праці і розроблення наукових тем"43. Він розробив один із варіантів навчального плану, схваленого історично-філологічною комісією (Г. Павлуцький, А. Лобода, О. Грушевський, І. Свенцицький, І. Огієнко). Згідно з цим планом із 3-х років навчання першій рік мав бути присвячений українознавству. Після відкриття університету О. Грушевський працював у ньому приват-доцентом, пізніше професором, а також товаришем голови президії правничого факультету. Водночас він очолив бібліотечну комісію університету. З 1 вересня 1917 р. по серпень 1918 р. учений виконував обов'язки директора Педагогічного музею.

У вересні 1917 р. О. Грушевський очолив бібліотечно-архівний відділ, створений у структурі Генерального секретарства справ освітніх УЦР (з січня 1917 р. Народного міністерства освіти УНР). Учений докладав максимальних зусиль для реалізації ідеї рятування народного багатства - документальних пам'яток і прагнув довести широкому загалу, що "архіви - це основа для розвитку студій про минуле українського народу, бо мало хто з дослідників минулого українського життя може обійтися без архівних матеріалів у своїх наукових студіях"44. І. Матяш підкреслила, що О. Грушевський серед перших поставив питання про підготовку архівної реформи в Україні і здійснив ряд конкретних заходів для реалізації цього проекту, які можна по праву вважати значним внеском у розбудову теоретичних основ архівної справи в Україні. В галузі бібліотечної справи його активна діяльність сприяла формуванню законодавчої бази і державно-правових основ дільності книжкових інституцій, зокрема Національної бібліотеки, запровадженню обов'язкового примірника і державної бібліографічної реєстрації творів друку. Вчений присвятив багато праці створенню розгалуженої системи бібліотек, активізації бібліотечного руху в Україні. Він дбав про фаховий рівень і матеріальний стан бібліотечних працівників, належну організацію роботи в бібліотеках, залучення до неї кращих сил українства.

До визначних подій культурно-наукового життя означеної доби слід віднести заснування у серпні 1918 р. Національної бібліотеки Української Держави (далі - НБ) та у листопаді 1918 р. Української Академії Наук. Як відомо, в основу організації НБ і УАН була покладена концепція В. Вернадського, підтримувана М. Василенком. О. Грушевський, ще за часів керівництва бібліотечно-архівним відділом, був одним з розробників "Законопроекту про утворення Української національної бібліотеки" (квітень 1918 р.), в якому проголошено головну соціальну функцію НБ початку ХХ ст. - максимально повне комплектування та збереження всієї друкованої продукції Української Держави. На НБ було покладено функції головної бібліотеки держави, а також визначено її підпорядкування, систему комплектування і матеріального забезпечення. Цей законопроект реалізувати не вдалося, 29 квітня 1918 р. стався державний переворот. Через 3 місяці, 2 серпня 1918 р., український уряд ухвалив Закон про утворення фонду Національної бібліотеки Української Держави. В період Директорії О. Грушевського включили до складу Тимчасового комітету на чолі з В. Вернадським, який після прийняття даного Закону здійснював велику організаційну роботу і практичне керівництво усім комплексом робіт щодо заснування НБ. Але вчений практично не брав участі в його діяльності. 30 січня 1919 р. він пише листа "До Комітету Української національної бібліотеки", в якому заявив про неможливість своєї подальшої роботи в ньому45. Архівні документи свідчать, що між О. Грушевським і В. Вернадським існували принципові розбіжності в поглядах на організаційні засади розбудови НБ і УАН. Учений виступав проти підпорядкованості НБ Академії Наук, необхідність якої обстоював В. Вернадський разом з М. Василенком. О. Грушевський вважав, що вона "…зводить Національну бібліотеку зі ступені незалежних бібліотек типу Французької Національної бібліотеки або Британського музею на ступінь вузчих бібліотек, призначених виключно для задоволення фахових інтересів академіків, а не широких народних мас, які шукають засоби і шляхи для вищого культурного розвитку. Ця залежність нищить остаточно всяку ознаку автономності Національної бібліотеки у внутрішньому житті"46.

Стосовно організації УАН слід підкреслити, що і в своїх публіцистичних статтях і в науково-організаційній діяльності вчений послідовно проводив ідею трансформації УНТ в УАН. Саме 4 червня 1918 р. на зустрічі з В. Вернадським він обстоював цю ідею47. І хоча позиція вченого відображала концепцію М. Грушевського, вона була принциповою і послідовною. Питання про УАН О. Грушевський розглядав як учений-історик, у контексті безперервності і своєрідності українського історичного процесу, спадкоємності традицій національних наукових установ, серед яких УНТ, слідом за НТШ, зробило визначний внесок у формування підвалин української науки і мало на той час усталену структуру (сформовані секції, власне видавництво, музей, наукові видання). На жаль, обсяг даної статті не дає можливості повною мірою відобразити, як багато робив учений для цього. Можна навести такий приклад: у розробленому під керівництвом О. Грушевського "Законопроекті про обв'язкову надсилку друкарнями всіх видань", що заклав юридичні основи функціонування на державному рівні бібліографічної реєстрації творів друку, наголошувалося на необхідності створення на базі Бібліотечно-архівного відділу Українського бібліографічного інституту та перетворення УНТ в УАН. На глибоке переконання вченого, шляхи розбудови НБ і УАН мали відповідати кращим європейським традиціям, водночас відображати національний характер і на етапі становлення української державності передбачати саморозвиток цих інституцій, що відповідав потребам і завдянням розбудови української культури.

В умовах воєнного лихоліття і розрухи 1917-1920-х рр. О. Грушевський багато зробив для збереження історичної секції УНТ, яка була центральною в товаристві, найбільш представницькою за складом членів, а також за дослідницькою й видавничою діяльністю. На думку Т. Щербань, вона стала справжньою школою для багатьох українських учених і саме в її рамках почалася диференціація досліджень різноманітної гуманітарної проблематики, яка згодом в УНТ та Академії Наук оформилася в самостійні напрямки і установи48. Під час еміграції М. Грушевського вчений виконував обв'язки голови секції. Як свідчать архівні документи, за керівництвом О. Грушевського проводилися засідання, на яких вироблялися плани секції, ухвалювалися програми наукових засідань, розглядалися питання співпраці з іншими установами, зокрема бібліотеками, архівами, заслуховувалися доповіді й реферати49. О. Грушевському доводилося вирішувати багато складних організаційних проблем, найболючішою з яких була видавнича справа. Проводилася робота щодо описування київських збірок архівних документів, а у грудні 1917 р. Рада УНТ ухвалила пропозицію історичної секції продовжувати публікацію розпочатих раніше археографічних видань і виділила на це гроші50 . Слід підкреслити велику роботу секції по збереженню історичних та культурних пам'яток, музеїв, архівів, бібліотек. О. Грушевський виступав з рефератами "Наукова діяльність В. Б. Антоновича", "Літературні шукання Нечуя-Левицького", "Пам'яті О. Русова", "З життя Волинської шляхти", "З економічного побуту української старшини ХVІІІ в.", "До наукової спадщини О. М. Лазаревського" та ін. Історична секція виступила ініціатором структурного перетворення товариства і нового підходу до організації історичних досліджень. 29 січня 1920 р. до Ради УНТ було подано лист за підписом голови історичної секції - О. Грушевського і секретаря О. Гермайзе, в якому, зокрема, зазначалося: "Президія історичної секції, маючи прислати до Ради докладну записку про бажані зміни в історичній секції, складену членами історичної секції і прийняту на засіданнях 18/I і 25/I б.р., доводить до відома про це в найближчому часі і має подати відомості про утворення зазначених в записці комісій. До того Президія доручає прохання поставити на розгляд Ради виставлене в записці бажання про поділ Наукового товариства на два відділи: гуманітарний і природничий. Додаток: Докладна записка про бажані зміни в історичній секції"51. Автори записки наголошували, що УНТ "…мусить остатися центром наукової української думки і організованої наукової праці, незважаючи на те, що вже утворені й працюють інші вогнища національної науки (Український народний університет, Академія Наук)"52. Вони наголошували, що, залишаючись вільною науковою установою, УНТ має згуртувати навколо себе всі дієві й творчі наукові сили, зокрема й ті, які відокремлені від офіційних наукових інституцій і потребують об'єднання і наукового керівництва. Зважаючи на сучасний розвиток товариства і подальше розширення його роботи, автори записки пропонували з метою раціональної організації наукової праці поділити УНТ на два відділи: природничий і гуманітарний. В записці пропонувалося також здійснити певну організаційну перебудову діяльності історичної секції. Президія, як робочий орган секції, мала здійснювати загальне об'єднання і керівництво роботою, адміністративний нагляд, ведення справ, зв'язки з Радою товариства, презентацію в ньому секції, скликання засідань і зборів, проведення в життя рішень секції. Внутрішня наукова робота історичної секції мала провадиться по новостворених, досить самостійних, комісіях. Намічалося створити такі комісії:

  1. Археографічну. Для підготовки і видання історичних пам'яток Київської Русі, а також XVII-XVIII ст.
  2. По опису архівів із завданням складання реєстрів архівних зібрань. Комісія повинна була почати з реєстрації рукописних зібрань Київського університету (О. Лазаревського, Рум'янцевського опису та ін.).
  3. Історико-бібліографічну. Для підготовки довідників і покажчиків з української історії, які на той час практично не існували, якщо не рахувати дуже недосконалих російських і польських.
  4. Термінологічну для розробки історичної термінології, укладання словника української актової термінології.
  5. Генеалогії та хронології.
  6. Лекційно-екскурсійну.
  7. Видавничу, що передбачала широкі програми пропаганди і популяризації історичних знань. Висловлювалася думка , що бажано надати журналу "Україна" характер спільного органу всього гуманітарного відділу УНТ.

Реалізувати цей план не вдалося, але його основні ідеї знайшли відображення при відродженні М. Грушевським історичних установ.

Після створення Академії Наук з березня 1919 р. О. Грушевський працював директором постійної Комісії для складання історико-географічного словника українських земель на правах академіка історико-філологічного відділу. На думку вітчизняних дослідників, серед постійних комісій ВУАН, які до приїзду у Київ М. Грушевського зробили помітний внесок у розвиток регіональних досліджень України, роботу даної комісії слід поставити на перше місце53. У планах комісії передбачалося видати словник у кількох томах, охопивши історію заселення українських земель, включивши і сучасний географічно-статистичний матеріал. Ідея створення цього словника належала ще В. Антоновичу, яку він висловив у своєму гуртку наприкінці 80-х років XIX ст. Учений подав на обговорення цілком розроблений план колективної роботи, яка б на його думку гуртувала його учнів і прилучала до роботи молодих талановитих науковців. Згодом матеріли, що збиралися під керівництвом В. Антоновича, після заснування Академії Наук були передані в комісію. В особовому фонді О. Грушевського в ЦДІАК України зберігається рукопис ученого передмови до історико-географічного словника, в якому, зокрема, зазначалося: "Історико-географічний словник має своїм завданням освітити географічні умови життя українського народу, хід заселення українським народом його теперішньої території, зріст великих центрів українського життя, історичну долю українських поселень, розповсюдження по українській території племен, які брали участь в місцевим українським житті"54. Комісія проводила роботу за такими напрямками:

Слід зазначити, що О. Грушевський відновив і організував систематичні студії над Рум'янцевським описом, який справедливо вважається важливим джерелом з соціально-економічного історії України ХVIII ст. Члени студентського семінару Київського ІНО, де викладав О. Грушевський, працювали під проводом ученого над науковим описом цього документа. Для обговорення методів наукової праці, а також ознайомлення з аналізом джерел певні наукові теми переносилися до семінару соціальної історії України, створеного при даній комісії. Його учасниками були здебільшого студенти. За кожним працівником комісії був закріплений певний регіон дослідження. О. Грушевський вивчав Східну Волинь, І. Каманін - Західну Волинь, Є. Перфецький - Галичину і Холмщину, О. Гермайзе - Східну і Центральну Полтавщину, В. Щербина - Південну Київщину, Л. Добровольський - Північну Київщину, В. Данилевич - Східне Поділля, К. Лазаревська - Чернігівщину55. Словник видати не вдалося. Протягом 1927-1931 рр. Комісія видала 4 томи "Історично-географічного збірника". О. Грушевський редагував ці томи і опублікував у них студії, присвячені історії Великого Князівства Литовського і Гетьманщини. Комісія підготувала ще чотири томи, але вони не вийшли в світ у зв'язку з розгромом історичних установ ВУАН.

Упродовж 1918-1923 рр. О. Грушевський працював в установах ВУАН, зокрема він - член Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (з 1919 р.), Археографічної комісії (з 1919 р.), Софійської комісії (з червня 1923 р.), товариш голови Товариства правників (з березня 1921 р.), а також дійсний член науково-дослідної кафедри історії України під керівництвом М. Василенка (1922-1923 рр.).

У 1924-1930 рр. Олександр Сергійович працював в історичних установах, створених його старшим братом М. Грушевським. Ученого було обрано до Ради історичної секції, він був заступником голови секції, очолив секцію соціально-політичної та економічної історії науково-дослідної кафедри історії України, керував Історично-географічною комісією, а також співпрацював у комісії районного дослідження Лівобережної України та Археологічній комісії. Спільно з М. Грушевським редагував "Праці історичної секції", був членом редколегії журналу "Україна", "Записок історично-філологічного відділу ВУАН".

Керована вченим секція соціально-політичної та економічної історії НДКІУ особливу увагу приділила історії колонізації, торгу, промислу та взагалі економічним відносинам в Україні у XVII-XVIII вв., досліджувала джерела з історії господарства України в XVIII ст., обробляла матеріали Рум'янцевського опису і зробила низку прилюдних доповідей з зазначеної вище тематики дослідницької роботи.

Як справедливо відзначила І. Матяш, особливої уваги, з точки зору архівістики, заслуговує робота О. Грушевського в археографічній Комісії ВУАН. За дорученням комісії вчений опрацював архівні документи з історії міського землеволодіння часів Гетьманщини, прилучився до розроблення правил археографічних публікацій у складі спеціального редакційного комітету, до якого входили також М. Грушевський, О. Гермайзе, К. Лазаревська, Є. Тимченко. Досвід архівної роботи надав можливості ученому запропонувати методику описування архівних збірок і колекцій, котра знайшла практичне застосування. Він особисто брав участь у розбиранні та описуванні колекцій О. Лазаревського, М. Судієнка56. О. Грушевський продовжував свої дослідження історії соціально-економічних відносин в Україні у XVI-XVIII вв., Києва і Київщини, історіографічні студії про П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова.

О. Грушевський був найдовіренішою людиною і співробітником в оточенні М. Грушевського. У своїх планах останній бачив молодшого брата не тільки своїм заступником і однодумцем, але й ланкою, що з'єднувала академічний осередок з вищою школою57. Дійсно, педагогічна діяльність О. Грушевського надавала йому можливість залучати до наукової праці обдаровану молодь. Це мало важливе значення з огляду на те, що НДКІУ стала тим осередком історичних установ, на базі яких розпочався процес формування Київської історичної школи М. Грушевського. З великою долею вірогідності можна припустити, що визначальну роль у формуванні першого аспірантського набору НДКІУ в 1924 р. - О. Баранович, С. Глушко, В. Ігнатенко, М. Ткаченко та С. Шамрай відіграв якраз О. Грушевський58. Він викладав аспірантам джерелознавство, економічну історію України нового періоду та історіографію. Вчений був офіційним керівником наукової праці О. Барановича "Нариси магнатського господарства на південній Волині в XVIII ст.", його порадами користувався М. Ткаченко, працюючи над дослідженням економічного і соціального життя Лівобережжя. Під керівництвом О. Грушевського культурно-національні та громадські рухи другої половини XIX ст. досліджував С. Глушко59.

Зважаючи на багатогранну і плідну діяльність О. Грушевського на благо української національної науки, вчений, безперечно, мав усі права на присвоєння звання академіка. Проте, як зазначив І. Гирич, "акиморська битва" (за словами В. Перетца) між С. Єфремовим, А. Кримським та М. Грушевським поширювалася на широке коло підлеглих. Президія АН мала більші можливості для ущемлення й упослідження близьких до М. Грушевського людей. Вона й виступила проти обрання О. Грушевського в академіки60. Однак учений продовжував активно працювати в академічних установах, залишаючись вірним своїм принципам і цінностям.

В умовах сталінського тоталітаризму трагічний фінал життя О. Грушевського, як і всієї родини Грушевських був закономірним, а, враховуючи його наукові й політичні погляди, - неминучим. На довгі роки ім'я вченого було вирване з контексту української науки і викреслене з пам'яті поколінь. Наукова спадщина О. Грушевського, його науково-організаційна робота, здобутки в галузі архівної та бібліотечної справи тривалий час не вивчалися, хоча багато ідей вченого не втратили актуальності й сьогодні.

Повернення імені вченого в українську науку розпочалося за доби незалежності України. Активна діяльність сучасних грушевськознавців невпинно стирає "білі" й "чорні" плями в історії життя і наукової творчості О. Грушевського, відкриваючи можливості історіографічного синтезу й узагальнення дослідницького досвіду вченого.

О. Грушевський належав до покоління української інтелігенції, яке було виховано "українською ідеєю" і покликано будувати незалежну Українську Республіку в 1917 р. Він не був політиком і не опрацював політичні програми. Але його життєвий й творчій шлях органічно пов'язаний з національно-визвольним рухом, потреби якого істотно визначили спрямованість і зміст наукової діяльності вченого. О. Грушевський увійшов в українську національну науку як визначний вчений-дослідник, талановитий організатор наукового життя і педагог. Особливо він відзначився заслугами перед українською Кліо. Його історичні праці по праву належать до золотого фонду української національної історіографіїї, яка на доленосному зламі віків стала джерелом національного відродження і будівельним матеріалом у розбудові нової України. В умовах націотворення і формування нової історичної свідомості вчений багато зробив для поширення наукової спадщини української історичної науки, її популяризації серед широкого загалу українства. Фах історика, розуміння самодостатності українського історичного процесу вирішальним чином вплинуло на науково-організаційну і науково-педагогічну дільність вченого. Його концепція відродження української національної науки базувалася на глибокій основі державних та культурних традицій історії України. Розвиток української науки він обстоював з позицїй окремішності української нації, української культури, української держави.

Вчений був глибоко переконаний, що наукові знання є важливим чинником національного самопізнання й самоствердження, культурно-духовного поглиблення народу. В контексті ціннісних пріоритетів української національної науки вчений чітко і послідовно обстоював ідею її незалежного і самодостатнього розвитку, входження духовної культури України у світовий культурний простір. Перехід до нового етапу культурно-наукового життя українства він пов'язував з творенням Української держави та її повноцінним функціонуванням. Як свідчать архівні документи, дослідження грушевськознавців, О. Грушевський впродовж усього свого життя був причетний до розбудови української національної науки, її інституалізації, усамостійнення національних досліджень, особливо в галузі української історії. Вчений мав безпосереднє відношення до творення і діяльності національних наукових інституцій, зокрема, НТШ, особливо УНТ, Українського народного університету, Академії Наук, Національної бібліотеки Української держави, що символізували "величний храм вільної української науки на вільній українській землі". Формування розгалуженої мережі архівів і бібліотек, створення національного інформаційного середовища становили важливу складову його концепції відродження національної науки. Слід підкреслити заслуги О. Грушевського у розбудові українського наукового життя 1920-х рр., його самовіддану подвижницьку працю в історичних установах М. Грушевського. Разом з ним він творив вільну українську історичну науку на державницьких засадах і зробив значний внесок у підготовку плеяди молодих талановитих українських істориків. Педагогічна діяльність О. Грушевського базувалася на тісному, органічному зв'язку виховного творчого процесу в вищих навчальних закладах з науково-дослідною працею в гуртках, наукових товариствах, установах Академії Наук.

О. Грушевський гідно прожив нелегке життя і залишив цінну наукову спадщину, яка заслуговує на комплексне дослідження. Свій духовний подвиг учений здійснив не для слави й визнання, а з інтелектуального потенціалу і великої внутрішньої потреби працювати на благо свого народу і своєї Батьківщини.

  1. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2-х т. - Т. 2. - К., 1992. - С. 318.
  2. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1992. - С. 203.
  3. Колесник І. Українська історіографія. XVIII - початок ХХ ст. - К., 2000. - С. 7.
  4. Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX - перша половина ХХ ст.). - К., 2001. - С. 8.
  5. Колесник І. Українська історіографія. ХVIII - початок ХХ ст. - К., 2000. - С. 9.
  6. Ульяновський В. Володимир Антонович: громадянин, учений, людина // В. Антонович. Моя сповідь. Вибрані історичні і публіцистичні твори. - К., 1995. - С. 58.
  7. Багалій Д. Нарис історії на соціяльно-економічному грунті. - К., 1928. - С. 37-40.
  8. ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1159, 1161, 1162.
  9. Грушевський О. З настроїв і думок Кирило-Мефодіївського братства // Україна. - 1914. - Кн. 1. - С. 71-77; Литературные планы и надежды Кирилло-Мефодиевского братства // Укр. жизнь. - 1914. - № 2. - С. 68-76.
  10. Він же. З життя українського гуртка в Петербурзі 1858-1861 рр. // ЛНВ. - 1913. - Т. 63. - С. 20-25.
  11. Він же. З українського культурного і наукового життя в середині ХIХ ст. // Записки НТШ. - 1906. - Т. 74. - С. 69-92.
  12. Он же. Из жизни Киевского украинского кружка // Укр. жизнь. - 1915. - № 11-12. - С. 33-39.
  13. Він же. Нові матеріали до біографії Костомарова // Записки УНТ в Києві. - 1908. - Кн. I-II. - С. 72-81.
  14. Он же. М. А. Максимович. (1804-1873). Из истории украинской историографии XIX ст. // Известия отделения русского языка и словесности АН. - 1906. - Т. XI. - Кн. 1. - С. 374-416.
  15. Он же. Н. Маркевич: Из прошлого украинской литературы и историографии. - СПб., 1911. - 82 с.
  16. Він же. Історичні студії П. О. Куліша // ЛНВ. - 1919. -Т. 75. - С. 77-93.
  17. Он же. Из харьковских лет Н. И. Костомарова. - СПб., 1908. - 65 с.; Ранние этнографические работы Н. И. Костомарова. - СПб., 1911. - 44 с.; Маловідома стаття Костомарова з 1846 р. // Записки НТШ. - 1907. - Т. 79-80. - С. 161-164; До статті Костомарова про федеративний лад старої Русі // Україна. - 1928. - Кн. № 3. - С. 50-57; Історичні статті Костомарова в "Основі" // Україна. - 1928. - № 4. - С. 73-90.
  18. Він же. Драгоманов і галицька молодь 1870-х рр. // Україна. - 1926. - № 6. - С. 43-55.
  19. Він же. З етнографічних студій Ів. Франка. - К., 1918. - 8 с.
  20. Він же. До статті М. Костомарова про федеративний лад старої Русі // Україна. - 1928. - Кн. 3. - С. 56.
  21. Он же. К судьбе "Исторіи Руссов": Эпизод из украинской историографии XIX в. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. - Кн. XIX, в. II. - К., 1906. - С. 51-70; К характеристике взглядов "Исторіи Руссов" // Известия Отделения русского языка и словесности АН. - 1908. - Т. XIII, кн. I. - С. 396-427.
  22. Он же. Научное Товарищество имени Т. Шевченка и его издания 1905-1909 гг. - СПб., 1912. - 67 с.
  23. Там же. - С. 4.
  24. Він же. Київське Наукове Товариство. 1907-1917 // ЛНВ. - 1918. - Т. 71. - С. 264-269.
  25. Він же. Українське Наукове Товариство в Київі та Історична Секція при Всеукраїнській Академії Наук в рр. 1914-1923 // Україна. - 1924. - Кн. 4. - С. 180-188.
  26. Він же. Київське Наукове Товариство // Шлях. - 1918. - Ч. 8. - С. 66.
  27. Там само. - С. 68.
  28. Він же. Стежки і шляхи української науки // ЛНВ. - 1918. - Т. 70. - С. 129.
  29. Там само. - С. 129.
  30. Матяш І. Особа в українській архівістиці. Біографічні нариси. - К., 2001. - С. 18.
  31. ЦДІАК України, ф. 275, оп. 1, спр. 1111, арк. 125.
  32. Він же. Український народний університет // ЛНВ. - 1917. - Т. 68. - С. 322.
  33. ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1066, арк. 77, 140, 146.
  34. Там само, спр. 1049, арк. 110.
  35. Дорошенко В. Шевченкознавство за останнє десятиліття (1914-1924). - Л., 1925. - С. 2.
  36. ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1049, арк. 121, спр. 1067, арк. 1.
  37. Там само, спр. 1066, арк. 7.
  38. Вол Я. Петербургская академия наук и украинская литература // Укр. жизнь. - 1913. - Кн. 5. - С. 60.
  39. Грушевський О. Київське Наукове товариство. 1907-1917 // ЛНВ. - 1918. - Т. 71. - С. 266.
  40. Він же. Український Народний Університет // Шлях. - 1918. - Кн. 2. - С. 56.
  41. ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1080, арк. 1.
  42. Там само, спр. 1066, арк. 110.
  43. Грушевський О. Український Народний Університет // Шлях. - 1918. - Кн. 2. - С. 56-58.
  44. Матяш І. Особа в українській архівістиці. Біографічні нариси. - К., 2001. - С. 22.
  45. ІР НБУВ, ф. 1, спр. 26652, арк. 1.
  46. ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1073, арк. 57.
  47. ІР НБУВ, ф. 260, спр. 758, арк. 5.
  48. Щербань Т. О. Історичні дослідження в Українському Науковому Товаристві. (1907-1921 рр. ) // УІЖ. - 1995. - № 1. - С. 30.
  49. ІР НБУВ, ф. Х, спр. 31615-31635.
  50. Кіржаєв С. М. Деякі зауваження щодо археографічної діяльності УНТ. (Чи існувала в товаристві окрема Археографічна комісія ) // Укр.археогр. щорічник. - Вип. 3/4. - Т. 6/7. - К., 1991. - С. 79.
  51. ІР НБУВ, ф. Х, спр. 31624, арк. 17.
  52. Там само, спр. 31633, арк. 27.
  53. Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. - К., 2003. - С. 192.
  54. ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1244, арк. 1.
  55. Звідомлення Всеукраїнської Академії Наук у Київ до 1 січня 1920 р. - К., 1920. - СXVI-XVII.
  56. Матяш І. Особа в українській архівістиці. Біографічні нариси. - К., 2001. - С. 27.
  57. Верба І. В. Родина Грушевських в українській історичній науці 1920-х рр. // УІЖ. - 1995. - № 6. - С. 136-138.
  58. Юркова О. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. Грушевського (1824-1930). - К., 1999. - С. 140.
  59. Там само. - С. 142-145.
  60. Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця XIX - 20-х рр. ХХ ст. // Укр. історик. - 1996. - № 1-4. - С. 179-180.


Магдаліна Бухальська

ДОКУМЕНТИ ПРО ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ АКАДЕМІКА МИКОЛИ ПЕТРОВА
В ІНСТИТУТІ РУКОПИСУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ
ім. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

У даній статті спробуємо реконструювати творчий життєпис Миколи Петрова (1840-1921) на основі архівних джерел і літератури, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). Звернення до документів Інституту зумовлено тим, що в ньому є найповніше зібрання особового фонду вченого. Значна кількість його матеріалів ще не була в науковому обігу і заслуговує особливої уваги. До особового фонду М. І. Петрова входить цілий комплекс джерел: рукописні праці вченого, службова документація, автобіографічні і біографічні матеріали, мемуарна література та епістолярій.

Значний масив документів зберігається в особовому фонді М. І. Петрова (ф. 225), фонді Київської духовної академії (ф. 160), фонді ІІІ (листування) та ін. Матеріали про М. І. Петрова є у фондах Ф. І. Титова (ф. 175), С. І. Маслова (ф. 33), М. Ф. Біляшівського (ф. ХХХІ), в Архіві Академії наук (ф. Х).

М. І. Петров посідає помітне місце з-поміж учених-гуманітаріїв України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як один з перших академіків України. З 1918 р.1 Питання про утворення Академії наук у Києві було піднято вперше на надзвичайних загальних зборах УНТ в Києві 23 червня 1918 р.2 та на його наступному засіданні, яке відбулося 28 червня 1918 р.3 Про це, зокрема, в рукописному фонді М. Петрова свідчить запрошення вченого на засідання товариства як дійсного члена. А в листопаді 1918 р. М. Петров отримав повідомлення Міністра народної освіти та мистецтва про включення його до списку членів УАН 14 листопада 1918 р.4

Різнобічна діяльність М. І. Петрова помітно виявилася в Київській духовній академії (далі - КДА) на посаді професора кафедри теорії словесності, в її Раді, Церковно-історичному і археологічному товаристві (далі - ЦІАТ), церковно-археологічному музеї (далі - ЦАМ). Не менш активною вона була і в роботі періодичного академічного часопису "Труды Киевской духовной академии" (далі - ТКДА)*.

Водночас слід відзначити, що інтерес М. І. Петрова виявився в науковій сфері з проблем історичного літературознавства, археології (церковної і світської), історії християнських конфесій в Україні, археографії, регіональної історії, української етнографії та мистецтвознавства. Означені вище напрями свідчать про багатогранність наукових уподобань ученого на ниві українознавства. Він вийшов за межі академічної науки в КДА, де спочатку навчався (1861-1865), а з 1871 р. викладав теорію словесності.

Поєднуючи наукову і педагогічну роботу Микола Іванович зробив важливий внесок у галузь словесності, віддаючи при цьому перевагу дослідженню генезису української літератури. В науково-освітньому процесі України така багаторічна діяльність вченого була помітною і відзначена різними нагородами. До них належать, зокрема, грамота про нагородження його знаком відмінної 40-річної служби в КДА від 23 серпня 1906 р.5 До інших відносяться грамоти про нагородження орденами Анни, Володимира, Станіслава, пам'ятною медаллю, які отримував упродовж 1873-1913 рр.6 Петербурзька академія наук присудила йому премію імені митрополита Макарія та обрала його членом-кореспондентом (1 вересня 1913 - 29 грудня 1916 рр.)7. 1 листопада 1886 р. за плідну наукову діяльність вченому присуджено Уварівську премію (ф. 225, спр. спр. 17).

На службовій діяльності М. І. Петрова позначилися ті заходи, що проводилися в КДА у зв'язку з її внутрішньою реорганізацією. Архівні документи, складені вченим, висвітлюють процеси в академії пов'язані з новими статутами8 . Щодо видання власного наукового доробку за 1888-1917 рр. знаходимо його заяву з питань професорсько-викладацької діяльності, публікації своїх праць та ін. (ф. 225, спр. 549-560).

Створені на початку 70-х рр. ХІХ ст. в КДА ЦІАТ і ЦАМ мали безпосереднє відношення до Миколи Івановича як одного з фундаторів цих інституцій. Багаторічна діяльність ученого в них була відзначена вітальними адресами, зокрема, до 30-річчя заснування товариства, яке відзначалося в 1902 р.9 Низка документів відобразила його складну організаційну роботу в названих ЦІАТ і ЦАМ. Заслуговує уваги, зокрема, "Записка про свою діяльність як секретаря Церковно-археологічного товариства і завідувача музею у відповідь на звинувачення професора А. А. Дмитрієвського"10 від 27 листопада 1898 р.

Академічні видання ЦІАТ і ЦАМ, що готувалися М. І. Петровим, як дійсним членом товариства, його секретарем і завідувачем ЦАМ, відкривають можливість проаналізувати формування наукових принципів такого роду діяльності вченого. Вони містять реферати, повідомлення, статті з організаційних питань діяльності товариства і музею за 1874-1916 рр.

Дуже цінною є автобіографія М. І. Петрова11 , яка надійшла в ІР НБУВ від постійної комісії для складання Біографічного словника українських діячів. Складена з двох частин. До першої входить життєпис академіка12 , до другої - найповніша бібліографія його творів13 .

Насамперед науковий інтерес становить історичний доробок Миколи Івановича, зафіксований ним у власній бібліографії за роками14 , завдяки якій можна дослідити еволюцію поглядів вченого. Водночас наукові погляди М. І. Петрова висвітлюють його рукописні матеріали "Особливі думки про роботу молодих учених, кандидатів на посаду викладачів, про реорганізацію Церковно-археологічного товариства та ін. (1899-1911 рр.")15.

Серед біографічних матеріалів увагу привертають спогади і листування з різними особами (1840-1882), духовний заповіт, складений М. І. Петровим 15 жовтня 1916 р., атестат про закінчення КДА від 20 березня 1867 р.

Крім "Автобіографії М. І. Петрова", що надійшла в ІР НБУВ із Архіву АН УРСР, є й інші матеріали, які відкривають можливість уточнити факти його творчої біографії: вони висвітлюють науково-педагогічну і науково-організаційну діяльність ученого.

Важливим джерелом для вивчення творчого життєпису М. Петрова є мемуари. Цінними серед них є, передусім, спогади самого вченого, зокрема "Воспоминания и переписка с разными лицами (1840-1882). [Биографический очерк]"16 , "Воспоминания старого археолога" та ін. Перші залишилися в рукописному вигляді, другі надруковано в 1918 р.17. У 1997 р. останні перевидав В. І. Ульяновський18 .

Серед інших спогадів М. І. Петрова назвемо такі: про викладача Одеської духовної семінарії, члена ЦІАТ КДА Л. С. Мацієвича, датовані 1918 р.19 , про преосв. Філарета (Філаретова), колишнього ректора КДА (1860-1878 рр.)20 , спогади про преосв. Сильвестра (Малеванського), колишнього ректора КДА21 та ін.

Аналіз показав, що майбутній академік почав дослідницьку діяльність зі словесності, ще навчаючись в КДА. Після закінчення її в 1865 р. діапазон його наукових інтересів поступово зростав. Уже з 1867 р., з'являються перші наукові публікації М. І. Петрова з питань церковної історії22 .

На нашу думку, цей напрям студіювання був пов'язаний з основним профілем КДА. Однак, у вченого інфраструктура історії церкви в Україні набуває інституції соціального середовища23. Ця проблема знайшла відображення в низці праць М. І. Петрова, що торкаються історії різних християнських конфесій: православної, католицької та уніатської. Щодо історії уніатської церкви, як свідчить аналіз бібліографії вченого, то його зацікавили відомості про базиліанський орден, які він переклав з польської мови24 . Ми вважаємо, що це стало поштовхом для подальшого дослідження історії цього ордену25. Він і надалі продовжував студіювати історію уніатських церков в Україні26.

Інтерес становлять дослідження М. І. Петрова про соціальні і суспільно-політичні відносини27. На початку 70-х рр. ХІХ ст. з'явилися перші археографічні28 та етнографічні праці вченого, зокрема, "О народных праздниках в Юго-Западной России"29. Цінний етнографічний матеріал, зібраний ним на Волині, увійшов до "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западний Русский край", що вийшли друком у Петербурзі в 1872 р., видання яких ініціював П. Чубинський. Обох вчених з кінця 60-х рр. ХІХ ст. об'єднав спільний інтерес до української етнографії.

Значною була практична діяльність вченого в ЦІАТ і ЦАМ КДА, репрезентована комплексом рукописних джерел. Серед них є матеріали М. І. Петрова про описи рукописних та музейних колекцій, публікації рукописних пам'яток, звіти про роботу Церковно-історичного та археологічного товариства, протоколи засідань останнього, списки музейних експонатів КДА, листування (ф. 160, спр. 2754-2757).

Плідною була діяльність Миколи Івановича в галузі археології. Об'єктом його дослідження були предмети періоду стародавньої світової та вітчизняної історії, що надходили в ЦАМ КДА. Різні галузі історичного знання знайшли відображення в низці праць майбутнього академіка. З точки зору церковної і світської археології цікавими є альбоми визначних археологічних пам'яток ЦАМ30.

У низці листів ф. ІІІ висвітлено співпрацю М. І. Петрова в галузі регіональної історії і культури з петербурзьким видавцем П. М. Батюшковим. Листи останнього до Миколи Івановича містяться у спр. 3757, 12289, 12228-12230, 12231-12300, 12301-12372, 3756.

В Інституті рукопису зберігаються статті М. І. Петрова, що стосуються життя КДА, історії Києва, українського літературознавства та ін. Серед них увагу привертає праця "З літопису академічного життя КДА", яка охоплює 1906-1917 рр.31. Продовженням її є історичний нарис "Київська духовна академія"(початок ХХ ст.)32 та ін. Досліджуючи історію КДА вчений складав водночас і списки студентів у різні часи існування академії, щоразу їх доповнюючи. До них, зокрема, належать "Списки студентів КДА за 1800-1916 рр. з короткою характеристикою їх" (ф. 225, спр. 569). Крім цього, джерелознавчу цінність становлять археографічні праці з історії КДА33 та ін.

Аналіз показує, що серед різнотематичних досліджень М. І. Петрова деякі дійшли до нас у рукописному вигляді, а інші було надруковано за його життя. Науковий інтерес становлять, зокрема, "Нариси з історії української літератури XVII-XVIII ст."34, надруковані в 1911 р. в Києві. Іншою працею вченого є конспект лекції "Теорія словесності та історія іноземної літератури"35 , яка так і залишилася в рукописному вигляді.

Інтерес викликає "Збірник документів і паперів XVII і XVIII ст., що відносяться до історії Києва і Київської Академії, складений професором М. І. Петровим36". Водночас слід відзначити, що багато рукописних матеріалів, пізніше увійшли до різних праць ученого.

М. І. Петрова правомірно вважають літописцем Києва, адже він багато часу присвятив вивченню його історії. Ним підготовлено рукописний варіант праці "Опис богоспасенного града Києва": по суті його виписка з архіву Києво-Печерської Лаври37. Цікавими є матеріали вченого про Київ XVII ст. Серед них рукопис "Частини плану м. Києва 1668 р."38 Аналіз показав, що ці матеріали лягли в основу його публікації "Опыт реставрации плана Киева в Тератургиме А. Кальнофойского 1638 г."39.

Невтомна праця вченого на ниві української науки і культури зробила його відомим серед тогочасної наукової еліти. Через це різні наукові товариства України і зарубіжжя упродовж 1870-1920 рр. обирали його постійним дійсним чи почесним членом.

Про це свідчить диплом дійсного члена Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії від 10 квітня 1882 р.40, вітальна адреса М. І. Петрову у зв'язку з 30-літтям товариства, датована 1902 р.41, повідомлення про обрання дійсним членом Комісії для розбору давніх актів у Києві від 7 травня 1905 р.42 та ін., про обрання М. І. Петрова дійсним членом Центрального комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні від 17 червня 1917 р.43, про обрання його дійсним членом Українського наукового товариства у Києві44, диплом дійсного члена Одеського товариства історії і старожитностей45, виданий 30 листопада 1882 р.46, диплом дійсного члена Володимирського братства у м. Володимирі-Волинському47 та багато ін.

Серед документів службового характеру знаходимо листи вченого з висловненою вдячністю за обрання його дійсним членом різних інституцій, листи з питань співробітництва з ними і листи до редакції "Киевская старина" та ін.

М. І. Петрова було обрано почесним членом різних наукових товариств і видано дипломи: почесного члена Казанської духовної академії від 6 листопада 1914 р., виданий у зв'язку з його численними працями в галузі вивчення російської та української літератури і церковної археології48, диплом почесного члена Московської духовної академії, виданий 29 грудня 1916 р. у зв'язку з 50-літньою плідною працею вченого КДА, розширенням фондів ЦАМ та виданням різних наукових праць49, диплом почесного члена Петроградської духовної академії, виданий 16 лютого 1916 р. у зв'язку з видатними науковими працями його з церковної історії, полемічної літератури і церковної археології50.

Збереглися також дипломи почесного члена Історичного товариства Нестора Літописця (датований 3 грудня 1900 р.)51, КДА (30 квітня 1912 р.)52 , Мстиславського музею старожитностей (15 листопада 1916 р.)53, Російського археологічного інституту в Константинополі54 та ін. Серед інших матеріалів увагу привертають повідомлення про обрання М. І. Петрова почесним членом Бессарабського церковно-археологічного товариства та обмін виданнями тощо55, про обрання постійним членом Володимирської губернської наукової архівної комісії та обмін виданнями56 , обрання почесним членом Чернігівської ученої архівної комісії від 4 листопада 1902 р.57 та багато ін.

Водночас у фондах, що стосуються М. І. Петрова, як дійсного чи почесного члена різних організацій, є запрошення на з'їзди, ювілейні урочистості (1877-1918 рр.) тощо. Тут збереглися різні фінансові документи: розписки, квитанції, рахунки, повідомлення про гонорари (1880-1918 рр.)58.

Про участь М. І. Петрова в різних наукових і культурних заходах свідчить ціла низка запрошень. З-поміж них є запрошення його на ювілейні урочистості. Так, Київський український клуб запросив ученого на ювілей М. С. Грушевського (грудень, 1910 р.)59, а від Катеринославської Вченої архівної комісії 13 жовтня 1913 р. він отримав запрошення на ювілей літературно-вченої діяльності Д. І. Еварницького60. Серед запрошень на відкриття наукових установ, товариств увагу привертає запрошення М. І. Петрова на відкриття Педагогічного музею 5 жовтня 1912 р.61, Історико-літературного товариства при Університеті св. Володимира від 12 жовтня 1917 р.62 . Серед запрошень іншого характеру, адресованих йому, є, зокрема, запрошення надати допомогу клубу студентів Університету св. Володимира63.

Про визнання значимості наукової діяльності Миколи Івановича свідчить його участь у з'їздах (історико-археологічних, славістики та ін.). Збереглися листи про роботу М. І. Петрова на IV археологічному з'їзді в Казані (22 березня - 4 вересня 1877 р.)64, повідомлення від 14 березня 1892 р. установчого комітету по підготовці ІХ археологічного з'їзду у м.Вільно та обрання його членом комітету65, повідомлення вченому від Костромської вченої архівної комісії про проведення 4-го обласного історико-археологічного з'зду від 2 березня 1909 р.66 та ін.

М. І. Петров зробив вагомий внесок у розвиток археографії. На визнання його наукової компетентності у вказаній галузі до вченого зверталися різні товариства та наукові організації з проханням взяти участь у розборі і виданні давніх актів. Так, Віленська комісія по розбору і виданню давніх актів у листах зверталася до вченого про обмін науковою літературою та про участь в ювілеях, 1908-1914 рр. (ф. 225, спр. 91-96).

М. І. Петров взяв участь у роботі комісії з перевірки реставраційних робіт у Києві: Успенської церкви (ф. 225, спр. 582), фресок Києво-Софійського собору (ф. 225, спр. спр. 325). Аналогічне доручення він мав щодо реставрації фресок Києво-Кирилівської Св. Троїцької церкви (ф. 225, спр. 365).

З точки огляду архівних матеріалів про М. І. Петрова заслуговує уваги ціла низка справ у різних його фондах І, Х, 175. Та найбільше їх у фонді 225, де знаходяться майже всі дипломи вченого.

Для сучасних дослідників з історії духовної культури українського народу становить інтерес список власної колекції ікон, який зробив М. І. Петров у 1891 р.67, і каталог книг бібліотеки КДА, які записував упродож 1889 р. учений в зошити.

Важливе значення мають матеріали періодичної преси про науково-педагогічну діяльність М. І. Петрова: "Труды Киевской духовной академии, "Киевские епархиальные ведомости", "Волынские епархиальные ведомости", "Чтения в историческом обществе Нестора Летописца", "Киевская старина", "Московские ведомости" та багато ін. Періодична преса свідчить про інтенсивну наукову діяльність ученого.

Таким чином, широкий масив рукописних і друкованих матеріалів ІР НБУВ є цінним джерелом для відтворення наукової й громадської діяльності вченого.


  1. Історія Академії наук України. 1918-1993. - К.: Наук. думка, 1994. - С. 18, 299.
  2. ІР НБУВ, ф. 225 (фонд М. І. Петрова), спр. 538, арк. 1.
  3. Там само, спр. 539, арк. 1.
  4. Там само, спр. 415, арк. 1.
  5. Там само, спр. 45, арк. 1.
  6. Там само, спр. 37-43, арк. 7.
  7. Там само, спр. 69-70, арк. 2.
  8. Там само, спр. 567-568.
  9. Там само, спр. 392, арк. 1.
  10. Там само, спр. 571.
  11. ІР НБУ ім. В. І. Вернадського - фонд М. І. Петрова, ф. Х, спр. 5996-5997 [Архів АН УРСР]. Петров Микола Іванович [автобіографія]. 20 червня 1920 р.
  12. Там само, спр. 5996-5997 [Архів АН УРСР]. Петров Микола Іванович [автобіографія]. 20 червня 1920 р.
  13. Там само. - С. 10-62.
  14. Там само, спр. 5997. - С. 10-50.
  15. ІР НБУ ім. В. І. Вернадського - фонд М. І. Петрова, ф. 225, спр. 561-566.
  16. Там само, спр. 1, арк. 1.
  17. Петров Н. И. Воспоминания старого археолога // Віра та держава. Видання міністерства ісповідувань у Києві. - К., 1918. - № 5; 7; 10; 11.
  18. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. - Вип. І. - К., 1997. - С. 93-134.
  19. ІР НБУ ім. В. І. Вернадського - фонд М. І. Петрова, ф. 225, спр. 3, арк. 1.
  20. Там само, спр. 981, арк. 1.
  21. Там само, спр. 980, арк. 1.
  22. Петров Н. И. Краткие сведения о православных монастырях Волынской епархии, в настоящее время не существуючих // Волынские епархиальные ведомости (далі ВЕВ). - 1867-1868. - № 1-8.
  23. Він же. Некоторые черты отношений помещиков Юго-Западного края России к священникам до времени воссоединения сего края с Россией // Волынские епархиальные ведомости (далі ВЕВ). - 1868. - № 1.
  24. Він же. Краткие сведения о положении базилианского ордена и разных переменах в его управлении от 1772 до 1811 [перевод с польского] // Труды Киевской духовной академии (далі ТКДА). - 1868. - № 7. - С. 147-168; № 10. - С. 100-144; № 11. - С. 245-302.
  25. Він же. Очерки истории базилианского ордена в бывшей Польше. - К., 1871. - 675 с.
  26. Він же. Меры к поддержанию унии в XVIII веке в пределах нынешней Киевской епархии [сведения по униатским источникам] // Киевские епархиальные ведомости (далі КЕВ). - 1867. - № 10.
  27. Він же. Некоторые черты отношений помещиков Юго-Западного края России к священникам до времени воссоединения сего края с Россией // ВЕВ. - 1868. - № 1; Он же: Общественно-политические брожения в Киевской губернии в 1846 и 1847 гг. // Исторический вестник. - 1885. - № 9. - С. 541-556; Он же: Записки писаря Киевского магистрата Данилы Слюсарского о киевских событиях с 1734 по 1778 год // КЕВ. - 1885. - № 1, 2.
  28. Він же. Описание рукописей, находящихся в музее Церковно-археологического общества при Киевской духовной академии. - К., 1874. - 208 с.
  29. Він же. О народных праздниках в Юго-Западной России // ТКДА. - 1871. - № 9. - С. 551-600; № 10. - С. 3-39; № 12. - С. 337-367.
  30. Він же. альбом достропримечательностей Церковно-археологического музея при Киевской духовной академии: Коллекции синайских и афонских икон преосв. Порфирия Успенского. К., 1912. - Вып. I. - 16+21 табл.; Сорокинско-Филаретовская коллекция русских икон. - К., 1913. Вып. II. - 37+19 табл.; Южнорусские иконы. - К., 1913. - Вып. III. 49+12 табл.; - К., 1914. - Вып. IV. - 12+49 табл.; - К., 1915. - Вып. V. - 62+40 табл.
  31. ІР НБУ ім. В. І. Вернадського, ф. 225, спр. 4, арк. 1.
  32. Там само, спр. 5, арк. 18.
  33. Петров Н. И. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской духовной академии: Отд II [1721-1795]. - К., 1904. - Т. 1 [1721-1750]. - Ч. I и II. - V+XXI+530 с.; Т. 2: [1751-1762] / К., 1905. - XXXII+533 c.; Т. 3 [1762-1770]. - К., 1906. - XXXVII+320 с.; Т. 4 [1770-1783]. - К., 1907. - XXXV+393 с.; Т. 5 [1783-1796]. - К., 1908. - XLI+637 с.
  34. ІР НБУ ім. В. І. Вернадського - фонд М. І. Петрова, ф. 225, спр. 10, арк. 1.
  35. Там само, спр. 983, арк. 1.
  36. Там само, спр. 185-228, 43 од.зб.
  37. Там само, спр. 7, арк. 1-2.
  38. Там само, спр. 984, арк. 1.
  39. Петров Н. И. Опыт реставрации плана Киева в Тератургиме А. Кальнофойского 1638 года: с таблицей рисунков // Известия отделения русского языка и словесности (далі ИОРЯС). - 1918. - Т. ХХІІІ. - Кн. 1. - С. 65-88.
  40. ІР НБУ ім. В. І. Вернадського - фонд М. І. Петрова, ф. 225, спр. 36, арк. 1.
  41. Там само, спр. 47, арк. 1.
  42. Там само, спр. 392, арк. 1.
  43. Там само, спр. 545. - 1 л.
  44. Там само, спр. 518-542.
  45. Там само, спр. 26, арк. 1.
  46. Там само, спр. 26, арк. 1.
  47. Там само, спр. 18, арк. 1.
  48. Там само, спр. 20, арк. 1.
  49. Там само, спр. 24, арк. 1.
  50. Там само, спр. 27, арк. 1.
  51. Там само, спр. 19, арк.1.
  52. Там само, спр. 23, арк. 1.
  53. Там само, спр. 25, арк. 1.
  54. Там само, спр. 28, арк. 1.
  55. Там само, спр. 78-82.
  56. Там само, спр. 101-103.
  57. Там само, спр. 547, арк. 1.
  58. Там само, спр. 53, арк. 1.
  59. Там само, спр. 352, арк. 1.
  60. Там само, спр. 227, арк. 1.
  61. Там само, спр. 346, арк. 1.
  62. Там само.
  63. Там само, спр. 127, арк. 2.
  64. Там само, спр. 543-544.
  65. Там само, спр. 154, арк. 1.
  66. Там само, спр. 399, арк. 1.
  67. Там само, спр. 52, арк. 1.
На початок
На початок