"Архіви України"
№ 4-6 / 2000

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

Л. З. Гісцова

РОДОВИЙ ФОНД ГАЛАГАНІВ ЦДІАК УКРАЇНИ

Сьогодні вже не викликає сумніву: ми повинні поставитися більш уважно до вивчення історії українських аристократичних родів, представники яких нерідко тією чи іншою мірою впливали на плин вітчизняної історії. Дослідження життєвого шляху таких непересічних діячів, вивчення мотивів їхніх дій та умов життя уможливлюють розуміння того, хто ж ми такі, українці, на що спромоглися, чи є в нас минуле і чи буде майбутнє. У цьому зв'язку думки звертаються до родів Скоропадських, Тарновських, Кочубеїв, Лизогубів, Ханенків, Терещенків, Симиренків, Апостолів, Полуботків та інших, більш-менш визначних. Серед них, безперечно, і Галагани. Дві особи з цього роду варті того, щоб їхньому життєпису присвятили свої праці історики. Це Гнат Галаган, чигиринський, а потім прилуцький полковник, та його далекий прапраправнук - Григорій Галаган. Перший із них, по суті, започаткував рід, на другому ж він фактично згас. Перший увійшов в історію України як зрадник і відступник, другий - як такий, що своєю діяльністю зажив доброї слави, сприяв поступу України, передусім у царині освіти. Останній з роду, Григорій, мав графський титул Російської імперії. Обидва були досить впливовими особами свого часу.

Гнат Галаган (?-1748) був вихідцем із бідної козацької родини з м-ка Омельника, що неподалік від Кременчука на Полтавщині. Відоме лише ім'я його батька - Іван. Гнат Галаган розпочав життєвий шлях на Запорожжі, де завдяки непересічним природним даним став полковником. У 1706 р. очолив запорозький загін, який брав участь у Північній війні Росії зі Швецією. Очевидно, тоді ж він опинився в оточенні гетьмана Івана Мазепи, бо вже 1708 р. обійняв посаду охочекомонного полковника. При переході гетьмана на бік шведів був разом із ним, водночас одним із перших зрадив його, ставши найактивнішим прибічником російського царя Петра I. Керував знищенням Запорозької Січі в 1709 р., був жорстоким у розправах не лише з колишніми товаришами по зброї, а й з їхніми сім'ями. Тож чи не прокляття жінок і сльози дітей пізніше впали на рід і спричинили його вимирання? Згадаймо: рід зрадника Носа припинився на його синові, згасли роди Апостолів, Полуботків та інших, які спочатку підтримали Івана Мазепу, а в скрутну хвилину покинули його.

Російський уряд щедро обдарував Гната Галагана чинами й посадами. Він був чигиринським (1709-1714) та прилуцьким (кінець 1714-1739) полковником і отримав маєтки спочатку на Правобережжі - села Бобровиця, Худяки, Шабельники і Воронівка Чигиринського полку, а після включення Правобережної України до складу Польщі й переселення жителів одержав там на ранг, тобто на посаду, села Сокиринці, Озеряни, Дегтярі, Вереміївка, Погоріла, Миклашівка, Липове в Прилуцькому полку. Разом це складало 806 дворів. За часів свого правління в полках (перебував під протекцією самого Петра I!) запам'ятaвся сучасникам надзвичайною жорстокістю й пихатістю як у стосунках із старшиною, так і з козаками та селянами. Поводив себе незалежно, часом - і зухвало, навіть із гетьманами Іваном Скоропадським та Данилом Апостолом, а також генеральною старшиною. У результаті захоплення земельної власності багатьох козаків, селян, старшини збільшив свої маєтності, про що свідчать численні скарги, а також судові справи, що велися в Генеральній військовій канцелярії, Генеральному суді та інших установах Гетьманщини XVIII ст.

Спокутуючи свої гріхи (саме так хочеться думати) чи, можливо, дотримуючися тогочасної традиції, Гнат Галаган, як і багатo інших українських можновладців, зафондував церкву в м. Прилуках, де й був похований у 1748 р.

Рід Галаганів не був численним, він нараховує лише вісім поколінь. Єдиний син Гната Івановича, Григорій (1716-1777), на відміну від свого неписьменного батька, навчався в Київській академії. У 1739 р., завдяки великому хабарю, який його батько дав Безбородьку, успадкував прилуцьке полковництво. Майже все життя провів, по суті, в судових процесах. Відомий український історик О. Лазаревський у праці "Описание старой Малороссии. Полк Прилуцкий" (К., 1902.- С. 48) припускає, що Григорій Галаган був душевнохворою людиною. Чи не розплата це за гріхи батька? Григорій мав двох дочок і сина Івана (помер до 1798 р.), який також був прилуцьким полковником, але недовго (1763-1767). Сина останнього, Григорія (1760-1808), вже бачимо на військовій службі в російській армії. Він мав двох синів - Петра (1792-1855), що служив у Колегії іноземних справ, Міністерстві юстиції, Міністерстві внутрішніх справ, і помер бездітним та Павла (1793-1834), що був попечителем Козелецького училища, колезьким секретарем. Він мав сина Григорія, що в документах вже значиться графом, і дочку Марію. Син графа Григорія, Павло (1853-1869), помер у 16-річному віці. Рід по чоловічій лінії припинився. Дочка ж сестри Григорія Павловича, Катерина, після його смерті успадкувала маєтки, а 1894 р., згідно з височайшим розпорядженням і указом міністра юстиції, її чоловікові генерал-майорові Костянтину Миколайовичу Ламздорфу було дозволено приєднати до власного імені та фамільного герба прізвище й герб Галаганів, і з цього часу іменуватися: Ламздорф-Галаган.

Вищезгадані Гнат і Григорій Галагани за своїми моральними й духовними якостями були повною протилежністю. Це було спричинено, звичайно, умовами формування та оточенням цих особистостей. Гнат жив за умов воєн кінця XVII - початку XVIII ст., які певною мірою загострювали негативні риси в характерax людeй, Григорій же зростав у багатстві, добрі, оточений любов'ю рідних. Гнат був неписьменним, а Григорій спочатку одержав чудову домашню освіту під опікою ад'юнкта математики, відомого слoв'янофіла Федора Чижова, потім продовжив навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету. Завдяки цьому, а також непересічним природним здібностям став відомим політичним, громадським, науковим, культурним діячем свого часу. В період підготовки реформи 1861 р. Григорій Галаган, будучи представником від уряду (1858) у Чернігівському комітеті з питань поліпшення побуту поміщицьких селян, а згодом експертом комісії, що готувала звільнення селян, відзначився прогресивними поглядами й намірами у вирішенні багатьох їхніх проблем. Згодом брав участь у відкритті Сокиринецького селянського позиково-ощадного товариства, обіговий капітал якого зріс від 3 тис. крб., пожертвуваних самим Г. П. Галаганом, до 236 тис. крб. Частина прибутку йшла на облаштування лікарні, шпиталю для бідних, пожежну охорону, освіту, на відкриття ремісничих класів у місцевих навчальних закладах.

Неоціненною є роль Галагана як земського діяча, зокрема його участь в організації початкової освіти краю. У 1876 р. він долучився до складання докладного плану удосконалення початкового шкільництва, в ході реалізації якого Прилуцький повіт за кількістю учнів, оснащеністю навчальних закладів, забезпеченістю викладацьким складом у 70-80-х рр. XIX ст. передував у Полтавській губернії. Крім грошових пожертв, Г. П. Галаган передав для заснування ремісничого училища в с. Дігтярях Прилуцького повіту садибу з великим будинком і флігелем, садом, городом. Він опікувався школами й у інших селах повіту. Завдяки його зусиллям у м. Прилуках 1874 р. було відкрито чоловічу прогімназію, яка з 1882 р. стала повною гімназією, а в 1883 р. - жіночу гімназію.

Але найяскравішим виявом громадської свідомості Г. П. Галагана в царині поширення освіти було, мабуть, його ставлення до Колегії в м. Києві. 27 квітня 1869 р. Григорій Павлович і його дружина втратили єдиного сина Павла. "Нам осталось одно из двух, - зазначав Григорій Павлович, - или предаться полной и бесконечной печали, к которой, без сомнения, влекла душа, или, борясь с печалью, стремиться к тому, чтобы наш бедный сын продолжал жить в других, в своих ближних и для своих ближних. Мы избрали последнее, и с этой целью учреждена мною Коллегия Павла Галагана"1. На утримання закладу Григорій Павлович передав 8 тис. десятин землі в ряді сіл, садибу в Києві з двома будинками і кількома флігелями, значну суму грошей. 1 жовтня 1871 р. Колегія прийняла перших вихованців - їх було 16.

Заслуговує на увагу й етнографічна діяльність Григорія Галагана. Від дня заснування Київського відділення імператорського географічного товариства він був його головою; до кінця життя залишався членом Київської археографічної комісії та ряду інших наукових об'єднань.

Зусиллями Г. П. Галагана було видано "Сборник этнографических материалов, касающихся Малороссии", "Южноруські пісні з голосами" (1854), "Подробное описание малорусской вертепной драмы в том виде, в каком она сохранилась в с. Сокиренцах" ("Киевская старина" 1882), "О склонении малороссийских имен" ("Русский архив", 1869, №10). Він допомагав матеріально у виданні творів українського фольклориста й етнографа Опанаса Марковича, часопису "Киевская старина" та інших.

Дореволюційна література і довідники, зокрема енциклопедія Брокгауза, кваліфікують його як російського громадського діяча. Це дійсно так. Він, як представник російського дворянства, був вихований на російській культурі. Між тим, об'єктивно діяльність Григорія Павловича спрямовувалась на користь України. Про це свідчить і зроблене ним, і зв'язки з Т. Шевченком, В. Лисенком, В. Тарновським, і етнографічні уподобання, і всіляка підтримка ним української культури.

Документальна спадщина Галаганів - досить значна. Як і в більшості поміщицьких маєтків, у них був родовий архів, який склався в результаті господарської, службової, громадської й приватної діяльності членів роду. До середини 20-х р. XX ст. він знаходився в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії, а з 1926 р. зберігався у філіалі Чернігівського облдержархіву в м. Прилуках, звідки 1956 р. був переданий до Харкова, до філіалу ЦДІА УРСР, і, нарешті, 1958 р. надійшов до ЦДІА України в Києві й облікований за № 1475. Архів, або, як кажуть архівісти, фонд, нараховує 2117 справ, включаючи матеріали за 1722-1923 рр.

Безперечно, не всі документи й не всіх поколінь Галаганів дійшли до нашого часу. Найменше збереглося документів (близько 100 справ) Гната, Григорія, Івана, Григорія Івановича, тобто тих, хто жив у XVIII cт. - на початку ХХ ст.; більше маємо документів Петра і Павла Григоровичів та їх дружин Софії Казадаєвої та Катерини Гудович, починаючи з першої половини XIX ст. Стрижнем родового архіву є документи Григорія Павловича та його дружини Катерини Василівни (з Кочубеїв), а також їхніх спадкоємців Ламздорф-Галаганів.

Більшість документів архіву Галаганів стосується майнового статусу роду. Особливо важливі ті, що характеризують шляхи збагачення, розподілу та успадкування майна. Основа добробуту була закладена Гнатом Галаганом, для якого годилися всі засоби накопичення багатства, - і надання маєтків у довічну власність гетьманами і російським урядом, і привласнення рангових маєтків, і насильне скуповування ѓрунтів і селян, і їх захоплення в менш впливових козацьких старшин. Великою цінністю в цих маєтках були посполиті селяни, згодом кріпаки. Якщо за Гната Галагана їх було близько 4 тис. душ, то Григорій Іванович наприкінці XVIII ст. мав уже 6 тис., Петро і Павло Григоровичі - 8 тис.; Григорій Павлович - понад 10 тис.

Для вивчення історії роду, для розуміння джерел витворення їхньої земельної власності у XVIII-XIX ст. важливе значення мають документи про шлюбні зв'язки Галаганів. Серед їхніх партнерів (і це найяскравіше зафіксовано в листуванні) бачимо представників і представниць відомих українських родин: Дунін-Борковських, Дараганів, Милорадовичів, Гудовичів, Кочубеїв, Комаровських та ін. Із кожним шлюбом зростало багатство Галаганів.

Характеризуючи переважно майновий стан Галаганів, документи засвідчують і соціальний престиж власників маєтків, їхнє високе суспільне становище. З цієї причини фонд є важливим джерелом до вивчення господарської діяльності родини, передусім методів і засобів управління величезними маєтками. Як на той час господарство Галаганів було добре організованим, що виявилося в наявності системи органів управління й контролю. Показовим було те, що маєтки Галаганів не обтяжували борги і протягом усього існування були рентабельними, що було надзвичайною рідкістю, особливо в 50-70-х рр. ХІХ ст., тобто в найбільш кризовий період поміщицької Росії. Як свідчать документи, зокрема значна кількість господарських інструкцій і приписів, за умов поглиблення феодальної кризи треба було мати неабиякий хист, розумові й організаторські здібності, волю, щоб утримати господарство від розвалу, як це вдалося Григорію Павловичу Галагану. Відходячи від старих форм господарювання, які опиралися переважно на сільське господарство, Галагани стали засновниками ряду цукрових заводів, гуралень, цегелень, сукновальні. Григорій Павлович брав активну участь у прокладанні залізниці в напрямі Прилуки-Ніжин, Ромни-Кременчук, що сприяло активізації торгівлі зерном, цукром, горілкою, які продукувалися в маєтках Галаганів. Представники родини брали активну участь у низці сільськогосподарських і промислових виставок, організованих у Росії. Великий масив фінансової документації, зокрема звіти про прибутки й видатки коштів, уможливлює вивчення організації й ведення чималого господарства Галаганів.

Варто відзначити рідкісну особливість архіву (й це вигідно вирізняє його серед архівних фондів інших землевласників) - відсутність у ньому боргових документів, судових боргових справ, документів, що підтверджували б їхню марнотратність. Власне, Галагани давали гроші в позику й під відсотки, але самі ніколи не були обтяжені боргами.

Заслуговує на увагу й питання стосунків Галаганів з їхніми селянами, працею яких, власне, й створювалися багатства роду. Складова частина фонду - книги обліку праці кріпаків, надходження коштів від їхньої праці, відомості й рапорти відбуття панщини й повинностей. Тут же - акти про купівлю-продаж кріпаків, покарання винних, розшук селян-утікачів тощо.

Водночас ряд документів свідчить: Галагани певною мірою намагалися послабити залежність селян від поміщика, що особливо притаманне Григорію Павловичу. З них дізнаємося, наприклад, про направлення селян до Петербурга та інших міст для опанування ремесла, про влаштування Галаганами нижчих шкіл, ремісничого училища, лікарні, шпиталів, селянського банку, виділення ними коштів на утримання вчителів сільських шкіл, на будівництво та ремонт церков і придбання для них ікон тощо.

За документами простежується й політична, державна, громадська діяльность Галаганів. Це переважно матеріали про участь у роботі земства, дворянських зібрань, виконання обов'язків чиновників губернських і центральних установ. Це стосується передусім Григорія Павловича, особливо в період його роботи в комітетах з підготовки і проведення селянської реформи 1861 р.

Галагани, безперечно, належали до тих поміщицьких родів, які відіграли значну роль у становленні й розвитку української культури. Їхні маєтки були, по суті, чималими освітніми осередками, там діяли картинні галереї, театри, було зібрано великі бібліотеки.

Культурно-освітню діяльність членів роду тією чи іншою мірою відбивають не лише документи фонду Галаганів, а й ряду інших архівних зібрань ЦДІАК України, зокрема фонд канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора та Управління Київського учбового округу.

Заслуговує на вивчення й листування, що відклалося у фонді Галаганів. Це листи як членів роду, так і адресовані їм; коло кореспондентів - надзвичайно широке і налічує понад тисячу осіб. Серед них - відомі політичні, державні й громадські діячі, діячі культури, у тому числі композитор В. Лисенко, художник С. Іванов, скульптор П. Забіла та інші. Чимала кількість листів Григорія Галагана на початку століття опинилася у сховищах музеїв, бібліотек, зокрема Чернігова і Києва, а також приватних колекціях.

Архів роду Галаганів заслуговує на подальше глибоке вивчення.


1Открытие Коллегии Павла Галагана в Киеве. - К., 1871. - С. 6-7. повернутися...


"Архіви України"
№ 4-6 / 2000

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

Є. А. Біленький

РОДИННИЙ АРХІВ ШОДУАРІВ У ЗІБРАННЯХ ІНСТИТУТУ РУКОПИСУ
НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ ім. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

Родина Шодуарів, розквіт якої припадає на XIX ст., відома як власниця однієї з найзначніших колекцій старожитностей у Європі та власного музею в Івниці Житомирської губернії. Її архів складається з документів братів: Антуана (1749-1824), Яна Йозефа (кінець XVIII - початок XIX ст.), Станіслава Яновича (Івановича) (1790-1858), Максимiліана Станіславовича (1816-1881), Івана Максиміліановича (?-1912).

Серед музейних цінностей, що належали родині, були нумізматична колекція, предмети старовини (зокрема, періоду античності), картини, гравюри, автографи видатних історичних діячів, книжкові раритети. У той час як колекціонуванням займався переважно Станіслав Шодуар, унікальну бібліотеку збирали, по суті, всі представники роду.

На сьогодні рукописні, музейні експонати та бібліотека вже не складають єдиного цілого. Їх спіткала доля багатьох інших значних колекцій і зібрань ХІХ ст. Розпорошення музейних та бібліотечних цінностей здійснювалося кількома етапами. Значну частину експонатів музею - боспорські та ольвiйські старожитності - Станіслав Шодуар продав Петербурзькому Ермітажу, іншу - нумізматичні старожитності, серед яких були, безперечно, й дуже цінні експонати, зокрема золота монета Св. Володимира - його друга дружина вивезла до Англії1.

За відомостями У. Г. Іваска, який посилається на газету "Новости дня", у 1904 р. бібліотека Шодуарів, що складалася із 40 тис. томів, колекція гравюр та інші історичні раритети були офіровані імператорському Російському історичному музею в Москві, рідкісне зібрання бронзи - імператорському Ермітажу, а нумiзматичну колекцію було продано Британському музею в Лондоні2. На жаль, поки ще не вдалося документально підтвердити факти реального продажу такої величезної бібліотеки та музейних цінностей до Історичного музею. Згідно з документами ІР НБУВ, у січні 1908 р. бібліотеку перевезли в два етапи з Івницького маєтку до Житомира3. У серпні 1908 р. у Житомирі перебував приват-доцент слов'янської філології Московського університету Костянтин Станіславович Кузьмінський, який працював зі стародруками шодуарівської бібліотеки, серед яких він виокремлював раритети. Невдовзі 92 цінних кириличних стародруки були передані І. М. Шодуаром через К. С. Кузьмінського в дар бібліотеці Історичного музею в Москві4.

Подальша доля зібрання Шодуарів пов'язана з революційними подіями 1917 р. та 1919 р., коли воно надійшло до міського музею в Житомирі. Там на базі різноманітних зібрань було сформовано значне за обсягом і змістом сховище музейних та бібліотечних колекцій, що знаходилися у віданні місцевої Губнаросвіти. Під час ознайомлення у червні 1921 р. В. А. Камінського, члена Вінницької філії Всенародної бібліотеки України (далі - ВБУ) з волинськими фондами навіть постало питання щодо створення філії бібліотеки в Житомирі, і було запропоновано використати для цього колишній будинок І. М. Шодуара5. Але цього не сталося. Від 1929 р. Народний комісаріат освіти почав здійснювати цілеспрямовану політику щодо концентрації універсальних книжкових фондів та збирання цінних колекцій у кількох центрах, серед яких ВБУ була найзначнішим. У грудні 1929 р. було вирішено охопити цим процесом і музеї: їм було заборонено збирати універсальні книжкові фонди, усім державним та округовим музеям доручили переглянути склад своїх фондів та передати зайві книжки до найближчих наукових бібліотек - Всенародної бібліотеки України в Києві або Харківської чи Одеської центральних наукових бібліотек6.

У 1931 р. П. М. Попов, тодішний завідувач відділу рукописів Всенародної бібліотеки України, перебуваючи в науковому відрядженні в Житомирі, відібрав найцінніші бібліотечні колекції для передачі до ВБУ, серед них - зібрання Шодуарів7.

Колишнє зібрання Шодуара залишалося у фондах Волинського державного музею до 1932 р., пізніше, разом з іншими матеріалами музею, його книжки, кількістю 9421 том, за даними акта, складеного 9 жовтня 1932 р.8, було передано до ВБУ. Згідно із "Списком рукописів Історичного відділу Волинського державного музею", частина рукописних матеріалів Шодуарів також перейшла до ВБУ 24 жовтня 1932 р.9 За списком "Рукописи Волинського державного музею" від 23 січня 1934 р., серед матеріалів, переданих із Житомира до відділу рукописів ВБУ, зафіксована й значна частина шодуарівських документів10. За погодженням із Міністерством культури УРСР та АН УРСР чимало документів, у тому числі й частина колекції рукописів та автографів історичних діячів, надійшло до відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (1979 р.). Водночас у музеї залишилися архівні та музейні цінності із зібрання Шодуарів, де вони зберігаються й сьогодні.

Івницька бібліотека Станіслава Шодуара була значною за обсягом і різноманітною за тематикою. У виданні 1875 р. Ф. Радзішевський, згадуючи про її склад, називав кілька тисяч томів М. І. Петров, який відвідав Івницю у 1888 р., згадував про 30 тис. томів, а за відомостями У. Г. Іваска бібліотека складалася із 40 тис. томів11, у тому числі стародруків i рукописів. Згідно з Ф. Радзішевським, одним із найзначніших був відділ полоніки, репрезентований, зокрема, творами з історії Речі Посполитої, серед яких було багато невидрукуваних рукописів12. Доля книжкового зібрання остаточно не з'ясована, хоча, як згадувалося, 92 кириличних стародруки було передано до Історичного музею у Москві, а 9421 ціннa книжкa - до нинішньої НБУВ, де нині воно зберігається у фондах Інституту української книги.

Рукописна частина збірки Шодуарів відклалася в ІР НБУВ: у фондах І, III та родинному особовому архівному фонді № 283. Загалом там зберігаються 1536 рукописних книг та архівних документів за XV ст. - 1918 р.

Склад документів зумовлений діяльністю, професійними та колекційними інтересами представників роду.

За традицією вважається, що історичні корені родини де Шодуарів фамільного герба "Шодуар" походять iз Франції. На жаль, історико-біографічні відомості про першого згадуваного в документах представника роду Шодуарів - Яна Йозефа нечисленні та лаконічні, навіть дати життя цієї особи за браком першоджерел точно встановити досить проблематично. Відомо, що наприкінці 70-х рр. XVIII ст. заможний купець Ян Йозеф Шодуар переїхав із Франції до Варшави, де йому належала кам'яниця, яку він збудував власним коштом за проектом Симона Богумила Амадея Зугі (1733-1807), придворного архітектора короля Августа III13. 26 січня 1795 р. Я. Й. Шодуар прийняв російське підданство14 і згадується в літературі як купець першої гільдії15. У 1814 р. Я. Й. Шодуар разом із нащадками отримав баронський титул від Максиміліана І, короля Баварії16. Згодом, у 1804 р.17, він переїхав разом із родиною на Волинь, де, продовжуючи займатися торгівлею, мешкав у Бердичеві, а пізніше - у власному маєтку в містечку Івниця. 29 листопада 1819 р. та 22 лютого 1820 р. Я. Й. Шодуар та його син Станіслав були нобілітовані російським царем Олександром І18. Підтвердження ж баронського титулу в Росiйської iмперії Шодуари отримали лише 1827 р. 19

Комерцiйні пріоритети дiяльнoсті Яна Шодуара висвітлюють джерела родового архіву Шодуарів, передусім листування й фінансова документація. За даними інвентаря грошових видатків, укладеного ще в 1779 р. у Варшаві, коло його клієнтів було досить широким і охоплювало впливових осіб Речі Посполитої кінця XIX ст. - магнатів Сангушків, Радзивiллів, Яблоновських, Потоцьких та ін. Ділові стосунки пов'язували Яна Йозефа з багатьма польськими аристократами, видатними історичними діячами, з якими він листувався. У родинному архіві зберігаються листи Михайла Грабовського (1818), Яна Потоцького (1803), Фелікса Потоцького (1802), Софії Потоцької (б/д), Адама Ржевуського (1814), Юзефа Чарторийського (1800), надіслані на Волинь, у Бердичів, з різних міст Польщі (ф. 283, №12, 13, 15, 26-32, 35, 77). Однак жодної суттєвої інформації про будь-які колекціонерські, біб ліофільські або творчі зацікавлення Я. Й. Шодуара в родовому архіві не виявлено20.

Про Антуана Шодуара (1749-1824) відомо набагато більше. Цей відомий нідерландський теолог, автор багатьох праць, бібліофіл народився в Тесс (Спа) 8 жовтня 1749 р. Навчався в латинських школах Маастріхта, після чого вступив до університету Франекер (Фрiсляндiя), на факультет філософії та теології. Пастор у Лейдені (1776-1779). У 1787 р. посів кафедру філософії, метафізики й астрономії у Франекері, але ще рік не був затверджений офіційно на цій посаді. Став у 1795 р. членом наукового товариства в Гарлемі. У 1807 р. А. Шодуар вирішив припинити наукову діяльність і протягом кількох років подорожував по Франції, Німеччині, Англії, Швейцарії, Польщі. У 1819 р. А. Шодуар осів у Лейдені. Згодом знову почав мандрувати і не повертався на батьківщину до 1823 р. В архіві зберігаються окремі документи до його біографії, зокрема метрика про народження, свідоцтво про смерть сина Якуба Губерта Шодуара (1777-1794?), який народився у шлюбі Антуана з Марiєю Констанцією Шодуар, заповіт (ф. 283, № 2-4), а також творчi матеріали (рукописи з ботаніки й орнітології), листування, переважно родинного характеру. Серед адресантів - Женні і Ніна Оберт (1820-1821), Роберт Оберт (1808-1820), Н. Н. Шиллiнг (1807), Анетта Шодуар (1800), Я. Й. Шодуар (1802-1821), Марі Катерина Шодуар (1798-1801) та ін. Після смерті Антуана 20 лютого 1824 р. його майно згідно із заповітом успадкував брат Ян Йозеф, що засвідчує постанова Земського суду Житомирського повіту Волинської губернії від 20 квітня 1824 р. (ф. 283, № 86).

Чільним представником роду був Станіслав Янович Шодуар (1792-1858), учений, колекціонер, бібліофіл. Навіть не отримавши спеціальної освіти, він, між тим, вніс значний вклад у вітчизняну науку, зокрема в нумізматику, сфрагістику, епіграфіку. В архіві зберігаються документи його службової й громадської діяльності - як почесного смотрителя Києво-Подільського повітового (1834-1837) і Києво-Печерського повітового дворянського та парафіяльних училищ Київського повіту (1838-1851), члена ради Київського інституту шляхетних дівчат (1838-1846), першого помічника голови Київської тимчасової комісії для розбору давніх актів (1843), колезького радника (1851), директора Київської контори державного комерційного банку (1850-ті роки), члена iмператорського археологічного товариства, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук (1836), лауреата Демидівської премії (1841).

Значну цінність мають наукові матеріали, ще й сьогодні мало відомі дослідникам, передусім із питань нумізматики, а також каталоги східних, давньогрецьких, візантійських, давньоримських, західноєвропейських, давньоруських, російських монет (№ 91, 97, 98, 100-103). Окрім власне каталогів, зберігаються й матеріали, пов'язані з підготовкою нумізматичних праць (1795-[1858]), списки монет і медалей та покажчики їх вартості, бібліографічні картотеки, виписки, нотатки, записники (1819-1820), малюнки, гравюри, друкарські відбитки зображень монет.

Збереглося й величезне за обсягом листування з відомими вченими та друзями. Серед кореспондентів Станіслава Шодуара - Анджеєвський (1829), А. Ашхіл (1847), І. П. Бларамберг (1822-1829), Берлінер (1844), Веселовський (1810-1825), А. фон Готш (1845), Т. Желлі (1832), С. Зенович (1834-1842), Д. Зубрицький (1847), Н. Д. Іванішев (1847), Інокентій, архієпископ Херсонський (1841-1847, 3 копії 1889), П. Корсаков (1836), Е. М. Кузiнері (1819-1832), З. Ф. Леонтьєвський (1839-1841), Г. Любомирський (1840), Г. Олізар (1840), М. Півницький (1840), В. Ржевуський (б/д), Й. та І. Сераковськi (1826-1834), Д. Сестіні (1817-1832), Й. Стемпковський (1823-1831), А. Шотеро[х] (1822-1827), Ж. Форстер (1822-1823), Н. А. Хауснер (1845), П. Ярковський (1840) та ін.

Серед матеріалів господарсько-майнового характеру - журнали розпоряджень по маєтку (1848), записи прибутків та витрат у маєтках Шодуарів (1850), медичні й господарські поради (сер. XIX ст.) тощо.

Тривала дружба з відомим ученим-нумізматом Доменіко Сестіні знайшла відображення в тому, що С. Шодуар успадкував частину його рукописів, зокрема "Systema geographicum numismaticum. Vol. I-XVI" (б. д.), "Dissertazione Sopra il Stateri Degli Antichi Italia Da Domeniko Sestini" (1816), 2-е друковане видання праці Д. Сестіні "Classes generales seu moneta vetus popularum..." (Флоренція, 1821) (з рукописними доповненнями та правками), рукописну копію нумізматичного каталога, укладеного Д. Сестіні, "Musei Caesara, Musaei Etruriae". Серед матеріалів інших учених - анонімна "Історія Саксонії ХVII-ХVIII вв." (б. д.) та твір Григорія Лисенка "Исторический опыт русской нумизматики" .

Станіславу Шодуару належала цінна колекція автографів аристократів та історичних осіб Європи, у тому числі польських королів - Барбари Радзивілл, Стефана Баторія, Сигізмунда III, Яна Казиміра, Елеонори Марії, Яна III Собеського, Якуба Людвига Собеського, Марії Казиміри, Кристіни Ебергардіни, Августа II Саксонського, Марії Жозефіни, Станіслава Понятовського, Августа III та ін. Тут же - автографи французьких королівських осіб - Генріха III Валуа, Марії Лещинської; курляндських герцогів - Кеттлера Готгада, Вільгельма, Фрідріха Казиміра, Карла Христіяна, Петера та ін. Колекція містить й автографи видатних російських та польських діячів: П. І. Багратіона, А. А. Прозоровського, Стефана Чарнецького, Кароля Станіслава Радзивілла, Адама Чарторийського, Юзефа Понятовського, Тадеуша Костюшкa та ін.

Майже всі автографи супроводжують біографічні дані про осіб та іконографічні матеріали.

Колекція слов'янських рукописів Станіслава Шодуара охоплювала переважно твори релігійного змісту: кириличні Євангелія, мінєї, требники, збірники житій XV-XVIII ст., повчання, богословські трактати, "Слова..", "Літопис келейний Дмитрія Ростовського", "Сказання о чудесах" отців та учителів православної церкви - Димитрія Ростовського, Стефана Святогорця, твори давньоруської літератури (здебільшого копії з видань XVII - почaтку XVIII ст.); збірники історичних повістей. Викликають інтерес теологічні твори: "История церкви V-ХV ст." (друга полoвина XIX ст.), церковно-історичні полемічні твори, а також рукописи, присвячені історії окремих північноросійських та українських церков і монастирів: копії вкладної книги Соловецького монастиря (1540-1680), книги описної Новоозерського монастиря за 1628 р., "Историческое описание Киевского Златоверхого Михайловского монастыря" (1833), "Список настоятелей Киево-Михайловского монастыря, ... й прочих древних письменных монастырских дел".

Заслуговують на увагу рукописи з історії України, Речі Посполитої, присвячені козацтву, гетьманству в Україні. Серед них слід згадати рукописні списки відомих історичних праць: Жана Баттиста Альбертранді "Analecta Polonica..." (1852), Д. Зубрицького "Оdrywek z Historyi Halicyi ..." (40-ві рр. XIX ст.), "Letopisec w Maloj Rossii..." (початок XIX ст.), "[Кребс] "Opisane rzezi Humańkiej..."(40-ві рр. XIX ст.), "Traktacye dyplomatyczne między Polską, Rossyą i Tursyą od roku 1619 dо r. 1674" (40-ві рр. XIX ст.), "Сrоnіса nоvа рrutеnіса..." (40-ві рр. XIX ст.) " О wojnie kozackiej" (XVIII ст.), рукописну копію твору 1643 р. Габріеля Герлоффа, Краківського минцаржа "Przestroga o szkodach Rzeszyрospolіtey..." (початок 40-х рр. XIX ст.), "Skyzta roźne o Krolestwie polskim" (початок XIX ст.), збірники промов, копії листів, актів, вірші, драматичні творі (ХVIII - початок XIX ст.).

Значну частину родинного архіву складають документи Максиміліана Станіславoвича Шодуара (1816-1881), відомого вченого-ентомолога. Він навчався у Дерптському університеті. У 1845 р. подорожував по Кавказу, а в 1859 р. - по Франції й Англії. Почесний член Росiйського ентомологічного товариства у Санкт-Петербурзі (1861-1881). Помер у Франції у власному маєтку Амелі-ле-Бен. Ще за життя передав свою ентомологічну колекцію разом зі збіркою книжок з ентомології Французькій Академії наук. В архіві зберігаються його наукові каталоги: "Саtаlogus Coleopterorum Carabicucorum Musei Baronis a Chaudoir" (Каталог власного ентомологічного музею), колекції жукiв, зображення комах; рукописна карта європейської частини Росії (1872), ентомологічний словник тощо.

Про значні наукові здобутки та обширні контакти свідчить офіційне листування Максиміліана Шодуара з відомими науковими центрами Європи та Росії. Серед них - Російське ентомологічне товариство у Санкт-Петербурзі (1870); Імператорське товариство натуралістів Москви (21; 1870-1877); Ентомологічне товариство Бельгії (2; 1866); Королівський Зоологічний музей у Берлінському університеті (1878); Ентомологічне товариство Англії (1868), Генуезький муніципальний музей природознавчої історії (23; 1875-1881); Королівське географічне товариство (7; 1866-1872); "L'Abeille", ентомологічний журнал (1874).

М. Шодуар активно листувався з ученими. В архіві зберігаються листи таких відомих осіб, як Г. К. Машеллa (1872-1875), [С.] Вейерсa (1865-1869), А. Давідa (1879), А. Дейролля (1877), Дж. Доріа (1873), В. Маклея (1876), Р. Обертюра (1880-1881), М. Пауліно (1873), Е. Пейрона (1875), Ю. Пуцейа (1857-1879), А. Салле (1856-1877), С. М. Сольського (1869-1875), Е. Штейнгеля (1873-1875), С. Тарнье (1872-1873), І. Фауста (1873), Л. В. Шауфусса (1872) та ін.

Із документів Івана Максиміліановича Шодуара (1859-1919), колекціонера, бібліофіла і мецената, найбільший інтерес становлять конспекти лекцій з геометрії, тригонометрії, фізики, зоології, механіки, політекономії, анатомії (70-х рр. XIX ст.), а також нотатки, щоденник (1875-1878). Збереглися деякі відомості й про меценатство Івана Шодуара щодо Почаївської лаври тощо, а також документи з господарських питань за 1894-1912 рр.

Листування Івана Шодуара - переважно приватного характеру. Серед кореспондентів - Б. В. Левандовська (1887-1896); З. Балчинська (1897); А.І. Вальд (1899-1903); Ф. Голишевські (1902-1903); М. П. Добжинська (1899-1907); С. Ф. Москаленко (1895-1896); А. А. Соколов (1883-1892); М.Соколов (1883-1885); О. І. Цихоцька (1891-1897). Значним є листування із сім'єю Юрашевих (1896-1911).

Іван Шодуар цінував поезію та мистецтво. Збереглися зібрані ним рукописи інших осіб: К. Олізара "Туніс. Рим" (стаття); Ностельба "Нариси та нотатки з історії мистецтва"; Аndradzki Gzef. "Pisma wlasne. Zbiory poswiecone pryiazni" (1830); Krasinski Zyhmunt. "Vierszy" (1908); Podczaski Vladyslav. "Vierszy" (1908); Aleksander Fredro. "Vierszy" (1868); "Zęchowski Wilgelm. Stan pomieszany duszy. Poema" (1838).

Хоча Іван i не займався активним колекціонуванням, серед його матеріалів - такi iсторичні рукописи, як "Свідоцтво про надання польським королем Владиславом родині Корицьких дворянського гербa" (1786) та "Альбом рукописних географічних карт частин Речі Посполитої" (1771-1783).

Архівнi та бібліотечнi зібрання родини Шодуарів, відомого на Волині роду землевласників та колекціонерів старожитностей, є в Україні одними з найчисленніших та найбагатших за змістом. На сьогодні архівні документи та частини славнозвісного зібрання зберігаються в трьох великих сховищах України - в Житомирському обласному архіві, Житомирському обласному краєзнавчому музеї, а також у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Задля розвитку історичної науки було б доцільно, мабуть, провести реконструкцію та загальний облік історико-культурної спадщини Шодуарів, встановити коло архівних документів, що зберігаються на теренах України та Росії.


1Известия Церковно-Археологического Общества при Киевской Духовной Академии за июнь 1888 г. // Труды Киевской Духовной Академии . - К., 1888. - С. 136 повернутися...

2Новости дня. - 1904 . - № 7642, ІІ-й лист. - С. 3 повернутися...

3ІР НБУВ, ф. 285, № 516, арк. 43 повернутися...

4Там само, арк. 30; № 4746, див. додаток, арк. 1-2 повернутися...

5Архів ІР НБУВ, oп. 1, № 18, арк. 50-51 повернутися...

6Дубровіна Л. А., Онищенко О. С. Історія Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: 1918-1941 рр. - К., 1998; Бюлетень НКО. - 1929. - № 51-52. - С. 9 повернутися...

7ІР НБУВ, ф. 285, № 516, арк. 98 повернутися...

8Архів ІР НБУВ, оп. 1, од. зб. 43, арк. 70-71 повернутися...

9Там само, арк. 70 повернутися...

10Там само, од. зб. 44, арк. 41-67 повернутися...

11Radziszewski F. Wiadomość historyczno-statystyczna o bibliotekach znakomitszych i archiwach publicznych i prywatnych... - Kraków, 1875. - C. 21; Известия Церковно-Археологического Общества при Киевской Духовной Академии за июнь 1888 г. // Труды Киевской Духовной Академии. - К., 1888. - С. 136; Петров Н. И. Библиотека барона Шодуара и вновь открытое древнee изображение Св. Бориса и Глеба, и может быть, Св. Владимира // Киевская старина. - 1888. - № 8. - С. 33-39; Іваско У. Г. Частные библиотеки в России. Приложение к альманаху "Русский библиофил" за 1911 г. - СПб., 1912. - Ч. 1-2. - С. 75; Иконников В. С. Опыт русской историографии. - T. 1. кн. 2. - С. 1336 -1337, 1421 повернутися...

12Radziszewski F. Wiadomość historyczno-statystyczna... - S. 21 повернутися...

13Chaudoir // Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana. - Warszawa: Naklad i druk Sikorskiego, 1893. - Vol. 11. - S. 478 повернутися...

14Ф. 283, № 1 повернутися...

15Шодуар // Русский биографический словарь. - СПб., 1911. - С. 360 повернутися...

16Там само повернутися...

17ІР НБУВ, ф. 283, № 42, арк. 1 зв повернутися...

18Герб Шодуар // Гербовник дворянских родов Царства Польского. - Варшава:
С. Оргельбранд, 1855. - Ч. 1. - С. 118-119; Лобанов-Ростовский А. Б. Русская родословная книга , 1895. - Т. 2. - Изд. 2-е. - СПб., - С. 393 повернутися...

19Сhаudoir // Wielka еnсуkloреdyа роwszechna ilustrowana. - Vol. 11. - S. 478 повернутися...

20Єдиний рукопис в архіві, який можна було б умовно залучити до авторства
Я. Й. Шодуарові, - невеличка двoаркушова замітка про води Еської каплиці - "Courte notice sur les eaux d'Aix la chapele" (Ф.283, № 5). Однак це, скоріше, дані щодо лікувальних і хімічних властивостей еської мінеральної води популярного характеру повернутися...


"Архіви України"
№ 4-6 / 2000

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

В. П. Ляхоцький

ДЖЕРЕЛА ДО БІОГРАФІЇ І. І. ОГІЄНКА В АРХІВОСХОВИЩАХ КИЄВА

Джерельна спадщина І. Огієнка - це тисячі документів, що зберігаються передусім в архівах України, а також Австрії, Австралії, Ватікану, Великобританії, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, США, Туреччини, Франції, Швейцарії та інших країн. У деяких з них йому судилося жити або ж там діяли дипломатичні та консульські представництва й місії УНР, українські православні єпархії, братства, осередки інших конфесій та релігійних центрів, з якими він контактував як міністр ісповідань УНР (згодом - український архіпастир), чи мешкали його колеги, однодумці, сподвижники, автори й передплатники видань. Доступ до більшості з цих архівних фондів поза межами України є проблематичним як через фінансову неспроможність вітчизняних дослідників, так і невпорядкованість окремих архівів, незначну кількість документів, а також, по суті, зародковий стан огієнківської біографістики.

В Україні всі фонди, в яких відклалися документи, пов'язані з життям і діяльністю вченого, політичного та релігійного діяча, відкриті для широкої громадськості, дослідників, проте більшості сучасних історико-біографічних досліджень притаманна обмеженість використання джерельної бази, у тому числі стосовно українського періоду життя й діяльності І. Огієнка. Нерідко огієнкознавці, вивчаючи його багатогранну наукову й творчу спадщину, оминають у своїх студіях найцінніші свідчення - архівні документи. І лише окремі дослідники, зокрема О. Алтухова, С. Борисевич. М. Ковальський, Л. Ляхоцька, В. Майборода, З. Тіменик, М. Тимошик, І. Тюрменко1, ѓрунтовно опрацьовують джерельну базу українських архівів.

Проведене нами в архівах та бібліотеках Києва корпусне виявлення джерел до життєпису І. Огієнка засвідчило наявність величезного масиву документів, ще не залучених до наукового обігу.

Загалом виявлена на сьогодні архівна спадщина І. Огієнка складає 6 фондів, пов'язаних виключно з його життям і діяльністю, та 65 фондів 13 державних архівів України, в яких присутні побіжні відомості про нього. Крім того, документи, що мають відношення до І. Огієнка (митрополита Іларіона), зберігаються у 9 фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та фондах інших наукових бібліотек країни. За результатами досліджень нами укладено перелік архівних фондів, тією чи іншою мірою пов'язаних з І. Огієнком2. Серед них можна виокремити дев'ять класифікаційних груп із зазначенням місця зберігання (позначимо це літерою М) документів кожної з них.

I. Наукові й творчі рукописи.

  1. Наукова діяльність:
    а) законопроекти, концепції, програми, статути наукових товариств (автор - І. Огієнко);
    б) монографії, розвідки, статті, переклади, доповіді, тези конспектів, плани досліджень, тексти виступів на наукових зібраннях тощо.
    М: ЦДАВО України, ф. 1072, 1131, 1871, 4465; ЦДІАЛ України, ф. 401, 402, 408; Держархів м. Києва, ф. 16, 936; ІР НБУВ, ф. 1, 48; ВР ЛНБ ім. В. Стефаника, ф. 10.
  2. Архіпастирська діяльність:
    а) теологічні праці, доктрини;
    б) проповіді, звернення, послання, промови до пастви, громадські виступи.
    М: ЦДАВО України, ф. 1871, 4465; ЦДІАЛ України, ф. 362, 402.
  3. Художні твори.
    М: ЦДАВО України, ф. 1871, 4465, ВРФТ Інституту літератури ім. Т. Шевченка, ф. 35.
  4. Списки наукових праць.
    М: ЦДІАЛ України, ф. 309.
  5. Записники.
    М: ЦДАВО України, ф. 1871.

II. Документи державної, політичної, службової (адміністративної), громадської та релігійної діяльності.

  1. Проекти та постанови, ухвали, пояснювальні записки до них, накази, розпорядження.
  2. Обіжники та офіційне листування, стенограми телеграфних переговорів.
  3. Звіти, довідки, інформація.
  4. Журнали реєстрації, кошториси.
  5. Протоколи засідань комітетів, секцій, товариств та інших організацій.
  6. Запрошення, оповістки, повідомлення, відомості щодо прожиткового мінімуму державних службовців, умов проживання.
    М: ЦДАВО України, ф. 1064, 1065, 1072, 1131, 1429, 1871, 2201, 2582, 3324, 3676, 3689, 3696; ЦДІАЛ України, ф. 309, 581, 684; Держархів м. Києва, ф. 16, 80, 173, 182, 304, 936; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582; Держархів Київської області, ф. 2412; Держархів Тернопільської області, ф. 148; ІР НБУВ, ф. 114, Х.

III. Приватний епістолярій (за респондентами).

  1. Із рідними першого кола (родина).
  2. Із земляками-брусилівцями.
  3. З однокурсниками та викладачами.
  4. Із науковцями та колегами.
  5. Із дописувачами (авторами) видань.
    М: ЦДАВО України, ф. 1871, 3560, 3563, 3695, 3864, 3876, 3878, 4001, 4024, 4463; ЦДАМЛМ України, ф. 1294 (неописаний фонд); ЦДІАК України, ф. 1235, 2052; ЦДІАЛ України, ф. 201, 309, 357, 358, 359, 361, 362, 376, 379, 384, 386, 388, 771; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582; Держархів Львівської області, ф. 306; ВР ЛНБ ім. В. Стефаника, ф. 10, 11, 29, 34, 232; ВРФТ Інституту літератури ім. Т. Шевченка, ф. 3, 59; ВРС Національного музею у Львові, од. зб. 519.

IV. Особисті документи біографічного характеру.

  1. Посвідчення особи, характеристики, паспорти, свідоцтва про народження, соціальне положення, шлюб, смерть тощо.
  2. Про освіту та відношення до військової служби.
  3. Про трудову діяльність: послужні списки, посвідчення, перепустки, анкети тощо.
    М: ЦДАВО України, ф. 1065, 1072, 1092, 1131, 4398; Держархів м. Києва, ф. 16, 80, 182; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582.

V. Документи побутового і майнового характеру.

  1. Довідки про зарплату, розрахункові книжки, страхові поліси.
  2. Документи про стан здоров'я.
    М: Держархів м. Києва, ф. 16; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582.

VI. Матеріали, зібрані для написання наукових праць, публіцистичних і літературних творів, у ході дослідження тем: автобіографії представників української еліти, бібліографія їхньої наукової та творчої діяльності, спогади.

  1. М: ЦДАВО України, ф. 3365, 4465.

VII. Документи про Івана Огієнка (митрополита Іларіона).

  1. Рецензії та відзиви на його праці.
  2. Спогади про нього.
  3. Листування третіх осіб про нього.
  4. Бібліографія.
    М: ЦДАВО України, ф. 3956, 4398, 4465; ЦДІАЛ України, ф. 201, 309, 344, 348, 401, 684; Держархів м. Києва, ф. 16, 80, 936; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582; Держархів Рівненської області, ф. 30; Держархів Хмельницької області, ф. 6193; ІР НБУВ, ф. 33, 78, X; ВР ЛНБ ім. В. Стефаника, ф. 57; ф. Ю. Меженка (неописаний).

VIII. Зображувальні документи.

  1. Світлини.
  2. Ескізи обкладинок видань І. Огієнка (митрополита Іларіона).
  3. Проекти нагород Української Православної Церкви, державної символіки.
    М: ЦДАВО України, ф. 1072, 1871; ЦДАМЛМ України, ф. 1294, ЦДКФФА України, од. зб. 0-7722; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582; ІР НБУВ, ф. 33, 141.

ІХ. Родинні документи.

  1. Генеалогічні свідчення.
  2. Анкети Всеросійського перепису населення 1897 р.
    М: Держархів Київської області, ф. 384; Кам'янець-Подільський держміськархів, ф. Р-582.

Чільне місце серед джерел до життєпису І. Огієнка посідають так звані Празькі фонди: архіви уряду УНР, українських відомств, війська, установ, навчальних закладів, громадських організацій, вивезених з України за участю І. Огієнка 1920 р., під час евакуації державних установ, а також документи особового походження, колекції окремих документів, які передавалися громадянами на зберігання до новостворених українських архівів еміграції. Їхні походження та склад докладно висвітлили в періодиці Л. Яковлєва та Л. Лозенко3.

Нині ці джерела є невід'ємною складовою НАФ України, ѓрунтовною базою огієнкознавства. Найчисельніший комплекс документів празької колекції зберігається у ЦДАВО України. Інтерес становлять передусім фонди 1065 "Рада Народних Міністрів УНР", 1072 "Міністерство ісповідань", 1131 "Головноуповноважений УНР у Кам'янці-Подільському", 1429 "Канцелярія Голови Директорії УНР", 1871 "І. Огієнко", 2582 "Міністерство народної освіти УНР", 3324 "Бюро біженців України", 3696 "Міністерство закордонних справ УНР", 4465 "Колекція окремих документів", а також десятки особових фондів українських діячів, які не лише сприяють об'єктивному відтворенню історичних подій, а й висвітлюють долі їхніх учасників, у тому числі І. Огієнка.

Особовий фонд І. Огієнка (№ 1871, оп. 1, 2), сформований у ЦДАВО України, є незначним за обсягом, але змістовним за складом документів. Хронологічні межі опису - 1907-1920 рр. (8 справ, 477 арк.). Тут зосереджено документи найменш дослідженого періоду життя вченого: років навчання в університеті св. Володимира м. Києва та часів викладання у цьому навчальному закладі. Серед них на особливу увагу заслуговують листування з родиною, однокурсниками, друзями, земляками з Брусилова, редакцією повітової газети "Радомыслянин", відзиви колег на публікації праць Огієнка.

Чималу цінність становить і записник І. Огієнка, в якому відбито атмосферу громадського та політичного життя тієї доби, зафіксовано ставлення молодого вченого до окремих подій, постатей (ЦДАВО України, ф. 1871, оп. 1, спр. 6). Слід зауважити, що документ, зазначений в опису як нарис з історії м. Брусилова (там само, спр. 2, арк. 24-40), на нашу думку, є текстом досі не опублікованої доповіді І. Огієнка, виголошеної 1 липня 1916 р. на відкритті Брусилівського вищого початкового училища, одним із попечителів і фундатором якого він був. У справі 7 зберігаються рідкісні світлини І. Огієнка періоду перебування в Кам'янці-Подільському, а також такі, що хронологічно виходять за межі, зазначені описом: на них - архієпископ Іларіон у перші роки архіпастирського служіння у Холмсько-Підляській єпархії.

Унікальною є колекція негативів (спр. 8). Їхня джерельна цінність незаперечна. Зокрема, нами виявлено рідкісні фотонегативи, на яких зображений С. Петлюра. Можна припустити, що зйомка велася в Кам'янці біля будинку, де мешкав Голова Директорії УНР. На колективних знімках, поруч з військовими командирами - члени Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський. Фотографії зафіксували також членів уряду УНР: І. Мазепу, А. Лівицького, О. Безпалка та інших, військовий парад у Кам'янці, маніфестацію населення (ймовірно, з нагоди приїзду С. Петлюри до Кам'янця 1 травня 1920 р.), молебень у одній із місцевих церков, фрагменти з життя селян Поділля, елементи турецької фортеці в Кам'янці тощо. Слід зазначити, що фізичний стан негативів викликає серйозне занепокоєння. Чимало з них пожовкли, нестримно згасають, інші самознищується реактивами. Отже, є потреба в їхній якнайшвидшій реставрації задля збереження безцінних свідчень епохи.

Опис 2 налічує 23 справи (2925 арк.), крайніми датами документів якого до останнього часу були 1921-1944 рр. (спр. 1-19). Але нещодавнє долучення до його складу копійних документів з фонду 16 Держархіву м. Києва розширило нижню хронологічну межу до 1903-1914 рр. Долученими документами, що сформовані в три справи, є: а) особиста справа студента історико-філологічного факультету університету св. Володимира, б) протоколи екзаменаційної комісії та програма іспиту І. Огієнка на ступінь магістра російської мови та словесності; в) програма іспиту І. Огієнка на ступінь магістра (давня церковнослов'янська мова).

Склад документів опису визначив його структуру: а) творчі та наукові рукописи фондоутворювача - поеми "Ісус Назаретянин", "Народження людини", "Каїн і Авель", "На Голготі", "Прометей", "На ріках Вавілонських", праці "Українська вимова церковно-слов'янського богослужбового тексту" та "Шкільні молитви" (1921), промова при нареченні його єпископом Холмським і Підляським - "Тяжкі завдання українського архієрея" (19. X. 1940 р.) (там само, оп. 2, спр. 1, арк. 1-96; арк. 1-118; спр. 3, арк. 1-102; спр. 4, арк. 1-97; спр. 5, арк. 1-108; спр. 6, арк. 1-52; спр. 7, арк. 1-10 зв.; оп. 2, спр. 7, арк. 11-12 зв.; арк. 15-27 зв.). Серед рукописів, що зберігаються у фонді, - "Історія українського друкарства", т. 1, "Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на українській землі", "Як видавати кирилівські молдавські грамоти", "Служба Божа св. отця нашого Івана Золотоустого" (на українську мову з грецької переклав Іван Огієнко), машинопис праці "Нове виправлення церковно-слов'янського літургічного тексту в греко-католицькій церкві" (там само, спр. 8, арк. 1-430; спр. 9, арк. 1-240; спр. 10, арк. 1-228 зв.; спр. 11, арк. 1-316; спр. 12, арк. 1-45; спр. 13, арк. 1-96; спр. 14 а, арк. 1-748 зв.; спр. 14, арк. 1-19); документи про службову та громадську діяльність, листування з митрополитом Андреєм Шептицьким, звернення до духовенства, православних та католиків Холмщини і Підляшшя, матеріали президії ювілейного комітету з ушанування тридцятої річниці наукової і громадської праці І. Огієнка; епістолярій - копія листа І. Огієнка до О. Саліковського та лист Д. Олександровича до І. Огієнка з приводу публікації статті вченого в газеті "Українська трибуна" (там само, спр. 16, арк. 1-3; арк. 3-8; спр. 15, арк. 1-7; арк. 8-8 зв.; спр. 17, арк. 1-4; спр. 17, арк. 1-4; спр. 18, арк. 1-2; арк. 3).

На нашу думку, до складу фонду Музею визвольної боротьби України в Празі входили й інші документи І. Огієнка, що нині зберігаються у фонді 4465, оп. 1 (Колекція документів українських емігрантських установ, організацій та різних осіб). Це автографи праць "Народження людини", "Прометей", "Тяжкі завдання українського архієрея" (там само, ф. 4465, оп. 1, спр. 663, арк. 1-122; спр. 672, арк. 1-93; спр. 662, арк. 1-39.).

Привертають увагу й автографи праць "Українська церква й наша культура", "Найперший друкар українських книжок Швайпольт Фіоль", поем "Голгота", "Каїн і Авель", проповідей митрополита Іларіона, а також машинописний варіант та верстка окремих глав поетичних творів "Хрест і Воскресіння", "Ісус і Варавва", "Іван Хреститель", "Скорботна мати" та ін. (там само, спр. 671, арк. 1-108; спр. 659, арк. 1-85; спр. 669, арк. 1-31; спр. 665, арк. 1-117; спр. 667, арк. 1-11; 12-25; ф. 4465, оп. 1, спр. 673, арк. 1-101).

Аналіз складу названих фондів дає підстави для припущення про втрату за часів війни значної частини власного архіву митрополита Іларіона. Детальне обѓрунтування цього висновку можливе лише за умови вивчення архіву митрополита у Вінніпезі.

Серед документів "празьких фондів" викликають інтерес документи Ради Народних Міністрів (далі - РНМ) УНР (там само, ф. 1065), що містять інформацію про І. Огієнка як активного будівничого нової держави, члена уряду, заступника голови РНМ УНР (12. 08. - 25. 09. 1920 р.), голову Малої Ради Міністрів (далі - МРМ) УНР (04. 04. -16. 06. 1921 р.), міністра. Нами виявлено протоколи засідань МРМ УНР від 10, 12, 14, 16, 21, 22, 24, 26, 28 квітня, 5, 8, 9, 12, 13, 14, 16, 17, 19, 21, 23, 25 травня, 2, 4, 7, 9, 16 червня, які відбувалися в Тарнові (спочатку - в залі готелю "Зольдінгер", а з 21. 05 - "Брістоль"). Вони відкривають нову сторінку державотворчої діяльності І. Огієнка, а також Державного центру УНР в екзилі (там само, оп. 2, спр. 339, 340). Мала РНМ УНР у складі Гиненка-Савійського (МВС), Довженка (Міністерство праці), Ейхельмана (МЗС), Ентеніса (Міністерство єврейських справ), Ковалевського та Пухкого (Державний контроль), Лозінського (Державний секретаріат), Лукашевича та Шовгеніва (Міністерство шляхів), Морозовського та Іваницького (Мінземсправ), Паливоди (Міністерство пошт і телеграф), Равича (Міністерство охорони здоров'я), Сірополка (Міністерство освіти), Шрамченка та Буткевича (Міністерство фінансів) вирішувала питання державних асигнувань, законопроектів про громадянство УНР, професійні спілки на Україні, інспекцію праці, відкриття місцевих філій бюро біженців з України, регулювання діяльності міністерств тощо.

Багатий фактологічний матеріал, який не лише доповнює загальну картину життєпису І. Огієнка, а й пояснює психологічні мотиви його вчинків, міститься в листуванні, що відклалося в особових фондах празької колекції, зокрема Д. Антоновича (ф. 3956), Л. Білецького (ф. 3876), А. Животка (ф. 3560), Я. Зозулі (ф. 3878), Олександра Олеся (О. Кандиби) (ф. 4463), М. Остаповича (ф. 4001), В. Приходька (ф. 3830), М. Шаповала (ф. 3563), Є. Шелухіна (ф. 3695), В. Щербаківського (ф. 3864) та ін.

Найповнішими є фонди Міністерства ісповідань УНР, головноуповноваженого міністра уряду УНР, Кам'янець-Подільського державного українського університету (далі - КПДУУ)4.

Значний комплекс документів зберігається в Держархіві м. Києва. Найбагатшими з цієї точки зору є фонди університету св. Володимира (ф. 16) та Українського народного університету (ф. Р-936). Рідкісні біографічні джерела відклалися у фондах дев'ятої (ф. 80) та шостої (ф. 182) чоловічих гімназій м. Києва, Київського комерційного училища Спілки розповсюдження у м. Києві середньої комерційної освіти (ф. 173), Київського художньо-промислового і наукового музею імені государя-імператора Миколи Олександровича (ф. 304).

Різноманітну за тематикою інформацію зосередив фонд університету св. Володимира, який до 30-х рр. XX ст. зберігався безпосередньо в навчальному закладі, згодом (за № 708) - у ЦДІА України, а пізніше, згідно з розпорядженням Архівного управління при РМ УРСР від 12 березня 1963 р., його передали до Держархіву м. Києва (ф. 16). На сьогодні до складу фонду входять 455 описів та 72 003 од. зб., у тому числі десятки документів, пов'язаних з ім'ям славетного випускника й викладача вузу. Це, зокрема, посвідчення, видане І. Огієнку Брусилівським волосним правлінням для вступу до університету, перелік курсів, що викладалися в університеті протягом 1917-1918 навчального року, статут заснованого 1917 р. при університеті за участю Івана Огієнка історико-літературного товариства, протокол засідання історико-філологічного факультету (Ради) від 19 вересня 1918 р., на якому кандидатуру І. Огієнка на заміщення вакантної посади доцента кафедри української мови і літератури було відхилено (там само, ф. 16, оп. 465, спр. 4536, арк. 49; спр. 1288, арк. 1-18; оп. 356, спр. 71, арк. 7-8 зв.; оп. 465, спр. 1286, арк. 130 зв.-131).

Відомості про навчання І. Огієнка в університеті в 1903-1918 рр. відклалися в оп. 335, спр. 19 (1916 р.), оп. 348, спр. 130, 1204 (1909-1914 рр.), оп. 356, спр. 71, 79 (1917 р.), оп. 465, спр. 339, 387, 726, 727, 1113, 1119, 1120, 1123, 1131, 1135, 1138, 1201, 1204, 1205, 1236, 1240, 1253, 1254, 1278, 1286, 1288, 2261, 2263, 2274, 3628, 4536, 4803 (1903-1918 рр.), оп. 469, спр. 308, 69 (1907, 1918 рр.), оп. 471, спр. 361 (1907 р.), оп. 474, спр. 88 а, оп. 479, спр. 19 (1918 р.). У цих справах зосереджено особисті документи І. Огієнка, клопотання про призначення йому стипендій, відомості про навчання та результати практичних занять (спочатку як студента, згодом - професорського стипендіата), його студентська праця "Ближайшие предшественники А. Пушкина - К. Батюшков и В. Жуковский" (там само, ф. 16, оп. 471, спр. 361, арк. 1-26), запити попечителя Київського учбового округу щодо "сепаратистського" спрямування праць І. Огієнка, витяги з протоколів засідань історико-філологічного факультету про результати складання ним іспитів на отримання ступеня магістра та про надання вченому звання приват-доцента, відомості про аудиторні виклади та грошові винагороди І. Огієнку за прочитані лекції, про обрання його дійсним членом товариства Нестора-літописця тощо.

Окрему групу джерел репрезентують документи створеного в 1917 р. у м. Києві першого національного вузу - Українського народного університету, які увійшли органічною частиною до складу фонду "Київський державний український університет" (1917-1921) (ф. 936). Він налічує 393 справи, упорядкованих у три описи (оп. 1 - 24 справи, оп. 2 - 366 справ, оп. 3 - 3 справи) і має непересічне значення для відтворення життєпису І. Огієнка.

Перший осередок національної системи вищої освіти, за словами О. Грушевського, за доби Української революції 1917-1921 рр. став саме тим центром, навколо якого почалося гуртування патріотичних науково-освітніх та прогресивних сил5.

Важливе значення для огієнкознавчих досліджень мають документальні пам'ятки з колекцій Інституту рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського (понад 10 фондів), які хронологічно охоплюють період 1903-1929 рр. Це передусім документи дореволюційного періоду, пов'язані з навчанням І. Огієнка в університеті св. Володимира, його участю в роботі семінару російської філології, світлини семінаристів. Згадані матеріали зосереджені в особових фондах С. Маслова, О. Назаревського та С. Щеглової (ф. 33, 78, 41). Серед них нами виявлено, наприклад, конспект лекції професора Гілярова з історії стародавньої філософії, написаний студентом І. Огієнком, збірник нотаток документів і світлин під загальною назвою "Брусиловское цеховое братство" (ІР НБУВ, ф. 1, од. зб. 4862; од. зб. 2723) тощо. Окремі групи документів складають рукописи рецензій на праці І. Огієнка, підготовлені Д. Абрамовичем, С. Масловим та К. Харламповичем, С. Смаль-Стоцьким, листування з А. Кримським та С. Масловим, протоколи засідань УНТ у Києві, пов'язані з діяльністю в ньому І. Огієнка (там само, ф. Х, од. зб. 16822; ф. 33, од. зб. 785; ф. Х, од. зб. 18341-18343; од. зб. 18145; ф. 1, од. зб. 23927-23929; ф. 33, од. зб. 6037-6040; ф. Х, од. зб. 32919). Ряд документів відображає діяльність І. Огієнка в Київському осередку товариства "Просвіта" (там само, ф. 114, од. зб. 2-4; од. зб. 92-93). Фонд Книжкової палати містить рідкісні свідчення участі І. Огієнка в її фундації, в розробленні й реалізації відповідних законопроектів (там само, ф. 48, од. зб. 1, арк. 1, 4, 6-12; арк. 3-3 зв., 5-5 зв.). У різних фондах відклалися рекламні буклети праць І. Огієнка, газетні вирізки про його діяльність, запрошення окремих осіб на відкриття КПДУУ (там само, ф. 33, од. зб. 945; од. зб. 1311; ф. 81, од. зб. 135; ф. 170, од. зб. 30) тощо.

Листи І. Огієнка до І. Франка та О. Маковея, його ранні поетичні твори зберігаються у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України (ф. 3, од. зб. 163; ф. 59, од. зб. 1814-1817). Крім того, у нещодавно прийнятому на зберігання фонді Ю. Меженка знаходиться унікальний рукопис Л. Биковського, присвячений заснуванню в КПДУУ бібліотечного товариства (там само, ф. 191 (неописаний).

Загалом, різноманітна і багата джерельна база з огієнкознавства, що зберігається в архівосховищах Києва, дозволяє достовірно реконструювати доеміграційний період життя І. Огієнка в Україні.


1Алтухова О. Репресовані соратники Івана Огієнка 1933 року // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українського національного відродження: Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (18-19 лютого 1997 р.): До 115-річчя від дня народження. - С. 136-140; Борисевич С. Документи Держархіву Хмельницької області як джерело дослідження історії державного українського університету у м. Кам'янець-Подільському // Там само. - С. 130-135; Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в Архіві нових актів у Варшаві // Український історик. - 1995. - Чис. 1--4. - С. 259-267; Ляхоцька Л. Документи ЦДАВО України як джерело дослідження управлінської діяльності Івана Огієнка // Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи: Наук. доповіді Всеукраїнської конференції (Київ, 19-20 листопада 1996 р.). - Ч. 2. - С. 137-146; Майборода В. Іван Огієнко - міністр освіти і мистецтва України // Велетень науки: Матеріали Всеукраїнських науково-педагогічних читань, присвячених вивченню спадщини Івана Огієнка (15-16 січня 1996 року). - С. 97-104; Тіменик З. Іван Огієнко (митрополит Іларіон): 1882-1972: Життєписно-бібліографічний нарис. - Львів: Наукове товариство імені Шевченка у Львові, 1997. - 228 с. - (Визначні діячі НТШ, № 6); Тимошик М. Невідомий Іван Огієнко: За матеріалами колишніх спецфондів львівських архівів // Велетень науки: Матеріали Всеукраїнських науково-педагогічних читань, присвячених вивченню спадщини Івана Огієнка (15-16 січня 1996 року). - С. 211-218; Тюрменко І. Листи Івана Огієнка до Микити Шаповала як джерело до вивчення життя української еміграції // Велетень науки: Науковий збірник. - Вип. 2. - С. 82-85; Її ж. До проблеми датування деяких листів І. Огієнка до Л. Білецького // Там само. - С. 95-98 повернутися...

2Ляхоцький В. Іван Огієнко (митрополит Іларіон): Покажчик архівних джерел. - К., 1998. - Вип. 1. - 79 с. - (Архівні та бібліографічні джерела української історичної думки) повернутися...

3Яковлева Л. Празькі фонди в Києві // Пам'ятки України: історія та культура. - 1994. - Чис. 3-6. - С. 120-122. Лозенко Л. Празький український архів: історія і сьогодення // Архіви України. - 1994. - № 1-6. - С. 18-30 повернутися...

4Ляхоцький В. П. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам'ять століть. - К., 1998. - № 2. -С. 106-122; Фонд головноуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань1917-1921 рр. // Студії з архівної справи та документознавства. - К., 1998. - Т. 3. - С. 101-114; Його ж. Невідомі матеріали про життя Івана Огієнка (на матеріалах фонду Українського державного університету у м. Кам'янець-Подільському) // Студії з архівної справи та документознавства. - К., 1996. - Т. 1. - С. 107-114 повернутися...

5Грушевський О. Український народний університет // Літературно-науковий вістник. - 1917. - Т. 1-6. - С. 320-321 повернутися...


"Архіви України"
№ 4-6 / 2000

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

О. Б. Пащенко

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ПОЛЬЩІ Й ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ 1919-1939 рр.

(за документами ЦДАВО України)

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України зберігаються документи, що всебічно висвітлюють історію створення й діяльності українських жіночих організацій на еміграції. Вони відклалися у ф. 3993 Український жіночий союз в Чехословаччині, м. Прага (11 справ зa 1923-1937 рр.), ф. 3963 Філія Національної ради українських жінок в Чехословаччині, м. Прага (75 справ за 1919-1939 рр.); ф. 3994 Українська жіноча спілка допомоги козаку (13 справ за 1920-1928рр.) та ф. 3096 Товариство "Союз Українок", м. Тарнів, Галичина (19 справ за 1921 р.). Інформація про стан та діяльність цих організацій зустрічається і в інших фондах. Так, у ф. 3889 Русова Софія Федорівна. Професор Українського педагогічного інституту, Українського інституту громадознавства в м. Празі є матеріали про діяльність Національної ради українських жінок (НРУЖ), документи різноманітних конференцій і з'їздів (оп. 1, спр. 12, 13). До складу ф. 4007 Шаповал Микола Юхимович, генерал армії УНР входять документи про роботу товариства "Союз Українок" (оп. 1, спр. 26, арк. 12-29); документи ф. 3830 Приходько Віктор Кіндратович, член Української Центральної Ради, міністр фінансів Директорії УНР, професор Української господарчої академії в Подєбрадах відображають діяльність "Українського жіночого союзу" (оп. 1, спр. 59). Документи про українське жіноцтво на еміграції є складовою частиною ф. 4465 Колекція окремих документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій і різних осіб (оп. 1, спр. 1029, 1087).

Переважна частина документів усіх цих фондів - статути різних організацій і товариств українських жінок, протоколи їхніх зборів, звіти про діяльність, матеріали всіляких зібрань, статті членів організацій, акти, касові книги, списки, листування. Багато з них написано олівцем або ж надруковано на машинці на папері різного формату й кольору. На жаль, текст багатьох документів з роками згасає. Поряд із документами українською мовою зустрічаються й іншомовні. Так, матеріали міжнародних з'їздів, конгресів і конференцій на 90 відсотків написані й надруковані іноземними мовами - чеською, польською, французькою, англійською, німецькою, італійською (ф. 3963, оп. 1, спр. 4-9).

Документи свідчать, що у Кам'янці-Подільському на з'їзді українських жінок було засновано Національну раду українських жінок (далі - НРУЖ), головним завданням якої було визначено проведення міжнародної національно-пропагандистської української акції. Невдовзі більшість членів цієї організації з політичних причин була змушена емігрувати.

Головним скупченням еміграції стала Прага, частково й Подєбради. Українські жінки брали найактивнішу участь у суспільному житті на еміграції. Передусім жіноцтво подбало про свою організацію на чужині. В європейських столицях - у Берліні (1924), Відні та Римі (1923), Празі (1924) виникли філії НРУЖ, які почали опікуватися питаннями об'єднання українських жінок для роботи як у міжнародних жіночих організаціях, так і серед свого громадянства..

У 1919 р. НРУЖ було прийнято до Інтернаціональної ради жінок, яка об'єднувала представниць більш як 50 націй. Вступ до неї НРУЖ сприймався як велике досягнення її членів, перед якими відкривалися широкі можливості для проведення національної акції. В Інтернаціональній раді українки проводили національно інформативну роботу, налагоджували стосунки з жіночими організаціями різних країн.

Особливо інтенсивним і довготривалим було співробітництво українського жіноцтва з Міжнародною жіночою Лігою миру й свободи. Ще 1920 р. була заснована окрема українська секція цієї Ліги. Роком пізніше вона вже брала участь у жіночому конгресі у Відні. На ньому українки були офіційно прийняті до Ліги. Надалі українки брали участь майже в усіх її конгресах та нарадах (ф. 3963, оп. 2, спр. 7). Представники української секції Ліги брали участь у конференції в Празі (1929 р.), VII Міжнародному конгресі в Греноблі (1932 р.) (ф. 3963, оп. 2, спр. 8, арк.10-12), IX Конгресі Ліги в Лугачовицях (1937 р.).

Українки стали активними учасницями інших міжнародних з'їздів. На Інтернаціональному з'їзді жіноцтва 1920 р. в Амстердамі виступили з промовами українські делегатки Г. Чикаленко-Келлер та М. Зархі. 12-20 травня 1923 р. у Римі відбувся IX Міжнародний конгрес Інтернаціонального союзу за виборче право жінки. Програма конгресу включала такі питання: оплата праці й право на неї; питання моралі сучасної жінки; національність заміжньої жінки; економічне становище жінки, діти шлюбні і позашлюбні. Від українських організацій і товариств на конгресі були присутні: С. Русова, Ю. Зеленівська, Н. Онацька, М. Липовецька. Серед основних завдань, до розв'язання яких вони прагнули, були такі: прийняття українських організацій до Союзу, пропаганда української справи й організація допомоги українкам з боку "інтернаціонального" жіноцтва. Практичним результатом діяльності українських делегаток було заснування Комітету інтернаціональної допомоги українській жінці (ф. 3963, оп. 1, спр. 5, арк. 53-54).

20-28 травня 1924 р. представниці українського жіноцтва взяли участь у Міжнародному жіночому конгресі в Копенгагені, на якому розглядалася, серед іншого, справа української діячки Ольги Басараб, замордованої в польській в'язниці (ф. 3963, оп. 1, спр. 7, арк. 144-149).

Українські жінки-емігрантки були активними учасницями й тих з'їздів і конференцій, що проводились на теренах України, зокрема Всеукраїнському жіночому з'їзді 1921 р. у Львові (ф. 3963, оп.1, спр.18).

Найактивніше працювала і найдовше проіснувала, порівняно з іншими українськими жіночими емігрантськими організаціями, філія Національної ради українських жінок у Празі.

Роль провідного осередку українського життя за межами батьківщини Прага почала відігравати від 1921 р. У місті було організовано українські вищі школи. Стипендії, які уряд ЧСР надавав українським студентам, притягували їх до Праги. У 1924 р. до Праги було переміщено з Відня Український вільний університет. 1922 р. організовано Українську господарчу академію, 1923 р. - Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова і Студію класичного мистецтва. У зв'язку з напливом багатьох науковців і висококваліфікованих фахівців тут виникало чимало культурних, наукових, професійних організацій. Філію Національної ради українських жінок було організовано у Празі 1924 р. Спочатку вона об'єднувала "Громаду студенток України", "Жіночий союз", а також "Союз християнок" з Подєбрад. Філія НРУЖ у Празі з огляду на тодішній стан жіночого руху дещо змінила статут НРУЖ, прийнятий у 1919 р. (ф. 3963, оп. 1, спр. 1, 2). Вона ставила перед собою завдання об'єднання українських жінок на еміграції, співпраці з жінками ЧСР та ін. (ф. 3963, оп. 1, спр. 16, арк. 10).

Головним виявом діяльності філії в перші роки було розголошення справжнього становища України та її народу. Для цього використовувалися передусім міжнародні конференції та з'їзди. НРУЖ протестувала проти різного роду переслідувань українського народу й зверталася до всесвітньої опінії для охорони його прав. Таких заяв і протестів було складено й розіслано близько 50, у тому числі проти голоду в Україні, проти польських переслідувань у Галичині, проти вбивства С. Петлюри та ін. (ф. 3963, оп. 1, спр. 51, арк. 1-2). У житті української еміграції НРУЖ відігравала чималу роль, передусім допомогала молоді, жінкам, дітям, налагоджувала відносини з чехословацькими й українськими жіночими організаціями, всіляко сприяла поліпшенню побуту й умов життя української жінки. НРУЖ співпрацювала з "Товариством робітниць", яке допомагало жінкам із працевлаштуванням (ф. 3963, оп. 2, спр. 9). Зверталася увага на проблеми української молоді, студентства, юнакам і дівчатам допомагали здобувати вищу освіту, їм надавалася матеріальна допомога. Рада підтримувала тісні зв'язки із "Громадою студенток України" у Празі (ф. 3963, оп. 1, спр. 8, арк. 29-29 зв.). Малозабезпеченим дівчатам надавали допомогу одягом, грішми, продуктами харчування. Тривалий час НРУЖ опікувалася також Українським гуртком юнаків "Пу-Гу". Безпосередньо за підтримки С. Русової гурток "Пу-Гу" влаштовував різноманітні вечори, засідання, "вечори настроїв" для дітей та юнацтва (ф. 3963, оп. 2, спр. 36). Невдовзі Український гурток юнаків "Пу-Гу" продовжив свою діяльність уже як самостійне товариство (ф. 3963, оп. 2, спр. 29).

Найбільшу увагу члени НРУЖ приділяли становищу українських дітей на еміграції. До міжнародних конференцій, з'їздів і конгресів делегатки від Ради дуже ретельно готували матеріали про становище дітей: проводилося анкетування серед сімей емігрантів та в дитячих притулках, готувалася інформація про умови життя дітей та їх навчання (ф. 3963, оп. 2, спр. 49).

Українські жінки зуміли організувати допомогу дітям з боку скандинавських держав (ф. 3963, оп. 2, спр. 15). Кошти, отримані від різних організацій і окремих осіб, Рада розподіляла між дитячими притулками та малозабезпеченими й багатодітними сім'ями. Тривалий час Рада опікувалася дитячим будинком для українських сиріт у Подєбрадах. Дітей, які перебували в цьому закладі, забезпечували їжею, одягом. Проводилися заняття, на яких дітям викладали предмети та курси початкової школи. Крім того, організовувалися дитячі ялинки, вечорниці, національні свята. Так, 7 квітня 1935 р. у притулку було організовано свято пам'яті Тараса Шевченка (ф. 3963, оп. 2, спр. 36, арк. 23). На засіданні НРУЖ 26 лютого 1929 р. було прийнято рішення про передачу справи опікування дитячим притулком в Подєбрадах новоутвореному місцевому комітету (ф. 3963, оп. 2, спр. 4, арк. 3). Але протягом ще багатьох років названа філія Ради брала участь в організації роботи притулку.

Опікувалась НРУЖ і дітьми з малозабезпечених сімей. Їм допомагали одягом, грішми, влаштовували до навчальних закладів, для них організовували свята та ялинки. У свою чергу, на свята діти ставали учасниками вистав, читали вірші, співали та ін. До того ж, вони самі розмальовували програми вечорів та запрошення (ф. 3963, оп. 2, спр. 36, арк. 1-39).

На свято Різдва в Празі та інших містах НРУЖ разом з іншими українськими організаціями влаштовувала ялинки з подарунками. На Великдень для дітей також проводилися відповідні свята - "Українська дитяча крашанка" та "Червоно яєчко" (ф. 3963, оп. 2, спр. 36, арк. 35). Під час літніх канікул у м. Модржанах діяла Українська дитяча колонія, де відпочивали діти з притулків (ф. 3963, оп. 1, спр. 11, арк. 4-5). Співпрацювала НРУЖ і з навчальними закладами Чехо-Словаччини. Так, надавалася допомога учням Української реформованої реальної гімназії в Ржевницях (ф. 3963, оп. 1, спр. 11, арк. 3). Тісні стосунки Рада підтримувала з товариством "Українська рідна школа" (ф. 3963, оп. 2, спр. 10, арк. 2-7).

У 30-х рр. увагу Ради привернула деукраїнізація серед дітей української еміграції. Було розпочато активну роботу проти цього явища. З цією метою проводилася інформаційно-роз'яснювальна робота серед батьків, організовувалися курси з українознавства, дитячі вечірки (ф. 3963, оп. 2, спр. 51, арк. 4-5). При цьому наголошувалося на важливості збереження національної самобутності у важких умовах еміграції.

Рада українських жінок ніколи не працювала осібно від багатьох інших організацій української еміграції. Підтримувалися тісні зв'язки із Союзом українських пластунів-емігрантів, організації запрошували одна одну на свої з'їзди та засідання, велося жваве листування (ф. 3963, оп. 2, спр. 33, арк. 32, 73). У справах ф. 3963 - Філія Національної ради українських жінок у Празі - збереглося багато оголошень, повідомлень про вечори, збори, засідання, які проводила НРУЖ. Ці повідомлення розсилалися до різних українських та чеських організацій і товариств, окремих осіб (ф. 3963, оп. 2, спр. 34, 35). Усі ці організації, в свою чергу, також запрошували членів Ради на свої збори та вечори. Одним із таких заходів стала підготовлена Товариством прихильників Української господарчої академії в Українському технічно-господарчому інституті заочного навчання виставку, а також доповідь голови Товариства доцента О. Почковського на тему "Українознавство в Канаді в його минулому й сучасному" (ф. 3963, оп. 1, спр. 14, арк. 1). На таких виставках та вечорах члени різних організацій мали можливість спілкуватись, обмінюватись досвідом роботи, налагоджувати стосунки з іншими товариствами - не тільки українськими, а й багатьма іноземними, у тому числі й чеськими. Підтримувалися постійні зв'язки і з організаціями, які працювали на теренах України. Так, НРУЖ тісно співпрацювала з "Союзами українок" у Львові та Рівному, з жіночими громадами в Ужгороді й Чернівцях (ф. 3963, оп. 2, спр. 33, арк. 5-6).

Рада пильно слідкувала за політичною ситуацією в Україні. 24-28 грудня 1934 р. у Львові відбулася конференція представників українських політичних партій. Вона ухвалила скликати Всеукраїнський національний конгрес з метою координації діяльності українських організованих сил для захисту життєвих інтересів української нації. Для підготовки конгресу було створено Підготовчий комітет, що територіально складався з двох відділів - львівського і закордонного. Львівський відділ мав забезпечити участь у конгресі представників українського громадянства від західноукраїнських земель та від еміграції в Америці, а закордонний відділ - від української еміграції в Азії та Європі (ф. 3963, оп. 1, спр. 12, арк. 3-4). До складу закордонного відділу входила представниця від НРУЖ С. Русова (ф. 3963, оп. 1, спр.12, арк. 6).

Члени Ради нерідко виступали на сторінках газет та журналів. Рада активно співпрацювала з такими виданнями, як газета "Український вісник", двотижневик для жіноцтва "Жіноча доля" (ф. 3963, оп. 2, спр. 33, арк. 16) та ін. Збереглися статті О. Русової "Український дитячий притулок у Чорних Чернапіщах" (ф. 3963, оп. 2, спр. 38), "До українок цілого світу" (ф. 3963, оп. 2, спр. 40), "Голод на Україні" (ф. 3963, оп. 2, спр. 39), допис О. Галаган "Проти диктатури у Польщі і терору у Східній Галичині" (ф. 3963, оп. 2, спр. 43).

Однак у середині 30-х рр. роль НРУЖ перебрала на себе новостворена жіноча організація - Всесвітній союз українок. Він мав своїм завданням об'єднати українські жіночі організації західноукраїнських земель і еміграції. До його складу входили: центральне українське жіноче товариство "Союз українок" у Львові, "Союз українок" у Рівному, жіночі громади в Ужгороді й Чернівцях, "Союз українок-емігранток" у Польщі, "Союз українок-емігранток" у Румунії, НРУЖ у Празі, "Український жіночий союз" у Празі, "Союзи українок" Америки й Канади (ф. 3963, оп. 2, спр. 2, арк. 1-2). Почесною головою Всесвітнього союзу українок було обрано С. Русову. Союз всіляко прагнув "плекати почуття єдності всіх частин української нації, поділеної кордонами, та боронити інтереси жіноцтва перед власним українським громадянством та іноземним".

На кінець 30-х рр. Національна рада українських жінок у Празі практично припинила свою діяльність. 10 березня 1939 р. було зібрано збори управи НРУЖ у складі: С. Русової (голова), Леонтович (заступник голови), О. Галаган (секретар), М. Макаренко (скарбник) (ф. 3963, оп. 2, спр. 51, арк. 1). Постановою управи діяльність НРУЖ була тимчасово припинена (ф. 3963, оп. 2, спр. 4, арк. 25), всі її документи й літературу ухвалили передати для зберігання Музею визвольної боротьби України в Празі. Було вирішено надрукувати звіт про діяльність НРУЖ за 20 років існування і розіслати його членам Ради (ф. 3963, оп. 2, спр. 51, арк. 1-6).

У цей самий період у Празі діяла ще одна жіноча організація - Український жіночий союз. Уся його діяльність була тісно пов'язана з роботою НРУЖ і в багатьох питаннях перегукувалась. Але мали місце й певні особливості.

Український жіночий союз розпочав свою діяльність 12 червня 1923 р. у Празі і складався з 12 осіб. Через півтора роки в його складі вже налічувалося 60 членів. На 1 березня 1925 р. до його управи входили: голова - З. Мірна, секретар - О. Галаган, скарбник - М. Омельченко, заступник голови - М. Ярема, заступник секретаря - Танашевич (ф. 3993, оп. 1, спр. 1, арк. 3). За статутом метою Союзу були: об'єднання й організація українських жінок на еміграції; праця над національним і політичним усвідомленням українського жіноцтва; приєднання жіноцтва до ідей визвольного жіночого руху; охорона жіночих інтересів; створення осередку українського жіноцтва на еміграції.

У 1929 р. Український жіночий союз було прийнято до Світового жіночого союзу в Женеві. Союз мав також своє представництво в чеській Національній жіночій раді, де його представники плідно працювали в комісії духовної свободи жінки. У чеській жіночій Лізі миру й свободи представниця Союзу головувала в комісії по боротьбі з поширенням наркотиків.

Протоколи засідань управи Союзу (ф. 3993, оп. 1, спр. 2, арк. 22-23) та культурно-освітньої секції (ф. 3993, оп. 1, спр. 2, арк. 4-8), що велися напрочуд правильно, докладно відображають зміст засідань. Існував в організації і реєстраційний журнал вхідних та вихідних документів (ф. 3993, оп. 1, спр. 3), збиралися та підшивалися до окремих папок заяви про зарахування до Союзу (ф. 3993, оп. 1, спр. 2), розписки в одержанні грошової та речової допомоги, позик. Окремо зібране й різноманітне листування голови Союзу О. Ѓалаѓан у 1924 р. (ф. 3993, оп. 2, спр. 6).

З перших днів існування Український жіночий союз опікувався долею жінок в Україні. На користь драматичної артистки Марії Заньковецької і громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської було організовано вечірки. Зібрані кошти надіслали їм в Україну. Грошову допомогу було надано також письменниці й громадській діячці Марії Грінченко (ф. 3993, оп. 1, спр. 1, арк. 3-4). Союз допомагав грішми та речами жінкам і дітям, що перебували в таборах для інтернованих у Польщі.

Але основна робота Союзу була спрямована на допомогу жінкам у Чехо-Словаччині. При Союзі було засновано Товариство жінок з вищою освітою, яке дбало про підтримання українських національних звичаїв. Влаштовувалися національні свята, вечори. Члени Союзу брали участь у підготовці Шевченківських свят, свята утворення Соборної України, вечірки журналістів. Було організовано відзначення "Дня матері". Але робота Союзу не обмежувалася моральною підтримкою жінок. Так, у 1928 р. Союз з метою забезпечення жінок роботою організував швацьку майстерню. Але, через брак помешкань та коштів, майстерня так і не змогла широко розгорнути своєї діяльності (ф. 3994, оп. 1, спр. 4, арк. 1-3). Найбільше Союз опікувався дітьми та студентами, які приїздили отримувати вищу освіту у вузах ЧехоСловаччини. У полі зору Союзу перебували сім'ї, в яких діти знаходились у важких умовах, хворіли. Їх забезпечували необхідним одягом, взуттям, вони отримували грошову допомогу. Найбільш виснажених дітей під час літніх канікул відправляли в села, до сімей українців та чехів. Союз підтримував майстерню для українських студенток, де вони займалися вишиванням, заробляючи таким чином собі на життя.

При Українському жіночому союзі був утворений Комітет допомоги хворим стрільцям армії УНР, який у липні 1934 р. перетворився на окрему організацію. Члени Комітету відвідували цих людей в шпиталях та лікарнях, надавали їм речову й грошову допомогу, приносили харчі й книги.

Пожертви члени Союзу збирали як поміж свого громадянства, так і серед чеського населення. Для цього влаштовувались вечірки, лотереї, відбувалося збирання коштів. Кошти для допомоги хворим емігрантам Союз отримував і від Міністерства здоров'я ЧСР (ф. 3993, оп. 1, спр. 1, арк. 4).

У 1933 р. Український жіночий союз організував у Празі їдальню, яка перетворилася невдовзі, по суті, на осередок суспільного життя. В їдальні, де готувалися недорогі обіди, відбувалися вечори з нагоди свят, безкоштовно годували студентів, новоприбулих біженців з українських земель, безробітних. Тут відбувалися засідання, проводилися вечірки. У приміщенні їдальні функціонувала й бібліотека, що отримувала звідусіль українські видання. Крім них, бібліотека мала й чеську, російську, французьку, німецьку, польську періодику. У бібліотеці налічувалось близько 100 постійних абонентів. У приміщенні їдальні приймалися заяви від громадян, які мали зайвий старий одяг, взуття, білизну. Ці речі Український жіночий союз передавав згодом учням української гімназії в Ржевницях, а також для дитячого притулку в Подєбрадах (ф. 3993, оп. 1, спр. 5, арк. 1-1 зв.).

Український жіночий союз у Празі тісно співпрацював із Союзом жінок-християнок у Подєбрадах, був членом кооперативу "Самопоміч", Ощадно-позичкового товариства. Він був також членом Українського громадського видавничого фонду, заснованого в Празі 24 квітня 1923 р. (ф. 3993, оп. 2, спр.2, арк.116-117). Разом із Видавничим фондом Союз організував 5 травня 1925 р. у Празі виставку творів друку та української художньої графіки (ф.3993, оп. 2, спр. 2, арк. 114).

Після 1927 р., через погіршення економічних умов в ЧСР, життя української еміграції почало поступово занепадати. Багато установ, по суті, животіло, деякі самоліквідувались. Зв'язки українців з батьківщиною слабшали, число емігрантів з різних причин зменшувалось. На жаль, документи про діяльність Українського жіночого союзу в подальші роки у фондах ЦДАВО України відсутні.

Не менш організованою й плідною була в зазначений період і діяльність українських жіночих організацій у Польщі.

Одне із українських товариств, що розгорнуло активну діяльність на території Польщі, - "Союз українок". Свого часу він був заснований і почав діяти в Україні. З приходом більшовиків "Союз українок" відновив свою діяльність в еміграції, у м. Тарнові. На квітень 1921 р. Союз нараховував 45 членів і поділявся на 3 секції: культурно-освітню, організаційну і господарчу (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, арк. 5). За статутом основні завдання товариства полягали в опікуванні питаннями материнства й дитинства, дошкільного виховання; в полі його зору були сироти, інваліди, каліки, вдови; передбачалися також боротьба з проституцією; допомога козацтву. Для здійснення своїх завдань товариство мало право скликати з'їзди та наради, брати участь у міжнародних з'їздах, виступати з різними деклараціями, заявами до державних і громадських установ, підтримувати зв'язки з жіночими організаціями, відкривати інформаційні бюро, бюро праці, засновувати філії, клуби, книгозбірні, їдальні, кооперативи, школи грамотності, видавати часописи, книги, влаштовувати лекції, вистави, концерти (ф. 3096, оп. 1, спр. 3, арк. 16-18 зв.).

Регулярно проводилися засідання президії "Союзу українок" (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, 3), на яких вирішувались поточні питання. На загальних зборах (ф. 3096, оп. 1, спр. 1) розглядалися заяви про вступ до товариства (ф. 3096, оп. 1, спр. 5). Обговорювалися зауваження й пропозиції за результатами ревізії каси товариства (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, арк. 4-4 зв., 31-31 зв.; спр. 3, арк. 49-49 зв.). Президією було розроблено інструкції для видачі позик з коштів товариства та статут позичкового фонду (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, арк. 8-11). При товаристві було створено й допомогову касу, яка мала забезпечувати подання допомоги членам Союзу й українському громадянству загалом шляхом позик та ін. (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, арк. 12-16 зв.). Кошти на свої потреби та допомогу Союз отримував від членських внесків, добровільних пожертв, прибутків з вечірок, від продажу художніх виробів (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, арк. 5-5 зв.).

Найбільшу увагу товариство приділяло допомозі жінкам та дітям. У травні 1921 р. було засновано дитячу їдальню на 80 місць, де безкоштовно отримували обіди діти з сімей членів Союзу та малозабезпечених сімей емігрантів. Влітку Комітет влаштовував дітей емігрантів до українських шкіл у Галичині. Допомагало дітям і Галицьке товариство "Брат - Брату" (ф. 3096, оп. 1, спр. 2, арк. 20, 25).

У червні 1921 р. "Союз українок" організував майстерню з вишивання та мереження, а в листопаді того ж року - кравецьку майстерню (ф. 3096, оп. 1, спр. 6, арк. 95, 112, 126-127). Жінки, працюючи в цих майстернях, отримували для своїх сімей сталий заробіток.

Товариство проводило роботу з подання допомоги козакам і старшинам армії УНР. Для цього збиралися пожертви серед громадянства, влаштовувались свята. Підтримувати інвалідів, які постраждали внаслідок воєних дій, допомагало Міністерство народного здоров'я і опікування Польщі (ф.3096, оп. 1, спр. 4, арк. 14-14 зв.).

"Союз українок" брав участь у організації й проведенні національних культурних свят, допомагав в організації днів пам'яті Т. Шевченка, О. Кобилянської та ін. У 1921 р. товариство взяло участь у з'їзді Ліги миру й свободи у Відні. Того ж року делегатка від Союзу стала учасницею Всеукраїнського жіночого з'їзду у Львові.

"Союз українок" тісно співпрацював з жіночими організаціями Польщі, підтримував зв'язки з Орденом сестер милосердя Святої великомучениці Варвари (ф. 3096, оп. 1, спр. 3, арк. 50-55 зв.), надавав грошову допомогу Українському православному братству ім. Кирила і Мефодія, яке сприяло втіленню в життя ідеї відродження Української Православної Автокефальної Соборноправної Церкви, задовольняло релігійні потреби українського віруючого громадянства (ф. 3096, оп. 1, спр. 6). У містах Воловиці і Олександрів діяли філії "Союзу українок" (ф. 3096, оп. 4, спр. 8).

14 вересня 1920 р. при Головній управі Українського товариства Блакитного Хреста в Тарнові було засновано Українську жіночу спілку допомоги хворим та пораненим козакам Української армії. Того ж дня було скликано установчі збори, на яких обрали комітет Спілки. До його складу увійшли: голова - Завадська, заступники голови - Іваненкова, Тарабан та Кривецька. Члени Спілки працювали в п'яти шпиталях Тарнова, дбали про забезпечення хворих козаків їжею, одягом, книжками, видавали їм одноразову грошову допомогу. З переїздом наприкінці вересня більшості членів Спілки до Станіславова, і там була заснована філія Спілки. Подібна робота здійснювалася і в Кракові та Закопане.

9 березня 1921 р. Українська жіноча спілка допомоги хворим та пораненим козакам Української армії відокремилася від Товариства Блакитного Хреста і надалі вела самостійну роботу - як Українська жіноча спілка допомоги козаку. Її статут було зареєстровано Міністерством юстиції Польщі. На жаль, документів про подальшу діяльність спілки у ЦДАВО України не виявлено.

Жіночі організації на еміграції працювали в дуже важкий час, але це не змусило їх членів відійти від своїх поглядів і набутих традицій. Робота згаданих організацій значно полегшила пристосування української жінки до нових, незвичних для неї умов життя.


"Архіви України"
№ 4-6 / 2000

ОГЛЯДИ ДЖЕРЕЛ І ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАРИСИ

З. В. Захожай

ДОКУМЕНТИ ЦДАГО УКРАЇНИ ПРО ПОЛІТИКУ БІЛЬШОВИЦЬКОГО КЕРІВНИЦТВА
ЩОДО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
(1921-1939 рр.)

Підписанням у 1921 р. Ризького мирного договору Радянська Росія визнала західний кордон по річці Збруч, а відтак - входження до складу Польщі Східної Галичини, Західної Волині та інших етнічних українських земель.

Більшовицьке керівництво було змушене примиритися з поразкою спроб прямого експорту революції. Однак це означало не відмову від самої ідеї, а лише видозміну тактики щодо розвитку революційного руху. Віднині на перший план виступили заходи, пов'язані з використанням можливостей Комінтерну, місцевих комуністичних організацій, радянських дипломатичних установ, агентурної роботи тощо.

Західноукраїнські землі стали важливим чинником радянсько-польських стосунків. Вони активно використовувалися для генерування комуністичних, прорадянських настроїв на теренах Польщі, а також протидії націоналістичним силам колишньої УНР.

Стратегічні напрямки політики щодо західноукраїнських земель визначалися в Москві, а реалізація цієї лінії на тактичному рівні доручалася ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР. Фактично, це було продовженням роботи, виконуваної у 1919-1920 рр. щодо Галичини, але тепер - уже в нових умовах.

Цілком природно, що саме в колишньому архіві ЦК Компартії України (нині - Центральний державний архів громадських об'єднань України) відклався унікальний комплекс документальних джерел, які відбивають цей тривалий і складний процес.

Документи згаданої тематичної групи зосереджені в кількох фондах. Це, насамперед, фонд 1 - "ЦК Компартії України", описи 1, 6, 7, 16, 20. Тут відклалися матеріали з'їздів, конференцій, пленумів, засідань політбюро, оргбюро, секретаріату та відділів ЦК КП(б)У. У фонді 6 зосереджені документи ЦК КП Західної України, а у фонді 233 - матеріали Представництва КПЗУ в польській секції Виконкому Комінтерну (ВККІ).

Найважливішими для реконструкції цілісної картини здійснення політики стосовно західноукраїнських земель, розвитку там комуністичного, революційного руху є документи політбюро ЦК КП(б)У. Саме цей вищий орган партійно-державного керівництва УСРР упродовж усього міжвоєнного періоду був координуючим центром реалізації загальної політичної лінії у згаданому питанні.

Матеріали тогочасних засідань політбюро відзначаються лаконізмом викладу, фіксують лише питання, які розглядалися, та ухвалені рішення. Поза сумнівом, там точилися дискусії з багатьох питань, проте у протоколах вони здебільшого не відбиті.

Як свідчать документи, відправним пунктом у виробленні політики стосовно Галичини стало проведене 27 грудня 1921 р. розширене засідання політбюро ЦК КП(б)У, яке розглянуло "Питання про Галичину". У доволі розгорнутій ухвалі були визначені такі принципові положення:

1925 р. політбюро ЦК КП(б)У визначило завдання "української роботи" за кордоном, акцентуючи на їх контрпропагандистській, "розкладницькій" спрямованості. Зокрема, наголошувалося на посиленні впливу на українські національні групи і дрібнобуржуазні партії Західної України, "Просвіти", кооперативні організації, нелегальні вузи. Давалася установка на розкол українського національного клубу в польському Сеймі, повернення до Радянської України видатних західноукраїнських наукових та культурних діячів, кваліфікованих сил української еміграції2.

За протоколами засідань політбюро, проведених у першій половині 1920-х рр., чітко простежується проблематика розглядуваних питань "галицької роботи". Так, неодноразово обговорювалася тема надання допомоги у видавничій, культурницькій справі. Зокрема, у березні 1923 р. було визнано за необхідне створити спеціальний фонд для таємних потреб НКЗС3.

Здійснювалася також підтримка окремих західноукраїнських діячів. Приміром, була обіцяна фінансова допомога Є. Петрушевичу за умови його відкритого виступу на підтримку СРСР і проти Петлюри4.

У центрі уваги політбюро постійно перебували питання прибуття в Україну емігрантів. Вирішувалися вони болісно й довго. Пропонувалося направляти репатріантів у Донбас або в одну з областей РСФРР. Неодмінною умовою повернення була їхня перевірка резидентом ДПУ5.

ЦК КП(б)У виробляв також тактику проведення в УСРР кампаній протесту проти утисків українців у Польщі; наголошувалося на тому, "щоб ініціатива виступів, влаштування мітингів, зборів і т. п. виходила від різних громадських організацій (профспілок, добровільних товариств, літературних організацій), а не від радянської влади"6.

1925 р. кілька разів обговорювалося питання продовольчої допомоги голодуючим Галичини, постраждалим від повені, йшлося про виділення коштів тощо7.

ЦК КП(б)У давав відповідні директиви щодо участі українців у виборах до сейму та утворенні в ньому окремої фракції8.

Джерела цього фонду переконливо доводять, що в "галицькій роботі" КП(б)У політично і матеріально була залежною від Москви. Протоколи політбюро пістрявіють ухвалами: "погодити питання з Москвою" (30.10.1922 р.); "інформувати Москву" (10.01.1923 р.); "зв'язатися з Москвою" (02.03.1923 р.); "з'ясувати у НКЗС РСФРР" (12.04.1923 р.); "запитати ЦК РКП(б)" (03.04.1925 р.) і т. д.

Документи Політбюро ЦК КП(б)У найвищої категорії секретності, що увійшли до "Окремої папки", фіксують постійні звернення до Москви щодо коштів на "українську" роботу в Польщі. Так, 1927 р. з цією метою просили виділити 328 тис. крб. Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович обѓрунтував ці потреби таким чином: "Ми повинні завоювати на свою користь симпатії більшості українського населення шляхом негласної державної підтримки з боку УСРР українського національного руху. Необхідно також забезпечити наш вплив через прихильні до нас місцеві культурно-просвітницькі, економічні українські організації в Польщі"9.

У наступні роки ця цифра складала вже понад 500 тис. крб. А в останньому запиті, що стосувався закордонної роботи, датованому 1933 р., йшлося вже про 60 тис. доларів.

Характерною особливістю документів фонду 1, пов'язаними із західноукраїнськими землями, є брак інформації щодо зворотного зв'язку, тобто відомостей про реалізацію політичних директив ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У. Однак ця прогалина компенсується матеріалами іншого фонду - 6, "Центральний Комітет Комуністичної партії Західної України"10.

Цей, загалом невеликий (близько 1 тис. справ), фонд містить надзвичайно важливі документи про складну і драматичну історію КПЗУ. Різноманітні за складом, змістом, повнотою документи можуть бути розподілені на кілька груп. Перша - матеріали керівних органів партії: стенограми, протоколи, постанови з'їздів, конференцій, пленумів ЦК, засідань політбюро і секретаріату. Друга - матеріали ЦК, зокрема його відділів, листування з ЦК КП(б)У, ЦК КПП, представництвом КПП у ВККІ, Міжнародною організацією допомоги революціонерам тощо. Третя - документи окружних комітетів КПЗУ: звіти, доповіді, довідки, листівки, статистичні дані. Четверта - матеріали громадських об'єднань, які знаходилися під ідейним впливом КПЗУ: Комуністичної спілки молоді, Українського робітничо-селянського об'єднання, профспілок, студентських організацій. П'ята - пресові видання: газети "Карпатська правда", "Земля і воля", "Світло марксизму"; журнали "Партійник", "Ударник", "Політв'язень" та ін.

Не менш інформаційно насиченими є й матеріали фонду 233, де відклалися документи представництва КПЗУ в польській секції ВККІ. Вони відбивають складний процес визначення місця й ролі КПЗУ в Компартії Польщі. Документи фонду дозволяють відтворити панораму внутрішньопартійного життя західноукраїнських комуністів, дістати уявлення про пошук ними місця в європейському революційному русі, складні взаємини з Компартією Польщі.

Матеріали життєдіяльності КПЗУ є важливим джерелом дослідження реалізації директив більшовицької партії щодо західноукраїнських земель. Вони ж подають і досить реалістичну картину назрівання внутрішньопартійної кризи, яка вилилася в розкoл КПЗУ. Документи фонду відбивають і офіційну позицію ВККІ щодо становища в КПЗУ, викладену, зокрема, в резолюції IX пленуму ВККІ, за яким виразно простежувався ЦК ВКП(б). Слід зазначити, що матеріали цього фонду значною мірою доповнюють за змістом, а нерідко й повторюють відбите в комплексі документів фонду 611. Для розкриття витоків більшовицької політики щодо західноукраїнських земель дослідник має вивчити й документи фонду 9 "ЦК КП Східної Галичини". Адже саме вона була предтечею КПЗУ, об'єднувала й спрямовувала в 1919-1923 рр. комуністичний рух у Східній Галичині, на Волині, Поліссі, Холмщині та Підляшші.

Отже, навіть короткий тематичний огляд доводить, що фонди ЦДАГО України є основним документально-інформаційним джерелом вивчення реалізації політики більшовицької партії щодо західноукраїнських земель у міжвоєнний період12.


1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 16, арк. 11-12 повернутися...

2Там само, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 285 повернутися...

3Там само, ф. 1, оп. 6, спр. 40, арк. 33 повернутися...

4Там само, спр. 16 повернутися...

5Там само, спр. 40, арк. 25 повернутися...

6Там само, спр. 58, арк. 53, 87 повернутися...

7Там само, спр. 58, арк. 62 повернутися...

8Там само, спр. 30, арк. 62 повернутися...

9ТТам само, ф. 1, оп. 16, спр. 13, арк. 133-137 повернутися...

10Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 1-1025 повернутися...

11Там само, ф. 233, оп. 1, спр. 1-263 повернутися...

12Там само, ф. 9, оп. 1, спр. 1-113 повернутися...

На початок
На початок