Мудрий Василь

Лихоліття України


Мудрий Василь. Лихоліття України. - Львів: Видавнича спілка "Діло", 1933. - 132 с.


Док. № 1
1933 р. - "НЕДОЛЯ УКРАЇНИ"
Розділ з тогочасної брошури Василя Мудрого "Лихоліття України"
про причини Голоду в Україні та організацію допомогових акцій за кордоном


Цілий культурний світ звернув цього року увагу на наддніпрянську Україну, де весь нарід найшовся в голодових муках. Україні, що від найдавніших часів мала в світі славу одної з найбогатших країн, дошкулює тепер голод. Сотні тисяч наших братів уже вигинули, там наслідком голоду за час минулої зимн і весни, а надходяча зима і весна несуть їй у дарі іде страшніші голодові муки. Вже навіть чужі нам європейські й американські газети описують у дуже ярких красках страхіття голоду в тому найбогатшому та найурожайнішому краю Европи і промовляють до серця та сумління культурних людей, щоби вони рятували нещасливий український нарід. І коли це пишуть чужинні газети, коли дають докази про голодове лихоліття на Україні, то теперішні володарі України, московські більшовики-комуністи заперечують істнування голоду. Навпаки, вони твердять, що на Україні прегарний урожай і що українському населенню ніякий голод не загрожує. Тимчасом це звичайна і до того підла брехня, бо на Україні люди голодують, А про те ми довідуємося не тільки від чужинців, що мали змогу бути на Україні, але й від наших тамошніх свояків та знайомих, що описують нам свою недолю з сльозами зрошених листах. Всі вони просять від мас допомоги, просять рятунку, бо їм загрожує голодова смерть. Отже якби московські більшовики-комуністи не простували і якби не заперечували голоду на Україні, то це їм не поможе. Бо події та факти кажуть щось протилежне до їхніх заперечувань. Але й вони самі себе компромітують в очах світу, коли у пресі заперечують голод, а чужинним газетним кореспондентам рівночасно забороняють їхати на Україну, щоби, вони на власні очі могли, переконатись у правдивости цих заперечень. Іншими словами, комуністи свідомо ширять неправду, коли кажуть, що голоду нема і одночасно не хочуть пустити посторонніх і безсторонніх чужинців у навіщені голодом землі. Далі таким своїм становищем вони вказують на тс, що голоду на Україні не вважають ніяким нещастям і тим самим стверджують, що голод серед українського населення є їм на руку, та що вони того голоду для України бажають. Бо інакше, чомужби його заперечувати!? Таж у 1921 і 22 роках там теж був ,голод. Чому ж тоді вони не тільки не робили ніяких перешкод чужинцям в огляданні досягнених голодом околиць і земель? Тоді було навпаки! Самі більшовики запрошували чужинців, щоби вони оглядали страхіття голоду та просили, щоби організували міжнародню допомогу загибаючому населенню. Але річ у тому, що тоді голодове нещастя впало на Укранїу наслідком великого недороду, який спричинила посуха, а тепер голодове лихо спричинили самі комуністи своєю господарською і національною політикою Ось чому вони тепер заперечують істнування. голоду і ось чому не пускають на Україну чужинних газетярів, які булиб примушені своїм сумлінням заперечити комуністичні заперечування голоду та мусілиб таки сказати всьому світові, що голод є і що він з дня на день зростає, що спричинює величезне спустошення в людях та накінець мусілиб розкрити причини голоду. А цього комуністи не хочуть. Зате ми постараємося тут доказати, що комуністичні московські диктатори свідомо повели таку політику, щоби Україну довести до руїни і ганебні наслідки тієї політики у виді голоду закрити перед культурним світом.

Мудрий Василь. Лихоліття України. - Львів: Видавнича спілка "Діло", 1933. - С. 3-5.


Док. № 2
1933 р. - "ЯКА БУЛА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ НА УКРАЇНІ
І ДО ЧОГО ВОНА ДОВЕЛА?" -
Розділ з тогочасної брошури Василя Мудрого "Лихоліття України"

Московські комуністи, завоювавши Україну, ввели у сільське господарство цілковиту анархію. Вони землю проголосили власністю держави, а потім кинули гасло: "вся земля в користування трудових селян" і мало цікавилися спершу тим, як ту землю управляють та чим її засівають. Для них найважнішою справою було збирання т. зв. харчової розкладки. Ця розкладка полягала в тому, що на село накладали обовязок зібрати та віддати для держави стількито і стількито пудів хліба. Коли цей обовязок село виконало - все було впорядку. Ясно, що по селах розкладка гладко не йшла. Звичайно розкладкою обтяжували передовсім заможніших господарів і вони вгиналися від її тягару. Щоби себе бодай у деякій мірі від неї звільнити, вони почали менше землі обсівати. Це рже було комуністам не наруку. Вони почали примушувати до того, щоби землю обсівати. Але це теж не йшло. У сільському господарстві шаліла анархія та грозила руїною. Всі давні панські, церковні і куркульські землі мали перейти до рук селян. Вони й перейшли до їх рук, але селянство не могло всієї землі обсіяти та відповідно обробити. Ті, що мали чим її обробляти, не мали права на неї, бо вони уходили за куркулів чи кулаків, а бідніші, хоч і брали ту землю, але обробити її не мали чим. Словом перспективи в хліборобстві були невеселі. Це й примусило комуністів взятися за точніше упорядкування сільськогосподарських справ на Україні скоріше, як вони того бажали.

Більшовики на Україні були примушені в тій ділянці випередити навіть Москву. На V. т. зв. всеукраїнському зїзді рад під кінець лютого 1920 р. приняли вони закон про закріплення на 9 років за селянами тої землі, що була в їх руках після розділу поміщицьких, церковних і куркульських земель. На основі того закону цілих 9 років не можна було цієї землі наново ділити ні переділювати. Дещо пізніше X. з'їзд російської комуністичної партії приняв постанову про заміну харчової розкладки на харчовий податок. На Україні ця постанова почала обовязувати від осени 1921 р. Вона, ця постанова, започаткувала на ділі нову більшовицьку економічну політику, в скороченні неп. Нема сумніву, що ці постанови в великій мірі могли причинитися до сякого-такого наладнання сільсько-господарських відносин на Україні. Але вже в осені 1921 р. навістило Україну, а саме округи олександрійську, катеринославську, миколаївську, одеську та донецьку нещастя голоду. Голод прийшов наслідком страшної посухи. Сільське господарство зазнало нечуваного удару. Селянство тих околиць на Україні, де був урожай, мусіло платити великанський харчовий податок, бо за себе і за навіщених голодом. Наслідком того на селі накопичувалося чимраз то більше невдоволення проти комуністів.

Коли минув голод і коли більшовикам вдалося остаточно зліквідувати повстання, тоді, взялися вони за ,,порядкування" села і сільсько-господ. справ уже не тільки теоретично, але й практично. Перш за все вони рішили почати основну роботу над т. зв. соціяльним резверствованням села. Вони почали засновувати по селах комітети незаможних селян, яких поставили на селі в упривілеєне становище та використовували їх для боротьби з т. зв. кулаками та з їхньою "кулацькою контрреволюцією". Це. розверствоння пішло доволі скоро. Бож нема нічого лекшого, як нацьковувати в селі одну частину населення проти другої. По селах почалися численні кровні розправи з т. зв. куркулями чи пак кулаками. При чому до куркулів зараховували незаможники всіх селян, що щонебудь мали, чи щонебудь придбали. Отже й середньо-заможні селяни опинилися завдяки такій політиці в лавах кулаків. Словом, творились по наших селах наслідком комуністичної політики соїціяльн. розверствовування несамовиті й незрозумілі речі. Наслідком того терпіла дуже господарка. Щоби цьому на будуче положити кінець комуністи взяли курс не тільки на незаможника, але й на середняка. Почали пропагувати спілку незаможників із середняками. Та ця політика теж завела. Села комуністам опанувати не вдалось. Вину за те вони зложили на "найнебезпечнішого класового ворога" на селі, а саме на кулака чи пак куркуля. І тому взялися за розкуркулювання села. Куркулів почали нищити перш за все непомірними податками, а що вони не були в силі їх платити, то відбирали їм весь живий, та мертвий господарський інвентар, а їх самих за опір вивозили або далеко на Сибір до примусових робіт, або на Соловки, або накінець транспортували їх до будови славетного біломорського каналу, що лучить Біле Море з Балтійським. Туди вислали більшовики з України не менше міліона всяких "куркулів-контрреволюціонерів", вони там у більшости вже вигинули або коротають ще в муках свої останні дні.

Одначе ліквідація куркулів мало причинилась до задовольняючого наладнанняі відносин на селі. Більшовики пропагували між незаможниками засновування т. зв. колективних господарств. Та це теж не йшло. А чому не йшло - побачимо, коли познайомимося з відповідю на питання: що таке колєктив? - Колективи є троякого роду, а саме: 1) рільничі комуни; 2) колєктиви і 3) товариства спільної обробітки землі. Комуни - це збірні господарства, в яких усе, тобто земля, живий і мертвий інвентар, і накінець всі збори з піль є в спільному ужиткуванні членів комуни. Всі члени комуни їдять один, спільний харч, спільним коштом вбираються, спільним коштом виховують і дітей. Мешкають вони окремо родинами, але також по змозі під одним дахом, немов у касарні. Комуною управляють, очевидно, більшовицькі комісарі, призначувані з гори, державними земельними органами. - Господарські колективи ріжняться тим від комун, що в колективах тільки вся земля є в спільному ужиткуванні всіх членів колективу. Зате члени келективу мають право зберегти у свому користуванні свої доми і загороди, а подекуди то й домашню птицю, свині та корову. Зате всі інші господарські будинки разом з живим і мертвим інвентарем, отже стайні та хліви, коні, корови, господарське приладдя переходять у розпорядження та користування колективу. - Товариства спільної обробітки землі визначаються тим від обох попередніх, що в спільному їх ужиткуванні є тільки управна земля. Члени Т-ва мають право користуватися своїми оселями, городами, та живим і мертвим інвентарем. Тепер таких товариств спільної обробітки землі на Україні вже майже нема.

Колективами так само як комунами управляють особи, призначені до того земельними державними урядами. Хто став членом колективу, той примушений уже виконувати все те, що йому наказує управа. Бож у колективі все управляється і все обробляється спільно. Все разом сіється на одному лані, все разом збирається. Збір ділиться в той спосіб, що частину призначується і відкладається на засіви, частину на прокормлення живого інвентаря, частину віддається державі, а решту ділиться між членів колєктиву точно після означеної норми на робочого і неробочого члена родини. Словом, хто вступив до колективу, той перестав бути паном своєї власної волі, а віддав себе тілом і душею колективові. На Україні кажуть, що з введенням колективної господарки комуністи відновили панщину.

Нічого дивного, що на Україні ні незаможники ні середняки до колективів іти не хотіли. Всі вони воліли вести індивідуальну господарку. До 1929 р. всетаки комуністам вдалося було зорганізувати понад сотню колективів на Україні. Одначе вони не могли втриматись. Валились щороку одні, а на їх місце повставали інші, що теж по році-двох провалювались. Отже практика комуністів з колективами на Україні була дуже сумна. Але комуністам почало спішитися з тим, щоби селянство спролєтаризувати, тобто скасувати його індивідуальні господарства та потворити великі колективи, в яких селянин працював би на таких самих правах як робітник у фабриці. Таким чином комуністи хотіли зрівнати на селі всіх і при допомозі господарської колективізації та машинізації обрібки землі зіндустріялізувати, як вони кажуть, сільське господарство. Вони з тим спішились, бо хотіли таким чином створити сильну підставу для дальшої розбудови великого промислу. Не даром втягнули справу колективізації у свій пятилітний плян розбудови промислу.

І тому то в осені 1929 р. більшовики приступили до масової, загальної колективізації сільського господарства. Почали її проводити примусово, при допомозі загонів ДПУ (чека). Селяни на Україні відповіли на ту примусову колективізацію масовим убиванням коней, худоби та нищенням господарського інвентарні. В осені 1929 р. пропало, таким чином сотні тисяч коней, коров, волів і свиней. Замість віддавати їх у колективне користування селяни воліли все це вигубити або зїсти. Перед сільською господаркою стала величезна загроза. Комуністи отямились. І ось вже дня 2. березня 1932 р. оголосив диктатор СССР Сталін статтю п. н. "Запаморочення від успіхів", у якій накликав усіх до того, щоби не перебирали міри в колєктивізуванні, бо це загрожує катастрофою. У тій статті Сталіні виступив і проти примусу колективізації. Але це вже було за пізно. Пильні його посіпаки майже все сколєктивізували і тим підірвали в великій мірі сільську господарку. Для обробітки піль забракло коней і волів, а сіл.-господарських машин і тракторів (парових плугів) для обробітки сколективізованих господарств було за мало. До того всі ті трактори та машини, що їх виробляли більшовицькі фабрики, показались лихими. Вони скоро псувались та нищились.. А хліба більшовики потребували. Того хліба вони, мусіли за всяку ціну добути, бо інакше міг провалитись цілий їх пятилітний плян упіромисловлювання СССР, а з ним могли провалитись і вони. Тому то почали обкладати непомірними податками! і т. зв. хлібозаготовками найурожайнішу землю в межах СССР, тобто Україну. Але Україна вже не була в силі виконати наложеної на неї розкладки. Тому пішла проти неї нагінка. Збори в осені 1930 р. після примусової колективізації стали менші. Населення на весну 1931 р. вже недоїдало. А в черговому господарському 1931/32 р. колективи показали, що воїни не дадуть комуністам того, чого від них надіялися. Збори знов змаліли. Змаліла також площа посівів. Селянство почало боротись за своє існування таким чином, що розкрадало подекуди збіже на пни, щоби його заховати на зиму перед оком комуністів та забезпечити собі життя. Проти розкрадання збіжа появилися драконські закони, на основі яких усіх тих, що брали збіжа з піль, чи зі складів, щоби його заховати, чи тих, що обрізували колоски, дуже гостро карали навіть розстрілами. Одначе ті драконські закони й декрети нічого не помогли, бо голод не знає жартів. Населення виповіло боротьбу московському грабіжництву. В осені та зимою 1932 р. Україна збіжевої розкладки не виконала, бо вже голодувала. Москва дуже тим озлобилась і центральний комітет всеюзної комуністичної партії приняв дня 24. січня 1933 р. таку постанову:

"Центральний Комітет уважає за доказане, що партійні організації України не виконали доручених їм завдань щодо організації хлібних достав і виконання хлібного пляну".

Отже Москва поставила в стані обвинувачення цілу КП(6)У, в якій між іншим і досі москалі мають більшість. Рівночасно Москва вислала на Україну своїх екзекуторів в особах Постишева, Катаєвича та Вегера, які мали стягнути з України весь збіжевий недобір. Фактичиним диктатором України став Постишев. Не зважаючи на те, що населення України в тому часі вже масово голодувало, названі московські посіпаки почали таки стягати з України, збіжевий недобір і тим своїм стяганням катастрофу голоду ще збільшили. Але диктатор Постишев тим цілком не злякався, а навпаки, почав ще нечувану нагінку проти всього українства та взяв у політиці на Україні русифікаційний курс. Жертвою того русифікаційного курсу впав Хвильовий і Скрипник, що поповнили самогубство.

Про голод на Україні почала писати, як ми це зазначили на початку, світова, американська та європейська, преса. Кореспонденти чужинних ґазет, що мали змогу бути на Україні, описують голодові страхіття зворушливо та переконуючо. Вони описують і випадки людоїдства з голоду. Одні обраховують число померших від голоду в цілому СССР на 4 міліони, інші на 6 міліонів. Ми певні, що на Україні кількість жертв у людях наслідком голоду дуже поважна.

У відповідь на ці вісти заграничної преси комуністи видали заяву, в якій заперечують істнування голоду на Україні. Крім того забороняють одночасно тим (кореспондентам чужинних ґазет, які моглиб обєктивно прослідити справу голоду, їхати на Україну.

На диво ті комуністичні заперечення стоять у крикливій суперечности навіть до того, що вони самі говорять у себе. Про це довідуємося між іншим з промови тогож таки Постишева, яку він виголосив дня 10. червня 1933 р. на засіданні Центрального Комітету КП(б)У. В ній він казав, що невиконання Україною пляну хлібозаготовки є ганьбою минулого року. Таке занедбування більше не сміє повторитися. Щоби натравити лихо, треба виявити всі "похибки і блуди, які довели до цього. А ці похибки не є ніякими обєктивними обставинами, це не є зменшення продукції наслідком зовнішних, природних причин, - ні, це надто вражлива "чутливість" та "людяність", якими так часто грішили місцеві комітети, саботуючи тим самим здачу хліба. Всі ті огляди зворушливої людяности супроти виснаженого, голодного населення, це, на думку московського диктатора, "потурання інтересам консументів". Він ілюструє це "потурання" низкою прикладів, де місцеві комітети на першому місці ставили потреби місцевого населення і щойно надвишку, яка оставала, віддавали на податок. Це обурює Постишева до краю і він кличе в пересерді: "Чи треба ще доказувати, якою фальшивою є така поведінка? Держава і її потреби сходять тут на другий плян, а на перше місце ставиться справу місцевого виживлення. Чи не означає це, що ті місцеві комітети, підтримуючи споживчі інтереси селянства робили на шкоду пролетарської держави?"

Ясно, що для московського держиморди Постишева важніша справа забезпечення хлібом Москви і московських промислових осередків, як обдертого зі всього українського селянина, продуцента хліба. Нехай, на його думку, гине з голоду хахол, щоби тільки Москва була сита. Не даром її звуть цитаделею комунізму та пролетарської диктатури! Знов же центральний комітет всесоюзної (тобто російської) комуністичної партії на свому засіданні теж 10. червня 1933 р. приняв у справі хлібозаготівлі таку вимовну постанову: "Всупереч практиці минулих років ніхто не сміє ухилятися від обовязку віддати державі приписану скількість хліба і то безпосередньо після збору". Про зменшення згори приписаного податку не може бути навіть мови. "Хліб мусить бути зараз, без ніякої проволоки відставлений до державного збору і за точне виконання тих постанов відповідають комуністичні урядовці".

Ця постанова московського партійного центру і промова Постишева на харківському партійному зібранні взаїмно себе доповнюють. Вони вказують на те, що коміуністи дрожать за кожне зерно, бо воно їм потрібне для викормлення московських робітничих центрів та на експорт. Одночасно ця постанова і промова вказують на те, що Україна знов перед голодом, коли їй намагаються так скоро, та безпосередньо після збору видерти все потрібне для московських комуністів збіже, щоби його не заховали голодні селяни для себе.

Отже з того висновок, що московські комуністи свідомо виголоджують Україну. Вони при допомозі своєї господарської та національної політики стали найкровавішими катами України. Подібних до них історія ніякого поневоленого народу на світі не знає.

А тепер даймо ще голос деяким цифрам, які теж підтримають уповні твердження, що московські комуністи виголоджують український нарід цілком свідомо та пляново. Комуністична Москва вивозила щороку з України казкові запаси збіжа, а саме:

у 1923/24 р.
у 1924/25 р.
у 1925/26 р.
у 1926/27 р.
у 1927/28 р.
вивезла
вивезла
вивезла
вивезла
вивезла
2,671.9 тисяч тон
1,050.8 тисяч тон
2,741.6 тисяч тон
3,155.2 тисяч тон
4,253.4 тисяч тон

У році примусової та масової колективізації 1928/29 вивезла 1,445.3 тисячі тон, бо більше наслідком господарської руїни не була в силі вивезти. А далі в р. 1929/30 уже 4563,8 тисяч тон і накінець у 1930/31 р. вспіла вивезти аж 6921,1 тисяч тон. Ці цифри вказують, що Москва з року на рік збільшувала контингент збіжа, який здирала з України для своїх потреб, не зважаючи на те, що на Україні після 1929 р. тобто після масової колективізації скількість збіжа меншала. Отже й ті цифри, взяті з офіціяльної більшовицької статистки, знов доказують, що Москва виголоджує Україну навмисне та доцільно.

Самозрозуміло, що як усе, так і тепер московським опричникам у роді Постишева, зі щирого серця помагають руйнувати та обдирати український нарід "малороси". Вони підлабузнюються цьому кривавому диктаторові, роблять йому овації, а один з них Затонський не завагався навіть з нагоди похоронів Скрипника закінчити свою пращальну промову окликом: "хай живе тов. Постишев". Їх це зовсім не болить, що загибає в голодових муках нарід. Для них доволі того, що вони ситі.

З надходячою зимою знов суне на Україну страшне марево голоду, а слідом за ним тихцем підкрадається смерть, що чигає на свої жертви, на молодих і старих, на дітей і жінок, на батьків і матерей. Цієї осени Україну знов обдерли зі збіжа московські диктатори. Знов вирвали з уст українського хлібороба-продуцента останній кусок хліба, щоби наситити себе. Не даромже вони цього літа перед збором і в часі збору збіжа з піль утримували сотні тисяч узброєних вартівників коло українських збіжевих ланів. Боялися, що господар української землі, українське селянство зеленцем вирве та викосить хліб, щоби тільки не дати собі йото вивезти та не наразити себе на голодування. Узброєні варти і літаючі загони чекістів зробили своє. Українське селянство виснажене, виголоджене та вичерпане не було в силі прогнівитись збройному комуністичному насиллю і лишилось цього року знов без хліба.

Мудрий Василь. Лихоліття України. - Львів: Видавнича спілка "Діло", 1933. - С. 52-65.


Док. № 3
1933 р. - ПОВІДОМЛЕННЯ КОРЕСПОНДЕНТІВ ЗАРУБІЖНОЇ ПРЕСИ ПРО ГОЛОД В УКРАЇНІ
З тогочасної брошури Василя Мудрого "Лихоліття України"

Кореспонденції "Діла" з Ню Йорку.
Нюйорк, 5. червня 1933.
У першій читаємо:

"Коли ми мовчимо - буде говорити каміння" - так хіба треба пояснити велике зацікавлення Радянською Україною деяких американських ґазет.

Вчорашній "Ню Йорк Америкен" помістив майже на половині сторони кореспонденцію Ґарета Джовнса, колишнього секретаря англійського воєнного премієра Льойда Джорджа. Джовнс відвідав недавно Рад. Союз і прислав щойно першу статтю з Льондону до "Ню Йорк Америкен". Він каже, що вже в березні у Москві чув крик з усіх усюдів: "Нема хліба!" А один українець сказав йому таке:

- Ми вмираємо на Україні, бо не маємо хліба. Ми прийшли до Москви купити хліба і вислати його почтою до нашого села.

Другий селянин з України сказав таке:

- Наші села на Україні вимирають. Ми засуджені на смерть, бо не маємо хліба.

Ще інший українець сказав:

- У нашому селі ми мали 150 коров, а тепер маємо лише шість.

Щоби переконатися, чи це правда, Джовнс рішився поїхати сам на Україну. По дорозі на одній стації стрінув цілу ватагу українців, що втікали на північ.

Від них почув таке:

- Два місяці ми не мали хліба. В нашому селі люди вимирають. Ми йдемо на північ за хлібом, але вже дальше не хочуть нам дати залізничого білету. Тепер не знаємо вже, що робити.

В дальшій дорозі Джовнс довідався більшовицької тайни. Селяни не мають хліба по селах і женуть за ним до міст. Туристи не їдуть на село, а відвідують містечка. Тому вони не бачать голоду села.

Опісля Джовнс сам переїздив селами і то в ріжних околицях. Каже, що при дорозі стрічав трупи людей, які погинули з голоду. На кінці дає таку замітку:

"Такий голод лютує після пятилітки. Яка цьому причина? Яка будуччина?"

Про це хоче він сказати в другій статті, яка має появитися мабуть у наступному недільному виданні "Ню Йорк Америкен".

Коротшу, але ще більше жахом проймаючу статтю помістив нині у Газеті "Дейлі Нюз" Доналд Дей, кореспондент газети "Шикаґо Трибюн". Допис надісланий з Варшави з датою 3. червня. Дей каже, що урядово обчисляють, що в часі голоду в СРСР у 1922 році померло там пять і пів міліона людей з голоду. А теперішні признаки вказують, що цього року помре стільки людей лише на самій Україні.

Дей призбирав інформації від подорожніх з урядових звітів, з приватних листів, від дипльоматичних представників на Україні і на основі тих матеріялів малює страшний образ вимираючої України.

Москва купує потайки збіже за границею і дає його лише містам. На Україні ці міста обіймають 4 міліони населення. Небажані елементи (отже мабуть самих лише українців) влада проганяє з міст, даючи їм примусові пашпорти. Селяни мусять іти на келєктивні господарства. Їх беруть до роботи як худобу і дають їм лише миску якоїсь каші денно. Багато з них запрягалось весною до плугів, щоби зорати землю.

На селі голод дійшов до таких розмірів, що люди вмирають сотками кожного тижня. Кухар одного чужоземного консулату в Харкові пише, що він покидає роботу, бо доробився маєтку тим, що продавав лупини з бараболь нуждарям, які щоденно приходять до нього задними дверми.

Щоби по містах зменшити число голодних, поліція (чека) дала наказ непролєтарським мешканцям двацятивісьмох місточок забратись на село впродовж десяти днів. Коли хто зпоза міста зайшов туди припадково, а поліція його відкрила, мусів забиратися з міста таки того самого дня. Почтові уряди не сміють приймати до пересилки пакунків із сушеним хлібом.

Бувають часті випадки людоїдства.

Чека не дозволяє емігрувати з тих околиць, де найстрашніший голод. Дня 28. березня Москва видала наказ про цілковиту неволю на "колхозах". Коло 80 відсотків українського населення нагромаджено на "колхозах". Тим селянам не вільно залишити своїх домів, хіба за дозволом управителя "колхозу". Він може вислати одну частину родини до копалень на роботу, а другу залишити на "колхозах" чи деінде. (Колхози, це колективи).

Колись Україна давала 22 відсотки збіжа цілої Росії, а тепер Москва придумала голодову смерть для неї - так пише Дей.

3-4 МІЛІОНИ ЛЮДЕЙ ВИГИНУЛО НА УКРАЇНІ

Ню Йорк, 25. серпня. 1933.

(Вл. кор.). Волтер Дюранті, кореспондент газети "Ню Йорк Тайме", що постійно оборонює радянську владу, присилає бездротну телеграму з Москви з датою 23. серпня, в якій каже, що хоч вісти про голод на полудні Росії перебільшені, то всетаки правдою є, що там люди недоїдають. Наслідком цього смертність на Україні, на Кавказі і в приволжанській смузі зросла найменше втроє від нормальної смертности, яка там доходить до одного міліона мешканців річно, - значить, тепер померло разом три - чотири міліони людей.

Перед кількома днями телеґрама "Ессошієйтед Пресс" принесла вістку з Москви, що більшовицький уряд подвоїв ціну хліба, а кореспондентам заборонив виїздити на Україну і в інші околиці, навіщені голодом. Деякі телеграми сповіщали, що більшовицький уряд зробив це тому, бо Ватикан розповсюдив вісти про великий голод у Радянщині. При цій нагоді телеграми подали, що більшовицький уряд заперечив істнування голоду на Україні.

Сьогодні Волтер Дюранті згадує про підвишку ціни хліба вдвоє і пояснює це тим, що уряд хоче зрівняти ціну пайки хліба, призначеного на кожну одиницю, з ціною хліба на ринку, яка виносить тепер 3 рублі за кільоґрам. При цій нагоді Дюранті каже, що таке пояснення буде звучати в кожнім іншім краю як фантастичне, лише не в Радянському Союзі, а він, "подаючи таке пояснення, робить це не для виправдування Совітів, але для ствердження факту".


Ню Йорк, 25. серпня 1933.

(Вл. кор.). Бездротна телеграма з Берліна до "Ню Йорк Таймсу" каже, що в Німеччині починають загально говорити про недостачу харчів у Радянщині. Часописи друкують застрашаючі вісти про недостачу харчів у тих околицях, де їх повинно бути повно (отже головно на Україні - прим. кор.). Населення Німеччини почало завзяту кампанію за збиранням фондів для голодних німецьких мешканців на Україні.

Вчора прибуло до Берліна кілька подорожних із Радянщини і вони розповіли про свої помічення німецьким газетам. Вони кажуть, що в останніх місяцях вигинуло 4,000.000 населення в рільничих сторонах України через недостачу харчів. Між подорожними є два німці й один американець. Вони згідно стверджують, що теперішній голод навіть перевищає голод зперед 12-ти літ. Його не дасться заспокоїти навіть найліпшими жнивами.

Американець, мр. Бічер з Милвокі, оповідає, що на Україні така нужда ,що до переповідання страшної правди нічого навіть не можна додати. Вони всі подорожували з Одеси в глибину краю, а чим дальше на північ запускалися, тим гірші відносини стрічали. Отже правдою є, що цілі села вимирають, правдою є, що бувають випадки людоїдства. Саме за його побуту була судова розправа проти матері за те, що вона вбила своїх четверо дітей. Вона оправдувала це тим, що вони й так були би померли за кілька днів, але заперечила, що вона їх поїла, хоч діти десь пощезали.

Американських кореспондентів не пускають на Україну, а одному дали дозвіл, але під умовиною, що він не вийде з потягу в часі подорожі.

Бічерові дозволяли виходити з його готелю в Одесі лише тими самими вулицями, отже це ще утверджує його в переконанні, що там відносини гірші, ніж ті, які він бачив.

ПАРИСЬКИЙ ЩОДЕННИК "МАТЕН" ПРО ГОЛОД.
Перша стаття "Матена" про голод.

Париський "Матен", денник, що друкується в 1 міліоні примірників, приніс 30-го серпня першу велику статтю на першій сторінці про голод на Україні. Співробітниця "Матена" Сузанна Бертійон списала розмову з очевидцями. Наголовок статті повторяємо за "Матеном". Він має ще два підзаголовки. Перший: "Американські селяни, з походження українці, що після 20-літньої неприсутности, завдяки спеціяльній ласці совітських правителів, дістали дозвіл на місячний побут у рідному краю, оповідають зворушлнво в якому спожаління гідному стані застали рідні села і своїх виголоджених земляків".

Другий: "Бачимо сцени людоїдства, тоді як жнива - гарні".

Ось ця стаття:

"З ріжних сторін світа доходять до нас схвильовані відгуки того, що діється на Радянській Україні. Офіціяльна преса С.Р.С.Р. сама признається, що журналістам і чужинним туристам не вільно вїзжати на Україну без спеціяльного дозволу. Щож діється такого жахливого у країні, яку колись звали "шпихлірем Европи?" Відповідь на це дали мені двоє подорожніх, що виїхали з України 12-го серпня, після місячного побуту.

"Марта Стебало виїхала з чоловіком з України, своєї батьківщини, у 1913 р., щоби осісти у Спол. Державах. Це були звичайні селяни. У 1918 р. вони дістали американське підданство, але підтримували близькі звязки зі своєю ріднею, що лишилася в ріднім краю. Та нехай Марта Стебало оповідає сама:

Листи з України приходили рідко, але щораз настирливіше прохали нас присилати гроші і харчі. Ми робили все, чого нас прохали. Я посилала точно нашій рідні гроші і в відповідь на це совітська влада повідомляла нас, що ці гроші дійшли до рук тих, для яких вони були призначені.

1-го липня 1933. ми належали до прогульки американських туристів, що хотіли оглянути С.Р.С.Р. і сіли на корабель у Ню-Йорку; ми хотіли побачити свою рідню і рідну землю. 14-го липня ми висіли в Ленінграді і звідти поїхали до Москви. Ми прохали дозволу поїхати на Україну. Ми довідалися, що всім іншим туристам відмовили на таке прохання, але нам дозволили, мабуть тому, що ми неосвічені селяни. Два дні перед нашим поворотом нам запропонували, щоби ми взяли на себе провід колхозу.

Коли приятелі в Москві почули про наш намір виїхати на Україну, остерегли нас, що там буде, здається, тяжко з їжою і що добре буде взяти зі собою харчі такі, що не псуються. У "Торгсині" ми купили 200 фунтів муки, 10 фунтів сира, 4 фунти оселедців, ковбаси і маринованого лосося. У Москві люди мають виділені пайки, але мають що їсти і харчі дістати можна. Крім цього ми повезли з собою багажем 228 кільоґр. одежі.

Після двохденної подорожі у бруднім ваґоні ми приїхали до Київа. Місто змінилося на око мало, але коли ми пішли у підміські дільниці, вигляд людей нас здивував. Більшість із них сиділа непорушно та бездушно, з напухлими ногами, і виглядали вони втомлені, недужі. Інші йшли скоцюрблені вдвоє, з побільшеними очима, впяленими в одну точку, ніхто з них не розмовляв.

З Київа виїхали ми до сусідніх сіл, де ми залишили рідню. Як ми здивувалися, коли там, де стояли колись у-сміхнені, чепурні села, тепер були тільки руїни без одної квітки, тини позривані, дерева без листя, страшна тиша - ні собак, ні обійстя, скрізь віє смертю. Коли ми висіли з поїзду в ріднім селі, серце нам стискалося. Люди вийшли проти нас. Мам видавалися вони якісь величезні. "Щож - гадаю собі - обдурили нас: люди тут дуже товсті, отже дуже добре відгодовані". Та коли підійшли до нас ближче, ми побачили, що ті їх черева - напухлі. Крім цього вони були вкриті ранами, з яких ішов страшний запах гнилі і були обвязані лахміттям.

Швидко розійшлася чутка, що приїхали "американці". Мій чоловік хотів бачити маму, якої не бачив 20 літ. Її теж не минуло загальне нещастя: вся спухла, в ранах, ледви зрозуміла, що ми її діти; тоді склала руки, зайшлася плачем і не могла промовити ні слова. Я довідалася, що більше від року не дістає вона ні грошей ні харчів, які я їй посилала, хоча про це повідомляв нас радянський уряд.

Я спитала, чи нема тут якої пошести, коли всі мають боляки і такі спухлі. Всі боялися мені відповісти, бо шпигунство тут страшне. Коли докажуть кому який донос - відбирають трохи їжі, а чого люди не зробили би, щоби дістати шматок хліба! Досить, що я довідалася, що люди з голоду, щоби наповнити чимсь шлунок, їдять листя з дерев, здирають кору, з трачиння і дикого зілля пробують робити якусь саламаху: - що всім доведеться померти, саме тоді як жнива добрі. Збіжа не вільно і торкнутися, бо його пильнують варти в будках і мають наказ розстрілювати всіх, що підійдуть до поля.

З цього проклятого села я виїхала на Поділля до Писарівки, де живе моя мама і мої брати. Там застала я таку саму розпуку, моя хата була порожна. Я спитала, чи моя рідня випровадилася.

- Ні, вони повмирали...

- Але це неможливе... місяць тому я мала від них лист...

- За той час померли з голоду. Усі помремо. У селі, що має 800 душ 150 померло вже від минулої весни, а за всю війну згинуло з нашого села всього 7 людей. Цього року ніхто не вродився, як не рахувати одної мертвонародженої дитини. Ах, якби нам могли допомогти!

- Та чи нема якої влади, до якої ви могли би звернутися?

- Нема нікого. Влада сама завзялася, щоби нас знищити. Хотять, щоби ми гинули, організують голод. Ніколи ще не було таких гарних жнив, а не вільно їх рушити. Коли нас переловлять, що відрізуємо колиски, розстрілюють або кидають до вязниці, а у вязниці за три тижні вмирають люди з виголодження.

Тоді я витягнула свої пачки з мукою й оселедцями; вони кинулися на них, напихали харчами повні руки і з'їдали їх яко мога швидше. Це була страшна картина.

- Стрівайте! - кличу до них - задушитесь, ви не звикли тепер їсти стільки нараз, зваріть муку.

- Ні, ні! ми хочемо їсти. Ах! мати їжу у шлунку. Дайте нам їсти. Ви не знаєте, що це таке!

Двох з них померло тої самої ночі. Їхній шлунок не звик уже травити. Єдиний член моєї рідні, що лишився живий, це був 22-літній хлопець, подібний до дитини, весь покритий ранами та боляками і такий слабий, що ледви міг триматися на ногах:

- Чи не міг би ти працювати, чи на жнива не кличуть робітників?

- Я занадто слабий. Є ще в нас кількох, що можуть працювати; вони заняті від 5 год. зранку до 11-тої вночі і за це дістають горнець зерна. Ці ще наищасливіші. Ніхто нас не хоче, ми не можемо ввійти ані до "комсомолу" ані до іншої організації. Нас уважають синами "куркулів" тому, що Україна була колись багата.

Я сказала себе відвести кілька верстов поза село до приятелів, що ще жили. Було вже пізно, коли я прийшла туди і як настала ніч, вони благали мене, щоби залишитися в них. "Виходити тепер занадто небезпечно; вас можуть убити; коли люди хотять їсти, вони здатні на все".

Я не могла спати, бо діти прокидалися що хвилини з плачем: "Хліба, хліба, голодні". Батьки зацитькували їх, але за дві хвилини, вони знов озивалися хором.

- Чи правда - спитала я пізніше - що нужда така велика, що бувають випадки, коли люди зїдають один одного?

- Тому ми не хотіли вас пустити того вечора. Люди, що виходять так пізно з хати, мусять бути приготовані на те, що їх можуть убити нещасні голодні. Хто вмирає, того ховають без домовини. Кидають на трупи кілька лопат землі і вночі їх відкопують.

З села Чагрів рідня Кріпаків убила своїх двоє дітей і зїла їх. Кілька днів пізніше, коли почули, що ще десь якась дитина вмерла, відкопали її. В одному селі біля Одеси одна киянка навідалася до свого 7-літнього похресника. Коли ввійшла до хати, побачила, що батьки сидять задубілі, вдивлені в себе з ідіотським зором.

- Де мій похресник?

Не відповіли нічого. Після довгого вагання завели її до комірчини і показали в макітрі посолені шматки мяса. "Ах! хто нам допоможе, хто вибавить? Що ми такого вчинили, що мусимо так терпіти!"

На цьому скінчила Марта Стебало своє оповідання. "Матен" дає поруч її знимку як документ: хто хоче, може перевірити правду її слів. До них журналістка Бертійон додає таке закінчення:

Коли у 1931 р. я оглядала у Сталінграді "Музей революції", бачила я там фотографії з голоду 1921 р.; десять літ пізніше, совіти нарешті рішилися признатися, що ці факти були правдиві. На фотографіях видко було кістлявих людей, загорнених у лахміття - їхні кости аж вилазили зі шкіри. Мої провідники призналися мені, що в тих часах люди їли людське мясо в Самарщині.

Друга стаття "Матена" про голод.

Чергове число "Матена" з 31-го серпня з новою передовою п. з. "Голод на Україні". Стаття ця має такі підзаголовки:

"Систематично організований голод має на меті знищити нарід, якого єдиний злочин у тому, що він змагає до волі".

"Інші докази потверджують зворушливе оповідання Марти Стебало про страшну нужду її земляків".

Стаття починається мапою України, на якій зазначені цятками і чорними плямами землі, де панує голод.

Ось переклад цієї статті:

"Поміщена поруч мапа дає змогу легко здати собі справу з ваги України, про яку широка публика занадто мало знає.

Україна займає 680.000 км. кв. простору (Франція 542.000) і має менш-більше 31 міліонів мешканців. Це одна з найбагатших країн у світі не тільки завдяки своїй родючій землі, що ввійшла у приповідку як і природним підземельним покладам. Вона має великі залізні копальні у Кривому Розі, вугілля у Донецькому басейні і маґнові копальні - коли пригадати тільки головні запаси.

Засівна земля займає 53 проц. цілої поверхні (у Франції 56 проц.) і вона дає збіжжа, цукор виноград, овочі і 86 проц. славного російського тютюну. Крім цього українське населення доставляло 4 міліони війська царській армії. Одним словом країна, на яку можуть злакомитися "державні злодії". Таку-то країну хоче радянський уряд систематично зруйнувати.

На жаль! в історії занадто часто сильніший жив коштом слабшого; що торкається України, то ні царський уряд ні радянський не могли зректися того відношення і оба трималися повної формули: "сила перед правом".

Після війни проти цього варварського принципу висунули шляхотну доґму проголошену Вільсоном "самовизначення народів". Цією доґмою покористувався по макіявельськи радянський уряд, щоби підтримувати заворушення у своїх кольоніях, не перестаючи знущатися над Україною, дарма, що у своїй конституції з 1923 р. - здавалося - дав він майже повну автономію Україні, Грузії, Азербейджанові, Туркестанові і ін. Це була тільки теорія, що мала на меті зробити добре вражіння на чужині; у дійсності росіяни не переставали ні на хвилину поводитися з тими землями як з підбитими краями і то багато жорстокіше, ніж якийнебудь європейський нарід поводився зі своїми кольоніями.

Вони не давали цим народам права розмовляти своєю рідною мовою, хоча можна рішуче твердити, що українська мова зовсім ріжна від російської. Між українцем і росіянином така сама ріжниця як між поляком і росіянином. Автономія якогось народу стає дійсною щойно тоді, коли цей нарід має повну політичну та економічну свободу; тимчасом Україна не може використати для себе ніодного зі своїх багацтв. Вона опинилася під безоглядним верховодством Москви і проти своєї волі під комуністичним режімом.

Саме, щоби винищити всякі самостійницькі змагання радянський уряд організував систематично страшний голод, що й панує тепер, у надії, що остаточно вигубить увесь нарід, якого єдиний гріх - "змагання до волі".

Голод обмежується до України і північного Кавказу; в інших частинах СРСР населення дістає харчеві пайки, але може прогодуватися. У радянській "Правді" читали ми ще недавно: "В усьому краю порядок і спокій; сотні колхозів постачили податки збіжжам; добробут великий... Росія йде швидкою ходою до могутнього життя, яке віщував їй Сталін".

А проте оповідання мандрівників, що вертаються звідти, суперечать зовсім цим заявам. Послухаймо далі, що оповідає Марто Стебало:

- Дуже часто комсомоли зложені з відділів зовсім фанатичної молоді беруть на себе хліборобську працю на Україні. Вони може й мають сильний політичний вишкіл, але про хліборобство мають дуже слабе поняття, так, що у деяких випадках хотіли лущити зерна кукурудзи, заки її засівали.

Податки, що мали підготовити голод, пригнітають цей нещасливий край страшним тягарем. Дам вам кілька прикладів: загальний річний податок на голову є 35 крб., крім цього податки в натурі, дуже змінні. Нпр. у часах, коли люди мали ще корови, треба було платити 100 карб. річного податку за одну корову і крім цього давати урядові 175 літрів молока. У такій пропорції накладали податки на всі предмети, які люди мали. Коли хто не платив податків на час, тому подвоювали їх, а на другий раз потроювали. Коли селянин не може платити, його майно конфіскують; це загальне явище в усій Україні.

Крім обовязуючих податків є ще податки "добровільні", щоби уряд міг купувати літаки, трактори тощо. В останній час скасували "добровільний" податок, щоби приспішити світову революцію. Хто не може платити податків, цього називають "ворогом робітничої кляси", "саботажником" і "бандитом" і часто засилають його у невідомі місця.

Такий режім довів увесь край швидко до нинішньої ситуації. Люди почали вбивати собаки та коти, щоби їх з'їсти, щезали обійстя й рухомости, коні слабли і здихали. Здохлі коні забирала влада і щоби перешкодити епідемії заливала їх дезинфекційними засобами і вапном. Уночі люди відкопували мясо, обмивали його, сушили, потім їли. Нині нема навіть коней.

Часом на селі видко кілька хатин, над якими повіває чорний прапор; це значить, що в селі нема вже нікого, всі вимерли з голоду".

Авторка цієї статті звертає увагу теж на голоси чужинної преси, між іншими на німецьку брошуру "Брати у скруті", на статтю проф. Сх. Інституту Авхаґена, що опирається на оповіданнях німецьких кольоністів, що вернулися з Рад. України, на меморіял д-ра Оттона Шілєра, що весною вернувся з півн. Кавказу, колишньої секретарки Льойда Джорджа Ґаррет Джовнс, на меморіял д-ра Е. Амменде і на шведський денник "Афтонблядет".

РЕВЕЛЯЦІЇ МОСКОВСЬКОГО КОРЕСПОНДЕНТА "НЮ ЙОРК ГЕРАЛД ТРИБЮН"
Пана Р. В. БАРНЕСА ПРО ГОЛОД.

Московський кореспондент нюйорського щоденника "Ню Йорк Гералд Трибюн" опублікував у цьому щоденнику з дня 21. серпня ревеляції такого змісту:

"Нові цензурні приписи дійсно замикають доступ постійним закордонним кореспондентам у Совітах до тих сторін, де положення некорисне.

"Україна і Північний Кавказ, де був великий голод зимою і весною, тепер замкнені для самостійних поїздок кореспондентів.

"Від 5 літ заповідають тут великі урожаї, а що тепер забороняють закордонним кореспондентам поїздки на перевірення правди, то це заповідає знову жахливу зиму у сторонах, де мав бути врожай.

"Хоч нема засобів ствердити жниво смерти, думаю, що буде раціонально приняти, що в Совітському Союзі в зимі й весною померло міліон людей, головно селян, через голоднечу. Правдиві числа можуть перевищити цю суму.

"Сьогодні совітський уряд заборонив постійному кореспондентові денника "Кріщен Саєнс Монітор" з Бостону, Масс, Вилліямові Г. Чемберлейнові, який живе у Москві 11 літ, поїхати на Кубанщину і в Полтавщину та Харківщину, хоч донедавна він міг свобідно їздити в ріжні сторони Совітського Союзу.

"Совітська влада не дозволяла на обсерваційні поїздки від лютого цього року.

"Коли я в січні описав ситуацію на Північному Кавказі, совітське пресове бюро порадило мені більше не виїздити на провінцію. А коли з початком квітня я купив собі залізничий білет до міста на Україні, з наміром поїхати на села, сильну пораду замінили мені на невідкличну заборону.

"Звідомлення кореспондента німецького денника "Кельніше Цайтунґ" з поїздки по Київщині на Україні, були такі, що опісля всіх головних кореспондентів у Москві кликали до пресового бюра й остерігали, що на майбутнє кожна поїздка на провінцію мусить мати окремий дозвіл закордонного комісаріяту.

"Закордонним кореспондентам, що приїздять сюди на короткий час, дозволяють виїздити на провінцію під "охороною", але це нагадує пятьомкінські села, які будували для цариці Катерини Великої.

"Я не хочу викликати вражіння, що Совіти побудували театральні села, але можна сказати справедливо, що совітська влада зуміла знаменито закрити перед чужинцями-подорожними знаки того, що склалось минулої зими і весни.

"Цікаво, що широко відомий закордонний письменник, який за останніх десять літ часто приїздив до цього краю студіювати сільські умовини, одержав цього літа візу під умовиною, що йому не вільно рушитись поза Москву і Ленінград.

"Поправді, новий указ сильно зменшив вартість утримування постійних кореспондентів у цьому краю.

"Теперішні обмеження цілком змінюють політику премієра В. М. Молотова, який у 1931 році запрошував закордонних кореспондентів, щоби самі перевірили, чи є примусова праця у совітських лісових таборах."

ЖНИВА НА УКРАЇНІ.
Кореспонденція "Діла" з Ню Йорку.

Ню Йорк, 20. вересня 1933.

Волтер Дуранті, кореспондент газети "Ню Йорк Таймс" уже від кількох днів пересилає каблєґрами з Харкова, як з Росії, а не України, і в них широко розписується про жнива на Україні. Каже, що він там перебув десять днів і мав більшу волю, ніж надіявся, в огляданні відносин. Це служить йому на доказ, що він міг добре приглянутися всьому. Отже на цій підставі він каже, що перед роком був справді великий голод на Україні і там вимерло більше людей, ніж він передше подавав. (Перед двома тижнями писав, що померло 4 міліони). Але цього року, каже він, комісарі перемогли і змусили українських селян до послуху. В той спосіб жнива на Україні такі, що селяни віддають державі більше збіжа, ніж були обовязані. Одначе агенція ,,Юнайтед Пресс" подає з Істамбулу вістку, що на Україні і Північному Кавказі такий недостаток збіжа, що совітський уряд мусить робити великі закупи збіжа в Туреччині. Це закупно доказує лише, що вісти про великий голод, як це розповідають утікачі з України, зовсім правдиві.

Недавно прибула до Ню Йорку дівчина, Валентина Краєвська з Одеси. Вона виїхала відти перед місяцем та оповідає Газетярським репортерам, що була шпитальною доглядачкою і мала нагоду придивитись нещастю людей. Вона виїхала правильно за пашпортом, а гроші прислала їй її сестра в Ню Йорку. Їхала через Риґу. Коли опинилася поза границями Совітів, плакала з радости. Вона мала на шиї золотий хрестик на золотому ланцюшку. І вона тішиться, що могла його вивезти. Коли її спиталися про голод на Україні, вона відповіла:

- Так, то правда! На Україні страшний голод. Про убивання дітей, щоби їх зїсти, я не знаю, бо все жила самітно. Але знаю, що інші таке розповідали. Зате я бачила, як стережуть свіжі гроби померших перед голодними живими людьми, котрі чекають на відповідну хвилину, щоби викопати трупа і зїсти.

АНГЛІЙСЬКА ПРЕСА ПРО ГОЛОД НА УКРАЇНІ.

"Дейлі Телеграф" з 9. серпня: "...Пилат взяв воду та обмив свої руки..." Чи таке становище має забрати й бритійський загал, коли йому говорять про річи, в які важко повірити в 1933 році? Правда, є й такі, що з політичних чи бізнесових причин глухі на ці вісти, але їх хіба не можна причисляти до представників британської надії, яка все й усюди славилася чеснотою своїх учинків.

"Подорожі, які я відбув в останніх літах, дали мені змогу запізнатися з богатьома українцями і вони оповідали мені про ті терпіння, які переходить український нарід та про звірську поведінку Сталіна з населенням підчас відбирання збіжа від селян.

"Сьогодні одержуємо з богатьох достовірних джерел відомості, що описують події, про які аж страшно писати. Населення села Заливанщина ще в 1932 році числило 3.500 душ. Сьогодні 2.000 з них вже немає. В другому селі - Немиринцях - залишилося всього чотири чи пять родин у живих, а село мало раніше 700 душ.

"Все зїли. Голод почався з хвилиною, коли влада забрала від селян все їхнє збіжа. Діти понижче 14 літ перші починали терпіти від голоду. Більша частина тих, що вмирають, це мущини, тільки найсильніші лишилися при життю. По селах давно нема ні собак ні котів, ні дробу. Все зїли. Нема вже й овець, а безрог тільки мало. Коли худоба впаде, зараз її зїдають. Сіна не косять. Поля поросли буряном, як і дороги, якими мало хто й їздить з боязни перед грабунками. В осібних державних крамницях тільки вищі радянські урядовці та члени комуністичної партії можуть купити їжу. Там урядовець може купити 1 кґ. житнього хліба за 50 копійок, зате бідний селянин мусить платити на вільному торзі за таку саму вагу хліба - пять рублів. Не дивниця, що вони вмирають з голоду, не мають і сили, щоб запрацювати".

"Інґліш Черчмен" з 7. вересня ц. р. пише в своїй передовій статті: "Україна. Українське Бюро у свому звідомленні до преси подає вістки про теперішнє положення на Радянській Україні, які в англійців мусять викликати не тільки співчуття, але й жах. Ми все тільки дуже обережно приймаємо вістки з близького чи далекого Сходу, але тут, здається, немає найменшого сумніву, як видно з зізнань тих утікачів, які передістаються до Румунії, що на Україні населення переходить найтяжчі терпіння і в деяких випадках доходить уже навіть до людоїдства між українським населенням".

"Кріщіян Гералд" з 7. вересня подає новинку про голод на Україні, де "населення не бачило хліба від довгих місяців. Бурян та кора з дерева від довшого часу становить одиноку людську поживу, а на залізничих стадіях тих околиць можна стрінути людей вкритих лахами, через які пересвічуе зеленувата сіра шкіра..." Голод.

"Йоркшір Обсервер" з 14. вересня подає допис Фільософуса, з якого подаємо уривки: "Там (в Рад. Союзі) побачимо страшніші річи, як дозу рицинового олію, концентраційні табори, або кілька нападів на осіб, що нас тут так хвилюють. Коли хто хоче пізнати, що означає переслідування, нехай переїдеться на Україну та сам придивиться червоному теророві при роботі. Колиб можна взяти зі собою ще й добрий вантаж хліба (та сильну армію, щоб більшовики не роззичили того хліба), то примираюче з голоду селянство принялоб його з великою радістю.

"Ті, що студіюють всякі страхіття, втратять гарну нагоду, коли не звернуть уваги на Україну в цей час - державу, в якій дійсно розстрілюють людину за те, що вона візьме кілька зерен збіжа, яке сама засівала на власному полі. Розстрілює їх не кількох фанатиків, але дійсно, легально й офіціяльно - влада..."

У травневому зошиті англійського місячника "Фортніґметли Ревю" пише чужинець, англієць Малькгольм Меґрідж: "Підчас недавніх відвідин України я бачив трохи той бій, що його веде совітський уряд проти селян. Поле бою спустошене, як на справжній війні, і нищення ведеться далі. По одному боці міліони селян, з тілами опухлими з голоду, по другому боці жовніри, члени ҐПУ, що виконують накази диктатури пролєтаріяту. Вони накинулися на країну неначе хмара сарани й пограбували все їдоме вони вистріляли й повисилали тисячі селян, іноді цілі села; вони створили з найплодючішого краю на світі - мелянхолійну пустелю".

І до того цей стан тріває не від нині, а вже понад рік. Ще 27. травня 1932 р. берлінська "Фоссіше Цайтунг" принесла першу з довшої низки статтю свого дописувача Вільгельма Штайна, котрий подавав з Одеси, що Україна, українське селянство, покинуло свої спустошені села і з саквами на плечах іде у світ шукати кращої долі. По довгім і докладнім описі своїх вражінь з України, Штайн зауважив: "То не сарана, ані посуха, ані кепський урожай є причиною цього голоду, але безглузде прискорення колективізації"...

Тоді писав і швайцарський щоденник "Дер Бунд": "Голод та позбавлення селян землі спричинили цей масовий рух українського населення. Хто на власні очі не бачив того, той не зможе зрозуміти цього трагічного становища. Сотні тисяч нещасних несуть усе своє вбоге майно на плечах і йдуть, самі не знаючи куди. Ви бачите їх по всіх дорогах України. Цілі села позалишали так свої стріхи".

АНГЛІЙСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ ПРО ГОЛОД.

Не зважаючи на пильність більшовицького уряду, з якою він старається не допустити чужинців на голодну Україну, пощастило одному журналістові, який знає добре не лише мову, а й край, обїхати Кубань та Україну. Його прізвища зі зрозумілих причин подати не можемо. Спостереження, зроблені ним на загал стверджують все те, що пишуть у листах голодні з України. Стверджує він і численні випадки канібалізму з такими деталями й іменами, що сумніву, на жаль, не лишається. Частини сіл, а навіть цілі села вилюднені. У деяких хатах вікна позабивані дошками вказують на те, що власники їх ще мають чи мали намір вернутися, іншіж хати поволі розвалюються з розчиненими дверима. Мешканці їх або заслані на північ, або повмирали, або мандрують десь шукаючи хліба. Твердження більшовиків про те, що в СРСР нема безробіття, нахабна брехня. Вздовж залізничих шляхів і біля міст голодова катастрофа менша, бо населення має всеж хоч час від часу невеликий заробіток. Становище у колективах дуже нерівне, хліб там видається за дні праці, тому працездатні ще якось тримаються, хоріж, старі та діти вимирають. Найгірше становище осібняків; у них влада повідбирала всі рештки збіжа, рештки осібняків вимруть найближчою зимою, бо більшість з них взагалі не спромоглася засіяти свого поля, деякі посадили трохи бараболі та соняшників. Назагал жінки витримують голод краще ніж чоловіки, так, що в багатьох колхозах полишалися майже самі жінки.

Ніякої помочі уряд голодним не лає. Пропагандисти твердять, що збіжа цілком досить, але його поховали куркулі. Від часу до часу комсомольці та комсомолки переводять труси, шукаючи закопаного зерна і часом знаходять його. Пересічно населення зменшилось на четвертину до третини, але є й села, де вимерло більш половини населення, є й такі, що стоять цілком порожні. Смертність по містах значно вижча, але є міста на Україні, що за час від 1. січня ц. р. втратили більше пятої частини свого населення. Трупи голодних лежать не лише на сільських шляхах, а й на вулицях міст часом по три дні. Звозять трупи та ховають відділи примусових робітників під доглядом міліціонерів і ДПУ. Трапляється, що окремі частини трупів бракували, припускають, що їх ужито на їжу. Трупи закопані так неглибоко, що по дощі вони показуються на поверхні, тоді їх знов викопують і складають у спільні глибші ями.

Населення так звикло до голодівки, що обходиться найменшою кількістю поживи. Тими півтора міліонів тон збіжа, яке більшовики за безцін викинули за кордон, можна булоб урятувати дуже легко міліони населення України, що вимерли з голоду. Але зменшення населення України переводить більшовицька влада цілком систематично. Поруч зі страшним збільшенням смертности зменшується цілком природно і число народин.

Нові засоби поживи в осени лиха ще далеко не усувають. Населення, що місяцями живилося в найкращому випадку висівками, травою та іншими сурогатами, так ослабло, що городина та овочі викликають пошести, від яких вимирають нові сотні тисяч українського населення.

Але найгірша катастрофа може прийти в зимі та весною. Стан сучасних жнив зовсім не такий добрий, як про це кажуть більшовики. Велику шкоду наробили бурьни, до боротьби з якими даремне кличе уряд від кількох років. У деяких місцях вони зробили кошення машинами взагалі неможливим, а до ручної косьби виголоджене населення нездібне. Значна частина збіжа гине на полі, бо нема засобів транспорту, щоби його вивезти. Знов-же велика частина гине в боротьбі між селянством і владою. Про поважну поправу відносин на Україні, яку обіцяють більшовики, впевняючи, що цей рік буде останнім роком труднощів, не може бути і мови. Зменшення здібного до праці населення, його цілковите знесилення, зріст занечищення ланів бурянами та знищення худоби навіть якби впала більшовицька влада, тримали би українське населення ще кілька років у нечуваних злиднях. При сучасних політичних відносинах єдиною надією порятунку для українського населення може бути лише інтервенція великих держав та інтернаціональна допомога на велику скалю. При тій надвишці пшениці, яка істнує тепер у світі, допомогу укр. населенню можна би дуже легко перевести, але в першу чергу треба примусити московський уряд допустити цю інтернаціональну допомогу. Це могли би зробити найлекше. Злучені Держави, поставивши визнання СРСР у залежність від допущення допомоги голодним на Україні. Знов-же церква ріжних віроісповідань моглаб найскорше вплинути на сумління громадянства Америки й Европи та спонувати уряди великих держав до інтервенції для порятунку загоджених смертю міліонів населення України.

Свої спостереження самовидець нової української руїни закінчує страшним пророцтвом, що коли помочі не буде, то протягом зими та весни 1933-34 року вигине щонайменше вдвоє стільки населення, як цього року. Цьогорічні втрати обчислює він на десять міліонів осіб.

ШВАЙЦАРСЬКА ПРЕСА ПРО ГОЛОД.

"Журналь де Женев" з 26. серпня 1933 приніс передову статтю пера П. Е. Бріке про голод на Україні. У тій статті читаємо:

Спадкоємці царського імперіялізму Совіти вміли використати згоду між усіми росіянами щодо одної життєвої справи: яко мога повних кордонів колишньої імперії. Колись поневолені народи, яких пута розірвала або скинула революція, підпали один за одним під московську владу. Оминули цієї долі тільки ті, що дісталися під опіку Союзних держав.

Найзавзятіша та найбагатша із наново підбитих земель - Україна. Тому Кремлін рішив перш за все захопити цю добичу.

Він не пробував за прикладом давніх царів роздушити українську націю. Навпаки: заходив облудою і признав їй якнайширшу автономію... щодо мови. Театри та преса могли вживати рідної мови. Повстала навіть окрема, але... федераційна республика. Правда, що вона звязана від голови до ніг - її уряд не може витратити ні сотика і не може видрукувати ніодної сторінки без згоди Москви. А всеж Совіти рахували на моральний ефект. Вони сперлися на українській комуністичній партії, яка як сподівалися зможе збольшевізувати маси, тим лекше, що комуністичну євангелію можна було свобідно поширювати українською мовою.

Ці зусилля соромно провалилися. "Українська комуністична партія" попала внедовзі у конфлікт з Москвою і на розказ центральної влади її розвязали. Її членів засилали та розстрілювали. Повстала нова організація "Комуністична партія більшовиків України", де український елемент сильно обмежили. Малий успіх цієї партії доказують такі цифри: майже 70°/о всіх комуністів на Україні це бюрократи наслані з Росії і радянська адміністрація не має в свому складі ніколи більш як 11% українців. Отже чи можна говорити про "Українську республику"?

Москва хотіла головно зєднати собі інтелігенцію. Але концесії для свободи мови не були концесіями для свободи преси. У цій точці, як і в обороні своєї свободи, інтелігенція не пішла на уступки. Вона не захиталася перед найбільшими небезпеками і це один із найшляхотнілих листків слави України. Совіти пригнітили інтелігенцію немилосерно. Велитенський процес у Харкові (у березні 1930), попереджений ріжними іншими, обвинувачував 45 інтелігентів, що вони створили "організацію для визволення України" і були у змові, щоби відорвати Україну від Радянського Союзу. Цей театральний процес, ведений з демагогічною метою, скінчився засудами на заслання і вязницю, бо мав він до діла з визначними одиницями. Зате з дрібною інтелігенцією повелися жорстокіше, за один місяць харківський трибунал видав 1500 смертних присудів.

Наслідки були замітні скоро. Харківський "Комуніст" писав уже 19. травня 1931 р., що на Україні 20.000 шкіл залишилося без учителів. Почали туди насилати майже неграмотних комуністів, з яких багато не знало української мови. Останній глухий куток - автокефальну церкву теж поставили під обвинувачення, що вона звязана зі "Спілкою визволення України". Митрополита Липківського і ріжних єпископів заслали на Соловецькі острови, страшну каторгу на Білому Морі.

Та цим не закінчився хресний шлях України. 85% її населення це селяни; ці селяни ще більш як російські привязані до свого клаптика землі, до тієї власности, яку так ненавидять комуністи. Вони нераз зустрічали кулями тих, що приїзжали забирати їм збіжа і громадянська війна там не переводилася. Колективізація села на Радянській Україні, проголошена декретом разом із пляном пятилітки, була безпосереднім ударом, спрямованим на українське господарство та українську національність. Можна навіть поставити собі питання, чи у Кремліні не вигадали колективних господарств з метою зашахувати та скомунізуваги Україну.

Колективи були для України катастрофою. Пасивний спротив селян довів до того, що скількість худоби і зерна на засів почала страшно зменшуватися. Хліборобський страйк істнував на всій території Радянського Союзу, але ніде не прибрав він розмірів національної боротьби як на Україні. Совітська влада почувала себе загрожена у свому найживішому ділі саме тоді, коли вона мусіла якнайбільше трубіти про успіхи пятилітки за кордоном. Тому вона вдарила Україну немилосерно. Вона почала її денаціоналізувати і вивозила цілі села на Кубань, Сибір і до північної Росії. Канал Нева - Біле Море, що саме його закінчили, перекопаний руками українських засланців. На самій Україні пропорція українського елементу зменшилася штучно наслідком імпортованих робітників і терору, масових арештувань, розстрілів. Коли зовсім природно прийшов нарешті голод, Совіти дали йому волю погуляти у цьому шпихлірі Росії.

Совітська система федеративних республик замилює очі. Наново підбиті нею краї використовує вона для своєї московської території і досить численної армії. Ця система довела до депопуляції і руїни інших провінцій. Українські комуністи, ще з деяким патріотизмом, почали врешті здавати собі з цього справу і Скрипник, один із провідників Радянської України, скінчив самогубством. Тому можна сказати, що совітський режім опирається нині в Україні тільки на Д. П. У. і на штиках; самі комуністи звернулися проти нього.

Для Москви ця ситуація - критична у мент, коли скрізь голодують, коли голод десяткує державу від румунського кордону до Уралю та Кавказу, навіть до Сибіру. Коли вибухнув би бунт, армія розсіяна на величезнім просторі, може бути знищена частинками у жорстокій партизантці. Ключ ситуації тримає у своїх руках очевидячки Україна.

Саме з погляду тих трівожних перспектив треба дивитися на закордонну політику Совітів та її оцінювати. Низка пактів про неаґресію, які вони підписали з усіма своїми західними сусідами, має виключно на меті розвязати їм руки, щоби лекше душити свої жертви, головно свою невральґічну точку - Україну. Головно порозуміння з Варшавою хоче зобовязати Польщу до повної невтральности на західнім кордоні, де живуть українці, саме тоді, коли голод і червоне насильство шаліють на Радянській Україні.

Цього літа 1933 року, літа голоду, Україна лишається невральґічною точкою Европи. Довкола неї завязуються політичні інтриґи та мудрі обрахунки, тоді, як на родючій землі вмирають сотнями тисяч виголоднілі селяни. І Сталін затрівожений передає одному із керманичів Д.П.У. Акулові довірочні уповноваження. Терор вдарить новим червоним буруном по Україні.

ЩОДЕННИК "НАЄ ЦІРIХЕР ЦАЙТУНҐ"

з 1. вересня 1933 приніс теж передову статтю про положення на Україні. Її зміст такий:

В останніх тижнях мала європейська преса знову нагоду занятись українською проблемою, тому, що несподіване самогубство Скрипника старого, глибоковіруючого комуніста виявило, що між Харковом і Москвою істнують суперечності, яких не може загладити навіть нівеляційний вплив комуністичної диктатури. Коли ми ще раз пригадуємо тут останні події на Радянській Україні, то робимо це в тій думці, щоби розсіяти загально-поширений погляд буцім-то конфлікт між Сталіном і Скрипником це тільки внутрішня суперечка в комуністичній партії щодо розуміння ленінської політики у національній справі. Цей погляд був би зовсім вірний, якби московська партійна централя вела справді "міжнародню" політику, якби старалася шанувати своєрідні прикмети національности та мови народів, що належать до Радянського Союзу. Коли скінчилася громадянська війна, майже здавалося, що так воно і буде. Тимчасом ставало щораз ясніше, що ця ленінська політика це тільки звичайний шаховий хід, точнісько такий самий, як колишнє гасло "мир за всяку ціну", до якого теж ніколи не ставилися поважно.

Коли наслідком революції та громадянської війни національна свідомість народів Росії прокинулася, мусіла Москва поволі чи неволі піти на уступки. Тільки таким способом удалося більшовикам поволі стати панами України. Коли червона армія ввійшла на Україну, її провідники проголошували, що приносять українським селянам землю і свободу. Обіцяли тоді шанувати мову та національність.

Вже ці обіцянки мали велике значіння, тому, що голод на землю був між селянами одною з головних підойм революції. Правда, що й український уряд Петлюри теж перевів уже поділ великої власности, чи пак потурав тому, що селяни самі проганяли дідичів.

А проте вже в літі 1918 р. селяни побачили, що вони мусять віддати землю, коли перший український уряд упав під натиском німецько-австрійської влади з гетьманом Скоропадським. Окупаційна влада вважала зі свого становища необхідним засобом осадити на землі наново дідичів, які запевнювали підвищений збір збіжжа. Та наслідком цього було те, що селяни тратили довіря до провідників українського руху, що обіцювали їм поділ земель. Селяни пішли громадою під блакитно-жовтий прапор Петлюри і почали боротьбу проти гетьмана. Майже трьохлітня війна Петлюри з більшовиками була одним новим доказом пробудженої національної свідомості тому, що українські селяни бачили у червоній Москві головного спадкоємця старої російської політичної "неділимости" і ворожнечі до українької самостійности. Петлюра пішов остаточно так далеко, що заключив союз із Польщею дарма, що в його власному таборі були голосні голоси проти цього... Український радянський уряд повстав не на підставі внутрішнього перевороту, але його принесли до Харкова штики російської армії.

Зовсім зрозуміле, що після нещасливого, хоч не безславного кінця українсько-російсько-совітської війни були українські патріоти, які пробували служити національній справі бодай у рямцях комуністичної союзної держави, головно, коли Лєнін почав ставитися дуже ліберально до мовного питання. Та хутко виявилося, що національна самостійність України була тільки зовнішня і що Москва дивилася на неї як на свою провінцію, а навіть як на кольонію. Дуже ясно стало це тим українцям, що займалися господарськими проблемами. Перед війною була Україна шпихлірем Росії і одною з найбагатших її земель. Та вона не мала змоги користуватися своїми багацтвами, тому, що вищі кляси належали здебільша до чужих національностей - до російської, жидівської, або польської. Після революції щезли польські дідичі, але залишилися російські урядовці і новий пан - російський промисловий робітник. Бо одною із важних ознак національного складу України є те, що промисловий пролетаріят складається здебільша з росіян. Українці йдуть нерадо до міста, вони воліють, згідно зі своєю вдачею, працювати на ріллі. Жидівський елемент пристосувався легко до нових обставин. Він покинув торгівлю і став матеріялом для нової більшовицької бюрократії. Українське населення знову зійшло на другий плян, як і не могло бути інакше з огляду на його чисто селянський склад. Чисто номінальна політична автономія і спочатку справді ліберальна політика щодо мови не могли, зовсім природно, задовольнити змагання українців. Тому-то мусіли навіть переконані українські комуністи накінець побачити, що проповідувана Москвою свобода народів є тільки фікцією.

Антагонізм, що дозрів між Москвою і Харковом саме тепер до такого ступня, що охопив комуністичну партію є в першій мірі наслідком безоглядної хижацької політики Москви, яка вкинула український нарід у господарську катастрофу, таку, якої світ досі не бачив. Переведена колективізація хліборобства, що мала на меті влекшити контролю над збіжевою продукцією мала той наслідок, що український селянин крім голодового пайка залишеного йому на підставі закону мусів віддати все збіжжа, щоби Москва з тим більшим розмахом могла вести свій дампінґовий експорт. А коли жнива ставали щораз слабші, а Москва надалі була приневолена платити за машини, куплені на чужині, висунула вона попросту твердження, що українські селяни саботують "збіжеву кампанію". Достави збіжжа на чужину не зменшили і селяни мусіли голодувати. Це справді трагічна іронія долі, що український селянин у "пролетарській батьківщині" мусить вмирати з голоду, щоби чужинці капіталісти нічого не втратили.

Страшний голод на Україні це факт, якого не можна довше затаїти перед світом. На це вказують між іншим драконські закони проти "стрижіїв", що ще в червні та липні відрізували незріле колосся, щоби з немеленої пшениці та ячменю, перемішаної з ґрисом спекти щось такого, що ці бідолахи називали хлібом. Автор цих рядків мав такий хліб у руках; у нас, у Швейцарії навіть свині не їли би його. Імовірно, що вже нього літа міліони українських селян померли з голоду. Довідуємося з найпевнішого джерела, що в Київі денно сотні селян, прогнані з сіл голодом, падали мертві на вулицях. Навіть в українській комуністичній пресі згадується часом тихо та обережно про нехтування українців у користь росіян. Деякі статті харківського "Комуніста", офіціяльного органу радянського уряду, могли би так само добре бути поміщені в якомусь дуже смирненькому часописі для оборони національної меншини в "капіталістичній" державі, що нарікає на прибільшену ролю пануючого населення, знаючи при ньому дуже добре, що з тими скаргами далеко не заїде.

Це безприкладне хижацтво, це плянове винищування великого народу відбувається не десь у "далекім нецивілізованім краю", як інколи дехто називає кольонії великих держав, але у межах нашої частини світа. І це дієїься в часі, коли майже всі європейські держави стараються навипередки запевнити собі ласку Москви.

ЕКСПЕРИМЕНТ ДОВЕДЕНИЙ ДО АБСУРДУ.

Бельгійський денник "Ліберальна Фляндрія" в числі з 2-го вересня 1933 помістив передовицю п. з. "З приводу нещастя України", яка починається так:

"Отже Україна вмирає. Українці вимирають з голоду. Це велике нещастя не тільки для України та українців, але й для всієї території РОСІЇ, Европи, навіть для всього світа. Бо ця конаюча земля була колись великою фабрикою первісних засобів поживи. Там, де нині люди вмирають від голодового виснаження, розкішні жнива давали удозвіль хліба не тільки населенню України, але й усім мешканцям середущої Европи. Земля там не змінилася, тільки змінилися люди. У цьому треба шукати причини великої драми, в якій жертвою паде цілий нарід".

Автор статті Арман Бегетс проводить думку, що нинішний голод це ніщо інше, як тільки природний наслідок експерименту, щоби здійснити практично соціялізм. Приклад голодної України - соціялізм доведений до абсурду фанатиками, одночасно осторога для інших європейських держав.

ІНТЕРВЮ КОРЕСПОНДЕНТА "МАТЕН"
З НОРВЕСЬКИМ МІНІСТРОМ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ МОВІНКЛЕМ.

Париський денник "Матен" поміщує 1-го жовтня нову статтю про голод на Рад. Україні, цим разом від свого женевського кореспондента Г. Кораба, що мав розмову з головою останньої Ради Ліги Націй, Мовінкелем, норвеським міністром закордонних справ. Мовінкель дістав стільки петицій і листів у справі голоду на Рад. Україні, що рішився дати почин до якоїсь акції. Ось що сказав він кореспондентові "Матена":

- Найлекше було би нічого не робити. Тому, що тут ішло про край, який сам не висловив своєї волі, ще й не належав до Ліґи Націй, я відповів би якнайточніше принятим правилам, якби кинув до коша зворушливі документи, передані мені. Та я був тієї думки, що не маю права позбутися труднощів таким бюровим способом. Справа торкалася моєї совісти, тому, що вона не була політичним актом, а чисто гуманним ділом, де йшло - як казали деякі інформатори - про життя міліонів. Щодня дістаю листи та телєґрами з ріжних кінців світа від ріжних товариств та організацій, що описують поодинокі випадки і складаються на повний образ ситуації. Тому не можу мовчати. Знаю, що юридично та політично яканебудь акція нелегка. Та може можна би дружньо звернутися з запитом до московського уряду, чи не вважав би корисним допустити на територію, яку навідало лихо, міжнародню місію для розсліду справи та допомоги".

"Довірочне засідання Ради Ліґи - пише "Матен",- на якому Мовінкель старався переконати своїх товаришів про необхідність допомогти якимнебудь жестом Україні, трівало довго... У довгій дискусії учасники живо зацікавилися катастрофою. А проте Рада Ліґи була тієї думки, що безпосередньо діяти вона не може. Тому всі матеріяли передала вона Міжнародньому Червоному Хрестові і прохала п. Мовінкеля, щоби особисто повідомив про це совітський уряд.

"Так Женева надибала непоборні труднощі у своїй процедурі. Одночасно трагічний факт голоду на Рад. Україні дістав своє юридичне потвердження і 7б-а сесія Ради Ліґи Націй признала його практично".

Мудрий Василь. Лихоліття України. - Львів: Видавнича спілка "Діло", 1933. - С. 73-101.


Док. № 4
1933 р. - "ОПОВІДАННЯ ВТІКАЧІВ ПРО ГОЛОД"
Розділ з тогочасної брошури Василя Мудрого "Лихоліття України"

П. Сава Крилам, визначний український діяч гетьм. табору, що живе тепер постійно у Варшаві, подає на сторінках 16-го числа тамошнього "Бюлєтину польсько-українського" дані про положення на Рад. Україні, списані безпосередньо з оповідання одного знайомого, який тільки що приїхав до Варшави з СРСР. Стаття попереджена заміткою, що оповідач Н. Н. виїхав зпід Козятина на Київщині 28. червня 1933 та переїхав польський кордон 31. липня 1933 (їхав через Москву). Він був колись управителем у великому маєтку, за часів більшовиків працював у радгоспі. Сам - людина гідна довіря. Виїхав із Совітів легально, завдяки заходам синів, що живуть у Польщі. В березні 1933 арештували його були за листування з родиною в Польщі та позбавили права працювати в якійнебудь державній установі, ("радгоспи", а по російськи "совхози", це т. зв. радянські господарства, тобто державні фільварки).

Все оповідання п. Н. Н. торкається районів Козятинського й Калинівського, в яких він перевів ціле своє життя, аж до останніх тижнів. Страхітливі речі оповідає про голод і його наслідки.

Вибух голод і почали люди вмирати з голоду у 1933 році, після того, як уряд забрав увесь - без решти - хліб у селям; це зветься там "под мєтьолку"... І так у Калинівськім районі голодова смерть зробила у слідуючих селах такі спустошення:

Заливанщина мала у 1932 р. 3.500 мешканців - померло досі 2.000 осіб. Немиринці мяли в 1932 р. 700 мешк., осталось при житті 1-5 родин. Куманівка мала рік тому 3.000 мешк., осталось при житті 1.900 осіб. Мончинці мали 1.800 мешкю., осталось 1.300 осіб. У Козятинськім районі села: Губинці - мали торік 1.600 мешк., остало при житті 800 осіб. Сашанськ - було 1.500 мешк., остало 800 людей. Зазулинці - було в 1932 р. 2.800 мешк., остало в живих 2.320 людей. Зазулинецький колектив вимер майже до ноги, так, що зі 120 його членів остало в живих ледви яких 20. У містечку Самгородок було в 1932 році 3.000 мешканців, померло 800 осіб. Найбільше вмирає дітей до 14 літ, до 80 відс. гинуть мущини, найбільше витревалі жінки.

Мерців влада не дозволяє хоронити так довго, поки трупи зовсім не пічнуть розкладатися, а це тому, шо коли похоронять свіжі тіла, негайно нічю населення відкопує могили і вживає трупи на страву. Людоїдство страшенно поширилося. Дуже часто батьки зідають померших з голоду своїх дітей. Більшовицька влада розстрілює за людоїдство без суду, але це мало помагає, бо смерть перестала бути страшною і люди так притупіли, що не реагують на найстрашніші речі. Псів, котів і домашньої птахи по селах нема, бо все чисто зїджене. Також овець нема зовсім, свиней майже нема. Здохлу худобу негайно зїдають. Коней і коров осталось не більше як 1 відс. передвоєнної скількости. Тому нпр. майже не косять трави на сіно (нема що годувати) і незасіяні поля (ок. 40 відс. засівної площі) поростають бурянами високими на сяжень. Так само заросли дороги, якими майже ніхто не ходить ані не їздить. Ходити одинцем чи вдвійку - небезпечно, бо дуже часто трапляються випадки нападів і вбивств для грабунку і людоїдства. Врожай заповідався гарно, алє про вислід жнив годі було щось наперед казати, тому, що люди, які остали в живих, не мають з голоду сили потягти косою чи звязати сніп. Плянтації буряків находяться у жалюгідному стані, бо не було кому полоти й перебрати буряки, - люди повимирали або так потратили сили, що й мотики в руках не всилі втримати. Вимирає виключно українське населення. Жиди і чехи, кольоністи, не вимирають, бо зуміли забезпечити себе якимись запасами...

Адміністрація по містечках і совітських господарствах майже ціла неукраїнська, на 50 піде, самі жиди. Все це здебільша люди молоді, від 18-20 літ. Вони матеріяльно забезпечені тому, що купують харчі у т. зв. закритих розподільних складах, де дуже низькі ціни. Ріжниця поміж цінами у тих розподільних складах та на базарі така: житній хліб, чорний, 1 кґ. ринкова ціна 5 рублів, ціна у зачинених складах 50 коп., 1 шт. молодої цибулі рин. ц. 1 руб., у зачинених складах 10 коп., 5 шт. редьки 1-2 рб., у зач. скл. 10-15 коп., 1 кґ. масла 50- 60 рб., у з. скл. 1.50 -2 рб., звичайна житня мука пуд (16 кґ.) 250 рб., у з. с 3.50-4 рб., крупи, пшениця, 1 кґ. 7 рб., у з. с. 25-30 коп., 1 кґ. цукру 17 рб., у з. с. 55 коп., "хромові" чоботи 250 р., у з. с 25 рб., "юхтові" чоботи 120 рб., у з. с. 10-12 рб. і т. д.

Купувати у тих закритих розподільних складах можуть лише урядовці вищої адміністрації.

Відділи ДПУ періодично наїзджають на села і при таких нагодах звичайно кільканцять осіб арештують та вивозять. Доля вивезених лишавсь невідома, а хто про неї спитав би - того теж арештують. Оповідач пересидів у Винниці в ДОПР-і в березні 23 дні Б таких умовинах, що коли випустили його, не міг власними силами рухатися. Його винесли і донька відвезла до дому на фірманці. Він почав рухатися щойно після 3-ох тижнів, переведених у ліжку. У тому часі (березень 1933) сиділо у винницькій слідчій вязниці 22.000 осіб...

Усі повищі дані п. Н. Н. подав при двох свідках, у помешканні добрих знайомих п. Сави Крилача, куди оповідач заїхав після приїзду до Варшави...


ЩО КАЖЕ ПРО ГОЛОД НІМКА З МОСКВИ.

Вона оповідала ось що:

- "До Москви прибувають масово втікачі з України в надії зберегти тут своє життя та за великі гроші добути собі хоч кусничок хліба... На Україні його ніде дістати... Українські села стоять напів залишені та зруйновані насильною колективізацією; виглядають, як пустка, що заросла буряном... Є села, в яких не побачите ні одної живої душі; посчезали навіть коти та пси... Москва позабирала з України все, що тільки змогла; на насіння залишила тільки незначну скількість, яку населення мусіло зїсти ще до засіву, щоби не загинути з голоду. Сіяти не було зовсім чим; тому цього року засіяно дуже незначний відсоток засівної площі. Голодом охоплена майже ціла Україна, міліонів до 15 населення..."

На запит, у чому саме причина цього голоду, вона відповіла: "Це бозоглядна політика здирництва, яку систематично провадить Москва особливо супроти України. У самій Московщині так воно не є, але з України видирають буквально все, що тільки можна силою забрати. Все це стягається переважно до чужих центрів, де голод ще так не відчувається; але і тут він неминучий, бо з оголеного села більше не буде змоги щось дерти... У самій Москві можна ще прожити, хоч з великим трудом. Ось, напр. я працювала на двох посадах з ранку до пізнього вечора; те, що я заробила, мені ледви вистачало на прохарчування. Дістати в Москві можна все, але за дуже великі гроші...

Мудрий Василь. Лихоліття України. - Львів: Видавнича спілка "Діло", 1933. - С. 108-111.


Док. № 5
1933 р. - ПІДБІРКА ЛИСТІВ З УКРАЇНИ ДО РОДИЧІВ І ЗНАЙОМИХ НА ГАЛИЧИНІ ТА НА ЕМІГРАЦІЇ
упорядкована Василем Мудрим, автором тогочасної брошури "Лихоліття України"

На тому місці друкуємо цілу низку листів з Радянської України, які писали нещасні жертви голоду до своїх родин, знайомих і кревняків у Галичині або на еміграції. Всі ті листи і виїмки з деяких писані па весну, літом і в осени 1933 р.


ЛИСТ З КИША.

Київ, 25. травня 1933.

"Дорогенький Стрийцю! Дивно, що до нині вже 3-ий місяць минає, а від Вас не маю звістки. Я вислав Вам листа, в якому дав відповідь і вуйкові Я., ще в лютому місяці, але до нині не знаю - одержали Ви його чи ні. Після цього листа я вислав Вам ще откритку, в якій запитував, чи одержали цього листа. Справа в тім, що це злополучний лист. У нас пошта працює наче з горячки і цього листа післала не в Галичину, а в золочівський район харківської области. Дякуючи якомусь чесному урядовцеві мені відіслали назад цього листа і тоді я знов, удруге, вислав його Вам.

Я зараз разом з жінкою і дітьми абсолютно голодаємо. Була картопля так ще було сяк-так, а зараз вже варимо лушпиння з картоплі й приготовляємо їжу, але без всякої омасти. Я працюю, тобто я не без служби, алеж ця служба як і всяка служба чи інша праця не дає нічого. Щоби прожити так середньо, треба одержувати в місяць хоч 1500 карбов., а я одержую всего 200 карбов. Державні товари (бо в нас приватної торговлі немає) коштують дуже дорого, а труд не оплачується навіть на 10-20 піде. Так живе майже все населення як я. До дому виїхати не пускають і тут жити не дають. Прийдеться погибати голодною смертю як і другі. Прошу Вас, зберіться всією родиною і вишліть мені хоч якунебудь посилку, хочби крупи, сало, бо я вже забув, як те сало на вигляд і на смак. Піддержіть мене, поки одержу документи, щоби виїхати до дому, якщо пустять. Тут частенько одержують посилки від рідні а закордону, то ці ще жиють. Я гадав, що як закінчу вищу освіту, то вже буду мати кусок хліба як висококваліфікований спеціяліст і комусь дам, а воно вийшло, що й учені і невчені помирають однаково з голоду.

У нас грабіжі сильні. В марті місяці грабіжники ламали двері й вдерлися нічю в 1-ій годині до моєї кватири. Я вийшов з рушницею до них. Завязалась у нас боротьба, так що поломали рушницю, алеж я справився з ними і одного спіймав та віддав у міліцію. На другий день пішов я в цю міліцію дати, покази, як це було. Так того переступника випустили безнаказно, а моїх показів навіть не записали (не хотіли.) У нас той, хто грабить, той ще живе, а чесна людина пропадає.

Прошу Вас, спасайте як можете. Працював я на селі. Так там сільська влада так називаємо розкуркулила мене. Забрала в мене навіть рядна і жінчин платок з голови і другі речі. Прийшлось перейти у Київ. Скаржився, але мені моїх річей не вернули, а продали й пропили. У мене тепер одіяла (ковдри) немає, білля теж немає, бо купити я не всилі. Словом, голий, босий і голодний. Ось чого діждався за 15 років у совєтської влади!

Продають у нас по місту в магазинах хліб, по 1 карб. за 400 грамів, тобто по 2.50 карб, за кільоґрам. Так народ вистроюється в очередь (чергу! - Ред.) на цілі квартали. Моя жінка встає в 3-ій годині ночі, йде і становиться в цю очередь, простоює цілий день і без хліба, буває, приходить до дому, бо не вистарчає хліба. А в очередь стають люди і з вечора. Буває, що дехто силою, а дехто наглостю пробивається і бере хліб по 10 разів. Тоді перепродує його вже по 6 карб. за 400 грамів. Звичайно вот ці проступники, катьоржники, пяниці, вори - вони цілими шайками запружують вхід і не дають чесній людині купити 1 фунт хліба. Такий магазин з хлібом коло мене рядом, і сьогодні побили міліціонера та представника місцевої влади біля магазину. Розбили йому обличчя.

Словом, описати все, що твориться в нас неможливо. Воші так навіть в кльозеті налазять на людину. А в трамваї обовязково налізуть і я приходжу до дому та обтираю воші з пальта. Так само жінка приносить їх з очереді. І сипний (плямистий - В. М.) тиф у нас сильно душить людей. Пухлих і голодних маси валяються по місту. Двері не закриваються так ходять і просять за куском хліба особливо селяни. Вчора ввечері в нашому дворі помер опухлий з голоду. Через кілька хвилин уже був роздітий. Це був молодий селянин. Куди дівся труп - не відомо, бо вже на ранок його не було.

Вот картина життя в державі пролетарській, в державі працюючих робітників і селян! Якбиж це якесь стихійне лихо, атож все в природі нормально.

Вітаємо всім домом Вас всіх жичливий Вам братанич (слідує підпис)."


ЛИСТ З УКРАЇНИ 3 27. ТРАВНЯ 1933.

Любий Брате Т.

Посилаю я тобі брацьку любов і почтеніє і низький поклон і желаю тобі от Господа Бога доброго здоровля навсігда. (Далі йдуть привітання від рідних). Не откажи нашій просьбі і змилуйся ради Бога над нами і допоможи нам несчасним наскільки можна, бо ми всі уже попухли від голоду. І просим тебе і умоляем тебе дорогий і любий братець ради Бога змилуйся надімною нещасним і всім моїм семейством, котре ожидае смерти від голоду. Но просимо ми тебе дорогий мій і єдиноутробний братець ради Бога допоможи нам, не остав нашої просьби, а наскільки можна допоможи, ібо я і все моє семейство скоро, скоро помирає од голоду. Прийшов нам конець нашої жизні. Уже все поїли що було. І полови уже нема і жолудя теж нема і єслі Бог і ти дорогий братец не допоможеш, то ми всі я зі своїм семейством погибну скоро, скоро. Пища у нас сейчас така: сіль, вода та шавель. Но це не удовлетворяв чоловіка та нища. А од неї люди пухнуть і ми теж усі попухли і ходити ніяк не возможно. Наколиб у борщ було що чи картопля чи квасоля чи горох чи яка крупа, а то нічого нема крім води та солі й шавлю. І за цією пищею ніяк невозможно жить. Від неї появляється опух і чоловік через деякий час помирає. От і ми теж уже дожилися і вся моя семя, що попухли у нас ноги і руки і вид обрезк (обличча опухло). І я звертаюсь до тебе дорогий і любий брате, не остав нашої просьби, а ради Бога допоможи нам, не дай нам погибнуть від голоду, бо голодна смерть дуже страшна і тяжка. У нас уже хоронять без гробів (домовини), уже нема кому робити і так везуть і кидають у яму. Обрядів ніяких нема. Священика рідко хто призиває. І дуже тяжко дивитися на таку картину. З тим досвіданія любий братець. Ожидаю від тебе помочі.


ЛИСТ З ПОЛОВИНИ КВІТНЯ 1933.

"В нас, у рад.-владі на Україні, тепер переводиться чистка самих найгарніших людей. Їм кажуть, що нібито вони брали участь у Денікінщині й Петлюрівщині ще на початку революції. Висилають їх на далекі роботи з їхніми сімями і дозволяють їм брати багажу на 18 пудів. Господарства які мають, забирають у колектив. У нас від 5. квітня відбувся суд над колгоспними трутнями за кражу хліба. Хліб крали всі люди, бо голодні. Пайкою не задовольняються. Завідуючого хлібною коморою, завідуючого млином, вагаря хліба, який важив у молотьбу хліб і бриґадиря-доставця засудили до розстрілу. Голову колгоспу і його заступника, як партійців, засудили на 10 років висилки, решту також на 10 років та 8 років висилки. Всіх засудили на "конфіскацію імущества" і забирають їхнє майно в колгоспи.

"В нас повідкривали столові для спухлих і голодних людей. Варять двічі на день водичку з мукою, муки видають по 100 грамів на душу денно. Голодні цим не наїдяться, але раді й цьому. В колгоспі тепер одкрилося спільне харчування для робочих. На робочого на день дають 150 ґрамів муки, а 150 грамів додому, щоб хліб пекли. Варять усе пісне.

"Робочі на роботу не хотять ходити. Кажуть: "Дай нам хліба зїсти, тоді й підемо, а то за цими 150 грамами не можемо підняти й ніг, бо сам чоловік не зїдає, а ділиться з сімєю. Багато людей мре з голоду. Злодійство збільшується. Ті робочі, які цілком перейшли на колективний харч і з дому не мають ніякої допомоги, то вмирають десятками і валяються по дворах, по конюшнях і попід тинами: там, де робив, там і вмер. За ними ніхто не слідить. Валяються по цілому тижні, ніхто не прикриває. Найбільше вмирають чоловіки й хлопці. Людей мучать голодом, а коли приїде якийнебудь жидок з портфелем, трошка побалакає, як треба сіяти і яку норму повинен зробити робітник підчас роботи, то за це йому видають на день кільоґрам муки й літру молока, а робітники, які роблять на землі, то молока й не бачать".


ЛИСТ З ОКОЛИЦЬ ЧЕРКАС.

"Дорогий син Андрей - пише мати. Що таке чи ти є живий, чи нема, що ми до тебе багато письом писали, а ти до нас ні жодного, чи ти може як батько вмер тай забувся. Пиши нам як ти там живеш чи харашо чи плохо, бо ми живемо плохо, у нас дуже людці вмирають по 20 душ в один день люди людей їдять, а также є багато хат пустих з яких уже вимерли. І от Андрей ми і твоя рідня тоже на "ваканції" (на черзі), ну ще помаленьку доїзджаємо до жнив, хоч і своїх немає, ми тебе просимо, щоб ти нам щонебудь написав і дав яке небудь розпорядження чи ти будеш коли додому, чи ні, потому, що я вже стара і сама не могу, землю я здала в колектив тільки зосталось пів десятини вгороді а пів в мене одібрали потому що я обробить її не в силах. Люди в нас падають як мухи, їдять лістя та полову, я сама вже 2 зимі його їм, вмирають на вулицях і там же ховають без попа кладучи в одну яму по 5 душ. І от я тебе прошу дай відповідь мені хоч на оце письмо, бо може нам уже не прийдеться листуваться, мені треба на зиму когось взять бо я вже стара може перейде тітка... а може хтось другий! Ти напиши як ви там живете чи хліб є, бо в нас хліб хароший тільки його мало тай того не буде кому збирать. От у нас очень много новостей і ви їх знаєте. Нам платежі не великі якби мені не помогала Василіса Івановна то я вже давно пропалаб, вона мені присилає кожен місять грошей, бо в нас може хто із родини помігби та й у їх нема. З худоби у нас у селі нема нічого тільки де у кого задержалася корова. Колись Україна була перша усіх кормила, а тепер зосталася гола і голодна. На цьому я свого листа кінчаю.

Підпис.

26.6.1933 р.


ВСЯКІ ІНШІ ЛИСТИ З РІЗНИХ МІСЦЕВОСТЕЙ.

Редакція варшавської "Молви" оголосила такого листа з одного села черкаського району б. київської губернії:

26. червня 1933.

Дорогий сину! Що таке, чи ти живеш, чи тебе нема на світі? Ми живемо погано, у нас людей їдять, а багато є хат пустих, де вже всі вимерли. От і твоя рідня теж на черзі. Помаленьку доживаємо до жнив, хоч і не своїх. Ми тебе просим, напиши, чи ти будеш коли дома, бо я вже стара і не можу. Землю віддала в колектив, лишилось пів десятини городу, а половину мені відобрали тому, що я обробляти його не в силі.

А люди у нас падуть як мухи, їдять листя і полову. Я сама вже дві зими це їм. Вмирають люди на вулицях і хоронять їх без попа, кладучи в одну яму по 5 душ. Прошу тебе, відповідж мені бодай на це письмо, бо може нам більше й не прийдеться переписуватись. Ти напиши, як ви там живете, чи є у вас хліб, бо у нас хліб 4 фунти коштує 20 карбованців. У нас багато новин, але ви їх певно знаєте. З худоби у нас у селі нема нічого, тільки у декого залишилася корова.

На тім своє письмо кінчу, остаюсь покищо жива і здорова.

Н. Н.


ДВА ЛИСТИ ТОГО САМОГО АВТОРА З РІЖНОГО ЧАСУ!

І. Шепетівка, дня 5. мая 1930 р.

Любий Друже!

Не мало здивує Тебе це письмо. Уважав мене мабуть за "усопшаго раба" - однак, бач, живу і "вірна собака" вперве говорить з тобою, а зараз заспокою твою цікавість.

Коротко! Бач, кинув посаду "паньствовеґо" техніка, бо сила "притягування" України змусила мене до цього і я 5. квітня поманджав тудою.

Першого мая я вільний і мав нагоду бачити величаве свято робучого люду тут на рідній землі. Чи Ти це розумієш? Рідна земля! Вольна - на котрій нема ворогів і нею не правлять вороги!

Чи пригадуєш собі, як я колись у Твойого "татунця" (хрещеного батька) людку вкрав і ми (я, Ти, Люда і Іван) плили рікою... а Ти казав: "коби так Дніпром! Коби так вернулись козацькі часи!"... Чи памятаєш, як ми оба прилипли до вершини Полованка біля шістьох могил і мріяли за визвілля... робучих рабів. Чи споминаєш опозицію Л. і Станіслава, як ми оба на зїзді Ока їх збивали? - або, як ми гейби щурі зі засідання Ока втікали? Згадай стрічу в часі нашої подорожі до Л. з безробітним з дитинкою, котрому Ти останнє своє майно віддав!

Чи памятаєш?

Я памятаю і нині, коли бачу це величаве свято побіди добра над злом, чесноти над злобою і призирством, правди над неправдою... коли рядами з визвольною піснею на устах у такт бубнів машерує український робітник, так грудь мою радість розпирає... що нині саме бачу... слово сталося ділом! - що нині і я є частиною цього вольного народа, з котрим повною груддю співаю...

Залучаю Тобі квіток і викупи моє білля з пральні для себе, а тут знова уповажнення на мої речі, котрі рівнож забери собі!

Здоровить і цілує Тебе по "собачому"

Володко.


ІІ. Троїцьк, дня 22. грудня 1932 р.

Любий Друзяко!

Да!... Мрії! Мрії!... Чи чуєш у тих двох словах трагедію мойого духа?!

Пишу, бо так наказує мені моя совість, щоби Тебе остерігти перед злобним усміхом наїздників, котрі у всякім уніформі і під кожним видом є все панросіиськими. Інтернаціонал - це тільки претекст наїзду і оправдання себе перед товаришами зі заходу, котрі в ролі туристів звиджують заулки і тереми, вибудовані мозолями голодних робітників... щоби перед світом прославити діло "рук наших". І якаж ріжниця чи за Петра І. козаки будували "Пітербурх", чи за Леніна "Ленінград". І там неволя і тут неволя!

Писав би багато-багато та сумніваюсь чи Ти це письмо одержиш, однак пишу тому, щоб Ти, коли його одержиш не вірючи іншим - мені повірив по дволітній блуканині по українських степах і нарешті тут у Троїцьку.

Питаєш за українське життя... Друже! Я тільки бачив в політурованих пробівках згромаджені і сконденсовані бакцилі, хроби і яд на мене, на тебе, на нас... чуєш?! На нас!!! Усе в блискучих лябораторіях! Село вмірає з голоду, хоча глядить на збіжжа в шпіхлірах... не своє!

Туземне пекло...

Коли можеш, а радше маєш, так пишли мені кілька долярів, бо...

В коротці напишу багато!

Цілую Тебе Володко.


З ЛИСТА ПРИСЛАНОГО ДО ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.

Дорогі! Ми живем дуже гірко. Маємо голод, який не маємо слів описати. Деякі родини, які раніше мали по 9- 10 людей, тепер нараховують тільки 2-3, що лишилися живі. Дуже багато людей утікає, щоб тих, що лишаться живими, уберегти від праці копання гробів, і вони або йдуть до ліса, щоб там померти, або не маючи вже сил, умирають десь по дорозі. Сельрада, щодня відвозить мертвих і закопує їх до одної могили без домовин. На полях пси живляться людським мясом. 75 процентів нас мусить померти! Вони (більшовики) мають се в своїм пляні.

Позавчора умерло у нас більше як 50 людей, а помочі жадної! Може й прийде, але тоді, коли вже нас не буде! Не маю надії, що колинебудь побачимося. На Зарічю ховають у садках у глибокій ямі, в якій можна поховати цілу родину. Покладуть мертвого на дно, присиплють його трошки землею, коли помре другий, то ту землю знову викинуть і покладуть мертвого на того першого і знов трохи прикриють землею, і так помалу до одної ями ляже ціла родина, без домовин, бо дощок нема, і нема кому зробити.

Люде їдять суху конюшину, змішану з картоплею, або печуть чорні коржі і мають потім кольки в жолудку.

Вранці на працю виганяють просто людей з хат, але працювати нема кому ,бо женці без сили, ледве ноги волочуть. Кільоґрам хліба коштує 10 рублів (40 злотих), пуд (16 кільо) картоплі 100 рублів, але де їх взяти, а в колективі дають тільки один раз на день юшку, без картоплі і без хліба, тільки закроплену олійом, від того сили не можна мати. - Буряки місцями так позаростали буряном, що в нім не видно чоловіка стоячого там.

До міста їхати без дозволу Сельради небезпечно, бо потяги межи стаціями задержує Г.П.У. (чека). Вона переглядає цілий потяг, і хто не має урядового дозволу, того зараз же беруть на польові праці. Хто відважиться втікати до пашні, на того стріляють. Те саме робиться, коли потяги йдуть назад, з міста. Хто везе харчі., в того все відберуть: хліб, картоплю, що є у нас тепер найголовніше. Нема ночи, щоб хто небудь не був у нас забитий у садку, люди крадуть картоплю оден у другого.

В цілій околиці страшний голод. Ціла вулиця майже вимерла, здебільшого тут жили ті, що були в колективі а потім з колективу виступили, бо там погано годували. Часом ховали в одній ямі по 15 людей без домовин. - Рідко хто шукає своїх рідних. З села родичі везуть дітей до Київа і там кидають їх на стації і їдуть до дому або туди, де сподіваються дістати хліба. Дітей дають до "виховательні", де діти дістають пів фунта хліба і трохи кулішу. Так на вулиці батьки віддають дітей ще немовлят...

У нас товчуть кору на муку і качани з кукурудзи або варять тирсу (траву). Моя родина має на столі тільки 1 склянку вареного жита на обід, а хліба вже три тижні не бачила. Тут від самого жалю чоловік гине, не може винести того, що бачить...


ЩЕ ОДИН ЛИСТ З КИЇВА.

Щоденник "Послєднія Новості" оголосив лист із Київа, який ми подаємо в перекладі на українську мову.

"...В чергах на дешевий хліб (який продається в маґазинах Київторгу) стоять по 2-3 тисячі людей. Деякі (голодні) намагаються протиснутися наперед поза чергою, - тиск, непорядок. Кінна й піша міліція стримує натовп, але це їй мало вдається. Бувають випадки, що в цих чергах люди вмирали і по їх трупах топтали інші.

"Ти уважаєш усіх нас нещасними, але ми ще не нещасні, а ось коли-б ти бачила тих селян і їх дітей, що вмирають на вулицях, ти-б зрозуміла ввесь жах голоду. Цілі села вимирають і юрби голодних селян кидаються до міста, сподіваючися знайти там рятунок. Але надії їх заводять, і вони валяються по вулицях і там умирають.

"Багато людей кидає своїх дітей на вулицях, думаючи, що їх заберуть до дитячих притулків і прогодують.

Справді, їх забирають на тягарові авта й кудись вивозять. Учора я сама зустріла два такі грузовики з дітьми.

"Поруч із цим страхіттям творяться інші речі. Кількість безпритульних, що грабують на базарах, усе збільшується. Страшно вийти на торг. Виривають із рук гроші, хліб, кошики з провізією. Виривають із вух кульчики, при чому розривають мякуш вуха. Коли-б хтось насмілився перестерегти того, у кого збираються вкрасти щось із кошика, то він ризикує дістати кілька ударів ножем у плечі, або позбутися носа й губ, які йому відріжуть бритвою. Про таку розправу я чувала не один раз, а ось Н. Н. навіть була свідком такого випадку..."


ВІСТКИ ПРО ЛЮДОЇДСТВО.

В одному листі з України чигаємо: "Що тут діється, відомо тільки одному Богу на небі, бо ми відрізані від цілого світа. Матері вбивають своїх дітей і їдять їх мясо. На днях привезли до лічниці матір, котра зарізала свого 10-літного сина. Від надмірного спожиття мяса вона занедужала й померла. Люди щасливі, коли погибне кінь або корова, бо тоді можуть наїстися. Злодійство зростає неймовірно. Злодіїв вбивають на місці. Народ вимирає. Виходять в поле на роботу і там часто вмирають. Положення розпучливе... На вулицях щоденно валяються трупи померших з голоду. Не можна жити".


ЛИСТ УЧИТЕЛЬКИ З КИЇВА.

..."Ми ще й не думали про відпочинок, хоч у мене вже місяць відпустки. І. (доня брата) хворіла на кір, перенесла його досить тяжко хоч і без ускладнень. Треба булоб її кудись трохи вивезти з міста і досі ми ще цього не зробили. Трохи цьому винна погода, а трохи фінанси. Зараз одержала від вас допомогу (5 долярів), але якраз в магазинах торгсіну нема жадної крупи, може ми їх якось діждемося. Думаємо цими днями виїхати на недовго до Боярки, там знайомі улаштували нам кімнату. Поїдемо - В. (брат), І. (доня) і я, а Н. (жінка брата) зістане, бо мала відпустку в березні, а зараз працює. Ми всі до того виснажені й втомлені, що нам не можуть помогти якихсь там 2-3 тижні, тим більше, що з їжою треба обходитися обережно, не наїдатись досита ніколи...

Хоч вже місяць, що я не працюю в школі, але вдома мала таку силу роботи, що навіть ніразу не написала за цей час Л. (молодша сестра-інженір - в Москві). Вона, бідолаха, мала великі неприємности - її раз за разом пограбовано два рази (в Москві - нечуване злодійство - за крадіжи розстрілюють, але це не помагає...), витягли у неї місячну платню й документи...

"Чи всі Ваші зїхались на літо, як звичайно бувало? Як весело у вас повинно бути. Ми вже одзвичаїлися від таких родинних зїздів і всьому виною фінанси, а найгірш - то хліб, бо коли маєш десь на свому місці шматок хліба, то його не зможеш дістати, переїхавши в друге місце на довший час, а купувати по приватній ціні - кишені не вистарчить. Але це все дурниці - як закінчимо одну пятилітку, то буде вже в нас дуже добре. Вже не довго нам залишилося ждати. (?!?) Скоро й ми заживемо добре. (?!?)

...В. поїхав подивитись на якусь нову посаду чи варто туди їхати, хоч у нас життя кращає (?!), але ще одну зиму ми не витягнемо. (!) Якби не ваша допомога (коло 5 долярів міс), то й цієї зими ми не прожилиб, хоч брати у Вас нам дуже боляче, бо за те, що у вас можна дістати багато продуктів, у нас можна мати якусь там 19-20 частину - тільки у нас все дорожче...

"Я вже не говорю зовсім про одяг - ми його зовсім майже позбулись, у нас на три жінки нема жадної сорочки, а наші верхні речі - одні дірки і латки, але про це зовсім не дбаємо, аби як-небудь жить, все йде на їжу і не можемо ніколи наїстись...


ЛИСТ ДОНЬКИ ДО МАТЕРІ.

"Найдорощі Мамунцю! Не думала я, що ще коли-небудь буду до Вас писати. Так сильно була заслабла на дезинтерію, що не знаю коли очунялася із лікарні. Видно, що мені суджено вмерти не в хаті коло дітей, а десь у заразливому баракові. Заслабла я дуже тяжко, а в хаті крім малих дітей нікого зі старших нема. Від... другий місяць нема вістки, а... десь аж коло румунської границі, працює вже 5 неділю. Після одної практики була приїхала до дому на дві неділі і опять поїхала. Прислала нам маленьку посилку, сушених груш. Обіцяла пристати нам кукур. муки, але це буде нескоріше як через місяць. Я думаю, що еще нової кукурудзи нема. До Вашої посилки ми чуть непомерли. Одинадцять день, крім сирих огірків нічого в роті не мали. Навіть кохані Мамочко води не пили. Так близько була смерть і вмерти немож було. Яка страшна іронія долі. - Ви висилаєте нам 10 дол. і смерть відходить від нас і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби Ваша посилка була прийшла яких 10 день пізніше. Раз було би усе скінчилося. А тепер опять буде все начинатись з початку. Мамочко! Ми так зрезиґнузали, так знеохотились до житя, що смерть для нас може принести визволення.

Досить вже непотрібної балачки, пора братись до речі: Кохані Мамцю і сестри, не сердьтеся на мене, що не приїжджаю до Вас, про те навіть мови бути не може. Хіба дадуть мені пашпорт, мені жінці політичного засланця. Частенько небес питаюсь за що, за що нас так всі і всюди переслідують. Не можу всього написати, одно тільки скажу, чом я не Малка, або не Рухля. А впрочім, мовчи язичку, будеш їсти кашку. Знаю добре, що найкраще нічого такого неписати, бо не тільки за писання, але навіть за те, що ніколи в сні не снилося, можна попасти туди, куди попав нещасний наш батечко. Може його вже і на білім світі нема, бо вже другий місяць не дає про себе ніякої чутки. - Щодо поля і його продажі, то я на все погоджуюсь. Воно мені зовсім непотрібне. Місяць скоріше, місяць пізніше, сирою землею очі нам вкриють. Нічого я в житті гарного, ані поганого не зробила, тому нічого від життя не сподіюсь. Раз мати родила, раз вмирати треба. Якщо хто купить поле і дасть гроші, то прошу нам їх вислати і то не доляр., а польськими злотими. Вони будуть нам вигідніші, а Торгсин їх принімае. Хто має зараз гроші в Торг. цей може дечого собі на зиму придбати. Мамцю! прошу Вас дуже, якщо не трудно Вам буде то вишліть нам посилку хочби для проби, муки кукур. або фасолі або взагалі що в дома є, аби не купувати.

Вже шоста неділя, а я все ще незовсім здорова. Від часу до часу показується ще кров. Відпишіть мої кохані скоро, бо Вас є більше, а я сама одна. - Цілую Вас всіх щиро.


ВИТЯГИ З ЛИСТІВ.

"...Дав би вам Бог, щоб вам було якнайкраще, щоб вам Господь допомагав, щоб ви усі були здорові і шоб ніколи не були голодні, бо гіршого нема, як голод. Я вже знаю, бо у мене самого ноги попухли з голоду; це моє життя дуже погане і не можу собі ніякої ради дати. Отож пишу ще раз до вас, дорогий брате і ти братово, і ще раз буду вас просити, щоби мені позичили 5 долярів не надовго, на пару місяців. Мені сильне горе... знаю, що може і вам не дуже добре, але так як мені, то й описати не можна..."


* * *

"...Я теж ходжу в поле на роботу за 40 дека хліба теж дуже погано себе чую, боюся щоб не захоріти. Цьоцю будь така добра напиши до них, хай нам поможуть, бо ми вже не маємо що їсти й помрем до виїзду".

"...Я і Оля обезсилені голодом і тяжкими пережинаннями, хоруємо, дома шпиталь... находимося в страшній нужді, Ви напевне і уявити собі не можете, діти зовсім босі і голі, а осінь за плечима. Заробити я не можу, бо здоровля пропало..."


* * *

"Дякуємо вам за 25 зол. Продукти, що ми взяли за ці гроші вже доїдаємо і знову загрожує нам голод, бо ми тільки живемо допомогою від маминої рідні і всіх вас".

"Ми тут не живемо і не вмираємо. В. пухне і ми всі пухнемо... нікому не зичимо такого добра. Була в нас корова, то ми продали і зїли, був і кінь, і теж продали і тепер нема навіть одної курки. Стодоли розбираємо і палимо, бо нема чим палити. Є там трохи засіяного жита та пшениці, але не знаю, хто буде його збирати. Картоплі теж ніодної нема і не буде. Щоби я міг до жнив прожити... І прошу вас, ви мені ніщо також цікавого не пишіть, бо тут дуже строго..."


* * *

"...Наше життя це передсмертні судороги у сльозах і крові. Настав такий голод, що люди вмирають на вулицях. Багато голодних ходить з опухлим тілом, фіолетовим, покритим ранами. Матері покидають у розпуці свої діти серед дороги, з листком паперу, на якому виписують їхнє імя; інші вбивають себе і діти. Безконечною чергою тягнуться жебраки, шукаючи чогонебудь, що можна би зїсти; подобають вони на мерців. Жорстока держава забрала від населення все необхідне, останні запаси кукурудзи та городини; нема вже й приватних огородів. Убивства та крадіжі стали нормальним явищем. Люди вбивають один одного, щоби вирвати вбитому золоті зуби, за які можна би щось купити у "Торгсині". Тепер уже "Торгсин" не приймає зубів. Ніхто не може вийти з власного міста без окремого дозволу. Багато міст опинилося у потайному стані облоги з огляду на епідемії (тиф дуже поширений). Надто слаба віджива є головною причиною недуг. З державних вязниць приходять страшні вістки. Щодня багато вязнів умирає з голоду; шпиталі не принимають виголоднілих; покійників скидають десятками до одної ями. Ціни на базарі недоступні. За 4-5 рублів можна дістати маленьку чарочку кукурудзяної муки. Нема предметів щоденної потреби як сірників або соли. Кави не можна ніде купити."


* * *

"Нема вже хліба. Ще тільки робітники дістають по два фунти й урядовці по фунтові... Перед 1-им травня голодні йшли походом на місто, між ними злодії та бездомні, що вмирали на вулицях. Щоби не показати перед чужинцями нашої нужди, вантажні авта забирали їх силоміць і відвозили як скажених псів. Якийсь час не видко було жебраків, згодом знову появилися, благаючи зі сльозами шматка хліба. Щораз частіше трапляються випадки вбивства людей з голоду. Буває, що деяких арештують на базарі за продажу людського мяса. Поля добре засіяні, але тому, що земля погано оброблена тракторами, дикі трави вбивають збіжа. Щоби виполоти ці трави, мобілізують у колхозах і совхозах у відпочинкові дні всіх урядовців, разом із жінками, дітьми, дарма, що вони не визнаються на праці в полі.

"Половина виноградників засуджена на загибіль, бо нема ні сірки ні вітріолю і дикі трави вищі, як виноград.

"Небавком треба вже відновляти пашпорти. Кажуть, що вишлють на північ усіх домовласників і всіх, що не дістали квитків на хліб або тих, що не подобаються владі...

"Що ще сказати? Треба бачити те наше життя, щоби його зрозуміти і в нього повірити."

- "Проїздив я Україну вздовж і впоперек і, нарешті, застряг на Донбасі, тому, що лише тут було дещо з продуктів... Тут я влаштувався на завод... Я працював... Занадто було тяжко, особливо зіму перебувати, тому, що був напів голим. Через те я кілька разів перемерз і тяжко хворів... Щоби що купить з одежі, то її-ж зовсім нема ніде; тоді приходиться йти на базари і купувать кланцуря (лахміття) з вошами..."

- "Добре, ще дуже добре, що хоч поїсти було що; але це тільки до весни 31-го року, а потім - як ножем одрубало. Напружена праця та голодівка підірвала мої сили, енергія пропала. Я мусів залишити виробництво "палочної дисциплини" і подався до Москви... Але і тут довелося працювати за кусок ,плаканого" хлібця та за благо "соціялізму"... Я не міг далі вже переживати цього рабства та ніщети..."


* * *

- "По дорозі з М. до самого Б я побачила щось жахливе та страшне, а ще гірше чула, як розказують, що твориться в житті селян... Я дуже побоювалася за становище нашої родини, яка перебуває в бурі жахливого голоду, - голоду небувалого в історії України. (Підкреслення авторки листа)... Рідне "село зробилося, як пустеля, ошарпане та заросле бурянами. В хаті я побачила всіх живих, але обірваних, страшно змучених, постарілих... За одних два роки все різко змінилося. Що пережили та як пережили (особливо цю весну), як розказують так волося дубом стає... Ну, то це якось пройшло, а тепер виникає в кождого селянина питання, - а щож покаже будуча зіма а також і весна?????"

Всі повищі листи та витяги з листів, друкуємо без підписів їх авторів і без назви адресатів, щоби не наражувати авторів листів на прикрощі від більшовицької влади.

Мудрий Василь. Лихоліття України. - Львів: Видавнича спілка "Діло", 1933. - С. 112-128.

На початок
На початок