Пошкодження документів Кам'янець-Подільського міського архіву, спричинене пожежею в ньому, - подія, що викликає біль і гіркоту. Не перестаю шкодувати, що не знайшла часу для дослідження цих джерел. Та й загалом інформація втрачених фондів була опрацьована науковцями дуже мало. Причому це стосується як істориків, так і політологів, філологів, літераторів, етнографів, краєзнавців. Винятком є хіба що французький дослідник Даніель Бовуа1, наукові підходи якого ще не встигли глибоко опанувати місцеві історики. Безперечно, лише зусиллями дуже багатьох людей могла бути опрацьована така колосальна кількість документів кінця XVIII - початку XX століть, що є унікальними, як і саме політичне, соціокультурне й господарське становище Поділля. У цьому порубіжному регіоні зійшлися, без перебільшення, кілька культур-цивілізацій: українська, польська, російська, єврейська. Перехід з однієї держави, Речі Посполитої, до іншої - Російської імперії, сприймався місцевою елітою неоднозначно. Її нелояльність до Росії через успадковану іншу систему підпорядкування монархові змушувала центральні відомства діяти тут оперативніше, удосконалюючи державний управлінський механізм та поширюючи його на всю багатонаціональну імперію.
Розгубленість з приводу втраченого змінюється, хоч і несміливо, на бажання спробувати з'ясувати шляхи відновлення ретроспективної інформації втрачених фондів. Відразу зауважу: йдеться лише про часткове відтворення, про повне не може бути й мови.
Отож, фонди, які зазнали втрат внаслідок пожежі, складали документи, створені в результаті діяльності таких важливих державних установ регіонального рівня, як канцелярії подільських військового (1796-1857) і цивільного (1795-1917) губернаторів, казенної палати (1796-1919), губернського у селянських справах присутствія (1861-1919) та Кам'янець-Подільської міської управи (1875-1920). Їх об'єднує адміністративна спрямованість діяльності та серединне місце у вертикальній ієрархії влади. Посаду військового губернатора запроваджено на зміну намісникам (генерал-губернаторам). У такий спосіб Павло І намагався протиставити свою політику тій, яку провадила Катерина ІІ. Хоча намісники сприймались амбіційним монархом за ненависних йому фаворитів попереднього правління, але, по суті, змінювалася лише назва чиновницьких посад. Військовому губернатору також належала вся повнота влади, що поширювалася, крім Подільської, на Мінську (до 1801 р.) та Волинську губернії (до 1839 р.). 1839 р. функції військового і цивільного губернатора були об'єднані з реорганізацією в канцелярію військового губернатора м. Кам'янця-Подільського і подільського цивільного губернатора. Такий статус установи утримувався до 1857 р. Паралельно з нею існувала Канцелярія подільського губернатора, повноваження якого обмежувались однією губернією. Обидві канцелярії оперували необхідною для управління інформацію, яку отримували від повітових установ (повітових справників), і, опрацювавши, надавали в розпорядження кільком регіональним, центральним і вищим органам влади, які, поза тим, могли з'ясовувати її надалі вже й без участі губернаторів. Її кількісні параметри залежали від політичної актуальності обговорюваних проблем на різних рівнях влади, ступеня й часу підпорядкування кам'янець-подільських установ. Через особливу здатність - поглинати інформацію - документи вищих установ і є тим резервуаром, звідки можна почерпнути її первісні пласти. У вторинних пластах зосереджувалась, як правило, узагальнююча інформація, а в документах третього - вже йшлося про оцінку подій.
Перелік цих установ / фондів варто почати з Канцелярії подільського і волинського тимчасового військового губернатора (1830-1832; ЦДІАК України, ф. 1342). Її було створено в Житомирі в грудні 1830 р. у результаті введення воєнного стану в Подільській і Волинській губерніях у зв'язку з першим польським повстанням. Тимчасовому військовому губернатору підпорядковувались канцелярії цивільних губернаторів, через які той контролював "неблагонадійне" населення та безпосередніх учасників виступів та передавав їхні справи на розгляд військового суду. Він був уповноважений наглядати за формуванням поліцейських команд у губерніях, розглядати питання будівництва складів для боєприпасів російської армії, забезпечувати військові частини транспортом, провіантом, які постачало місцеве населення. Найбільш повно повноваження і функції відбиває структура його канцелярії, що поділялася на військову, військово-судну, поліцейську, таємну, господарську, іноземну та казначейську частини.
Канцелярія київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора (1832-1914; ЦДІАК України, ф. 442)2 отримувала від подільських установ чи не найзначніший об'єм інформації, оскільки місцева влада, боячися брати на себе відповідальність, перекладала прийняття рішень з багатьох управлінських питань на вищу регіональну установу. До того ж, відповідальність генерал-губернаторів, наприклад, за проведення реформи 1861 р., давала їм право вимагати на розгляд від губернських у селянських справах присутствія будь-яких документів3.
Саме з цієї причини в згаданому фонді, документи якого збереглися порівняно непогано, зосереджено інформацію про всі аспекти соціально-політичного, господарського та етнічно-культурного життя місцевих соціумів. Її значущий об'єм пояснюється складністю управління Подільською губернією, однією з трьох у правобережному регіоні, попередня політична історія якого мала через входження до іншої держави значні особливості, позбування яких було пріоритетним у діяльності київських генерал-губернаторів.
З цих же, політичних причин документи з Кам'янця-Подільського та Києва надходили до державних урядових комітетів у справах Західних губерній (1831-1848) та Західного комітету (1862-1864), створення яких було викликане намаганням оперативно вирішувати питання управління в краї через виокремлення із загального діловодного потоку документів цього регіону. Оскільки й губернатори, й генерал-губернатори як інститут влади були підпорядковані імператорові, то з найскладніших і найважливіших питань вони наділялися правом звертатися безпосередньо до монарха і до вищих установ, а тому їхні звіти, огляди і всепідданійші доповідні записки осідали в Канцелярії й. і. в., Комітету міністрів і Ради міністрів, Державній раді, особливого присутствія Сенату, фонди яких зберігаються у Російському державному історичному архіві (Санкт-Петербург). Для ілюстрації варто звернутися хоча б до питання про підготовку Повного зібрання російських законів, укладачі якого відразу запримітили відмінність соціально-економічного укладу західних територій, що викликало в них бажання підготувати окремі збірки кодифікацій провінційних законів, зокрема й західно-руського краю. Одна з них отримала назву "Узаконения для губерний от Польши присоединенных и малороссийских на особых правах состоящих"4. Тоді їх підготовкою за урядовим дорученням зайнялися професор Харківського університету, правознавець І. М. Данилович (1787-1843), якого було відряджено 1830 р. до Санкт-Петербурга, та чиновник Другого відділення власної й. і. в. канцелярії П. Д. Іллічевський (1808-1858). Підготовлений ними звід був видрукуваний 1838 р. як проект і розглядався Державною радою, в архіві-фонді якої відклалися матеріали його обговорення, що дозволяють з'ясувати причини відмови центрального відомства від його подальшої кодифікації.
З утворенням міністерств, центральних галузевих органів управління (1802 р.) місцеві адміністративні установи потрапляли в усе більшу залежність від Міністерства внутрішніх справ і його департаментів, зокрема департаменту загальних справ та поліції, а також міністерств юстиції і народної освіти, у фондах яких також зосередилося чимало документів з історії Подільської губернії.
Оскільки проекти багатьох законів та височайших подань напрацьовувалися в канцеляріях військових і цивільних губернаторів та генерал-губернаторів, котрі були, як правило, відомими російськими державними і військовими діячами, то їхні особові та фамільні фонди також варті нашої уваги, адже в них відклалися документи й діловодного походження. Так, у Російському державному архіві давніх актів зберігається фонд О. М. Бахметєва (1774-1841), який обіймав посаду подільського військового губернатора і управляючого цивільною частиною, а з 1816 р. - ще й повноважного намісника Бессарабської області5. Фонд іншого урядовця, графа І. В. Гудовича (1741-1821), котрий також здійснював управління історичним Поділлям, обіймаючи посаду кам'янець-подільського військового губернатора6, перебуває в Російській публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі та в Російській державній бібліотеці у Москві. Фонд подільського губернатора 1884-1885 років В. В. Валя зберігається в Москві, в Державному архіві Російської Федерації.
Подільська казенна палата як місцева фінансова установа здійснювала фінансово-фіскальні операції, обліковувала податне населення в губернії. В її документах ідеться про подушні збори і ревізії, окладні і неокладні збори, рекрутські набори, визначено цінність і доходи державних і поміщицьких маєтків. Кожна з її експедицій вела справи про державні землі, ліси, хлібні запасні магазини, митниці, державні і приватні фабрики й заводи, соляні промисли, винні відкупи й підряди, спорудження державних будівель, а також мостів, переправ тощо та здійснювала контроль за надходженням і витратою державних коштів. За розпорядженням Катерини ІІ в Подільській казенній палаті створювалася військова експедиція, котра передусім забезпечувала хлібом російську армію7. До казенної палати з повітових казначейств надходили документальні відомості про всі категорії податного (селяни всіх форм залежності, міщани і купці) і неподатного (дворяни, духівництво, різночинці, купці першої гільдії, однодворці, котрі дослужилися до штаб- і обер-офіцерських чинів) населення. Вже звідти вони подавалися до Міністерства фінансів (лише з 1802 р.) та до Сенату. Тож логічно, що первісний матеріал зберігається у фондах повітових казначейств, а узагальнюючий - Міністерства фінансів та Сенату. Оскільки облік населення викликає підвищений інтерес науковців, то варто зауважити, що до певної міри він продубльовується церковними відомостями, адже саме церква здійснювала державну реєстрацію актів громадянського стану. На основі метричних книг щорічно готувалися відомості про єпархії, що надходили до Синоду для узагальнення. Клірові відомості також можна віднести до цієї категорії документів, адже вони складалися зі списків прихожан, в яких зазначалися стать, вік та станова приналежність. Крім православного населення, церковний облік було налагоджено і для інших конфесій, хоча й дещо пізніше: для католиків - з 1826 р., лютеран - з 1832 р., мусульман - з 1831 р., іудеїв - з 1835 р. Лише з 1874 р. почали обліковувати розкольників. Облік чиновництва у Російській імперії вівся окремо, оскільки держава була зацікавлена в збереженні його соціального складу, з тим, щоб цілеспрямовано спиратися на нього при проведенні власної політики. Формулярні (послужні) списки досить повно збереглися в Герольдії Сенату. Сюди ж, до Сенату, надсилали відомості до утворення Міністерства внутрішніх справ власники фабрик і заводів, причому двічі на рік. А вже з 1802 р. це міністерство налагодило постійний збір різних відомостей про соціально-економічний стан імперії, причому в 1884-1885 рр. було укладено їх новий формуляр зі сталими показниками про склад робочої сили, потужність, структуру, кількість і склад машин та механізмів. Обов'язковими були повідомлення про сировину й паливо.
На відміну від установ із чіткою вертикаллю влади, Подільське губернське в селянських справах присутствіє належало, скоріше, до горизонтального його відгалуження. Воно перебувало у віданні Міністерства внутрішніх справ, очолював його губернатор, а до складу входили губернський предводитель дворянства, управляючий палатою державного майна та чотири місцевих дворянина-землевласника. Завдання цієї колегіальної установи полягало в організації нових відносин між поміщиком і селянином після ліквідації кріпацтва. Особливістю подільського губернського у селянських справах присутствія, як і інших правобережних губерній, було те, що тут, на відміну від внутрішніх російських губерній, воно не ліквідовувалось до 1919 р. (у решті губерній ці присутствія припинили діяльність 1889 р., після введення нового інституту земських начальників). Отож, можливості поповнення інформації цього фонду дещо обмежені саме через пошкодження документів архіву губернатора. І в даному разі стануть у пригоді фонди Міністерства внутрішніх справ.
Фонд Кам'янець-Подільської міської управи створився в результаті документування діяльності виконавчого органу міського громадського самоуправління. Очолював її міський голова, а членів обирала міська дума. На міську управу покладалися виконання адміністративних завдань, а також вирішення питань міського господарства і громадського управління у справах, пов'язаних із благоустроєм міста, укладання проектів міських статків, поповнення та витрачання міських коштів. Звіти про свою діяльність міська управа надсилала до міської думи. Як виконавчий орган, міська управа наділялась і певною розпорядчою владою: схвалювала плани приватних будівель, надавала дозвіл на їхню перебудову та будівництво нешкідливих промислових підприємств тощо. В разі неприйняття колегіального рішення питання передавалися на розгляд губернатора або губернського у міських справах присутствія. Проходження справ міської управи тут деталізується для того, щоб з'ясувати, у яких фондах можна відшукати документи, що вийшли з-під пера службовців управи. І, нарешті, важливо відзначити, що ця установа також входила до відомства Міністерства внутрішніх справ.
Короткий огляд історії функціонування державних установ Подільської губернії, фонди яких були пошкоджені внаслідок пожежі 10 квітня цього року, дозволяють нам зробити, принаймні, два важливі висновки. Втрата первісних документів, безпосередньо наближених до подій і явищ, які вони фіксували, надзвичайно болісна з точки зору дослідження місцевої історії. Адже саме з локального перебігу складається історія народу, нації і, зрештою, держави. Поповнення втраченої інформації можливе, але воно є досить проблематичним, адже всі архівні фонди згаданих центральних і вищих органів влади та управління знаходяться сьогодні у віданні Російської Федерації, і їхнє копіювання потребуватиме значних коштів.
Латинська мудрість стверджує: архіви не горять. На жаль, горять, а з ними назавжди зникають непрочитані сторінки нашої історії. Ерудиції архівістів й істориків недостатньо, щоб уберегти архіви, які дісталися нам у спадщину від багатьох поколінь. На часі зараз, як ніколи, посилена увага держави до питань забезпечення культурних потреб усіх соціальних груп, що населяють Україну, турбота про нашу спільну історію.
1 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак, ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863) / Наук. ред. В. Шандра, Н. Яковенко; пер. з фр. З. Борисюк. - К.: ІНТЕЛ, 1996; Його ж. Битва за землю в Україні. 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах / Пер. з фр. З. Борисюк. - К., Критика, 1998. повернутися
2 Див. детальніше: Шандра В. С. Київське генерал-губернаторство (1832-1914): історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал. - К., 1999. повернутися
3 Российское законодательство X-XX веков, в 9 т. - Т. 7: Документы крестьянской реформы. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 237. повернутися
4 Майков П. М. Второе отделение собственной е. и. в. канцелярии 1826-1882: Истор. очерк. - С.Пб., 1906. - С. 170. повернутися
5 Михайловский-Данилевский А. И. Император Олександр І и его сподвижники в 1812, 1813, 1814, 1815 годах: военная галерея Зимнего дворца. - С.Пб., 1845. - Т. 1. повернутися
6 Le Donne John P. Frontier Governors General 1772-1825 // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. - 1999. - Vol. 47. - H. 1. - S. 63. повернутися
7 Волков Л. В. Казенная палата // Государственность России: Государственные и церковные учреждения, сословные органы и органы местного самоуправления. - М.: Наука, 1999. - Словарь-справочник. - Кн. 2: Д-К. - С. 153-158. повернутися
Забезпечення загального доступу до документів Національного архівного фонду України, деклароване відповідним Законом України, передбачає не лише прямий, тобто фізичний, доступ до документів через читальні зали архівів, а й забезпечення користувачеві інтелектуального доступу - цілого комплексу пошукових, науково-довідкових засобів, за допомогою яких він міг би отримати якомога повнішу та об'єктивнішу інформацію про склад і зміст архівних документів.
Однією з форм забезпечення інтелектуального доступу до документів НАФ є "Анотовані реєстри описів", укладання яких передбачено програмою "Архівні зібрання України" та перспективним планом підготовки таких довідників на 2001-2005 рр.
У Кам'янець-Подільському міському архіві укладання анотованого реєстру описів фондів періоду до 1917 р. завершено. Ця робота здійснювалась одночасно із наповненням бази даних "Архівні зібрання України", оскільки остання також передбачає описування фондів на рівні описів, але різниться від неї за кількома описовими параметрами, визначеними в методичних рекомендаціях з підготовки "Анотованих реєстрів описів". До бази даних було додано поля, котрих бракувало (зауважимо, що вони не руйнували "ідеології" бази даних, яка включала в себе електронний варіант картки фонду), що давало можливість повністю автоматизувати процес укладання анотованого реєстру описів за допомогою внутрішніх можливостей баз даних Microsoft Access.
Спочатку анотування описів провадилося згідно з методикою УНДІАСД, тобто використовувалась інформація з аркушів фондів. Описова стаття при цьому мала такий вигляд:
1. 1.
2. 1.
3. Кам'янецький повітовий суд, м. Кам'янець-Подільський.
4. Опис 1.
5. Документи канцелярії, кримінального та цивільного столів.
6. 2987
7. 1799-1872
Очевидно, що при необізнаності зі значенням пунктів 1, 2, 3, передбачених методикою УНДІАСД, було б досить складно розібратись у такій описовій статті. До того ж, рівень анотацій опису в аркушах фондів, на нашу думку, є таким, що не може відповідати основній меті укладання довідника - розкрити зміст і склад документів фонду на рівні опису. В цьому випадку нам видається досить корисним і загальноприйнятним досвід колег із Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, які у ході подібної роботи укладали анотації безпосередньо за описами. При цьому дана методика передбачала:
Колеги запропонували також досить зручну форму подання анотацій описів, коли всі описові параметри наводяться не як окремі пункти, а у вигляді статті, де заголовки є номером та назвою фондоутворювача. Анотування, при якому як джерело використовується опис, також повністю відповідає міжнародним стандартам архівного описування.
Таким чином, анотації описів фондів мають таку структуру:
У результаті пропонована раніше стаття згідно з цією методикою виглядає так:
Ф. 1. Кам'янецький повітовий суд, м. Кам'янець-Подільський Кам'янецького повіту Подільської губернії
Каменецкий уездный суд, г. Каменец-Подольский Каменецкого уезда Подольской губернии
Справ: 3142; 1786-1872 рр.
Опис 1.
Справ: 3142; 1786-1872 рр.
Циркуляри Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора, Подільського губернського правління.
Протоколи засідань суду з розгляду кримінальних та цивільних справ.
Книги реєстрації справ суду, актові та кріпосні книги. Справи про впровадження в містечках і селах посади судового слідчого, листування стосовно запровадження мирових судових дільниць. Ввідні листи на право власності нерухомим майном, справи про затвердження духівниць.
Справи про розгляд у суді кримінальних злочинів та цивільних правопорушень.
Особові справи службовців суду.
Книги прибутків та видатків.
Інша проблема, яка виникла під час анотування, - адаптований переклад назв установ та діловодних штампів на кшталт: "комитет по продаже горячительных напитков", "брачные обыски", "окладные листы", "приговоры волостных сходов" тощо. Цілком зрозуміло, що дослівний переклад подібних назв і висловів не відображає їх змістового навантаження. Відсутність україномовних термінологічних словників або варіантів перекладів у російсько-українських словниках створює умови для використання в анотаціях описів (а в майбутньому - і документів) різних варіантів перекладів назв установ, сталих словосполучень, що використовувались у діловодстві різного часу (адже ми зіткнулись із діловодною російською мовою ХІХ ст., яка "перекочувала" до описів, і не секрет, що в інших архівах, імовірно, зустрічаються подібні приклади польською чи німецькою мовами або ж іншого часу). Тому, на нашу думку, не зайвим буде укладання внутрішньогалузевого словника, де були б запропоновані варіанти перекладу того чи іншого словосполучення. Оскільки подібного словника немає, аби запобігти можливим неточностям у перекладах назв установ, було вирішено подавати в реєстрі назву фондоутворювача мовою оригіналу. Відповідне поле було внесено й до бази даних "Архівні зібрання України".
Поставивши за мету зробити анотований реєстр описів засобом, за допомогою якого користувач міг би не тільки отримати вичерпні відомості про склад і зміст документів архіву, але й швидко знайти необхідну йому інформацію, ми уклали цілу серію покажчиків, орієнтованих на її пошук за різними напрямками. Процес укладання географічного покажчика, а також покажчика установ, згаданих у тексті реєстру, наштовхнув на кілька ідей, втілення яких у життя, на нашу думку, матиме чимале значення при створенні внутрішньогалузевої бази даних.
Досвід роботи із запитами громадян і організацій доводить, що часта зміна адміністративного підпорядкування населених пунктів, перейменування, особливо за період після 1917 р., деяких із них нерідко значно ускладнює пошук необхідної інформації. З огляду на це в географічному покажчику й у додатках до описових статей фондів або ж колекцій метричних книг церков та костьолів (саме до них останнім часом спостерігаємо підвищений інтерес генеалогів) вказано й сучасне адміністративне підпорядкування населених пунктів та їх нові назви (якщо вони змінювались). У багатьох випадках це досить складна справа, оскільки довідники з адміністративно-територіального поділу України не є досконалими. Це наштовхує на необхідність створення в архівах бази даних, де б містилась інформація про адміністративне підпорядкування населених пунктів на різних історичних етапах та про зміну назв, якщо вона мала місце. Наявність такої бази даних значно спростить роботу фахівців відділів інформації, а при загальному доступі до неї через мережу Internet зменшить кількість невірно адресованих запитів.
Зростання зацікавленості аматорів і фахівців генеалогічними дослідженнями спонукало включити до описових статей інформацію про різного роду документи, що містять корисні для такої групи користувачів відомості (йдеться, зокрема, про різного роду списки, матеріали переписів населення, метричні книги тощо). З тією ж метою до довідника як додатки вміщено покажчики до фондів або ж колекцій метричних книг церков, костьолів та рабинатів, що складаються з переліку населених пунктів, у яких діяли згадані установи, з інформацією про роки, за які в архіві знаходяться на зберіганні метрики про народження, відомості про шлюб, смерть тощо. Зауважимо, що ці додатки не несуть інформації про метричні книги, що знаходяться в інших фондах. На нашу думку, цілком логічним (з огляду на зростання інтересу до генеалогічних досліджень у світі загалом й Україні, зокрема) є створення внутрішньогалузевої бази даних про документи, котрі містять інформацію генеалогічного характеру. Усвідомлюючи, що створення згаданих баз даних не є першочерговим завданням для українських архівів, які потерпають від недофінансування й недостатньої матеріально-технічної бази, все ж таки вважаємо: вони стануть у пригоді в роботі зі створення загальнодержавної архівної інформаційно-пошукової системи.
* Стаття надійшла до редакції на початку березня 2003 р. - незадовго до пожежі в Кам'янець-Подільському міському архіві.
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2008 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua