Розділ VІ

-

Огляди архівних фондів

Володимир Ковальчук

Види документів мережі ОУН (б)
і Запілля УПА на Волині та Поліссі
у роки Другої світової війни

Важливе значення для джерелознавчих студій руху опору на українських землях1, зокрема діяльності ОУН (б) у роки Другої світвоої війни, має детальне вивчення характеру джерельної бази. Письмові джерела з історії ОУН (б) (автентичні повстанські, німецькі, радянські, польські документи) є носіями досить специфічної інформації, а тому вони почали широко вводитися до наукового обігу тільки у 90-х роках XX ст., причому часто лише як аргумент у ідеологічній полеміці2. Дослідження таких документів як історичного джерела, зокрема тих, що склали систему документообігу в ОУН (б), як це часто буває у схожих випадках, здійснюється після того, як з багатьма з них історики вже мали нагоду познайомитися. Ані всебічну систематизацію та класифікацію документів, ані встановлення ступеня інформативності та об'єктивності кожного їхнього виду, ані уніфікацію способів написання назв документів поки що не проведено, хоча і зроблено певні спроби у цьому напрямі. Якраз вирішення цих проблем сприятиме розширенню дослідницьких горизонтів, стане черговим кроком до впорядкування комплексу джерел, а це сприятиме формулюванню істориками об'єктивніших висновків про роль і значення діяльності ОУН (б) для української історії.

Вивчаючи неавторські позначки на "трофейних" документах, здобутих на Волині та Поліссі, вдалося встановити, які радянські військово-політичні формування і коли саме вилучали документи ОУН (б). Для радянського партизанського з'єднання М. Наумова піковим став січень-лютий 1944 р., Я. Шкрябача - січень 1944 р., О. Федорова - січень-березень 1944 р., В. Бегми - 1944 р., загону ім. Хрущова Рівненського партизанського з'єднання № 2 "За Родину" і Київського партизанського загону - лютий 1944 р., учасників першої української партизанської дивізії ім. С. Ковпака - січень та жовтень 1944 р.3 Щодо відділів контррозвідки СМЕРШ корпусів та дивізій Першого Українського фронту і розвідки навчальних рот дивізій та полків, внутрішніх військ НКВС і НКДБ, то для встановлення пікових етапів у виявленні ними "трофейних" документів бракує інформації. У цілому, як показали архівні студії, особливо значний відсоток збережених документів датований другою половиною 1943 - першою половиною 1944 рр.

Результати аналізу радянських документів дають підстави твердити, що найбільшу увагу власне документальним "трофеям", зважаючи на специфіку своєї роботи, приділяли працівники НКВС-НКДБ. Так, начальники ТВ НКДБ Ковельської залізниці В. Кочетков і тамтешнього першого відділу Новіков у лютому 1945 р. повідомляли для М. Хрущова, що внаслідок проведених оперативно-чекістських операцій захоплено "різні оперативні документи УПА", зокрема плани і звітність господарчого про заготівлі одежі та продуктів на 20 аркушах, присуди трибуналу за справами на учасників "банд", декілька примірників постанов Третього надзвичайного з'їзду ОУН (б), велику кількість націоналістичної літератури, листівок та антирадянських лозунгів та іншу "ділову переписку організаторів УПА", а також підроблені радянські документи: паспорти, військові, комсомольські, партійні та профспілкові квитки, трудові, розрахункові, "червоні" і речові книжки, водійські посвідчення, свідоцтва про звільнення від служби в армії, картки кандидата, гербові та військові печатки, різні особисті документи та довідки (всього - 608 документів і печаток)4. Згадуючи про ОУН (б) на Волині, на накази, інструкції та листи цієї організації посилався начальник оперативно-чекістської групи партизанського з'єднання С. Ковпака І. Юркін5.

Учасники радянського партизанського руху у своїх спогадах6 схилялися до спрощень, а також часто подавали недостовірні назви деяких видів документів ОУН (б). Наприклад, партизани з'єднання М. Наумова у 1944 р. поблизу річки Случ на Волині знайшли понад 1700 "інструкцій, директив, наказів, оперативних зведень, орієнтировок, методичних розробок, брошур, листів, звітів"7, а у містечку Торговиця, яке знаходиться за 20 км на південь від Луцька, виявили "силу-силенну різних документів УПА"8. У Дубровицькому районі на Рівненщині мішки з паперами, які виявилися "бандерівськими документами", захопило партизанське з'єднання Я. Шкрябача. Це сталося у січні 1944 р.9

На відміну від працівників НКВС-НКДБ, радянські публіцисти, чиї судження були цілком доступними для громадськості, описували документальну спадщину ОУН (б) побіжно, не маючи змоги (адже перешкоджали об'єктивні обставини!) повноцінно її дослідити. Так, Є. Шепітько твердив про якісь "звіти, помережені голубим чорнилом", віднайдені у криївці неподалік Богушівських хуторів10. У колективній праці за редакцією М. Івасюти йшла мова про мобілізаційні списки населення11.

До поля зору сучасних українських дослідників також потрапляють деякі види документальної спадщини ОУН (б) - інструкції, накази, звіти, щоденники, листівки, пропагандистські видання. Наприклад, І. Патриляк одні назви документів ОУН (б) та УПА (такі як акт) бере у лапки і пише з великої літери, а, згадуючи назви інших (накази, звіти, листи), у лапки їх не бере, вид документа "запотребування" переінакшує на "замовлення"12. Ю. Романишин зарахував до "листівок" накази, інструкції, звернення, відозви ГК УПА, твердив про "загальні інформативні матеріали"13. Частина авторів відносить усі види документації ОУН (б) до "грипсів", не уточнюючи при цьому, що мається на увазі узагальнена назва підпільних і повстанських документів, а не їхній вид. Уніфікацію правил написання назв кожного з видів перелічених документів досі не здійснено.

Комплекс документів ОУН (б) і Запілля УПА14 доцільно класифікувати на розпорядчі, звітні, внутрішньогалузеві, агітаційно-пропагандистські документи та епістолярій15. До першої групи слід віднести документи загального характеру - інструкції, взірці, формуляри, накази, зарядження, розпорядження, узгіднення, повідомлення та призначення. Основою кожного із вказаних видів документів є чітко визначена наказова (регулятивна) частина. Наведемо приклади із них по порядку. Так, тимчасова інструкція для пропагандистів (коменданта чи політичного референта невстановленого району надрайону ВО "Богун") "Гарника" про організацію пропагандистської мережі, завдання для її працівників рівня підрайонів і станиць, а також роботу дільничних, артільних і юнацьких виховних пропагандистів з'явилася 6 грудня 1943 р.16 Взірець звіту (політичного референта Камінь-Каширського надрайону ВО "Турів") "Миколи" вийшов 19 липня 1943 р.17. Формуляр складання списків сільського чоловічого населення віком від 18 до 35 і від 35 до 50 років та жіночого населення віком від 18 до 30 років, розроблений організаційно-мобілізаційним референтом ВО ("Заграва") "Тарасом", побачив світ у вересні 1943 р.18 Наказ про взяття на облік місцевих працівників Запілля від 19 листопада 1943 р. видав керівник господарського відділу (Рівненського) надрайону № 3/3 (ВО "Богун") "Харко"19. Зарядження № 9 про збір працівниками місцевої адміністрації продовольства і ведення діловодства у цій сфері підготував (суспільно-політичний референт Сарненського надрайону "Лісова Пісня" ВО "Заграва") "Павло" 4 листопада 1943 р.20 Розпорядження господарського референта невідомої військової округи ПЗУЗ про організацію виробництва промислових товарів у різних місцях округи з'явилося 20 вересня 1943 р.21 Єдине з виявлених нами узгоджень, датоване 22 серпня 1943 р., до наказу коменданта ВО ("Заграва") було складено комендантом надрайону ("Долина" ВО "Заграва") "Вороном" з приводу зменшення штатів зв'язку, створення місцевих боївок, збирання зброї і оподаткування громадян22. Повідомлення заготівельного підреферента Рівненського надрайону № 3/3 (ВО "Богун") "Лебедя" для "Шведа" про відпуск нафти на вимогу командира "Енея" і "Корнія" вийшло 19 листопада 1943 р.23 Командир господарського відділу Костопільського надрайону "Долина" (ВО "Заграва") "Байда" 9 жовтня 1943 р. для "Хмари" видав "призначення" шефом місцевого бухгалтерського підвідділу24. Територіальне походження, а інколи й адресат та дата, у розпорядчих документах чітко не зазначалися. У них наведено тільки псевдоніми авторів, а їхню конкретну організаційну приналежність доводиться встановлювати.

Звітні документи (друга група) складалися з чіткою періодичністю (постійною або циклічною) і майже всі спрямовувалися працівниками мережі ОУН (б) до "ділових зверхників", тобто працівників вищих щаблів. Серед них переважають інформації, вістки, повідомлення, огляди подій, відомості з терену, списки, реєстри, відомості, щоденники. Наприклад, інформацію № 85 про українсько-польське протистояння у с. Балашівка і польській колонії Поталиця склав 1 січня 1943 р. невстановлений працівник терену "Скеля" (Костопільського надрайону "Долина" ВО "Заграва") "Безрідній"25. Вістки з Корецької округи невідомого автора з'явилися орієнтовно влітку (1943 р.)26. Від повідомлень розпорядчого характеру слід відрізняти звітні повідомлення про випадки, видані в ОУН (б) до вересня 1943 р. В одному з них йшлося про події у Володимирсько-Горохівській окрузі за період від 1 до 8 серпня 1943 р.27 Як правило, інформації узагальнювали огляди подій. Наприклад, огляд подій № 9, які сталися у терені ВО ("Богун") від 10 до 20 листопада 1943 р., автор нерозбірливого підпису підготував 25 листопада 1943 р.28 Подібно складалися відомості з терену. Так, відомості з терену референт СБ Столинського надрайону "Гало" (ВО "Заграва") "Грибок" уклав 12 листопада 1943 р.29

Для обліку працівників різних структур ОУН (б), їхньої зброї, населення готувалися списки. Одним з них є список чоловічого населення району № 9 "Озеро" (Острозького району Здолбунівського надрайону ВО "Богун"). Ні його автора, ні точної дати складання встановити не вдалося30. Прикладом реєстру є складений працівником організаційно-мобілізаційної референтури району № 20 (Рівненського надрайону ВО "Богун") "Прометеєм" документ від 29 грудня 1943 р. для обліку старшин, які працювали у цій референтурі31. Працівники господарських референтур обліковувалися у відомостях. Так, відомість (господарського референта району № 20 Рівненського надрайону ВО "Богун") "Гліба" про працівників господарських відділів у районі і підрайонах підготовлено 29 листопада 1943 р.32 Отже, звітами дуже часто займалися, крім комендантів, референти - СБ, організаційно-мобілізаційні, господарські.

Досі мало що відомо про такий вид звітних документів як щоденники ("денники"). Твердження коменданта Столинського надрайону "Гало" ВО "Заграва" "Шепеля" переконує, що ведення щоденників було обов'язковим, принаймні, для комендантів надрайонів33. Яскравим прикладом цього є три таких документи, складені комендантом Костопільського надрайону (і району?) ВО "Заграва" "Вороном", датовані 3 серпня - 3 листопада, 6 серпня - 26 жовтня, 28 вересня -6 жовтня 1943 р.34 До щоденників за структурою подібні хроніки35. Як свідчить у інструкція Головної Команди УПА, складена у вересні 1943 р., хроніки повинні були вести в усіх військових відділах УПА36. Інакше кажучи, це була складова загальнообов'язкової документації цих відділів.

Група внутрішньогалузевої документації - протоколи, прохання, чеки-вимоги, поквітування, запотребування, зведені відомості, плани заготівель, норми видачі, посвідки, проекти - регулювала вужче коло питань і у межах певної організаційної ділянки (наприклад, суспільно-політичної референтури району "Замок" Сарненського надрайону ВО "Заграва"). Референтури СБ добре репрезентують протоколи. Так, протокол допиту ("зізнання") втікача з радянського партизанського загону ім. М. Хрущова П. Козленка 30 березня 1944 р. завірив працівник СБ невстановленого терену "Парфен"37. Серед внутрішньогалузевих документів найбільше таких, які стосувалися діяльності господарських референтур, складів, підпільних підприємств тощо. Наприклад, господарський референт Рівненського надрайону (ВО "Богун") "Харко" і підреферент заготівель надрайону "Лебедь" 19 листопада 1943 р. у "проханні" намагалися встановити порядок подання запотребувань на ім'я заготівельного підреферента38. Особа, якій була необхідна та чи інша продукція, зверталася до представника певної господарської структури із чеком-вимогою чи запотребуванням. Наприклад, тереновий невідомого відділу УПА у недатованому чеку-вимозі № 22 клопотався про виділення для відділу через місцевого господарчого "Вечірнього" продуктів та сіна39. 6 січня 1944 р. заступник командира відділу УПА "Рибака" "Дуб" подав такий документ до м'ясного складу господарчого Запілля невідомого терену ПЗУЗ40. У відповідь надавалися замовлені продукти, речі, назва яких зазначалася у поквітуванні. Зокрема, у поквітуванні заступника господарського референта куща № 1 невідомого терену ПЗУЗ від 29 березня 1944 р. "Грушки" йшлося про виділення представникові відділу особливого призначення (ВОП) групи УПА "Заграва" "Зозулі" хліба, м'яса41. Через 10 днів господарчий того чи іншого терену ОУН (б) складав зведену відомість, куди вносив інформацію про видані зі складу продукти, майно.

Норми продовольства, яке мали заготовити господарські референти районів, встановлювалися у планах, підписаних господарниками надрайонів. Так, зведену відомість про видані для відділу УПА "Погром" речі за період з 11 до 20 листопада 1943 р. склав господарчий "Чуприна"42. Кількість майна, яке слід було заготовити господарським референтам районів, визначалася планами заготівель, які розробляли господарники надрайонів. Наприклад, план заготівлі найпотрібніших предметів, складений 30 жовтня 1943 р. (працівниками господарського відділу Рівненського надрайону ВО "Богун") "Юрком" і "Лебедем", встановлював норми заготівель для усіх районів надрайону на період до завершення 1943 р.43

Наявні у архівах посвідки належать до діловодства комендатур і УЧХ. Так, якщо завідувач санітарного пункту "Долина" УЧХ "Прявофен" 5 січня 1944 р. видав козакові "Гориню" посвідку про відпустку44, то командир Запілля Олицького району (ВО "Турів") "Мирон" 10 березня 1944 р. склав документ з такою назвою для чотового УПА "Жука"45. Збереглися проекти організації управ. Зокрема, такий документ про створення управи у м. Бережниця на Рівненщині невідомий автор склав 10 жовтня 1943 р.46

До четвертої групи слід віднести агітаційно-пропагандистські матеріали: вишколи, програми відзначень свят, реферати, вказівки для промов, промови, комунікати, листівки, брошури тощо. В українських архівах ці документи часто зберігаються разом з підпільними газетами, журналами, оскільки останні також видавалися з метою пропаганди. Як правило, тексти вишколів та програми свят, підготовлені невідомими авторами, поширювалися в ОУН (б) і УПА. Виявлено тексти вишколів - військового, географічного, ідеологічного, організаційного, політичного, конспіративного, світоглядного і популярного47. Можливо, вишколи готував політичний відділ при Головній Команді УПА для навчання стрільців УПА і учасників ОУН (б).

Дуже детально розроблено програми відзначення свят, зокрема роковин 22 січня і 30 червня, тобто Акту Злуки УНР і ЗУНР, укладеного 1919 р. і дня проголошення Української держави у 1941 р.48 Працівники референтур, принаймні юнацької, висвітлювали актуальні історичні та суспільно-політичні проблеми у рефератах, з якими виступали на "сходинах" (зборах). Так, наболілій тематиці українсько-польського протистояння на Волині свій реферат 16 жовтня 1943 р. присвятила працівниця мережі юнацтва невстановленого терену ПЗУЗ, названа псевдонімом "Катя"49. У Турійському і Шацькому районах (ВО "Турів") дівчата писали реферати на такі теми: "Значіння творів Шевченка у відродженні української нації", "Значення Чорного моря у розвитку Української Держави", у Маневицькому і Матіївському районах - "Походи Святослава Завойовника і їхнє значення", "Причини упадку Київської держави", а в Голобському та Седлищанському районах - "Передхристиянські часи на Україні", "Значення християнства в розвитку Київської держави"50. Набули поширення і вказівки до промов, які мали виголошувати повстанські пропагандисти51.

Показові випадки протиправної поведінки учасників ОУН (б) фіксувалися у комунікатах, які готувалися по лінії СБ і широко популяризувалися. Там же встановлювалася міра покарання за вчинення протиправних діянь52.

Через листівки пропагандисти ОУН (б) і УПА намагалися привернути на свій бік різні соціальні верстви українського населення, вони спеціально зверталися до жителів українських регіонів, національних меншостей, учасників військово-політичних формувань. Так, Домбровський Ілько-Лейба (член ОУН (б) з листопада 1941 р.) завдяки чудовому знанню історії підготував низку листівок із закликами до узбецького, таджицького, вірменського, азербайджанського та інших народів СРСР. Він же у серпні 1943 р. написав брошуру "Як московський царизм підкорив народи"53.

П'яту групу складають листи, якими учасники ОУН (б) і УПА обмінювалися між собою. Вони менш тенденційні, порівнюючи з іншими організаційними документами. Адже їх не треба було зберігати, оприлюднювати серед широкого кола осіб, копіювати, обліковувати і таке інше. Автори листів часто висловлювали доволі несподівані цікаві оціночні судження. Так, "Корній" (М. Кравчук)54, який працював у розвідувально-інформаційному відділі референтури СБ ВО ["Богун"]55, у листі до референта СБ "Зенона" попросив заарештувати якогось Федора Темнюка за його провокації щодо УПА. М. Кравчук встановив, що той займався контрпропагандою і 6 жовтня 1943 р. висловився про членів УПА таким чином: "вони всі смаркачі, діти, нищать ляхів, розкидають летючки, через що можуть палити наші села та знищити нас усіх"56. Подальше вивчення епістолярної спадщини членів ОУН (б) і УПА ускладнено через малу кількість збережених листів, порівнюючи з іншими групами документів.

Отже, нами виокремлено понад 35 видів документів, що становили самодостатню систему документообігу між різнорівневими складовими частинами мережі ОУН (б) та Запілля УПА на теренах Волині й Полісся у роки Великої Вітчизняної війни. Особливо значний відсоток документації датований другою половиною 1943 р. - першою половиною 1944 р. Комплекс розглянутих документів логічно поділяти на розпорядчу, звітну, внутрішньогалузеву, агітаційно-пропагандистську та епістолярну складові. Якщо документи першої групи були обов'язковими для виконання, а другої - обов'язково складалися працівниками організаційних клітин, то внутрішньогалузеві документи відображали буденну діяльність певної референтури чи коменданта. Документи четвертої групи мали ідеологічне забарвлення і адресувалися не тільки членам ОУН (б), а й цивільному населенню. Листи дають змогу встановити особисті якості авторів та адресатів, вони позбавлені офіційних штампів і писалися у довільній формі. Якщо більшість звітних і внутрішньогалузевих документів складалися згідно зі встановленою періодичністю, то накази, агітаційно-пропагандистські матеріали і листи готувалися виключно у разі потреби. Як показало дослідження документів з усіх п'яти груп, найбільший інформаційний потенціал мають звіти, тоді як першість за об'єктивністю належить листам. Практика показує, що назви різних видів документів найзручніше передавати без лапок і з маленької літери - наказ, звіт, комунікат і т. д.


1 У загальних рисах актуальність цієї проблематики окреслив Я. Калакура. Див: Калакура Я. Джерела вивчення історії українського руху опору // Тези доп. Всеукр. наук.-метод. конф. "Українознавство у технічному вузі: методологія, методика, перспективи". - К., 1994. - С. 43-44.

2 Дослідники з різних мотивів, а найчастіше будучи заручниками тієї чи іншої кон'юнктурної ситуації, часто публікують неповні тексти документів, навмисне позбавлені "незручних" місць. На дану проблему справедливо вказав Я. Грицак. Див: Jarosіaw Hrycak. Stosunki ukrainsko-zydowskie w postradzieckiej historiografii ukrainskiej. - Krakow, 2000. - C. 109 (цитата за: А. Портнов. Інтелектуальні пастки добрих намірів / Критика. - 2004. - № 6. - С. 15-16). І справді, це є притаманним, наприклад, для праць В. Косика (Україна та Німеччина у Другій світовій війні. - Л., 1993) та В. Масловського (Обвиняет земля. - Организация украинских националистов: документы и материалы. - М.: Универсум, 1991).

3 Ковальчук В. Виявлення організаційних документів ОУН і запілля УПА на ПЗУЗ в 1943 - на поч. 1944 рр. // Український історичний збірник. - 2004. - Вип. 6. - С. 355-367.

4 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1700, арк. 26-27.

5 Юркін І. У нас - особливе завдання / Радян. Волинь. - 1973. - 18 трав. - С. 3; Він же. У нас - особливе завдання (продовження) / Там само. - 19 трав. - С. 4.

6 Членам ОУН (б) рекомендувалося також писати спогади. Зокрема, про це йдеться в інструкції про написання спогадів, репортажів, письмове переповідання окремих фактів, епізодів з боротьби ОУН і УПА, складеній орієнтовно 1947 р. (Держархів СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 29, арк. 280-281).

7 Підтверджень про існування директив, оперативних зведень та орієнтировок віднайти не вдалося. Див.: Наумов М. Західний рейд. - К., 1969. - С. 142-143.

8 Там само. - С. 162.

9 Шкрябач Я. Дорога в Молдавию. - Кишинев, 1958. - С. 320, 321, 323.

10 Вони знаходяться неподалік села Богушівка Млинівського району Рівненської області. Див.: Шепітько Є. Поводирі смерті / Червоний прапор. - 1989. - 2 верес. - С. 3.

11 Правду не здолати / Відповідальний ред. М. Івасюта  - Л., 1974. - С. 63.

12 Патриляк І. Старшинські й підстаршинські школи УПА в 1943-1944 рр. (закінчення) // Визвольний шлях. - 2004. - № 4. - С. 79-89.

13 Романишин Ю. Пропагандивна діяльність ОУН-УПА 40-50-х рр. XX ст. як факт історії боротьби за незалежність України / Збірник праць науково-дослідницького центру періодики. - 2001. - Вип. 9. - С. 227.

14 Про градацію мережі ОУН (б) на ПЗУЗ (поділ на організаційні клітини, у кожній з яких діяли комендант і референти) див.: Марчук І. Методика вивчення архівних джерел з історії ОУН та УПА на Волині: з досвіду дослідника // Арх. України. - 2004. - № 1-2. - С. 148-150. У нашій статті під "Запіллям УПА" розуміється етап у розвитку мережі ОУН (б) на ПЗУЗ, що у часовому вимірі обмежений жовтнем 1943 р. - липнем 1944 р.

15 Перші спроби класифікувати документи ОУН (б) і Запілля УПА Волині і Полісся за 1942-1945 рр. уже здійснено. Див.: Ковальчук В. Діловодство та архівна справа в УПА на північно-західних українських землях в 1943 - на поч. 1944 рр. // Наукові записки. Зб. праць молодих вчених та аспірантів. - К.; Хмельницький, 2002. - Том 8 (Ч. II). - C. 178-187; Він же: Виявлення організаційних документів ОУН і запілля УПА на ПЗУЗ в 1943 р. - на поч. 1944 р. // Український історичний збірник. - 2004. - Вип. 6. - С. 355-367.

16 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр, арк. 20-20 зв.

17 Там само, спр. 357, арк. 9.

18 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 353, арк. 56.

19 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 108 а, арк. 24.

20 Там само, спр. 109, арк. 75.

21 Там само, спр. 108а, арк. 1-2.

22 Там само, спр. 34, арк. 20- 21.

23 Там само, спр. 108а, арк. 25.

24 ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 53, арк. 18.

25 Там само, спр. 59, арк. 124.

26 Там само, спр. 130, арк. 5.

27 Там само, спр. 118, арк. 25 - 27.

28 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 33, арк. 217-221.

29 Там само, спр. 63, арк. 24-24 а.

30 ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 105, арк. 15-22.

31 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 60, арк. 10.

32 Там само, оп. 3, спр. 3, арк. 2-3.

33 Там само, ф. Р-30, оп. 2, спр. 37, арк. 53.

34 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 366, арк. 48-58 зв.; Там само, арк. 29-42 зв.; Там само, арк. 26-28 зв. Разом з цим, у середовищі ОУН (б) і УПА набуло поширення ведення особистих щоденників. Так, у лютому 1943 р. - травні 1944 р. "для себе" вів особистий "зошит до писання" невідомий повстанець родом зі Степанського району на Рівненщині. Див.: ЦДАВО України, ф. 3836, оп. 1, спр. 61, арк. 449-454. За підходом до складання він нагадує опублікований аналогічний щоденник курсанта старшинської школи УПА "Олені" Івана Захаркова ("Артема"), записи у якому робилися від 18 лип. до 15 листоп. 1944 р. Див.: Щоденник курсанта старшинської школи УПА "Олені" // Визвольний шлях. - 2004. - № 3. - С. 65-78. Невідомо яким, особистим чи організаційним, був щоденник, складений "активним оунівцем" Володимиром Ткачуком і вилучений управлінням НКДБ у Рівненській області. У ньому, зокрема, є записи за січень 1944 р. Див.: Без авт. "Герои" исторические и современные / Коммунист. - 1999. - № 33. - С. 3. Відомості із аналогічного за структурою щоденника для написання спогадів використав учасник сотні УПА "Громенка" хорунжий І. Йовик ("Соколенко"). Див.: Йовик І. (Соколенко). Нескорена армія. Із щоденника хорунжого УПА. - К., 1995. - 320 с.
Цікаво, що деякі опоненти українських повстанців, зокрема учасники радянських партизанських з'єднань, також вели щоденники двох видів: для організаційної звітності та особистий. Так, зберігся особистий щоденник комісара одного з таких з'єднань С. Руднєва, який промовисто свідчить про розуміння ним реального значення ОУН (б) і УПА. Документ був переданий невідомим для Платона Воронька у 1944 р. Водночас Руднєв вів офіційний щоденник, про який нагадала, очевидно, якось наближена до ОУН (м), Г. Наконечна у неопублікованому післявоєнному матеріалі "Що я знаю про "Щоденник" Руднєва". Цей документ з Архіву ОУН у м. Києві був люб'язно наданий для ознайомлення дослідником Ю. Черченком.

35 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 361, арк. 67-81. На титульній сторінці цього документа простим олівцем написано "Хроніка". Над цією назвою слово "хроніка" продубльовано, але вже російською мовою і синім, а не сірим хімічним олівцем. Останнє може свідчити про вилучення документа у повстанців радянським партизанським з'єднанням.

36 Літопис УПА. Нова серія. Волинь і Полісся: УПА та Запілля. 1943-1944: Док. і матеріали / За ред. П. Соханя і Є. Штендери. - К.; Торонто, 1999. - Т. 2. - С. 58.

37 ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 239, арк. 1.

38 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 108 а, арк. 27.

39 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 363, арк. 68.

40 Держархів Волинської обл., ф. Р-1021, оп. 1, спр. 6, арк. 55.

41 ЦДАВО України, ф. 3967, оп. 1, спр. 39, арк. 24.

42 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 363, арк. 46.

43 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 108 а, арк. 10-11.

44 Там само, спр. 35, арк. 89.

45 ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 83, арк. 12.

46 Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 109, арк. 10.

47 ЦДАВО України, ф. 3837, оп. 1, спр. 8, арк. 70; ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 381, арк. 24-79; Там само, арк. 80-98; Там само, спр. 383, арк. 33-66; Там само, арк. 244-276; ЦДАВО України, ф. 3967, оп. 1, спр. 46, арк. 8; Там само, спр. 49, арк. 1-14; ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 342, арк. 97-99.

48 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 342, арк. 81-а-84; Там само, арк. 51-57.

49 Держархів Волинської обл., ф. Р-1021, оп. 1, спр. 6, арк. 25-26 зв.

50 ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 279, арк. 32.

51 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 342, арк. 108.

52 Там само, спр. 358, арк. 49; Там само, арк. 50.

53 Марчук І. Пропагандивні видання ОУН та УПА на Волині в 1943-1945 рр. (газети, журнали, листівки) // Визвольний шлях. - 2004. - № 6. - С. 105.

54 Літопис УПА. Нова серія. Волинь і Полісся: УПА та Запілля. 1943-1944. Документи і матеріали / За ред. П. Соханя і Є. Штендери. - К.; Торонто, 1999. - Т. 2. - С. 424.

55 Там само, С. 421.

56 ЦДАВО України, ф. 3837, оп. 1, спр. 2, арк. 33.

до змісту


Микола Старовойтов

До проблеми
комплектування та упорядкування фондів
в архівних установах Луганщини у 1940-х роках

Події сьогодення, свідками і по суті учасниками яких ми є, природно спонукають до багатопланової роботи по виявленню і збору документів, упорядкуванню архівних справ, створенню нових фондів. Вона має проводитися на рівні місцевих архівів, з використанням досвіду архівістів минулого, зокрема набутків у післявоєнні 1944-1946 рр. працівників архівів Ворошиловградської (нині Луганської) області.

З початком Великої Вітчизняної війни документи з Ворошиловградського обласного та Старобільського історичного архівів було евакуйовано до міста Актюбінська в Казахстані. Це були фонди наукового і довідкового значення (близько 185 860 справ)1. Однак більшість справ не змогли вивезти.

Ворошиловградська область перебувала під німецькою окупацією з липня 1942 р. по березень 1943 р. За цей час було знищено велику кількість документів, що залишилися в архівних установах. Відразу після визволення області розпочалося відновлення архівних установ і відтворення їхніх фондів. Цей процес здійснювався згідно з певними нормативними актами, зокрема, Постановою Раднаркому УРСР № 1119 від 31 серпня 1944 р., наказами МВС СРСР № 051 від 15 березня 1944 р., МВС УРСР № 172 від 30 вересня 1944 р. Водночас з'явилася спеціальна постанова Ворошиловградської обласної Ради депутатів трудящих № 790 від 27 листопада 1944 р. У ній містилися настанови щодо передачі документів, які зберігалися на підприємствах і в організаціях, документів органів окупаційної влади міським і районним архівам. Вона закріпила за архівними органами приміщення, які належали їм до початку війни. Надавалася матеріальна допомога архівам для проведення роботи по відновленню і упорядкуванню документів наявних фондів2.

Спираючись на вказані вище нормативні документи архівні установи Ворошиловградської області розробили заходи щодо відновлення і оформлення нових фондів, справ, описів, зокрема план відновлювальних робіт склав відділ державних архівів УНКВС по області. Про напрями та форми його виконання свідчать акти про шкоду, завдану нацистськими окупантами та звіти про відтворення фондів архівів 1944-1945 рр.

Про хід впровадження настанов вказаних нормативних актів, розроблених місцевих заходів про напрями та форми відновлювальних робіт йдеться у документах справ 2604 і 2705 14-го фонду ЦДАВО України. Серед них є дві групи документів. По-перше, це - акти про збитки, завдані німецькими окупантами 37 архівам Ворошиловградської області (обласний державний архів, 5 міських і 31 районний архів). У них вказано, що в цих архівах під час нацистської окупації було знищено 3390 фондів, 876340 одиниць зберігання та 2100 книг і часописів із фондів архівних бібліотек. У втрачених документах відображалися події з 1811 р. по 1942 р.3

Типовим є "опис справ Успенського районного архіву Ворошиловградської області, знищених німецько-фашистськими військами". У ньому подано перелік знищених фондів, в яких містилися документи за 1920-1930 рр., а саме: Успенського ветеринарного технікуму (187 справ), Каменської сільради (9 справ), колгоспу "Партдонбасу" (62 справи), Одлобівського коксохімічного заводу (22 справи), радгоспу "Шістнадцятий партз'їзд" (54 справи), радгоспу ім. Ворошилова (97 справ), Успенської сільради (20 справ), Лотугінського заводу (700 справ), Ілліринської сільради (300 справ)4. У них відображалися аспекти історичного, господарського, довідкового характеру, здобутки багатолітнього управлінського досвіду на теренах Успенського мікрорегіону.

По друге - це "Звіт про роботу Ворошиловградського обласного архіву УНКВС Української РСР за 1944 рік" та "Опис упорядкованих фондів за 1944 рік в обласному держархіві".

Вказані вище документи містяться у справі 2604 під назвою "Наблюдательное дело по архивным органам Ворошиловградской области. Отчеты отдела госархивов и облгосархива и заключения по ним за 1944 год. Начато 5.1.1945 г. Окончено 2.2.1945 г."

У звіті виділено три розділи: відомості про приміщення архіву; наявність і стан наявних документів; виконання основних показників річного плану. Упродовж 1944 р. в обласному архіві кількість фондів зросла з 205 до 586, а кількість заінвентаризованих справ з 1747 до 53805. Водночас 50114 ще не було заінвентаризовано5.

Детальнішим за даними і змістом є "Звіт відділу держархівів УНКВС по Ворошиловградській області про виконану роботу за 1944 р.", у якому виділено 14 розділів:

  1. Основні організаційні заходи, здійснені відділом державних архівів УНКВС у 1944 р.;
  2. Заходи щодо забезпечення зберігання документів державного архівного фонду УРСР;
  3. Наукова і технічна робота по приведенню у порядок розпорошених документів;
  4. Робота по укомплектуванню державних архівів;
  5. Робота по обліку документів;
  6. Розробка і використання документів в оперативних цілях;
  7. Використання документів у військових і господарських цілях;
  8. Науково-видавнича робота;
  9. Науково-методична робота;
  10. Інвентаризація та перевірка роботи державних архівів;
  11. Керівництво відомчими архівами;
  12. Політична робота;
  13. Стан кадрів і заходи щодо комплектування їх;
  14. Матеріально-відновлювана робота і участь у громадському житті.

У звіті відділу державних архівів НКВС по Ворошиловградській області про роботу в 1944 р. подано перелік документів, сконцентрованих у міських і районних архівах: листівки, накази місцевих органів окупаційних властей, газети, що ними видавалися, фотонегативи, фотографії, листи німецьких солдат і офіцерів. Тут же відзначено, що зібрані документи складаються із наказів військових і цивільних окупаційних установ, листування різноманітного характеру, списків робітників і службовців підприємств, установ, організацій, районних і сільських управ, списки працівників поліції, старост, акти про звірства, вчинені окупантами над мирним населенням.

У вказаному вище документі вже повідомлялося, що зібрані:

а) певні документи про боротьбу Червоної Армії та населення проти фашистських загарбників;
б) 974 спогади, написаних учнями з теми "Що я пережив під час окупації", списки установ, що існували в період німецької окупації, та їхніх керівників.

Звіт про роботу відділу держархівів по Ворошиловградській області і облдержархіву за 1944 р., як свідчить лист Управління держархівами НКВС УРСР по від 21 лютого 1945 р., було прийнято з певними зауваженнями6. По-перше, констатувалося, що робота по використанню документальних матеріалів у народно-господарських і військових цілях в архіві, вочевидь, не провадилось, оскільки це у звіті зовсім не відображено. При цьому вказано, що у відповідний його розділ неправильно включено науково-дослідницьку роботу та приклади про використання матеріалів в оперативних цілях органами НКВС. По-друге, відзначено, що неправильно складено таблицю про керівництво роботою відомчих архівів. По-третє, вказано, що треба уточнити цифру сконцентрованих у 1944 р. в облдержархіві документів і скільки з них періоду Великої Вітчизняної війни, бо у звіті (форма № 1, 2 і додаток № 2) є протиріччя.

У Ворошиловградському облдержархіві було опрацьовано і підшито комплекти газет, які видавалися німецькою владою у період тимчасової окупації у 1942-1943 рр., часопис "Нове життя", що друкувався у Ворошиловграді та Первомайську, "Ранок" (Der morgen) - у Попасному. Характерно, що вказані газети передруковували матеріали із часописів "Нова Україна" (Житомир), "Ковельські вісті" (Січеслав), "Нова Україна" (Полтава), "Український голос" (Луцьк), "Вінницькі вісті" (Вінниця), "Український вісник" (Київ) та ін. Отже, ознайомлення з газетами Ворошиловградщини (Луганщини) може дати уявлення й про інші друковані органи України того часу, дії німецько-фашистських окупантів на українських теренах де їхня пропагандистська машина діяла як одне ціле7.

У 1944-1945 рр. реконструювалися фонди і відповідні справи також у партійному архіві обласної організації КПУ. Це в основному відбувалося шляхом зняття копій з документів, які зберігалися у фондах архіву при Інституті марксизму-ленінізму у Москві та архіві при ЦК Компартії України.

Водночас в обласному партійному архіві, як і в обласному державному архіві, комплектувалися нові справи, в яких зосереджувалися документи про діяльність підпільних, партійних і комсомольських організацій на території Ворошиловградщини (Луганщини) під час її окупації фашистськими військами. Це, зокрема - ф. 179, оп. 4, спр. 4, 24, 585, 1408. На їхній основі Ворошиловградський облдержархів видав "Хронологічний довідник про окупацію німецько-фашистськими загарбниками і визволення частинами Червоної Армії населених пунктів Ворошиловградської області, 1941-1943 рр."

Документи про боротьбу жителів Ворошиловградщини (Луганщини) містяться не тільки в державному архіві області, а й у ЦДАВО України (ф. 14, оп. 1, спр. 2604, 2705), у ЦДАГО України (ф. 1, оп. 14, спр. 106, 176).

Вказані вище документи відкривають можливість описати події, які відбувалися на Ворошиловградщині (Луганщині) з червня 1941 р. по березень 1943 р.

Широко відомо про героїчну боротьбу у Краснодоні підпільної комсомольської організації "Молода гвардія", учасники якої О. Кошовий, І. Земнухов, У. Громова, Л. Шевцова, С. Тюленін були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Про боротьбу героїв-краснодонців документи зосереджено у 585 справі (ф. 179, оп. 3) Державного архіву Луганської області. Їх широко використовували дослідники з проблем боротьби українського народу проти нацистських загарбників. Підпільна молодіжна група діяла також у Лисичанську. Документи про неї зберігаються у спр. 1408, (ф. 179, оп. 3) держархіву Луганської області.

Багатоплановою і надзвичайно складною була робота по оформленню відповідних фондів, справ після включення до обласного державного архіву документів відповідних структур обласного партійного архіву. Відомо, що у вказаних архівах існували фонди, справи з ідентичними назвами. Це вимагало уважного порівняння документів при хній обробці, при цьому, при нумерації для фондів і справ партійних архівів було надано окремі індекси.

В сучасних умовах надзвичайно важливим є завдання оформлення та упорядкування масивів документів, які, згідно з існуючими правилами, надходять в архіви. Це вимагає уточнення переліків документів, які у заздалегідь встановлений термін повинні здавати відповідні підприємства, заклади, організації. Особливо заслуговують уточнення переліки документів органів місцевого самоврядування, осередків політичних партій, громадських організацій, які необхідно здати в архів у відповідні строки. Невідкладного вирішення вимагає порядок надходження в облдержархів часописів та інших друкованих засобів інформації, видавцями яких є державні органи, наукові установи, політичні партії та громадські організації. Нарешті, надзвичайно важливим є розв'язання проблеми розширення складу працівників архіву, підвищення їхньої кваліфікації у відповідних навчальних закладах.


1 ЦДАВО України, ф. 14, оп. 1, спр. 2604.

2 Там само, спр. 2705, арк. 53 ("Обобщенные сведения об ущербе, нанесенном немецко-фашистскими войсками 30 архивам Ворошиловградской области Украинской ССР").

3 Там само, арк. 1-54.

4 Там само, спр. 2604, арк. 10-17.

5 Там само, арк. 25.

6 Держархів Луганської обл., ф. 179, оп. 3, спр. 1405.

7 Див.: Родин І. А., Родина Л. В. Периодика 1942-1943 гг.: вопросы истории и краеведения // Вісник Східно-українського національного університету ім. В. Даля. - 2004. - № 9 (79). - С. 204-211.

до змісту


Розділ VІІІ

Персоналії

Руслан Пиріг

Ідея федералізму
в державницькій концепції Михайла Грушевського

Бурхливий перебіг суспільно-політичних подій в Україні осені-зими 2004 р. гостро актуалізував в українському політикумі проблему федералізму, вивівши її з площини суто наукового вжитку та надавши виразних ознак жупела руйнування конституційних засад унітарної держави.

Питання федералізму в українському державотворенні не є новим. Його історичний аспект упродовж минулого століття залишався одним з найбільш спірних в українській історико-політологічній думці, служив розподільчою смугою між представниками народницького та державницького напрямів. У сучасній вітчизняній історіографії ця тема також позначена високим індексом дискутабельності. Тільки розгляду федералістських поглядів М. Грушевського прямо чи опосередковано в останнє десятиріччя, за нашими підрахунками, присвятили праці близько 50 українських істориків, політологів, правознавців та представників інших галузей знань1.

Ці дослідження при всьому розкиді їх висновків можна з властивою для такої класифікації долею умовності розділити на кілька груп. Спочатку необхідно вказати на спільну рису: майже всі вчені визнають наявність у М. Грушевського автономістсько-федералістських поглядів. Проте одні вважають, що він сповідував їх усе життя. Другі констатують перехід його на державно-самостійницькі позиції з ухвалою IV Універсалу. Треті доводять, що обидва постулати - федералізму та самостійності не є антагоністичними і можуть співіснувати в державотворчій концепції М. Грушевського. І нарешті, ще частина дослідників вважає, що М. Грушевський був істориком самостійницького напряму, а відтак федералістські погляди були тактичними кроками, пропагандистськими прийомами, спробами сподобатися більшовикам перед поверненням в УСРР тощо.

Все це свідчить про те, що тема не вичерпана, має простір для нових студій і дискусій, а відтак й залишається актуальною. По-перше, тому, що йдеться про провідну постать української революції, завдяки чиїм ідейно-теоретичним напрацюванням і політико-практичним заходам була відновлена українська державність XX ст. По-друге, вивчення ідейно-політичних поглядів М. Грушевського необхідне для розуміння глибинних причин поразки української революції, порівняльного аналізу різних форм національної державності тієї доби. По-третє, дане питання нерозривно пов'язане з неоднозначною кваліфікацією якостей М. Грушевського як політика на фоні одностайного визнання його наукових заслуг. По-четверте, це важливо й у контексті сучасного національного державотворення, адже чимало тодішніх проблем досить чітко проявляються в сучасному українському суспільстві. Зокрема, й згадана вище проблема федералізму.

Головним завданням даної публікації є пошук відповіді на запитання: де криється причина таких розходжень в оцінці поглядів М. Грушевського на форми української державності ХХ ст.? А в кінцевому підсумку - отримати уявлення про глибину і стійкість його федералістських переконань.

Відразу зауважимо, що всі дослідники цієї проблеми фактично послуговуються однією й тією ж джерельною, фактологічною базою - публіцистичними, рідше науковими працями, епістолярієм М. Грушевського. Різниця полягає лише у відборі аргументів та їх інтерпретації.

Витоки федералістських поглядів М. Грушевського більшість учених вбачають у впливі на нього ідейних попередників М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича. Ця теза підкріплюється цитуванням однозначних визнань самого М. Грушевського про належність до народницького напряму української історіографії. Важливим чинником утвердження його федералістичних переконань дослідники називають зміну політичної ситуації в Росії після революції 1905 р. Представники першої групи вчених наголошують, як зокрема Б. Гудь, що М. Грушевський "витворивши свій ідеал федеративної перебудови Росії, від нього і не зміг відійти"2. В. Колесник цілком обґрунтовано стверджує, що М. Грушевський після розриву стосунків з більшовицькою Росією "знову повертається до ідеї федеративного об'єднання України з іншими державами"3. Аналогічної точки зору дотримуються й В. Окаринський, Г. Петришин, Д. Мейс4.

Друга група дослідників визнає певну еволюцію автономістсько-федералістських поглядів М. Грушевського у бік державної самостійності. Ухвала IV Універсалу, проголошення УНР "самостійною, ні від кого незалежною вільною суверенною державою українського народу" й служить для них свідченням того, що М. Грушевський після початку 1918 р. - перейшов на позиції незалежної держави. Так, зокрема вважають О. Кучик, В. Бойко, С. Трохимчук5. А. О. Гомотюк стверджує, що й до проголошення IV Універсалу М. Грушевський розглядав самостійність України як стратегічну мету6.

Така схема виглядала б цілком переконливою, якщо абстрагуватися від двох обставин: перша - геополітична ситуація та умови ухвалення IV Універсалу; друга - активне відстоювання ідей федералізму М. Грушевським у наступні роки.

Третя група авторів намагається довести, що федералізм і самостійність у поглядах М. Грушевського на державне будівництво в постцаристській Росії не носять антагоністичного характеру. Так, А. Пащук наголошує, що М. Грушевський "вірив, що самостійність і незалежність України можна утвердити у "федеративній формі". І. Гірич також вважає, що для М. Грушевського федерація народів демократичної Росії була формою реалізації незалежної української держави. На думку О. Копиленка, саме М. Грушевському належить ідея самостійності України в рамках оновленої федерації7.

Більш детально слід зупинитися на розгляді аргументів тієї частини дослідників, які вважають, що федералістські погляди іманентно не властиві М. Грушевському. А їх прояви були випадковістю, ситуативними діями, нав'язливою ідеєю тощо.

На нашу думку, такі підходи пояснюються побоюванням кинути тінь негації на світлий образ видатного українського історика і громадсько-політичного діяча. Адже визнання його федералістичних конструкцій державного будівництва буде означати автоматичне обмеження його реноме як державника-самостійника. Тому й робляться спроби довести, що він, хоч і був учнем В. Антоновича, але належав до самостійницького, а не народницького напрямку української історіографії. Так, Я. Дашкевич доводить, що М. Грушевський, сповідуючи державницькі погляди просто маскувався під народника, щоб не образити вчителя. Публіцистичні праці М. Грушевського з відстоюванням федералістичних поглядів автор вважає "агітаційно-пропагандистським виступом", "примітивною заідеологізованістю", "вульгалізаторським способом показати себе соціалістом-революціонером", які у нього особисто викликають "почуття збентеження або навіть сорому"8.

Врешті-решт, Я. Дашкевич визнає, що не може пояснити "страшний контраст", "страшну суперечність" між М. Грушевським - істориком і політиком. Він переконаний, що федералізм для того був "якоюсь справді нав'язливою ідеєю"9. Я. Федорук вважає, що такі публіцистичні праці М. Грушевського, як "Чергові завдання партії соціалістів-революціонерів", не слід сприймати всерйоз, оскільки написана в надії, що "її оцінять більшовицькі чинники в Україні"10. А. Процик стверджує, що Грушевський спритно використовував ідею федерації як щит, щоб приховувати рішучі кроки у напрямі здобуття суверенітету"11.

Отже, зусилля цієї групи дослідників виразно спрямовані на доведення того, що федералістські погляди були чимось випадковим, інсургентним, не властивим світогляду М. Грушевського.

При цьому не береться до уваги та обставина, що в добу Центральної Ради автономістсько-федералістська концепція державного будівництва була абсолютно домінуючою в українському політикумі. Її дотримувалися не тільки М. Грушевський, а майже всі провідні українські діячі, політичні партії, громадські організації.

Центральна Рада вживала енергійних заходів, щоб створити на базі колишньої Російської імперії федеративний союз демократичних республік. За її ініціативою в Києві відбувся з'їзд народів Росії (вересень 1917 р.). Його основна постанова мала промовисту назву "Про федеративний устрій Російської держави". Була обрана Рада народів, яку очолив М. Грушевський12. УЦР перебрала на себе роль фактичного центру боротьби за перебудову Росії на федеративних засадах.

Як відомо, жовтневий переворот в Росії, динамічний розвиток міжнародної ситуації, експансія більшовицької влади щодо України, привели до проголошення IV Універсалом незалежності УНР. Проте й у цьому історичному документі міститься підтвердження того, що УЦР й М. Грушевський не відмовляються від ідеї федеративного устрою. Саме Українським Установчим зборам "належатиме рішати про федеративний зв'язок з народними республіками бувшої Російської держави"13 - наголошується в IV Універсалі.

Українсько-більшовицька війна переконала М. Грушевського у неможливості у тогочасних умовах федеруватися з "червоною" чи "білою" Росією. Про це він емоційно пише у своїх публіцистичних статтях "На переломі", "Кінець московської орієнтації" та ін.14

Але це зовсім не означає його відмови від ідеї федералізму як такої. Він відразу ж починає пошук іншої можливої моделі федеративного союзу за участю України. З'являються його статті "Наша західна орієнтація", "Чорноморська орієнтація", "Нові перспективи". Зокрема, в останній він підкреслює: "Не вважаю як перед тим, так і тепер, самітного державного відокремлення за політичний ідеал. Я був і зістаюсь і далі федералістом"15. Він заявляє про світову федерацію як кінцеву мету. А першим конкретним кроком до неї могла б стати федерація країн, зв'язаних географічно, економічно й культурно - кооперація "народів Чорного моря"16.

Сукупний аналіз творчої спадщини М. Грушевського періоду еміграції 1919-1924 рр. переконливо доводить, що він як і раніше обстоював ідеї федералізму. Зокрема, у виданій 1919 р. у Празі французькою мовою програмі УПСР (центристської течії), одним з основних положень було входження суверенної України разом з іншими радянськими соціалістичними республіками до федеративної держави.

У публіцистичних працях та листуванні М. Грушевський висловлює віру в перемогу світової революції, кваліфікує себе як соціаліста і демократа, прихильника диктатури трудового народу та радянської форми влади. Він знову повертається до ідеї можливої федерації України та інших радянських республік з Великоросією17.

Восени 1919 р. у листі до ЦК УПСР М. Грушевський детально перелічує принципові умови такого союзу. Найважливішою з них є "признання України і цих республік як самостійних держав"18.

Отже суверенітет, самостійність виступають головним критерієм утворення федеративних об'єднань.

У лютому 1920 р. І конференція закордонної делегації УПСР, очолюваної М. Грушевським, висловилася за вступ уряду УНР в договірні відносини з Радянською Росією. Йшлося про укладення воєнної конвенції та економічного договору19.

У липні 1920 р. М. Грушевський звертається з листом безпосередньо до ЦК КП(б)У. Він викладає умови можливого співробітництва УПСР з більшовицькою владою. Один з розділів послання має характерний заголовок "Федерація і незалежність України". У ньому наголошується, що "українські радянські партії ставляться дуже прихильно до ідеї федерації соціалістичних республік, але вони вважають хибним і шкідливим прагнення розглядати Україну як область, яка має бути пов'язана з Росією більш тісно, ніж будь-які інші соціалістичні республіки, що не входять до складу Росії". М. Грушевський визнає помилковою декларовану у лютому 1920 р. федерацію республік України і Росії, наголошує, що ці спроби втримати Україну, навіть у замаскованій формі в становищі провінції або колонії Росії будуть тільки живити гасло "Україна для українців"20.

Публіцистична та організаторська діяльність М. Грушевського в еміграції була спрямована на згуртування представників соцпартій східноєвропейських республік з метою утворення в майбутньому їх федерації. Він бере активну участь у виданні спільного інформаційного журналу "L'Europe Orientale" (Східна Європа) і навіть намагався закласти у Женеві щось на зразок політичного представництва колишніх підросійських народів21.

Журнал "Борітеся-поборете" - друкований орган Закордонної делегації УПСР протягом 1920-1921 рр. вмістив низку статей М. Грушевського. В руслі досліджуваної проблеми найбільш цікавою нам видається публікація "УПСР та її завдання". Цей досить розлогий матеріал є спробою аргументації основних програмних положень партії, витоків ідеології, місця в тогочасному соціалістичному русі, ставлення до політичної ситуації в УСРР тощо. Природно, що тут М. Грушевський виступає водночас як історик і як політик. Гносеологічні корені УПСР він виводить з традицій народників, які "ніколи не були прихильниками незалежності в ходячім, вульгарним розумінню сього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в'язниці й шибениці - се ніколи не захоплювало українських народників". Він наголошує, що в тих реальних умовах українські політичні партії були змушені з нерішучістю і ваганнями, але піти на проголошення самостійності України, хоч гасло самостійності можна було забезпечити й у федеративній формі22.

М. Грушевський підкреслює, що гасло самостійної України перетворилося не тільки на девіз боротьби проти Радянської Росії, але й в значній мірі й проти соціалізму та послідовного демократизму. Вихід з цієї ситуації вбачався у створення федерації соціалістичних республік Європи. При цьому він необхідною умовою вважає, що "Українська Радянська Республіка і Російська Радянська ввійдуть обидві, як рівнорядні члени, в склад Світової Європейської Федерації". Далі він ще раз наголошує: "В відносинах до Росії українська республіка мусить бути самостійною і незалежною: вони можуть об'єднатися тільки в вищій організації, як дві рівнорядні одиниці"23.

Отже, після 1918 р. в державотворчій концепції М. Грушевського домінує думка про можливість забезпечення самостійності України у певній федералістичній державній конструкції: російській, європейській, всесвітній. У його термінологічному арсеналі побутують як цілком сполучні поняття "суверенна, незалежна держава", і "федерація".

На наш погляд, нинішні дослідники власне тлумачення терміну "федерація" ототожнюють з тогочасним розумінням М. Грушевським цього поняття. Тому семантичний зміст дефініцій "незалежна держава" і "федерація" у синтезі сприймається як несумісний і навіть контраверсійний.

На щастя, М. Грушевський з цього приводу залишив нам розлогі міркування: "Федерація, інакше союзна держава (федеративний союз по-латині) означає об'єднання в одній державі кількох держав". Крім, цієї загальної формули він подає й конкретні уявлення по місце України у такій федерації, наводить перелік функцій і повноважень, делегованих союзній державі24.

Враховуючи обставину, що неодмінними умовами входження республік до такого державного утворення М. Грушевський вважав самостійність, добровільність, рівні умови усіх суб'єктів, можна цілком стверджувати про конфедеративну модель утворюваного державного союзу.

Для М. Грушевського це була форма збереження традиційних економічних, культурних, політичних зв'язків між новими державами після розпаду імперії. Така конфедерація створювалася для досягнення певних цілей і уявлялася спільнотою недовготривалою. Для М. Грушевського ця тимчасовість витікала з віри в перемогу світової революції, а після цього утворення світової федерації незалежних держав.

Першим на таку можливу конотацію терміну "федералізм" звернув увагу О. Пріцак. Він писав, що в уявленнях М. Грушевського про державу "політичні інституції повинні спиратися на принципи автономізму та федералізму (властиво, конфедералізму)"25.

Саме конфедеративна конструкція майбутньої держави в сучасному розумінні й пропонувалася М. Грушевським під визначенням "федерація". У лоно таких поглядів цілком укладаються вимоги самостійності і рівноправності України як суб'єкта союзної держави. А слідом за цим знаходять наукове пояснення властиві М. Грушевському самостійницькі і федералістські погляди у сфері державного будівництва як зовсім не антагоністичні. Вони також не повинні розглядатися як статичні і незмінні, оскільки пройшли суттєву еволюцію від автономії до світової федерації, яка нічим іншим як слабоцентралізованою конфедерацією бути не могла.

Питання про федералістичні погляди М. Грушевського має розглядатися в контексті комплексного вивчення його світоглядних переконань. Зокрема, соціалістичної ментальності, віри у всесвітню революцію, радянську форму народоправства тощо.

Саме ці теоретико-ідеологічні компоненти формували його політичне кредо після поразки Центральної Ради. Вони ж визначально впливали на партійно-політичну діяльність, публіцистичну творчість та болісний пошук компромісу з більшовицькою владою.

На наш погляд, Я. Грицак має цілковиту рацію, стверджуючи, що Грушевський в "глибині своїй завжди залишався федералістом. Це було вираженням певної системи його політичної ідеології"26. М. Грушевський у статті, присвяченій О. Лазаревському писав: "великі історики України були її великими ідеологами, давали напрям і тон не тільки історичній, але й громадській і політичній свідомості суспільства"27. Цю оцінку можна цілком поширити й на самого М. Грушевського як видатного ідеолога і адепта українського національного відродження.


1 Найповніше ця тема знайшла відбиття в матеріалах наукових конференцій, присвячених М. С. Грушевському: Михайло Грушевський і Львівська історична школа: Матеріали наук. конф. Львів, 24-25 жовт. 1994 р. - Нью-Йорк; Л., 1995. - 256 с.; Михайло Грушевський і Західна Україна: Доп. і повідомл. наук. конф. Львів, 26-28 жовт. 1994 р. - Л., 1995. - 352 с.; Михайло Грушевський - погляд із сьогодення: Наукові записки ТДПІ Серія: історія. Вип. V. (За матеріалами міжнар. наук. конференції). - Тернопіль, 1997. - 280 с.; Михайло Грушевський і сучасність: Матеріали міжнар. наук. конференції. - К., 1998. - 85 с.; Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наук. конф. Львів, 24-25 жовт. 1994 р., Харків, 25 серп. 1996 р., Львів, 29 верес. 1996 р. - Л., 1999. - 375 с.

2 Михайло Грушевський і українська історична наука... - С. 330.

3 Колесник В. Проблеми української державності в творчості М. Грушевського // Михайло Грушевський і сучасність... - С. 21.

4 Окаринський В. Ставлення М. Грушевського до ідеї самостійності України // Михайло Грушевський - погляд із сьогодення... - С. 51; Петришин Г. Проблема самоутворення нації в державотворчій концепції М. Грушевського // Там само. - С. 12; Мейс Д. Михайло Грушевський: Якої України ми хочемо // Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз. - К., 1996. - С. 24-25.

5 Кучик О. Генезис геополітичних орієнтацій М. Грушевського від федераліста до самостійника // Михайло Грушевський і Західна Україна...  - С. 339; Бойко В. Михайло Грушевський - видатний історик, перший президент // Михайло Грушевський - погляд із сьогодення... - С. 48; Трохимчук С. Сучасні геополітичні реалії України в світлі історико-географічного вчення М. Грушевського // Михайло Грушевський і Західна Україна... - С. 336.

6 Гомотюк О. Михайло Грушевський - провідник і ідеолог української національно-демократичної революції // Михайло Грушевський - погляд із сьогодення... - С. 32.

7 Пащук А. Михайло Грушевський і державотворення в Україні // Михайло Грушевський і Західна Україна... - С. 260-261; Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-політичного життя кінця XIX - 20-х років ХХ століття // Український історик. - 1996. - № 1-4 (128-131). - С. 184; Копиленко О. "Українська ідея" М. Грушевського: Історія і сучасність. - К., 1991. - С. 127.

8 Дашкевич Я. Михайло Грушевський - історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука... - С. 69, 70, 75.

9 Там само. - С. 343.

10 Там само. - С. 302.

11 Процик А. Михайло Грушевський в оцінці російських лібералів // Український історик. - 2002. - № 1-4 (152-155). - С. 294.

12 Бойко О., Панькова С. З'їзд народів Росії 1917 р. // Довідник з історії України. - К., 2002. - С. 261-262.

13 Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Л.; К.; Торонто; Мюнхен, 1992. - С. 218.

14 Там само. - С. 5-13.

15 Там само. - С. 26.

16 Там само.

17 Жуковський А. Політична і публіцистична діяльність М. С. Грушевського на еміграції: 1919-1924 рр. // Український історичний журнал. - 2002. - № 1. - С. 100.

18 Курас І. Етнополітика: історія і сучасність. - К., 1999. - С. 541.

19 Резолюції партійних конференцій УПСР за кордоном // Борітеся-поборете. - 1920. - № 1. - С. 55-57.

20 Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. - К., 1992. - С. 273.

21 Жуковський А. Політична і публіцистична діяльність М. С. Грушевського... - С. 101.

22 УПСР та її завдання // Борітеся-поборете. - 1920. - № 1. - С. 46-47.

23 Там само. - С. 49-50.

24 Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації // Великий Українець. - С. 125, 130.

25 Пріцак О: Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. - К.; Кембрідж, 1991. - С. 33-34.

26 Михайло Грушевський і українська історична наука... - С. 351.

27 Грушевський М. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. В двадцять п'яті роковини смерті Ол. М. Лазаревського // Україна. - 1927. - Кн. 4 (23). - С. 17.

до змісту


Марина Палієнко

"БУВ ВІРНИЙ ПЕТЛЮРІ, Є І ЗАЛИШАЮСЯ..."
(діяльність Івана Рудичева на посаді директора
Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі)

Життя та діяльність Івана Опанасовича Рудичева - довголітнього директора Української бібліотеки імені Симона Петлюри ще й до сьогодні маловідоме широкому колу українських істориків, архівістів та бібліотекознавців. Його подвижницька праця із збирання та збереження безцінних матеріалів - свідчень героїчної боротьби українського народу доби Української революції, і особливо документів, пов'язаних з життям та діяльністю Голови Директорії УНР і Головного Отамана Військ УНР С. Петлюри потребує нині докладного висвітлення сучасними дослідниками історії української еміграції. До цього часу поодинокі згадки про І. Рудичева містилися лише в статтях відомого історика, довголітнього голови Наукового товариства ім. Шевченка у Сарселі академіка Аркадія Жуковського1, в монографії колишнього директора бібліотеки Василя Михальчука2 та у статті Патриції Кеннеді Грімстед про долю колекції Української бібліотеки ім. Симона Петлюри під час Другої світової війни3. Слід також відзначити наукову вартість ще однієї публікації, що була виголошена як доповідь на міжнародній науковій конференції у Львові в 1995 р.4

Дана публікація ставить за мету дослідження діяльності І. Рудичева на посаді директора Української бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі, визначення його внеску в організацію збирання та збереження документального та книжкового зібрання одного з найбільших культурних осередків української еміграції у Франції міжвоєнного періоду. Джерельну основу праці складають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) та Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України)5. Фонд 4362 (Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі (1929-1941 рр.) ЦДАВО України сформовано головним чином з документів, які мають безпосереднє відношення до І. Рудичева - це джерела особового походження (його щоденник, спогади, нотатки, фотографії), а також укладені ним довідки про діяльність бібліотеки та опис її фондів). Особливу цінність становлять рукописні спогади І. Рудичева "Як це було"6, що були написані ним у Берліні у липні 1941 р., і які проливають світло на останні місяці існування бібліотеки у Парижі, висвітлюють процес її опечатування та вивезення нацистами у січні 1941 р.

Серед документів фонду значну вартість являють також два описи бібліотеки, які по пам'яті склав І. Рудичів під час свого перебування у Берліні: перший - "Опис Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, складений після вивозу Бібліотеки"7 (датується 26 серпня 1941 р.), другий - "Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Опис її, складений бібліотекарем І. Рудичевим, після опечатання її німцями в жовтні (22) 1940 р. представниками німецької окупаційної влади"8 (датується 1 жовтня 1941 р.). Ці документи є надзвичайно цінним джерелом, яке дозволяє не тільки відтворити ледь не поденну роботу І. Рудичева у бібліотеці, але й з'ясувати його особисте ставлення до політики німецької окупаційної влади щодо бібліотечних установ та зібраних в них культурних цінностей різних народів.

Важливі джерела для реконструкції діяльності І. Рудичева зберігаються у фонді 269 (Колекція документів "Український музей у Празі") ЦДАГО України. Особливу цінність для вивчення даної проблеми являє група документів "Українська бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі" (оп. 1, спр. 495-499), де представлені протоколи засідань Ради Бібліотеки за 1933-1941 рр., звіти, інформаційні повідомлення та доповіді про діяльність Бібліотеки, рекламно-інформаційні проспекти, офіційне листування дирекції Бібліотеки з українськими емігрантськими установами та громадськими діячами. Значний інтерес становить алфавітний каталог книжкових зібрань Бібліотеки з україніки, датований серпнем 1940 р. За нашими підрахунками до нього внесено 1634 книжки за рубриками: історія України (778 од.), релігія, філософія, мораль, виховання (331 од.), українська література і мова (229 од.), красне письменство (239 од.), сільське господарство (67 од.)9.

Цінна інформація з історії Бібліотеки початку 1940-х рр. міститься в листуванні І. Рудичева з багатьма діячами української політичної еміграції - Ольгою Петлюрою, В'ячеславом Прокоповичем, Іларіоном Косенком, генералом Олександром Удовиченком, Євгеном Бачинським, Степаном Сірополком, Євгеном Вировим, Андрієм Жуком та ін. Окремі дані про журналістсько-публіцистичну діяльність І. Рудичева можна почерпнути з фонду 3537 (Редакція українського тижневого часопису "Тризуб" в Парижі) ЦДАВО України та редакційних матеріалів згадуваного журналу (за 1925-1938 рр.) з фонду 269 ЦДАГО України.

Переходячи до аналізу життєвого шляху І. Рудичева доцільно зупинитися на ранніх сторінках його біографії, коли власне й відбувалось формування його світогляду, становлення як українського громадського та культурного діяча, активного учасника українського національно-визвольного руху. Іван Опанасович Рудичів народився 28 травня 1881 р. у старовинному козацькому містечку Кишеньки (за іншими даними - у с. Іванівка) Кобеляцького повіту Полтавської губернії у родині священика. У 1890 р. він вступив до Полтавського духовного училища, по закінченню чотирьох класів якого його було переведено до Полтавської духовної семінарії. У 1898 р. І. Рудичів став одним із засновників української семінарської громади, члени якої виступали за надання можливості семінаристам продовжувати навчання у вищих учбових закладах Російської імперії, пропонували ввести до навчального плану семінарії українознавчі дисципліни тощо. Саме під час навчання у семінарії Рудичів зблизився із Симоном Петлюрою, повагу та любов до якого він проніс у своєму серці через усе життя.

У 1900 р. на основі цієї громади виник місцевий осередок щойно заснованої Революційної української партії (РУП). За активну участь у діяльності семінарської громади Рудичева було виключено у 1902 р. з п'ятого класу семінарії. Однак, попри переслідування царської влади, він продовжував активну політичну діяльність, зокрема, взяв участь у з'їзді РУП, що відбувся у серпні 1903 р. Є підстави стверджувати, що Рудичів був автором кількох партійних відозв, переховував у себе літературу національно-патріотичного змісту, перевозив заборонені видання РУП в різні регіони Полтавщини, провадив серед населення активну пропаганду ідей РУП.

У жовтні 1903 р. Рудичів був арештований та відправлений до полтавської в'язниці, де відбув кількамісячне ув'язнення. Після звільнення виїхав на Кубань, до Катеринодару, де деякий час працював в адвокатській конторі, одночасно співробітничав у низці місцевих періодичних видань, а також брав активну участь в організації таємної друкарні. У 1906 р. він спільно з Бідновим, Дияконовим та Масловим виступив співзасновником часопису "Добра порада". Однак після виходу третього числа це видання було заборонено, а Рудичів був вимушений повернутися до Полтави, де продовжив свою журналістську діяльність у тижневику "Рідний край". Прагнучи здобути вищу освіту, він того ж року вступив до правничого факультету Казанського університету, по закінченні якого працював в канцелярії гірничого інституту в Катеринославі10.

Буремні події періоду визвольних змагань українського народу Рудичів зустрів у Києві, де, перебуваючи з квітня 1918 р., працював у Вищому корпусному військовому суді. Подальша доля Рудичева тісно переплелася з долею тисяч відданих українській національній ідеї патріотів, які змушені були разом з урядовими установами Директорії та військовими частинами Армії УНР вийти за межі України та опинитися на становищі спочатку політичних біженців, а згодом емігрантів. Варшава-Берлін-Прага-Париж. Таким був шлях Рудичева-емігранта. І саме з Парижем пов'язаний останній і, мабуть, найбільш яскравий етап у біографії Рудичева, осяяний його подвижницькою працею в Українській бібліотеці ім. Симона Петлюри.

Опинившись у Франції, на теренах якої перебувала значна кількість українських емігрантів, І. Рудичів з головою включився в роботу національних громадсько-політичних осередків. Після трагічної загибелі С. Петлюри він одним з перших підтримав ініціативу В. Прокоповича про заснування української бібліотеки в Парижі, яка мала стати "найкращим пам'ятником" Головному Отаманові. Відтак вже у червні 1926 р. Комітет вшанування пам'яті С. Петлюри в Парижі ухвалив рішення про створення бібліотеки та музею, де було б зібрано усе, що торкалося життя та діяльності Голови Директорії. І. Рудичів увійшов до складу Підготовчого комітету, який розмістився в одній з кімнат дешевого паризького готелю. Тут для бібліотечної праці було відведено куточок, де, за свідченням І. Рудичева, "притулилися перша шафа та невеличкий столик"11.

Наприкінці 1927 р. Бібліотека, чи "власне бібліотечна шафа на шість незаповнених полиць", переїхала разом із редакцією "Тризубу" до нового помешкання за адресою 42, rue Denfert Rocherau. Сюди ж була перевезена обстановка з кімнати С. Петлюри, для якої було відведено окрему меморіальну кімнату. У січні 1929 р. Бібліотека знов переїхала у нове помешкання (11, Square de Port Royal), де зайняла три окремі кімнати, в яких розташувалися власне книгозбірня, читальний зал та музей - Кімната пам'яті Симона Петлюри12. 24 травня 1929 р. французькою владою було офіційно затверджено статут "Товариства Українська Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі", після чого вона відкрилась для відвідувачів. Раду бібліотеки очолив відомий громадсько-політичний та культурний діяч В'ячеслав Прокопович, а першим директором (і водночас - бібліотекарем) був обраний Іван Рудичів.

Без перебільшення можна стверджувати, що саме завдяки енергії та надзвичайній працездатності Івана Опанасовича фонди бібліотеки постійно поповнювалися цінними документами, пов'язаними з життям та діяльністю С. Петлюри, книгами, комплектами українських та зарубіжних періодичних видань та різними музейними експонатами. За відсутністю на сьогоднішній день інвентарного опису документальної колекції бібліотеки міжвоєнного періоду значний інтерес становлять інформаційні повідомлення про діяльність бібліотеки, які щомісяця упродовж понад десяти років вміщував на сторінках часопису "Тризуб" І. Рудичів. У ЦДАВО України зберігаються дев'ять його зошитів із вирізками з "Тризубу" за 1929-1940 рр., за якими нам вдалося встановити дати та джерела цілої низки цінних надходжень до архівного та музейного відділів бібліотеки, серед яких: рукописи, епістолярій, світлини та посмертна маска С. Петлюри, архів Судової комісії в справі процесу Шварцбарда, документи з часів перебування вояків Армії УНР у таборах для інтернованих у Польщі, матеріали Української автокефальної православної парафії в Парижі, архів Гуртка імені М. Драгоманова у Болгарії за 1924-1928 рр., ноти "Жалібного маршу" з автографом М. В. Лисенка, листування Бориса та Гліба Лазаревських, численні фотографії, портрети, печатки, карти, уніформи та ін.

Про цінність та різноманітність матеріалів, зібраних у бібліотеці, свідчить один з листів І. Рудичева від 16 грудня 1940 р., в якому він відзначав, що "наша Бібліотека не є проста бібліотека. Це щось багато складніше, як б[ібліоте]ка Турґєневська, хоч ця складається з 150 000 томів, а наша лише з 12-13 000. Наша дуже многообразна. Тут і Музей, і старі архіви, і документи з Визвольної Боротьби, і матеріали з життя еміґрації, і альбоми, і ноти, і пам'ятки. Не кажучи про різні, передані нам в депозит чужі речи, за які на нас лежить відповідальність"13. Однак з початком Другої світової війни колекцію бібліотеки спіткала доля, подібна до багатьох інших документальних, книжкових та мистецьких зібрань на окупованих нацистською Німеччиною територіях.

На початку червня 1940 р., коли члени екзильного уряду УНР терміново покинули столицю Франції, Рудичів залишився при бібліотеці задля забезпечення збереженості її фондів. Вперше нацисти побували у бібліотеці 22 липня 1940 р. і близько однієї години спілкувалися з Рудичевим, розпитуючи його про українських діячів різних політичних спрямувань. Після цих відвідань бібліотека деякий час мала можливість працювати у майже звичайному режимі, а Рудичів навіть продовжував роботу з каталогізації її фондів. Однак, з початком серпня почав вчащати до бібліотеки, за свідченнями Рудичева, високий, худорлявий блондин, який називав себе професором Hotte14. Офіційно метою відвідань останнього було дослідження аграрного питання в Україні, разом з тим він виявляв неабияке зацікавлення музейними експонатами та збірками світлин українських політиків та військовиків, що викликало занепокоєння у Рудичева. І ці побоювання насправді мали під собою реальний ґрунт.

22 жовтня 1940 р. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри була опечатана нацистами, а 13 грудня офіційно проголошена "unter deutche Schutz" ("під німецькою протекцією"). 20-21 січня 1941 р. бібліотека та її архівне зібрання були конфісковані, а згодом вивезені німцями до Берліна15. Описуючи події тих днів, Рудичів відзначав, що йому було дозволено залишити при собі особисті папери та листування; німці також не вивезли діловодство за останній рік, книгу протоколів, статут та кошториси бібліотеки16.

Рудичів дуже тяжко переживав вивезення ібліотечної колекції, якою він опікувався понад десять років і яку цінував понад усе в своєму злиденному емігрантському житті. З болем у серці він описував у спогадах кінець того страшного в історії бібліотеки дня, коли її було вивезено нацистами:

"П'ять годин. Темніє.
Зачиняю вікно, даю світ і починаю наскоро замітати в хатах.
Замів. Пробіг по хатах. Спиняюся коло стін. Розглядаюся й пригадую, що де висіло, що де лежало. Ще так недавно. Сльози течуть. Хочеться плакати голосно, голосно, як дитина. Пригадую слова Прокоповича: "Без смерті - нема воскресіння". Може й так. Але ж забрано без ніякого порозуміння, нічого не сказано, ніякого паперу не дано. Чому? Нащо? Яким правом? Яка доля чекає Бібліотеку? Нічого не знати. А як будуть везти, може бомба впаде, все знищиться, все. 12 років праці... не возстановимі речі. Музей... Жертви усіх українців. Скільки праці всіх... Де те все? Нема, нема. Все "unter deutsche Schutz"
17.

Розуміючи, що тільки Рудичів може надати необхідну інформацію про фонди бібліотеки та сприяти упорядкуванню й використанню її матеріалів, нацисти наполягали на тому, щоб він виїхав до Берліна для продовження своєї роботи в якості бібліотекаря. Рудичів сприймав ці пропозиції, що висловлювалися у достатньо жорсткій формі, досить неоднозначно - з одного боку, його серце боліло за долю бібліотеки, його хвилювало питання про збереження цілісності її колекції і він мріяв, що німці в решті-решт передадуть її українцям, але з іншого боку, він дуже не хотів співробітничати з нацистами і тому постійно в розмові з їх представниками посилався на поганий стан свого здоров'я та проблеми із зором. Про свої переживання він писав у спогадах: "Мені не раз і не два доводилося писати, запитувати поради, що робити, чи їхати, чи ні. Майже всі відповідали й казали, що мушу їхати. Але видно було, що ніхто не хоче бути відповідальним за рішення. "Твоє життя зв'язано з Бібліотекою". "Мусиш, хоч побачиш, що з нею станеться. Треба ж, щоб був свідок". "А може вона буде передана кимсь на Україну" [...] А в мене була думка не їхати"18. Одного дня після гарячої дискусії з М. Шумицьким він навіть сформулював свої думки у 12 пунктах під назвою "Чому - ні?", які зводилися до наступного: Рудичів не знаходив у собі моральної сили працювати в бібліотеці під керівництвом нацистів, які силою її вивезли; він висловлював побоювання, що бібліотеку позбавлять імені Симона Петлюри; його хвилювало також ставлення до цього української громадськості та жертводавців; нарешті він посилався на свій вік та стан здоров'я - "очі дуже слабі для праці" та "я старий і маю право на спокій".

Вагаючись прийняти остаточне рішення, він звертався за порадами до провідних діячів уенерівської еміграції, і в першу чергу до дружини покійного Головного Отамана Ольги Петлюри. Важливе значення для Рудичева у цій ситуації мав лист Ольги Петлюри від 21 лютого 1941 р., в якому вона зокрема писала: "Вельмишановний Іване Опанасовичу! Ваш біль відчуваю. Не поможуть і не потішать тут люди, хоч би й дуже того хтіли [...]

У Вашій відмові їхати рішає звичайно Ваш внутрішній голос. Але як трохи зблідне гіркість та терпкість, візьме в гору резон над почуттям, треба буде дати відповідь на питання: а чи не слід використати всяку можливість, щоб і далі бути близько до б[ібліоте]ки? Укр[аїнські] доробки тиняються по світу, як і українці. Потім над сим спокійніше подумаєте. А що до інтриг - то де ж того добра нема? Ви наперед про се знаєте, нічому не здивуєтеся. Се вже багато.

Очі примусили б мати поміч, а того Ви їх там може б ліпше підлікували. Словом, багато за і проти. Потім остаточно вирішите. Із всіх тих, що біля б[ібліоте]ки стояли, Ви один могли б поїхати"19.

Вірогідно цей лист вплинув на позицію Рудичева, і він, вболіваючи за долю конфіскованих зібрань бібліотеки, прийняв рішення виїхати до Берліну. 13 червня 1941 р. Рудичів прибув до столиці Третього Рейху, де його повідомили про те, що для бібліотеки не виділено відповідного приміщення, тому її фонди зберігатимуться не розпакованими. Натомість нацисти доручили Рудичеву скласти історичну довідку про діяльність бібліотеки та подати опис її основних фондів. "Не думаю, щоб хутко стали влаштовувати б[ібліоте]ку, - заспокоювала його Ольга Петлюра у листі від 11 липня 1941 р. - Тай хто зараз буде сим клопотатися? Се нічого, сим не лякайтеся. Ось я боюся, що Вам дали тему для писання. Ви ж свої очі перевтомите сією працею до останнього"20.

Одним з постійних кореспондентів Рудичева під час його перебування у Берліні був Євген Бачинський, який мешкав тоді у Женеві. В одному з своїх листів від 19 липня 1941 р. Бачинський відзначав: "Нарешті одержали від Вас листа так довго жданого! Слава Богові, що нарешті Ваше положення так-сяк вияснилося, та що розпочинається інстолювання Бібліотеки. Вона певно буде приміщена в Укр[аїнському] [науковому] інституті [...] Але чи вона буде захована як цілість? Чи увійде до загальної збірки?"21. На початку липня Рудичеву повідомили, що бібліотека можливо буде перевезена до Києва, але цього не сталося через загальний перебіг подій на Східному фронті. Час плинув, але Рудичів так і не мав доступу до бібліотечних фондів, і цей факт його надзвичайно хвилював. "Не давайте заволодіти себе чорним думкам, - писав до нього з Відня Андрій Жук у листі від 16 вересня 1941 р. - Світ, мимо всього, прекрасний, і варто жити, доки Пан Бог тримає при життю"22.

Морально підтримував Рудичева також один з фундаторів бібліотеки та голова її Ради В. Прокопович. Надзвичайно цікавим джерелом для розуміння тогочасної ситуації в українському середовищі на еміграції, духовних переживань її окремих представників, є лист В. Прокоповича до І. Рудичева від 10 січня 1942 р., виявлений автором серед паперів останнього у ЦДАГО України. "З Різдвом здорові були, дорогий наш старий Іване Опанасовичу! - вітав Прокопович Родичева з різдвяними святами. - На Новий рік! На щастя! На здоров'я! Не сумуйте, не журіться, бо все минеться, одна правда зостанеться! І вона переможе! Словами поета мовлячи: "з журбою радість обнялася"! Я ніколи не поділяв захопленого безмірного оптимізму наших земляків - на се не дозволяв об'єктивний аналіз стану речей, - тому, хоч і гірко зараз, але не маю розчарування. Вітав переможний похід німецького війська на схід. Радів і радію з визволення України з-під незносного ярма московського. Тяжко журюся, що той хрестовий похід стався без участі нашого війська. Адже ми 20 год (років - М. П.) не припиняли боротьби проти червоного гада і доводили конечність війни з Москвою. Гірко, що й сьогодні, як і колись, ми все зостаємося об'єктом, а не суб'єктом у міжнародних відносинах. Не так сталося, як гадалося. Але я завжди був і єсмь певен, що самостійна Україна таки буде, без її відновлення неможливі ні сталий мир, ані рівновага та новий кращий порядок у Європі! (курсив мій - М. П.)". І продовжував далі: "Тяжко переживав долю бібліотеки - то ж частина мого, як і Вашого життя, життя! Все те гострим болем пройняло серце, але як писав Вам, мене не зломило: без смерті нема воскресіння!"23.

Іларіон Косенко, який за відсутності Рудичева доглядав за приміщенням бібліотеки у Парижі, у листі від 5 березня 1942 р. таким чином характеризував емігрантське життя у Франції за часи окупаційного режиму: "Говорили багато з В. К. (йдеться про В. К. Прокоповича - М. П.) про всі наші тутешні справи, але власне на цьому все і зупинилося, бо не час і нічого ми зробити не можемо. Найбільш всі тепер турбуються не про справи духовні. А про моркву і картоплю. Аз грішний, оце як приїхав до Парижу, то привіз певно до 40 кіло плодів земних, трохи яєць, трохи сиру і т. п., бо тут нема цього всього"24.

Зі свого боку Рудичів, перебуваючи у Берліні, продовжував піклуватися про поповнення фондів бібліотеки, для чого збирав комплекти українських та зарубіжних періодичних видань. Він також шукав можливості для забезпечення збереження своїх записів, нотаток та епістолярій. У березні 1942 р. Рудичів надіслав з Берліна 5 акунків з періодикою до Музею визвольної боротьби України (МВБУ) в Празі. У листі до дирекції музею він зазначав, що "долучив також кілька досьє" зі своїх збірок, та висловлював сподівання на те, що, коли Бібліотека ім. С. Петлюри "оживе до нормального життя на Україні", то музей не відмовиться поділитися з нею своїми дублікатами. Він також повідомляв, що невдовзі надішле матеріали "як для Музею, так і в депозит свій і Бібліотеки ім. С. Петлюри"25.

Дирекція МВБУ з щирим зацікавленням зустріла ініціативу Рудичева, і 15 квітня 1942 р. Степан Сірополко повідомив його, що радо візьме на себе збереження тих матеріалів, однак пропонував не надсилати їх поштою, а передати "через певну особу" - Євгена Вирового26. Важливим підтвердженням того факту, що матеріали Рудичева надійшли до МВБУ у 1942 р. є автографи Рудичева на двох конвертах, які виявлені автором серед матеріалів ЦДАГО України - на першому з них надпис: "Депозит на довший час. Листи до мене в часі 1941. VII-1942. ІІІ. Іван Опанасович Рудичів, б[увший] бібліотекар Укр[аїнської] бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. До Музею Визвольної Боротьби у Празі", на другому: "2-й пакет мого листування з 1941-42 р. І. Рудичів. Мій персональний депозит на довші роки. 18.V.1942"27.

У жовтні 1942 р. І. Рудичів, не маючи жодної можливості впливати на вирішення подальшої долі фондів Бібліотеки, повернувся до Парижа. Подальші події підтвердили найгірші прогнози І. Рудичева - з початком бомбардування західними союзниками Берліну значна кількість нацистських інституцій почала переїжджати зі столиці на схід. Влітку 1943 р. розпочалось і перевезення матеріалів, зібраних різними структурами відомства Розенберга, з Берліна до міста Рацібор (Ратібор) у Сілезії. Можна припустити, що саме звідси матеріали Бібліотеки ім. С. Петлюри разом з іншими військовими трофеями були вивезені Червоною Армією у 1945 р.28

Після звільнення союзниками Парижа І. Рудичів повернувся до старого приміщення бібліотеки та розпочав роботу із пошуку вивезених нацистами книжкових та документальних фондів. Попри незадовільний стан здоров'я, він приступив до відновлення бібліотечного каталогу, працював над упорядкуванням свого приватного архіву, активно листувався з чільними культурними та релігійними діячами української еміграції в Північній Америці. Маловтішними були останні роки життя І. Рудичева, які він провів в Українсько-Грузинському домі для пристарілих людей в Абондані (поблизу Парижа). У цьому притулку він і спочив 28 жовтня 1958 р.29

Згадуючи сьогодні ім'я Івана Опанасовича Рудичева, слід наголосити на тому, що саме завдяки його довголітній жертовній та водночас непримітній праці на посаді директора Української бібліотеки імені Симона Петлюри було закладено міцні підвалини для діяльності цієї авторитетної музейно-бібліотечної установи української еміграції у Франції та загалом в Європі. Його допомога у відновленні каталогів бібліотеки була без перебільшення безцінною, ставши підставою для умотивованого звернення української громади Франції до нового уряду Німеччини щодо компенсації матеріальних втрат та моральних збитків, яке, як відомо, було ним задоволено (Українська бібліотека імені Симона Петлюри отримала значне грошове відшкодування). Відтак І. Рудичева можна вважати одним з фундаторів відносно стабільного повоєнного розвитку бібліотеки, яка й сьогодні залишається важливим українським науковим та культурним центром на європейському континенті.


1 Joukovsky Arkady. The Symon Petliura Ukrainian Library in Paris // Harvard Ukrainian Studies. - 1990. - Vol. XIV. - Pp. 218-235. Скорочений український переклад статті див.: Жуковський Аркадій. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі // Український археографічний щорічник. - К., 1992. - Вип. 1. - С. 439-441.

2 Михальчук В. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998). - К., 1999. - 656 с.

3 Grimsted P. K. The Odyssey of the Petliura Library and the Records of the Ukrainian National Republic during World War II // Harvard Ukrainian Studies. - 1998. - Vol. XXII. - Pp. 181-208.

4 Пустовіт Т., Наконечна Л. Іван Рудичів - перший директор Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики: Доп. та повідомл. Міжн. наук. конф. 25-26 серп. 1995 р. - Л., 1996. - С. 375-382.

5 Автор статті висловлює щиру вдячність директору ЦДАВО України к. і. н. Н. В. Маковській, директору ЦДАГО України к. і. н. В. С. Лозицькому та історику-архівісту, заслуженому працівнику культури України А. В. Кентію за допомогу та поради при опрацюванні даної теми.

6 ЦДАВО України, ф. 4362, оп. 1, спр. 3.

7 Там само, спр. 4, арк. 1-13.

8 Там само, спр. 5, арк. 1-27.

9 ЦДАГО України, ф. 269, оп. 1, спр. 499, арк. 1-98.

10 Див.: Пустовіт Т., Наконечна Л. Іван Рудичів - перший директор... - С. 375-377.

11 Рудичів І. Бібліотека імені С. Петлюри в Парижі (Роки 1927-1930) // Тризуб. - 1931. - Ч. 16 (26 квіт.). - С. 2-7.

12 У міжвоєнний період бібліотека останній раз змінила своє місцезнаходження у грудні 1931 р., коли вона переїхала у п'ятикімнатні апартаменти (41, rue de La Tour d'Auvergne), де з 1936 р. одну з кімнат займала також редакція "Тризубу".

13 Цит. за: Михальчук В. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998). - К., 1999. - С. 95. За даними, які наводить П. К. Грімстед, у січні 1940 р. Бібліотека ім. С. Петлюри нараховувала 14 458 томів, а Тургенівська - 120 тис. томів (Див.: Grimsted P. K. The Odyssey of the Petliura Library. - P. 185).

14 ЦДАВО України, ф. 4362, оп. 1, спр. 3, арк. 11.

15 Там само, арк. 3.

16 ЦДАГО України, ф. 269, оп. 1, спр. 495, арк. 72. По всій вірогідності частина цих документів представлена сьогодні у фонді 269 ЦДАГО України серед паперів Української бібліотеки ім. С. Петлюри, які у 1942 р. були передані Рудичевим до Музею визвольної боротьби України, а згодом вже разом з іншими збірками музею перевезені в Україну. Зокрема, справа 495 зазначеного фонду містить рукописи протоколів засідань Ради бібліотеки з жовтня 1933 до січня 1941 рр.; справа 496 - звіти про діяльність бібліотеки; справа 497 - друковані примірники статей та заміток про діяльність бібліотеки, листи до І. Рудичева від Є. Бачинського та Г. Довженка за 1938 р., офіційне листування про одержання помешкання для бібліотеки від паризького муніципалітету (французькою мовою), переліки лекцій та доповідей, що були організовані бібліотекою наприкінці 1920-х та у 1930-х рр. Інша частина цих матеріалів зберігається у фонді 4362 ЦДАВО України - це, зокрема, статут Товариства бібліотеки французькою мовою (спр. 1), грошові звіти бібліотеки за 1927-1940 рр. (спр. 16), проекти бюджетів бібліотеки за 1930-1940 рр. (спр. 17).

17 ЦДАВО України, ф. 4362, оп. 1, спр. 3, арк. 24.

18 Там само, арк. 27.

19 ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 172, арк. 1-2.

20 Там само, арк. 12.

21 Там само, спр. 171, арк. 13.

22 Там само, арк. 52.

23 Там само, спр. 171, арк. 77-79.

24 Там само, спр. 171, арк. 105.

25 Там само, оп. 1, спр. 462, арк. 18.

26 Там само, оп. 2, спр. 171, арк. 125.

27 Там само, арк. 149, 150.

28 Про це докладніше див.: Grimsted P. K. The Postwar Fate of the Petliura Library and the Records of the Ukrainian National Republic // Harvard Ukrainian Studies. - 1997. - Vol. XXI. - Pp. 393-461.

29 Див.: Пустовіт Т., Наконечна Л. Іван Рудичів - перший директор... - С. 380-381.

до змісту


Володимир Ковальчук

Роль Миколи Балліна
у бібліотечній та культурно-просвітницької діяльності
Харківського товариства грамотності

Ім'я М. П. Балліна - видатного теоретика і практика кооперації - є добре відомим як в Україні, так і за її межами. Про нього, як піонера кооперативного руху в Україні та Росії, писали вчені П. Височанський, С. Бородаєвський, І. Вітанович, В. Марков, А. Меркулов, М. Хейсін, С. Шоломова та ін.1 Бібліографічне дослідження його спадщини та архіву проводили С. Кіржаєв, Йосло Иман2. Однак, дуже коротко писалося про його культурно-просвітню діяльність у галузі бібліотечної справи та розповсюдження ним книжок серед народу. Про це згадувалося тільки у працях Д. І. Багалія, Д. Міллера, И. Баренбаума., Е. Ковальскої3. Прагнення М. Балліна створювати бібліотеки для народу, розповсюджувати книги проявлялася усюди, де він працював як державний чиновник. Його внесок в історію бібліотечної справи дуже значний. Про це свідчать документи, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.  В. І. Вернадського та Державному архіві Харківської області.

М. Баллін народився у м. Санкт-Петербурзі 6 вересня 1829 р. Після закінчення училища правознавства (1842-1849), він залишився працювати у Петербурзі - в департаменті карних справ, у чині колезького секретаря. 1854 р. ознаменувався призначенням його на місце губернського стряпчого у Симбірськ. Проте вже у наступному році Микола Петрович повернувся в столицю для роботи у Міністерстві юстиції.

Бібліотечна діяльність М. Балліна почалася у 1857 р., коли переїхав до Катеринослава, де організував літературне товариство, яке пізніше отримало назву "Пікквікський клуб". Однією із перших справ його членів було заснування у місті бібліотеки 1 вересня 1859 р. У 1860 р. Його переведено до Костроми на нове місце служби. Там він, разом з однодумцями, також реалізував проект громадської бібліотеки4.

У 1861 р. М. Баллін переїхав до Харкова, де отримав посаду товариша голови цивільної палати. Паралельно із державною службою він займався громадською діяльністю, підтримуючи стосунки із видавцями та продавцями книг із багатьох міст Російської Імперії.

Микола Петрович звернув увагу на те, що у місті домінувала столична преса та книжкова торгівля. Тому, прагнучи зменшити ціни на книги, що дало б змогу надати ширші можливості жителям Харкова у задоволенні своїх літературних потреб, він зосередив діяльність на підтримці провінційної літератури та організації місцевої книжної справи: спільно із своєю дружиною Оленою Степанівною відкрив книжковий та нотний магазини, зав'язав тісні стосунки із видавцями та продавцями книг Петербурга та Москви.

Одночасно із відкриттям навесні 1862 р. книгарні Балліна почала працювати публічна бібліотека, заснована з ініціативи сімейства Карп. Оскільки остання знаходилася далеко від центру міста, і не кожен потенційний читач мав змогу регулярно користуватися її фондами, то, за взаємною домовленістю, він організував у своєму магазині особливу шухляду, куди клалися вимоги на книги із бібліотеки. Така співпраця із бібліотекою Карп була тривалою.

У 1868 р. Харківське товариство грамотності, одним із організаторів якого був Микола Петрович, активно використовувало приміщення бібліотеки для організації при ній свого книжкового складу. Згодом М. Баллін відкрив при своєму книжковому магазині власну бібліотеку, доручивши завідування нею К. С. Д'яковій, яка на тривалий час стала його помічницею у бібліотечній та книготорговельній справі. Ця бібліотека була справжнім осередком духовності для погресивно мислячої харківської інтелігенції, особливо студентської молоді.

Розповідаючи про долю декількох харківських бібліотек, Д. Багалій та Д. Міллер писали: "відкрилися бібліотеки Шейдта на Німецькій вулиці, пані Карп на Дворянській і Балліна на Катеринославській"5.

У 1870 р. за пропозицією М. Балліна Харківське товариство грамотності відкрило книжковий склад на пожертвувану для цієї мети суму в 400 крб. У наступному році правління цього товариства передало на організацію складу ще 450 крб., а всього було передано до 1 січня 1875 р. 1765 крб. Склад було відкрито при магазині навчальних посібників пані Карп. Перший рік ним керувала Рада, обрана із жертводавців на книжковий склад, а згодом управління було передано п. Карп. Перші роки діяльність складу розгорталася успішно і підтримувалася різними установами і приватними особами6.

Невдовзі правління влаштувало ще один книжковий склад, але вже на зовсім інших засадах. Перший склад був частково комерційним підприємством, розрахованим на отримання прибутку. Новий склад став вийнятково закладом освітнім і благодійним. Він поповнювався тільки за рахунок пожертвувань; зібрані у ньому книги передавалися до бібліотек шкіл Товариства грамотності головним чином до сільських бібліотек Харківської губ. Так, за допомогою книг цього складу упродовж декількох років поповнювалися библіотеки в населених пунктах Липцях і Новій-Вололазі. Із нього у І889 р. було передано в бібліотеку7 села Маркове Лебединського повіту Харківської губ. понад 1000 томів. У подальшому пожертвування продовжувалися і Марковська бібліотека отримала у різний час понад 2000 книг. У 1890 р. із складу було відправлено, як виняток, книги для бібліотеки Улалинського місіонерського училища в Бійську і парафіяльної бібліотеки Покровської церкви с. Верхньокалонського Томської губ. У 1891 р., після організації першої Харківської безплатної бібліотеки-читальні їй було передано із складу понад 400 книг. Зрідка книги видавалися окремим особам, здебільшого селянам. Усього книжковий склад за час свого існування роздав близько 5000 томів різним закладам і особам.

У 1892 р. книжковий склад переведено до приміщення першої читальні, де функціонував певний час. У зв'язку з розгортанням діяльності Комітету сільських бібліотек, з його великим книжним складом, існування особливого книжного складу при правлінні товариства грамотності стало зайвим і його було закрито.

24 травня 1894 р. на загальних зборах членів Харківського товариства грамотності проф. В. Я. Данилевський зробив доповідь про необхідність створення при товаристві окремого комітету, завданням якого мало ставсіляке сприяння по влаштуванню в селищах безплатних бібліотек і народних читалень. У його доповіді підкреслювалося, що "бібліотека, поряд зі школою, є найважливішим засобом для освіти народу, а між тим громадських і приватних безплатних читалень для сільського населення - одиниці". Про вкрай жалюгідне становище шкільних бібліотек - продовжував він, - свідчать як відгуки учителів, так і звіти земств. Необхідність широкого користування книгами зі сторони сільського населення - визнана. Помітне загальне прагнення до заснування сільських бібліотек, хоча умови їх відкриття, асортимент книг, розмір необхідних на перший випадок витрат і, взагалі, облаштування і організація цих закладів для більшості як окремими особами, так і різними товариствами залишаються маловідомими і тому до здійснення цього задуму або взагалі не приступають, або починаютъ клопотання про дозвіл не в установленому порядку, і проходили довгі роки в подоланні перешкод та складностей для досягнення бажаного результату"8.

У 1883 р. М. Баллін влаштувався на посаду помічника бібліотекаря в науковій бібліотеці Харківського університету, книжкові фонди якої знаходилися у занедбаному стані9, а всі зусиллі її штатних працівників навести в них порядокбули марними10. Про ситуацію, що склалася в ній можна довідатись із "Истории центральной научной библиотеки Харьковского университета (1805-1917)11". Микола Петрович завжди мав свою думку щодо упорядкування бібліотечної роботи12, ефективність якої прямо залежала від пристосування бібліотек до інтересів читача13. Він був не лише практиком бібліотечної справи, а й займався теоретичними питаннями, зокрема його увагу привертала ідея вдосконалення бібліотечних каталогів14.

У 1866 р. М. Баллін став одним із фундаторів Харківського споживчого товариства, одного із найперших на теренах не лише України, а й всієї Російської імперії. Відтак він задумав відкрити при ньому кооперативну бібліотеку, яка б дала змогу уникнути тиску і нав'зування програми дій з боку місцевої влади. Однак цензура завжди підозріло ставилася до просвітницьких починань, а тому лише у 1885 р. його мрія про громадську бібліотеку, що працює на кооперативних засадах, нарешті здійснилася. Микола Петрович і його однодумці скликали збори зацікавлених осіб, які уповноважили обране правління розпочати справу відкриття у Харкові громадської бібліотеки, що й було здійснено в найкоротші терміни.

Громадську бібліотеку створено всього десятком засновників. Установчі збори було зібрано наприкінці 1885 р., які обмежилися вибором правління15. Останнім було орендовано приміщення, в якому восени 1886 р. розпочали свою діяльність бібліотека і кабінет для читання. Книжковий фонд, створений за підтримки ініціаторів справи та пожертвам городян, складав близько 5000 прим. Кількість його користувачів уже на початку роботи бібліотеки складала декілька сотень. І це був лише початок діяльності цієї установи. Через певний час М. Баллін у листі до президента Міжнародного кооперативного альянсу із гордістю писав: "...серед харківських установ найкооперативнішою є Харківська громадська бібліотека, яка, хоча й заснована тільки 8 років тому, має понад 3000 абонентів і більше за 4000 відвідувачів"16. У спогадах сучасників Миколи Петровича щодо тих подій писалося: "Баллін заснував першу публічну бібліотеку у Харкові і перший книжковий магазин. Пам'ятаю його тонку, худорляву фігуру, густе сріблясте волосся, яскраві очі. Він так був мало зрозумілим для обивателів із своїми проектами-фантазіями, що вони його вважали божевільним, яким він зовсім не був. Його помічником і головним працівником у бібліотеці був Ділевський, засланий згодом за участь у харківському бунті"17.

Далекоглядними планами М. Балліна передбачалося видання власного часопису бібліотеки, заснування при ній палітурної майстерні, книжкового магазину18 та перекладацького бюро19. Сучасники запам'ятали його "...вічно працюючим у бібліотеці"20, яка була, по суті, його домівкою і у якій він планував заходи розбудови книжкової справи21 та вдосконалення загальнонародної освіти22. Важливим завданням він вважав забезпечення бібліотек корисними книжками, про що й писав у своїх листах до Московської комісії домашніх читань23.

Серед найближчих планів М. Балліна було заснування ремісничої бібліотеки, а при ній товариства для перекладів та написання книг для ремісників24. Для збору коштів для її створення він навіть передбачав проведення благодійних лекцій25 з метою підвищення рівня народної освіти26.

У 1895 р. М. Баллін у листі до В. Козлова з гордістю писав про справи товариства грамотності і говорив про найближчі плани цієї організації, спрямовані на розбудову бібліотек і читалень27, заснування нових освітніх установ28.

Помер Микола Петрович у Харкові 14 травня 1904 р. Всі свої власні книжки він заповів Харківській громадській бібліотеці, тому що "все життя, довгі десятиліття - все навколо книг, літературної роботи, іноземних книг, бібліотек, книжкової торгівлі"29. Його заслуги у справі поширення освіти визнала влада. У 1905 р. харківський губернатор сповістив правління Харківського товариства грамотності про те, що "міністерство внутрішніх справ визнало можливим присвоїти, утримуваній товариством, народній бібліотеці-читальні, у передмісті міста Харкова, ім'я Миколи Петровича Балліна"30.


1 Бородаєвський С. В. "Історія кооперації". - Прага: Український громад. видавн. фонд, 1925. - 430 с.; Вітанович І. Історія українського кооперативного руху. ТУК: Товариство української кооперації. - Нью-Йорк, 1964. - 624 с.; Височанський П. Коротка історія кооперативного руху на Україні. - Х., 1925; Він же. Начерк розвитку української споживчої кооперації (дорадянська доба). - Катеринослав, 1925. - Ч. 1. - 180 с.;. Марков В. И. Пионеры южно-русской кооперации Н. П. Баллин и его сотрудники. - X.: Изд. обл. союза Потребительного кооператива Юга России, 1919. - 106 с.; Меркулов А. В. Исторический очерк потребительной кооперации в России. - М.: Изд. Московского Союза потребительных обществ, 1915. - 108 с.; Хейсин М. Л. История кооперации в России. - Ленинград, 1926. - 390 c.; Шоломова С. Б. Новое о деятельности Н. П. Баллина на Украине // Кн.: Исследования и материалы, Сб. ХLІХ (№ 49), - М., 1984. - С. 56-59.

2 Киржаев С. Н., Иман Ёсло. Николай Петрович Баллин и его архив: Библиографическое исследование о пионере русско-украинского кооперативного движения // Acta slavica japonica. - К., 1994. - Т. 12. - С. 161-180.

3 Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905-й гг.): В 2-х т. Т. ІІ. - Х., 1912. - 973 с. Репринтное издание 1993 г.; Баренбаум И. Е. Штурманы грядущей бури: Н. А. Серно-Соловьевич, Н. П. Баллин, А. А. Черкесов. - М.: Книга, 1987. - 214 с.; Ковальская Е. О просветительской деятельности Ковальского Я. И., Баллина Н. П. // Каторга и ссылка: Ист.-револ. вестник / Под ред. И. А. Теодоровича. - М., 1931. - Кн. 4 (77).

4 ІР НБУВ, ф. 326, № 4, арк. 12.

5 Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет. - С. 752.

6 Двадцатилетие Харьковского общества распространения в народе грамотности. Типография губернского правления. - Х., 1894. - С. 11.

7 Исторический обзор деятельности Харьковского общества распространения в народе грамотности 1869-1909. - М., 1911. - С. 149.

8 Там же. - C. 151.

9 ІР НБУВ, ф. 326, № 1817, арк. 1.

10 Учёные общества и учебно-вспомогательные учреждения Харьковского университета (1805-1905 гг.) / Под ред. Д. И. Багалея и И. П. Осипова. - Х., 1911. - C. 37.

11 История центральной научной библиотеки Харьковского университета (1805-1917). - Х., 1992. - С. 12.

12 ІР НБУВ, ф. 326, № 785, арк. 1.

13 Баренбаум И. Е. М. П. Баллін // Советское библиотековедение. - М., 1979. - № 5. - С. 93.

14 Марков В. И. Пионеры южно-русской кооперации Н. П. Баллин и его сотрудники... - С. 50.

15 Шоломова С. Б. Новое о деятельности Н. П. Баллина на Украине. Кн. Исследования и материалы, сб. ХLІХ (№ 49). - М., 1984. - С. 182.

16 ІР НБУВ, ф. 326, № 1554, арк. 1.

17 Ковальская Е. О просветительской деятельности Ковальского Я. И., Баллина Н. П. // Каторга и ссылка: Историко-революционный вестник. Кн. 4 (47) / Под ред. Теодоровича И. А. - М., 1931. - С. 139.

18 Держархів Харківської обл., ф. 200, оп. 1, спр. 161, арк. 42.

19 Марков В. И. Пионеры южно-русской кооперации Н. П. Баллин и его сотрудники ... - С. 41.

20 Ковальская Е. О просветительской деятельности... - С. 139.

21 Перепеча А., Шоломова С. З освітою він був пов'язаний усе життя // Прапор - 1981. - C.  120.

22 ІР НБУВ, ф. 326, № 158, арк. 1.

23 Там само, № 1545, арк. 1.

24 Там само, № 1030, арк. 1.

25 Харьков и губерния на страницах газеты "Южный край" 1880-1918. Вып. ІХ: 1880-1886. - Харьков. - 2002.

26 Там само, № 1895, арк. 1.

27 Там само, № 1862, арк. 1.

28 Там само, № 1901, арк. 1.

29 Шоломова С. Б. Новое о деятельности Н. П. Баллина на Украине - С. 183.

30Держархів Харківської обл., ф. 200, оп. 1, спр. 285, арк. 1.

до змісту


Ганна Волкотруб

"Прошу суд дати мені можливість працювати ...і спокутувати свою вину"
(за документами слідчої справи Пилипа Клименка)

Зловісного 1938 року Пилип Васильович Клименко (1887-1955) - талановитий вчений-історик, маючи клеймо "націоналіста", який співпрацював з М. С. Грушевським, був безробітним. 19 травня 1938 р. його вдруге заарештували органи НКВС, звинувативши у злочинах, передбачених ст. ст. 54-8, 54-11 КК УРСР. Вони вбачали в ньому "озлобленого націоналіста", підозрювали у "проведенні терористичних актів", а тому ув'язнили в спецкорпусі Київської тюрми1. Обшук квартири та складання акта про вилучення його особистих речей і документів проводилися без заарештованого. Як свідчить протокол від 19 травня 1938 р., крім вилучених паспорта, диплома університету, військової книжки, дев'яти облігацій четвертого року другої п'ятирічки на суму 440 крб., чотирьох великих срібних монет, однієї папки документів та одного "чемодана" різного листування, у квартирі після обшуку залишилось багато картин та залізна скриня, ключів від якої не виявилося, а у шафі - велика кількість рукописів російською та іноземними мовами2.

Під сильним моральним тиском Пилип Васильович у процесі слідства змушений був "відверто" зізнаватися, що з 1919 р. по день арешту входив у склад контрреволюційної української націоналістичної організації, яка підбирала кадри, готові взяти участь у збройному виступі проти більшовиків, був активним ворогом радянської влади, вів з нею боротьбу упродовж всього її існування. Він також пообіцяв розповісти про діяльність організації, відомих йому її учасників та свою власну роботу. "Діяльність організації, - говорив П. Клименко, - я ділю на три періоди: кам'янецький, київський - часів непу, київський - останніх років. Основними завданнями організації у перший період були створення та впровадження української шовіністичної ідеології серед студентської молоді Кам'янця-Подільського, підготовка цієї молоді до активної боротьби з радянською владою. Другий період - збирання та розстановка сил організації на науковому фронті і розвиток його на ділянках міста і села. Третій період - безпосередня активна робота, а також збереження залишків розгромлених науково-методичних сил організації. Повторюю, що дав щиросердечні показання і цим самим хоч би в незначній мірі постараюсь спокутувати свою провину перед радянською владою"3.

Про Академію наук, в одній з інституцій якої йому довелося працювати у свої найкращі роки, Пилип Васильович вимушено заявив, що вона була місцем концентрації українських націоналістів і відображала у своїй діяльності інтереси капіталістичних країн, зацікавлених у поваленні радянської влади а Україні. "На кожній ділянці роботи, - свідчив він, - Академія наук та її філії проводили контрреволюційну і підривну роботу. Пізніше наша група влилася у створену професором Єфремовим підпільну організацію, яка називалась "Спілка визволення України". Як член СВУ, я продовжував вести контрреволюційну націоналістичну роботу на ідеологічному фронті. Так продовжувалося до розгрому нашої контрреволюційної організації СВУ. Наша організація після арешту Єфремова та інших підсилено розвернула шкідництво на науково-культурному фронті. Працюючи у вузах, я ще з 1918 р. систематично у своїх доповідях, лекціях і семінарах для молоді впроваджував фашистські теорії, направлені на необхідність боротьби з радянською владою, за "самостійну Україну" та насильницьке відторгнення України від Союзу РСР"4.

Після розгляду слідчих матеріалів, у тому числі свідчень людей, які знали арештанта (зрозуміло, що всі ці свідчення були "вирвані" допитами та психологічним тиском), органи прийняли постанову в якій констатувалося: оскільки П. Клименко "является активным участником антисоветской украинской националистической организации, стоявшей на активных методах борьбы с советской властью, как террор, шпионаж, диверсия", він звинувачується у злочинах, передбачених ст. ст. 54-4, 54-8, 54-9, 54-11 КК УРСР5. Через брак доказів його причетності до проведення шпигунської та диверсійної діяльності, раніше висунуті звинувачення за ст. ст. 54-6, 54-9 відмінили, залишивши в силі ст. ст. 54-11, 54-8 КК УРСР6.

Оскільки помічник начальника 6 відділення 2 відділу УДБ сержант Краковський 31 грудня 1938 р. зробив висновок, що звинувачені Н. Ю. Мірза-Авак'янц, П. В. Клименко і В. А. Камінський були учасниками антирадянської української націоналістичної організації і "...по ворожій роботі були організаційно пов'язані між собою", їхні слідчі справи об'єднали в одну справу під № 8177. Справу сфабрикували так майстерно, що троє підсудних змушені були свідчити один проти одного, а також проти знайомих і не знайомих людей. Так, Н. Мірза-Авак'янц показувала: "Клименко П. В. - в минулому професор петлюрівського Кам'янець-Подільського університету, був зв'язаний особисто з Огієнком. Після повернення з еміграції Грушевського М. С. одержує у нього на кафедрі керівну роль. Будучи найближчим співробітником Грушевського, проводив велику контрреволюційну роботу на історичному фронті, написав ряд друкованих праць антирадянського характеру"8.

16 травня 1939 р. Військовий трибунал КОВО на закритому засіданні в м. Києві засудив П. Клименка до позбавлення волі у виправно-трудових таборах строком на шість років з позбавленням у політичних правах на три роки9. Заслання він відбував у м. Солікамську.

Виступаючи на суді з останнім словом, Пилип Васильович говорив: "У мене залишилась незакінченою наукова робота, котра може принести суспільству користь, причому частина цієї роботи взята органами НКВС, а частина залишилась у мене на квартирі. Прошу цю роботу передати до відділу рукопису АН. Прошу суд дати мені можливість працювати. Я хочу працювати і спокутувати свою провину"10. Очевидно, це була "Цехова книга кушнірів м. Кам'янця-Подільського від 1702 до 1779 р.", робота над якою велася спільно із М. З. Суслопаровим з 1940 р. по 1955 р., а після його смерті - самим М. Суслопаровим до 1965 р. Із цієї книги, написаної польською мовою, свого часу М. Суслопаров під керівництвом Пилипа Васильовича зробив копію. Збережена цехова книга кам'янець-подільських кушнірів - одиа із такого роду пам'яток української історії, яких небагато. Нині книга і матеріали до неї зберігаються у особовому фонді П. Клименка в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського11.

У копії з опису майна зарештованого, який зберігся у особовому фонді П. Клименка, значиться, що у його квартирі виявлено різних книг 1500 прим. Пилип Васильович, відбуваючи заслання в м. Солікамську, 2 серпня 1940 р. написав заяву на ім'я прокурора УРСР, прохаючи його втрутитись у справу із його майном. "19 травня 1938 р., - писав він, - я був у Києві арештований органами НКВС. Обшук у моїй квартирі був проведений після мого арешту, у мою відсутність. Я - історик, науковий співробітник Академії наук УРСР. У мене бібліотека, яка складається з трьох тисяч томів, серед них екземпляри, що мають бібліографічну цінність великого наукового значення. У квартирі було також багато художніх цінностей (картин, малюнків тощо)"12.

Бібліотека вченого формувалась поступово. Частину книг ним придбано під час навчання в університеті. Багато їх залишив йому ректор І. Огієнко, який, від'їжджаючи влітку 1919 р. із Кам'янця-Хмельницького, залишив свою квартиру та деякі речі. "З Огієнком, ректором петлюрівського університету, колишнім гетьманським міністром, я був у близьких стосунках. Він мені навіть залишив на зберігання частину своїх речей"13 - свідчив на допиті Пилип Васильович у 1938 р.

На початку 1936 р. П. Клименка, як свідка у справі М. Зерова, викликали на допит. Під час обшуку в його квартирі виявили книгу М. Зерова "Нове українське письменство" з дарчим надписом "Дорогому Пилипу Васильовичу Клименку від автора. 28.05.1924 р.", три номери журналу "Україна" німецькою мовою, на яких стояла печатка посольства УНР в Німеччині, твори Г. Косинки, О. Влизька, М. Вороного, Є. Плужника, М. Ірчана, Остапа Вишні, М. Яворського, Г. Епіка, М. Козоріза. На запитання слідчих, де взяв книги "активних ворогів радянської влади" та для чого їх зберігав, Пилип Васильович відповів, що книги залишились після І. Огієнка, квартиру якого займав після втечі останнього з поляками, а зберігав їх та журнали як історичні матеріали. При обшуку у нього вилучено також архівні документи, які згідно з існуючим законодавством слід було здати на державне зберігання. "Ці матеріали, - показував Пилип Васильович, - я придбав у різних крамничках, в утиль-крамничках, вони є моєю приватною робочою колекцією, і тому я не вважав себе зобов'язаним здавати їх на зберігання до державного сховища"14.

Влітку 1923 р. П. Клименко, переїжджаючи з Кам'янця-Подільського до Києва, вивіз 25 пудів цінних історичних документів, приречених на загибель. Це він зробив на підставі мандату Головного архівного управління та ВУАН для поповнення рукописного відділу Всенародної бібліотеки України15. Очевидно, не всі документи було здано до бібліотеки, частина з них й досі зберігається в його особовому фонді.

Під час слідства Пилип Васильович, переймаючись долею книг та рукописів праць, неодноразово робив запити щодо свого майна. На них йому кожного разу відповідали, що кімнату його опечатано до кінця розгляду справи, і всі речі знаходяться у повному порядку. Насправді відразу ж після арешту, 21 серпня 1938 р., все його майно вивезли на склад Київпромторгу і, як відзначалося у постанові від 13 вересня 1940 р., оскільки засуджений протягом двох з половиною років жодного разу не надав нікому доручення на його одержання, було прийнято рішення )"ввиду того, что имущество подвергается порче и может прийти в совершенную негодность"), реалізувати його через торговельні організації Київпромторгу, а виручені від реалізації гроші перевести у фінвідділ НКВС УРСР на депозитний рахунок засудженого16. Про це самого засудженого не повідомили, копії опису йому не надали.

У дорученні на ім'я сестри Марфи Василівни Закревської від 27 липня 1940 р. П. Клименко писав, що доручає їй одержати його майно, яке складається із бібліотеки (історичного змісту книг близько 3000 томів), картин, меблів старовинних, двох книжкових шаф, залізної старовинної скрині, рукописів старовинних і рукописів його творів, одягу, білизни. Сестра написала розписку, що одержала його книги і рукописи у доброму стані17. Отже, згідно із розпискою, уціліли лише книги і, що особливо важливо, - рукописи. Але в особовому фонді П. В. Клименка в Інституті архівознавства НБУВ збереглися його заяви 1949 р. і 1951 р. до директора музею Українського мистецтва в Києві з проханням купити у нього два портрети роботи І. Сошенка - М. Гулака і О. Навроцького, п'ять рушників, картину "Аскольдова могила" та старовинного кухля18. Можливо, ці речі були збережені його друзями, і у важкі дні виручені за них гроші врятували його від голодної смерті.

Пилип Васильович не мав сім'ї. Сестра Марфа Василівна, з якою він мешкав разом після повернення із заслання у 1946 р., померла. Єдиною втіхою і розрадою всього життя вченого була його наукова праця. Бажання працювати науково не залишало його навіть під час відбування заслання в с. Чилики Чиликського району Алма-Атинської області. У 1945 р. він звертався до Є. К Кисіль (особа не встановлена) з проханням порекомендувати його керівництву Алма-Атинської академії наук для роботи. На що та відповіла, що для зарахування співробітником академії вимагають документи, які підтверджували б науковий ступінь або вчене звання. Зрозуміло, що таких документів засуджений подати не міг і сподівання на дослідницьку роботу не здійснилися.

Перебування десять місяців під слідством та п'ять років виправно-трудових таборів підірвали здоров'я П. Клименка. 25 червня 1945 р. він подав заяву до лікарської комісії, в якій писав, що хвороба серця, загальний склероз, який особливо вразив кровоносні судини голови, зробили його непрацездатним інвалідом ще у виправно-трудових таборах. "Освобожденный по актировке в 1943 г. и направленный на жительство в Чилики, - скаржився засланець, - я попал в еще худшие климатические условия, что тяжело подействовало на мое здоровье. К этому присоединилась тяжелая малярия, которая в климатических условиях не излечивается. Прошу подвергнуть меня освидетельствованию и дать справку о том, что в климатических условиях Чилика я не только не могу работать, но постоянно болею с угрозой для жизни"19.

Повернувшись 1945 р. після заслання у с. Козелець, де жила сестра, Пилип Васильович, важко хворий, не маючи ніякого фаху, крім наукового, активно пише статті, рецензії на книги і не полишає надії на опублікування їх. Але жоден журнал, газета не зважувалися друкувати його роботи - звідусіль приходили ввічливі відмови. Так, 1952 р. він надіслав до газети "Деснянська правда" історичну розвідку "Чернігівське міщанство 200 років тому назад". Із редакції надійшла відмова в публікації її в газеті для масового читача та рекомендація: "…ці статистичні викладки, якщо вони будуть належним чином прокоментовані, можуть зацікавити історичний журнал".

1953 р. П. Клименко написав велику грунтовну рецензію (три зошити) на монографію К. Пажитнова "Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма", яку надіслав у журнал "Вопросы истории". Редакція відповіла: ваша рецензія не задовольняє редакцію. Таку ж саму відповідь одержав він на надіслану рецензію на книгу Ф. Я. Полянського "Очерки социально-экономической политики цехов в городах Западной Европы XIII-XV вв."

З 1950 р. по 1952 р. вчений працював над монографією "Доменна висока піч у Чуднові 1773-1793 рр." Залишається невідомим, чи матеріали до неї було зібрано ним ще до арешту, чи він мав змогу працювати в архівах у 1950-1953 рр. Відомо тільки, що в його особовому фонді збереглися виписк із архівних справ фонду "Черниговские дела" (із Харківського центрального історичного архіву), на підставі яких написано "Історію архіву Чуднівської доменної печі", та відклались матеріали до історії чорної металургії в Україні (доменна піч і магнатське господарство в м. Чуднові 1779-1793 рр.). У цей же ачс ним опрацьовувалися справи про ревізію 1763-1764 рр. Генеральної військової канцелярії, матеріали з Генерального слідства Чернігівського полку 1729 р.

Незважаючи на відмови редакцій друкувати, П. Клименко 1954 р. надіслав невелику статтю "Черниговские ремесленные цехи XVIII столетия" до одного з журналів і запропонував: "…якщо вона задовольнить критичні вимоги редакції, то можу дати ще статті про цехових ремісників Києва XV-XIX ст., Кам'янця-Подільського, Правобережної України XIII, XIX ст." На що одержав негативну відповідь.

Єдиним світлим променем у безрадісному житті історика було листування з литовським вченим А. Янулайтісом щодо книги про Міндовга та праця над цим дослідженням20. Заочне знайомство їх розпочалося ще 1929 р. після ознайомлення А. Янулайтіса із статею П. Клименка про документи Міндовга. Після цього литовський вчений звернувся до колеги з пропозицією продовжити дослідження епохи Міндовга з метою опублікувати монографію у литовському виданні "Praeitis". Основну роботу над цим дослідженням П. В. Клименко завершив у серпні 1931 р., а пізніше (до 1935 р.) доповнював її. З виданням книги виникли труднощі, обумовлені політичними обставинами. До того ж перервалися зв'язки через арешт Пилипа Васильовича.

1946 р. між вченими знову відновилося листування. А. Янулайтіс повідомив Пилипа Васильовича, що набір книги останнього був знищений німцями, але, на щастя, зберігся коректурний відтиск, тому є можливість відновити її видання. У січні 1949 р. П. Клименко одержав із м. Каунаса від колеги листівку з повідомленням, що вся його праця перекладена і набрана, крім четвертого розділу (про релігію), який вони хочуть видати окремо, оскільки не встигли перекласти: "Может быть, теперь издаст Литовская академия наук - придется поднять вопрос". Проте справа все затягувалася і П. Клименко висловив бажання самому зайнятись її виданням. На жаль, книга залишилась невиданою. А. Янулайтіс знаходився під наглядом репресивних органів, важко хворів і у травні 1950 р. помер. Текст праці Пилипа Васильовича у перекладі литовською мовою зберігся у Рукописному відділі Бібліотеки Академії наук Литви21. Її українського оригіналу в архіво- і книгосховищах України та Литви не виявлено.

Не маючи можливості заробити на прожиття, рідні, яка б підтримала його матеріально, у жовтні 1952 р. П. Клименко звернувся до відділу соцзабезпечення Козелецького району Чернігівської області із такою заявою: "Прошу направити мене в будинок інвалідів, непрацездатний. Нерухомого майна й сім'ї не маю. Маю 65 років від роду". У задоволенні цього прохання йому відмовили.

У останні роки життя Пилип Васильович вів лише щоденникові записи, записи-спостереження за життям жителів с. Козельця та зрідка листувався із знайомими та родичами. І хоч у листах, у щоденнику немає ні згадок про безвихідь, ні скарг на важке життя, можна уявити, як скрутно жилося цьому самотньому хворому чоловікові, як гнітила його неможливість реалізувати себе, бути корисним суспільству. Всі ці обставини та інші, яких ще не знаємо, спричинили до рішення піти з життя добровільно. Помер П. Клименко 8 липня 1955 р.22

30 вересня 1958 р. військова колегія Верховного суду припинила справу Н. Ю. Мірзи-Авак'янц, П. В. Клименка, В. А. Камінського за відсутністю складу злочину. У її висновку відзначено, що згідно з проведеним додатковим розслідуванням встановлено, що П. Клименка, Н. Мірза-Авак'янц і В. Камінського засуджено необгрунтовано23. І хоч у своїх свідченнях 1938 р. Пилип Васильович показував, що всі видані ним наукові праці за останні роки були вилучені як контрреволюційні та заборонені до продажу і розповсюдження, оскільки в них відкрито пропагувалися контрреволюційні ідеї, за тодішніми повідомленнями Державної публічної бібліотеки й Інституту історії АН УРСР виявилося, що всі книги, написані арештованим, знаходилися у відкритому користуванні бібліотек. Працівники Управління державної безпеки НКВС, які так успішно "вскрыли и ликвидировали антисоветскую украинскую националистическую террористическую организацию, ставившую своей задачей свержение советской власти и установление на Украине фашистского строя", були покарані24.

Для того, щоб вручити П. Клименку довідку про реабілітацію, його потрібно було розшукати. Запити в адресні бюро м. Києва та смт. Бобровиці Чернігівської області результатів не дали25. Дійсно, серед жителів цих населених пунктів Пилип Васильович значитися не міг, бо на той час його вже не було серед живих.

Життєвий та творчий шлях П. В Клименка - ще один яскравий приклад того, як цілеспрямовано та жорстоко нищилася українська інтелігенція у 1930-х роках.


1 Державний галузевий архів Служби безпеки України, спр. 50021 фп., арк. 12.

2 Там само, арк. 12 зв.

3 Там само, арк. 135.

4 Там само, арк. 152-153.

5 Там само, арк. 16.

6 Там само, арк. 17.

7 Там само, арк. 26.

8 Там само, арк. 54.

9 Там само, арк. 360-362.

10 Там само, арк. 358.

11 Особовий фонд не впорядкований і не має номера.

12 Державний галузевий архів Служби безпеки України, спр. 50021 фп., арк. 358.

13 Там само, арк. 137.

14 Там само, арк. 138.

15 Дивний І. Український історик Пилип Клименко (1887-1955): Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. Праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 1. - К., 1996. - С. 368.

16 Державний галузевий архів Служби безпеки України, спр. 50021 фп., арк. 41.

17 Там само, арк. 29.

18 Інститут архівознавства НБУ імені В. І. Вернадського. Особовий фонд П. В. Клименка.

19 Там само.

20 Матяш І. Особа в українській архівістиці: Біографічні нариси / Держкомітет архівів України; УДНДІАСД; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - К., 2001. - С. 75.

21 Кяупа З. Зв'язки Історичного товариства Литви (1929-1940) і українських істориків // Осягнення історії: Зб. наук. праць на пошану проф. М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя. - Острог; Нью-Йорк, 1999. - С. 333-336.

22 Дивний І. Український історик Пилип Клименко (1887-1955): Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 1. - К., 1996. - С. 378.

23 Державний галузевий архів Служби безпеки України, спр. 50021 фп., арк. 364.

24 Там само, арк. 390.

25 Там само, арк. 392.

до змісту


Розділ IX

Архівознавство за кордоном

Михаил Шумейко

Первый юбилей архивного закона Беларуси
(к 10-летию принятия Закона "О Национальном архивном фонде
и архивах в Республике Беларусь")

10 лет действия первого в истории архивного дела Беларуси архивного закона дают основания для некоторых выводов, в частности о жизненности некоторых его положений. Общая характеристика Закона "О Национальном архивном фонде и архивах в Республике Беларусь" уже сделана в учебном пособии по архивоведению1. Организацию работы по подготовке его проекта и его рассмотрению высшим законодательным органом страны освещено в статье Е. В. Воробьевой2. В связи с этим попытаюсь лишь обратить внимание на предысторию принятия закона, а также те его разделы, содержание которых наиболее близки автору по сфере его профессиональных занятий и интересов. (Имеются в виду проблемы архивной реституции, обеспечения равных возможностей доступа пользователей к документам национального архивного фонда, использования документов и др.)

Вначале несколько слов о предыстории закона. Здесь обратимся не только к событиям конца 1990-х годов, предшествовавшим развалу СССР (имеются в виду учреждение "Независимой ассоциации архивистов и историков", разработка группой преподавателей Московского историко-архивного института, сотрудников ВНИИДАД, юристов инициативного авторского проекта "Закона СССР об архивах и архивном деле" и т. п.), но и к более ранним временам, когда 12 сентября 1922 г. высшим законодательным органом Беларуси было утверждено Положение о Центральном архиве ССРБ. Полностью базировавшееся на установках, до недавнего времени называвшегося "ленинским"(фактическим создателем его был, как теперь стало известно, Д. Б. Рязанов), декрета "О реорганизации и централизации архивного дела в РСФСР" от 1 июня 1918 г., это положение определяло состав, названного "единым" (по существу таковым он никогда не являлся), Государственного архивного фонда Беларуси.

Для своего времени это положение было достаточно прогрессивным документом. Правда, его вторая статья один к одному повторяла принципиальную ошибку третьей статьи декрета (по тексту официального издания), в корне менявшую его сущность. Процитируем полностью данную статью: "Все дела и переписка правительственных учреждений бывшей Российской империи и других бывших государственных образований на территории Белоруссии поступают в единый Государственный архивный фонд Белоруссии за период времени, особо определяемый Центрархивом для каждого ведомства по соглашению с ним; дела, не утратившие значения для повседневной деятельности, остаются в помещении данного ведомства, не поступая (выделено мною - М. Ш.) в ведение единого Государственного архивного фонда Белоруссии"3.

Если в цитировавшемся выше фрагменте документа лишь декларировалось создание единого Государственного архивного фонда республики, то Положение о ЕГАФ БССР, утвержденное в 1927 г., уже определяло его состав, хотя из него в форме примечаний фактически исключались архивные документы воинских частей и архивы организаций Компартии Беларуси. Следует отметить, что уже в первой статье, определявшей состав ЕГАФ республики, была заложена своеобразная реституционная норма. После того, как под литерами а д были перечислены архивы, составлявшие ЕГАФ Беларуси, в пункте под литерой е говорилось: "ЕГАФ БССР состоит из...е) архивов, перечисленных под литерами а - д, которые находятся за пределами БССР, после того, как они будут возвращены в БССР"4.

Утвержденное 15 октября 1930 г. Положение о ЦАУ БССР несмотря на то, что в 1929 г. уже было создано ЦАУ СССР, не только сохранило, но и расширило формулировку состава ГАФ БССР, дополнив его: бесхозными, выморочными, конфискованными и другими материалами, имеющими научно-культурную или историческую ценность (например, рукописями, литературными, научными и другими изданиями, частной перепиской, дневниками и т. д.); рукописями литературных, научных и других трудов, а также иллюстрационными материалами, которые по тем или иным причинам было запрещено публиковать; негативами фотоснимков и кинофильмов дореволюционного и послереволюционного периодов; иллюстрационными, печатными, рукописными и прочими материалами, издававшимися специально с агитационно-пропагандистскими целями и др.

Учитывая время утверждения Положения (напомню, что именно в конце 1929 г. в России было инспирировано спецслужбами так называемое "Дело академиков", или "Дело архивистов", в Беларуси -аналогичное "Дело о Саюзе вызвалення Беларусi", на Украине - "Справу про Спiлку визволення України"), вызывает некоторое удивление его статья седьмая, регламентировавшая создание при заведующем архивным управлением совета в составе представителей ЦАУ, Института по изучению истории КП(б)Б и революционного движения в Беларуси, Музея революции, Белорусской Академии наук, Центрального бюро краеведения, Белгосуниверситета, Госплана, Наркомпроса, Центрального совета профессиональных союзов Беларуси, Наркомата Рабоче-Крестьянской инспекции, Высшего совета народного хозяйства Беларуси, уполномоченных наркоматов иностранных дел и по военным и морским делам СССР при СНК БССР, Государственного политического управления, редакции газеты "Савецкая Беларусь", Наркомтруда, Нацкомиссии ЦИК.

По тем же причинам неудивительно наличие в ст. 24 Положения пункта об организации при ЦАОР "секретного архива БССР для хранения архивных материалов секретного характера как послереволюционного, так и дореволюционного периода".

Вероятно, подобного рода обстоятельство (нет сомнений, что оно имело место и в аналогичном российском документе) было принято во внимание разработчиками как упоминавшегося выше российского инициативного авторского проекта "Закона об архивном деле и архивах", так и новой редакции белорусского архивного закона. В российском проекте есть специальная статья о недопустимости тайных архивов. В белорусском законе (ст. 11 "Создание архивов") по этому поводу говорится следующее: "Не допускается создание тайных архивов из документов государственной части НАФ РБ, а также из документов негосударственной части НАФ РБ, отнесенных в установленном порядке к категории особо ценных, уникальных документов и документальных памятников либо документов, затрагивающих права и законные интересы других физических лиц".

Последнее упоминание о существовании ГАФ БССР в "законодательных и руководящих" документах встречаем в 1952 г. В Положении же об Архивном управлении при СМ БССР, утвержденном 3 марта 1962 г., уже читаем: "В ведении Архивного управления при СМ БССР находятся документальные материалы ГАФ СССР (выделено мною - М. Ш.), хранящиеся в государственных архивах республики". Принятое в 1980 г. Положение о ГАФ СССР повторило данную норму.

Белорусский архивный закон не только четко определяет структуру Национального архивного фонда страны, но и перечисляет видовой состав входящих в него документов, что, по мнению авторитетных международных экспертов, гарантирует от возможного возникновения дополнительных сложностей в комплектовании государственных архивов научно-техническими и аудиовизуальными документами5. Важно отметить также, что статья пятая "Состав НАФ Республики Беларусь" декларирует, что документы НАФ являются составной частью информационного ресурса страны и защищаются законом наряду с другими видами информационного ресурса. Это положение корреспондируется с информационным правом, оформленным в виде соответствующего закона.

Крайне важной представляется ст. 12 (ст. 10 редакции 1999 года) об историческом наследии Республики Беларусь, находящемся за пределами ее территории: "Государство принимает меры к возвращению документов исторического прошлого Республики Беларусь, оказавшихся за пределами ее территории, поощряет и финансирует поиск, учет и возвращение собранных и исторически связанных с Республикой Беларусь документов". Кому-то данная статья может показаться недостаточно решительной, своего рода "декларацией о намерениях", однако она полностью соответствует духу и букве подписанного в июле 1992 г. в Москве представителями десяти стран Соглашения, принявшего более точную сравнительно с минской декларацией юридическую формулировку пункта, основанную скорее на происхождении, чем на отношении архивных документов: "Стороны имеют право на возвращение тех фондов, которые образовались на их территории и в разное время оказались за их пределами"6.

Принятое в апреле 1992 г. в Минске предложение группы экспертов, гласившее, что "все государства-участники имеют право на возвращение тех фондов, которые образовались на их территории, отражают их историю (выделено мною - М. Ш.) и в разное время оказались за пределами их границ" было признано не соответствующим международным юридическим архивным нормам и оставило много нерешенных вопросов7.

Конечно, в этом вопросе можно было бы пойти путем Литвы, одной из первых (еще в феврале 1990 г.) принявшей архивный закон и выдвинувшей, по мнению международных архивных экспертов, "одно из самых противоречивых определений национального архивного наследия, претендуя на все относящиеся к Литве документы, включая и те, что находятся за границей"8.

Однако, изучение подготовки подобных документов другими соседями Беларуси свидетельствует, что и они не поддались озабоченности своей общественности относительно решения вопроса об отношении государства к документам о собственной истории, находящимся за рубежом. Показательно в этом отношении мнение одного из разработчиков архивного закона на Украине первого заместителя начальника Комитета архивов республики К. Е. Новохатского. По его мнению, авторы проекта украинского архивного закона не пошли по пути некоторых соседних государств, провозгласивших в своих актах юрисдикцию над документами отечественной истории независимо от их местонахождения и принадлежности. "Более правильным, - отметил он, - было признано указать, что государство проявляет особую заботу о пополнении Национального архивного фонда документами историко-культурного наследия Украины, находящимися за границей, и документами иностранного происхождения, касающимися истории Украины, в приоритетном порядке поддерживает и финансирует их выявление, взятие на учет, возвращение, приобретение или воспроизведение в копиях. А в состав Национального архивного фонда хранящиеся за рубежом документы могут входить лишь при наличии соответствующего международного соглашения"9.

Несколько слов об использовании документов Национального архивного фонда. Конкретизация в законе форм использования его документов имеет позитивное значение. Наряду с традиционными (издание документальных сборников, справочников о составе и содержании, организация выставок и т. п.) в ст. 27 предусмотрены и новые формы использования документов (создание электронных информационных ресурсов на базе архивной информации и предоставление доступа к ним). Это создает предпосылки для активизации научно-публикационной деятельности архивных учреждений с применением новых технологий. И, наконец, упрощение и облегчение доступа пользователей к документам архива, снятие ограничений на использование ряда категорий архивных документов - все это также знамение времени и свидетельство реализации тех предложений, которые еще полтора десятка лет многим казались неосуществимыми.


1 Шумейко М. Ф., Козак К. И., Селеменев В. Д. Архивоведение Беларуси. Учебное пособие для студентов исторических факультетов вузов в двух частях. Ч. 1: История и организация архивного дела. - Мн., 1997. - С. 209-214.

2 Воробьева Е. В. Первый Закон Республики Беларусь по архивному делу // Беларускі археаграфічны штогоднік. - Мн., 2002. - Вып. 3. - С. 69-74.

3 Архивное дело в БССР (1918-1968). Сб. законодательных и руководящих документов. - Мн., 1972. - С. 19.

4 Там же. - С. 40-41.

5 См.: Ларін Міхаіл. Порівняльний огляд архівного законодавства країн СНД // Арх. України. - 2004. - № 3. - С. 30.

6 Вестник архивиста. - 1992. - № 4 (10). - С. 3.

7 Подробнее об этом см.: Гримстед П .К. Зарубежная архивная Россика и Советика // Отечественные архивы. - 1993. - № 1. - С. 21-22.

8 См.: "Закон Литовской ССР об архивах" от 13 февраля 1990 г.; Гримстед П. К. Зарубежная архивная... - С. 21-22.

9 Новохатский К. Е. Первый архивный закон в Украине (глазами члена авторского коллектива) // Мир источниковедения (сборник в честь С. О. Шмидта). - М.; Пенза, 1994. - С. 302.

до змісту


Віталій Скалабан

Повернення вивезених до Німеччини
білоруських музейних цінностей

Микола Никандров, співробітник відділу реєстрації культурних цінностей Міністерства культури Російської Федерації у 1997 р., чи не вперше подав відомості про обставини повернення білоруських музейних експонатів із Німеччини. Його доповідь із проблем виявлення вивезених під час Другої світової війни скарбів на Міжнародній конференції в Мінську, що відбувалася під егідою ЮНЕСКО, стала сенсаційною. Хто бажає переконатися в цьому, може прочитати її у збірнику "Повернення - 4" (Мінськ, 1997). Згідно з твердженням доповідача (правда, без вказівок на джерела), американська окупаційна влада у Німеччині взяла під контроль понад 1500 місць переховування музейних експонатів з Німеччини та інших країн.

Американці знаходили цінності в тайниках, замках, шахтах Баварії та звозили їх до збірних пунктів у Мюнхені, Афенбасі, Вісбадені, звідти цінності СРСР на підставі спеціальних карток-вимог (декларацій), які засвідчувалися співробітниками Управління репарацій і поставок Радянської військової адміністрації в Німеччині, передавалися на склад "Дерутра" у Берліні. До 24 листопада 1947 р. на склад було передано 2391 скриня з коштовностями, які потім завантажили у 18 закритих вагонів та в один відкритий (ним повезли дві бронзові статуї та жерло гармати). Вагони спрямовувалися до міст Пушкіно, Новгород, Київ, а два вагони з 182 скринями - до Мінська.

Вивчення подальшої долі повернутих у СРСР культурних цінностей М. Никандров назвав "особливою проблемою" і наголосив, що докладний інвентарний опис з визначенням вартості кожного експоната проводився "на базі системи культурно-просвітніх установ", зокрема в Мінську. Документи, що зберігаються в Національному архіві Республіки Білорусь у фонді № 790 "Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів БССР", нарешті дають можливість зняти таємницю з важливої сторінки в історії музейної справи й ширше - культури, з'ясувати шляхи для необхідних пошуків розпорошеної чи прихованої з різних причин спадщини, визначити реальні заходи з її виявлення та використання. У 68 справі вказаного фонду аркушів небагато, всього 30, але всі вони надзвичайно важливі. Вже перший документ, датований 6 листопада 1947 р., переносить нас до тодішнього Берліна, де складено "Акт приймання-передавання музейних цінностей, що повернулися в порядку реституції до Радянського Союзу". На його початку відзначалося: "На підставі розпорядження Ради Міністрів Союзу РСР 15792-РС від 26 листопада 1947 р. Рада військової адміністрації в Німеччині в особі начальника відділу реституції управління репарацій і поставок РВА в Німеччині тов. Г. Н. Гуляєва начальник відділу культурно-мистецьких цінностей тов. В. Л. Галузіна здала, а Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів РСФСР в особі свого уповноваженого тов. Д. Б. Марчукова прийняв у місті Берліні зі складу "Дерутра", що знаходиться в "Східному порту", згідно з поскриньковим описом, поданим відділом реституції управління репарації та поставок (головний додаток до акта) - дві тисячі триста дев'яносто одне місце (2391) різного розміру з культурно-мистецькими цінностями, що надійшли у порядку реституції з американської зони окупації Німеччини як власність Радянського Союзу".

Далі в акті зазначалося, що було визнано неможливим проводити в Берліні інвентарний опис сотень тисяч предметів. Тому прийняли таке рішення. При здаванні музейних коштовностей пломбувати кожну скриню окремо. Вагони з навантаженими скринями теж опломбувати.

В акті подано відомості, що доповнюють інформацію М. Никандрова, принаймні про 2391 скриню зі складу "Дерутра". Було розпаковано понад тисячу скринь з метою перевірки "характеру музейного майна, його технічного стану і якості упаковки", а також зовнішнього вигляду упаковки всіх інших скринь і "окремих місць". Всі скрині з предметами (фарфор, скло, кераміка), які б'ються, а також скрині з книгами, картинами і меблями були перепаковані, зокрема було виготовлено 350 нових скринь різних параметрів та 650 скринь відремонтовано. Після сортування все прийняте зі складу "Дерутра" музейне майно знаходиться вже в 2021 місці, придатному для відправки в СРСР. В акті відзначено, що грабіжницька практика вивозу цінностей із СРСР в Німеччину призвела до того, що багато музейних експонатів, особливо з тих, що легко б'ються , стали повністю або частково непридатними. Отримано в такому стані від американської окупаційної влади майно залишилось серед інших речей для майбутньої реєстрації.

Інший документ стосується безпосередньо 182 скринь у двох вагонах, що поверталися у Білорусь.

"Акт прийому-здачі музейного майна,
що повертається в порядку реституції в Радянський Союз

28 листопада 1947 року
місто Берлін

На підставі розпорядження Ради Міністрів Союзу РСР від 26 листопада 1947 р. № 15732-РС, уповноважений Комітету у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів РСФСР в особі Д. Б. Марчукова здав, а уповноважений Ради Міністрів БРСР в особі М. Кальницкого прийняв культурно-мистецькі цінності зі складу "Дерутра" в місті Берліні 182 (сто вісімдесят дві) скрині, що надійшли в управління репарацій і поставок РВА в Німеччині з американської зони окупації Німеччини як власність Радянського Союзу, згідно з надрукованим на 2 аркушах описом, що додається".

В акті відзначалося, що після прибуття вагонів на місце призначення, Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів БРСР видає розпорядження про призначення спеціальних комісій для розпаковування вантажу, складання опису речей та визначення ціни кожного експонату. Копії розпорядження і описів Комітет мав надіслати у Берлін у відділ реституції управління репарації і поставок РВА в Німеччині.

До акта, складеного 28 листопада 1947 р. в Берліні, додається опис скринь і місць, отриманих на складі "Дерутра" Комітетом у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів РСФСР та переданих "уповноваженому Ради Міністрів БРСР тов. Кальницькому як власність Білоруської РСР для відправки в місто Мінськ". Опис цікавий тим, що в ньому зафіксовано номери скринь американського обліку та нові номери, від В-1 до В-182, відповідно до кількості скринь.

Що ж повернулося до Білорусі? Що було у скринях? Відповідь на запитання дає передусім довідка "Музейні колекції та зібрання, повернуті з Німеччини Радянською військовою адміністрацією у листопаді 1947 року" за підписом начальника відділу музеїв Комітету у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів БРСР У. Венюкова:

  1. Колекції (до 100) стародрукованих книг, здебільшого білоруських, старомосковських, староукраїнських, виданих у XVII-XVIII ст. Серед них знаходиться таке рідкісне видання, як перший білоруський лексикон, виданий в Кутейнінському монастирі біля Орші Памвою Берендою, книги, надруковані в Супрасльськім монастирі (колишня Гродненська губернія).
  2. До 30 рукописних книг, здебільшого XVI-XVIII ст., в основному написані в Білорусі.
  3. Коштовна і рідкісна колекція фотознімків з етнографії Білорусі.
  4. Велика колекція білоруських етнографічних матеріалів, серед яких особливо цінне зібрання давніх білоруських древ'яних кошиків, знаряддя праці білорусів, народні музичні інструменти та різні побутові предмети.
  5. Значне зібрання образів, серед яких є надзвичайно цінні твори давнього білоруського мистецтва.
  6. Зібрання старобілоруської дерев'яної культової різьби XVII-XVIII ст.
  7. З історичного матеріалу становлять цінність цехові прапори, різні цехові вироби (хатнє начиння).
  8. Прикладне мистецтво представлене меблями, фарфором і бронзою, однак як меблі, так і фарфор одержані у дуже пошкодженому вигляді, більшість поламано, цінні частки відсутні (потрібна реставрація).
  9. Із радянського живопису значна колекція сім'ї Радзивілів (понад 50 портретів).
  10. Отримана також значна кількість товарів білоруських майстрів, здебільшого 20-30-х років - Філіповича, Суховерхова, Манасзона, Беляніцького, Лейтмана та праці старіших майстрів - Пєна, Альпяровича, Бразера, Кругера.
  11. Церковний посуд, здебільшого XVII-XVIII ст., у дуже пошкодженому вигляді.
  12. Археологічні колекції з розкопок на території Білорусі (матеріали Академії наук БССР та Мінського державного історичного музею).
  13. Деяка кількість етнографічних матеріалів (кераміка, тканини та інше), а також архівних матеріалів та друкованих видань Української РСР.
  14. Колекція стародавньої зброї.
  15. Частка мистецьких творів, що належали Державній картинній галереї (Левітан, Башилов та інші).

Завершують справу переклади документів із німецької мови, які виконав старший науковий співробітник Мінського музею П. З. Савачкін. Документи зберігалися в тогочасному Центральному державному архіві Жовтневої революції (тепер Національний архів Республіки Білорусь) у фонді Генерального комісаріату Білорусі. Це - датований 11 листопада 1942 р. акт про передачу Мінським історичним музеєм Православній білоруській Митрополії церковного майна, серед якого церковні книги XVII-XVIII ст., церковний посуд, всього 33 позиції. Акт від 9 листопада 1943 р. свідчить про те, що музей передав церкві 9 книг, у тому числі 8 з них XVIII ст. також перекладено 5 телеграм 1944 р. про евакуацію Мінського музею в Інстербург (Східна Прусія)та Гохштат (Баварія). Нині добре відомо, що із Гохштата музейні скарби через американські збірні пункти потрапили в Берлін на склад "Дерутра", а звідти в листопаді 1947 р. повернулися в Мінськ. Що ж чекало їх в рідному місті?

Коли два вагони з білоруськими цінностями було відправлено з Берліна до Мінська - достеменно невідомо. Микола Никандров стверджує, що основні вантажі відправлено з Берліна в СРСР 7 листопада 1947 р. Дата прибуття вагонів до Мінська невідома.

Перше відоме документальне свідчення про долю повернутих коштовностей датоване 8 січня 1947 р. Це розпорядження № 186 Комітету у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів БССР, підписане головою комітету М. Мінковичем (НАРБ, ф. 790, оп. 1, спр. 44, арк. 243 а). У його першому параграфі говорилося, що "для прийняття, складання предметного опису та оцінки кожного предмета" створюється комісія в складі начальника відділу музеїв Комітету у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів БРСР Венюкова (голова), головного охоронця фондів Музею історії Великої Вітчизняної війни Дворкіної, членів комісії: заступника директора з наукової роботи того ж музею Шчуцького, наукових співробітників Інституту історії АН БРСР Палікарповича і Тарасенка та наукових співробітників Музею історії Великої Вітчизняної війни Абран та Левіної. Дирекція музею повинна була підготувати приміщення для цінностей, "забезпечити надійність збереження і створити у сховищі необхідну для комісії робочу обстановку".

Комісія працювала сім місяців, 6 липня було підписано акт (НАРБ, ф. 790, оп. 1, спр. 69, арк. 1-1зв.). Усі скрині виявилися в доброму стані. Їх перевезли до сховища Білоруського державного музею історії Великої Вітчизняної війни. Комісія відкрила 74 скрині із 182, розібрала, описала та оцінила кожний предмет і склала опис предметів, який прикладався. Всі предмети, перелічені в описі, були прийняті на збереження Музеєм історії Великої Вітчизняної війни в особі головного охоронця фондів Дворкіної. Далі говорилося, що розподіл описаних культурних цінностей буде відбуватися з фондів музею згідно з довоєнною приналежністю. В останніх із отриманих 108 скринях містилися археологічні матеріали Академії наук БРСР. Але їх не можна було розібрати та описати без археологів, яких у той час бракувало.

Опис експонатів на 228 аркушах складено згідно з вимогами Радянської військової адміністрації в Німеччині. До опису включено 4359 назв предметів здебільшого з довоєнного Білоруського державного музею (БДМ). Добре було б опублікувати опис повністю. Це мало б велике значення для подальшої ідентифікації творів мистецтва. Безперечно, опис має значну цінність, розкриває уцілілі скарби Білоруського державного музею та допомагає ввести їх до наукового та громадського вжитку. Музейні працівники, мистецтвознавці, етнографи, історики знайдуть у ньому багато цікавого.

Постає законне запитання, чому весь цей скарб тривалий час був схований у Музеї історії Великої Вітчизняної війни? Чому не відновлено історичного музею? Залишимо розмірковування над цим нашим нащадкам, але все-таки відзначимо, що постанова № 76 "Про відновлення роботи історичного музею БРСР" була прийнята Радою Народних Комісарів БРСР ще 4 жовтня 1943 р., але її не виконали. Приховувалися документи при неодноразовій спробі відновити музей. Вціліло в полум'ї війни найголовніше - експонати. Не вистачало тільки приміщення (довоєнний будинок музею було віддано для Дому партійної освіти) і доброї волі.

У 1952 р. Міністерство державного контролю БРСР перевірило стан зберігання музейних цінностей у Білоруському державному Музеї історії Великої Вітчизняної війни. В акті відзначалося, що експонати колишнього "історичного музею в м. Мінську, що поступили до музею у січні, 1947 р., зберігалися на стелажах навалом. Усі експонати покриті пилом" (ф. 690, оп. 9, спр. 732, арк. 7). Ці експонати не внесені в інвентарну книгу, а головний охоронець фондів пояснювала контролерам: "3503 експонати зберігаються у фондах нашого музею по спеціальному опису реевакуйованих експонатів колишнього історичного музею, та з боку відділу музеїв немає установки вносити їх до інвентарної книги музею... Не складено наукові паспорти тільки на експонати колишнього історичного музею у кількості 3503 одиниць і на маловивчені чи зовсім не вивчені експонати колишнього білоруського музею у Вільні. Робота по складанню паспортів на названі вище категорії експонатів дуже важка, бо більшість експонатів музею невідомі, але цю роботу треба в порядку підготовки до відкриття майбутнього історичного музею виконати (з попереднім відбором спеціальною комісією потрібних предметів)" (арк. 30-32).

У результаті Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів БРСР 16 вересня 1952 р. спеціальним розпорядженням № 133 зобов'язав Музей історії Великої Вітчизняної війни вести збір, облік і зберігання музейних цінностей для створення Білоруського державного історичного музею. Тоді ж була заведена спеціальна інвентарна книга "Білоруський державний історичний музей". Експонати стали позначатися шифром ГИМ, графа, де вказувалося звідки надійшов експонат, не заповнялася, тільки після описання предмета позначався номер із опису 1948 р.

Пізніше експонати із Білоруського державного Музею історії Великої Вітчизняної війни передано до створених у 1957 р. Державного музею БРСР (тепер Національний музей історії та культури Білорусі), мистецькі та інші музеї.

Переклад Андрія Катренко, Вероніки Мокряк

до змісту


Яцек Крохмаль

Зміни
у польській архівній методиці

Польська архівістика на початку ХХІ ст. постала перед багатьма викликами1, пов'язаними з необхідністю опрацювання та доступу для користувачів фондів архівів, що зростають швидкими темпами, а також застосування у практичній архівістиці сучасних комп'ютерних та інформаційних технологій. З точки зору архівної методики найважливішим є оновлення традиційних засад опрацювання фондів та пристосування архівної методики до нових технологій - описування фондів за допомогою комп'ютерних баз даних.

Традиційна методика опрацювання архівних зібрань була розроблена в середині ХХ ст. У виданих в той час методичних посібниках2, що постійно вдосконалювались, йшлось про засади виокремлення, опрацювання та описування архівних документів. Наслідком цієї роботи був книжковий опис з великим вступом або інформаційними нотатками, а в окремих випадках з іншими допоміжними покажчиками (осіб, географічним та предметним). Ця методика добре зарекомендувала себе в архівній практиці. Її слабким місцем була велика трудомісткість та мала продуктивність процесу опрацювання архівних документів. Також лише вузьке коло осіб мало можливість користуватись підготовленими таким чином архівними довідниками3.

Внаслідок змін, що відбулись у Польщі в останні роки ХХ ст., було ліквідовано багато установ та підприємств. У зв'язку з цим до державних архівів потрапила більша ніж звичайно кількість архівних документів. В результаті швидкими темпами почали збільшуватись фонди державних архівів. Наслідком цього процесу стало статистичне зменшення відсотку повністю опрацьованих фондів по відношенню до сукупності фондів державних архівів в Польщі. Це зумовлювалось тим, що кількість документації, яка щороку передавалась до державних архівів, була більшою, ніж кількість архівних документів повністю опрацьованих архівістами. В результаті постійно зростав відсоток неопрацьованих фондів, не зважаючи на те, що в архівах весь час проводилась робота з описування фондів4. Також у сфері відповідальності державних архівів знаходиться зараз понад 50 000 лінійних метрів архівних документів, створених 25 років тому, у зв'язку з чим вони повинні бути негайно передані до державних архівів.

Таке швидке збільшення обсягу фондів архівів спричинило необхідність оновлення методичних посібників, що стосуються принципів опрацювання архівних документів. Метою цих змін було не лише статистичне, але передусім реальне збільшення частки фондів, яка повністю опрацьована у державних архівах, внаслідок чого збільшиться кількість архівних фондів, що відповідатимуть вимогам доступу для користувачів.

Першим етапом заходів з оновлення методичних посібників була зміна методології класифікації архівних фондів. Їх почали поділяти на обліковані та необліковані5. Така класифікація замінила поділ на опрацьовані та неопрацьовані фонди, який застосовувався раніше, і за яким користувачам були доступні виключно опрацьовані фонди. Як відомо, така класифікація не відображала дійсний стан дослідження та можливості доступу до архівних документів. Головною ознакою нового поділу є можливість ідентифікації кожної одиниці зберігання.

Найважливішою частиною заходів з оновлення архівної методики стало впровадження "Методичних рекомендацій щодо спрощеного опрацювання фондів державних архівів". Архіви почали застосовувати їх з 1 січня 2003 р6.

Чинником, що уможливив впровадження принципів спрощеного опрацювання, став поділ всіх фондів (зібрань) певного архіву на три групи, умовно названих А1, А2, А3. Такий поділ не мав на меті применшення значення жодної частини фондів архіву, бо всі фонди містять архівні документи, що мають історичну цінність та підлягають довічному зберіганню. Головною метою такого поділу було виокремлення із сукупності фондів архівних документів, щодо яких можна застосувати знижені по відношенню до традиційних методів вимоги опрацювання, тобто мінімальні критерії, яким повинен відповідати архівний фонд, щоб вважатися опрацьованим. Таким чином, значна частина фондів (переважно з групи А3), часто майже автоматично, може бути зарахована до числа повністю опрацьованих фондів. Цей принцип стосується не лише фондів, які знаходились в архіві і чекали на опрацювання, але також нових фондів, що надходять до державного архіву з відомчих архівів.

Отже, поділ фондів на три групи є лише засобом, що дозволяє виділити частину фондів, щодо яких можна застосувати спрощені методи опрацювання. Головною метою змін є прискорення робіт над опрацюванням фондів, і, як наслідок, швидший доступ до них користувачів.

Серед критеріїв, за якими архівні фонди класифікуються на групи А1, А2, А3, особлива увага звернена на хронологічні межі, місце установи (організації)-фондоутворювача у системі державного та суспільного устрою країни, джерельну цінність документів фонду. Після розгляду цих критеріїв поділ фондів на згадані три групи виглядає так:

До першої групи (А1) включено:

  1. всі фонди, нижня хронологічна межа документів яких починається до кінця XVIII ст.;
  2. фонди органів державної влади, судочинства, церкви, партій, товариств та ін. центрального рівня, незалежно від часу створення документів.

До другої групи (А2) включено фонди:

  1. органів державної влади, судочинства, церкви, партій, товариств та ін. регіонального рівня. Під поняттям "регіональний рівень" слід розуміти адміністративні одиниці рівня вище повіту (напр. воєводство, губернія, реєнція, дієцезія, єпархія, сеньйорат, дистрикт, округ, область та ін.);
  2. повітових староств;
  3. міст, документи яких створені у ХІХ та ХХ ст. (до 1945 р.);
  4. міст, що були центрами воєводств та документи яких створені після 1945 р.;
  5. підприємств, установ та ін., що мають особливе значення для історії держави;
  6. фонди, які відповідають критеріям, визначеним для групи А1, у випадку часткового стану збереження (тобто кількох-або кільканадцяти одиниць зберігання).

До третьої групи (А3) включено фонди:

  1. органів громадянського стану та метричні акти;
  2. фонди, створені у ХІХ-ХХІ ст., що не відповідають критеріям, визначеним для фондів груп А1 та А2.

До архівних фондів, віднесених до окремих груп, буде застосована визначена процедура описування та опрацювання. Спрощена методика опрацювання не буде застосована до фондів, віднесених до групи А1, натомість до фондів з групи А3 процедура спрощеного опрацювання буде застосована в повному обсязі7.

Зміни в архівній методиці полягають у можливості застосування принципів спрощеного опрацювання архівного фонду. Отже, архіви мають можливість вибору традиційної або спрощеної методики опрацювання кожного фонду. Більшість архівів позитивно прийняли оновлення архівної методики. Особливо це стосується тих архівів, значна частина фондів яких є неопрацьованою. Спрощені методи опрацювання дозволили їм прискорити опрацювання фондів та надати користувачам повніший доступ до своїх зібрань. Короткий термін чинності спрощених методів опрацювання поки що не дозволяє дати повний аналіз та оцінку наслідків впровадження цих змін до архівної методики.

Як уже згадувалося, принципи спрощеного опрацювання застосовуються при роботі з фондами, що містять писемні документи, створені у ХІХ - ХХІ ст. Фонди, що містять інші види документів, опрацьовуються згідно з методичними рекомендаціями, призначеними для роботи з цим типом документації.

В останні роки особливе значення надається підготовці методичних рекомендацій для опрацювання окремих видів документації. Зокрема, видані методичні рекомендації для опрацювання картографічної документації, підготовлено проекти методичних рекомендацій для опрацювання фотографій, афіш, плакатів тощо. Методичні рекомендації для опрацювання окремих видів документації доповнюють комп'ютерні бази даних, призначені для описування окремих типів документації. Зараз у державних архівах використовують комп'ютерні бази даних для описування писемної, технічної, картографічної документації та документів, створених до кінця XVIII ст. Крім того, завершується робота над підготовкою баз даних для описування фотографій, печаток та афіш.

Мета такого широкого застосування комп'ютерних та інформаційних технологій полягає у створенні в майбутньому інтегрованої системи архівної інформації. Завдяки цій системі виникне мережа зв'язків між окремими базами даних, що уможливить повний доступ не лише до інформації про архівний фонд, але й до кожного опису.

Вже зараз на Інтернет-сторінці Генеральної дирекції державних архівів (www.archiwa.gov.pl) доступні комп'ютерні бази даних, в тому числі найважливіша - Система обліку архівних фондів (SEZAM). Вона містить інформацію про всі фонди та зібрання, що зберігаються у державних архівах (а також інших установах, які надали інформацію про свої фонди). Крім цього, на Інтернет-сторінці ГДДА представлені описи 12 741 архівного фонду, тобто 15% всіх фондів, що зберігаються у польських державних архівах. Кількість архівних описів, оприлюднених у мережі Інтернет, найближчим часом швидко зростатиме. Це стане можливим після видання посібників (зараз завершується їх підготовка) щодо електронної версії архівного опису, передусім електронного списку приймання-передавання. Останнє уможливить передачу з відомчих до державних архівів списків документації в електронній формі. Завдяки стандартам описування вони можуть бути легко та швидко пристосовані до форми архівного опису - підготовленого згідно з рекомендаціями для спрощеного опрацювання фонду. Всі підготовлені таким чином описи будуть доступні у мережі Інтернет.

Описані зміни у польській архівній методиці спрямовані на створення умов, які б дозволили радикально збільшити кількість фондів, доступних для користувачів. Велику роль у цьому процесі відіграють сучасні комп'ютерні та інформаційні технології. Завдяки їх впровадженню необмежено зростає коло користувачів інформацією про фонди польських державних архівів. Актуальним викликом залишається збільшення обсягу інформації, доступної користувачам архівів.

Переклад Ірини Матяш,
Ростислава Романовського


1 Див. Archiwa i archiwiњci w dobie spoіeczeсstwa informacyjnego. Pamiкtnik IV Powszechnego Zjazdu Archiwistуw Polskich. (Szczecin 12-13 wrzeњnia 2002 r.). T. 1 / Red. D. Naікcz. - Toruс, 2002; Archiwa polskie wobec wyzwaс XXI wieku. Pamiкtnik III Powszechnego Zjazdu Archiwistуw Polskich. (Toruс 2-4 wrzeњnia 1997 r.) / Red. D. Naікcz. - Radom, 1997. - T. 1; Warszawa, 1998. - T. 2.

2 Див. Zbiуr przepisуw archiwalnych wydanych przez Naczelnego Dyrektora Archiwуw Paсstwowych w latach 1952-2000 / Wybуr i oprac. M. Tarakanowska, E. Rosowska. - Warszawa, 2001.

3 Книжковий опис кожного фонду готувався в 4 примірниках, два з яких були призначені виключно для службового користування, два інших були доступні для користувачів у читальному залі архіву та у Центрі архівної інформації Генеральної дирекції державних архівів у Варшаві.

4 Якщо у 1996 р. повністю опрацьовані фонди складали 54% від загальної кількості фондів архівів, то вже у 2000 р. їх частка зменшилась майже до 50%, незважаючи на те, що у 1997-2000 рр. в архівах було повністю опрацьовано 7370 лінійних метрів архівних документів (Krochmal J. Zasady uproszczonego opracowania zasobu archiwalnego // Archeion. - 2002. - T. 104. - S. 26-30).

5 Обліковані фонди - це та частина фондів архіву, для якої можлива ідентифікація кожної одиниці зберігання (що входить до складу окремих фондів) на підставі існуючих архівних або облікових довідників. До складу облікованих фондів входять всі повністю опрацьовані фонди та фонди неопрацьовані, що мають архівні (облікові) довідники, які уможливлюють ідентифікацію одиниць зберігання, що входять до складу фонду. Натомість необліковані фонди включають ту частину фондів архіву, для якої неможлива ідентифікація одиниць зберігання.

6 Див. Archeion. - 2002. - T. 104. - S. 61-67.

7 Krochmal J. Zasady uproszczonego opracowania zasobu archiwalnego. - S. 39-53. Скорочена версія статті в перекладі на українську мову буде опублікована у часописі "Архіви України".

до змісту


Розділ Х

Архівні відкриття

Наталка Лисенко-Єржиківська

До потрактування творчості
Казимира Вєжинського

Життєвий і творчий шлях поета, прозаїка, есеїста, театрального критика Kazimierza Wierzyсskiego, котрий походив зі Східної Галичини, ґрунтовно і широко досліджений польськими літературознавцями і критиками. Свідченням цього, зокрема, є підготовлений Аліцією Шалаган розгорнутий довідковий матеріал до дев'ятого тому словника "Wspуіczeњni polscy pisarze i badacze literatury" (2004). У статтях і монографіях уже висловлено чимало глибоких міркувань і спостережень щодо багатогранного художнього набутку письменника. Проте поза увагою дослідників залишилася тема творчих й особистих контактів з письменниками-емігрантами і письменниками-галичанами в період міжвоєнного двадцятиліття.

З іншого боку, творчий набуток К. Вєжинського досі відомий тільки вузькому колу вітчизняних славістів і філологів. Не презентовано його тексти в "Антології польської поезії" (1979), також не знаходимо їх в авторських антологіях: Д. Павличка "Дзвони зимою" (2000) і В. Гуцаленка "Передзвони польської лютні" (2001). На жаль, не видано книжку перекладів віршів поета, яку підготували до друку Ю. Бедрик і Р. Радишевський.

Прізвище письменника не згадано і в "Українській літературній енциклопедії" (1988). Все ж, низку цікавих спостережень щодо естетичних особливостей поетики К. Вєжинського та поетики українських митців, є у працях М. Ільницького. Поодинокі згадки зустрічаємо у монографіях відомих українських славістів Ю. Булаховської та Г. Вервеса.

Все сказане вище дотичне до проблеми загального осягнення набутку польського письменника. Отож, подамо деякі штрихи до його біографії, розкриємо приятельські стосунки з поетом-емігрантом Євгеном Филимовичем Маланюком (1897, Єлисаветград - 1968, Нью-Йорк), проектуючи їх на українську рецепцію.

"Co we mnie jest naprawdк?" - опинившись на еміграції, з допитливістю філософа звертався до себе Казимир Вєжинський у вірші "Sіowo", включеному до одинадцятої книжки "Rуїa wiatrуw" (1942). Розмірковуючи щодо феномена свого поетичного голосу, стверджуючи величність мови, а відтак і слова, яке живило силою натхнення на батьківщині й на чужині, поет писав:

Co tu zostanie po mnie? Sіowo
I w glab wpuszczone me korzenie,
Ziemia niech z nich zagada mowa,
Z ziemi powstaіem, w nia sie zmienie1.

Народився поет у Дрогобичі. Він син Felicij z Dunin-W№sowiczуw i Andrzeja Wirstleina, який 1913 р. змінив родинне прізвище на Wierzyсski2. Тут пройшов перший (1906-1907) рік навчання у гімназії. Незабутнім залишився час, пов'язаний зі Стриєм, де закінчив гімназію (1907-1912). У цьому місті Казимир спізнався зі справжнім товариством однодумців, залюблених у поезію, філософію, музику і спорт. Звідси вибирався на мандри чарівними Карпатами, на театральні імпрези до "столичного" Львова, "do miasta ktуremu nie moїna byж niewiernym"3. У дні "солодких весен гімназійних" почав писати вірші: "Po dzieciсstwie wњrуd sіodkich wiosen gimnazjalnych // Przyjd№ pierwsze, najdroїsze poetyckie noce…"4.

З тринадцяти років К. Вєжинський був "пожирачем книжок". Завдячуючи книгозбірні Товариства народної школи в Стрию, він знайомиться із романом норвежця Кнута Гамсуна "Пан", повістями італійця Габріеле д'Анунціо, п'єсою Станіслава Висп'янського "Весілля", прозою Стефана Жеромського, поезією Яна Каспровича і Леопольда Стаффа. Особливе ставлення його було до творчості Л. Стаффа. Згодом у статті, присвяченій 75-літтю митця, поет свідчив: "Staff byі pierwsz№ moj№ miіoњci№ bez opamiкtania, pierwszym zachwytem bez granic, pierwszym zasіuchaniem, zapatrzeniem, upojeniem"5. Слова метра польської поезії: "…wykuj serce mіode" із вірша "Коваль", упродовж міжвоєнного двадцятирічя стали крилатими для його покоління.

Стрийським і львівським учителям і приятелям (Wilam Horzyca, Leopold Staff, Artur Rodziсski, Franek Freszel та ін.) присвячені сторінки книжки есеїв "Cygaсskim wozem. Miasta, ludzie, ksi№їki" (Londyn, 1966).

К. Вєжинський здобув ґрунтовну гуманітарну освіту, завжди вирізнявся винятковою обізнаністю зі світовим і вітчизняним мистецтвом. Він студіював філософію, літературу та історію в університетах Кракова (1912-1913), Відня (1913-1914), Львова (дуже короткий період 1921 р.).

З початком Першої світової війни К. Вєжинський вступив добровольцем до Східного Легіону, згодом потрапив до австрійській армії. Майже два з половиною роки (липень 1915 - 1918 рр.) перебував у російському полоні в м. Рязані. Тут обставини посприяли ознайомленню із поетичними збірками Олександра Блока, Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна, Ігоря Сєверянина, Анни Ахматової, Миколи Гумільова, Бориса Пастернака6. У січні 1918 р. він втік з полону до Києва, де й вступив до Польської військової організації. У серпні 1918 р. добрався до Варшави і поринув у літературне життя - познайомився із Юліаном Тувімом, Яном Лехонем, Ярославом Івашкевичем, Антонем Слонімським (згодом, завдяки критикам, їх стали величати - "wielka pi№tka"), працював у молодіжному літературному журналі "Pro arte et studio" (1916-1919).

"…Mіody czіowiek w kapeluszu o szerokim rondzie, - пригадував в есе "O Wierzyсskim" Ян Лехонь, - zjawia si№ po raz pierwszy w kawiarni "Pod Pikadorem", czyta tam swуj wiersz i w ten sposуb wchodzi do literatury…"7. Спільні виступи в названій поетичній кав'ярні (відкрита 29 листопада 1918 р. і проіснувала до березня 1919 р.) дали поштовх до створення поетичної групи "Skamander" та заснування 1920 р. часопису з аналогічною назвою. Літературні побратими-"скамандрити" у молодій польській державі бажали "…wszystkim ludziom odkryж przyjaciуі w poetach…"8.

У 1920 р. поету на деякий час довелося залишити Варшаву. Він працював в пресовому бюро пропаганди, редагував, зокрема, в квітні часопис "Ukraiсskie Sіowo" (Рівне), a в травні - "Dziennik Kijowski", в якому започаткував літературний додаток. Повернувшись до столиці, ввійшов до редакційного колективу журналу "Skamander" (1920-1928, 1935-1939), ядро котрого складали Julian Tuwim, Jan Lechoс, Antoni Sіonimski, Jarosіaw Iwaszkiewicz.

Познайомившись зі змістом названого вище журналу за 1922-1923 рр., український поет Є. Маланюк назвав його "справжнім жовніром мистецтва і апостолом Аполлона (скоріше - як це не дивно - місіонер Аполлона)", твердячи: "відвага жовніра в тому, що постає він з любові до мистецтва"9.

Дві перші збірки К. Вєжинського "Wiosna i wino" (1919), "Wrуble na dachu" (1921) засвідчили поетичну екстатичну радість, алогічність і фантастику, забаву і гру. Яскравим прикладом служить вірш "Jestem jak szampan", в якому ліричний персонаж бравурно зізнається:

Jestem jak szampan lekki, doskonaіy,
Jak koniak mocny, jak likier soczysty.
Jak miуd w szaleсstwie sіonecznym dostaіy
I wyskokowy jak spirytus czysty…10.

Він оголошує весь світ своїм поетичним королівством - "Krуlestwo moje na caіym jest њwiecie…"11. Презентуючи себе у вірші "Zielono mam w gіowie" вигукує:

…jestem radosn№
Wichur№ zachwytu i szczкњcia poety,
Co zamiast czіowiekiem, powinien byж wiosn№12.

Життєлюбство дебютної книжки "Весна і вино" принесло популярність поету. Тексти звучали зі сцени, широко цитувалися його шанувальниками. Уродовж 1921-1923 рр. збірка перевидавалася три рази. Проте, пізніше у спогадах представляючи "власне господарство", письменник звірявся читачам, що кожний наступний твір сприймається із зовсім іншим відчуттям. На його думку, друга збірка краща від першої. Йшлося про "Wrуble na dachu", де попри епатаж (приміром, вірш "Manifest szalony"), ліричний персонаж запрошує до приязні:

Nie mijaj mnie, nie odchodџ, czіowieku - przechodniu,
Wyci№gnij do mnie rкce i powiedz mi: bracie!13

Вірші третьої збірки "Wielka Niedџwiedzica" (1923) пройняті "болем серця", сумними настроями, роздумами: "…Tak dіugo їyciu mуwimy: dlaczego, / Aї raz siк њmierci: co ?"14. Але тут треба враховувати, що під багатьма поезіями стоять дати 1914-1918 рр., тобто вони писалися у важкі воєнні часи. Складний перебіг тогочасних подій ставав підставою ностальгії за отчим домом… І тоді народжувалися ось такі рядки:

Rzuciіbym wszystko i wrуciі
Do miasteczka, gdziem siк urodziі,
Kupowaіbym dzieciom ciasteczka
I w pola, w pola bym chodziі…15

Водночас, у цій книжці віднаходимо серйозну авторську заяву: "Nie mam juї w sobie їadnych sіуw, / Ktуre bym rzucaі nadaremnie…"16.

До учасників мистецьких програм "скамандритів" зараховував себе поет і перекладач Leonard Podgorski-Okoіуw, який працював у варшавському міському управлінні на посаді керівника відділу культури і освіти (1922-1939). Цікавлячись культурною роботою в калішському таборі інтернованих вояків УНА, розташованому за 70 км від Варшави, він восени 1922 р. познайомився з поетом-емігрантом Є. Маланюком і незабаром влаштував йому зустріч із Ю. Тувімом. Наступного року пожвавішали контакти між співробітниками "Скамандеру" і таборовим часописом "Веселка", редактором якого був Євген Филимонович (обмін часописами, відгуки про творчість).

Я. Івашкевича, К. Вєжинського, Є. Маланюка пов'язували ще й спогади про Україну, вир подій 1918-1920 рр. у Києві, а також спільні теми для розмов: античність, символізм, модерна література, театр, музика і живопис. Співпадали уподобання - романи К. Гамсуна, поезія А. Рембо, Ш. Бодлера, О. Блока, В. Брюсова та ін. Тоді ж Є. Маланюк написав дві праці про польських колег - статтю "У сусіда" (1923) і огляд "Skamander", miesiкcznik poetyсki. 1922-1923 рр. Варшава" (1923), які досі не передруковувалися. У них стисло і влучно охарактеризовано авторів часопису: А. Слонімського, Я. Івашкевича, Ю. Тувіма, Л. Подгорського-Околува, Я. Лехоня, К. Вєжинського та ін.

Щоб вказати на елементи гри і алогічності в текстах останнього, український поет звернувся до античного гімну ("зосереджені на покривалі Майї очі…"). Процитуємо фрагмент (пов'язаний із алюзіями Є. Маланюка) із гімну "К Гермесу" в перекладі В. В. Вересаєва:

Муза! Гермеса восславим, рожденного Майей от Зевса!…
Сын родился у богини - ловкач, изворотливый малый…
Утром, чуть свет, родился он, к полудню играл на кифаре,
К вечеру выкрал коров у метателя стрел, Аполлона…
Утром, едва рассцвело, на священные главы Киллены
Снова вернулся Гермес. И на длинном пути никого он
Ни из бессмертных богов, ни из смертнорожденных не встретил…
Съежившись, в дом сквозь замочную скважину тихо пробрался,
Ветру осеннему или седому подобно туману.
Там в колыбельку поспешно улегся Гермес многославный.
Плечи окутав пеленкой, лежал он, как глупый младенец,
В руки простынку схватил и ею играл вокруг коленок.
Лиру же милую слева подмышкой прижал…17

Далі процитуємо слова Є. Маланюка із огляду доробку "скамандритів", саме ті рядки, що стосуються автора "Весни і вина": "…Приковують до себе зiр зосередженi на покривалi Майї очi К. Вєжинського, і стає трохи боляче, що поет не здолає протяти зором глибину речей, не хоче подивитися до кінця. І тому завжди між ним і рештою світу - тонкий туман його поезії…"18.

Пригадаймо, що Гермес (у римлян Меркурій) - меткий, спритний прекрасний син Зевса й Майї (німфа гір), відразу після народження покинув печеру матері й викрав із череди Аполлона 50 корів. Повернувшись - поспішно ліг до колиски, загорнувся у пелюшки, прикинувшись невинним малюком. Коли ж Аполлон змусив Гермеса зізнатися, той, щоб уласкавити осяйного бога, подарував зроблену ним ліру... Так між ними зав'язалася дружба.

Отже, припускаємо, що Є. Маланюк ототожнив К. Вєжинського із цим красивим, спритним посланцем і вісником богів. Ймовірно, на таке порівняння могли наштовхнути слова "…I jestem chyba podobny do boga"19 із вірша "Kapelusz biorк pod pachк". Напевно, малася на увазі як зовнішність та статура, так і приховані за іронією й поетичним бешкетництвом ("Dosyж rozs№dku! Wiwat trans wariata!"20) - артистизм, мудрість, любов до слова, подорожей, спорту.

Справді, захоплення спортом і тему спорту К. Вєжинський шанував! Напередодні ІХ Олімпіади в Амстердамі він редагував газету "Przegl№d Sportowy" (1926-1931), вболіваючи за майбутній другий виступ своїх співвітчизників на світовій спортивній арені (хоча Національний олімпійський комітет створили 1919 р., проте тільки 1924 р. Польща отримала дозвіл взяти участь у змаганнях). Поет також подав на конкурс збірку своїх віршів зі спортивною тематикою "Laur olimpijski" (1927). Між іншим нагадаємо, що тільки на V Олімпійських іграх (Стокгольм, 1912) завдяки старанням П'єра де Кубертена - згідно з античною традицією - поновили і герць митців. (На жаль, останній конкурс мистецтв відбувся 1948 р. на ХІV лондонських змаганнях). 1928 р. спортсменка Halina Konopacka (dysk) i K. Weirzynski (poezja) здобули для Польщі перші дві золоті медалі. До слова, ще одну медаль, щоправда бронзову, на ХІ Олімпіаді (1936, Берлін) за роман "Олімпійський диск" (1933) отримав польський письменник Ян Парандовський21 (1895, Львів - 1978, Варшава), творчість якого певний період була пов'язана із галицьким П'ємонтом.

Польська дослідниця літератури ХХ ст. Anna Nasiіowska твердить, що ідея руху як філософія тіла у віршах "Олімпійського лавру" переходить в ідею руху як філософію доби, яку можемо визначити також як ідею суспільного динамізму22. Львівський професор М. Ільницький також цікаво простежив творчий перегук спортивної тематики у статті "Філософія "Бронзових м'язів" (Порівняльна характеристика спортивних віршів Казимира Вєжинського і Богдана-Ігоря Антонича)"23. Своє слово про цю збірку сказав і київський професор В. Моренець: "Футуристичний за духом віталізм Казимира Вежинського (це він першим у Польщі кричав: "Поезію на улицю!") переродився в класичну оду, в стилізований під античність пеан спортивних ігор"24. Формою спортивних віршів, їхньою архітектонікою цікавилася Тереза Добжинська, про що свідчить згадка поезії "Na przeіaj" у книжці "Tekst - styl - poetyka" (Краків, 2003)25. Отож, у збірці, на наш погляд - завдяки спорту щораз відроджуються традиції античності:

Rzut mуj w rozwartej zaczyna siк dіoni,
Rzut mуj siк koсczy nie wiadomo gdzie,
Dysk, niby dukat poіyskliwy, dzwoni
Poza њwiatami, za metami, w mgle…26

Головним елементом восьмої книжки "Gorzki urodzaj" (1933), на думку Krzysztofa Dybciaka, - мотив подорожі; більшість текстів - поетичні реляції з мандрівок світом і Польщею. Але найкращі поезії серед них ті, в яких оспівано природу Прикарпаття27. К. Вєжинський зобразив її глибоко психологічно. Критика заговорила про друге народження поета і, за словами Jolanty Dudek, "jednogіoњnie pryznawaіa Wierzyсskiemu niespotykan№ zdolnoњж do ci№gіej odnowy i przemiany"28. Неординарний погляд на живу природу привернув увагу Є. Маланюка. Він переклав і надрукував в українському квартальнику "Ми" (Варшава, 1934. - Кн. ІІ) вірш "Jaіowiec".

Спочатку процитуємо в оригіналі п'ятирядкову першу строфу:

Jaіowiec jest sam sobie pan,
Zasiewa siк wіasn№ swobod№,
Wiatry po polach go wiod№,
Po w№skiej prowadz№ miedzy, -
Obaj z wiatrem oni koledzy…29

Нижче подаємо переклад Є. Маланюка українською мовою цього ж уривку. Тлумачачи чужий текст, поет надав йому свого темпоритму:

Він сам собі пан - ялівець,
Самосійний і самостійний,
Лиш вітер веде його вільний,
Проводить межами пустими,
Бо з вітром вони - побратими…30

У варшавському Літературному музеї ім. А. Міцкевича зберігається збірка поезій Є. Маланюка "Остання весна" (Нью-Йорк, 1959). На її титульній сторінці подибуємо дарчий напис "Казимірові Вєжинському. 1.ІІ.59 автор". Далі приписка такого змісту: "P. S. Jednakowoї jestem ten clowiek, ktуren… a Tobi - wstyd. EM. Str. 46"31. На жаль, нам поки що не вдалося знайти ключик до трактування її, але допускаємо, що напис може мати жартівливий чи іронічний характер.

На початку 1930-х рр. до читача надійшла книга оповідань К. Вєжинського "Granice њwiata" (1933). Проза художника слова сприймалася з неабияким інтересом як польським, так і українським читачем. Так, Є. Маланюк, листуючись із редактором і співробітником львівського часопису "Дажбог" (1932-1935) Євгеном-Юлієм Пеленським, вів мову про публікацію оповідання "Порядок справ людських". Він запитував: "…Як справа йде з перекладом новели W.?". А потім порадив: "Майте на увазі, що тим перекладом придбаємо приятеля в талановитій і живій людині. Тільки переклад має бути добрий…"32. У наступному листі від 5 травня 1933 р. висловив надію, що твір буде надрукований: "…Коли Вам дійсно вдалося улаштувати оповідання Вєжинського у "Н. Зорі", то я Вам дуже дякую за це, а він буде на верху блаженства. Він виїздить до Еспанії на три тижні завтра - добре мати власну державу!"33

Дев'ятий том віршів "Wolnoњж tragiczna" (1936) поет вважав книжкою свого життя. Вірші написано в романтичному ключі, крізь який проглядається неспокій за майбутнє польського народу та возвеличення постаті Ю. Пілсудського - символу традицій незалежності. Серед поезій є "Piosenka Ukraiсska". Тема - протистояння кінный армії С. Будьонного на київському напрямку: "Wiatr huk№і po lesie, przez plant kolejowy / Nagle przelataіy z piskiem ciкїkie sowy, - / Dla fasonu wtedy szіo salwami: tr-r-ach! / Trzymali odcinek њrуd nocy wiosennej, / By toru nie przerwaі kon-armj№ Budienny, - / Teraz juї im czuwaж nie sztuka, nie strach…"34

Критика високо оцінила збірку. Свою точку зору висловив також Є. Маланюк у рецензії "Walka z Chochoіem", підкресливши, що ліричний голос поета є "uosobienie wysiіku energji twуrczej, gdzie kaїde sіowo jest zrodzone i gdzie za kaїde sіowo poeta bierze odpowiedzialnoњж etyczn№ i estetyczn№..."35. До речі, ця рецензія розпочиналася роздумами автора щодо романтичного напряму в літературі взагалі й польській зокрема. Якщо вчитатися у характеристику романтизму дану Є. Маланюком, то виявимо його глибоку обізнаність з даного питання. Цей багаж він здобув передусім в Єлисаветградському реальному училищі, яке мало репутацію одного з найкращих тогочасних подібних закладів. Тут належна увага приділялася предметам гуманітарного циклу, про що свідчить написаний Є. Маланюком твір за шостий клас на тему "Значение Жуковского в русской литературе"36. Рецензія українського письменника засвідчила його грунтовне знання польського літературного процесу.

Згадаємо тут ще про переклад К. Вєжинським для польськомовної збірки "Т. Szewczenko Poezje" (Warszawa, 1936) вірша "Огні горять, музика грає", який, на жаль, маловідомий. Зважаючи на це, подаємо його повністю. Першим - у перекладі Вєжинського, а други - мовою оригіналу.

І

Gorej№ њwiatіa, gra muzyka,
Pіaczem zanosi siк, przenika,
A w mіodych oczach ogieс, dym
Smug№ klejnotуw ciepіych wieje,
Swieci siк radoњж i nadzieje
W oczach wesoіych. Dobrze im,
Oczom wesoіym, dџwiкkom tym,
Gdy w taсcu pіyn№ i wiesoіo
Koіysz№ њmiech swуj. Tylko ja,
Niby zaklкnty, patrzк wkoіo
I їal ogarnia miк bez dna
I pіaczк. Czemu? Ach, bo szkoda
Ze, jak szaruga, niepogoda,
Minкіa mіodoњж, mіodoњж ma37

ІІ

Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радость і надія
В очах веселих, любо їм,
Очам негрішним, молодим.
І всі регочуться, сміються,
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодість моя38

У рецензії на переклади з Т. Шевченка Є. Маланюк жалкував, що "napotykamie siк w tomie "Poezje" tak rzadko" на прізвища Я. Івашкевича й К. Вєжинського39.

Слід сказати, що у тридцяті роки ХХ ст. поет-емігрант надзвичайно активно виступав у варшавській і львівський пресі. Перебуваючи на еміграції в США (1949-1968), він підтримував стосунки з автором слів: "Ojczyzna to jest pamiкж podskуrna / Bezsenny nerw…"40.

Письменник К. Вєжинський отримав чимало нагород, зокрема він Лауреат Державної премії (1936), член Польської академії літератури (1938). З вересня 1939 р. він - емігрант: Франція, Португалія, Бразилія, США. 1964 р. переїхав до Європи, помер 13 лютого 1969 р. Дружина перевезла 1978 р. його прах з Лондона до Варшави.

Чужина додала до творчого доробку письменника ностальгічні та медитативні поезії. У збірках "Korzec maku" (1951), "Tkanka ziemi" (1960), "Kufer na plecach" (1964), "Sen mara" (1969) та ін. писав про щоденність, мистецький світ, оточуючу природу. Ні на секунду не забував про отчий край, про високе слово Свобода:

Свобода нам нужна, как нам нужна природа,
Как по утрам рассвет, как звезды среди тьмы,
Как свойство бытия меняться понемногу,
Свобода нам нужна, как нужно Божье Богу,
На то она дана, чтоб людям быть людьми41.

Матеріали Є. Маланюка, присвячені творчості К. Вежинського і його літературним побратимам, з часу першопублікацій не передруковувалися. Подаємо їх у такій послідовності:

  1. Євген Маланюк. "SKAMANDER", miesiкcznik poetycki. 1922-23 р.р. Варшава // Веселка. - [Каліш], 1923. - № 9-10. - С. 67.
  2. Евген Маланюк. У сусіда (Декiлька профiлiв сучасних польських поетiв) // Мамай. - [Львів], 1923. - № 1. - С. 35-41.

1 Wierzyсski K. Wiersze wybrane / Wyboru dokonaі M. Sprusiсski. - Warszawa: Paсstwowy In-t Wyd-czy, 1974. - S. 109.

2 Sz. A. Wierzyсski Kazimierz. 1894-1969 // Wspуіczeњni polscy pisarze i badacze literatury: W 9 t. - T. 9: W-Z / Pod red. J. Czachowskiej, A. Szaіagan. - Warszawa: Instytut Badaс Literackich PAN; W-wo Szkolne i Pedagogiczne, 2004. - S. l26.

3 Wierzyсski K. Cygaсskim wozem. Miasta, ludzie, ksi№їki. - Londyn: Pol. Fundacia Kult., 1966. -S. 142.

4 Цит. за: Ligкza W. Tuwima i Wierzyсskiego wiersze o szkole // Skamander: Studia z zagadnieс poetyki i socjologii form poetyckich / Red. I. Opackiego. - Katowice: Uniw. Slanskij, 1978. - S. 177.

5 Wierzyсski K. Cygaсskim wozem... - S. 127.

6 Wierzyсski K. Cygaсskim wozem... - S. 101-106.

7 Lechoс J. Portrety, ludzi i zdarzenie / Opr. P. K№dziela. - Warszawa: Wiкziк, 1997. - S. 204.

8 Wierzyсski K. Wiersze wybrane... - S. 65.

9 Маланюк Є. "Skamander", miesiкcznik poetyсki. 1922-23 рр. Варшава // Веселка. - [Каліш], 1923. - № 9-10. - С. 67.

10 Wierzyсski K. Wiersze wybrane... - S. 28.

11 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 28.

12 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 27.

13 Dybciak K. Gry i podrуїe poetyckie - Kazimierz Wierzyсski // Poeci dwudziestolecia miкdzywojennego / Pod red. I. Maciejewskiej. - Warszawa: Wiedza Powszechna, 1982. - S. 454.

14 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 44.

15 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 49.

16 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 42.

17 Античные гимны. К Гермесу / Под ред. А. А. Тахо-Годи. - Москва: Из-во МГУ, 1988. - С. 74, 77.

18 Маланюк Є. "Skamander"… - С. 68.

19 Dybciak K. Gry i podrуїe poetyckie - S. 450.

20 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 37.

21 Хавин Б. Все об олимпийских играх. - Москва: Физкультура и спорт, 1979. - С. 597-598.

22 Nasiіowska A. Persona liryczna. - Warszawa: W-wo IBL PAN, 2000. - S. 91-170.

23 Ільницький М. Філософія "Бронзових м'язів" (Порівняльна характеристика спортивних віршів Казимєжа Вєжинського і Богдана-Ігоря Антонича) // Слов'янські літератури. Доповіді. ХІІ Міжнародний з'їзд славістів (Краків, 27 серп. - 2 верес. 1998 р.). - К.: Ін-тут літ-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1998. - С. 39-56.

24 Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. - С. 230.

25 Dobrzyсska T. Tekst - styl - poetyka. - Krakуw: W-wo Universitas, 2003. - S. 149.

26 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 62.

27 Dybciak K. Gry i podrуїe poetyckie… - S. 470.

28 Dudek J. Liryka Kazimierza Wierzyсskiego z lat 1951-1969. - Wrocіaw; Warszawa; Krakуw; Gdaсsk: Zakіad Narodowy im. Ossoliсskich, W-wo PAN, 1975. - S. 9.

29 Wierzyсski K. Gorzki urodzaj. - Warszawa: J. Mortkowicz, 1933. - S. 33.

30 Маланюк Є. Остання весна. - Нью-Йорк: Видання "Вісника", 1959. - С. 46.

31 Muzeum Literatury im. A. Mickiewicza w Warszawie. Archiwum: Wierz. 239.

32 ЛНБ НАН України ім. В. Стефаника, ф. 232, спр. 76 (Листи Є. Маланюка до Є.-Ю. Пеленського. З Варшави до Львова від 2.ІІІ.1933 р.).

33 Там само (Листи Є. Маланюка... від 5.V.1933 р.).

34 Wierzyсski K. Wolnoњж tragiczna. - Warszawa: W-wo Ksi№їnica - Atlas, 1936. - S. 21-22.

35 M. E. Walka z Chochoіem // Myњl Polska. - [Warszawa], 1936. - № 13. - S. 3.

36 Див.: Куценко Л. "Ні, вже ніколи не покаюся, …" (Євген Маланюк: історія ісходу). - Кіровоград: Вежа, 1997. - С. 53-56.

37 Szewczenko T. Poezje / Pod red. P. Zajcewa. - Warszawa: Ukrainski Instytut Naukowy, 1936. - S. 287.

38 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. - Т. 2: Поезія 1847-1861 / Ред. тому В. С. Бородін. - К.: Наук. думка, 2003 - С. 230.

39 Malaniuk E. Dusza Ukrainy // Ateneum. - [Warszawa], 1938. - № 1. - S. 44.

40 Wierzyсski K. Wiersze wybrane… - S. 234.

41 Вежинский К. (1894-1969) // Астафьева Н., Британишский Н. Польские поэты ХХ века. Анталогия: В 2 томах, Т. 1 / Перевод с польс. языка; составители и предисловие: Н. Астафьева, Н. Британишский. - Санкт-Петербург: Изд-во "Алетейя", 2000. - С. 178.

до змісту


№ 1
"SKAMANDER", miesiecznik poetyсki. 1922-1923 рр. Варшава"

Якось Валерій Брюсов в одній зі своїх критичних статей проговорився, що поезія в наші часи почуває себе серед суспільства - як військо на ворожій території.

Ця увага Брюсова припам'ятовується з особливою силою, власне, в наші часи післявоєнного і післяреволюційного занепаду духовного життя людства. Явище, що зауважив Брюсов, нині поширюється не лише на поезію, а й на ціле мистецтво.

І коли, наприклад, наша "Веселка", животіючи на чужині та ще й у таборі для інтернованих, знаходить мало визнання серед культурно-аморфного українського суспільства і мусить дійсно по військовому здобувати крок за кроком ворожі позиції громадської байдужості, - то стає трохи дивним, що такий же по типу польський журнал, в столиці самостійної польської держави, серед суспільства, що пишається старою культурою, почуває себе так само… самотньо, щоб не сказати більше.

Постава журналу - підкреслено "офензивна", напружено-войовнича, готова кожної хвилини до оборони. Сотні ран від ворожих стріл (і часто - отруєних) зауважуються на тілі журналу. Але "Skamander" як справжній жовнір мистецтва і апостол Аполлона (скорше - як це не дивно - місіонер Аполлона) відважно зносить муки і сам переходить в контрнаступ, часто досить успішний.

Прийшли часи, коли треба, справді, митцеві вчитись стратегії й тактики.

П. Гоген добре знав своє "висококультурне" суспільство, коли так геніально вигадав втечу від європейської цивілізації до дикунів на Таїті!

Зналежний символ становища мистецтва серед громадянства, вічне motto до творчості кожного, хто відважиться образити духовно-буржуазний спокій суспільства шуканням справжніх шляхів.

Так було - так буде !

Суспільство, виховане на "забавах танечних", "березках Ронацького" й різного ґатунку "культах цяла", не могло не зненавидіти Пшибишевського, не може не ігнорувати оперу й драму, не може, нарешті, не кидати камінням і в чисте, суворо-політичне обличчя "Skamanderа" - цю дійсно єдину квітку на сірім ґрунті сучасного польського мистецького життя.

Журнал цей, проте, дуже далекий від щоденно хвилевих "ізмів" новомодної "лівизни за всяку ціну". Навпаки, своїм коректним вихованням на всі ґудзики з гнутим виглядом - він далекий від найменшого epater, від найменшого бажання дати "поличники суспільному смакові", а якщо він і "популярит ізмеки" (як недавно іронізувала московська "За свободу" над Івашкевичем), то ці "isucki" на цілім світі вже давно є класичними і мають всі права i de jure i de fakto на "популярність".

Невеличка числом ця "нота Аполлона", що її як передову стежу вислано ним на чужу територію, але відвага її жовнірів, що постає з полум'я любові до мистецтва, мистецька марність і єдність їх примушують забувати про кількість авторів "Skamanderа".

Якщо не дуже високо, то, принаймні, міцно й певно тримають руки А. Слонімського стяг " Skamanderу" - стяг поезії й майстерності. Йому допомагає по-перше Я. Івашкевич - літерат par exellen.

Іноді, як дужий порив вітру, крізь журнал проходить могутня й дужа поема Ю. Тувіма, залишаючи на сторінках запах моря і земель, що пахнуть не по-нашому пекучим сонцем.

Іноді журнал відвідує самотній анахорет - Л. Окулов-Подгорський, що десь поза сучасністю шукає слів Нового Месії, - і тоді рівний профіль його закінченого суворого обличчя відбивається на екрані журналу.

Зрідка приходить Ян Лехонь і кладе до стіп Аполлона китицю своїх завжди прекасних віршів.

Приковують до себе зір зосереджені на покривалі Майї очi К. Вєжинського, і стає трохи боляче, що поет не здолає протяти зором глибину речей, не хоче подивитися до кінця. І тому завжди між ним і рештою світу - тонкий туман його поезії.

І коли не рахувати молоді (не завжди безпомічної, напр. С. Бруч, З. Карський), то вище наведеними прізвищами незмінних вартових польської поезії - вичерпується реєстр співробітників "Skamanderа".

Проза (ах та проза!) "Skamanderа" показує, що та криза прози, яку переживає всесвітня література, відбивається й на прозі польській.

Найміцніший і своєрідний Каден-Бандровський.

Більш "від літератури" - М. Ритард.

С. Балінський - наслідок уважної подорожі в сфери Пое - Уайльд - Вільє де Ліль-Адан (чому не далі? Чи злякав тонкий дріт над бездоннями д'Оревільє?) і тільки. Авторові треба остерігатися "еберсізма".

Цікава, але чи не зайва для польської літератури натуралізація стилю А. Бєлого в прозі Я. Івашкевича.

Досконало поставлені в журналі відділи критики, бібліографії і хроніки.

Стоять тут так солідно і широко, що аж переважають своїм розміром, настрої сучасного польського мистецтва.

Убійчо-спокійно оперує хірургічними інструментами А. Слонімський - критик. Впевнено, гостро й енергійно реагує на літературні явища Брайтер і Стерн.

Цілком несподіване, а в тім радісне місце відведено в журналі "красній половині поезії !" - поетесам.

І щиро-одверта, по-жіночому сердечна Ілаковіч, і спокійніша, трохи під вуалем снобізму, - Павліковська складають враз з крихко-дівочими строфами І. Тувімовни чарівний трикутник жінок "Skamanderа".

Журнал солідний, витриманий і так потрібний, але серед сучасного польського суспільства самотній.

Майже чужий.

Євген Маланюк

"SKAMANDER", miesiкcznik poetyсki. 1922-1923 рр. Варшава // Веселка. - Каліш, 1923. - № 9-10. - С. 67-69.

Коментарі до документа № 1

Якось Валерій Брюсов в одній зі своїх критичних статей… - Є. Маланюк мав на увазі рецензію В. Брюсова на книжку лірики Вячеслава Иванова "Кормчие звезды", надруковану в журналі "Новый путь" (1903. - № 3). Він процитував її з пам'яті. У тексті Брюсова цю думку висловлено так: "Поэты в России всегда должны были держаться как горсть чужеземцев в неприятельской стране, на стороже под ружьем".

Брюсов Валерій (1873-1924) - російський поет-символіст. Художній набуток його складається із поезії, прози, драматургії. Займався перекладами. Виступав як критик і теоретик літератури.

"Веселка" - літературно-мистецький журнал інтернованих вояків армії УНР у Каліші (Польща), який виходив з червня 1922 p. до листопада 1923 р., Є. Маланюк був його автором і редактором (1923).

оfensywa (пол.) - наступ.

"Skamander" - поетична група, що згуртувалася в 20-х рр. навколо однойменного варшавського журналу (1920-1928, 1935-1939), до якого входили Я. Івашкевич, Ю. Тувім, Я. Лехонь, А. Слонімський, К. Вєжинський та ін.

Аполлон (Феб) - у грецькій міфології бог сонця, мудрості, мистецтва. У переносному значенні ім'я Аполлона вживається як синонім слова мистецтво.

Гоген Поль (1848-1903) - французький художник-постімпресіоніст. 1891 р. у пошуках нового мистецького стилю поїхав на острів Таїті (знаходиться в південній частині Тихого океану, вважається найбільшим островом Полінезії), де під впливом "примітивних" форм полінезійського мистецтва створив картини, які вирізняються кольоровою гамою та декоративною стилізацією.

motto - (італ. motto - слівце, дотеп) - короткий, схожий на прислів'я, епіграф перед початком книги або розділу в ній.

"забавах танечних" - zabawa taneczna (пол.) - розваги, танці.

"культах цяла" - kult ciaіa (пол.) - культ тіла.

Пшибишевський Станіслав (1868-1927) - прозаїк, драматург, провідна постать польського модернізму.

epater (фр.) - епатаж, епатажувати - дивувати незвичною поведінкою, вчиняти скандал.

"поличники суспільному смакові" - 1911 р. російські письменники і митці Д. Д. Бурлюк, М. Д. Бурлюк, В. Хлєбніков, В. Каменський, Є. Гуро, А. Кручених, В. Маяковський заснували літературну групу "Гилея"(кубофутуризм), яка надрукувала маніфест "Пощечина общественному вкусу" (1912).

"За свободу" - газета російських емігрантів у Варшаві. Її засновник і редактор - Д. В. Філософов; співпрацівники: Д. Мережковський, З. Гіппіус, Б. Савінков. Виходила з 1920 р. під назвою "Свобода", а з 1921 р. - "За свободу!".

de jure i de fakto - де-юре (лат. de jure) - юридично, за правом, формально; де-факто (лат. de facto) - фактично, насправді.

Слонімський Антоній (1895-1976) - польський поет, фейлетоніст.

Івашкевич Ярослав (1894-1980) - польський письменник, перекладач і громадський діяч.

par excellence (фр. пар екселлянс) - переважно, здебільшого, головним чином.

Тувім Юліан (1894-1953) - польський поет, перекладач.

Окулов-Подгорський Л. - Подгорський-Околув Леонард (1891-1957) - польський поет і перекладач. На початку творчого шляху підписував свої твори Околув.

Лехонь Ян (справж. Лешек Серафинович, 1899-1956) - польський поет.

Майя - в грецькій міфології німфа гір.

Вєжинський Казимир (справж. Віртслейн, 1894-1978) - польський поет, есеїст, театральний критик.

Бруч Станіслав (1899-1978) - польський критик, перекладач, поет.

Карський Зигмунд (1898-1967) - польський поет.

Каден-Бандровський Юліуш (справж. Ю. Бандровський, 1885-1944) - польський прозаїк, публіцист.

Ритард Єжі Мечислав (справж. М. Козловський, 1899-1970) - польський поет і прозаїк.

Балінський Станіслав (1898-1984) - польський поет.

Уайльд Оскар (1854-1900) - англійський письменник, критик.

Вільє де Ліль-Адан Філіп Огюст Матіас (1838-1889) - французький письменник.

Барбе д'Оревільї Жюль Амеде (1808-1889) - французький письменник.

"еберсізм" - ебертистами називали прихильників діяча французької буржуазної революції кінця XVIII ст., лівого якобінця Ебера; ебертисти виражали інтереси паризьких ремісників і були близькими до народних мас.

Бєлий Андрій (справж. Борис Миколайович Бугайов, 1880-1934) - російський письменник.

Іллаковичувна Казиміра (1888-1983) - польська поетеса, перекладачка з російської, німецької, угорської мов.

Брайтер Еміль (1886-1943) - польський театральний і літературний критик.

Стерн Анатоль (1899-1968) - польський поет, перекладач з російської та української мов.

Павліковська-Ясножевська Марія (1891-1945) - польська поетеса.

Тувім Ірена (1900-1987) - польська письменниця, сестра Ю. Тувіма.

№ 2
Евген Маланюк
У СУСIДА
(Декiлька профiлiв сучасних польських поетiв)

Недавно в одному з французьких журналів було сказано про сучасну польську літературу приблизно так: "Великих досягнень немає, але, в цілому, польська література йде властивим їй шляхом одної з найпопулярніших літератур Европи". До цих, зрештою, цілком справедливих слів хочеться зробити певну увагу, що торкалась би виключно сучасної польської поезії.

Були часи, коли не тiльки лiтерати, а й інтеліґенція й півінтеліґенція Росії до нестями зачитувалася Тетмайєром, Жеромським, Каспровичем, Пшибишевським (а, найголовнiше, цим останнiм!)... Але навряд чи тодi польська інтелігенція виявляла особливе зацiкавлення Бальмонтом, Брюсовим або Сологубом. Ще менш можна було це сказати про Блока.

Часи змiнилися.

I сьогодня ми маємо перед собою дивну картину. Поетичнi кола Польщi лiтерально опанованi московською поезiєю. I опанованi глибоко, бо сьогодні московську поезiю польський поет не iльки читає, але й студiює, захоплюється нею i пiддається її впливовi як у Варшавi, так i у Краковi. Мається враження навiть якоїсь пошесті.

Яскравим її симптомом є той факт, що малозрозумiла для Европейця й важка до перекладу поему Блока "Двенадцать" (з апологiєю евразiйського месiанізму) видається у Варшавi протягом кiлькох мiсяцiв, трьома різними перекладами у трьох окремих книжках*

Цифра солiдна... Знаючи "пошестний" характер московської сучасної поезiї, починаєш боятися за нацiональну чистоту сучасного польського Парнасу. Вже залунали у Польщi голоси про цю небезпеку. Недавно у Варшавi вiдбувся цiлий диспут, на якому два поети доводили авдиторiї, що твердження про глибокi впливи московської поезiї на польську - неправильне або перебiльшене.

Не знаю, чи переконали вони слухачiв, але... факт залишається фактом: московська поезiя сьогодня є не тiльки бажаним гостем, але здається, постiйним мешканцем культурних центрiв Польщi; i Маяковського, Марiєнгофа, а навiть Єсенiна читають, розуміють i смакують у Варшаві не менш, нiж у Москвi.

Важко за це хвалити чи ганити представникiв польської поезiї. Адже ж тепер перед Маяковським i Єсенiним схиляється Париж, "пiд Маяковського" пише такий сучасний французький поет, як Аполлiнер...

От вже дiйсно: яйця вчать курку! Так посувається на Европу рiвнобiжно з анархiстично-розхристаними впливами бiльшевизму - нiгiлiстична, отруйна, але мiцна динамiчно й архітектонiчно поезiя московська.

I посувається переможно й урочисто при допомозi численної московської емiграцiї, яка у Берлiнi вже встигла створити другу Москву.

Зрозумiло, що Варшава, по своєму "стратегiчному" положенню на сходi Европи, першою вiдчуває цей похiд своєрiдного й напiвазiйського, але настирливого своєю новизною, своїм "все дозволено" - мистецтва й, особливо, поезiї сучасної Москви.

"Ex Oriente lux!"

Треба сконстатувати лише, що Варшава не виявила опору й не боронилася... Правда, Антонiй Слонiмський, перший майстер цеху варшавських (та й польських взагалi!) поетiв, спробував потягатися з Маяковським i написав вiдповiдь на його "Левый марш"... Але най вибачить менi п. Слонiмський, - ця вiдповiдь була слабша, нiж розгульний патос Маяковського i мусiла бути слабшою. Бувають же випадки, коли й джентльмен спасовує перед хулiганом.

Та й чи треба ж було п. Слонiмському вiдповiдати?...

* * *

I все ж на оцiм тлi московсько-мистецької окупацiї сучасна польська поезiя має декiлько цiкавих постатей, що використовуючи технiчнi здобутки москалiв, умiють їх натуралiзувати на польськiм ґрунтi, хай мiж ними ще не вiдчувається можливости появи Мiцкевича або Словацького, але, принаймнi, вони утримають польську поезiю в цей переходовий час на вiдповiднiй нацiональнiй височинi i готують ґрунт для майбутнього генiя.

До представникiв польської поезiї, як i до представникiв всякої іншої поезiї, можна пристосувати той розподiл, який авторовi цих рядкiв вважається найбiльш простим. Це розподiл на "поетiв" як таких i на "майстрiв", робiтникiв цього мистецького цеху.

Отже, серед поетiв сучасної Польщi найбiльшим безперечно є Юлiан Тувiм.

Тютчевськi слова про "громокипящий кубок Гебы", на мою думку, далеко бiльш стосуються до Тувiма, нiж до Сєверянiна, котрий їх досить смiливо пристосував до себе i до котрого хтось iз критикiв недавно необережно прирiвняв Тувiма. Якщо пiшло б на порiвняння, то з бiльшою доладнiстю можна порiвнювати Тувiма, наприклад, з якоюсь частиною Верхарна або Уїтмена, коли б такi порiвняння були потрiбнi.

Правда, вiд поета, що видав вже четверту книгу творiв, звичайно вимагають певної iдейної будiвлi, певної фiлософiчної концепцiї. Визнаємо, що у Тувiма її поки що немає i... напевно не буде. I це, властиво, тiльки з бiльшою виразнiстю говорить про Тувiма як про поета par excellance. Таким i мусить бути справжнiй поет, лише поетом (це поняття - далеко ширше, нiж звикли думати!) iсторiї хвилини, "мгновенным человеком" (Брюсов), луною (Пушкiн), що вiдбиває життя свiту. Звiдсiль цi тувiмовськi "протирiччя", "самозаперечення" i іншi страхiття, що жахають присяжних критикiв, якi в святiй простотi своїй не знають, що в цих власне "протирiччях" i дається самий сенс живого життя i що "чистому" поетовi не можна заборонити спiвать про те, що не стосується до "програму" (якими є рiзнi фiлософськi концепцiї), як не можна задавати тона солов'євi.

Можна закинути поетовi хiба одне (та це закид недоцiльний, бо "спiзнився"), що вiн замолоду трохи зловживав впливом Бальмонта. Це й поклало певну печатку на цiлу творчiсть Тувiма, хоч артистична iстота поета могла б цiлком обiйтися й без Бальмонта.

У Тувiма є найбiльш цiнне, що дає йому право на сучасне його мiсце в польськiй поезiє, це - його вiдчуття ритму життя, його зв'язанiсть з життям планети, на котрiй йому випало мешкати. I вiдчуття це остiльки сильне, остiльки органiчне, що приводить його інодi до затрати самого себе, до розчинення своєї iндiвiдуальности в космiчнiм русi.

Тувiм - лiрик, i цим сказано все.

А головне, що Тувiм цiлком самотній i його iм'ям вичерпується уся "чиста" поезiя сучасної Польщi.

II

У реєстрi майстрiв на низче мiсце треба поставити, безперечно Антонiя Слонiмського - повного антипода Тувiмовi.

Якщо Тувiм без шкоди для своєї iндивiдуальности мiг би народитися десь в iсландськiм селi або в оазi Сахари, то мiсцем народження Слонiмського є сучасне европейське мiсто. Якщо Тувiм за цiле своє життя може не прочитати нi одної книжки, то Слонiмський прочитав їх цiлi гекатомби.

Слонiмський - тонкий пристрасник книжки - весь отруєний її отрутою. Але вiн занадто сильний, щоб отруїтися до книжности.

Книжка - лише наркоз, пiд яким вiн працює: гострою голкою гравера, напоєною сiрчаним квасом iронiчної мудрости, вiн креслить тонкi лiнiї своїх суворо-строгих естампiв.

Слонiмський - працівник i працівник талановитий і досвiдчений, що знає багато таємниць свого ремесла, вiдомих в Европi небагатьом.

Не вiдмовлю собi в приємности процитувати один з останнiх chef d'oeuvre'iв Слонiмського, щоб читач мiг собi уявити хоч профiль цього поета:

"Jak marmur bity dіutem brzmi sіowo Karrara.
Roma - jak dzwon bazylik, a amor po wlosku
To dwie sylaby, slodko ulepione z wosku;
Lecz mnie smakuje bardziej ordynarna gwara.
Podbijam swiat niewdziкczna, szorstka mow№,
Syn rasy stokroc starazej niz Porta Romana,
I z gorzkich ust otwartych jako rana -
Jak pіacz, jak jкk, jak glaz brzmi kazde moje slowo.
I poufal№ dіon opieram o zwaliszcza,
Jak Dawid, ї№dny sam mocowaж siк z olbrzymem.
Nad miasto wznoszк siк pod niebo co sie bіyska, -
Jak dzikiej kaczki krzyk lec№cej ponad Rzymem".

Про малюнок цих вiршiв, про гармонiйний динамiзм їх, про вправнiсть останньої вирiзблености строф, про досконалу їх iнструментацiю i закiнченiсть образових одиниць - говорити не приходиться. Все це є очевидним.

Цiлком зрозумiло, що рука Слонiмського не менш майстерно володiє й скальпелем критика. Його критичнi уваги тим бiльш досконалi, що пiд спокiйними рядками зовнiшньо нешкiдливих тверджень вiдчувається тонкий яд мудрої iронiї, на значення котрої вказував ще Ремi де Гурмон у "Le livre de masques".

Така iронiя є завжди прикметою тих, хто богато знає.

III

Десь посерединi мiж оцими двома шляхами на Парнасi сучасної Польщi стоїть старопольський будинок творчости Яна Лехоня. Будинок старий, зi старомодними колюмнами, затишним, але запущеним парком навкруги... Старе шляхецьке гнiздо...

Оскiлки для Тувiма i Слонiмського польська мова є, власне, лише словесним матеріалом, засобом (про що, наприклад, Слонiмський i не криється), оскiльки вони обидва могли бути поетами i не в Польщi, - остiльки Ян Лехонь, яко поет органічно зв'язаний з Польщею, з її мовою, з лiтературою та її iсторiєю.

Вiн вирiс iз Польщi. Вiн поляк i поет.

I оця його родинна зв'язанiсть з глибоко нацiональною течiєю польської поезiї дає йому змогу в нашi часи "iзмiв" i "криз" тримати в Польщi польську лiнiю, бути хай далеким, хай бiдним, але - справжнiм родичем i сподкаємцем Мiцкевича, а особливо - Словацького.

I в цiм вiдношеннi, на строкатому тлi сучасности, вiн зi шляхетно-линялими тонами своїх гобеленових поем (завжди епiчного тембру!) являється приємним "анахронiзмом". А як боляче, що таких "анахронiзмiв" дуже мало серед усiх поезiй сьогоднішньої Европи!

Було б несправедливим не вiдмiтити, може, найголовнiше: коштовну важкiсть лехонівського слова, подiбного до старовинних клейнодiв з фамiлiйного скарбу, i той аромат старого мiцного меду в його поезiї, що говорить про столiття лiтературної культури.

Тому-то вiн так по-мистецькому кохає силабiчний лад - i тому вiн з якоюсь несучасною силою, при аскетичнiй обмеженностi засобiв, вмiє одним, останнiм рядком замкнути коло поеми, надати їй останньої чеканности, поставити останню крапку*.

Будучи технiчно озброєним не менш за будь-якого iмаженiста, вiн вмiє стримати себе перед проблематичними спокусами сучасности, добре знаючи, що всi сьогоднішнi "Америки" ми вiдкриваємо пiд мудрий смiх столiть...

I тому не дивно, що вiн волiє чарочку старого "Wegrzyna" замiсць хвилевої шипучки ersatz-шампана, вiд котрого часто пiдозрiло тхне просто схiдньою "самогонкою".

Поезiя Лехоня примушує читача зiтхнути, i в цiм зiтханнi - такий солодкий бiль за минулим, за золотими вiкнами iсторiй, за гарною славою, що її закоштували дужi, не по сучасному мiцнi й потужнi люде...

* * *

Є поети, котрi занадто глибоко вiдчувають рими вiчностi, котрi в занадто глибоких печерах шукають свого фiлософського каменя. Вони завжди мешкають у глухих маленьких вулицях передмiстя, куди не досягає галас великомiських вулиць.

I дуже часто самотню лямпаду їх молитовної творчости - трудно зауважити очам, заслiпленим гострими горiннями сучасних ракет.

Та, на жаль, нинi дуже мало на свiтi таких мрiйникiв, щоб у залитих електрикою асфальтах Nowego Swiata вмiли, закинувши голову, милуватися якоюсь далекою зiркою на небi. Та й чи ж легко зауважити її пiд мертво-бiлим свiтлом тисячносвiчного дугового лiхтаря?

Такi думки мимоволi насуваються, коли переглядаєш оцi двi маленькi книжечки Леонарда Подгорського-Околува. Перша: "Sіoneczny њmiech" (Lwуw, 1912), а друга: "Droga do Emaus" (Warszawa, 1922)...

Десять рокiв! Антракт мiж книжечками значний i знаменний.

Важко вiдшукати аналогії в iсторiї новiтньої поезiї, аналогії цьому мудрому, поважному, аскетичному вiдношенню поета до своїх творiв.

Почасти це нагадує тютчевське:

"...Вот эта книга небольшая
Томов премногих тяжелей".

I дiйсно! Полишаючи на боцi юнацьку книжечку "Sіoneczny Њmiech", яка мала для свого часу неабияке значення, хоч i була написана 18-19-лiтнiм автором, ми, переходячи до останньої його книжки, мусимо визнати, що тих сiм поезiй, якi складають її змiст, значно важчі багатьох томiв.

Скiльки то етапiв мусiв перейти автор за цих 10 рокiв, скiльки iспитiв вiн витримав, якими змiстовними були цi, особливо останнi, страшнi роки, коли пiсля уайльдовського естетизму, пiсля безжурної радости юнацтва, пiсля жадiбного прийняття усього живого свiта з його добром i злом, автор нинi прийшов до Христа, до замисленого, внутрi своїм скупченого самопiзнавання, до аскетичних, суворо вирiзблених ямбiв з таким явно могутнiм динамiзмом християнсько-европейського месiанізму.

Нарештi, який важкий треба було пройти авторовi чисто технiчний шлях, щоби нинi вмiти вмiщувати в однiй строфi те, що перед 15 роками вимагало десяткiв рядкiв, а може й цiлої епiчної поеми!

Так. Цi сiм вiршiв "Drogi do Emaus" - вже дозрiлiсть майстра i не тiльки майстра, а й поета, бо, власне, в Л. Подгорськiм-Околувi польська поезiя має щасливе поєднання цих двох первiсткiв, що складають соцiльну iндiвiдуальнiсть мистця i гармонiю не лише сучасного поета, а поета творця свого, власного свiту.

Такий свiт у поезiї Подгорського безперечно вже є. I коли Уайльдовi, по довшiм життєвiм шляху серед рож i орхiдей, тiльки у чорнiй дiрi Редiнгської в'язницi випало пiзнати свiтло, перенести свiй духовний зiр зi свiту зовнiшнього - до себе в нутро, в сферу душi й прийти таким чином до Христа, то Подгорський (може через не менш жахливi чистилища звичайного, щоденного життя) прийшов до Христа значно скоріше по часу, зi значно бiльшою вiдважнiстю, волею й динамiзмом.

Вiн знайшов Його просто на розi оскаженiлої вулицi сучасного мiста. Вiн один iз тих, про котрих Євангелiя каже - "маючи вуха - чують".

Тисячi людей за бюрками, верстатами, а навiть столами й мольбертами проводячи своє життя, не вмiють бачити й чути присно-сущного в життi Месiї. Проходять повз Нього слiпими й глухими.

А цей поет бачить i чує його навколо себе. I з яким щирим суто релiгійним натхненням, з яким лiризмом вiн оповiдає про цю свою ясновидючiсть самого Месiї-Христа вірші "W wieczуr wigilijny"...

Вiн настiльки опанований своєю idиe fix, що вона перетворюється для нього в мономанiю i який же щирий, непiдроблений патос бринить в його, може, занадто "лiричнiй" лiрицi...

О, це вже не евразiйський месiанiзм Блока й Бєлого. Це не вуличний патос марiєнгофiв i смердякових сучасної московської лiтератури. Це не -

"Мы на горе всем буржуям
Мировой пожар раздуем".

І не римування - "Мессия - Россия" пiд хруст жорстокого "Вздибим на дибе Христа в чрезвычайке"…

Це - месiанiзм Европи...

Це вiра европейського християнина в те, що й сьогодні, в пекельному апокалiпсисi нашiх кривавих днiв, у холоднiй пустелi спустошених людських сердець серед руїн Добра й Любови - iснує, розпинається й рождається Христос.

Що може, навiть сьогодні власне, бiльш нiж коли-будь iснує Христос. Але Його сьогодні бiльш, нiж коли-будь, не впiзнають, розпинають i катують. Бiльш, нiж коли, про Нього забули. Бо слiпих i глухих сьогодні бiльше, нiж коли-будь.

* * *

Тому-то пише Леонард Подгорський, якщо "Бог захоче" - (влучнi слова Федора Сологуба) - буде поворотним пунктом у сучаснiй польськiй поезiї, що вiдкриє їй нову перспективу, новий шлях i вихiд зi спертої атмосфери її сьогоднішнього стану - "московської окупацiї".

Своїм новим месiянізмом вiн влив у старi мiхи нового вина, своїм релiгiйним динамiзмом вiн надає їй значної iнерцiї для майбутнього поступу.

I в його зосередженiм лаконізмi, в його емблєматичнiй лапiдарности, в аскетичнiй скупости його творчої продукцiї - почувається могутня скупченiсть напiв-потенцiальної (заки-що) - сили.

1923. 4. III. м. Щипьорно

У сусіда (Декiлька профiлiв сучасних польських поетiв) // Мамай. - Л., 1923. - № 1 - С. 35-41.

Коментарі до документа № 2

Пшерва-Тетмайер Казимеж (1865-1940) - польський поет, прозаїк. Найпопулярніший поет періоду "Молодої Польщі" (загальна назва літературно-естетичного руху модернізму кінця ХІХ - початку ХХ ст.)

Жеромський Стефан (1864-1925) - прозаїк, драматург, публіцист.

Каспрович Ян (1860-1926) польський поет, перекладач давньогрецьких авторів, а також західноєвропейських письменників.

Пшибишевський Станіслав (1868-1927) - прозаїк, драматург, провідна постать польського модернізму.

Бальмонт Костянтин (1867-1942) - російський поет-символіст, перекладач.

Брюсов Валерій (1873-1924) - російський поет-символіст. Художній набуток його складається із поезії, прози, драматургії. Займався перекладами. Виступав як критик і теоретик літератури.

Сологуб Федір (справж. Тетерніков, 1863-1927) - російський поет, прозаїк, перекладач.

Блок Олександр (1880-1921) - російський поет, драматург.

евразійство… - течія, виникла в 20-х рр. ХХ ст. в колах російської еміграції. Сформульована євразійцями геополітична доктрина претендувала на особливе розуміння проблем культури, історії, етнології, національної традиції, була зорієнтована на просторові категорії.

Маяковський Володимир (1893-1930) - російський поет, драматург.

Марієнгоф Анатолій (1897-1962) - поет, драматург, теоретик імажинізма.

Єсенін Сергій (1895-1925) - російський поет.

Аполлінер Гійом (1880-1918) - французький поет-кубофутурист.

Ex Oriente lux (лат.) - Зі сходу (йде) світло.

Слонімський Антоній (1895-1976) - польський поет, фейлетоніст.

"Левый марш" - вірш В. Маяковського, написаний 1918 р.

Міцкевич Адам Бернард (1798-1855) - польський поет, діяч національно-визвольного руху.

Словацький Юліуш (1809-1849) - польський поет.

Тувім Юліан (1894-1953) - польський поет, перекладач.

Тютчев Федір (1803-1873) - російський поет.

Геба - у античній міфології дочка Зевса й Гери, богиня вічної молодості. На Олімпі частувала богів нектаром та амбросією до тих пір, поки не стала дружиною Геракла.

Сєверянін Ігор (справж. Лотарьов, 1887-1941) - російський поет

Верхарн Еміль (1855-1916) - бельгійський поет-символіст, драматург.

Уїтмен Уолт (1819-1892) - американський поет.

Пушкін Олександр (1799-1837) - російський поет, прозаїк, драматург.

Гекатомба -жертвоприношення зі ста биків. У переносному значенні гекатомба - велика жертва.

chef d'oeuvre (фр.) - шедевр:

Ремi де Гурмон в "Le livre de masques" - французький письменник-декадент у праці "Книга масок" подав панораму французької літератури наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Книга мала великий вплив на російських символістів.

Лехонь Ян (справж. Лешек Серафинович, 1899-1956) - польський поет.

Імажинізм (від фр. іmage - образ) - течія в російській поезії 1920-х рр. ХХ ст. Серед його представників: С. Єсенін, А. Марієнгоф, Р. Івнєв та ін.

Подгорський-Околув Леонард (1891-1957) - польський поет і перекладач.

"Балада Редінгської в'язниці" - поема О. Уайльда, написана 1898 р.

Смердяков - центральний персонаж роману Ф. Достоєвського "Брати Карамазови" (1878-1880).

"Мы на горе всем буржуям…" - цитата з поеми О. Блока "Дванадцять" (1918 р.).


* Досить згадати: "A on mуwiж nie moїe / mundur na nim szary" ("Piіsudski"); "Lecz nie wiem: czy to Beatrycze - czy pani Sіowacka" ("Pani Sіowacka").

* Дуже характеристичною є замітка в "Skamanderi" про нашого П. Тичину, де навіть називаючи його "ґеніальним", автор, здається п. Івашкевич, меланхолійно зазначає: "Як шкода, що його твори залишаються невідомими в Европі, бо їх дуже важко перекласти, а хто ж у нас чи в Европі зможе читати по-українському?" Можна заспокоїти шан. автора: Тичину давно вже перекладають, напр. німці. - Ред.

до змісту


Тетяна Клименко

До історії розвитку туризму
на Черкащині

У процесі розбудови Української демократичної держави почали по- новому розвиватися галузі, які невиправдано, упродовж тривалого часу, знаходилися в тіні соціально-культурного розвитку країни. Однією з таких галузей є туризм.

Черкащина - край багатий на історичні події, архітектурні споруди, археологічні знахідки; батьківщина видатних людей, які зробили великий внесок в різні галузі господарства, науки і культури. Вона відома своїми туристичними маршрутами, верлинами яких є: Канів з Тарасовою горою, Моринці і Шевченкове - скарбниця нашої духовності, куди здійснюють паломництво українці всього світу, щоб вклонитися генієві українського народу Т. Г. Шевченку1; Чигирин, Суботів, Медведівка, Мельники, Холодний Яр, Мотронинський монастир, дуб Максима Залізняка - колиска нашої державності, святиня козацької слави українського народу; Черкаси - місто реєстрового козацтва, в якому гартувалася козацька слава, форпост у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, місце проживання і поховання славного поета Василя Симоненка2; Умань зі знаменитим Софіївським парком; Лисянка - історичне містечко, пов'язане з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою; Корсунь-Шевченківський - давнє історичне місто, засноване Ярославом Мудрим, як фортеця проти кочових південних нападників3, з ним пов'язана ще одна героїчна сторінка - найважливіша військова операція в історії Великої Вітчизняної війни; с. Стеблів Корсунь-Шевченківського району - батьківщина класика української літератури Івана Нечуй-Левицького; Кам'янка - містечко, таємничі куточки якого наповнені духом декабоистів - борців за політичну і соціальну волю народу, творилися величні мелодії П. І Чайковського та неперевершена поезія О. С. Пушкіна4; містечко Звенигородка - звуки його сторожового дзвона сповіщали про наближення чужинців, населення його, відбивало перші атаки татарських полчищ; с. Розсішки Христинівського району - місце народження одного з керівників антифеодального повстання 1768 р. Івана Гонти; Городище - батьківщина династії видатних помологів Симиренків; с. Вільшана Городищенського району - місце народження відомого польського пейзажиста Я. Станіславського, який чимало своїх художніх полотен присвятив Україні5; Тальнівський лісопарк з екзотичним мисливським замком - пам'ятник природи, посаджений у 70-х роках ХIХ ст. кріпаками графа П. Шувалова та ін6.

Після утворення у 1923 р. Черкаського окружного комітету з охорони пам'яток старовини, мистецтва і природи водночас з основним його завданням по виявленню, взяттю на облік та охороні археологічних і культурних пам'яток мистецтва і природи краю, розпочалася організація також туристсько-екскурсійних заходів. Робота в цьому напрямку активізувалась із організацією 24 грудня 1926 р. Шевченківської окружної комісії з охорони пам'яток культури і природи при окрінспектурі народної освіти. Основним завданням її, на початковому етапі, було обстеження пам'яток культури і природи через контакти з органами влади та місцевими краєзнавцями з метою розробки та впровадження відповідних заходів щодо обстеження та охорони їх та складання карт із зазначенням їхнього місцезнаходження. Найбільш ефективним засобом виявилося розповсюдження анкет "Для обліку пам'ятників матеріальної культури Подніпрянського краю" серед адміністративних, наукових, культурно-освітніх установ і свідомого громадянства7. Установи і громадськість щиро відгукнулися на цей заклик і розпочали створювати тимчасові районні комісії в Шевченківській окрузі по обліку пам'ятників культури. Такі комісії було створено в Балакліївському8, Вільшанському9, Гельмязівському10, Городищенському, Златопільському11, Золотоніському, Іркліївському12, Кам'янському, Канівському, Корсунському13, Медведівському14, Мокро-Калигірському15, Мошенському16, Олександрівському17, Піщанському18, Смілянському, Стеблівському19, Таганчанському20, Чигиринському, Черкаському, Чорнобаївському та Шполянському районах. До їхнього складу увійшли секретарі райвиконкомів, інспектори політосвіти, керівники лісництв, агрономи, вчителі, інженери, завідувачі педтехнікумів, художники, історики, селяни, службовці21. Шляхом практичного обстеження значної кількості монументальних пам'ятників архітектурно-художнього, історичного, меморіального значення окружна комісія взяла на облік близько 30 з них: Богородицька церква 1754 р. в с. Білозір'я Смілянського (нині Черкаського) району; головна церква ХVIII ст. Гуляницького монастиря поблизу м. Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський), в якому, за Чернігівським літописом, прийняв постриг гетьман Юрій Хмельницький, де вмер і тимчасово був похований Діонісій Балабан, обрано на Київську митрополію князя Гедеона Четвертинського22; Іллінська церква 1701 р. в м. Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) - колишній замок польського короля Станіслава Понятовського 1785 р. з каплицею (пізніше альтанка) 1835 р. та будинком, так званим "Оранжерея" в Корсуньському парку23; палац Канатузенів-Сперанських в с. Велика Бурімка (нині Чорнобаївського району); споруди - "Млин", "Грот", "Зелений будиночок" в Кам'янському парку - в колишньому маєтку гр. Давидових; Іллінська церква 1651 р. в Суботові - місце поховання Б. Хмельницького; Замкова Гора в Чигирині - колишня резиденція українських гетьманів, поблизу якої знаходились козацькі могили; Троїцька церква колишнього жіночого монастиря 1759 р. у Чигирині; Миколаївська церква колишнього Медведівського монастиря 1785 р. в с. Медведівка Чигиринського району; Троїцька церква Мотронинського монастиря в Чигиринському районі; Успенська церква колишнього Виноградського монастиря ХVIII ст. - притулок старих запорожців, Вознесенська церква колишнього Мошногірського монастиря 1774 р.; Преображенська церква 1840 р. в с. Мошни Черкаського району та башта "Святославова", побудована у 1841 р. графом М. Воронцовим; Преображенська церква колишнього Красногірського монастиря поблизу міста Золотоноші, побудована у 1767-1772 рр. київським архітектором С. Ковніром; Покровська церква ХVIII ст. у м. Смілі; Успенська церква колишнього старовірського монастиря в с. Змагайлівка (нині с. Червона Слобода, Черкаського району) - музей старовинного російського іконопису ХVI ст. - новгородської, суздальської, старомосковської24; Успенський собор у м. Каневі, побудований у 1144 р. великим князем Всеволодом Ольговичем25; Введенська церква 1768 р. в с. Пекарі Канівського району та ін.

Зважаючи на постійне зростання інтересу до культурної спадщини краю, необхідності її популяризації згідно з пропозицією інспектури народної освіти Шевченківського (Черкаського) округу комісія з охорони пам'яток культури і природи розробила два туристські маршрути для ознайомлення з культурно-історичними й природними особливостями Шевченківського краю:

Маршрут І

Черкаси, Канів, Могила Т. Г. Шевченка, Шевченківський заповідник природи та його яри (Меланчин потік, Комашиний яр, Княжий яр, Холодний яр), гора Велике Городище, могила й хутір проф. М. Біляшівського, Княжа Гора, село Пекарі, переправа на човнах через Дніпро до пристані Прохорівка, Михайлова Гора, будинок і могила відомого українського вченого й письменника М. Максимовича (Прохорівка пристань, Черкаси).

Місцевий матеріял освітнього значення й пам'ятки культури й природи: Канів у Великокняжеську добу, в епоху Руїни й за часи Польської влади у ХVIII ст., урочище Гречеській городок у Каневі, місцевий собор, будовання 1144 р. як архітектурний зразок Византійського будовання на Україні, уніятський живопис собора, колишня школа Базиліян у Каневі, Канівське замковище, спогади про Т. Г. Шевченка на його могилі та його творчість, краєвид з могили - (Михайлова гора), Шевченко й Максимович, (Леплявське городище), Княжа гора й її древнощі та її дослідник проф. М. Біляшівський, древній город Родня часів Великокнязівської доби (Пекар), перший етнограф України - М. Максимович, геологічні особливості околиць Канева, дислокація Канівських гір, поклади, як сучасні свідки льодової доби, геологічні поклади в ярах, міцність зсуву (вище могили Т. Г. Шевченка) й міцність виносів ярів (яр біля Хмільної), дрібна гончарна промисловість у населення по дорозі з Канева до могили Т. Г. Шевченка та її зразки (дитячі іграшки).

Маршрут ІІ

Черкаси, Бужин, Чигирин, Суботів, Медведівський монастир колишн., Медведівське замковище, ляшська могила, колишній Мотронинський монастир, Мотренське городище, Жаботин, Жаботинське замковище, Жаботинські лісові яри, урочище Майдани, Кам'янка, Сміла, Черкаси.

Місцевий матеріал освітнього значення й пам'ятки культури й природи.

Чигиринські війни ХVII ст. (Бужин-Чигирин), Чигирин - столиця гетьманська у ХVII ст. й історичні події тих часів (Чигиринське замковище). Руїни замковища й старі козацькі могили з кам'яними хрестами під горою. Скелі пісковця на замковищі й їх геологічне походження та особливості. Кучугури за р. Тясьмином та їх походження. Краєвид з замковища на околиці Суботів, Медведівку, Мотренський монастир й безкраї кучугури історичних курганів на полях й долину Тясьмина до Крилова. Суботів - Версаль українських гетьманів. Суботівська Іллінська церква стиля "барокко" - місце поховання Богдана Хмельницького. Краєвид з дзіниці на Волчий шпиль, село, долину Тясьмина й кучугури за Тясьмином. Три криниці, Волчий шпиль, Кам'яна баба під замковищем, - й в зв'язку з цим спогади про історичні події й народні легенди про Юрася Хмельниченка, трагічну загибель останьої жінки Хмельницького й ін. "Великий Острів" на Тясьмину - стоянка доісторичної культури. Медведівський монастир (колишній). Головна церква, будування ХVIII ст., як архітектурний зразок типового староукраїнського запорізького будування. Коліївщина та її події (ляшська могила, Мотренський монастир, Холодний яр). Мотренське городище та його великі вали, як свідки ще не відомої культури (городище має версту у діаметрі). Історичні події, які зв'язані з м. Жаботином (сотник Харько, Залізняк й ін). Геологічні особливості покладів у Жаботинських ярах, Жаботинська неолітична стоянка, Жаботинські майдани, як свідки минулої доісторичної культури їх види, особливості й значення.

Кам'янка, його парк й будівлі в парку - "грот", "Млин" й "Зелений домик", як пам'ятники перебування декабристів у Кам'янці. Так звана Кам'янська управа південної організації декабристів "Союза благоденствия" і декабрист Василь Давидов.

Смілянське замковище й смілянські підземні ходи часів існування Смілянського замку. Сміла за часи Руїни й Коліївщини. Юрова гора й її геологічні особливості.

Смілянські цукрові заводи й місцева цукрова промисловість.

1927 року, 30 червня

О. Олександров"26

Однією з важливих складових туристичних маршрутів було проведення екскурсій. На допомогу екскурсоводам Шевченківська окркомісія з охорони пам'яток культури і природи розробила цікавий інформаційний матеріал, так звані "екскурсійні бази на Шевченківщині"27, про історію та природні особливості історичних місць.

Крім того, окркомісія активно працювала над розширенням географії туристичних подорожей та вивченням історико-екскурсійних об'єктів про що свідчать шість туристичних маршрутів, запропонованих вже наприкінці 1927 р.

Отже, ознайомлення широкого кола громадськості з минулим рідного краю мало велике пізнавальне й виховне значення. Необхідно зазначити, що її участь в екскурсіях мала на меті не тільки відвідання туристично-екскурсійних об'єктів, знайомство з життям і діяльністю видатних земляків, отримання загальних й конкретних професійних знань, а й передбачала проведення громадсько-корисної та пошукової роботи.

Зважаючи на сучасні процеси національно-культурного відродження, що набули розмаху в Україні, на нашу думку, слід забезпечити зростання інтересу не тільки до загальної історії нашої держави, а й до минулого окремих регіонів, а саме - Черкаського краю, його історичних об'єктів, частина з яких збереглася до наших днів. Маючи такі багаті духовні скарби та історико-архітектурні ресурси, Черкащина може стати одним з важливих регіонів туристичної галузі.


1 Гончаренко Л. Туристичні шляхи Черкащини. - Черкаси, 2000.- С. 4.

2 Найден С. П. Сосновка. - Черкаси, 1962. - С. 33.

3 Гончарук А. І. По шевченківських місцях Черкаської області. - Черкаси, 1957. - С. 9.

4 Жук П .Н., Сидоренко В. Н., Головатюк В. С., Моляка А. Н. Черкасщина заповедная // Путеводитель. - Д., 1977. - С. 32.

5 Там само. - С. 59.

6 Там само. - С. 61.

7 Держархів Черкаської обл., ф. Р-131, оп. 1, спр. 33, арк. 42.

8 Ліквідовано у 1930 р. Населені пункти увійшли до складу Городищенського та Смілянського районів.

9 Ліквідовано у 1959 р. Населені пункти увійшли до складу Городищенського, Звенигородського та Шполянського районів.

10 Ліквідовано у 1962 р. Населені пункти увійшли до складу Золотоніського р-ну.

11 Ліквідовано у 1959 р. Населені пункти увійшли до складу Шполянського. - Смілянського, Кам'янського районів.

12 Ліквідовано у 1959 р. Населені пункти увійшли до складу Золотоніського та Чорнобаївського районів.

13 Перейменовано у 1944 р. в Корсунь - Шевченківський.

14 Ліквідовано у 1931 р. Населені пункти увійшли до складу Чигиринського р-ну.

15 Ліквідовано у 1957 р. Населені пункти увійшли до складу Шполянського р-ну.

16 Ліквідовано у 1931 р. Населені пункти увійшли до складу Черкаського р-ну.

17 Включено у 1939 р. до складу Кіровоградської області.

18 Ліквідовано у 1928 р. Населені пункти увійшли до складу Золотоніського р-ну.

19 Ліквідовано у 1930 р. Населені пункти увійшли до складу Корсунь-Шевченківського р-ну.

20 Ліквідовано у 1930 р. Населені пункти увійшли до складу Канівського р-ну.

21 Держархів Черкаської обл., ф. Р-131, оп. 1, спр. 33, арк. 56-57.

22 Там само, арк. 83.

23 Пізніше маєток гр. Лопухіних-Демидових.

24 Держархів Черкаської обл., ф. Р-131, оп. 1, спр. 33, арк. 81.

25 Там само, арк. 128.

26 Там само, арк. 64, 128; О. Олександров - відповідальний секретар Шевченківської окружної комісії з охорони пам'яток культури і природи, уповноважений Всеукраїнського археологічного комітету при академії наук УСРР. Текст маршрутів подано у повному обсязі з деяким корегуванням друкарських помилок.

27 Там само, арк. 128-130.

до змісту


Надія Музичук

Ключі від вирію

Ключі, замки... Здається, не має в нашому житті речей буденніших. Вони оточують нас майже скрізь, і всі дії, пов'язані з ними, особливо з ключами, ми виконуємо зазвичай механічно, не задумуючись. Лише час від часу хвилюємось, коли випадково їх загубимо. Мабуть, у кожного є своя історія про ключ. Ключ від воріт, від дому, від квартири, авто, столу, сейфа, сховища, скриньки, комп'ютера тощо. Цікавим також є питання, що є первинним: ключ чи замок?

Перші ключі та замки з'явилися тоді, коли первісні люди почали загороджувати свої схованки, укриття, печери від хижих звірів, використовуючи для цього звичайну палицю - кий. Водночас кий був і зброєю мисливців, і знаряддям землеробів та пастухів. Традиція обгороджувати свої поселення кілками та киями, робити загорожі, укріплення, вали, насипати земляні кургани на українській території сягає незапам'ятних часів. Про це свідчать не тільки археологічні дані, але й наша українська мова, в якій збереглися такі первісні слова як "кий", "кій", "кийок" та "кіл", "кілок". Вони є також і в інших слов'янських мовах, як то: кій, кіёк (біл.), киj (бол.), киjак (серб.), куj (чес), kij (пол.); кол, колік (біл.), кол (бол.), колац (серб.), kul (чес.), кол (рос.), koі (пол.). На основі цих давніх слів утворилось слово "ключ": ключ (укр., рос.), клjуч, откліч (бол.), кључ (серб.), klic (чес.), klucz (пол.). Пізніше слово "ключ" було запозичене в угорську мову - "kuics". З появою власності та розшаруванням первісного суспільства на класи кий в руках володаря перетворився на символ влади: жезл, меч, скіпетр, булаву і т. п. Про роль кия можемо дізнатися з однієї прадавньої української легенди про заснування Києва: "Був на Русі один пан, що страшенно гнобив своїх підданих; бо не тільки мусили працювати на нього, але ще видирав їм усякий статок, так само в хаті від корівки до яйця не було нічого, що могли б назвати своєю власністю. Довго терпів бідний народ це знущання, а коли вже не могли витримати довше, старші врадили зробити повстання. Пан бачив, на що заноситься, і з свого боку зібрав велике військо. Аж тут повстало багато народу з усіх сіл; старі люди, жінки, навіть діти вийшли з тим, хто що мав: з лопатами, ціпами, киями. Пан боронився завзято, але повстанці були в такій силі, що гнали його через гори й ріки, всюди вбиваючи й не даючи відпочинку. Щойно, коли прийшли на місце, де сьогодні стоїть Київ, спостерегли, що ні один ворог не лишився при житті, скинули свої киї на одну купу, яка була така велика, що почали будувати місто, яке названо Києвом, бо він збудований з київ". (З книги "Українські перекази". М. Возняк, Українське видавництво - Краків; Львів, 1944. - Репринт. вид. К.: АБРИС, 1993. - С. 51). З цієї легенди бачимо, як кий-зброя перетворюється в кия-будівничого, а далі - в назву міста, в назву вільного володіння. В інших легендах Кия величають князем, володарем Києва. Цікаво, що аналогічні значення імені Кий є і в перській мові: "Кия - володар, витязь", Киян - "володар країни". В перекладі з англійської мови "кеу" - ключ, з тюркської мови "клич" - меч. Всі ці однакові значення слова "КИЙ" в різних стародавніх мовах підтверджують, що кий пройшов велику еволюцію свого творення: кий - меч - ключ - володар.

Огороджені, укріплені, заворені, замкнуті володіння утворювали певні поселення, царства, князівства, країни, городи, фортеці, замки. З глибини тисячоліть вони мали також назву "ВОРОТА", ворота були символом влади і ототожнювалися з замком. Історія пам'ятає їх назви: Вавілон, Урарту, Ур, Ніневія, Троя...

Давньоукраїнські легенди, перекази, казки, пісні, доносять до нас через шум віків велику кількість самобутніх слів зі смислом "замикати", котрими користувались наші пращури: замок, засув, засувка, запирка, запорка, замичка, затвор, клямка, защіпка, ключаниця, ключалка, скоба, дужка, заложка, заложечка... Багато з цих слів, а також і самих архаїчних пристроїв для замикання вже давно вийшли з ужитку. З розвитком технічного прогресу на зміну їм прийшли нові слова, нові замки, різноманітні електронні системи захисту та охорони.

Як свідчать археологічні знахідки, особливо широкого застосування набули замки і ключі в епоху Київської Русі (Х-ХІІ ст.). Вже в той час на території нашої країни існувало багато великих і малих городів-поселень, будувалось багато фортифікаційних споруд. Про це збереглось багато свідчень, наприклад: "А броди всі бяху заворені" (Псковський літопис); І заповів Олег дати воям на 2000 кораблів по 12 гривень на ключ..." (Іпатський літопис); "Володимир кожен ранок вуші (у воротах) закладав у Чернігові" ("Слово о полку Ігоревім"). Варяги називали Русь Ґардарікією (країною воріт, городів), німці - Ругією (ймовірно від нім. Riegel - засув). Серед великої кількості професій, які існували в Русі, писемні джерела засвідчують професію "замочника". Більшість замків мала циліндричну форму з висувною дужкою, яка одним кінцем заходила в циліндр, а другим - в доповнюючу приковку на циліндрі. Вони замикалися і відмикалися знизу ключами, в більшості складного малюнку і конструкції. Виготовлення таких замків потребувало великої майстерності. Давньоукраїнські замки мали, очевидно, великий практичний інтерес не тільки для свого населення, а й для сусідніх країн. Цікаво відзначити, що в Центральній Європі в середні віки такі замки носили назву руських. Про це свідчать, наприклад, чеські джерела XIV ст. При княжих дворах, при дворах посадників, воєвод, знатних дружинників існувала велика кількість різних приміщень, будівель, що потребували великої кількості замків та ключів. Була популярною і посада ключниці або ключника. Однією з них була історично відома особа Малуша, яка прислуговувала княгині Ользі та князю Святославу, - мати князя Володимира.

Серед приміщень на княжих дворах літописи згадують: тереми, де жили, палати, де приймали гостей, підвали-погреби, склади-сховища, "скотниці" (приміщення, де зберігалися княжа казна, скарби, товари), медуші - сховища для вин і медів, арсенали зі зброєю, приміщення для вартових, лазні. Наприклад, на путивльському дворі князя Святослава в погребах було 5 тис. пудів меду і 80 корчаг вина. Все це оберігали міцні, великі залізні замки з хитромудрими пристроями запорів. В розкопках феодальних поселень знахідки замків і ключів - багаточисельні. Джерела згадують також "ключі клітнії".

Поряд з великими навісними замками виготовляли й маленькі замочки для різних побутових потреб, наприклад врізні замки в шкатулках-"лодіях". Робили й прості замочки "гачок - вушко", які знаходимо на багатьох ювелірних виробах: браслетах, гривнях, запонах, підвісках, колтах і т. п. Для одягу виготовляли заколки-фібули, які користувалися великим попитом і відігравали роль застібки, - "запони". Робили замки також на окладах євангелій. Замки, великі й маленькі, весь час удосконалювались, зростало їх виробництво.

З далекої, сивої давнини люди побачили аналогію ключу і в природі. Звернули увагу на джерело, яке струмує з землі, подібно ключу, і назвали його тим же словом. У небі - пташині ключі, які восени відлітають до теплого краю - "ирію", "вирію", відкривають його своїм ключем, а навесні повертаються додому. Так, за однією з легенд, відлітаючий у вирій журавлиний ключ забирає з собою душі померлих, а коли журавлі повертаються навесні з вирію, то несуть нові душі. Весною, якщо побачиш їх уперше, то треба називати журавлів веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями - цілий рік журитиметься. За іншою легендою, ключі від вирію має пташка сойка, яка відлітає у вирій раніше за інших птахів, "відмикає" його, а сама повертається назад. За давніми віруваннями, праукраїнці вважали Богом Неба - Сварога і вірили, що Бог грому і блискавки - Перун на зиму замикає Небо і засинає, а весною своїм могутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає. Старе оповідання каже, що як прилетить з вирію зозуля, вона будить Перуна з зимового сну, і він відмикає небо і впускає на землю тепло, тому й зозуля - віщий птах. Подекуди й до сьогоднішнього дня збереглося багато старих повір'їв.

По прийнятті християнства поширюється віра, що ключі від воріт раю небесного знаходяться у апостола Петра - ключника. Пізніше два схрещені ключі лягли в основу герба Ватикана в тому ж значенні - це "ключі від раю", "ключі святого Петра", чиїм намісником на землі вважається Папа Римський. Ось чому ці ключі зображуються бородками не вниз, а вверх. Це вказує на те, що вони не земні, а "небесні, їх не тільки обов'язково два, але вони і не одного кольору - один золотий, другий срібний.

З найдавніших часів людство супроводжують символи, які тисячоліттями передаються з покоління в покоління і втілюють поняття про навколишній світ, людське життя і природу. Вони імітують (зображують) форму того предмета, з яким вони пов'язані. На території України було знайдено багато предметів з символічними зображеннями воріт, ключів, заворів. Це можна бачити на сарматських геральдичних емблемах. Біля зображення сарматського царя знаходяться ключі. Отже, сармати окреслювали певну територію свого панування. На гербах Боспорського царства, яке існувало в Північному Причорномор'ї (V ст. до н. е. - IV ст. н. е.), бачимо символ воріт, що уособлює символ царства, поселення. А оскільки Боспорське царство контролювало Керченську протоку - то одна половина воріт знаходилася в Пантикапеї (Керч), друга половина воріт - в Панагорії (Тамань). Протоку, яку контролювало царство, вважали входом, воротами і на гербі символічно позначали ключем. Зверху над воротами - птах - символ Сонця. Уже в пізніші віки на гербі міста Керчі зображувався грифон - символ столиці Боспорського царства Пантикапеї і ключ, що означав вхід з Азовського до Чорного моря.

Символи ключа присутні в гербах майже всіх міст і фортець, ключових в стратегічному відношенні населених пунктів, ряду портів, які знаходяться в протоках. Такі ключі зображувалися й зображуються або в горизонтальному положенні, або у вертикальному, причому борідкою повернуті донизу, вказуючи, що це ключі від земних володінь. Такими виразними були герби Перекопа, Городища та ін. В гербі міста Львова з незапам'ятних часів зображено символ міста - ворота. Вони відкриті, але їх вічно вартує лев.

На гербі князя Святослава (IX ст.) бачимо дві половинки воріт - символ поселення, Русі, країни, - закритих на поперечний кий-ключ. На гербі князя Володимира - символічне зображення воріт з двома полами, відкритими зверху до сонця, до Бога, подібно тому, як і в гербах Боспорського царства на тисячу років раніше. Тільки ворота закриті не по горизонталі, як це бачимо у Святослава, а києм-ключем - вертикально. А в княжому гербі Ярополка Ізяславича показано у воротах замок, продітий у вуші похрещених воріт. Ключик же знаходиться зверху над воротами. В цих Володимирових гербах, які є основою сучасного українського герба, центральна фігура - ключ-престол має всередині ще один важливий для нашої країни оберіг - християнський символ, що поєднує в собі образ Ісуса Христа і образ Богоматері, - (Тheogenan) (див.: Громада. - 2004. - № 4. - С. 28-30). В акафістах, присвячених Пресвятій Богородиці, до неї звертаються, возвеличуючи її в символах:

Радуйся, бо ти стала престолом царя - Господа.
Радуйся, ключе, що райські двері відкриваєш.
Радуйся, величного таїнства брама.
Радуйся, ключе до Царства Христового...

Символічний ключ у пошані й сьогодні. В багатьох містах, музеях, високих державних установах зберігається великий символічний ключ від міста. Має свої секрети і символічний ключ від серця. Подекуди в Україні, перед тим, як молодятам зайти до хати, ще й досі підкладають під килимок перед порогом замкнений замок, а ключ від нього вкидають у колодязь - щоб шлюб був міцним, а стосунки чистими. Багато повір'їв, пов'язаних з воротами та ключами, є і в інших країнах. Наприклад, в угорському місті Печ на центральній площі стоїть велика, стара металева огорожа, на яку закохані чіпляють замки, замикають їх, а ключ викидають далеко через огорожу (щоб ніхто не міг розірвати їх сердечні узи), символізуючи таким чином нерозлучність і міцність свого кохання.

Символічним можна назвати проект пам'ятника Київському ключу, який планується встановити в столиці України. Для його виготовлення кияни провели велику акцію по збору старих київських ключів, з яких і буде виготовлений монумент. Цей ключ має бути до 6 метрів у довжину і близько 2,5 метрів у висоту. Доречним було б зробити і музей Київського ключа, експонатами якого стали б найбільш достойні, цікаві з художньої та історичної точки зору старовинні реліквії. Бо саме кий-ключ - засновник і супутник Києва заслуговує бути вшанованим жителями першопрестольного града, столиці країни Божих Воріт - України.

до змісту


Розділ XI

Бібліографія, рецензії, повідомлення

Ростислав Романовський

Непересічне явище
сучасної української бібліографії

Добко Т. В., Ясінський Б. Д. Вістник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. 1933-1939: Системат. покажчик змісту / Наук. ред. О. С. Онищенко; НАН України. Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського; Б-ка Конгресу США; НТШ Америки. - К.; Вашингтон; Нью-Йорк, 2002. - 340 с.


Наприкінці 2002 р. українську бібліографію поповнило видання, що, поза сумнівом, приверне увагу фахівців, педагогів, дослідників-аматорів. Йдеться про систематичний покажчик змісту журналу "Вістник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. 1933-1939", що вийшов у світ заходами Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Бібліотеки Конгресу США та Наукового товариства імені Т. Шевченка Америки. Бібліографічний покажчик укладено завідувачкою відділу довідково-бібліографічного обслуговування НБУВ Т. Добко та співробітником Бібліотеки Конгресу США Б. Ясінським; наукову редакцію здійснив Генеральний директор НБУВ академік О. С. Онищенко. При підготовці покажчика використано примірники та мікрофільми "Вістника", що зберігаються у фондах Бібліотеки Конгресу США, а також оригінали та копії видання, передані з особистої бібліотеки Богданом Ясінським до фондів НБУВ.

Як відомо, журнал "Вістник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. 1933-1939" видавався у Львові впродовж 1933-1939 рр. за редакцією політика, публіциста, журналіста Дмитра Донцова коштом родини Бачинських та був наступником журналу "Літературно-науковий вістник", що виходив у Києві та Львові впродовж 1898-1932 років. Рецензований бібліографічний покажчик є продовженням покажчика до "Літературно-наукового вістника", підготовленого Б. Ясінським та виданого у 2001 р. (Ясінський Б. Літературно-науковий вістник: Покажчик змісту. Т. 1-109 (1898-1932). - К.; Нью-Йорк, 2000. - 542 с.).

"Вістник" був одним з видань, які створювали інтелектуальне середовище західноукраїнського суспільства 30-х років, впливали на формування світогляду цілого покоління українців. Часопис об'єднав найкращі інтелектуальні сили Західної України та української еміграції. Серед його авторів були такі визначні особистості: В. Біднов, Д. Донцов, М. Кордуба, В. Кубійович, Ю. Липа, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга та ін. Його редколегія прагнула знайомити читачів з досягненнями української та світової науки, освіти, культури, мистецтва. Велике значення надавалось публікації художніх творів, особливо поезії. Важливе місце на сторінках видання відводилась дискусійним статтям з актуальних суспільно-політичних проблем, рецензуванню наукових праць та художніх творів.

У ґрунтовній передмові покажчика комплексно висвітлено історію і проблематику часопису, склад його редколегії та доробок авторського колективу. Надзвичайно цінним є те, що в ній наголошено на недостатній дослідженості окремих проблем періоду 1930-х рр., зокрема постаті головного редактора журналу - Дмитра Донцова.

У бібліографічній частині частині передмови чітко відображено структуру та пояснено принципи побудови покажчика.

Покажчик охоплює бібліографічні записи всіх публікацій часопису, незалежно від їхнього характеру і обсягу: статті, хронікальні замітки, рецензії тощо. Усі вони опрацьовані авторами de visu. Загальна кількість записів 1563.

Продуманою і вмотивованою є структура покажчика. Вона всебічно відображає тематику й жанровий склад публікацій. Упорядники обрали рубрикацію, притаманну журналу. Покажчик складається з 27 тематичних розділів. Він розпочинається розділами "Художня література. Публікації" (в якому виділено підрозділи "Українська література", "Зарубіжна література" (поезія, проза) та "Публіцистика"). Далі матеріали структуровано за такими розділами: Філософія. Соціологія. Психологія; Релігія. Теологія; Астрологія; Демографія. Статистика; Політика; Економіка; Право; Культура; Педагогіка. Освіта; Техніка; Мистецтво. Музика. Театр; Мовознавство; Літературознавство. Літературна критика; Краєзнавство. Географія; Історія; Рецензії та ін. Така детальна рубрикація є зручною для користувача і дає можливість швидко віднайти необхідну інформацію.

Важливим є виділення у розділі "Літературознавство. Літературна критика" підрозділу "Персоналії" ("Українські письменники", "Зарубіжні письменники"), який допомагає систематизувати відомості про діячів української та зарубіжних літератур. У кожному розділі перелік публікацій подано, за деякими вийнятками, за алфавітом (прізвищем автора чи назвою). У розділах "Хроніка", "Редакційні статті, повідомлення", "Рекламні повідомлення" матеріали розміщено за хронологічною ознакою.

Цікавою знахідкою упорядників є систематизація інформації редакційних рекламних повідомлень про періодичні та книжкові видання, що доповнює загальну картину діяльності журналу.

До безперечних позитивів видання слід віднести супровід бібліографічних описів додатковими анотаціями, зокрема про зміст поетичних збірок, подання оціночних характеристик.

Важливою частиною видання є ґрунтовні допоміжні покажчики (іменний, псевдонімів і криптонімів, алфавітний покажчик назв поетичних творів), а також перелік виданих та розписаних у покажчику річників "Вістника". У додатку вміщено перелік видань "Книгозбірні Вістника", започаткованої 1934 р., в якій публікувалися праці, присвячені актуальній соціально-політичній проблематиці, біографіям визначних історичних осіб та діячів сучасності. Перелік налічує 23 назви видань.

Упорядники провели велику роботу з уточнення прізвищ авторів.

Слід також відзначити гарне поліграфічне оформлення видання та достатній для видань цього жанру наклад - 1000 примірників.

до змісту


Ганна Путова

Збірка "Polska i jej wschodni sasiedzi" - ланцюжок між культурами

Polska i jej wschodni sasiedzi. - T. 5. - Rzeszуw 2004.


Побачив світ 5-й випуск наукового видання Жешувського університету (м. Жешув, Польща) "Polska i jej wschodni s№siedzi" ("Польща та її східні сусіди"). Ідея цього видання, що виходить у серії "Студії зі сходознавства" за словами його головного редактора професора Анджея Андрушевича, полягає в "порівнянні різних аспектів польського історичного процесу, сучасних культурних та суспільних явищ з аналогічними явищами в країнах Східної Європи"1.

Ідея проекту - синтез наукової думки Польщі, України, Білорусі, Росії. Статті у виданні публікуються мовами оригіналів, поданих науковцями. Таким чином вищезгаданий синтез є не лише ідейним, але й практичним. Цього року у збірці вміщено статті майже виключно польською та українською мовами. Виняток становлять праці авторів, які представляють Державний університет у Мінську - доктора Владислава Шалькевича "Исследование теоретического наследия В. Д. Спасовича в России" та професора Вячеслава Шалькевича "Иосафат Огрызко - издатель первого собрания сочинений Н. А. Добролюбова". Їх написано російською мовою і подано відповідно у розділах "Філософія права" та "Літературознавство".

Цей випуск збірки "Polska i jej wschodni sasiedzi" складається з п'яти розділів: "Статті та дослідження", "Рецензії. Обговорення", "Наукова хроніка", "Документи", "Miscellanea". Перший розділ має шість підрозділів: "Історія", "Соціологія", "Політологія", "Правова філософія", "Літературознавство", "Історіософія".

В історичному підрозділі містяться статті таких напрямків:

У другому розділі "Соціологія" містяться соціологічні дослідження польських та українських авторів з різноманітних питань, пов'язаних з розвитком польського та українського соціуму. Автори праць соціологічного блоку окремо розглядають проблеми, які мають місце у наших державах. Такою є, наприклад, стаття співробітника Інституту соціології Жешувського університету доктора Барбари Марек-Зборовської "Spoіeczna toїsamoњж prywatnych przedsiкbiorcуw" ("Суспільна тотожність приватних підприємців"), в якій розглядається зазначена проблема саме на теренах Польщі. А у праці доктора Наталії Сейко, яка працює в Європейському університеті м. Житомира, "Девіації у підлітковому середовищі (опитування школярів м. Житомира)" описано дослідження ставлення підлітків до проблем наркоманії та злочинності. Проте у блоці є одна праця поєднувального характеру - стаття доктора Моніки Щьлензак, яка працює в Інституті соціології Жешувського університету, "Szkolnictwo ukraiсskie w Polsce w latach 90 XX wieku" ("Українське шкільництво у Польщі в 90-х роках ХХ ст.).

Праці розділів "Політологія", "Філософія права", "Історіософія" звертаються до проблеми польсько-українсько-російських відносин та їхнього феноменологічного характеру. Серед них є, зокрема, дослідження суто історико-філософського характеру: статті професора Лодзьського університету Маріана Броди "Idea Moskwy - Trzeciego Rzymu i struktuy "duszy њwiata" ("Ідея Москви - Третього Риму і структури "душі світу") та професора Нікіти Мойсеєва з Російської академії наук "Rosyjskie pytanie" ("Російське питання"), присвячені питанням філософської самоідентифікації російського народу.

Дуже змістовними є розділи "Рецензії. Обговорення" та "Наукова хроніка".

Загалом, за визначенням професора А. Андрушевича, "до рук читачів надходить львівський том"2 - багато праць відобразило історію Львова. Статті чотирьох авторів збірки представлені у релігієзнавчій площині, одинадцяти - в аспекті українознавства, трьох - торкаються тематики угорської діаспори у Середній та Східній Європі. Окремо професор Андрушевич виділив працю професора кафедри іноземної літератури та журналістики Калінінградського університету Олексія Дмитровського "Hymn sіowiaсski" ("Слов'янський гімн"), вміщену у розділі "Miscellanea", в якій розглянуто вірш Яна Неруди "Zorza ze wschodu" ("Зоря зі сходу"), що відбиває загальну ідею слов'янства у світі.

Таким чином, перед читачем постає багатогранний, міждисциплінарний збірник, що широко відбиває специфічні міжгалузеві аспекти сучасної гуманітарної науки Польщі, України, Білорусі, Росії та показує шляхи для подальшої плідної співпраці між науковцями цих країн.


1 Andruszewicz Andrzej. Wstкp // Polska i jej wschodni s№siedzi. - Rzeszуw, 2004. - S. 9.

2 Там само.

до змісту


Ірина Матяш

Міжнародна конференція
в Торуні

4-6 листопада 2004 р. в Торуні відбулася міжнародна конференція "Білорусь в XX столітті. В колі культури і політики", організована кафедрою міжнародних відносин відділу історичних наук Університету Миколая Коперніка (далі - УМК). Ключова проблема конференції не обмежила географію учасників. Наукове зібрання мало справді міжнародний характер, оскільки в ньому взяли участь не лише польські та білоруські науковці, але й учені з Литви, Російської Федерації, України, Франції (всього 25 учасників). Авторитетні імена учасників конференції (професорів С. Александровича з Торуню, А. Смолянчука з Гродно, Д. Ліна з Гомеля, Є. Мироновича з Білостоку, Р. Радека з Любліна та ін.) привернули до наукової імпрези увагу молоді - студентів та аспірантів, які значно розширили аудиторію зібрання.

Відкрив конференцію керівник кафедри професор Збігнев Карпусь, з привітальним словом до учасників конференції звернувся проректор УМК професор Анджей Раджимінський. У засіданнях брали участь декан професор Вольдемар Резмер та директор Інституту історії і архівістики УМК професор Казимеж Мікульський. Підтримка керівництвом університету ідей подібних імпрез засвідчила зацікавлення в справді науковому підході до досліджуваної викладачами кафедри тематики.

Упродовж двох днів з ґрунтовними рефератами виступило 25 учасників, відбулися проблемні дискусії, що продовжувалися під час спілкування в кулуарах. Слід відзначити вдалу структуру засідань, об'єднання тематично близьких доповідей в окремі блоки, що відкрило можливість не лише всебічно проаналізувати ту чи іншу проблему, а й зіставити іноді протилежні погляди. Перший блок доповідей (С. Александрович, А. Смолянчук, А. Киштимов) торкався проблеми інтерпретації білоруської ідеї в історіографії кінця XIX - початку XX ст. Зокрема, бурхливе обговорення викликала доповідь к. і. н. А. Киштимова з Мінська, присвячена ролі російського і польського капіталів у розвитку економіки Білорусі.

Тематично близьким до першого був другий блок доповідей, які торкалися політичного і соціального розвитку Білорусі в XX ст. Так, к. і. н. С. Рудович (Мінськ) проаналізував становище білорусів під час Першої світової війни, охарактеризувавши цей період як "тяжкий старт у XX столітті". Участь білоруської інтелігенції у національному рухові у першій половині XX ст. висвітлив д. і. н. С. Токць (Гродно). Особливу увагу учасників конференції привернув виступ проректора Гомельського державного університету ім. Франциска Скорини професора Д. Ліна, який проаналізував демографічні процеси в Білорусі у XX ст. Не менше зацікавлення викликав виступ відомого білорусиста з Любліна професора Р. Радека з аналізом процесів формування сучасної "білоруськості" в XX ст.

Доповіді наступного блоку висвітлювали події доби БНР, зокрема питання встановлення державних меж (В. Ледебєва з Гомеля та Д. Міхалюк з Торуню) та державної символіки (О. Латишонок з Білостоку). Огляд архівних документів, що торкаються історії та культури Білорусі й зберігаються в українських архівах зробила професор І. Матяш (Київ).

Питання воєнної історії розглядалися в доповідях литовських науковців з Ковно - Альгіса Маркунаса та Аушри Юревічіте, які репрезентували інформацію про білоруські військові частини в литовській армії та діяльність підполковника Олександра Ружанцова в Литві та еміграції (1919-1940). Проблему набору до військових відділів, створених Білоруською військовою комісією, розглянув професор З. Карпусь, а О. Ямкова з Києва висвітлила взаємовідносини та співпрацю представників української і білоруської еміграції в Чехословаччині в 1920-1930-х рр.

Про літературу, культуру, науку йшлося в доповідях мінських архівістів - директора Білоруського архіву-музею літератури і мистецтва Г. Запартики (Мінськ) "Джерелознавчий аспект вивчення історії білоруської літератури 20-х і 30-х років" та завідувача відділу Національного архіву Білорусі, к. і. н. В. Скалабана (Мінськ) "Держава і культура в повоєнній Білорусі (1945-1953)". Малодосліджену проблему проживання білорусів на Алтаї розглянула дослідниця з Барнаула к. і. н. О. Кенгурова.

Загалом наукове спілкування (обговорення доповідей і дискусії), урочиста вечеря на відзначення відкриття конференції, екскурсія до міського музею та знайомство з старовинним Торунем, блискуче проведене професором Е. Вішкою, сприяли результативності конференції. Вона була зумовлена актуальністю проблеми зібрання, високим рівнем організації, забезпеченим передусім професором З. Карпусем та доктором Д. Міхалюк, встановленням нових наукових контактів. Учасники конференції висловилися за підготовку спеціального видання текстів виголошених доповідей, що, поза сумнівом, стане належним внеском в історіографію білорусистики.

до змісту


НАШІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Шановні автори!

Нагадуємо, що наукові статті, які подаються для публікації у наукових фахових виданнях, затверджених Вищою атестаційною комісією України, повинні мати такі необхідні елементи: постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття, формулювання цілей статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів, висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку1.

Рекомендації щодо оформлення
рукописів статей


Адреса редколегії:
УНДІАСД
вул. Солом'янська, 24
м. Київ-110, 03110
Тел.: (044) 275-13-74
E-mail: nvasilevsky@archives.gov.ua

Ганна Волкотруб


1 Бюлетень ВАК, 2003. - № 1. - С. 2.

до змісту


Некролог

Михайло Делеган

ПІШОВ ІЗ ЖИТТЯ ВІДОМИЙ ВЧЕНИЙ
Олексій Васильович Хланта
(1930-2004)

6 листопада 2004 р. після тривалої важкої хвороби пішов із життя відомий вчений, активний дослідник архівних першоджерел, автор численних праць з історії Закарпаття та України, держав Центральної і Південно-Східної Європи кандидат історичних наук, доцент Хланта Олексій Васильович.

О. В. Хланта народився 27 вересня 1930 р. у селі Копашнево Хустського району в селянській родині. У 1955 р. закінчив історичний факультет Ужгородського державного університету, а в 1958 р. - аспірантуру. Згодом успішно захистив кандидатську дисертацію, працював старшим викладачем та доцентом університету. Талановитому досліднику історії краю у 1969 р. було запропоновано працювати в Інституті історії АН УРСР. З 1970 по 1975 рр. очолював відділ Ужгородського відділу історії європейських соціалістичних країн АН УРСР. У 1975-1985 рр. Олексій Васильович завідував кафедрою в Ужгородському державному університеті. Упродовж наступних років працював доцентом історичного факультету цього ж вузу, а згодом ученим секретарем Закарпатського інституту ім. А. Волошина МАУП і секретарем обласної редакційної колегії загально-державного видання "Реабілітовані історією".

О. В. Хланта - автор більше ста наукових і науково-популярних праць, співавтор ряду колективних монографій. Брав активну участь у підготовці "Історії міст і сіл Української РСР. Закарпатська область".

В останні роки чимало уваги приділяв дослідженню історії Карпатської України та долі закарпатців, які зазнали політичних репресій.

У дослідницькій роботі широко використовував архівні джерела, здійснював науково-пошукову роботу в архівах Праги, Будапешта, Москви, Києва та Ужгорода.

В особі Олексія Васильовича Хланти історична наука, вся громадськість втратили скрупульозного дослідника, відомого вченого і педагога, а його колеги безмежно щиру і добропорядну людину, яка завжди була готова надати посильну допомогу та необхідну підтримку.

до змісту


Відомості про авторів


Андрієвська Лариса - старший науковий співробітник відділу архівознавства УНДІАСД (м. Київ)

Безбородов Олександр - д. і. н., проф., ректор Історико-архівного інституту РДГУ (м. Москва, Російська Федерація)

Волкотруб Ганна - вчений секретар УНДІАСД (м. Київ)

Делеган Михайло - к. і. н., директор Державного архіву Закарпатської області (м. Ужгород)

Драгомірова Лариса - старший науковий співробітник відділу архівознавства УНДІАСД (м. Київ)

Єремеєв Станіслав - к. і. н., завідувач сектора обліку і науково-довідкового апарату Всеросійського науково-дослідного інституту документознавства і архівної справи (м. Москва, Російська Федерація)

Зворський Сергій - к. і. н., завідувач сектора науково-довідкового апарату та обліку документів УНДІАСД (м. Київ)

Киридон Алла - к. і. н., доцент, докторант кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, (м. Київ)

Кисельова Леся - начальник відділу кадрів Державного комітету архівів України (м. Київ)

Клименко Тетяна - к. і. н., директор Державного архіву Черкаської області (м. Черкаси)

Ковальчук Володимир - археограф відділу джерел з новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського (м. Київ)

Ковальчук Володимир - заступник директора Київського фінансово-економічного коледжу Національної академії державної податкової служби України (м. Ірпінь)

Крохмаль Яцек - д. гуманітарних н., керівник наукового закладу архівістики Головної дирекції державних архівів Польщі (м. Варшава, Польща)

Ларін Михайло - д. і. н., проф., директор Всеросійського науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (м. Москва, Російська Федерація)

Лисенко-Єржиківська Наталка - к. філог. н., старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ)

Маврін Олександр - к. і. н., заступник директора Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського (м. Київ)

Марченко Петро - к. т. н., старший науковий співробітник відділу фізико-хімічних і біологічних досліджень УНДІАСД (м. Київ)

Матяш Ірина - д. і. н., професор, директор Ундіасд (м. Київ)

Московченко Наталія - к. і. н., начальник відділу використання інформації ЦДАГО України (м. Київ)

Музичук Надія - історик, член Української громади в Угорщині, член редколегії журналу "Громада" (м. Будапешт, Угорщина)

Палієнко Марина - к. і. н., доцент кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ)

Палеха Юрій - проректор, завідувач кафедри документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності Європейського університету, (м. Київ)

Пиріг Руслан - д. і. н., професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України (м. Київ)

П'єтшик Павел - куратор-архівіст Державного архіву в Лодзі (м. Лодзь, Польща)

Путова Ганна - старший науковий співробітник відділу довідкового апарату та обміну документів ЦДІАК України (м. Київ)

Романовський Ростислав - старший науковий співробітник сектору науково-технічної інформації науково-інформаційного відділу УНДІАСД (м. Київ)

Сібіль Клер - спеціаліст Департаменту інформаційних технологій та стандартизованого архівного описування Національного архіву Франції, член-кор. Комітету Міжнародної Ради Архівів з дескриптивних стандартів (м. Париж, Франція)

Скалабан Віталій - к. і. н., провідний науковий співробітник Національного архіву Республіки Білорусь (м. Мінськ, Білорусь)

Солодова Віра - директор Одеського історико-краєзнавчого музею (м. Одеса)

Старовойтов Микола - директор Державного архіву Луганської області (м. Луганськ)

Старостін Євген - д. і. н., проф., завідувач кафедри теорії та історії організації архівної справи Історико-архівного інституту Російського гуманітарного університету (м. Москва, Російська Федерація)

Федоренко Михайло - викладач кафедри соціально гуманітарних дисциплін УДМТУ імені адмірала Макарова (м. Київ)

Федосов Володимир - к. економ. н., директор Білоруського науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (м. Мінськ, Білорусь)

Чернобаєв Анатолій - д. і. н., проф., головний редактор журналу "Исторический архив" (м. Москва, Російська Федерація)

Шихненко Ігор - аспірант кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ)

Шумейко Михайло - к. і. н., доцент кафедри джерелознавства Білоруського державного університету (м. Мінськ, Білорусь)

На початок
На початок